Journal articles on the topic 'Пострадянське суспільство'

У статті досліджується процес політичного представництва у перехідному суспільстві. Наголос зроблено на визначенні специфіки партійної діяльності у процесі політичного представництва. Акцентовано увагу на дилемі політичного представництва в Україні: штучне конструювання політичних партій (олігархічних партійних проектів) за допомогою медіа-скандалів і політичних шоу у масмедіа vs. партії, які утворюються із «соціального хаосу» на основі соціальної самоорганізації та подальшої інституціоналізації. Визначено, що у вітчизняних реаліях переважає перший тип партій, а політичне представництво спотворюється монополією олігархічних груп і медіакратії, котрі підміняють суспільний інтерес вузькогруповими (егоїстичними) інтересами окремих акторів. Як ілюстрацію наведено дані соціологічних досліджень, відповідно до яких лише 3,5% українців є членами політичних партій. Також є вкрай низьким рівень довіри до партій.Констатовано, що політичні партії виступають одним із головних інститутів політичного представництва. У країнах консолідованих демократій партії створюють мережу горизонтальних і вертикальних комунікацій між соціальними групами та публічною владою, формують фракції у парламентах задля представництва інтересів реальних груп. У пострадянських (перехідних) суспільствах більшість політичних партій штучно конструюються олігархією, активно використовують масмедіа у виборчий період задля впливу на електорат. Вони відірвані від реальних інтересів соціальних груп, лише посилюють відчуження суспільства від влади, стрімко втрачають довіру після виборів тощо. Як альтернативну модель діяльності політичних партій задля забезпечення повноцінного демократичного представництва запропоновано самоорганізацію соціальних груп із подальшою політичною інституціоналізацію у вигляді партій. Теорія самоорганізації дозволяє визначити процес формування політичного представництва із соціального хаосу у перехідних суспільствах. Це передбачає такі етапи: 1) визначення реальної структури українського суспільства на основі класової теорії; 2) інституціоналізацію партій на основі захисту інтересів соціальних класів підприємців, інтелігенції та службовців, робітників, селян і фермерів; 3) парламентські дебати між фракцями задля визначення суспільного інтересу та напрямків подальшої його реалізації у публічній політиці.

У статті розглянуті окремі аспекти структурних змін в українському суспільстві, які торкаються соціальної,економічної, політичної сфер, системних соціальних трансформацій, які не ототожнюються тільки з політичною модернізацією,проблеми культурно-цивілізаційних змін суспільного життя, які виникають у нових умовах глобалізації, тобто сфери змін, експериментування, вибору нових напрямів розвитку. Приділено увагу структурним змінам, формуванню нових класових утворень за даними досліджень підприємців, бізнесменів, власників-близько п’яти відсотків, висококваліфіковані фахівці та інтелігенція – близько вісімнадцяти відсотків, робітників – близько двадцяти відсотків і так далі[5], основні критерії, які притаманні перехідному українському суспільству та впливають на процеси соціальної диференціації, формування середнього класу, який виступає у ролі культурного стабілізатора в суспільстві та є носієм нової інформаційної цивілізації. Проаналізовано проблеми, які пов’язані з усвідомленням фундаментальних цілей модернізації,що знаходяться за межами політики і те як вони узгоджуються з сучасним цивілізаційним розвитком,підсумки пострадянської трансформації в українському суспільстві та проблеми в соціальній сфері,які виникають внаслідок цього

Статтю присвячено проблемі визначення контрмодернізаційних особливостей інституціалізації відносин Російської православної церкви і держави. Авторкою зроблено висновок про те, що нині в суспільстві так чи інакше вирішується питання взаємодії з церквою, щодо чого сформовано дві соціально-інституційні моделі церковно-державних відносин. Перша з них, яка набула особливої популярності в 90-і роки, зводиться до ліберальної доктрини «вільна церква в секулярному суспільстві». Відповідно до цієї інституційної моделі, церква і держава мають співіснувати в автономних інституційних просторах без взаємного перетину останніх. Тому роль релігійних організацій у суспільстві має бути прирівняною до ролі благодійних або культурно-просвітницьких організацій. Друга інституційна модель передбачає створення інституційних привілеїв для окремих конфесій, яка отримала назву моделі інституційного протекціонізму. З цієї точки зору особливими правами повинні бути наділені «традиційні конфесії», на які держава покладає певні завдання в справах підтримки соціальної моралі, врегулювання міжнаціональних конфліктів і взагалі в усіх проблемних соціальних сферах, де виникають кризи та конфлікти. В цій інституційній моделі церква спонукається до соціального служіння та несення відповідальності перед суспільством і державою.Сучасний соціально-політичний профіль міжінституційної взаємодії є сформованим радянською та пострадянською епохами, і фактично спирається на домодерні засади. А якщо так, то влада має визнати, що ефективна взаємодія з церквою є переважно її прерогативою. Сучасна церква як соціальний інститут є соціальним реліктом радянської держави. Саме тому, якщо держава зацікавлена в соціальній модернізації, вона сама має звільнитися від тієї спадщини минулого, яке заганяє церкву в соціальне гетто.

