Academic literature on the topic 'Постійне проживання'

У статті розглянуто прояви дискримінації за різними категоріями населення на ринку праці України, що обмежують можливості осіб влаштуватися на роботу відповідно до їх кваліфікації та досвіду. Під дискримінацією розуміємо обмеження або позбавлення прав певної категорії громадян за будь-якою ознакою. Встановлено, що на ринку праці є як пряма, так і опосередкована дискримінація, остання більш розповсюджена. Розкрито ознаки, за якими найчастіше відбувається дискримінація на ринку праці, а саме: за віком, статтю, зовнішністю, станом здоров’я. На основі аналізу даних соціологічних досліджень виявлено категорії осіб в Україні, які відчувають на собі дискримінаційні прояви. Це внутрішньо переміщені особи. Внутрішньо переміщені особи – це громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначено, що ці прояви не набули загального поширення на всіх внутрішньо переміщених осіб.

Автором обґрунтовано актуальність дослідження поняття «внутрішньо переміщена особа» в умовах сучасних реалій українського суспільства. У статті пояснена необхідність визначення статусу так званих вимушених мігрантів – категорії населення, нової для історії незалежної України. Наголошується на необхідності створення власної нормативно­правової бази, яка б відповідала міжнародним стандартам і врегульовувала б механізми надання допомоги внутрішньо переміщеним особам. Розглянуто проблеми вищезазначеної категорії населення та способи їх вирішення у Волинській області. За умов ведення війни на території країни, кризового стану економіки Україна постала перед рядом викликів та загроз, які необхідно вирішувати оперативно та злагоджено. Внутрішньо переміщені особи – категорія населення, яка вперше з’явилась за час існування незалежної України. Стаття пояснює необхідність визначення законного статусу даної категорії населення та регламентування реалізації її прав та свобод. Внутрішньо переміщені особи (ВПО) – особи, що були змушені покинути своє постійне місце проживання, але не залишили територію (визначену кордонами) держави. Автором обумовлена актуальність дослідження статусу вимушених мігрантів на території України та на регіональному рівні, зокрема, у зв’язку із постійним збільшенням чисельності ВПО через анексію Криму та військові дії на Сході. Прийняття Закону України «Про захист прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» стало позитивним зрушенням, проте вимагає подальшої роботи із виконання задекларованих норм.

Висвітлено розуміння основних термінів Закону України «Про запобігання корупції». Дано тлу- мачення таким правовим категоріям, як «пряме підпорядкування», «безпосереднє підпорядкуван- ня», «відносно постійне підпорядкування», «непряма правова залежність», «спільне проживання». Визначення змісту поняття «пряме підпорядкування» має значення для правильного застосування ст. 27 Закону щодо обмеження спільної роботи близьких осіб. Це поняття слід відрізняти від суміж- них понять. У деяких законах визначено правила: начальником (керівником) є особа, яка має всю по- вноту розпорядчої влади стосовно підлеглих, повноваження втручатися в законну діяльність підле- глих, одноособово приймати рішення, віддавати (видавати) накази та розпорядження, забезпечу- вати їх виконання та скасовувати їх, застосовувати заохочення і накладати дисциплінарні стягнення або порушувати клопотання про це перед старшим прямим начальником (керівником), усувати під- леглого від виконання службових обов’язків у разі вчинення грубого порушення ним службової дис- ципліни, контролювати стан службової дисципліни серед підлеглих та вживати заходів із запобіган- ня вчиненню дисциплінарних правопорушень.

Євроінтеграційні процеси та модернізація європейського законодавства призвели до потреби перегляду й удосконалення законодавства України у сфері міжнародних приватноправових відносин. Це, зокрема, стосується і колізійного регулювання міжнародних спадкових відносин. Існування колізій у спадкових відносинах з іноземним елементом зумовлене різними підходами як у міжнародних договорах, так і в національному законодавстві держав до регулювання таких відносин за допомогою матеріальних та колізійних норм. Сучасний стан колізійного регулювання спадкових відносин в Україні вказує на потребу перегляду підходів та удосконалення існуючих колізійних конструкцій, а також на напрацювання понят тєвого інструментарію, що, зі свого боку, допоможе вирішити проблеми, які виникають у судовій та нотаріальній практиках із питань спадкування у міжнародному приватному праві. Метою статті є аналіз колізійних норм у сфері спадкових відносин у міжнародному приватному праві, вивчення способів та засобів колізійного регулювання міжнародних спадкових відносин, а також викладення власного бачення з удосконалення механізмів їх колізійного регулювання, вироблення теоретичних дефініцій і пропозицій у досліджуваній сфері. Встановлено, що Закон України “Про міжнародне приватне право” (Закон про МПрП) не проводить чіткої диференціації колізійних норм, виходячи із видів спадкування та предмета спадкових відносин, що ускладнює можливість належного регулювання цих відносин. Закріплюючи універсальну колізійну прив’язку останнього місця проживання спадкодавця до відносин спадкування, Закон про МПрП не передбачає дефініції поняття “останнє місце проживання”. Визначення поняття відсутнє і в законодавстві України. Це дає змогу трактувати його по-різному як у доктрині, так і на практиці. Як наслідок, запропоновано до відносин спадкування застосовувати колізійну прив’язку “останнього постійного місця проживання”. З’ясовано, що Закон про МПрП із питань колізійного регулювання здатності особи на складання і скасування заповіту, а також форми заповіту й акта його скасування закріплює колізійну прив’язку права держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання у момент складення акта або в момент смерті. Проте, якщо спадкодавець тимчасово проживав на території іноземної держави в момент складення акта або в момент смерті, законодавство якої встановлює інші вимоги щодо здатності складати заповіт, чи в цьому випадку це не буде мати правовим наслідком недійсність форми заповіту. Вважаємо, що таку ситуацію можна вирішити через закріплення колізійної прив’язки права держави місця складення заповіту, проте питання, пов’язані з прийняттям спадщини, повинні регулюватися правом держави, на території якої розміщене спадкове майно, якщо спадкодавцем не визначено інше право у самому заповіті. У сфері міжнародного спадкування залишається чимало питань, які є нез’ясованими та недостатньо врегульованими, зокрема, це стосується колізійного регулювання спадкування окремих видів прав спадкодавця, визначення меж автономії волі спадкодавця у сфері спадкування тощо. Тому удосконалення колізійного регулювання міжнародних спадкових відносин допоможе вирішити чимало проблем, які існують у судовій та нотаріальній практиці.

