To see the other types of publications on this topic, follow the link: Політична демократія.
Journal articles on the topic 'Політична демократія'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Політична демократія.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
І. В., ШКУРАТ. "ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ". Manager. Bulletin of Donetsk State University of Management 86, № 1 (2020): 197–208. http://dx.doi.org/10.35340/2308-104x.2020.86-1-14.
Full textAbstract:
У статті висвітлено питання щодо поняття «демократія»,проаналізовано та узагальнено основні форми та види демократії. Тимсамим, автором реалізовано мету роботи, що полягає в дослідженнірозвитку демократії, її основних напрямів та проблем в Україні в епохуглобалізації. Встановлено, що демократія в наш час перетворилась насамоцінність. Демократія дозволяє досягти більш високих темпівзростання, що в середньому демократії і недемократії забезпечуютьприблизно однакові темпи зростання загального доходу. Обґрунтовано,що для економічного зростання неважливо якою є політична система.Досліджено, що коли починається зростання, то важлива інвестиційнастабільність.
2
Kokoriev, Oleksii. "Дефекти демократії Естонії в умовах глобального погіршення якості ліберальної демократії". Історико-політичні проблеми сучасного світу, № 41 (26 червня 2020): 168–73. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.41.168-173.
Full textAbstract:
На прикладі Естонії розглядається відповідність «молодих» демократій Балтії ліберально-демократичному інституційному та ціннісному стандарту ЄС. Вивчається якість демократії, основні дефекти демократії, які характерні Естонії. Підкреслено, що для Естонії наразі не є характерний неліберальний поворот, але наявна стагнація у зростанні якості ліберальної демократії, а в окремих питаннях наявний регрес. Доведено, що в Естонії відбувся перехід до більш консервативного, націоналістичного порядку денного, а рівень політико-правової культури населення сприяв цьому. Зауважено, що ліберально-демократичні цінності, правила демократичного співжиття ще не є міцно укорінені в усіх соціально-демографічних групах населення. Доведено, що демократія в Естонії не є стійкою, демократична політична культура населення є недостатньо міцною, а націоналістично-консервативний дискурс має висхідну динаміку.
3
Kiyanka, Iryna. "ІДЕЇ ПОПУЛІЗМУ У ВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ 2019 РІК". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (7) (18 березня 2020): 223–29. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-01-223-229.
Full textAbstract:
У статті здійснено аналіз ключових гасел, які активно використовувались у виборчій кампанії Президента України 2019 р. До уваги взято програми, у яких відображено реальні політичні вимоги та популістські гасла.
 Вивчення популізму актуалізується наявністю соціального замовлення від зацікавлених суб’єктів політичної дії, які застосовують популізм для реалізації своїх програм та в боротьбі за владу.
 У сучасних умовах політичне гасло лідера відіграє надзвичайно важливу роль у процесі передвиборчої боротьби за владу. Гасло займає провідну нішу у виборчих технологіях і забезпечує успіх політичного лідера у веденні виборчої кампанії. Як свідчить досвід останніх виборчих кампаній, політичне гасло досить часто асоціюється з популізмом або стає популістським гаслом
 Разом із цим актуальна сьогодні в Україні популістська категорія «народу», носія всіх чеснот, найвищої цілі та мірила добра й зла, веде свій родовід ще від українського національно-демократичного руху ХІХ ст., із його виразно народницькими рисами. Новітній український національний рух певною мірою перейняв її як частину інтелектуальної спадщини від своїх історичних попередників, тим більше, що вона, як зазначалося вище, виявилася потрібною в роки вирішальної атаки на комуністичний режим.
 Акцентовано, що популістські гасла у виборчі кампанії на пост Президента України 2019 р. сприймається, по-перше, як іноді спланована політична дія, за допомогою якої певна політична партія чи група політичних лідерів свідомо провокує та включає значну частину мас для втілення своїх маніпулятивних дій і реалізацію політичних технологій заради здобуття влади.
 А по-друге, політична еліта вдало використовує національні образи, ідеї, символіку, щоб утвердити це у свідомості більшої частини свого електорату й узяти під контроль політичну ситуацію в країні. Останнім часом спостерігаємо на полі українського електорату, де з боку як опозиційних партій, так і провладних усі готуються до виборів-2020 р., забуваючи свої передвиборчі обіцянки та програми.