У статті зроблена спроба ретроспективного аналізу концептуальних підходів теорії політичного транзи- ту кінця 1990-х – початку 2000-х років як складових частин політичної транзитології. Обґрунтовано причини необхідності переосмислення та затребуваності окремих теоретичних положень і підходів до транзитивних процесів. Визначено, що науковий потенціал політичної транзитології не вичерпано і, як важливий аналітичний інструмент, теорія транзиту не має бути відкинута. Доведено, що змістом новітнього періоду розвитку транзитології став аналіз переходів не від традиційного суспільства або правого авторитарного режиму, а від «соціалістичного» типу суспільства. Зазначено, що багатовекторність форм переходів є досить різноманітною, їх не можна заздалегідь передбачити. Зауважено різноманітність підходів щодо аналізу політичного тран- зиту. Зокрема: транзитивні переходи в посткомуністичних країнах як складник єдиного глобального процесу демократизації; транзитивні переходи в посткомуністичних/пострадянських країнах як специфічне явище за стартовими умовами, акторами політичного процесу і завданнями стабільності та стійкості демократич- ного розвитку в посткомуністичних країнах. Доведено, що у вивченні політичного транзиту можна визначи- ти три найбільш вагомі напрями дослідження перехідних періодів – елітистський, інституціональний і аналіз проміжних й альтернативних форм постперехідних режимів. Проаналізовано три ідеальні типи пострадянсь- ких авторитарних режимів: автократію, олігархію, ексклюзивну республіку. Визначено, що представники теорії інституціоналізму, які орієнтувалися насамперед на інституціональні макроструктури, намагалися через еволюцію політичних інститутів, їхніх регулювальних правил і норм розкрити глибинні механізми політичної динаміки. Доведено, що інституціоналізм у поєднанні з теорією раціонального вибору,набув статусу однієї з найважливіших методологічних засад досліджень переходів.

The author analyzes the post-Soviet transit in the frame of the conception of open and closed societies, proposes his vision of this transit due to a change in paradigms of a closed militarized society, closed criminalized society, and closed police society, and presents peculiarities of these paradigms.

У статті проаналізовано особливості виявів ґендерних стереотипів української жінки різних періодів історії нашої країни на сторінках журнального періодичного видання «Радянська жінка» та «Жінка». Мета дослідження – описати мовну особистість української жінки радянських і пострадянських часів, виявити характерні ознаки першої та другої, а також проаналізувати мовний матеріал, що репрезентує ці мовні особистості на сторінках публіцистичних текстів. Предметом розгляду були особливості стереотипів, пов’язаних з українською жінкою радянської та незалежної України. Матеріал періодичних видань дає змогу зіставити «знеособлений» образ радянської жінки із нашою сучасницею в усьому розмаїтті її виявів як вільної представниці українства. Для виявлення специфічних значеннєвих моделей фемінних стереотипів, представлених в аналізованих джерелах, у роботі застосовано контекстуально-інтерпретаційний метод та контент-аналіз, а компонентний аналіз дав змогу висвітлити семантичну оригінальність кожного маркера стереотипізованих моделей мовної особистості української жінки. Результати аналізу особливостей мовної поведінки жінки уможливлюють зробити висновок про те, що провідною моделлю радянської жінки була знеособлена мовна особистість, орієнтована на трудові звершення на благо радянського суспільства; родина і жіноча природа внаслідок пропаганди залишаються на периферії. Сучасні жіночі видання намагаються показати мовну особистість української жінки у всьому розмаїтті її комунікативних, психоментальних, емоційних та інших виявів, і ця презентаційна полісемантичність відбивається і в мовному конструюванні, яке синтезує всі виражальні засоби національної мови та її впливовий потенціал.

