To see the other types of publications on this topic, follow the link: Політичне товариство.
Journal articles on the topic 'Політичне товариство'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Політичне товариство.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
МАЛЯРЧУК, Олег, and Оксана КОГУТ. "СПІВПРАЦЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ З ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У 1988 – 2021 рр. (НА ПРИКЛАДІ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ)." Східноєвропейський історичний вісник, no. 21 (December 24, 2021): 198–207. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246915.
Full textAbstract:
Мета дослідження – в історичному контексті дослідити ефективність співпраці громадських організацій західного регіону України з органами місцевого самоврядування та державної влади (1988 – 2021) на прикладі унікальних за своєю потугою “Товариства Лева”, Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства (КНТ) “Рух”, Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ і процесів у їх розвитку та тісному зв’язку із системою відповідних суспільних відносин; історичні факти аналізуються на фоні політичних процесів, що передбачає застосування методу порівняльного аналізу, завдяки якому з’ясовано сутність багатьох знакових для української суспільно-політичної думки подій. Наукова новизна: окреслено проблеми, з якими зустрічаються громадські організації та органи місцевого самоврядування й державної влади; узагальнено здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах; вироблено програму дій між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування і державної влади. Висновки. На сьогоднішній день в Україні створено й апробовано, але не впроваджено на загальнодержавному рівні, ефективний механізм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування й державної влади. Функцію підтримки громадянського суспільства можуть і повинні брати на себе як громадські організації, так і органи місцевого самоврядування та державної влади. На жаль, вони мають одні до одних ще багато упереджень. Творці “Просвіти” (матері українських товариств) глибоко усвідомлювали потребу творення нації та її самоутвердження в умовах іноземної окупації. Оцінюючи здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах, необхідно акцентувати увагу на справі збереження генетичної пам’яті народу. Після проголошення незалежності України постало завдання формування громадянського суспільства, відродження і розвитку духовності українського народу. “Товариство Лева”, Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство “Рух”, Івано-Франківське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка та інші виробили програму дій: впровадження у суспільну свідомість розуміння необхідності самоорганізації громад, активної громадянської позиції, пріоритету традиційних українських національних цінностей; підтримка української мови, історії, культури, церкви, християнської моралі; сприяння формуванню всебічно розвиненої високоосвіченої, національно свідомої, соціально активної особистості.
2
Шологон, Лілія. "Русофільський рух в Галичині в другій половині XIX – початку XX століття: Спроба джерелознавчого аналізу." History Journal of Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University 1, no. 51 (March 3, 2021): 87–96. http://dx.doi.org/10.31861/hj2020.51.87-96.
Full textAbstract:
В статті зроблено спробу дати оцінку русофільському руху в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на основі різних концепцій дослідників, що його досліджували та аналізу архівних та опублікованих джерел. Авторка звернула увагу на зміст статутів русофільських товариств – «Галицько-руської матиці», Товариства імені Качковського, Руського народного інституту «Народний дім», Руського видавничого товариства, програму діяльності Руської народної партії, інформаційні звіти про роботу громадських об’єднань, спогади, громадсько-політичну періодику, наукові видання русофільських товариств «Галицький історичний збірник», «Науковий збірник», «Літературний збірник», «Науково-літературний збірник». Встановлено, що впродовж 1853–1908 рр., було опубліковано 60 русофільських наукових збірників, рівень популярності яких серед населення низьким. На основі проаналізованих джерел зроблено висновок про те, що головним завданням русофільського руху, який фінансувався Російською імперією, було розповсюдження літератури мовою близькою до російської, складним етимологічним правописом, повне заперечення права українського народу на власну мову, культуру, національну ідентичність, політичну самостійність. Якщо у середині ХІХ ст. москвофільська пропаганда знаходила чимало прихильників у Галичині на противагу полонізації краю, з мовчазної згоди центральної влади у Відні, то вже на початку ХХ ст. симпатії українців краю були на стороні головних опонентів русофілів – народовців та радикалів. Їх ідеї поділяли провідні громадсько-політичні діячі, вчені, літератори – Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик. Початок ХХІ ст. в черговий показав несприйняття концепції «русского мира» переважною більшістю українців, що надали перевагу західноєвропейським культурним та політичним цінностям.
3
Krykhovetskyi, І. "СЕЙМОВА ТА ПАРЛАМЕНТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНЦІВ ЯК ЧИННИК СТРУКТУРИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО РУХУ ГАЛИЧИНИ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ СТ." Juridical science 1, no. 5(107) (April 3, 2020): 16–23. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.02.
Full textAbstract:
У статті розкривається вплив сеймової та парламентської діяльності галицьких українців на процес партійного оформлення їх політичних течій. Встановлено, що формування політичних партій було результатом демократизації політичного життя державних утворень. Вони стали своєрідною ланкою, яка з’єднувала суспільство з верховною владою і засобом додаткового суспільного контролю. На середину – другу половину XIX ст. в українському політичному русі Галичини сформувалося три напрями: москвофіли, народовці й радикали. Формування української національної свідомості в Галичині було пов’язане з народовським рухом. Натомість москвофіли демонстрували толерантність до зв’язку з імперією Романових і нівелювали лібералізм народовців перед імперської владою. Радикали – представляли молоде покоління українських політиків, які зосередили свою увагу на соціальних питаннях. Першою політичною партією Галичини стала Русько-українська радикальна партія, яка виникла під впливом реалізованої у стінах Галицького сейму польсько-української угоди 1890-1892 рр. Програма Русько-української радикальної партії включала соціальні та демократичні положення (колективна власність на засоби виробництва, свобода зборів і товариств, загальне виборче право, культурний розвиток всіх народів). До початку XX ст. в суспільно-політичному житті Східної Галичини оформилося п'ять українських політичних партій. В цьому регіоні України була створена нова структура українського політичного руху, виникла партійна система, характерною рисою якої була наявність впливової центристської (Українська національно-демократичної партії), двох лівих (Української радикальної партія і Українська соціал-демократичної партії) і однієї консервативної (Католицький русько-народний союз) партій, а також москвофільської Руської національної партії. Три основні крайові політичні сили в особі націонал-демократів, радикалів і соціал-демократів виступили за політичну самостійність України. Всі основні галицькі національні партії були масовими, мали визначену організаційну структуру, власні статути і програми діяльності, проводили цілеспрямовану пропаганду своїх ідей і програмних завдань. Крім політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. в Галичині досить активно діяли такі політичні організації, товариства та об'єднання, як Народна Рада, Руська Рада, Національно-демократичне сторонництво, Головна українська рада та інші. Деякі з них, не називаючи себе партіями, фактично були організаціями такого типу.
4
Boyko, M. P. "Проблема політичної самоідентичності в розробках діячів Кирило-Мефодіївського товариства." Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, no. 11(139) (October 12, 2016): 89. http://dx.doi.org/10.15421/1716126.
Full textAbstract:
У даній публікації розкриваються проблеми визрівання глибинних причин становлення політичної самоідентичності української нації у контексті історичного, культурного, політичних вимірів. Було встановлено, що кирило-мефодіївці розуміли причини політичного розмежування, які мають історико-духовні та культурні витоки та сягають минулого часу. З’ясовано, що члени Кирило-Мефодіївского товариства критично сприймали дійсність та намагалися визначити варіативний напрямок у розвитку національно-політичної згуртованості українців. Вони доводили, що характерною рисою українського менталітету обґрунтовуються на основі домінуючих принципів: поваги до родини, естетизованої любові до рідної землі, раціонально-етичного світобачення та повага до іншого людського життя. Оцінено, що вплив на світогляд та політичні позиції Кирило-Мефодіївського товариства мали ідеї європейських слов’янофілів, декабристів, українських філософів. Теоретично-методологічною основою в аналізі визрівання політичної самоідентичності лягли праці сучасних філософів, політологів, культурологів, де ними були визначені та розроблені принципові категорії, методології, стосовно закономірності розвитку політичного мислення української нації.
5
Boyko, M. P. "Ідейно-гуманістичні позиції Кирило-Мефодіївського товариства та суспільні реалії сучасної України." Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, no. 12(140) (November 12, 2016): 72. http://dx.doi.org/10.15421/1716142.
Full textAbstract:
У даній публікації розглядається тема докорінних причин становлення політичної згуртованості українського народу з прилученням автором історичного, культурного, політичних матеріалів дослідження. Зазначено,, що кириломефодіївці усвідомлювали причини політичного протиборства з геополітичними тисками інших країн, які мають соціально-культурні витоки з минулого часу. Обґрунтовано положення, що члени Кирило-Мефодіївского товариства критично відносилися до ганебного становища України та намагалися визначити соціально-політичний напрямок у розвитку етнічно-культурної згуртованості українців. Представники Кирило-Мефодіївського товариства обґрунтовували тезу, що принципові особливості українського менталітету обґрунтовуються на основі домінуючих принципів, зокрема, критичного ставлення до російської деспотії, ствердження соціального та політичного демократичного розвитку, формування раціонального світобачення українців та повага до окремого людського життя. Доведено, що вплив філософських та політичних ідей Кирило-Мефодіївського товариства позначилися на поглядах сучасних європейських та українських філософів, політологів, істориків. Теоретично-методологічною основою в аналізі даного дослідження були використані праці сучасних філософів, політологів, культурологів, також автором були синтезовані принципові категорії, методології, які розробляли кириломефодіївці та сучасні науковці.
6
Hnes, Nataliia, and Irina Yachniuk. "Внесок товариства «Bukowiner Allgemeiner Sportklub» у розвиток фізкультурно-спортивного руху на Буковині." Physical education, sports and health culture in modern society, no. 3(47) (October 1, 2019): 23–28. http://dx.doi.org/10.29038/2220-7481-2019-03-23-28.
Full textAbstract:
Вступ. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – це час, коли на Буковині, коронному краї Австро- Угорської імперії, склалися політичні, економічні та соціальні умови для розвитку освіти, науки й культури, відбулося кількісне збільшення громадських товариств та урізноманітнення напрямів їхньої діяльності. Створено товариства, які повністю або частково розв’язували проблеми фізичного виховання дітей і молоді. Піонером спортивного руху в краї став «Bukowiner Allgemeiner Sportklub». Мета дослідження – про- аналізувати діяльність товариства «Bukowiner Allgemeiner Sportklub», визначити його внесок у розвиток фізкультурно-спортивного руху на Буковині на початку ХХ ст. Методи дослідження – вивчення літературних джерел, документальних й історичних матеріалів, теоретичний аналіз і синтез отриманих даних. У дослідженні використано матеріали фондів установ Австрії (із 1867 р. Австро-Угорщини) 1775–1918 рр. Державного архіву Чернівецької області. Результати дослідження. «Bukowiner Allgemeiner Sportklub» – громадське товариство, яке діяло на Буковині в 1910–1913 рр. Його діяльність була позбавлена політичних, національних, конфесійних упереджень та ґрунтувалася на принципах расової, класової й майнової рівності, а також на головних життєвих пріоритетах – тілесному та духовному здоров’ї. Клубом організовано гурток спортивних (рухливих) ігор для юнаків, секції з футболу, важкої атлетики, велоспорту, ковзанярського, лижного спорту; відкрито два льодові майданчики, спортивний майданчик у Чернівцях, спортивні гуртки в містах Радівці та Солка; налагоджено активну участь членів клубу в змаганнях із легкої атлетики, плавання, туризму. Висновки. За період існування клубу «Bukowiner Allgemeiner Sportklub» його членами налагоджено роботу спортивних секцій, організовано й проведено низку змагань, облаштовано спортивні споруди. До прогресивних починань можна віднести гнучку систему оплати членства в клубі, існування пільг, різноманіття надання спортивних послуг, широку кампанію з популяризації здорового способу життя. Отже, клуб був активним учасником фізкультурного руху на Буковині, а діяльність його членів поклала початок розвитку спорту в краї.