 Вибори в Україні втрачають значення механізму ствердження стандартів відповідальної державної політики. Це також є свідченням слабкості політичних партій, адже саме вони мають бути зацікавлені в зміцненні такого інституту демократії, як вибори, оскільки вибори дають змогу політичним партіям реалізувати себе. Виборча система й надалі залишається фактором соціально-політичної напруженості, провокує політичні сили використовувати регіональні відмінності як інструмент політичної боротьби
4
Udzhmadzhuridze, G. G. "Політична культура студентської молоді ДНУ ім. О. Гончара". Grani 19, № 4 (2016): 88–98. http://dx.doi.org/10.15421/1716084.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню політичної культури студентів ДНУ ім. О. Гончара. Автор використовує основні теоретичні положення концепту політичної культури у побудові методико-методологічної моделі дослідження політичної культури студентської молоді. Враховуються особливості перехідного характеру українського суспільства. Політична культура визначається як система інтеріоризованих знань, відчуттів, оцінок індивідів до -політичного. Типологізація політичної культури здійснюється на основі використання шкал: демократія/тоталітаризм, активність/пасивність. Виокремлюються чотири типи політичної культури студентської молоді. Проведене емпіричне дослідження зафіксувало, що 87,3% студентів ДНУ відносяться до пасивно-демократичної політичної культури. Виявлено вплив наступних факторів на формування політичної культури студентів ДНУ: рівень освіти батьків, певне вірування, матеріальне положення сім’ї. Натомість з’ясовано, що політична культура студентів ДНУ не залежить від рідної мови спілкування або країни походження батьків.
5
Derzhko, I. Z. "Політична культура громадянського суспільства в контексті синергетичної парадигми". Grani 18, № 1 (2014): 11–16. http://dx.doi.org/10.15421/1715002.
Full textAbstract:
Особливість політичної культури полягає в тому, що вона нерозривно пов’язана з людською суб’єктивністю і є «суб’єктивним об’єктом». У вузькому розумінні політична культура - це не політика або політичний процес у їхньому реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики, про закони й правила його функціонування. Політична культура містить у собі ті елементи й феномени суспільної свідомості й, у більш широкому плані, духовної культури тієї або іншої країни, які пов’язані із суспільно-політичними інститутами й політичними процесами і впливають на форми, формування, функціонування й розвиток державних та політичних інститутів, задають значимість і напрямок політичному процесу в цілому. Політична культура виступає як кінцевий пояснювальний принцип, як найважливіший показник розвитку політичної системи. Коли теоретики перейшли від побудови концепцій і обґрунтування методик до їх емпіричної перевірки, то тут були виявлені як переваги, так і істотні недоліки кожної з моделей, що ставлять під сумнів навіть деякі ключові моменти. Так, насамперед потрібно було чітко сформулювати, що ж є об’єктом і суб’єктом політичної культури. Досліджуючи політичну культуру, не можна ігнорувати той факт, що вона є специфічною та відмінною від основних характеристик політичної культури інших соціальних груп, а подекуди - цілком альтернативною, через що має бути розглянута в якості окремої категорії. Політична культура пронизує всю сукупність відносин, які складаються між учасниками політичного процесу, здійснює вплив на форми організації державної влади, будову її інститутів, дозволяє ефективно регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. Політична культура є тим фактором, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку. Це підтверджує і практика розвинутих демократичних держав, яка показує, що саме демократична політична культура є основою їх стабільності і динамічного функціонування. Розуміння політичного режиму як функціональної характеристики політичної системи, що включає методи і способи політичного владарювання, а також порядок взаємовідносин громадян, суспільства і політичної влади, дає змогу визначити зв’язок політичної культури з режимом та її місце в ньому.Процес переходу до демократії уособлює сукупність декількох стадій розвитку. Але це не робить всі політичні переходи схожими один на одного. Завдання лібералізації і демократизації, проведення політичних та управлінських реформ кожного разу вирішуються по-різному, в різній послідовності та у різні терміни. В нормальному стані суспільства ми маємо справу з консенсусною політичною культурою, коли наявний високий рівень злагоди й більшість членів суспільства позитивно ставиться до його політичних інститутів. Синергетика показує, як можна багаторазово скоротити час і необхідні зусилля й генерувати, через резонансні впливи, бажані і - що не менш важливо - структури, що реалізуються, у складній системі. Нова наука про самоорганізацію та складнощі вбачає синергетичний сенс у цьому древньому уявленні. Особливо важливим такий підхід видається у ситуації зростаючого дефіциту ресурсів - ресурсів часу, матеріалів, можливостей людства. Економія цих ресурсів стає не просто вигідною, але єдино можливим виходом для людства у світлі глобальних проблем. Перехід від недемократичної політичної культури до демократичної - це перехід до автономної участі, яка заснована на можливості вибору і властива розвиненому громадянському суспільству, конкуренції у політиці.
