Academic literature on the topic 'Політичне товариство'

Мета дослідження – в історичному контексті дослідити ефективність співпраці громадських організацій західного регіону України з органами місцевого самоврядування та державної влади (1988 – 2021) на прикладі унікальних за своєю потугою “Товариства Лева”, Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства (КНТ) “Рух”, Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ і процесів у їх розвитку та тісному зв’язку із системою відповідних суспільних відносин; історичні факти аналізуються на фоні політичних процесів, що передбачає застосування методу порівняльного аналізу, завдяки якому з’ясовано сутність багатьох знакових для української суспільно-політичної думки подій. Наукова новизна: окреслено проблеми, з якими зустрічаються громадські організації та органи місцевого самоврядування й державної влади; узагальнено здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах; вироблено програму дій між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування і державної влади. Висновки. На сьогоднішній день в Україні створено й апробовано, але не впроваджено на загальнодержавному рівні, ефективний механізм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування й державної влади. Функцію підтримки громадянського суспільства можуть і повинні брати на себе як громадські організації, так і органи місцевого самоврядування та державної влади. На жаль, вони мають одні до одних ще багато упереджень. Творці “Просвіти” (матері українських товариств) глибоко усвідомлювали потребу творення нації та її самоутвердження в умовах іноземної окупації. Оцінюючи здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах, необхідно акцентувати увагу на справі збереження генетичної пам’яті народу. Після проголошення незалежності України постало завдання формування громадянського суспільства, відродження і розвитку духовності українського народу. “Товариство Лева”, Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство “Рух”, Івано-Франківське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка та інші виробили програму дій: впровадження у суспільну свідомість розуміння необхідності самоорганізації громад, активної громадянської позиції, пріоритету традиційних українських національних цінностей; підтримка української мови, історії, культури, церкви, християнської моралі; сприяння формуванню всебічно розвиненої високоосвіченої, національно свідомої, соціально активної особистості.

В статті зроблено спробу дати оцінку русофільському руху в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на основі різних концепцій дослідників, що його досліджували та аналізу архівних та опублікованих джерел. Авторка звернула увагу на зміст статутів русофільських товариств – «Галицько-руської матиці», Товариства імені Качковського, Руського народного інституту «Народний дім», Руського видавничого товариства, програму діяльності Руської народної партії, інформаційні звіти про роботу громадських об’єднань, спогади, громадсько-політичну періодику, наукові видання русофільських товариств «Галицький історичний збірник», «Науковий збірник», «Літературний збірник», «Науково-літературний збірник». Встановлено, що впродовж 1853–1908 рр., було опубліковано 60 русофільських наукових збірників, рівень популярності яких серед населення низьким. На основі проаналізованих джерел зроблено висновок про те, що головним завданням русофільського руху, який фінансувався Російською імперією, було розповсюдження літератури мовою близькою до російської, складним етимологічним правописом, повне заперечення права українського народу на власну мову, культуру, національну ідентичність, політичну самостійність. Якщо у середині ХІХ ст. москвофільська пропаганда знаходила чимало прихильників у Галичині на противагу полонізації краю, з мовчазної згоди центральної влади у Відні, то вже на початку ХХ ст. симпатії українців краю були на стороні головних опонентів русофілів – народовців та радикалів. Їх ідеї поділяли провідні громадсько-політичні діячі, вчені, літератори – Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик. Початок ХХІ ст. в черговий показав несприйняття концепції «русского мира» переважною більшістю українців, що надали перевагу західноєвропейським культурним та політичним цінностям.

