Academic literature on the topic 'Посадові особи дипломатичної служби України'

Стаття присвячена визначенню вимог, які встановлюються до претендентів на вступ на дипломатичну службу України, аналізу сучасного стану їх законодавчого регулювання. Підкреслено, що вимогами до претендентів на вступ на дипломатичну службу є вимоги до здатності осіб у межах визначених за посадою повноважень застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти відповідні моральні та ділові якості для належного виконання встановлених завдань і обов'язків, навчання, професійного й особистісного розвитку. Правове регулювання вимог до претендентів на вступ на дипломатичну службу здійснюється низкою нормативно-правових актів, основу яких становлять закони «Про державну службу» та «Про дипломатичну службу». Вимоги до осіб, які претендують на вступ на дипломатичну службу, залежно від їхньої спрямованості поділені на групи: 1) службові -вимоги до особи, яка має намір реалізувати право на державну службу. Вони встановлюються безвідносно до посади, яку бажає зайняти особа, а дотримання їх у сукупності дозволяє вступити на державну (дипломатичну) службу; 2) посадові - вимоги, що встановлюються залежно від посади, зайняти яку претендує особа: а) загальні - вимоги, що встановлюються до претендентів на зайняття посад державної служби (зокрема, посад дипломатичної служби) та передбачаються Законом «Про державну службу»; б) спеціальні - встановлюються виключно до претендентів на зайняття посад дипломатичної служби, зумовлені специфікою дипломатичної служби, передбачаються Законом «Про дипломатичну службу». Забезпечення професіоналізму й ефективності дипломатичної служби України безпосередньо залежить від законодавчого визначення вимог до осіб, які претендують на вступ на службу, належного наукового обґрунтування цих вимог. Важливим напрямом удосконалення законодавства про дипломатичну службу має стати розроблення й ухвалення підзаконних нормативно-правових актів, які б деталізували особливості окремих спеціальних вимог, що визначені Законом «Про дипломатичну службу».

Організація діяльності лікувально-профілактичних установ (ЛПУ) в умовах терористичної активності (ТА) вимагає розробки та впровадження комплексу заходів щодо забезпечення безпеки установи, персоналу та хворих. Проведено наукове узагальнення законодавчої та нормативно-правової бази України про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом та медико-соціальної інформації про діяльність формувань та установ Служби медицини катастроф та швидкої медичної допомоги України. Підготовка персоналу лікувально-профілактичних установ до роботи в умовах терористичної активності проводиться шляхом реалізації спеціальної навчальної програми. При терористичній небезпеці залучаються до чергувань посадові особи з числа адміністрації лікувально-профілактичних установ та провідні фахівці, які наділяються спеціальними обов’язками, а черговий лікар використовує заздалегідь підготовлений алгоритм дій. Дається орієнтовний склад медичних формувань лікувально-профілактичних установ — лікарсько-сестринських бригад для роботи в зоні терористичного акту і бригад спеціалізованої медичної допомоги для організації та надання кваліфікованої і спеціалізованої екстреної медичної допомоги в стаціонарі. Покращення діяльності ЛПУ при ТА потребує виконання комплексних науково-дослідних робіт, розробки спеціалізованого автоматизованого робочого місця медичного працівника, використання високих інформаційних технологій (hightechnolodgy, hi-tech) і можливостей електронної мобільної медицини (emHealth).