У статті викладено результати дослідження динаміки соціально­класової самоідентифікації серед дорослого населення України. Соціально­класова належність індивідів визначалася за результатами відповідей на відкрите запитання, на відміну від поширеного у вітчизняній соціології методичного підходу визначати соціальну належність індивідів, використовуючи під час опитувань різні форми закритих запитань з наперед визначеним переліком альтернатив. Порівняння емпіричних даних двох досліджень 2001 та 2014 років виявило, що відбулися суттєві зміни соціально­класової самоідентифікації. Домінуюча на початку 2000­х років умовно «радянська» схема соціальної самоідентифікації, коли близько 60 % зай­нятих дорослих зараховували себе до типових для радянського періоду класів/прошарків (робітничий клас, селяни, службовці, інтелігенція), поступилася пострадянській/прозахідній суб’єктивній стратифікації, зосередженій навколо середнього класу. Відбулося суттєве, майже трикратне зростання самоідентифікації зайнятих дорослих з середнім класом/прошарком. Самоідентифікація зайнятого населення країни з середнім класом за відповідями на відкрите запитання кількісно наближається до відповідних показників самоідентифікації як відповідей на різні типи закритих запитань з наперед визначеними альтернативами за градаційною класовою схемою. Відбулося суттєве зменшення класової самоідентифікації з робітничим класом, службовцями та селянами. Значно збільшилася кількість зай­нятих індивідів, які відносять себе до категорії бідних і злиденних.

Швидкі кардинальні зміни на всіх рівнях соціальної реальності суттєво впливають на теоретичний дискурс сучасної соціології, який визначається актуалізацією проблематики процесуальності, динамічності та множинності векторів зміни суспільства. Соціологічна теорія визначається плюралістичністю теоретичних підходів до дослідження соціальних змін, однак вони являють собою скоріше ще незвіданий простір, ніж величний конструкт структурованих теорій і концепцій. Досить актуальною тематикою є проблема інституційних змін, оскільки даний аспект розглядається як мезорівень трансформаційних процесів. Складно назвати хоча б один соціальний інститут, в якому не відбулися б серйозні зміни в результаті пострадянських трансформацій українського суспільства. Закономірний порядок інституціональних змін у період становлення незалежності України багато в чому визначив подальші суперечності та труднощі розвитку українського суспільства, які вбачаються і на сьогоднішній день. Формальна легалізація демократичних і ринкових інститутів не підкріплювалася довгий час їх легітимацією в масовій і елітарній свідомості. Онтологічний аспект проблемної ситуації репрезентований у численних роботах, присвячених дослідженню трансформаційних змін пострадянського простору. Однак актуальною залишається проблема теоретичного осмислення концепту «інституційні зміни» для подальшої емпіричної фіксації складних трансформаційних змін соціальних інститутів.

Українські процеси боротьби за незалежність 20-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. набирають нових обертів. Події 2013–2014 рр. кинули виклик пострадянській системі, суттєво змінили українське суспільство, його культурні, духовні, політичні цінності. На тлі цих історичних подій ідея соборності України стала ключовою. Актуалізація питання соборності досить чітко простежується в посилах політиків, науковців, аналітиків, діяльності наукових та освітніх закладів. Саме тому Національний історико-етнографічний заповідник «Пере- яслав» започаткував низку національно-патріотичних заходів. У статті автори на основі виставкових проєктів Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» висвітлюють роль переяславців у державотворчих процесах нової та новітньої історії України. Відкриття щорічних виставок приурочувалося до Дня Соборності України. Виставки проходили в межах заповідника та інших закладах міста Переяслава упродовж 2015–2021 рр. Структура експозицій вибудовувалася відповідно до принципів історичної достеменності та хронологічної послідовності показу етапів боротьби за незалежність і соборність держави: Українська революція 1917–1921 рр., Революція Гідності 2013–2014 рр., російсько-українська війна на сході України. Територіально більшість виставкових наративів пов’язані з Переяславом – документи із фондів Заповідника періоду Української Народної Революції 1917–1921 рр., які доповнені автентичними речами учасників революційних подій початку ХХІ ст. та матеріалами із зони військових дій на сході України. Основна мета статті – розкрити проблематику поєднання виставкової та інших форм просвітницької діяльності Заповідника через принципи історичної достеменності та хронологічної послідовності. Загалом авторами представлено та узагальнено, що такий проєкт має позитивний резонанс у суспільстві і нині в умо- вах війни є особливо актуальним. Наголошується, що ідеологія виставкових проєктів є наріжною у формуванні європейської ідентичності, а отже, має важливе значення для інтеграції України до Європи.