6
Семенченко, Ф. Г. "Демократія як політична цінність українського суспільства". Проблеми міжнародних відносин. Серія: політичні науки, Вип. 13 (2018): 57–74.
Find full text
7
Malyavin, Y. V. "Особливості функціонування опозиційних політичних партій у сучасній Росії". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 4(144) (2017): 24. http://dx.doi.org/10.15421/171756.
Full textAbstract:
У представленій статті охарактеризовано специфіку функціонування політичної опозиції в площині політичної системи сучасної Росії. Унікальність політичного життя визначає наявність політичної опозиції як один із механізмів забезпечення ефективності політичних інституцій всередині будь-якої держави. Можливість критично висловлювати думки на адресу політичних сил що мають законно визнане право на політичну владу в соціумі, це одна з ознак демократичного політичного режиму. Проте останнім часом у політичній системі деяких країн, які позиціонують себе як країни демократії, можна спостерігати за утисканням опозиційних сил або ж створення «керованих» чи «протоопозицій». На нашу думку, одним із прикладів діяльності такого виду опозиції є російська.Встановлено, що існуюча політична опозиція, яка діє в Росії, не є достатньо ефективною, через її сегментарність, внутрішні конфлікти і головне відсутність серед лідерів опозиції консолідуючої мети. Як наслідок, партія влади «Єдина Росія» та визнаний більшістю росіян політичний лідер – Президент РФ В. Путін застосовує всі методи протидії опозиції, зводячи нанівець протестні дії опозиціонерів. У статті виявлено, що сучасно політична опозиція має декілька груп серед яких виділяються «стара» частина так звана пострадянська представлена Г. Зюгановим, В. Жириновським тощо. Тобто ті постаті, які скоріше грають роль опозиції за правилами, які визначає партія влади. Молоде крило опозиціонерів, в якому постійно відбувається суперництво серед лідерів за право очолити рух і мати підтримку більшості електорату. Важливо розуміти, що окремо в опозиції Росії представлені ультраправі та радикальні течії, які позиціонують себе як об’єднувачі земель в єдину «Велику Русь». Але простежуючи організовані і проведені акції непокори з боку опозиційних сил, чітко простежується їх неефективність, діюча при владі політична еліта завжди на крок попереду, навіть коли застосовує силові методи для протидії мирним зібранням. Більш того, політична опозиція неготова до реального приходу до влади, це чітко видно через відсутність конкретних програм економічного реформування Росії виходячи не із закордонного досвіду, а із вітчизняної специфіки. Політичні акції у вигляді проведення проекту «Відкрита Росія» ще раз довели той факт, що опозиція відірвана від потреб потенційного електорату, якому виявилися необхідними не лише нові обличчя при владі, але й гарантії, що ці нові обличчя будуть здатні покращити соціально-економічне життя пересічного росіянина байдуже в якій частині Росії він мешкає. Доведено, що політична опозиція не враховує ментальність росіян, їх потяг не до м’якої демократії, а до лідера-господаря, захисника Вітчизни від зовнішньої загрози. У свою чергу правляча еліта і її лідер вдало й ефективно реалізують цей імідж на практиці і, незважаючи на погіршення економічних показників, утримують підтримку серед населення. Таким чином, російська політична опозиція є незрілою і переважно керованою з боку діючої влади.
8
Кокорєв, О. В. "Визначення особливостей стану ліберальної демократії як передумова оцінки її якості в «молодих демократіях» ЄС". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 109–16. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.314.