7
Бортнік, Тетяна. "НА ШЛЯХУ ДО СТВОРЕННЯ «СЕЛЬСОЮЗУ»: КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКУМУ ВОЛИНІ, ХОЛМЩИНИ ТА ПІДЛЯШШЯ (1922–1924)." Litopys Volyni, no. 23 (April 20, 2021): 7–12. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.01.
Full textAbstract:
Проаналізовано основні етапи діяльності українських діячів Холмщини та Підляшшя, Волині. Висвітлено соціально-економічні обставини та політичний контекст, які впливали на життя української громади окреслених регіонів, отже, і на їхню політичну активність. Показано основні етапи самоорганізації української інтелігенції, яка в перші роки після Першої світової війни намагалась вирішити нагальні потреби місцевого українства: тво- рення господарських та культурно-освітніх осередків, поступовий перехід до політичної діяльності. Показано, що одним із перших таких кроків у політичній сфері стало підписання українським активом так званого «Меморіалу православного населення Холмщини». У документі, надісланому українською делегацією до Варшави, містилось прохання про творення Українського комітету, який б репрезентував перед владою питання освітньо-культурного та релігійного характеру, Українського доброчинного товариства. Стверджено, що ігнорування українських вимог адміністрацією було продиктоване трактуванням українського питання як суто внутрішньої проблеми (відсутність організованого українського життя в політичній, суспільно-економічній та культурній сферах) та остаточним переходом до асиміляційного курсу політики. Зауважено, що вибори до польського сейму та парламенту в листопаді 1922 р. стали переломним момен- том для українських діячів окресленого терену. Активізувавши свої зусилля інтелігенція створила Холмський та Волинський виборчі комітети, які згодом злились в одну структуру – Український центральний виборчий комітет (УЦВК). Український центральний виборчий комітет як самостійна організація разом із представ- ництвами інших національних меншин сформували єдину виборчу платформу – Блок національних меншин (БНМ). Підсумовано, що вибори 1922 р. були успішними для політикуму Волині, Холмщини та Підляшшя та стали першим досвідом парламентської діяльності в новопосталій Польській державі.
8
Аллеров, Владислав. "ПРОТЕСТНІ АКЦІЇ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, СПРЯМОВАНІ НА ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМНИХ ПИТАНЬ ВІЙСЬКОВО-ПРИЗОВНИХ КАМПАНІЙ ДО ЗБРОЙНИХ СИЛ СРСР (1990–1991)." Litopys Volyni, no. 23 (April 20, 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.23.05.
Full textAbstract:
У статті ретроспективно проаналізовано діяльність опозиційних до Комуністичної партії України (КПУ) громадсько-політичних організацій, які гостро критикували керівництво СРСР за небажання реформувати Збройні сили СРСР. Інтервенція Радянського Союзу (СРСР) до Афганістану (1979–1989 р.), поглиблення процесів гласності, демократизації на зламі 1980-х – 1990-х років (створення «неформальних» товариств, проведення виборів на альтернативній основі тощо), швидка політизація молодіжного середовища привели до політизації військово-призовних кампаній в Українській РСР, актуалізували питання проходження громадянами УРСР строкової військової служби на території своєї республіки. Вибори до Верховної Ради Української РСР (1990 р.) та формування політичної опозиції в парламенті (Народна Рада) стали тими каталізаторами, що перетворили проблему військового будівництва на одну з першочергових для національно-демократичних сил. Зазначено, що завдяки неформальним товариствам, політичним партіям у 1990–1991 рр. в Українській РСР значного поширення набув антиармійський рух, основні вектори якого спрямовувалися на бойкот, зрив військово- призовних кампаній до Збройних сил СРСР, утвердження в суспільній свідомості ідеї створення національних Збройних сил. Представники опозиційних політичних сил мали власне бачення на вирішення проблем призовників у період військових призовних кампаній 1990–1991 рр. Націонал-демократи наголошували на необхідності: про- ходження військової служби мешканцями України тільки на території республіки; припинення проходження військової служби на території України мешканцями інших республік; відкликання мешканців України, які про- ходять військову службу за межами України, на територію республіки; творення українських Збройних сил; надання можливості для проходження альтернативної військової служби на території України; поступового переходу на професійні Збройні сили тощо.
9
Пехник, А. В., Ю. В. Завгородня, and А. В. Кройтор. "Трансформаційні процеси освітньої діяльності в умовах COVID-19." Актуальні проблеми політики, no. 67 (May 25, 2021): 27–33. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i67.1146.
Full textAbstract:
У статті розглянуто сучасні перетворення в галузі освітньої діяльності в українському суспільстві. Проведено аналіз різних форм освітнього процесу в умовах пандемії, їх проблемні аспекти та позитивні особливості, які виникли під час використання різних сучасних платформ у мережі Інтернет. У сучасному студентському товаристві виникають серйозні дискусії щодо форми проведення навчального процесу в умовах вагомого приросту інфікованих осіб та збільшення рівня смертності від захворювання на COVID-19. За таких умов виконання компетентністного критерію освітньої програми зменшується, адже в онлайн-режимі перевірити рівень навичок у повному обсязі досить складно. Усі ці виклики у сучасному освітньому середовищі зумовлюють актуалізацію цієї проблематики в наукових дослідженнях. Основоположним принципом освітньої політики та загалом навчального процесу є рівність усіх суб’єктів у можливості здобути бажаний освітній багаж навичок у рамках окремого навчального підрозділу. Однозначно освітня політика щодо рівності усіх бажаючих є дзеркалом конституційних основ, які відтворюють демократичні ідеї та принципи. У зв’язку з цим діяльність політичних агентів має відповідати ключовим законно закріпленим принципам, спрямованим на створення умов для різних соціальних рівнів отримати можливість для здобуття освіти. Окрім того, важливим елементом в освітній політиці є можливість отримання рівного доступу до освітнього процесу, що в умовах пандемії реалізувати практично досить важко. Під час реалізації основних ідей рівності освітньої політики суспільство зможе набути позитивних якостей та підвищити рівень політичної свідомості. Усі позитивні зміни в рамках системи освіти показують можливість для консенсусу та компромісу в межах загальної політичної системи під час вирішення стратегічних питань для суспільства, а саме життя та здоров’я громадян. Суб’єкти політики в умовах високого суспільного інтересу не зможуть використовувати політичні технології з метою маніпуляції свідомістю населення, а політичні конфлікти стануть джерелом досягнення ефективних політичних рішень. Така система відносин зможе допомогти транзитному українському суспільству стати демократичним, правовим, громадянським не лише в межах норм права, але й в реальній площині відносин.
10
Коцур, Леся. "ЕТНОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 1980-Х У 1990-Х РР.: ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ." Society. Document. Communication, no. 9/2 (February 28, 2021): 88–125. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2020-9/2-88-125.
Full textAbstract:
Статтю присвячено негативним тенденціям, які мали місце в українській етнополітиці наприкінці 1980-х у 1990-х роках. У запропонованій публікації в хронологічному порядку зображено як формувалися осередки етнополітичної нестабільності в різних регіонах України (Крим, Закарпаття, Буковина, Бессарабія, південно-східні області). Висвітлено специфіку тих чи інших проявів міжнаціональної напруги. Особливу увагу приділено зовнішньополітичним чинникам, які мали безпосередній плив на формування небезпечних для України етнополітичних тенденцій. Зокрема, наведено приклади зовнішньополітичного тиску на Україну з боку Російської Федерації через осіб, які належать до числа російської національної меншини, російські національно-культурні товариства та російськомовних українців. Відзначено, що подібні практики простежувались і в зовнішньополітичних діях Угорщини та Румунії, які через національно-культурні товариства угорців та румун активно поширювали в частині регіонів України (Закарпаття, Буковина, Одещина) ідеї автономізації України з елементами сепаратизму. Також стаття дозволяє простежити історію політизації мовного питання та використання цього чинника для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, особливо у Криму та південно-східних областях України. Дає можливість скласти уявлення про автономістські прагнення так званих русинських національно-культурних товариств Закарпаття, метою яких була політична дестабілізація України підтримувана ззовні; простежити хорологію громадсько-політичної активності кримських татар та представників інших національностей, передусім йдеться про національно-культурні товариства греків, поляків, євреїв, німців, молдован тощо. Водночас, обмежений обсяг статті не дозволяє висвітлити усю повноту етнополітичного менеджменту 1990-х рр. щодо негативних проявів в етнополітичній сфері. Зазначимо лише, що відновлення міжнаціональної стабільності в регіонах України час від часу вимагало прийняття жорстких рішень з боку центральної влади. Проте такі рішення приймались вкрай рідко, адже у більшості випадків в місцях міжнаціональної напруги проводилась профілактичні роз’яснювальні бесіди, спрямовані на побудову конструктивних відносин між національними меншинами й органами влади.
11
Хахула, Любомир, and Василь Ільницький. "ВОЛИНЬ ТА ГАЛИЧИНА У ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛЬСЬКИХ ЗЕМЛЯЦЬКИХ ТОВАРИСТВ (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)." Problems of humanities. History, no. 8/50 (December 28, 2021): 364–85. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.8/50.240968.
