Academic literature on the topic 'Політична медіація'

У статті аналізується політичний конфлікт – зіткнення й протиборство різних соціально-політичних сил і суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої цілі та інтереси, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, перерозподіл та зміну свого політичного статусу. Відзначається, що правління політичним конфліктом – це діяльність визначених суб’єктів щодо врегулювання конфлікту, або гармонізації його ходу для раціонального досягнення цілей учасників поточного політичного процесу. Досліджено специфіку й розкрито аспекти медіації як одного з сучасних способів вирішення політичних конфліктів. В основу статті покладено ціль дослідити специфіку й аспекти медіації як одного з сучасних способів вирішення політичних конфліктів. Політична медіація – форма опосередкування явищ політичного життя – солідарний компонент взаємодії владних структур і громадських сил, що сприяє вирішенню протиріч на користь позитивного розвитку держави та суспільства, міждержавних відносин. Завдання медіаторів не в тому, щоб ухвалити рішення третейського суду або вирок. Швидше від самих сторін конфлікту залежить вироблення рішення, що оптимально відповідає їхнім інтересам. У результаті досягнутої домовленості мають виграти усі. У статті встановлено, що розглядаючи історію становлення медіації як ефективну технологію регулювання політичних конфліктів, можна дати наступне визначення: медіація – це ефективний метод регулювання політичних конфліктів з участю третьої (нейтральної) сторони, яка є зацікавленою лише в тому, щоб сторони вирішили свій конфлікт.

У статті проаналізовано та розкрито сучасні актуальні проблеми сім’ї як об’єкта соціальної політики та соціальної роботи. Аналізом встановлено, що на сучасному етапі сім’я як соціальний інститут суспільства переживає кризу, яку спричинила низка факторів глобального та локального рівнів. Дослідженням визначено що соціальна політика стосовно інституту сім’ї – це комплекс соціально-економічних, нормативно-правових, соціальних, демографічних та інших заходів державного та недержавного впливу щодо виявлення, узгодження та задоволення потреб та інтересів сім’ї. Головним завданням соціальної політики щодо української сім’ї є: розроблення напрямів підтримки сім’ї, функціонування системи соціального захисту сім’ї з мережею соціальних служб, установ, організацій, різними технологіями, методами та послугами й іншими формами соціальної роботи із сім’єю та її членами. Основним реалізатором соціальної політики із сім’єю є центральний орган публічної влади – Міністерство соціальної політики з його структурними підрозділами та мережами соціальних служб, установ та організацій. З’ясовано, що на сучасному етапі соціальна робота з українською сім'єю проводиться за такими основними напрямами: соціально-економічним, психологічним, освітнім та медіації. Сучасна соціально-психологічна підтримка сім´ї відбувається із забезпеченням відновлення позитивного мікроклімату між її членами, особливо в період сімейних криз. Освітній напрям соціальної роботи забезпечує соціальну допомогу та підтримку у навчанні та вихованні. Медіація з її процедурами, формами та підходами здійснює соціальну допомогу сім'ї з вирішення спорів, конфліктів та допомагає в організації її життєдіяльності, забезпечує координаційні процеси взаємозв'язку сім'ї із соціальними службами, установами та організаціями щодо вирішення питань соціального захисту та підтримки.

У статті проаналізований досвід здійснення політики модернізації судових систем у державах пострадянського простору на прикладі Республіки Грузія та Республіки Казахстан. Розкрито деякі інституційні та функціональні особливості, позитивні та негативні наслідки сформованих у цих країнах моделей судоустрою. Значна увага приділена розкриттю загроз незалежності суддів та шляхам їх подолання у ході судових реформ. Аналіз досвіду, накопиченого Грузією, Казахстаном та іншими пострадянськими державами, показав, що політика модернізації національних судових систем є дуже корисною для вдосконалення вітчизняної судової системи в контексті проголошеної судової реформи. Насамперед вона має забезпечити відновлення єдності судової системи при можливості існування окремих спеціалізованих судів. Щодо останніх, то цікавою є казахстанська практика, коли спеціалізовані суди утворюються зі статусом обласного чи районного суду, не порушуючи єдності судової системи, на чолі якої стоїть Верховний суд. Значний інтерес також можуть становити створення при судах громадських рад для оцінки морально­етичних якостей кандидатів у судді, запровадження моделі суддів­спікерів, розвиток досудових (медіація) та альтернативних (третейські суди) форм вирішення спорів.

У статті здійснено теоретико-методологічний аналіз основних теорій мотивації та визначено роль мотиваційних чинників в організаційній поведінці. Обґрунтовано сучасні тенденції, зміни, які відбуваються у світі під час вивчення та спрямованості організаційної поведінки. Описано роль головних мотиваційних чинників, які впливають на організаційну поведінку індивіда. Виокремлено такі головні процеси організаційної поведінки, як управління, влада й політика, інформація та комунікації, прийняття рішень, конфлікти й переговори, медіація, зміни, стрес. Здійснено теоретичний аналіз головних теорій мотивації: підкріплення, змістових, процесуальних. Виявлено, що кожна з цих наукових концепцій зосереджена на одному чи декількох мотиваційних чинниках: підкріплення чи нагороди; потреби або пізнання, задоволення, ефективність. Актуалізовано питання про необхідність використання інтегрованого підходу щодо мотивації працівників в організаціях. Висвітлено поняття організаційного середовища та його впливу на розвиток особистості в організаційній структурі. Виокремлено важливий мотиваційний чинник особистості на робочому місці як задоволеність працею, що об’єднує, інтегрує всі наявні теорії мотивації. Описано вплив винагороди як мотиваційного чинника на задоволеність працею робітника. Урахування всіх мотиваційних чинників сприятиме успішному розвитку, конкурентоспроможності організаційних структур, можливості становлення на міжнародному ринку. Перспективною вбачаємо необхідність розроблення та впровадження навчання з особистісного розвитку працівників, викладання аспектів психології мотивації у формі соціально-психологічних тренінгів для організаційних структур.