Децентралізація влади, що розпочалася в Україні, дала старт реформуванню усієї держави. Проте належної стратегії цього реформування суспільство ще не виробило, як і поки що достовірно не з’ясувало, яку саме державу воно де-факто має нині. Важливі знання про цю державу може дати аналіз її податково-правової природи. Адже згідно з однією з найпоширеніших теорій держави саме у податках втілено її економічно виражене існування. Безпосереднім предметом статті є аналіз правової природи сучасної фіскальної держави Україна. Метою статті є з’ясування найзагальніших причин та закономірностей появи цієї держави, її найголовніших цілей і правових властивостей. Предмет, мета і завдання дослідження визначили методологію статті, а саме антропосоціокультурний підхід. Аналіз причин і закономірностей появи фіскальної держави Україна, її правових властивостей дав змогу зробити такі висновки: фіскальна держава є якісно виокремленим видом роду податкової держави. Її поява не має жорсткої прив’язки до певного типу цивілізації чи соціально-економічної формації. Вона виникає внаслідок деформації і трансформації через сукупність конкретно-історичних причин істинно публічно-правових цінностей у цінності квазіпублічно-правові. Останні зазвичай проявляються назовні у формі “державних” цінностей. Кардинально відрізняються між собою також основоположні цілі і засоби їх досягнення податкової та фіскальної держав. Якщо у першому випадку сама податкова держава є основним засобом реалізації податкової політики, а платники податків із їхніми потребами виступають у ролі цінностей та цілей цієї держави (саме тому у ХХ–ХХІ ст. за такою державою закріпилася назва соціальної держави), то у фіскальній державі платникам податків та їй самій належать протилежні ролі. Не є винятком і фіскальна держава Україна. Передумови її появи почали формуватися переважно ще у лоні радянського суспільства та завершили у початковий пострадянський період розвитку України. Їй притаманні такі основоположні властивості: захоплення державою податкового права платників податків та соціуму загалом; фіскальний суверенітет держави; примусовий характер податкового обов’язку платників податків перед фіскальною державою; фіскальна природа її податкового права; асиметричність податкового права фіскальної держави.

Земля як об'єкт права власності регулюється в першу чергу цивільним, екологічним і земельним законодавством. Разом з тим, конституційно-правове регулювання права власності на землю має визначальний характер для всіх галузей права. Конституція України досить змістовно регулює право власності на землю, визнаючи землю природним ресурсом і об'єктом права власності. Крім того, конституційними нормами регулюються окремі питання форм власності, принципи реалізації права власності, захист і гарантованість права власності на землю, містяться вказівки на суб'єктів права власності на землю, а також обов'язок не використовувати власність на шкоду людині і суспільству. Така правова регламентація конституційного права власності на землю в порівнянні з конституціями багатьох країн світу є більш детальної, що безпосередньо пов'язано з важливістю землі для вітчизняної економіки і національної безпеки. Подібне правове регулювання частково спостерігається в конституціях низки пострадянських країн, в яких землях відводиться особливе місце в конституційно-правовому регулюванні. Ст. 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона визначає структуру земельного законодавства та закріплює основні засади регулювання земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів – землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Питання щодо права власності на землю мають регламентуватись виключно законами як актами вищої юридичної сили, прийнятими Верховною Радою України відповідно до встановленої процедури.

Бажання стати невід'ємною частиною європейської спільноти вимагає від України дотримання певних вимог та відповідності встановленим стандартам. Одним із критеріїв відповідності є розвинута економіка, яка забезпечує інтереси держави в цілому та кожного члена суспільства окремо. Наша держава вже багато років намагається зайняти своє «місце під сонцем», де всі її громадяни будуть робити добре, і кожен зможе задовольнити його потреби, незважаючи на те, що всі вони різні. Україна, як і майже всі пострадянські держави, відноситься до країн, що розвиваються, і цей фактор обов'язково повинен враховуватися при побудові сучасної економіки країни. Саме тому, актуальність земельного оподаткування не викликає сумнівів. Стаття присвячена висвітленню проблем, яких пов’язано із адмініструванням земельного податку в Україні. В ході дослідження звернуто увагу на невідповідність положень законодавства, яким врегульовано адміністрування земельного податку, а також низький рівень взаємодії між органами, які встановлюють земельний податок та органами, які його справляють. Проаналізовано підходи до способів визначення земельного податку через категорії «податок на землю», «податок на купівлю та реєстрацію землі», «податок за користування землею». Запропоновано шляхи вдосконалення процедури нормативної грошової оцінки земельної ділянки та визначення порядку подання інформації, необхідної для обчислення бази плати за землю. Доцільним вважається доповнення Закону України «Про землеустрій» статтею 26 таким змістом: «Подання документації із землеустрою до органів місцевого самоврядування та державних органів влади, для затвердження документації із землеустрою від імені замовника документації здійснюється її розробником, якщо інше не встановлено договором» та статтею 28 такого змісту: «Розробники документації із землеустрою несуть відповідно до закону відповідальність за неподання документації із землеустрою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин для внесення відомостей до Державного земельного кадастру від імені замовника.