Full textAbstract:
Анотація. Польські земляцькі об՚єднання переселенців зі сходу, їх нащадки та однодумці виражали інституційний вимір політик щодо історії, комеморативних і публіцистичних практик. Метою статті є критичний аналіз історичних дискурсів польських кресов՚яцьких товариств, зокрема щодо інтерпретації військово-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. на основі аналізу публікацій часопису «На рубєжи» («Na Rubieży»), друкованого органу Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів, реконструйовано антиукраїнські історичні наративи кресов՚яків, виявлено рівень їхньої поширеності в польському суспільстві. Методологічною основою студії стала теорія спільнот пам՚яті, розроблена Морісом Гальбваксом, Яном Ассманом, Лехом Ніяковським. Згідно з нею, формаційними ознаками спільноти пам՚яті є історичний досвід, переконання у винятковості власних страждань, постійний культурний переказ. Наукова новизна статті полягає у критичному аналізі раніше не досліджених аспектів діяльності польських земляцьких товариств, зокрема публіцистичних наративів часопису «На рубєжи» щодо українсько-польського військово-політичного протистояння на Волині та у Галичині в 1943–1944 рр. Показано, що кресов՚яцька інтерпретація волинської трагедії охоплювала близько чверті польського суспільства і отримувала періодичну підтримку серед політичних сил та органів влади. Свідченням впливу земляцьких товариств стали державна фінансова підтримка їх видавничих проєктів, винесення проблематики протистояння на міжнародний рівень. У результаті проведеного дослідження зроблено висновки. Інституційна реалізація політик щодо історії польськими земляцькими середовищами кінця ХХ – початку ХХI ст. ґрунтувалася на особистому трагічному досвіді, а також міфології «східних кресів», як цивілізаційного рубежу та місця польської національної пам՚яті. Активним інституційним осередком кресов՚яків було Товариства увічнення пам՚яті жертв злочинів українських націоналістів із організаційним центром у Вроцлаві. Його суспільно-політична та комеморативна активність зосереджувалася навколо вшанування пам՚яті польських жертв міжнаціонального збройно-політичного протистояння на Волині та в Галичині у 1943–1944 рр. У часописі «На рубєжи» односторонньо засуджували політику ОУН-УПА, представляли їх у негативному образі та критикували спроби досягнення польсько-українського порозуміння. Ліберальні чи консервативні ініціативи українських й польських інтелектуалів, політиків щодо узгодження спільного бачення важких питань драматичного минулого не знаходили жодної підтримки у польських земляцьких середовищах. Політика щодо історії кресов՚яків, як спільноти пам՚яті, вміщувала Волинь та Галичину в рамках ностальгійного мнемонічного наративу з акцентом на винятковість польських страждань, незагоєну історичну травму та неможливість міжнаціонального порозуміння.
12
Boiko, N. P. "Этническо-культурные и национальные особенности украинского народа в идеях Кирилло-Мефодиевского общества." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 1(141) (March 23, 2017): 87. http://dx.doi.org/10.15421/171714.
Full textAbstract:
В даній публікації розробляється проблема визрівання корінних причин становлення політичних етнічно-культурних та національних особливостей українців у контексті історичного, культурного, політичних вимірів. Доведено, що кирило-мефодіївці розуміли причини етнічно-культурного розмежування, які мають історико-духовні витоки з минулого часу. Обґрунтовано тезу, що члени Кирило-Мефодіївського товариства намагалися визначити варіативний напрямок в розвитку національно-духовної згуртованості українців. Було зазначено, що характерною рисою українського народу в своїй основі мають домінуючі принципи: поваги до сімейних родинних відносин, любові до рідної землі, яка є колискою становлення суспільства, раціонального-філософського світобачення, гідне відношення до іншого людського життя. Обґрунтовано тезу про те, що вплив на філософію та політичні позиції Кирило-Мефодіївського товариства мали ідеї європейських традиційних. Звернуто увагу на те, що теоретичною та методологічною основою в аналіз становлення політичних, етнічно-культурних та національних особливостей українців лягли праці українських та зарубіжних філософів, політологів, культурологів, та було підкреслено, що ними були розроблені філософські категорії, методи дослідження, стосовно теми розвитку етнічно-культурних та національних особливостей українців та формування політичного мислення української нації.
13
Тищик, Б., and І. Новосядло. "Володимир Старосольський – відомий вчений-правник, адвокат, політик." Історико-правовий часопис 14, no. 2 (February 18, 2021): 31–41. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/6.
Full textAbstract:
У статті досліджені основні напрямки діяльності видатного українського правника початку XX ст. В. Старосольського, розглянуто його біографію. В. Старосольський – відомий український громадсько-політичний діяч, адвокат. Він був типовим представником українсько-польського прикордоння, походив із змішаної сім'ї. Він стає активним захисником у національному правозахисному русі в Західній Україні. Як адвокат бере активну участь в політичних процесах польських властей проти украінцв-членів ОУН, УВО, громадських і політичних діячів різної ідеологічної орієнтації В. Старосольський намагався впливати на процес конструктивного розв'язання болісної української проблеми у Польщі. В. Старосольський завжди вважав, що найкращою формою вирішення конфліктів у українсько-польських взаєминах є діалог. В. Старосольський протягом свого непересічного життя обіймав посади заступника міністра закордонних справ Української Народної Республіки (1919-1920 рр.), доктора права і професора Українського державного університету в Кам'янці-Подільському (1919-1920 рр.), Українського вільного університету в Празі (1921-1928 рр.) і Української Господарської академії в Подебратах (1922-1928 рр.). Як громадський діяч і адвокат він був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1923 р.), головою Української соціал-демократичної партії (1937-1939 рр.), Членом-засновником Товариства українських юристів у Львові (1909 р.), членом правління Спілки українських адвокатів у Львові (1929-1939 рр.), Львівської палати адвокатів (1928-1939 рр.), Вищій раді адвокатів Польщі у Варшаві (1937-1939 рр.), членом-засновником Українського юридичного товариства у Чехословаччині (1923 р). У науковій сфері В. Старосольський реалізував себе як член редакцій юридичних журналів, автор ряду юридичних і соціологічних робіт, монографій, посібників.
14
Павко, А. І. "Товариство українських поступовців: політична організація чи партія?" Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія, вип. 50 (2000): 81–85.
Find full text
15
Мамонтова, Е. В., and Є. Ю. Пєлєвін. "Наука і політика: етичні точки зіткнення." Актуальні проблеми політики, no. 65 (September 2, 2020): 55–60. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.306.
Full textAbstract:
У статті розглянуто проблему ролі науки в процесах управління суспільством та державою. Аналізуються теоретичні підходи до осмислення науки як рушійної сили соціального прогресу. Висвітлено етичний аспект співвідношення науки та політики як підсистем суспільства. Показано, що однією з центральних тем у дослідженнях, які становлять фундамент наукового етосу сучасності, є зіткнення моральних норм наукового середовища та політичних реалій ХХ-ХХІ ст. Окреслено шкалу питань етики соціально-політичних наук як окремої галузі етики науки від питання цінності соціального знання та його моральної достовірності до зв'язку принципів науки та демократії. Визначено ареал перетинання політики та науки як явищ соціального порядку та розкрито на цій основі етичну специфіку їх взаємодії на зрізі співвідношень «політик - науковець». Аналізується позиція М. Вебера щодо трактування співвідношення науки та політики як життєвих покликань та професійних занять. Доведено неможливість автономного існування науки і політики, оскільки в реальному житті вчений-гуманітарій не може бути вільним від цінностей, а політика є сферою, де перетинаються економічний, соціальний, правовий, історичний, духовний, ідеологічний та культурний простори. Показано, що політика, як і наука, утверджує свій критерій істинності, ставить собі на меті пояснення дійсності і є засобом її перетворення, залежить від суб'єкта, який її використовує. І цим суб'єктом в обох випадках є політична влада. Висвітлено питання взаємовідношення наукового товариства та влади. Окреслено магістральні тенденції взаємопроникнення науки та політики як соціальних практик: активізація залучення науковців у політичний процес та звернення багатьох політиків до наукових інтелектуальних практик. Показано, що найчастіше вчені в політиці реалізують свій потенціал у сфері її експертного супроводження як радники, аналітики, консультанти. Запропоновано класифікацію експертів, що беруть участь у політичному процесі: «ідеологи», «реформатори» та «сервіс». Досліджено специфіку формування вітчизняної культури співпраці політики та науки. Показано, що на українському ринку консультативно-експертних послуг домінує «сервісний» тип вченого в політиці. Робиться висновок, що наука з огляду на її раціональну методологію є простором, де відбувається раціоналізація політики. І хоча наука не може позбавити політику конфлікту, оскільки останній є її сутнісною характеристикою, саме завдяки науці конфлікт можна раціоналізувати і зробити політику більш результативною та ефективною.
16
Березанська, Ірина. "МЕЦЕНАТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО В 1900-1930-х рр." Society Document Communication, no. 13 (January 10, 2022): 14–39. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2021-13-14-39.
Full textAbstract:
У статті на основі комплексного аналізу наукових праць досліджується внесок митрополита Андрея Шептицького в розвиток та збереження культурно-мистецької спадщини українського народу. Основними напрямками фінансової допомоги митрополита Шептицького були: підтримка освітніх навчальних закладів – від дошкільних – до закладів вищої освіти; допомога малозабезпеченим сім'ям та сиротам; збереження мистецької спадщини та підтримка обдарованих молодих митців; пам’яткоохоронна діяльність.
У статті проаналізовано погляди митрополита на здійснення меценатської діяльності та способи її реалізації. Вся благочинна місія Андрея Шептицького була спрямована на отримання конкретних результатів від його роботи, які б зумовили системні зміни у культурному розвитку суспільства. Митрополит був ініціатором запровадження різних видів суспільної опіки для українського населення. Доведено, що Андрей Шептицький допомагав багатьом громадським організаціям, які підтримували матеріально незаможні верстви населення. Серед них – Марійські товариства, які діяли при церквах і допомагали бідним та незаможним людям; Крайовий комітет допомоги українському студентству, який надавав матеріальну підтримку студентам закладів середньої та вищої освіти; Товариство Вакаційних Осель – влаштовувало відпочинок дітей у заміських комплексах, зокрема в с. Миловання Товмацького повіту та в с. Кошів Коломийського повіту.
Одним із першочергових завдань митрополита Андрея Шептицького було якісна освітня та виховна підготовка майбутніх священників у Львівській Духовній Семінарії. Для реалізації цього завдання митрополит часто відвідував освітній заклад, проводив бесіди з настоятелями та богословами, фінансово допомагав талановитим вихованцям отримати освіту за кордоном. Намагаючись підняти авторитет Греко-католицької церкви серед населення Галичини, митрополит Андрей Шептицький організовував конференції, реколекції, фінансував друковані видання.
Важливим аспектом меценатської діяльності Андрея Шептицького була допомога дітям-сиротам. У 1915 р. з його ініціативи було засноване товариство «Захист ім. Митрополита Шептицького для сиріт у Львові», яке піклувалося про їх різнобічний розвиток та самореалізацію в майбутньому. Окремим напрямом діяльності товариства була підготовка вихователів і підвищення кваліфікації педагогічних працівників для освітньо-виховних закладів, які фінансувалися греко-католицькою церквою.
Окремим вектором меценатської діяльності митрополита Шептицького було збереження мистецьких пам'яток та підготовка мистецької інтелігенції. Він підтримав заснування та сприяв діяльності Національного музею у Львові, фінансував проведення археологічних розкопок, сприяв підтримці обдарованих молодих митців, забезпечуючи їх навчання за кордоном. Серед стипендіатів митрополита Андрея Шептицького були Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Яків Струхманчук, Іван Старчук, Станіслав Ігнацій Віткевич, Микола Федюк та ін.