Статтю присвячено дослідженню поняття службового відрядження та його ознак. Проаналізовано визначення поняття «службове відрядження» в юридичній літературі та чинному законодавстві України. Зазначено, що службові відрядження знаходять широке й постійне застосування на численних підприємствах, в установах і в організаціях, оскільки мають велике значення для успішного розв'язання багатьох питань господарсько-фінансової діяльності та забезпечення ефективної конкуренції в сучасних умовах ринкової економіки. Розкрито основні положення Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, а також інших підзаконних нормативно-правових актів, які розкривають поняття та сутність службового відрядження. У статті зауважено, що службове відрядження належить до трудових обов'язків працівників, і відмова від нього без поважних причин вважається порушенням трудової дисципліни. Здійснено аналіз трудового законодавства зарубіжних країн, зокрема Росії, Білорусі, Молдови? та наголошено, що всі вони поняття службового відрядження закріпили в кодифікованих нормативно-правових актах. Зроблено висновок, що під поняттям службового відрядження треба розуміти поїздку працівника за наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи чи організації на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи. Таке визначення пропонується закріпити в Кодексі законів про працю України. Автором визначено такі ознаки службового відрядження: 1) виконання службового завдання поза місцем постійної роботи й постійного проживання, зокрема й за межами України; 2) виконання службового завдання працівником, який перебуває у трудових відносинах із роботодавцем; 3) наявність службового доручення для працівника, якого відряджають відповідно до його трудової функції; 4) встановлення чіткого терміну відрядження; 5) застосування для працівника гарантій і (або) компенсацій, пов'язаних із поїздкою. Пропонується на підприємствах, в установах і організаціях розробляти та затверджувати «Положення про відрядження», відповідно до якого будуть регулюватися ті чи інші аспекти службових відряджень з урахуванням специфіки діяльності конкретного підприємства, установи, організації.

Михайлів М. О. Міжнародні договори як джерело правового регулювання спадкування за заповітом в міжнародному приватному праві. – Стаття. У статті розглянуто питання правового регулювання відносин спадкування за заповітом з іноземним елементом за допомогою норм міжнародних договорів. Проведено аналіз різних видів міжнародних договорів з питань правового регулювання спадкування за заповітом з іноземним елементом, надано перелік таких договорів та проведено їх коротку характеристику. У статті звертається увага на те, що багатосторонніх міжнародних договорів у сфері міжнародного спадкування за заповітом є порівняно небагато, у зв’язку із чим більший успіх мала уніфікація колізійних норм щодо спадкування на регіональному рівні та у спосіб прийняття двосторонніх міжнародних договорів про правову допомогу. У статті звертається увага на те, що багатосторонні конвенції регулюють лише окремі питання спадкування, оскільки значні розбіжності, які існують у внутрішньодержавному регулюванні, становлять певні труднощі під час створення уніфікованих норм. У статті закцентовано увагу на різних підходах щодо колізійного регулювання питань спадкування за законом в двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу. Зокрема, міжнародні договори про правову допомогу, які містять колізійні норми щодо заповідальної здатності, надають перевагу не праву держави, у якій заповідач мав місце проживання, а праву держави, громадянином якої останній був на момент складення чи скасування заповіту. Провівши аналіз норм Регламенту ЄС № 650/2012 від 4 липня 2012 року, звертається увага на те, що за загальним правилом до регулювання спадкових правовідносин застосовується право держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання на момент смерті. Проте заповідач має право обрати право держави, громадянином якої він був на момент такого вибору чи на момент смерті. За цим правом визначається, зокрема, здатність особи на складення заповіту. Як підсумок запропоновано класифікацію міжнародних договорів у сфері спадкування за заповітом за такими критеріями, як кількісний склад, види норм, які містяться в таких міжнародних договорах, та сфера їх дії.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право, муніципальне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2017. У дисертації висвітлюються основні складові елементи муніципально-правового статусу іноземців в Україні, правові підстави для входження іноземців, які постійно проживають на території України, до складу територіальних громад, нормативно-правове регулювання їх прав, свобод та обов’язків. В роботі розглядаються міжнародно-правові стандарти прав іноземців в місцевому самоврядуванні, аналізуються механізми їх імплементації в національне законодавство, досліджуються найбільш вдалі практики наділення іноземців політичними правами на місцевому рівні. Доведено важливість здійснення комплексної виваженої міграційної політики як складової частини вдосконалення муніципально-правового статусу іноземців, також проаналізовано роль органів державної влади та органів місцевого самоврядування у формуванні цього статусу, окремо розглядаються питання статутної нормотворчості в галузі муніципального статусу іноземців.