Full textAbstract:
Досліджуються проблеми якості демократії в державах-учасницях ЄС, які приєдналися в процесі останніх розширень союзу. З'ясовуються основні прояви наростання демократичного регресу: підйом лівого та правого популізму, неліберальні урядові ініціативи, намагання влади звузити простір дії громадянського суспільства, утиски меншин (етнічних, сексуальних та ін.), наростання мови ненависті, політична корупція, демонізація біженців тощо. Діяльність ЄС у площині якості демократії охарактеризована як незадовільна, наслідком чого визначено наростання неліберальної демократії та інших видів дефектних демократій у державах-учасницях. Наявний спектр інструментів ЄС (зокрема й ст. 7 Договору про ЄС) визначено недостатнім для ефективного запобігання та протидії погіршенню якості демократії в країнах-учасницях. Підкреслено необхідність розробки та прийняття ЄС нових механізмів контролю за дотриманням демократичних стандартів у державах-учасницях. У статті приділено увагу питанню впливу інформаційно-комунікаційних технологій на ліберальну демократію (вплив онлайн-тролів та іншої віртуальної «зброї»). Доведено, що передумови для погіршення якості демократії в «молодих демократіях» Центральної та Східної Європи були закладені ще до глобальної фінансової кризи 2008 р., однак саме ця криза запустила механізми деконсолідації демократії. Виділено інституційні, політичні та економічні причини демократичного відставання держав Центральної та Східної Європи, які входять до ЄС. Зазначено, що пандемія COVID-19 не лише відклала реалізацію ЄС низки завдань щодо покращення якості демократії, а й слугувала підставою окремим державам-учас-ницям продовжити розширювати повноваження урядів і звужувати демократичний громадянський простір. Пандемію COVID-19 автор статті визначає як тест на стресостійкість для «молодих демократій» Центральної та Східної Європи, які входять до ЄС.
9
Бурдюг, М. М. "Чинники зростання популізму в умовах ліберальної демократії". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 89–97. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.712.
Full textAbstract:
Проаналізовано сучасний популізм як виклик ліберальній демократії. Основним чинником зростання популізму визначено зниження привабливості ліберальних рішень у сферах політики, економіки та культури, наростання настроїв «відмови» від емпіричної політичної свідомості, зростання популярності політики заперечення.
 Визначено характерні ознаки популізму як неінтелектуального, примітивного характеру, але дуже дієвого методу впливу на політичну аудиторію. Популізм є вагомим методом боротьби за владу в умовах нестабільного розвитку. Узагальнено, що популізм з'явився наприкінці ХІХ століття як громадський рух, ідеологія і вид політичної діяльності, який з того часу міцно зайняв свої позиції в політичній свідомості мас, набуваючи нових рис і активізуючись у періоди, коли країни переживали переломні етапи своєї історії.
 Динаміку розвитку популізму як суспільно-політичного феномену в Україні проаналізовано на прикладі зростання популярності всеохопних партій (catch-all parties) і тенденцій ідеологічної деради-калізації (індоктринації) політики загалом. На прикладі низки європейських партій досліджено феномени популізму та євроскептицизму як дві різні сторони одного протестного руху, що становить так звану «політичну альтернативу».
 Як політологічна конструкція популізм ще не має достатнього теоретичного обгрунтування, проте має цілісну структуру. Наголошено, що популізм є загрозою не для демократії, а для провідного ліберального варіанту демократії. Завдання популізму - перетворити народні уподобання на державну політику без перешкод, які заважали ліберальним демократіям ефективно реагувати на нагальні проблеми (неліберальна демократія). Важливим чинником зростання популізму визначено недостатню дієвість конституціоналізму та інших формальних, обмежених інститутів, процедур для забезпечення принципів народного суверенітету, демократії, справедливості, забезпечення інтересів більшості в сучасному світі.
10
Morar, N. V. "Політичне лідерство в сучасній Україні: проблеми становлення та розвитку". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 2(142) (2017): 5. http://dx.doi.org/10.15421/171718.
Full textAbstract:
Досліджуються особливості формування політичного лідерства в Україні в умовах державної незалежності та актуалізується необхідність створення цілісної системи підготовки політичних лідерів. Підкреслюється, що політична практика цього періоду не висунула жодного загальнонаціонального лідера, який був би здатним об’єднати всі верстви українського суспільства в боротьбі за дійсну демократію, соціальну справедливість та всенародний добробут. Для сучасної політичної ситуації в Україні характерні такі явища, як криза державності, втрата політичного управління, криза національної ідентичності. В цьому контексті підкреслюється, що сьогоднішня реальність змушує переосмислити питання про роль особи, її внесок у політичний процес перехідного періоду розвитку суспільства.Робиться висновок, що в Україні відсутні система підготовки політичних лідерів як у загальнонаціональному масштабі, так і на регіональному рівні. Політичні партії, громадські організації теж не готують цілеспрямовано політичних лідерів, використовуючи системи стихійного відбору, що вкрай неефективно. В цьому плані особливої актуальності набуває комплекс проблем, пов’язаних з системою формування та підготовки політичних лідерів як у загальнонаціональному масштабі, так і на регіональному рівні.