Відомий меценат, громадсько-політичний діяч, митрополит Греко-католицької церкви зробив неоціненний внесок у розвиток української культури. Він був людиною, яка наділена надзвичайними якостями: людяністю, добротою, милосердям, цілеспрямованістю, повагою до інших. Його моральні принципи мають стати своєрідним орієнтиром для майбутніх поколінь.
17
Бадєєва, Л. І. "Політична спрямованість діяльності товариств "Просвіта" на Лівобережній Україні." Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Історія України, no. 556 (2002): 60–66.
Find full text
18
Шологон, Лілія. "УКРАЇНСЬКЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО “РІДНА ШКОЛА” (1881–1939 рр.)." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", no. 32 (December 27, 2019): 143–49. http://dx.doi.org/10.15330/gal.32.143-149.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано діяльність Українського педагогічного товариства “Рідна школа” впродовж 1881–1939 рр. спрямовану на створення мережі україномовних початкових шкіл, класичних та реальних гімназій, учительських семінарій та інших фахових шкіл. З’ясовано суспільно-політичні фактори, що впливали на результати його праці наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., у період Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки, у складі Польської держави у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Встановлено, що “Рідна школа” зуміла консолідувати національносвідоме українство на захист української школи, яку польська влада в Галичині поступово намагалася ліквідувати, та створити наймасовішу національну педагогічну організацію в краї.
19
Боярська-Хоменко, А. В. "ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ ДОРОСЛИХ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ У 1919 – 1945 рр." Теорія та методика навчання та виховання, no. 48 (2020): 9–21. http://dx.doi.org/10.34142/23128046.2020.48.01.
Full textAbstract:
У статті визначено політико-економічні, соціокультурні й освітні чинники, які впливали на розвиток професійної освіти дорослих в означений час у країнах Центральної та Східної Європи. Проаналізовано напрями теоретичних розвідок у галузі професійної освіти дорослих: визначення філософських підходів у вивченні професійної освіти дорослих; розробка дидактичних і методологічних концепцій професійної освіти дорослих; соціально-діагностичні питання професійної освіти дорослих як складової системи національної професійної освіти; формулювання мети професійної освіти дорослих і визначення її завдань; визначення змісту професійної освіти дорослих, що відображав необхідність розвитку як професійних умінь і навичок, так інтелектуальної і емоційної сфер людини; політичне значення розвитку професійної освіти дорослих. Установлено, що у досліджуваний час визначились дві форми здобуття професійної освіти дорослих: формальна і неформальна. Узагальнено зміст, форми та методи навчання дорослих у відповідності до сформованих напрямів (буржуазно-ліберальний, конфесійний, професійно-технічний, педагогічний, підготовка керівних кадрів). З’ясовано, що професійна освіта дорослих включала як фахову (вивчення іноземних мов, психології, соціології, основ торгівлі, бухгалтерії, інженерії, технічних дисциплін, агрономії, природознавства, художньої та мистецької справи, чоботарської справи тощо), так і загальноосвітню складову (компенсаційне навчання, загальнокультурний і соціальний розвиток, трудове виховання, громадянська та політична освіта, здоров’язбережувальна освіта). Неформальна професійна освіта також здобула активного розвитку і реалізовувалась через засідання соціальних клубів, професійних спілок і товариств, діяльність молодіжних, жіночих, ремісничих та робітничих об’єднань і асоціацій. Визначено деякі недоліки розвитку професійної освіти дорослих: андрагогічні дослідження цього етапу носили суб’єктивний характер та базувались на особистому досвіді науковців; теоретичні знання були позбавлені узагальнень, визначень, оцінок і порівнянь, виконували описову функцію; політизованість та перенасиченість ідеологічною пропагандою; недосконала нормативно-законодавча база.
20
Ганусин, Олена. "ЖИТЄ ДОРОГЕ, КРІМ СВОЄЇ ПЛАТИ ТРЕБА БУЛО ЩЕ ЗАРОБЛЯТИ “З БОКУ”…”: “ДРУГА ПРОФЕСІЯ” ТА ДОДАТКОВИЙ ЗАРОБІТОК УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ГАЛИЧИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", no. 34 (December 10, 2021): 168–77. http://dx.doi.org/10.15330/gal.34.168-177.
Full textAbstract:
У статті, на базі матеріалів особового характеру, висвітлено джерела додаткового заробітку та сфери реалізації поза професійною діяльністю українсько-галицької інтелігенції у другій половині ХІХ – на початку ХХ cт. Зазначено, що серед людей розумової праці поширеною практикою було шукати додаткові джерела прибутку, оскільки їхня основна фахова діяльність не завжди могла забезпечити належного рівня життя. Звернено увагу на інші причини, окрім заробітку, які спонукали інтелігентів поєднувати декілька професій: потреба реалізації творчих здібностей чи долучитися до розвитку українських національних організацій та товариств, культурно-просвітнього життя краю.
Адвокати, викладачі, вчителі, священики та інші представники інтелігенції ставали також видавцями, редакторами, літераторами, журналістами, політиками. Як правило, “друга професія” була пов’язана з основною та здобутою освітою. Багато українських інтелігентів займалися науковою діяльністю, ставали авторами перших україномовних підручників. Найпопулярнішою сферою, в якій була задіяно велика кількість інтелігенції була публіцистична діяльність та журналістика, яка стрімко розвивались в даний період та поступово ставала самостійною професію. Популярною була й літературна діяльність, яка в подальшому могла “затіняти” основну працю. Як “другу професію” можна трактувати, участь в представницьких органах – Галицькому сеймі та Державній Раді та політичних партіях, та громадську діяльність, які відбирали значну частину часу та енергії в інтелігентів.
Ключові слова: інтелігенція, Галичина, “друга професія”, додатковий заробіток, громадська та політична діяльність.
21
Бойко, М. П. "Проблема політичної самоідентичності в розробках діячів Кирило-Мефодіївського товариства." Грані, no. 139 (11) (2016): 89–92.
Find full text
22
Королько, Андрій. "ДІЯЛЬНІСТЬ ФІЛІЇ ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” У м. КОЛОМИЯ НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", no. 33 (December 20, 2020): 93–112. http://dx.doi.org/10.15330/gal.33.93-112.
Full textAbstract:
У статті досліджується діяльність філії товариства “Просвіта” у м. Коломия наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Проаналізовано статути “Просвіти” щодо організації діяльності філій і читалень культурно-просвітницького товариства. Простежено форми роботи і практичні кроки діяльності філії “Просвіти” в м. Коломия у досліджуваний період. Звернуто увагу на труднощі у роботі осередку товариства у зв’язку з діяльністю читалень Товариства імені М. Качковського та “Коломийського товариства “Народних спілок””, які знаходилися у фарватері впливу москвофілів та радикалів. Висвітлено діяльність двох читалень “Просвіти” у м. Коломия – на “кутському передмісті” та ім. Тараса Шевченка. Відзначається, що філія “Просвіти” наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стала основним засобом впливу на суспільну думку та підняття культурного рівня жителів краю. Її члени виявляли в міському і сільському середовищі людей, здатних до розумової праці, залучали до суспільно-політичної діяльності з перетворенням у подальшому на провідників української нації.
Ключові слова: філія, “Просвіта”, читальня, Покуття, культурно-просвітницька робота, бібліотека
23
Власенко, Валерій. "ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО В СЕРЕДОВИЩІ МІЖВОЄННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЮГОСЛАВІЇ." РУСИНИСТИЧНИ СТУДИЇ 4, no. 4 (February 18, 2021): 23. http://dx.doi.org/10.19090/rs.2020.4.23-37.
Full textAbstract:
У статті на основі чеського, українського і сербського архівів та української емігрантської преси висвітлено театральне мистецтво української політичної еміграції в Югославії в період між Першою та Другою світовими війнами. Визначено, що організаторами вистав були українські театральні товариства, громадські організації та їхні підрозділи (театральні гуртки, секції, аматорські трупи). Охарактеризовано репертуар та склад театральних труп. Акцентовано увагу на участі професійних театральних акторів та відомих громадських діячів у діяльності театральних труп.
24
Котов, С. М. "Діяльність товариства "Сокіл" в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої." Гілея, Вип. 124 (№ 9) (2017): 114–17.
Find full text
25
Навальна, Марина. "ОСОБЛИВОСТІ РЕДАГУВАННЯ ВІДАБРЕВІАТУРНИХ УТВОРЕНЬ." Society. Document. Communication, no. 6 (June 28, 2019): 121–35. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2018-6-121-135.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано тематичні групи нових відабревіатурних утворень, визначено їхню частиномовну належність та стилістичну роль у мові української газетної періодики, указано на особливостях редагування цих лексем.
У статті для вивчення відабревіатурних лексем у мові української періодики початку ХХІ ст. використано як основні метод спостереження та описовий метод. На різних етапах дослідження послуговувалися методом функціонального аналізу для визначення стилістичного навантаження лексичних одиниць.
Зроблено висновки, що на початку ХХІ ст. в мові української періодики помітно активізувалося вживання нових відабревіатурних утворень. Вони становлять три великі тематичні групи найменування осіб, утворених від назв-абревіатур 1) партій, політичних блоків та громадських і міжнародних об’єднань, 2) правоохоронних, силових органів, органів контролю, 3) організацій, товариств, установ тощо. Перша і третя групи постійно розширюють свій склад під дією позамовних чинників. Переважають суфіксальні лексеми, утворені від абревіатур – назв партій, політичних блоків, громадських та інших об’єднань, організацій, установ, товариств. Деякі оказіональні відабревіатурні утворення в мові української преси слугують засобом глузування та іронії, нерідко вони надають публіцистичним матеріалам розмовності. Тематичні групи відабревіатурних лексем мають свої словотвірні особливості, що виявляються у виборі словотворчого суфікса. Основними засобами творення нових від абревіатурних назв осіб за їхньою належністю до партій, політичних блоків, громадських та інших об’єднань залишаються словотворчі суфікси ець/-івець, -овець; -ник та -ізм/-изм. Домінанту новотворів становлять іменники, менше – прикметників із суфіксом -ськ-/-івськ.
Відабревіатурні іменники нерідко мають різне графічне відтворення базових абревіатур, що засвідчує неусталеність їхнього написання та ускладнює роботу редакторів та сприйняття читачем.
Окремі відабревіатурні деривати в мові періодики сприймаються не як замінники словосполучення, а як звичне кореневе слово.
26
Лаврут, Ольга. "Громадсько-політична діяльність педагогів шкіл УРСР у 1950-1980-х роках." Старожитності Лукомор'я, no. 3 (June 1, 2021): 103–15. http://dx.doi.org/10.33782/2708-4116.2021.3.81.