У статті розкривається вплив сеймової та парламентської діяльності галицьких українців на процес партійного оформлення їх політичних течій. Встановлено, що формування політичних партій було результатом демократизації політичного життя державних утворень. Вони стали своєрідною ланкою, яка з’єднувала суспільство з верховною владою і засобом додаткового суспільного контролю. На середину – другу половину XIX ст. в українському політичному русі Галичини сформувалося три напрями: москвофіли, народовці й радикали. Формування української національної свідомості в Галичині було пов’язане з народовським рухом. Натомість москвофіли демонстрували толерантність до зв’язку з імперією Романових і нівелювали лібералізм народовців перед імперської владою. Радикали – представляли молоде покоління українських політиків, які зосередили свою увагу на соціальних питаннях. Першою політичною партією Галичини стала Русько-українська радикальна партія, яка виникла під впливом реалізованої у стінах Галицького сейму польсько-української угоди 1890-1892 рр. Програма Русько-української радикальної партії включала соціальні та демократичні положення (колективна власність на засоби виробництва, свобода зборів і товариств, загальне виборче право, культурний розвиток всіх народів). До початку XX ст. в суспільно-політичному житті Східної Галичини оформилося п'ять українських політичних партій. В цьому регіоні України була створена нова структура українського політичного руху, виникла партійна система, характерною рисою якої була наявність впливової центристської (Українська національно-демократичної партії), двох лівих (Української радикальної партія і Українська соціал-демократичної партії) і однієї консервативної (Католицький русько-народний союз) партій, а також москвофільської Руської національної партії. Три основні крайові політичні сили в особі націонал-демократів, радикалів і соціал-демократів виступили за політичну самостійність України. Всі основні галицькі національні партії були масовими, мали визначену організаційну структуру, власні статути і програми діяльності, проводили цілеспрямовану пропаганду своїх ідей і програмних завдань. Крім політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. в Галичині досить активно діяли такі політичні організації, товариства та об'єднання, як Народна Рада, Руська Рада, Національно-демократичне сторонництво, Головна українська рада та інші. Деякі з них, не називаючи себе партіями, фактично були організаціями такого типу.

У даній публікації розкриваються проблеми визрівання глибинних причин становлення політичної самоідентичності української нації у контексті історичного, культурного, політичних вимірів. Було встановлено, що кирило-мефодіївці розуміли причини політичного розмежування, які мають історико-духовні та культурні витоки та сягають минулого часу. З’ясовано, що члени Кирило-Мефодіївского товариства критично сприймали дійсність та намагалися визначити варіативний напрямок у розвитку національно-політичної згуртованості українців. Вони доводили, що характерною рисою українського менталітету обґрунтовуються на основі домінуючих принципів: поваги до родини, естетизованої любові до рідної землі, раціонально-етичного світобачення та повага до іншого людського життя. Оцінено, що вплив на світогляд та політичні позиції Кирило-Мефодіївського товариства мали ідеї європейських слов’янофілів, декабристів, українських філософів. Теоретично-методологічною основою в аналізі визрівання політичної самоідентичності лягли праці сучасних філософів, політологів, культурологів, де ними були визначені та розроблені принципові категорії, методології, стосовно закономірності розвитку політичного мислення української нації.

У даній публікації розглядається тема докорінних причин становлення політичної згуртованості українського народу з прилученням автором історичного, культурного, політичних матеріалів дослідження. Зазначено,, що кириломефодіївці усвідомлювали причини політичного протиборства з геополітичними тисками інших країн, які мають соціально-культурні витоки з минулого часу. Обґрунтовано положення, що члени Кирило-Мефодіївского товариства критично відносилися до ганебного становища України та намагалися визначити соціально-політичний напрямок у розвитку етнічно-культурної згуртованості українців. Представники Кирило-Мефодіївського товариства обґрунтовували тезу, що принципові особливості українського менталітету обґрунтовуються на основі домінуючих принципів, зокрема, критичного ставлення до російської деспотії, ствердження соціального та політичного демократичного розвитку, формування раціонального світобачення українців та повага до окремого людського життя. Доведено, що вплив філософських та політичних ідей Кирило-Мефодіївського товариства позначилися на поглядах сучасних європейських та українських філософів, політологів, істориків. Теоретично-методологічною основою в аналізі даного дослідження були використані праці сучасних філософів, політологів, культурологів, також автором були синтезовані принципові категорії, методології, які розробляли кириломефодіївці та сучасні науковці.