У статті автор аналізує психологічні аспекти патріотичного виховання курсантів Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького на зразках прикордонної історії. Це питання на сучасному етапі розвитку української державності, а особливо загрози її втрати, є досить актуальним, тому важливого значення набуло питання пошуку більш досконалих методів і засобів, зокрема й використання психологічних чинників, роботи з цивільною та військовою молоддю, які б забезпечили високий рівень їхнього патріотизму. Дослідження поняття патріотизму дозволяє зробити висновок, що це явище, як один з базових компонентів індивідуальної та суспільної свідомості, має комплексну структуру. Він – обʼєкт вивчення історії, етнології, соціології, політології, а також етнічної психології та психології міжгрупових відносин. Вони акумулювали значний масив даних, що дозволяють сьогодні виділити проблему патріотизму в якості самостійного обʼєкта дослідження, використовувати для опису цього явища відповідний концептуально-термінологічний інструментарій і позначити його соціально-психологічну специфіку. Зважаючи на те, що серед принципів формування патріотизму є й такий як: “відповідності національним інтересам України, пріоритетності духовних, національно-історичних і військових цінностей та традицій українського народу, Збройних сил України”, автор зазначає, що цей принцип є актуальним і для українських прикордонників, адже національно-історичні цінності, глибокі традиції є і у них, про що свідчать численні наукові дослідження останніх років. Наявні зразки прикордонної історії командири, відповідні посадові особи, науково-педагогічні працівники, весь персонал Національної академії Державної прикордонної служби України використовують у своїй діяльності все активніше, здійснюючи своєрідний вплив на свідомість, підсвідомість і поведінку особистості майбутнього офіцера-прикордонника і на психологічний стан військового колективу в процесі їхньої життєдіяльності з метою формування у них високих морально-політичних, громадянських, військово-професійних, соціально-психологічних, психічних і фізичних якостей, необхідних для успішного виконання в умовах будь-якої складності конституційного обов’язку щодо захисту української держави.

Україна, впродовж уже майже трьох десятків років, будує демократичну, соціальну, правову державу і процеси, які відбуваються в суспільстві, господарських зв´язках, зовнішніх та внутрішніх відносинах, що виникають і будуються на нових засадах, мають знаходитися під управлінням держави. В усьому світі держави з різними формами правління здійснюють свої функції і впливають на формування відносин в суспільстві, при цьому характер управління і заходи, які його супроводжують, свідчать про характер державної влади та її спрямованість, відповідність проголошеним демократичним принципам розвитку. Предметом для обговорення постають співвідношення понять «державний службовець», «посадова особа», «службова особа». Узагальнено, що службова особа — найширше поняття, яке охоплює собою всі інші, і відноситься як до працівників державних, так і комерційних структур. Установлено, що державний службовець завжди є службовою, але не завжди посадовою особою, адже, посадова особа може працювати як у державних, так і в органах місцевого самоврядування. Конституція України використовує встановлені межі «посадові / службові особи органів державної влади / органів місцевого самоврядування».Виходячи зі змісту поняття публічної служби, також досліджено про «публічних службовців» - осіб, які обіймають державні політичні посади, судді, прокурори, військовослужбовці, альтернативні (невійськові) службовці, дипломати, інші державні службовці, службовці органів влади Автономної Республіки Крим, службовці місцевого самоврядування.Установлено, що державними службовцями є особи, на яких покладається безпосереднє виконання функцій держави на відповідній території, у конкретній галузі державного управління.