У статті розглянуто явище клієнтелізму у розрізі процесів моделювання систем представництва інтересів в політиці. Окреслено історичні етапи його становлення та функціонування. Виокремлено його специфіку як політико-психологічного феномену. Доведено, що, зростаюча спеціалізація та інституалізація політичної діяльності у демократичних суспільствах не припинила клієнтелістичних практик, не зважаючи на їх архаїчність та невідповідність етичним принципам демократичного ідеалу. Актуальність клієнтелізму пояснюється його глибинною психологічною природою. Клієнтелізм завжди грунтується на персоналізованих обмінах та інструментах впливу, а клієнтела представляє собою спільноту, яка базується на психологічній сумісності матеріально та емоційно залежних від лідера членів, і функціонує на основі їх безумовного підпорядкування. Обгрунтовано, що на сучасному етапі клієнтелізм здебівльшого знаходить благодатний грунт на локальному рівні політики. Дана характеристика локального політичного режиму. Показано, що локальні політичні клієнтели будуються за принципом вертикальної мережи, в якій в ролі привілейованих «патронів» виступають формальні інститути влади, а залежні від них «клієнти» (різноманітні групи інтересів) намагаються впливати на прийняття рішень через опосередковані механізми нерівноцінного обміну в умовах монополії на доступ до ресурсів. У такій ситуації головним інструментом забезпечення панівних позицій місцевої влади стає адміністративний ресурс. Найбільш наочно специфіка локального клієтелізму проявляється у перехідних суспільствах. Зокрема багатий фактологічний матеріал для аналізу клієнтелізму як соціального, економічного, політичного явища та психологічного феномену надає нам пострадянській простір. Показано, що в період системних трансформацій, клієн-тела може бути прийнятною як «перехідна» модель представництва інтересів в політиці, адже за умов її тимчасовості сприятиме консолідації місцевої влади, місцевих еліт та громади. Втім якщо на зміну клієнтелі не прийде більш інституціалізована система політичних ролей, це може значно загальмувати демократичний транзит. На основі політико-психологічного аналізу відносин клієнтелістичного типу відзначено, що вони не є антагоністичними демократії та не перебувають у повному протиріччі з бюрократичною логікою її політико-адміністративних інституцій. І хоча офіційні уявлення про легітимні форми представництва інтересів в політиці призводять до дискредитації клієнтелізму і, через це, телепортують його в сфери неофіційних коридорів влади, дане явище залишається структурованою частиною представницьких демократій у силу його психологічної природи.

Метою статті є спроба осмислення евристич- ного потенціалу концепту «ненормального» у розумінні між- дисциплінарних зв’язків, які формуються у сучасному людиноз- навстві. Методологічним підґрунтям дослідження послужили принципи і категорії діалектики, філософської антропології, медичної антропології, християнської антропології, цілісний і соціокультурний підхід до пізнання людини і формування нових, синтетичних форм знання про неї. Наукова новизна. Запит на нові методологічні засоби організації і реорганізації знань про людину у другій половині XX століття був усвідомлено сформу- льований як у закордонній, так і в радянській і пострадянській філософії. Постмодернізм, який, здавалося б, повстав проти будь-яких методологій, усе ж в особі М. Фуко ставить свою методологічну парадигму розгляду людини у просторі зістав- лення нормального і ненормального. Концепт «ненормального» є плодом своєрідного синтезу емпіричного та теоретичного підходу до розуміння ненормальності як специфічного медикалі- зованого феномену, зверненого до суспільства, до соціокультур- ного простору буття людини. Медикалізація суспільного жит- тя є необхідною (під час епідемій ‒ проказа чума, короновірус) і водночас стає небезпечною, коли способи і форми боротьби із чумою, сприяючи зрощенню влади і знання, закріплюються в сус- пільстві назавжди. Висновки. Цінність дослідження М. Фуко полягає в тому, що він, розкриваючи зміст і сенс концепту ненормального, виходить з аналізу зв’язків медицини як знання та царини практичної діяльності і влади. Зв’язків глибоких, час- то завуальованих, але які завжди виявляються у просторі вза- ємодії «знання ‒ влада». Історичний дискурс допомагає М. Фуко показати джерело домагання – влади над тілом, форми якої змі- нюються відповідно до розширення соціокультурного простору інституцій, що функціонують, і які бажають здобути цю владу. На прикладі аналізу появи медичної експертизи мислитель роз- криває механізм створення міждисциплінарних зв’язків, які, як не парадоксально, сприяли подальшому поглибленню диференці- ації медичних знань. Але водночас М. Фуко завжди виділяє опо- середковані ланки, які утримують міждисциплінарні зв’язки.