Full textAbstract:
Учительство у радянській державі розглядали у фокусі рупорів ідеології правлячої партії, котрі формували світогляд підростаючого покоління. Воно поставало і з позицій кадрової політики, яка носила чітко регламентований і централізований характер. На учительських з’їздах працівників народної освіти та комісіях з питань освіти обговорювали питання різних сфер життя педагогів і наголошували на їх участі у них.
Ще одним напрямком їх діяльності стало долучення до передвиборчих кампаній. Вони виступали у ролі й агітаторів, акцентуючи на особливостях і перевагах радянської системи, і кандидатів у депутати. Педагоги брали участь й у громадських заходах, приурочені річницям життя та творчості діячів культури. Учителі були агітаторами, членами Педагогічного товариства з поширення політичних і наукових знань. Під гаслами соціально-економічного поступу СРСР педагоги допомагали на підприємствах, на ланах і фермах колгоспів і радгоспів. З одного боку, ці заходи демонстрували інтеграцію кожного у державотворчі процеси, а з іншого – відривали учительство від його безпосередніх справ.
27
Гавеля, Б. Р. "Політична діяльність польських таємних товариств на українських територіях у першій половині XIX ст." Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, no. 2 (2010): 140–45.
Find full text
28
Protsiv, O. R. "Вплив податкової політики влади Галичини середини ХІХ – початку ХХ століття на мисливське та рибальське господарство." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 1 (February 5, 2018): 87–94. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2018.01.12.
Full textAbstract:
Органи державної влади Галичини для впорядкування організації мисливського та рибальського господарства видали низку нормативно-правових актів, якими врегульовувалося оподаткування. У статті висвітлено рівень оподаткування продукції мисливства та рибальства при реалізації дичини та риби, оподаткування права полювання та рибальства, оподаткування мисливських видів собак. Проведено історичний аналіз оподаткування продукції мисливства та рибальства Галичини, починаючи з ХV ст. Здійснено порівняльний аналіз податків на мисливських та свійських тварин. Проаналізовано правозастосування органів державного управління Галичини у частині виконання вимог законодавства щодо податків. Проілюстровано вплив Галицького мисливського товариства, політичних інституцій на величину оподаткування та на практику правозастосування
29
Конта, Р. "Суспільно-політичний аспект розвитку української етнології в Науковому товаристві ім. Шевченка (на матеріалах "Хронік НТШ")." Етнічна історія народів Європи, Вип. 40 (2013): 8–13.
Find full text
30
Савченко, О. І. "Благодійна діяльність Австралійського товариства допомоги політичним засланим та каторжникам в Росії у 1912 - 1917 рр." Проблеми політичної історії України, Вип. 9 (2014): 138–51.
Find full text
31
АДАМОВИЧ, Сергій. "ІНФОРМАЦІЇ ТА КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ ПОЛЬСЬКИХ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ НА УКРАЇНЦІВ У ПЕРІОД ІСНУВАННЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ ЯК СТАТИСТИЧНЕ ДЖЕРЕЛО." Східноєвропейський історичний вісник, no. 22 (March 27, 2022): 115–26. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.22.253718.
Full textAbstract:
Мета дослідження. Автор у статті на основі матеріалів Державного архіву Івано-Франківської області та мемуарних праць систематизував дані про місце народження, вік, освітній рівень, фах, сімейний стан, віросповідання, приналежність до громадських та партійних організацій, репресії польської кримінально-правової системи щодо українців, які доклали зусиль до допомоги Карпатській Україні в 1938 – 1939 рр. Крім того, у статті проаналізовано час нелегального перетину польсько-чехословацького кордону українцями, форми участі добровольців у житті Карпатської України та чисельність загиблих у протистояннях. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, верифікації, об’єктивності, а також на використання загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) і спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний) методів. Наукова новизна полягає у тому, що на основі польських поліційних донесень проаналізовано персональні дані 634 українців, які намагалися допомогти Карпатській Україні. Це дало змогу сформувати усереднений соціально-політичний портрет українця, що відгукнувся на заклик допомогти новостворюваній Українській державі на Закарпатті. Висновки. У результаті національно-виховної місії Греко-Католицької Церкви, формування національної свідомості громадськими організаціями (товариство “Просвіта”, Пласт, товариство “Рідна школа” тощо), а також завдяки значній організаційній підтримці Організації українських націоналістів (кожен 10 доброволець був членом організації) українська молодь активно долучилася до допомоги Карпатській Україні. Проаналізовані дані польської поліції свідчать, що на заклик допомогти Карпатській Україні рівною мірою відгукнулися усі заселені українцями регіони тогочасної Польщі, більше 80 % добровольців становили молоді неодружені особи. Польсько-чехословацький кордон для участі в розбудові Української держави переходили люди з різною освітою, але 40 % з них були охоплені гімназійною освітою і майже 20 % навчалися у вишах. У професійному плані добровольці відображали зріз соціально-економічного життя Галичини і тому серед них було більше 30 % сільськогосподарських робітників. Найактивніше кордон українці нелегально перетинали і затримувалися польськими прикордонниками та поліцією в листопаді 1938 р., в основному поповнюючи лави новостворюваної Карпатської Січі. Польська правоохоронна система арештовувала, ув’язнювала добровольців і застосовувала до них різні форми позасудової розправи.
32
Майструк, В. В., Д. В. П’ятничук, Г. О. П’ятничук, and І. Г. Цап. "ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ДОБРОВІЛЬНИХ СПОРТИВНИХ ТОВАРИСТВ СТАНІСЛАВА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1945–1967 рр.)." Реабілітаційні та фізкультурно-рекреаційні аспекти розвитку людини (Rehabilitation & recreation), no. 9 (March 21, 2022): 161–65. http://dx.doi.org/10.32782/2522-1795.2021.9.21.
Full textAbstract:
У статті подано матеріали аналітичного дослідження періоду заснування і розвитку добровільних спортивних товариств Станіслава після Другої світової війни. На нашу думку, ці історичні матеріали розкривають можливості систематизації знань молоді у галузі національно-патріотичного фізичного виховання і спорту. Сучасні соціально-економічні і політичні трансформації українського суспільства, що супроводжуються, окрім іншого, зниженням рівня життя населення, його соціально-майновим розшаруванням, пропагандою жорстокості, бездуховності, насильства, вплинули на моральні норми і цінності молодого покоління. Молодь виявилася неготовою до сприйняття змін, які відбуваються у всіх сферах життєдіяльності. Тому найголовнішим пріоритетом гуманітарної політики в Україні і важливим складником національної безпеки має стати патріотичне виховання молоді, котре вплине на усвідомлення нею власної ідентифікації зі своєю Батьківщиною, відчуття гордості за досягнення свого народу, необхідності збереження унікальності культури країни та захисту інтересів власного народу. Крізь призму наукового дослідження розвитку добровільних громадських організацій національно-патріотичне виховання набуває характеру системної і цілеспрямованої діяльності освітніх закладів, органів місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства, громадян з формування у людини і громадянина високої національно-патріотичної свідомості, почуття відданості своїй Українській державі. В основу нашого дослідження покладено ідеї зміцнення української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства, формування патріотизму та утвердження національних цінностей молоді. Важливим складником нашого дослідження є поширення інформації про досягнення наших співвітчизників та їхній внесок у скарбницю світової цивілізації, зокрема у сферах спорту, освіти, науки, висвітлення внеску представників корінних народів та національних меншин України та громадян інших держав у боротьбу за державну незалежність і територіальну цілісність України, процес її державотворення, вітчизняну наукову, духовно-культурну спадщину.
33
Земзюліна, Наталія Іванівна, and Марина Василівна Захарченко. "ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ: СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД." Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти, no. 8 (December 21, 2021): 8–22. http://dx.doi.org/10.31866/2616-745x.8.2021.248185.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано концепцію публічної дипломатії, з’ясовано попередні форми втілення концепції «м’якої сили» у світовій політиці та Україні. Вказано на особливості практичної реалізації нових форм дипломатії в період гібридних конфліктів. Розглянуто досвід провідних світових гравців в сфері політичної пропаганди та осучаснених її форм комунікації. Світова історія знає багато прикладів відходу від унормованих дипломатичних відносин, саме шляхом впливу на суспільство (громадян) іншої держави з метою досягнення поставлених завдань. Вказано на такий інструмент публічної дипломатії, як особистісний чинник, на прикладі активності в соцмережах політиків та державних діячів. Обґрунтовано роль культурної дипломатії, як складової публічної та її інструментів в популяризації України, та просуванні національних інтересів держави. На прикладах роботи нових інституційних структур, що сформовані на базі Міністерства закордонних справ, Міністерства культури та інформаційної політики, завданням яких є розвивати публічну та культурну дипломатію, показана їх особливо важлива роль в умовах зовнішньої агресії та негативної пропаганди на адресу України.
Вказана необхідність просування соціокультурних проєктів як всередині країни, так і за її межами, особливо дієвим бачиться посилення проєктної складової в зовнішній комунікативній сфері.
Відмічено активні кроки української влади по формуванню позитивного образу України серед світового товариства. Мета даного дослідження визначити контекст становлення і розвитку публічної дипломатії, окреслити її інституційне оформлення в світі та Україні З’ясувати успіхи та виклики задекларованої політичної сфери на сучасному етапі. Розкрити найбільш вдалі форми її реалізації.
34
Демуз, І. ""Благодійне товариство з видання загальнокорисних і дешевих книг" (1898–1918 рр.): громадсько-політичні, економічні й історичні брошури, художня і навчальна література." Часопис української історії, Вип. 35 (2017): 64–72.
Find full text
35
Tsiurupa, Mykhailo. "IDEOLOGICAL AND POLITICAL INFLUENCE OF THE CYRIL AND METHODIUS BROTHERHOOD’S CONCEPT ON THE FORMATION OF THE NATIONAL MILITARY SPHERE AT THE END OF THE 19h – AT THE FIRST HALF OF THE 20th CENTURY." Almanac of Ukrainian Studies, no. 26 (2020): 94–100. http://dx.doi.org/10.17721/2520-2626/2020.26.14.
Full textAbstract:
Based on the ideas of historicism and continuity in the development of political and scientific concepts, the article traces the influence of the Cyril and Methodius concept on the creation of an independent state on the principles of respect of the national identity of the Ukrainian people, its leading role in liberating all Slavic peoples from the tsarist government and choosing democratic institutions and the structure of the state following the example of the Federation of North American States. On this basis, the further humanistic tradition of Ukrainians in creating their own military sphere is revealed. Insufficient attention to it had led to sad consequences - the inability to defend the revolutionary achievements of the civil war in the 20s of the last century, the defeat of the national liberation armed resistance to the Stalinist-Bolshevik regime of 30-40's XX centuries in Western Ukraine, the lack of modern military doctrine at the intersection of the XX - XXI centuries and a weakened military organization, which at first could not adequately resist Russian aggression in eastern Ukraine. However, the positive influence of the Methodists on this part of the national spirit and existence was to foster a new generation of fighters, humanists, scientists to activism and the creation of a theory (doctrine) of the Ukrainian national military sphere. The concept of the Cyril and Methodius was a synchronous liberation movement of Ukrainians together with other Slavic peoples, to jointly oppose the tsar and rely on the strength of the armed people, without elaborating on the army, military organization in general. According to the methodological guidelines, to evaluate the achievements of predecessors not by mistakes, but by what had been done, the humanistic tendency of prominent members of the society to struggle for the freedom in Ukraine is revealed. Cyril and Methodius inspired (Ipokrena) a new generation of fighters, humanists, scientists of the "Kiev" military-theoretical school to substantiate the peculiarities of the Ukrainian national military sphere. The next generation of Ukrainian thinkers managed to realize the urgent need to create the theoretical foundations of the military sphere on the borderline synthesis of democracy, humanism, revolutionary romance of members of the Cyril and Methodius Society with strict requirements of military necessity.