11
Костишин, Роман Степанович. "ВОЛОДИМИР КОХАН – ВІЙСЬКОВИК, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ПОЛІТИК (1920 – 1930-ті рр.)". Військово-науковий вісник, № 35 (11 травня 2021): 31–43. http://dx.doi.org/10.33577/2313-5603.35.2021.31-43.
Full textAbstract:
Проаналізовано основні напрями військової та громадсько-політичної діяльності Володимира Кохана в 1920–1930-х роках крізь призму суспільно-політичних процесів у регіоні. Акцентовано увагу на особливостях формування його світогляду, зокрема показано, що підґрунтя виразної національно-патріо-тичної свідомості Володимира Кохана заклали родинні цінності, а також просвітні, громадські установи Галичини, які вели активну освідомлювальну роботу серед українського населення регіону. Розглянуто внесок політика в діяльність Української військової організації (УВО), виокремлено коло його однодумців, серед яких – майбутні лідери національно-державницьких партій Галичини, національно-культурних організацій краю. Відзначено, що, пере-буваючи в УВО в період національно-визвольних змагань, польсько-української війни 1918–1919 рр., він доклав чимало зусиль для захисту національно-культурних, соціально-політичних прав українців Галичини. З’ясовано, що в середині 1920-х років, будучи членом Української партії національної роботи (УПНР), він виступив одним з активних прихильників утворення Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Схарактеризовано організаційно-політичну працю відомого політика, на конкретних прикладах проілюстровано боротьбу одного з лідерів української націонал-демократії за піднесення національної свідомості українців Галичини. Крізь призму політичної біографії В. Кохана показано складне переплетення політичних, соціальних і національ-них аспектів українського суспільно-політичного руху в досліджуваний період.У загальних рисах схарактеризовано парламентську працю В. Кохана у вищому законодавчому органі Польщі. Доведено, що починаючи із 1928 р., партійна діяльність для одного з лідерів націонал-демократів відійшла на другий план, поступаючись парламентській роботі. Акцентовано вагу на організаційних здобутках у Фронті національної єдності (ФНЄ).
12
Tupitzya, O. L. "Внутрішньопартійна демократія як чинник консолідації перехідного суспільства". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 9(137) (2016): 81. http://dx.doi.org/10.15421/171682.
Full textAbstract:
У статті вивчено внутрішньопартійну демократію як явище перетворення суспільного середовища трансформаційної політичної системи та чинник. Надано увагу статусу політичних партій, у процесах залучення громадян до політичної участі на основі самоорганізації. Розглянуто консолідацію громадянського суспільства на основі зростання впливу процедур внутрішньопартійної демократії. Визначено значення соціального запиту для розбудови практик внутрішньопартійної демократії. Метою статті є встановлення значення внутрішньопартійної демократії як чинника консолідації суспільства у перехідних країнах. З’ясовано специфіку розподілу членів партії на найвище керівництво, середню функціональну ланку та рядових членів. Встановлено організаційні засади внутрішньопартійної демократії як розгалуженої і системної організації. Охарактеризовано закономірності зацікавленості партій у широкій співпраці з організаціями, близькими за світоглядними уявленнями та ідейними переконаннями. Виявлено особливості взаємовпливу громадських інституцій та процесів партійної структуризації у перехідних країнах. Оцінено значення процесу прозорого прийняття внутрішньопартійних рішень. Приділено увагу просуванню внутрішньопартійних лідерів. Проаналізовано причини збільшення довіри політичним силам на основі розширення практик внутрішньопартійної демократії.
13
Нікітенко, Лілія Олександрівна, та Олександра Сергіївна Грабар. "ПАРТИСИПАТИВНА ТА ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ У МІСЦЕВОМУ САМОВРЯДУВАННІ: ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 126–30. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.18.