Вступ. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – це час, коли на Буковині, коронному краї Австро- Угорської імперії, склалися політичні, економічні та соціальні умови для розвитку освіти, науки й культури, відбулося кількісне збільшення громадських товариств та урізноманітнення напрямів їхньої діяльності. Створено товариства, які повністю або частково розв’язували проблеми фізичного виховання дітей і молоді. Піонером спортивного руху в краї став «Bukowiner Allgemeiner Sportklub». Мета дослідження – про- аналізувати діяльність товариства «Bukowiner Allgemeiner Sportklub», визначити його внесок у розвиток фізкультурно-спортивного руху на Буковині на початку ХХ ст. Методи дослідження – вивчення літературних джерел, документальних й історичних матеріалів, теоретичний аналіз і синтез отриманих даних. У дослідженні використано матеріали фондів установ Австрії (із 1867 р. Австро-Угорщини) 1775–1918 рр. Державного архіву Чернівецької області. Результати дослідження. «Bukowiner Allgemeiner Sportklub» – громадське товариство, яке діяло на Буковині в 1910–1913 рр. Його діяльність була позбавлена політичних, національних, конфесійних упереджень та ґрунтувалася на принципах расової, класової й майнової рівності, а також на головних життєвих пріоритетах – тілесному та духовному здоров’ї. Клубом організовано гурток спортивних (рухливих) ігор для юнаків, секції з футболу, важкої атлетики, велоспорту, ковзанярського, лижного спорту; відкрито два льодові майданчики, спортивний майданчик у Чернівцях, спортивні гуртки в містах Радівці та Солка; налагоджено активну участь членів клубу в змаганнях із легкої атлетики, плавання, туризму. Висновки. За період існування клубу «Bukowiner Allgemeiner Sportklub» його членами налагоджено роботу спортивних секцій, організовано й проведено низку змагань, облаштовано спортивні споруди. До прогресивних починань можна віднести гнучку систему оплати членства в клубі, існування пільг, різноманіття надання спортивних послуг, широку кампанію з популяризації здорового способу життя. Отже, клуб був активним учасником фізкультурного руху на Буковині, а діяльність його членів поклала початок розвитку спорту в краї.

Проаналізовано основні етапи діяльності українських діячів Холмщини та Підляшшя, Волині. Висвітлено соціально-економічні обставини та політичний контекст, які впливали на життя української громади окреслених регіонів, отже, і на їхню політичну активність. Показано основні етапи самоорганізації української інтелігенції, яка в перші роки після Першої світової війни намагалась вирішити нагальні потреби місцевого українства: тво- рення господарських та культурно-освітніх осередків, поступовий перехід до політичної діяльності. Показано, що одним із перших таких кроків у політичній сфері стало підписання українським активом так званого «Меморіалу православного населення Холмщини». У документі, надісланому українською делегацією до Варшави, містилось прохання про творення Українського комітету, який б репрезентував перед владою питання освітньо-культурного та релігійного характеру, Українського доброчинного товариства. Стверджено, що ігнорування українських вимог адміністрацією було продиктоване трактуванням українського питання як суто внутрішньої проблеми (відсутність організованого українського життя в політичній, суспільно-економічній та культурній сферах) та остаточним переходом до асиміляційного курсу політики. Зауважено, що вибори до польського сейму та парламенту в листопаді 1922 р. стали переломним момен- том для українських діячів окресленого терену. Активізувавши свої зусилля інтелігенція створила Холмський та Волинський виборчі комітети, які згодом злились в одну структуру – Український центральний виборчий комітет (УЦВК). Український центральний виборчий комітет як самостійна організація разом із представ- ництвами інших національних меншин сформували єдину виборчу платформу – Блок національних меншин (БНМ). Підсумовано, що вибори 1922 р. були успішними для політикуму Волині, Холмщини та Підляшшя та стали першим досвідом парламентської діяльності в новопосталій Польській державі.

У статті ретроспективно проаналізовано діяльність опозиційних до Комуністичної партії України (КПУ) громадсько-політичних організацій, які гостро критикували керівництво СРСР за небажання реформувати Збройні сили СРСР. Інтервенція Радянського Союзу (СРСР) до Афганістану (1979–1989 р.), поглиблення процесів гласності, демократизації на зламі 1980-х – 1990-х років (створення «неформальних» товариств, проведення виборів на альтернативній основі тощо), швидка політизація молодіжного середовища привели до політизації військово-призовних кампаній в Українській РСР, актуалізували питання проходження громадянами УРСР строкової військової служби на території своєї республіки. Вибори до Верховної Ради Української РСР (1990 р.) та формування політичної опозиції в парламенті (Народна Рада) стали тими каталізаторами, що перетворили проблему військового будівництва на одну з першочергових для національно-демократичних сил. Зазначено, що завдяки неформальним товариствам, політичним партіям у 1990–1991 рр. в Українській РСР значного поширення набув антиармійський рух, основні вектори якого спрямовувалися на бойкот, зрив військово- призовних кампаній до Збройних сил СРСР, утвердження в суспільній свідомості ідеї створення національних Збройних сил. Представники опозиційних політичних сил мали власне бачення на вирішення проблем призовників у період військових призовних кампаній 1990–1991 рр. Націонал-демократи наголошували на необхідності: про- ходження військової служби мешканцями України тільки на території республіки; припинення проходження військової служби на території України мешканцями інших республік; відкликання мешканців України, які про- ходять військову службу за межами України, на територію республіки; творення українських Збройних сил; надання можливості для проходження альтернативної військової служби на території України; поступового переходу на професійні Збройні сили тощо.