У статті аналізується соціокультурна і громадянська самоідентифікація жителів України, її регіональні відмінності, зокрема особливості громадянської самоідентифікації населення західного регіону України. Показники громадянської самоідентифікації дорослого населення країни є важливими якісно-кількісними характеристиками розвитку української нації як на регіональному і загальнодержавному рівнях, так і у контексті євроінтеграційної політики України. Переважаючими ідентичностями населення України в цілому є національно-державна, а також локальна. Упродовж існування незалежної України виділяється три етапи піднесення національно-громадянської ідентичності, межі між якими чітко співпадають із двома біфуркаційними кризами (Майданами) у 2004–2005 рр. та 2013–2014 рр.. Західна Україна посідає особливе місце з поміж решти макрорегіонів України. Зокрема цей регіон вирізняють такі чинники: 1) він одним із останніх (після включення Закарпаття після Другої Світової війни) оформився територіально, як цілісний макрорегіон України; 2) Захід України є макрорегіоном України, у кількох адміністративних одиницях якого (Закарпатська і Чернівецька області) є райони компактного проживання національних меншин (угорської та румунської); 3) регіон має важливе геополітичне значення, як простір через який здійснюється комунікація Заходу і Сходу Європи; 4) потужний політичний потенціал Західної України, обумовлений глибокими демократичними традиціями, пов'язаними з австро-угорським, чехословацьким та польським парламентаризмом, структурованістю суспільства за політичними орієнтаціями, його достатньою організованістю. Переважаючими ідентичностями населення Західної України є національно-державна та локальна. Особливістю Західної України є помітно виразніша порівняно з іншими регіонами і по країні в цілому національно-державна ідентичність упродовж усього періоду Незалежності, а також цілковите зникнення залишкової «пострадянської» ідентичності, місце якої упевнено посіла етнічна самоідентифікація. Попри задекларований державою курс на євроінтеграцію і значне просування у цьому напрямку, європейська ідентичність не є першочерговою для жителів жодного регіону України, у тому числі й західного. За співвідношенням української і європейської ідентичностей Західна Україна підтвердила своє реноме чи не найбільш україноцентричного макрорегіону України.

Питання захисту суб’єктивних цивільних прав вже не перше десятиліття залишається об’єктом ретельної уваги цивілістів. При цьому акценти доктринального обґрунтування набувають неповторного вираження у зв’язку з характером приватноправової політики, що проявляється в основному акті цивільного законодавства. Прийняття Цивільного кодексу України (ЦК України) у 2003 р. як конституції приватного права для майбутнього громадянського суспільства з розвиненою ринковою економікою мало наслідком значну активізацію наукових пошуків у сфері відповідної проблематики. Положення чинного ЦК України, якими значною мірою було сформовано сучасний інститут захисту суб’єктивних цивільних прав, стали суттєвим чинником розвитку вітчизняної цивілістичної доктрини у пострадянський період. Метою статті є аналіз та визначення загального вектору розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав з урахуванням змін, які відбулися у правовому регулюванні інституту захисту суб’єктивних цивільних прав у результаті прийняття чинного ЦК України та реформування процесуального законодавства України в межах здійснення судової реформи. Акцентовано увагу на необхідності розмежування права на захист від захисту прав як реальних дій, безпосередньо спрямованих на захист порушеного права. Зроблено висновок про необхідність розгляду категорії захисту прав, передусім у системі механізму здійснення цивільних прав. При цьому стадію захисту права визнано факультативною стадією механізму здійснення суб’єктивного цивільного права та відокремлено від інших стадій, оскільки їй властиві характерні риси, що унеможливлюють її об’єднання зі стадією формування суб’єктивного права, так само як і його реалізації. Розкрито співвідношення між захистом прав та іншими цивілістичними категоріями, такими як охорона прав, охоронюваний законом інтерес і цивільно-правова відповідальність. У межах дослідження інституту захисту прав проаналізовано правовий феномен зловживання правом. Запропоновано підхід до юридичних наслідків кваліфікації способу захисту як загального чи спеціального в контексті правозастосовної практики. Загальним вектором розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав на сучасному етапі визнано забезпечення ефективного захисту суб’єктивних цивільних прав. Установлено, що відповідні зміни пронизують увесь інститут захисту прав, починаючи від його доктринального тлумачення та взаємодії з іншими суміжними інститутами і закінчуючи впливом доктрини на формування нових законодавчих підходів та актуальної судової практики, оскільки превалюючим завданням судочинства за новим процесуальним законодавством є забезпечення ефективного захисту прав особи, яка звертається до суду.