36
Sheremetа, Oksana. "о. Микола Конрад: формування української національної ідентичності у контексті проблеми «націоналізм та католицизм." Multiversum. Philosophical almanac, no. 1-2 (May 17, 2019): 49–81. http://dx.doi.org/10.35423/2078-8142.2019.1-2.03.
Full textAbstract:
У статті висвітлюються погляди о. М. Конрада на націоналізм та пов’язані з ним поняття: національна ідентичність, нація, національна держава у контексті проблеми «націоналізм та католицизм», які він висловив у доповіді під назвою «Націоналізм та католицизм», написаній для виступу на Академічних вечорах Богословського Наукового Товариства.
Проведене дослідження дало можливість, на основі аналізу основоположних понять націоналізму, з’ясувати бачення М. Конрадом альтернативного вчення до інтегрального націоналізму Д. Донцова – націоналізму католицького. Також ствердити, що мислителю вдалося розвинути власне ґрунтовне і виважене бачення проблеми, яке можна окреслити як католицький націоналізм. У результаті вивчення його ідей було з’ясовано, що вони містяться на межі двох філософських напрямів – неотомізму та політичної філософії. Однією з причин ідеї розвитку націоналізму на християнських засадах була потреба протиставити її інтегральному націоналізму Д. Донцова, який перебував під впливом філософії Ф. Ніцше. Спільність розуміння поняття національної ідентичності, сутності націоналізму та його видів Конрадом і сучасними мислителями (В. Лісовий, О. Проценко, Е. Сміт) свідчить про далекоглядність та актуальність ідей отця у царині політичної філософії.
Порівняння доповіді М. Конрада з працями польських мислителів Я. Воронецького та Ю. Бохенського дало можливість ствердити, що його ідея католицького націоналізму розвивалася у межах політико-філософського дискурсу з розвитку, поширення та впровадження націоналістичних ідей як у польському, так і в українському середовищі. М. Конрад, Я. Воронецький та Ю. Бохенський намагалися розглядати проблему націоналізму на засадах раннього неотомізму, зокрема вчення про природній закон, загальне добро, вчення про державу, застосовуючи його до проблем тогочасного суспільства.
37
Приліпко, Сергій. "ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КООПЕРАТИВНОГО РУХУ В УКРАЇНІ В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст." Public management 17, no. 2 (February 27, 2019): 241–52. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-241-252.
Full textAbstract:
Зазначено, що з метою подолання соціально-економіч- них проблем сільських громад і перебудови суспільного ладу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у різних регіонах України поширення набув коопе- ративний рух, який згодом став загальнодержавним соціально-економічним явищем. Формування обслуговуючої кооперації здійснювалось через ство- рення сільськогосподарських товариств та їх об’єднань у кооперативні спіл- ки, союзи та центри розвитку. Доведено, що становлення кооперативного ру- ху не відбувалося без втручання органів державної влади, які крім прийняття відповідних нормативних документів, постійно намагалися нав’язати грома- дам партійну ідеологію через співпрацю з кооперативною системою. Встановлено, що кооперативні установи впливали на політичне життя країни че- рез фінансування партій та проведення агітаційної роботи серед населення.
З’ясовано, що поширення кооперації відбувалося через масове здійснен- ня кооперативами та їх інституціями культурно-просвітницької, інформа- ційно-консультативної та освітньої роботи. Зокрема, особлива увага при- ділялася створенню кооперативних гуртків, шкіл, бібліотек, проведенню демонстраційних показів і виставок, організації прокатних станцій сільсько- господарської техніки й обладнання.
Резюмовано доцільність врахування історичного досвіду становлення і розвитку кооперації як соціально-економічного явища у державі за сучас- них умов проведення реформи децентралізації повноважень влади та по- яви сільських об’єднаних територіальних громад. Зазначено, що для успішно- го розвитку сільських територій України слід зосередити увагу на основних ідеологічно-організаційних засадах відродження і розвитку українського ко- оперативного руху, вихованні національно свідомих членів суспільства, під- вищенні культурно-освітнього та фінансово-економічного рівня населення.
38
БАБІН, БОРИС. "Замах на анексію Криму та міжнародна правова практика." Право України, no. 2000/11 (2020): 40. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-040.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню міжнародної правової практики анексій та спроб анексії у сучасному міжнародному праві. Доводиться варіативне відображення таких актів держав у міжнародному праві та вказується, що умовою завершення акту анексії є або її визнання з боку міжнародного товариства та суб’єкта міжнародного права, який став жертвою анексії, або припинення такої анексії. Пропонується класифікація анексій та їх спроб на повну та часткову, визначаються особливості анексії як складової агресії. Доводиться, що оскільки під час спроби анексії (замаху на анексію) Криму застосування сили проти України відбулося та було неправомірним, то така спроба анексії з боку Російської Федерації є елементом (складовою) міжнародного злочину агресії, зокрема враховуючи нову редакцію Римського статуту. Вказується, що вжиття категорії “замах на анексію” можливе не так щодо статусу Криму, який згідно з міжнародним правом і національним законодавством є тимчасово окупованою територією України, як насамперед стосовно характе ристики елементів діянь держави-агресора щодо нього. Вжиття длоя означення діянь Російської Федерації щодо Криму саме категорії “анексія” (а не “спроба анексії” чи “замах на анексію”) є недопустимим як у законодавстві та міжнародних актах, так і на рівні політичних заяв чи доктрини.
39
ВЄНЦЕВА, Надія. "ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ ЗА ЧАСІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ." Scientific papers of Berdiansk State Pedagogical University Series Pedagogical sciences 1, no. 1 (2020): 21–28. http://dx.doi.org/10.31494/2412-9208-2020-1-1-21-28.
Full textAbstract:
Авторка дослідження, ґрунтуючись на аналізі широкого кола джерел, визначає особливості формування державно-громадське управління освітою за часів Центральної Ради. У дослідженні проаналізовано архівні матеріали та виявлено значення перших всеукраїнських з’їздів вчителів як органів громадського управління освітою. Визначено роль у цьому процесі політичних, суспільних та громадських організацій, зокрема «Товариства шкільної освіти». Авторка публікації доводить, що за часів Центральної Ради в Україні було сформовано перший державний орган управління освітою – Генеральний секретаріат освіти, робота якого базувалася на принципі децентралізації управління. Основним змістом діяльності цього керівного органу стало не адміністрування, а об’єднання зусиль усіх національних культурно-просвітніх інституцій Української Народної Республіки в справі розбудови освітньої галузі. Особлива увага при цьому надавалася забезпеченню функціонування школи та створенню системи підготовки педагогічних кадрів. У дослідженні з’ясовано, що за ініціативи керівництва Генерального секретаріату освіти розроблялися й запроваджувалися основні принципи державно-громадського управління, а саме: затвердження колегіального складу органів управління на всіх рівнях його реалізації, надання земському й міському самоврядуванню широких прав щодо відкриття та завідування навчальними закладами, розширення повноважень педагогічних рад, надання навчальним закладам автономії тощо. Ключові слова: Центральна Рада, українізація, учительський з’їзд, Генеральне секретарство освіти.
40
БАБІН, БОРИС. "Замах на анексію Криму та міжнародна правова практика." Право України, no. 2000/11 (2020): 40. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-040.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню міжнародної правової практики анексій та спроб анексії у сучасному міжнародному праві. Доводиться варіативне відображення таких актів держав у міжнародному праві та вказується, що умовою завершення акту анексії є або її визнання з боку міжнародного товариства та суб’єкта міжнародного права, який став жертвою анексії, або припинення такої анексії. Пропонується класифікація анексій та їх спроб на повну та часткову, визначаються особливості анексії як складової агресії. Доводиться, що оскільки під час спроби анексії (замаху на анексію) Криму застосування сили проти України відбулося та було неправомірним, то така спроба анексії з боку Російської Федерації є елементом (складовою) міжнародного злочину агресії, зокрема враховуючи нову редакцію Римського статуту. Вказується, що вжиття категорії “замах на анексію” можливе не так щодо статусу Криму, який згідно з міжнародним правом і національним законодавством є тимчасово окупованою територією України, як насамперед стосовно характе ристики елементів діянь держави-агресора щодо нього. Вжиття длоя означення діянь Російської Федерації щодо Криму саме категорії “анексія” (а не “спроба анексії” чи “замах на анексію”) є недопустимим як у законодавстві та міжнародних актах, так і на рівні політичних заяв чи доктрини.
41
Ніронович, Ірина. "Просвітницька місія реклами західноукраїнських газетно-журнальних видань (1919–1939 рр.)." Український інформаційний простір, no. 2(8) (November 15, 2021): 234–44. http://dx.doi.org/10.31866/2616-7948.2(8).2021.245889.
Full textAbstract:
У статті розглянуто стратегічні і тактичні функції реклами, проаналізовано особливості рекламування у західноукраїнських газетно-журнальних виданнях, які виходили в умовах жорстокого поневолення українців шовіністичною владою Польщі (1919–1939 рр.). Держави Антанти 15 березня 1923 р. визнали право Польщі на Східну Галичину – Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства, які сформувалися ще у підавстрійський період, мали свою регіональну специфіку. Вона виражалася в активному українському національному русі, діяльності національних партій і товариств, розвитку національних пресових органів.
У міжвоєнний період у Галичині виходило майже 700 різних газет і журналів. У багатьох із них, зокрема, у «Ділі», «Центрореклямі», «Громадському Вістнику», «Свободі», «Громадському Голосі», «Ниві», «Вперед» та інших виданнях друкували рекламні повідомлення, які відображали суспільно-політичне, соціально-економічне, культурно-мистецьке життя західноукраїнського краю. Рекламодавці та працівники газет і журналів поглиблювати просвітницько-національну, концептуально-тематичну сутність реклами.
Наголошено, що рекламні повідомлення відповідали на три важливі запитання: що рекламуємо, для кого рекламуємо і як рекламуємо? Потужна просвітницько-національна реклама кооперативного руху під гаслом «Свій до свого по своє!» викликала протидію і негативну реакцію як польських, так і єврейських промисловців. Адже економічне зростання української кооперації сприяло підвищенню ролі українців у політичному житті Польщі, формуванню національної свідомості, незалежницьких державницьких переконань.