Full textAbstract:
У статті висвітлено співвідношення представницької та партисипативної демократії у місцевому самоврядуванні. Зазначено, що дослідження різних видів демократії на місцевому рівні актуалізується сьогодні у зв’язку з проведенням реформи децентралізації влади, яка насамперед спрямована на розвиток місцевого самоврядування в Україні. Проаналізовано думки різних вчених щодо понять «представницька демократія», «пряма демократія» та «партисипативна демократія». Представницьку форму демократії визначено як форму здійснення влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни реалізовують своє гарантоване право брати участь у політичному житті суспільства. Пряму демократію охарактеризовано як особливу форму здійснення влади народу самим народом через певні інститути, а партисипативну демократію - як вищу форму прямої демократії, яка вкладає в себе більш широкий зміст, оскільки передбачає не лише пряме вирішення певних питань, а й вплив на сам процес прийняття значущих для громади рішень. Узагальнено основні відмінності партисипативної демократії від представницької, серед яких насамперед те, що демократія участі передбачає участь особи в суспільних та політичних процесах безпосередньо, тобто член громади бере участь в управлінні громадою не через когось, а сам, особисто, через такі форми участі, як місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори, місцеві ініціативи тощо. До того ж до відмінностей віднесено й те, що демократія участі передбачає ініціативу зі сторони членів громади. Констатовано, що вдосконалення функціонування територіальних громад в Україні є актуальним питанням сучасності, а масштабніше впровадження в практику місцевого самоврядування форм партисипативної демократії сприятиме більш широкій та ефективній участі членів територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення, а отже, слугуватиме розвитку місцевого самоврядування. Припустимим та корисним вбачається поєднання інструментів представницької та партисипативної демократії на місцевому рівні, однак без їхньої повної взаємозаміни.
14
Щебетун, І. С., та О. Д. Поліщук. "ДО ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УКРАЇНІ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, № 29 (2022): 221–26. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.737.
Full textAbstract:
Щебетун І. С., Поліщук О. Д. До питання державного фінансування політичних партій в Україні. – Стаття. Політичні партії відіграють важливу та провідну роль у будь-якій країні, є ознакою демократії і громадянського суспільства. Шлях України до Європи та прагнення суспіль- ства зробити діяльність політичних партій більш прозорою, публічною та унеможливити політичну корупцію, поставили перед державою завдання забезпечити умови, які б дали змогу політичним партіям мати достатнє фінансування для реалізації своїх завдань, зали- шаючись при цьому незалежними від джерел фінансування, виявили необхідність розробки законодавства щодо запровадження державного фінансування політичних партій в Україні. Державне фінансування політичних партій викликало дискусії як у суспільстві, так і в колі науковців, поставило питання про можливість партій представляти та захищати інтереси суспільства, знаходячись при цьому в прямій фінансовій залежності від держави, тому питання щодо джерел формування та забезпечення фінансовими ресурсами політич- них партій залишається актуальним. У статті представлено аналіз політико-правових засад державного фінансування полі- тичних партій в Україні, у тому числі обсягів їх фінансування; наведені приклади держав- ного фінансування політичних партій у зарубіжних країнах. Встановлено, що фінансування політичних партій можливе за трьома варіантами: щодо партій, які під час останніх виборів не отримали жодного мандата представницького орга- ну; кошти отримають лише ті політичні партії, які представлені в парламенті, з урахуван- ням кількості одержаних на виборах голосів; фінансуються всі політичні партії, які брали участь у виборах, не зважаючи на те, отримали вони мандати чи ні. Звертається увага на те, що найбільше політичні партії витрачали бюджетні кошти на утримання осередків, заробітну плату для працівників, оренду офісів і кошти фактично не спрямовувались вдосконалення ідеології партійної діяльності, розроблення та удосконален- ня програм і стратегій партії. У статті визначено актуальні проблеми, що унеможливлюють належне фінансове забез- печення діяльності політичних партій, порушується та обстоюється питання про подальше вдосконалення законодавства у сфері фінансування діяльності політичних партій в Україні.
15
Boginska, Iryna. "КОНЦЕПТ «ДЕМОКРАТІЯ» В РОСІЙСЬКОМУ ОФІЦІЙНОМУ ДИСКУРСІ ЯК ІНДИКАТОР ВІДНОСИН РФ З ЗАХОДОМ". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (7) (18 березня 2020): 202–14. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2020-01-202-214.