Серед широкого комплексу різноманітних способів впливу, спрямованих на протидію нелегальній міграції, особливе призначення належить заходам адміністративного примусу. Вони виявилися універсальним засобом реакції на цю проблему, яка набула масштабного розповсюдження. Процесуальний порядок засто сування і здійснення примусового відновлення органами охорони державного кордону порушеного нелегальною міграцією стану є маловивченим, зважаючи на його неоднозначну юридичну природу. Мета статті полягає у встановленні призначення та сучасного стану процесуальних правил у загальній системі норм, спрямованих на протидію нелегальній міграції, а також практику їх реалізації в охороні державного кордону. У статті використано дані Адміністрації Державної прикордонної служби України за період 2013–2017 рр. щодо кількості рішень про примусове повернення, прийнятих органами охорони державного кордону та рішень адміністративних судів за їх зверненнями про примусове видворення іноземців й апатридів, а також кількості осіб, які виїхали на виконання цих рішень. Проаналізовано національну судову практику в такій категорії справ щодо відмов у задоволенні позовів органів охорони державного кордону та окремі позиції Європейського суду з прав людини стосовно застосування примусових заходів до мігрантів. Встановлено, що в оперативно-службовій діяльності державних органів, завданням яких є охорона державного кордону України, рішення про примусове повернення приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону, а також для забезпечення подання позову до адміністративного суду про їх примусове видворення з України. Відповідно, кількість таких рішень у середньому вдвічі перевищує кількість судових рішень про примусове видворення. Автор доходить висновку, що посадові особи органів охорони державного кордону повинні отримати повноваження вирішувати, чи застосовувати примусове повернення чи звертатися до адміністративного суду з позовною заявою про примусове видворення нелегального мігранта. Відповідним чином повинна скеровуватися діяльність адміністративних судів із прийняття рішень у такій категорії справ на основі оцінки правомірності перебування мігранта на території країни. Застосування органами охорони державного кордону примусового повернення або ініціювання видворення іноземців або осіб без громадянства в таких випадках є адміністративно-юрисдикційними повноваженнями дискреційного типу з окремими елементами контрольно-наглядової діяльності. На стадії виконання рішень про примусове видворення персонал Державної прикордонної служби України, поряд із загальними завданнями щодо супроводу нелегального мігранта, характерних і для інших уповноважених органів, вирішує специфічні завдання, спрямовані на забезпечення перетинання державного кордону іноземцем чи особою без громадянства.

У статті визначено ознаки та сформульовано поняття публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту в Україні зі встановленням законодавчих підстав його використання поряд із по-няттям державного управління. Наголошено, на доцільності в рамках розвитку категоріально-поня-тійного апарату науки адміністративного права України перехід із використання поняття державного управління у сферах фізичної культури та спорту у вузькому та широкому розумінні на категорії пу-блічного управління та публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту. Визначено, що публічне адміністрування сфер фізичної культури та спорту необхідно визначати як професійну політично неупереджену діяльність на посадах публічної служби в органах держави та місцевого самоврядування в межах їх компетенції із практичного виконання наступних завдань і функцій держави: аналіз державної політики; забезпечення її реалізації; виконання норм законо-давства; забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; здійснення наглядута контролю за дотриманням законодавства; управління фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; управління персоналом органів; реалізації інших повноважень, визначених за-конодавством. Зроблено висновок, що посадами публічної служби в органах держави автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, що визначені структурою і штатним розписом з викладеним обсягом посадових повноважень і обов’язків. Тобто, віднесення до посад публічної служби в органах держави посад державних службовців Секретаріату Кабінету Міністрів України; міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; місцевих державних адміністрацій; органів прокуратури; органів військового управління; закордонних дипломатичних установ України; державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені законом. Посадами публічної служби в органах місцевого самоврядування автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України для виконання вищеперерахованих завдань і функцій держави.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2021. Дисертацію присвячено дослідженню організаційно-правових засад дипломатичної служби України. Прослідковано еволюцію наукових поглядів відносно дипломатичної служби як предмету адміністративно-правового дослідження. Проаналізовано сутність, ознаки та види дипломатичної служби України, її принципи, систему органів та особливості нормативно-правового регулювання. Досліджено правовий статус посадових осіб дипломатичної служби. Визначено та охарактеризовано вимоги до претендентів на вступ на дипломатичну службу, а також процедури вступу на дипломатичну службу. Проаналізовано конкурс як основну процедуру вступу на дипломатичну службу України. Визначено підходи до розуміння та види процедур проходження дипломатичної служби. Розкрито значення дипломатичних рангів як спеціальних звань дипломатичних службовців. Проаналізовано особливості оцінювання результатів службової діяльності посадових осіб дипломатичної служби України. Предметом окремої уваги стали проблеми організації та правового забезпечення ротації посадових осіб дипломатичної служби України. Розглянуто підстави припинення дипломатичної служби України.