На основі аналізу різного виду газетних і рекламних повідомлень зроблено висновок, що реклама – активний політико-ідеологічний, соціально-економічний, мовно-культурний комунікатор. В сучасних умовах російсько-української війни, антиукраїнської інформаційно-психологічної агресії потрібно цілеспрямовано вивчати досвід рекламної комунікації західноукраїнських газетно-журнальних видань. Спираючись на цей досвід, поглиблювати емоційну та раціональну сутність рекламування, щоби формувати в українців національну гідність та соборну ідентичність, сприяти розвитку економіки, соціальних послуг, утвердженню морально-духовних цінностей.
42
Світленко, С. І. "Український народолюбець та українознавець Петро Єфименко: формування світогляду." Studies in history and philosophy of science and technology 30, no. 1 (June 1, 2021): 95–103. http://dx.doi.org/10.15421/272110.
Full textAbstract:
Метою статті є висвітлення формування світогляду П. С. Єфименка (1835–1808) як українського народолюбця. Методами дослідження стали історико-генетичний, історико-типологічний, персоналістичний. Джерела: архівні документи російських жандармів, опубліковані автобіографічні матеріали П. С. Єфименка, спогади та щоденникові записи сучасників тощо. Основні результати полягають у з’ясуванні особливостей формування світогляду Петра Єфименка: в дитинстві, в гімназичний та студентський періоди. Показано, що П. Єфименко розпочав збирати українські фольклорно-етнографічні матеріали, брав участь в українських осередках молоді в Харкові. Він став активним учасником Харківсько-Київського таємного товариства. У цьому середовищі, окрім українських народолюбних симпатій, поширювалися російські радикально-демократичні ідеї. Українські народолюбні погляди П. Єфименка продовжували формуватися й під час навчання в Московському університеті. Встановлено, що наприкінці 1850-х рр. тривали його ідейні пошуки. В Університеті Св. Володимира відбувся остаточний ідейний поворот П. Єфименка від ідей російської радикальної демократії до українського народолюбства. Стислі висновки. Доведено, що впродовж 1850-х рр. П. Єфименко сформувався як прихильник ідей українського народолюбства та українознавець. Практичне значення статті в тому, що представлений матеріал матиме інтерес для фахівців у контексті вивчення етнонаціональної та суспільно-політичної історії України ХІХ ст. Оригінальність статті полягає в осягненні маловивчених аспектів формування світогляду українського діяча. Наукова новизна в актуалізації процесу формування світогляду П. Єфименка. Тип статті: описово-аналітичний.
43
Козьменко, О. І. "АНАЛІЗ ВИЗНАЧЕННЯ УСПІХУ В СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ США НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ." Духовність особистості: методологія, теорія і практика 92, no. 5 (November 29, 2019): 108–18. http://dx.doi.org/10.33216/2220-6310-2019-92-5-108-118.
Full textAbstract:
У статті аналізуються дослідження американських педагогів щодо визначення успіху в системі вищої освіти. Значне зростання кількості студентів наприкінці ХХ століття призвело до появи нового типу студентів, які відрізнялися за певними ознаками від «традиційних» американських студентів. Це суттєво вплинуло на політику університетів і змусило шукати нові форми і засоби навчання з урахуванням різноманіття етнічних, вікових та соціальних особливостей студентів, політичної та соціально-економічної ситуації в країні. Високі кількісні показники утримання і випуску студентів довгий час визначали успіх закладу вищої освіти, але увагу освітян на початку ХХІ століття привертають інші фактори успішності. У 2004 році Американська асоціація державних коледжів і університетів разом з організацією «Довіра до освіти» та Національною Асоціацією керівників системи освіти створила проєкт щодо вивчення та поширення позитивного досвіду успішності окремих закладів вищої освіти США. У цьому дослідженні було розкрито поняття успішності як сукупності факторів культури освітнього середовища та вдалого керівництва. У 2006 році Національне товариство закладів вищої освіти оприлюднило результати проєкту дослідження успіху студентів. У 2007 році було опубліковано звіт про роботу Симпозіуму з питань успішності здобувачів вищої освіти, в якому було продемонстровано різні підходи до визначення цього поняття з урахуванням багатьох факторів. Заради реформування умов навчання, модернізації освіти Американська федерація вчителів у 2010 році теж провела власне дослідження успіху студентів вищих навчальних закладів. Таким чином, на початку ХХІ століття поняття успішності набуло іншого значення, що спонукало науковців до подальших розвідок у цьому напрямку.
Ключові слова: успішність, вища освіта США, заклади вищої освіти, студенти, визначення успіху.
44
Yatsiv, I. B., and D. O. Bobrovnyk. "Оцінка потенціалу використання бенчмаркінгу щодо підвищення конкурентоспроможності аграрних підприємств." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 1 (February 14, 2020): 106–18. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.01.11.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню питань оцінки потенціалу використання бенчмаркінгу щодо підвищення конкурентоспроможності аграрних підприємств.
Метою статті є дослідження та обґрунтування змісту питань оцінки потенціалу використання бенчмаркінгу щодо підвищення конкурентоспроможності аграрних підприємств.
Наукова новизна. Враховуючи сучасні тренди в управління глобальними підприємствами на світових ринках товарів та послуг, доведено, що й аграрні суб’єкти підприємницької діяльності можуть також використовувати бенчмаркінг у своїй роботі. Обґрунтовано, що в реальності такий метод управління на професійному рівні мають змогу використовувати лише господарські товариства та частково приватні підприємства, які дійсно зацікавлені у підвищенні до максимально можливого рівня ефективності виробництва і володіють відповідними фінансовими ресурсами, які можуть бути використані у цьому напрямку. Україна на порядок відстає від розвинених держав у розвитку бенчмаркінгу, що обумовлюється великою кількістю перешкод, серед яких, насамперед, варто виділити економічну, політичну нестабільність та інформаційну замкненість підприємств, які для стабільного та успішного розвитку намагаються не демонструвати реальні показники власної діяльності.
Висновки. Бенчмаркінг як універсальний інструмент забезпечення ефективності роботи компанії також можна використовувати для підвищення якості функціонування інших економічних систем, а не тільки суб’єктів підприємницької діяльності. На сьогодні активний розвиток бенчмаркінгу призвів до формування окремих підрозділів у великих консалтингових компаніях для надання відповідних послуг. Простота та ефективність цього методу сприяли швидкому його розповсюдженню серед менеджерів різних ланок великих підприємств. Також, враховуючи універсальність бенчмаркінгу та можливість використовувати його в різних галузях та секторах національної економіки, консалтингові агентства почали відігравати активну роль у просуванні цього методу управління серед інших корпорацій, створюючи відповідні інститути по вивченню бенчмаркінгу.
45
Деркач, Елла Михайлівна. "ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ТРАНСПОРТУ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗАКОНОДАВЧОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 64–70. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.9.
Full textAbstract:
У статті досліджено основні правові форми участі держави в господарській діяльності у сфері транспорту, охарактеризовано стан та перспективи розвитку відповідного законодавства. Зазначається, що відповідно до чинного законодавства низку державних підприємств у сфері транспорту (залізниця, морські порти тощо) уналежнено до об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, таке майно не підлягає приватизації та відчуженню. Однак у перспективному законодавстві, зокрема проєкті закону «Про особливості регулювання підприємницької діяльності окремих видів юридичних осіб та їх об’єднань у перехідний період» (реєстр. № 6013 від 09.09.2021 р.), запропоновано істотні зміни щодо форм здійснення господарської діяльності у сфері транспорту. До таких пропозицій належать: заборона створення юридичних осіб у формі державного підприємства, реорганізації дійсних державних підприємств у господарські товариства; запровадження нових конструкцій передання державного майна; доповнення чинного законодавства конструкцією договору управління державним майном; затвердження типових умов такого договору Кабінетом Міністрів України. За результатами дослідження встановлено, що внаслідок особливої економічної значущості об’єктів стратегічної інфраструктури транспорту для публічних інтересів і виконання державних функцій зміна форми власності на майно, яке за своєю сутністю є надбанням усього суспільства, держави, звуження титульних прав та дійсних організаційно-правових форм підприємництва становить ризик для цих інтересів в умовах політичної нестабільності та соціально-економічної кризи, може загрожувати економічному суверенітету країни. Об’єкти стратегічної інфраструктури транспорту, які доцільно залишити об’єктами права державної власності з обмеженим господарським обігом, потребують закріплення на рівні закону як такі, що не підлягають приватизації.
46
Воротинцева, І. "Щодо визначення поняття ФОП як суб’єкта цивільного права." Юридичний вісник, no. 1 (August 7, 2020): 280–84. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1634.
Full textAbstract:
У статті визначається, що розвиток ринкової економіки зумовив появу нових соціальних зв'язків, які вимагають правового регулювання. Як регулятор цих цивільних зв'язків виступає цивільне право. Отже, цивільні зв'язки є цивільно-правовими відносинами, які, у свою чергу, складаються з елементів - суб'єктів та об'єктів правовідносин. Суб'єктом права є індивід або організація, що володіють закріпленим у законі комплексом прав та обов'язків і здатні вступати у правові відносини.
Найбільш часто використовується розподіл суб'єктів права на фізичних осіб і юридичних осіб. Громадяни (фізичні особи) є природними суб'єктами права, вони виникли й існують незалежно від належності до певних форм політичних товариств. На противагу цій категорії суб'єктів виступають юридичні особи (організації), які являють собою штучні суб'єкти й можуть існувати тільки там, де існує право. Це підтверджується також і моментом виникнення цих двох категорій суб'єктів, і моментом припинення їхньої правоздатності. Фізична особа-підприємець визначається як суб'єкт підприємництва. Вивчення суб'єкта підприємницької діяльності передбачає попереднє пізнання статусу суб'єкта цивільного права, правовий режим якого повністю поширюється й на суб'єкта підприємницької діяльності. Іншими словами, перш ніж стати суб'єктом підприємницької діяльності, особа є суб'єктом цивільного права.
Пропонується таке визначення поняття: фізична особа-підприємець - це дієздатна фізична особа, зареєстрована в установленому порядку в статусі фізичної особи-під-приємця без статусу юридичної особи, яка здійснює на свій ризик і під свою майнову відповідальність самостійну, професійну, підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку від такої діяльності, має певні права й обов'язки, обумовлені підприємницькою діяльністю.
47
Хома, Іван. "УЧАСТЬ СТАРШИН АРМІЇ УНР У ВІДРОДЖЕННІ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ ЛЬВОВА (серпень 1920 – вересень 1921 рр.)." Problems of humanities. History, no. 8/50 (December 28, 2021): 133–48. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.8/50.240969.