Full textAbstract:
Широке використання концепту «демократія» в російському політичному дискурсі на початку 1990-х рр. в основному відповідало «кінцю історії» й торжеству ліберальних цінностей, оголошених на Заході. Спроба вбудуватися в запропонований американський політичний дискурс виявилася невдалою для російського політичного керівництва, яке демонструвало суттєво відмінне від західного підходу бачення демократії. Наголос на соціальній справедливості та забезпеченні соціально-економічних прав за умов повного ігнорування демократичних інститутів свідчив про засадничу близькість представників владних кіл до комуністів (доктрини соціалістичної демократії). Це робило проблематичною інтеграцію Росії в спільноту демократичних держав і євроатлантичні структури, що, за сподіваннями Заходу, мало би змінити уявлення російського керівництва про інтереси й базові цінності. Відповіддю на американську доктрину «поширення демократії» став російський концепт «суверенної демократії», який, по суті, був першою спробою створити альтернативний дискурс навколо концепту демократії та водночас демонстрацією справжньої цінності – суверенітету, хоча поки що в демократичній обгортці. Дистанціюванням від західної моделі став російський дискурс про багатополярний (поліцентричний) світовий порядок, описаний у категоріях російського бачення демократії, на противагу ліберальному (однополярному) світоустрою. Відмову російського керівництва від подальших «розповідей» про демократію слід вважати переходом до наступального дискурсу, який створюється навколо альтернативного демократії способу врядування. Це свідчить про глибокий конфлікт цінностей у російсько-американських відносинах, який можна кваліфікувати як конфронтацію між авторитаризмом і демократією.
16
Burya, Kateryna Mykolayivna. "Local democracy: foreign conceptuality and domestic political pragmatics." Politicus 2 (2018): 26–30. http://dx.doi.org/10.24195/2414-9616-2018-2-26-30.
Full text
17
Романюк, О. І. "ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ І ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ 2019 РОКУ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 2, № 2-19 (2020): 147–60. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2019.19.2.12.
Full textAbstract:
У статті аналізуються зміни, що відбулися в політичній системі України після президентських та дочасних парламентських виборів 2019 року. На думку автора, вибори 2019 року спричинили процес трансформації політичного режиму. Електоральна демократія, внаслідок розвитку тенденцій концентрації президентом все більших повноважень і систематичного порушення законодавчих процедур, поступово перетворюється на делегативну демократію – один з різновидів дефектних демократій.
18
Вайєр, А. М., та А. В. Іванова. "Політичні технології як чинник процесу демократизації громадянського суспільства". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 33–40. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.303.
Full textAbstract:
Політичні технології найтіснішим чином пов'язані з процесом формування демократичного політичного суспільства і часто відображають умови розвитку політичної культури соціуму. У цій статті розглянуто та проаналізовано основні концепції політичних технологій, проведено аналіз сутності політичних технологій, розкрито поняття електронного уряду та фактори впливу на процес демократизації суспільства. У статті проводиться теоретичний аналіз концепцій політичних технологій, особливостей та умов впровадження в сучасних суспільствах, проблеми та перспективи розвитку, напрямів державної практики впровадження політичних технологій розглянуто в рамках проблеми демократизації суспільств. Визначним напрямом дослідження є виявлення засад, механізмів, принципів та методів політичних технологій у процесі розвитку демократичного суспільства, формування демократичної політичної свідомості, активізації політичної участі та формування інституційних форм політичної комунікації та суспільно-владної взаємодії. У рамках статті досліджуються аспекти електронної демократії на прикладі українських досягнень, специфіки формування електронного уряду, особливостей впровадження та функціонування в українській політичній системі. Акцентовано на особливостях застосування політичних технологій не як інтеракційних практик, а в контексті політичного впливу та маніпулювання електоральними настроями в процесі передвиборчих та PR-компаній. У статті досліджуються механізми державно-політичного розвитку політичних технологій на шляху модернізації та вдосконалення державно-політичних інституцій. Так само розглянуто політичні технології як організаційні засоби взаємодії, комунікації, зворотного зв'язку між громадянським суспільством та державною владою як інституційної умови забезпечення соціально-політичної стабільності в державі. Також увага приділяється світовій практиці та національному досвіду застосування політичних технологій державою в рамках модернізації політичних систем. У статті окреслюється потреба в широкому впровадженні політичних технологій задля запобігання деактуалізації та застарілості політичних інститутів та моделей. Автори зазначають, що ця концепція потребує детального розроблення як у теоретичній, так і в політико-правовій практиці.
19
Водянніков, О. Ю. "Демократія і конституція: приховані парадокси". Актуальні проблеми держави і права, № 87 (4 листопада 2020): 23–42. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2795.