Постановка проблеми. Нині актуальним є соціальне замовлення суспільства на висококваліфікованих фахівців, що володіють високим рівнем інформаційної культури, розвиненим стохастичним мисленням. Можна констатувати недостатній рівень сформованості стохастичної культури абітурієнтів вищого навчального закладу і як наслідок його випускників. Вирішувати це протиріччя можна через посилення методичної підготовки майбутніх вчителів математики, вчителів у системі післядипломної освіти шляхом ефективного запровадження ІКТ у процесі вивчення стохастики, зокрема використання закритих чи відкритих електронних навчальних курсів.Щодо вчителя математики, затребуваним є високий рівень сформованості методичних та інформатичних компетентностей, тому наші дослідження проводимо в рамках проблеми формування методичних компетентностей вчителя математики до використання ІКТ, зокрема у процесі вивчення майбутніми вчителями математики курсу теорії ймовірностей і математичної статистики.Аналіз досліджень і публікацій. Проблеми інформатизації курсу теорії ймовірностей і математичної статистики досліджували в Україні М. І. Жалдак, Н. М. Кузьміна, Г. О. Михалін. Авторами розроблено підручник для вивчення курсу [1]. До візуалізації абстракцій рекомендується у процесі навчання використовувати програмні засоби навчального призначення, зокрема Gran1. Наводяться приклади такої візуалізації. У підручнику [1] на початку вивчення курсу вводиться поняття відносної частоти або статистичної ймовірності. Властивості ймовірності, основні теореми розглядаються спочатку для відносних частот. Далі відбувається узагальнення – перехід до таких же властивостей і теорем, але вже розглядається аксіоматичне означення ймовірності випадкової події. А так звані «класичне», «геометричне» означення розглядаються як приклади міри. Разом з підручник використовуємо і збірник задач [2].У роботі С. А. Самсонової [3] розглядається методична система навчання стохастики на основі ІКТ.Метою статті є висвітлення можливостей використання у навчальному процесі розроблених навчальних курсів на основі MOODLE, програмних засобів навчання, електронних наочностей.Основний матеріал. У навчанні теорії ймовірностей і математичної статистики використовуємо електронні навчальні курси, розроблені на платформі MOODLE. MOODLE доцільно використовувати не тільки для розробки дистанційних курсів, але й у процесі очного та комбінованого навчання. Перевага використання електронних курсів у тому, що, перш за все, акумулюються навчальні ресурси. Студенти мають змогу самостійно здійснювати тестування власного рівня навчальних досягнень із зазначеного предмету. З цією метою ми розробили тестові завдання і додали їх до тестів навчального і контролюючого типів. Користувачі, які віддають перевагу режиму входу «гість», не матимуть змоги здійснювати тестування, проходження дистанційних уроків. У той же час вони мають змогу користуватися всіма наявними ресурсами, зразками виконання практичних і лабораторних завдань, переглядати демонстрації, дібрані для вивчення тієї чи іншої теми з колекції демонстрацій WolframAlpha. Представлені також мультимедійні презентації, з яких зроблено посилання на відповідні файли програми Gran1, яку використовуємо у навчанні теорії ймовірностей та математичної статистики з метою демонстрації зміни графічних характеристик (графіка функції розподілу, а для неперервних випадкових величин також графіка функції щільності розподілу), для опрацювання варіаційних рядів, побудови їх графічних характеристик, для перевірки статистичної гіпотези про закон розподілу, для встановлення регресійних залежностей. Подаються також завдання і зразки виконання лабораторних робіт з математичної статистики за допомогою Microsoft Excel. Передбачається можливість опрацювання даних з використанням «Пакету аналізу»; через використання вбудованих функцій; як звичайного калькулятора для кращого розуміння алгоритмів виконання вручну.До розробки дидактичних і окремих методичних матеріалів залучаємо і безпосередньо студентів. Зокрема, створено добірку матеріалів для використання на сенсорній дошці з програмним забезпеченням InterWrite. Наші дослідження показали, що для опрацювання даних доцільніше використовувати хмарні сервісм Google Spreadsheets та Wolfram|Alpha. При побудові графіків розподілів статистичних ймовірностей перевагу має Gran1.З метою посилення мотиваційних аспектів учіння в середовищі електронних курсів необхідно розміщувати матеріали прикладного характеру чи посилання на матеріали, розміщені в мережі Інтернет. В основу таких ресурсів мають бути покладені матеріали авторського колективу під керівництвом М. І. Жалдака [1]. Краще, якщо це будуть розроблені веб-сторінки у середовищі MOODLE, що забезпечить інтеграцію з вбудованим словником. При створенні таких сторінок утруднення викликає написання формул.У колекції посилань на джерела Інтернет, зокрема, Вікіпедії, Exponenta.Ru, необхідно робити анотації. Наприклад, означення і запис функції розподілу ймовірностей у цих джерелах такий, що слідує у властивостях неперервність функції справа, тоді як в українських і пострадянських підручниках з означення функції розподілу випливає властивість неперервності зліва. Варто звернути увагу на те, чи в електронних підручниках, інших джерелах з мережі покладене в основу доведення властивостей ймовірностей аксіоматичне означення, як того вимагається у стандарті. У процесі використання колекції демонстрацій Wolfram|Alpha увагу потрібно звернути на розвиток критичного мислення студентів. Наприклад, на коректність поданих графічних характеристик розподілів ймовірностей, на відмінність в означенні геометричного розподілу у вітчизняних та зарубіжних виданнях тощо.Детальніше зупинимося на використанні у навчанні тестових завдань – навчальних та контрольних тестів. Навчальні тести допомагають студенту перевірити та удосконалити власні знання з деякої теми, оскільки такий вид тестування передбачає поточну перевірку результатів та містить пояснення до кожного завдання, які студент може переглянути відразу після того, як отримає відповідь. Контрольні тести призначені для перевірки рівня засвоєних знань з деякої теми. У цьому разі студенти мають змогу побачити усі правильні відповіді лише після закриття тесту, якщо викладач зробив можливим доступ для перевірки відповідей. Це попереджує списування, а також дає об’єктивнішу оцінку знань. Тести можуть бути наступних типів [4]:1) альтернативний тест – найпростіший у розв’язанні. У ньому запропоноване запитання передбачає 3-5 варіантів відповідей, серед яких лише один – правильний. При цьому чим більше варіантів відповідей, тим менша можливість вгадування відповіді. Альтернативний тест необхідно добирати для таких завдань, які виключають варіанти різного тлумачення правильної відповіді;2) вибірковий, або варіативний, тест. Передбачає 10-12 варіантів відповідей на тестове завдання, з яких 5-8 відповідей правильні;3) послідовний або порядковий. У варіантах відповіді на таке тестове завдання відсутні неправильні відповіді, необхідно розташувати у правильній послідовності запропоновані у невпорядкованому вигляді поняття, слова, визначення;4) конструктивний тест (або тест-доповнення).Таке завдання передбачає заповнення учнем у тексті, що описує те чи інше явище, пропущених слів, які мають визначальне значення для даного тексту;5) розподільний тест містить завдання на встановлення відповідності між твердженнями з категорії 1 та твердженнями з категорії А.Усі вище зазначені типи тестів можна комбінувати в одному, внаслідок чого отримується більш об’єктивна та правильна оцінка повноти та глибини знань студента. Тести, які використовуємо у навчанні, створені для поточного контролю знань. На їх виконання відводиться небагато часу, тому вони складаються з невеликої кількості завдань. Питання охоплюють основні теми курсу, що вивчається, але їх результати не можуть бути, давати об’єктивну оцінку за всю тему і підстави для автоматичного оцінювання. Тому паралельно використовуємо і такі форми контролю як опитування, співбесіда, участь у дискусії, виконання лабораторних робіт тощо.Висновки. Використання електронних курсів, програмних засобів навчання математики, участь студентів, майбутніх вчителів математики – у розробці ресурсів для електронних курсів сприяє формуванню у них методичних компетентностей до використання ІКТ у навчанні.