Full textAbstract:
Анотація. На кінець липня 1920 р. декілька осередків старшин армії УНР та УГА, які перебували в Празі, не покладали надій, що союзні польсько-українські війська здобудуть перемогу проти Червоної армії та відвоюють частину території УНР. Ці питання були предметом обговорення в Празі наприкінці липня 1920 р. на засіданні Стрілецької ради та 2–3 серпня «З՚їзду відпоручників українських військових частин і організацій за кордоном». За результатом цих зустрічей січові стрільці Армії УНР, що координувався Стрілецькою радою, прийняв рішення повертатися до Галичини і там облаштовувати організаційні засади для продовження боротьби за відродження української державності. Вже в середині серпня 1920 р. до Львова з Праги приїхала група старшин січових стрільців. Серед них у подальшому ключовими постатями стали М. Матчак, В. Кучабський та Я. Чиж. Після повернення до Львова їм не вдалося відразу організувати підпільну військову організацію. Розібравшись з громадсько-політичними настроями, сконцентрували свою публічну діяльність на боротьбі за право українців вчитися в університеті без національного приниження та відкриття українського університету у Львові. Цей напрям став добрим прикриттям для підпільної роботи зі створення військової організації. За декілька місяців вони відновили діяльність «Українського студентського союзу», «Академічної громади» та інших студентських товариств. Упродовж року організовані цими товариствами різні заходи стали головними громадсько-політичними подіями українського населення міста, які привернули увагу польської влади. Методологічною основою статті є принципи історизму, об՚єктивності та критичного підходу. Наукова новизна. Уперше акцентовано увагу на тому, що відроджений український студентський рух, як і загалом громадсько-політичне життя у Львова після поразки визвольних змагань, це результат діяльності старшин українських армій. До наукового обігу введено низку невідомих та маловідомих фактів. Висновки. Український студентський рух за право навчатись у Польщі без національного приниження і боротьба за відкриття українського університету у Львові організували й очолювали старшини Армії УНР. Події, пов՚язані з цим рухом, стали головними ознаками відродження українського громадсько-політичного життя в окупованому поляками Львові з осені 1920 р. і до вересня 1921 р.
48
СТЕЧИШИН, АЛЛА, and БОРИС КІНДЮК. "Основні напрями правотворчої діяльності Костя Левицького." Право України, no. 2019/06 (2019): 157. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-06-157.
Full textAbstract:
У статті розглянуто основні напрями правотворчої діяльності відомого українського політичного діяча, вченого, доктора права, голови Союзу Українських Адвокатів Польщі, першого Прем’єр-міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Костя Левицького (1859–1941 рр.). Метою статті є дослідження основних напрямів правотворчої діяльності К. Левицького. Розгляд наукових праць, монографій, книг, статей, брошур дає змогу систематизувати наявні матеріали та виокремити такі напрями: історія держави і права; австрійське цивільно-процесуальне законодавство; правове забезпечення економічної діяльності; підготовка німецько-українського правничого словника; захист прав української мови в Австро-Угорщині та Польщі; історія політичних і правових учень; правовий статус адвокатури у довоєнній Польщі. Дослідження К. Леви цького з історії держави і права присвячені вивченню збірника давньоруського права – “Руської Правди”. Вчений розглядає історію введення до наукового обігу цієї пам’ятки права, знайденої у 1738 р. В. Татіщевим у Літописі Новгородському та виданої у 1767 р. професором А. Шлецером. Австрійське цивільно-процесуальне законодавство потрапило у коло інтересів К. Левицького з низки причин. По-перше, Кодекс мав складну структуру, частини документа приймалися у різні часи, при цьому цивільні правовідносини та пов’язані з ними спори займали провідне місце у судовій практиці, що обумовлено розвитком капіталізму на українських землях. По-друге, Австрійський цивільно-процесуальний кодекс був виданий німецькою мовою і його перекладів українською у той історичний період не існувало. Правове забезпечення економічної діяльності населення Галичини розглядалося у багатьох працях К. Левицького, написаних протягом 30-ти років. Їхньою темою були питання введення нових грошей, шпихлірів та крамниць, господарських спілок, кредитових товариств, порядку отримання ренти, страхових компаній. Учений проводив дослідження цього питання протягом двох історичних етапів: 1) в умовах правової системи Австро-Угорської імперії; 2) польського періоду, коли перебував у Львові в еміграції та займався банківською й адвокатською діяльністю. Питання правничої термінології мали виняткове значення для українського населення через необхідність звернення до вищих органів державної влади Австро-Угорщини, регіональних структур з управління Галичиною та австрійських судів. Цьому питанню К. Левицький присвятив низку статей, виданих у різні історичні періоди, першою з яких стала праця “В справі нашої правничої термінології” 1889 р., де було надано тлумачення найбільш вживаних німецьких юридичних термінів. Захистом української мови К. Левицький займався постійно на всіх етапах свого творчого життя, це був один із пріоритетних напрямів його наукових досліджень. Так, праця “Про права рускої мови” 1896 р. містила, крім текстів, ще й витяги з нормативно-правових актів, які роз’яснювали галицьким українцям їхні права щодо вживання української мови у державних органах, установах, судах. Історія політичних і правових учень була об’єктом наукових розробок ученого, у яких він досліджував процес виникнення та розвитку української держави та права на різних етапах становлення України. Розгляд наукових праць К. Левицького показав наявність широкого спектру досліджень у сфері юриспруденції, до якого, зокрема, входили питання історії держави і права, правове регулювання економічної діяльності, захист української мови, статус адвокатури, підготовка німецько-українського словника та історії політичних і правових учень. Як важливий засіб захисту прав українців К. Левицький використовував адвокатську діяльність шляхом створення адвокатського об’єднання – Союзу Українських Адвокатів, підготовки рекомендацій дій захисту у проведенні політичних процесів, а також порадників для молодих українських юристів.
49
Логвиненко, М. Л. "Природа міжнародного приватного права та його місце у правовій системі." Актуальні проблеми політики, no. 67 (May 25, 2021): 163–67. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i67.1167.
Full textAbstract:
Стаття присвячена розгляду основних підходів у науці щодо сприйняття та пояснення природи міжнародного права та його значення. У теперішньому розумінні міжнародне право являє собою комплекс прав, до якого відносяться цивільне право, частково публічне право. Також важливою складовою частиною статті є аналітична діяльність щодо принципів міжнародного права, що відіграють велику роль у міжнародній та внутрішньодержавній політиці. Принципи є тими логічними, юридичними, філософськими, психологічними та лінгвістичними правилами, що використовуються у діяльності міжнародного товариства. Нині все більшої ваги набувають взаємозв’язки між державами, що знаходить своє підтвердження у постійному розвитку відносин у різних сферах: трудовій, цивільній, торговельно-економічній, військовій, політичній. Такі відносини з кожним роком набувають все більшого масштабу та різноманітності підходів для їх розуміння та інтерпретації. Правильний розвиток таких відносин забезпечується насамперед завдяки правовому регулюванню, на якісному рівні регламентації як у зовнішньому, так і у внутрішньому аспекті. У разі неналежного рівня регламентації дія буде протилежна, у такому разі можливе виникнення правових колізій, гальмування та перепони розвитку. Міжнародне право займає важливе місце у правовому та політичному регулюванні відносин між державами. Адже завдяки йому відбувається визначення рівня сприятливості правового режиму, що формується для суб’єктів міжнародних зв’язків, у тому числі і їхніх майнових відносин. Нині Україна вибрала стратегію розвитку, де саме такі відносини відіграють важливу роль для створення сприятливих умов та правового клімату. Зважаючи на вищевказане, можна стверджувати, що міжнародне право зайняло унікальну нішу у правовій системі, і саме тому питання походження та статусу в системі права є поширеним та потребує детального аналізу.
50
Siromskyi, Ruslan. "УНІВЕРСИТЕТУ OPEN JOURNAL SYSTEMS Допомога КОРИСТУВАЧ Ім'я користувача Пароль Запам'ятати мене СПОВІЩЕННЯ Дивитися Передплатити МОВА English Українська ЗМІСТ ЖУРНАЛУ Пошук Пошук за критерієм Всі поля Перегляд За номером За автором За назвою Інші журнали РОЗМІР ШРИФТА Make font size smallerMake font size defaultMake font size larger ІНФОРМАЦІЯ Для читачів Для авторів Для бібліотекарів ДОМАШНЯ СТОРІНКА ПРО НАС УВІЙТИ ЗАРЕЄСТРУВАТИСЯ ПОШУК ПОТОЧНИЙ ВИПУСК АРХІВИ Домашня сторінка > № 19-20 (2019) > Siromskyi “БЕЗ ПРАВА НА СВОБОДУ ПЕРЕМІЩЕННЯ”: ОБРАЗ УКРАЇНСЬКОЇ РСР У ВІЗІЯХ КАНАДСЬКИХ ТУРИСТІВ (КІНЕЦЬ 1950-Х – 1960-ТІ РОКИ)." Наукові зошити історичного факультету Львівського університету / Proceedings of History Faculty of Lviv University, no. 19-20 (October 1, 2019): 242–56. http://dx.doi.org/10.30970/fhi.2019.19-20.2347.
Full textAbstract:
У статті простежено формування образу Української РСР у візіях канадських туристів наприкінці 1950-х – 1960-х роках, які становили значний відсоток серед туристів із країн Заходу. Зростання кількости заокеанських відвідувачів стало наслідком хрущовської відлиги та поліпшення канадсько-радянських міждержавних відносин. Радянська влада намагалася широко використовувати візити чужоземців, намагаючись доносити через них “потрібну” пропаґандистську інформацію, покликану формувати позитивний образ республіки. КДБ активно працював, щоб вербувати закордонних туристів, передусім українського походження. Зважаючи на це, Комітет Українців Канади звертав увагу на доцільність уникати офіційних зустрічей з представниками Радянської України. Упродовж 1960-х років УРСР з різною метою відвідало декілька канадських делегацій. Найбільш знаковим і важливим з політичної точки зору можна вважати візит 1965 р. до Києва канадської парламентської делеґації. Проте більшу частину візитерів з Канади складали представники т. зв. проґресивних організацій, зокрема прокомуністичного Товариства об’єднаних українців Канади, члени якого, однак, не завжди поділяли думку московського керівництва. Попри надмірну ідеологізацію повсякденного життя, чужоземцям вдавалося відкривати для себе природне і культурне багатство України. Їх найбільшу увагу привертали ситуація із збереженням української національної ідентичности (в т. ч. російщення), порушення фундаментальних прав і свобод людини (ув’язнення інакодумців). Інколи спроби канадських громадян переправити за кордон інформативні матеріяли про російщення і порушення прав людини завершувалися депортацією (наприклад, депортація громадянина Канади, члена КПК Івана Коляски). Загалом, складанню цілісного образу Української РСР заважали обмеження у вільному переміщенні туристів (особливо від 1962 р.), існування обмеженої кількости “демонстраційних” маршрутів, перебування під пильним наглядом спецслужб. Тому в більшості канадських туристів складався образ України як московської колонії.