У статті наведено приклад реалізації методологічних засад метамодернізму в науковий дискурс медіапсихології особистості. Оскільки метамодернізм передбачає ситуативно виправдане почергове використання об’єктивних, кількісних, пояснювальних методів і суб’єктивних, якісних, описових методів, то обґрунтовується необхідність комплексних міждисциплінарних досліджень у царині медіапсихології загалом та медіавпливу зокрема із застосуванням методологічної тріангуляції, що використовує змішані методи – як експериментально-діагностичні із широким залученням математико-статистичних методів, так і герменевтичний метод, зокрема наративний аналіз. Насамперед здійснено перевірку статистичної значущості міжпоколінних та гендерних відмінностей між діагностованими змінними і зроблено висновок про універсальну й об’єктивну вікову і соціокультурну детермінацію цих відмінностей, а не їх тотальну зумовленість матеріальним становищем, політичною і правовою самосвідомістю громадян. Поєднання обох груп методів, що стосуються організації та медіації конфліктної взаємодії учасників політичного ток-шоу, дало змогу виявити хибні інтерпретації статистичного матеріалу, представлені в книжці С. Шустера «Свобода слова проти страху і приниження…», зумовлені браком професійно-психологічної компетентності автора, а також експлікувати провідні теми, смисли, рольові позиції, архетипні патерни поведінки учасників телепередачі. Подано аксіопсихологічну реінтерпретацію переживання масових емоцій Д. Муазі з позицій принципу інтегральної суб’єктності, висунутого З. Карпенко. Акцентовано на ролі ведучого як наратора, відповідального за режисуру телепередачі, та фасилітатора конфліктної взаємодії в негативному чи позитивному векторі.

Питання функціонування та професіоналізації професії медіатора натепер є однією з найважливіших правових та соціальних проблем. Однією із правових проблем є створення Національного реєстру медіаторів. Нині триває робота над проєктом Мін’юсту «Сприяння альтернативним методам вирішення спорів шляхом підвищення компетенції медіаторів, створення Національного реєстру медіаторів (КРМ) та інформаційної діяльності». У Польщі національний реєстр медіаторів має бути створений не пізніше середини 2023 року. Але що цікаво, у публічному просторі не обговорюється можливість створення професійного самоврядування медіаторів. Таке самоврядування могло б мати форму, наприклад, юридичного самоврядування (юрисконсульти, адвокати). З іншого боку, професійне самоврядування медіаторів було б незалежним від політичної влади, оскільки відповідно до статті 17 Конституції Республіки Польща, було б створено статутом, представляло б осіб, які займаються професією посередника як професією суспільної довіри, і, головне, саме самоврядування, а не міністр, здійснювало б нагляд, належне виконання професії в межах суспільних інтересів та для їх захисту. Варто констатувати, що саме професійне самоврядування може мати 1) правову, 2) економічну, 3) організаційну позицію, що дозволяє обстоювати основи професії медіатора та гарантувати право на медіацію. Законодавче регулювання професії медіатора – національний реєстр медіаторів, тобто уніфікація правил кваліфікації та професійної компетенції медіаторів, може підвищити довіру до медіаційної інституції як до одного з найважливіших методів альтернативного вирішення спорів. Турбота про самоврядування була б пов’язана із професіоналізмом професії медіатора і поширювалася б на дисциплінарну відповідальність медіатора перед компетентним органом самоврядування (дисциплінарним судом) за його неетичні дії.

У роботі визначені поняття «воєнний конфлікт» та «політична медіація», також окреслені їх особливості. Проаналізована політична медіація у воєнних конфліктах: палестино-ізраїльському грузино-абхазькому та карабаському, освітлені сильні та слабкі сторони політичної медіації у кожному конкретному кейсі. Розібрані передумови та чинники початку конфлікту на Сході України. Описані особливості політичної медіації у кейсі України. Надані рекомендації щодо мирного врегулювання конфлікту на Сході України.
The concepts and features of "military conflict" and "political mediation" are defined in the work. Political mediation in such military conflicts was analyzed: Palestinian-Israeli, Georgian-Abkhazian and Karabakh. Strengths and weaknesses of political mediation in each case were outlined. The preconditions and factors of the beginning of the conflict in the East of Ukraine were analyzed. Features of political mediation in the case of Ukraine were described. Recommendations for a peaceful settlement of the conflict in eastern Ukraine were provided.

Державна політика України спрямована на європейський та міжнародний досвід, особливо що стосується захисту основоположних прав і свобод людини і громадянина. З урахуванням того, що в провідних країнах вже давно налагоджений і розроблений механізм правового регулювання інституту медіації, зокрема, Австралії Австрії, Бельгії, Німеччині, США та багатьох інших країнах світу, постає актуальність питання ефективного впровадження інституту медіації в Україні, який на сьогодні знаходиться в стадії становлення.