Статтю присвячено порівнянню теми пам’яті про Голокост в історичній політиці Литви та України. Автор розкриває історію включення цієї теми до політичного дискурсу та офіційних історичних наративів. У статті висвітлюється використання інституціями влади України та Литви теми пам’яті про Голокост у внутрішній та зовнішній політиці. Зазначено, що очільники Литви одними з перших на пострадянському просторі почали використовувати тему пам’яті про Голокост з метою демонстрації практик, притаманних політиці країн Європейського Союзу. Натомість в Україні тема пам’яті про Голокост у міжнародній політиці використовувалася не так активно. У дослідженні йдеться про те, що для українського суспільства зміни увічнення однієї з найбільших трагедій XX ст. в контексті проголошення політики подальшої інтеграції з Європейським Союзом відбувалися повільно. Автор звертає увагу, що в офіційний історичній політиці як Литви, так і України, з одного боку, характерною рисою є героїзація учасників антирадянського підпілля, а з іншого – існує замовчування, а іноді навіть і «вибілювання» негативної політики стосовно єврейського населення. Якщо в Литві героїзація очільників національного руху спротиву розпочалася відразу після проголошення незалежності в 1991 р., то в Україні цей процес розгорнувся лише на початку 2000-х рр. Така історична політика спонукала наукові кола до обговорення дій політиків і засвідчила відмінності у трактуванні та розумінні подій минулого. Використання однобокого образу лідерів антирадянського руху спротиву під час Другої світової війни викликало критику з боку Ізраїлю та науковців інших країн. У підсумку автор зазначає, що включення пам’яті про Голокост в офіційні наративи України та Литви демонструє подальший процес розвитку толерантного ставлення до Іншого в пострадянських суспільствах.