У статті розглянуто сучасні перетворення в галузі освітньої діяльності в українському суспільстві. Проведено аналіз різних форм освітнього процесу в умовах пандемії, їх проблемні аспекти та позитивні особливості, які виникли під час використання різних сучасних платформ у мережі Інтернет. У сучасному студентському товаристві виникають серйозні дискусії щодо форми проведення навчального процесу в умовах вагомого приросту інфікованих осіб та збільшення рівня смертності від захворювання на COVID-19. За таких умов виконання компетентністного критерію освітньої програми зменшується, адже в онлайн-режимі перевірити рівень навичок у повному обсязі досить складно. Усі ці виклики у сучасному освітньому середовищі зумовлюють актуалізацію цієї проблематики в наукових дослідженнях. Основоположним принципом освітньої політики та загалом навчального процесу є рівність усіх суб’єктів у можливості здобути бажаний освітній багаж навичок у рамках окремого навчального підрозділу. Однозначно освітня політика щодо рівності усіх бажаючих є дзеркалом конституційних основ, які відтворюють демократичні ідеї та принципи. У зв’язку з цим діяльність політичних агентів має відповідати ключовим законно закріпленим принципам, спрямованим на створення умов для різних соціальних рівнів отримати можливість для здобуття освіти. Окрім того, важливим елементом в освітній політиці є можливість отримання рівного доступу до освітнього процесу, що в умовах пандемії реалізувати практично досить важко. Під час реалізації основних ідей рівності освітньої політики суспільство зможе набути позитивних якостей та підвищити рівень політичної свідомості. Усі позитивні зміни в рамках системи освіти показують можливість для консенсусу та компромісу в межах загальної політичної системи під час вирішення стратегічних питань для суспільства, а саме життя та здоров’я громадян. Суб’єкти політики в умовах високого суспільного інтересу не зможуть використовувати політичні технології з метою маніпуляції свідомістю населення, а політичні конфлікти стануть джерелом досягнення ефективних політичних рішень. Така система відносин зможе допомогти транзитному українському суспільству стати демократичним, правовим, громадянським не лише в межах норм права, але й в реальній площині відносин.

Статтю присвячено негативним тенденціям, які мали місце в українській етнополітиці наприкінці 1980-х у 1990-х роках. У запропонованій публікації в хронологічному порядку зображено як формувалися осередки етнополітичної нестабільності в різних регіонах України (Крим, Закарпаття, Буковина, Бессарабія, південно-східні області). Висвітлено специфіку тих чи інших проявів міжнаціональної напруги. Особливу увагу приділено зовнішньополітичним чинникам, які мали безпосередній плив на формування небезпечних для України етнополітичних тенденцій. Зокрема, наведено приклади зовнішньополітичного тиску на Україну з боку Російської Федерації через осіб, які належать до числа російської національної меншини, російські національно-культурні товариства та російськомовних українців. Відзначено, що подібні практики простежувались і в зовнішньополітичних діях Угорщини та Румунії, які через національно-культурні товариства угорців та румун активно поширювали в частині регіонів України (Закарпаття, Буковина, Одещина) ідеї автономізації України з елементами сепаратизму. Також стаття дозволяє простежити історію політизації мовного питання та використання цього чинника для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, особливо у Криму та південно-східних областях України. Дає можливість скласти уявлення про автономістські прагнення так званих русинських національно-культурних товариств Закарпаття, метою яких була політична дестабілізація України підтримувана ззовні; простежити хорологію громадсько-політичної активності кримських татар та представників інших національностей, передусім йдеться про національно-культурні товариства греків, поляків, євреїв, німців, молдован тощо. Водночас, обмежений обсяг статті не дозволяє висвітлити усю повноту етнополітичного менеджменту 1990-х рр. щодо негативних проявів в етнополітичній сфері. Зазначимо лише, що відновлення міжнаціональної стабільності в регіонах України час від часу вимагало прийняття жорстких рішень з боку центральної влади. Проте такі рішення приймались вкрай рідко, адже у більшості випадків в місцях міжнаціональної напруги проводилась профілактичні роз’яснювальні бесіди, спрямовані на побудову конструктивних відносин між національними меншинами й органами влади.