Full textAbstract:
Стаття присвячена висвітленню теоретичних аспектів співвідношення демократії і сучасного ліберального конституціоналізму, аналізу суперечностей між ними, виявленню їхніх витоків і закономірностей. У зв'язку із цим у статті розкривається питання етимології терміна «демократія», проаналізовано причини становлення глобального консенсусу щодо розуміння демократії, розглянуто становлення сучасних конституційних запобіжників проти мажоритарного фатуму демократії.
 У статті досліджується становлення глобального консенсусу щодо розуміння демократії, що склався після Другої світової війни навколо шумпетерівського визначення демократії як інститу-ційного устрою для ухвалення політичних рішень, у якому індивіди набувають влади ухвалювати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців. У перші повоєнні роки демократія розумілася як антитеза диктатурі й тоталітаризму, але за останні сімдесят років це розуміння еволюціонувало навколо антимажоритарної парадигми: воля більшості має бути обмежена засадничими цінностями особистої свободи, політичної свободи та верховенства права.
 Ця парадигма заклала нову траєкторію повоєнного конституціоналізму, в основі якого лежали три основні концепції: (1) перетворення конституційних прав на юридичні права, що підлягають судовому захисту; (2) обмеження вторинної установчої влади; (3) доктрина «озброєної демократії».
 У статті обстоюється теза, що цей розвиток призвів до виникнення трьох фундаментальних парадоксів: (1) парадокс органу конституційної юрисдикції, що стоїть на щабель вище за класичну тріаду поділу влади; (2) парадокс «вічної конституції», який перетворює первинну установчу владу на фікцію первинного «акту творіння»; (3) парадокс юридикалізації представницької демократії, коли визначення національної політики відбувається не у стінах парламенту, а в судах. Ці парадокси, у свою чергу, закладають глибинну суперечність між демократією як інституціоналізованою волею більшості і конституціоналізмом, що обмежує, упорядковує і розподіляє владу в державі.
20
Косілова, О. І., та І. П. Федірко. "ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ В УМОВАХ ПАРТИЦИПАТОРНОЇ ТА ДОРАДЧОЇ ДЕМОКРАТІЇ: НОВІТНІ ПІДХОДИ, СУЧАСНЕ ТРАКТУВАННЯ". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 2, № 94 (2021): 28–40. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.94.28-40.
Full textAbstract:
Стаття присвячена проблемі участі громадян у прийнятті політичних рішень в умовах розвитку демократії. Аналізуються новітні форми демократії – партисипаторна і дорадча ‒ та особливості політичної участі в ній. Досліджується парадокс сучасної демократії, у якій, незважаючи на зростання кількості форм участі громадян, збільшується бар’єр між пересічними громадянами та владою, виникає проблема політично го відчуження та абсентеїзму. Розглядаються шляхи подолання цих проблем і різні форми участі громадськості у прийнятті політичних рішень шляхом реалізації політичних прав і свобод.
21
Slavina, O. V. "«Pax Technica»: політико-філософська рефлексія впливу інтернет-мереж на природу публічної сфери й демократичного врядування". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 8 (2017): 50–57. http://dx.doi.org/10.15421/1717113.
Full textAbstract:
Шляхом проведення епістемологічної оцінки в статті здійснено спробу подолання утопічних й дистопічних міркувань, які превалюють в судженнях щодо впливу Інтернету на організацію публічної сфери, а також проведено постмодерністський перегляд теорії Ю. Габермаса з точки зору сучасної медіа-революції. Обґрунтовано формування не-егалітарної мережевої публічної сфери, яка постає як паралельні дискурсивні арени, на яких члени соціальних груп виробляють і розповсюджують контрдискурси, що в свою чергу дозволяє їм формулювати опозиційні інтерпретації власних ідентичностей, інтересів та потреб. Зроблено висновок про те, що демократія виявляє себе не стільки в кібер-просторі, скільки через реальну структуру суспільних відносин, що дозволяє виконувати ряд завдань, серед яких розвиток інституту громадського діалогу та формування соціальної солідарності. Разом з тим вказано, що відбувається значне послаблення символічної влади традиційних відправників повідомлень (інститутів влади), що здійснюють управління за допомогою історично закодованих соціальних практик (як-то: політична ідеологія, релігія, традиційні цінності). Вказано на ряд факторів, які компрометують репрезентативність віртуальної сфери, а саме: нерівність доступу до інформації, фрагментація політичного дискурсу, мімікрія до існуючої політичної культури, а не створення нової. Підкреслено вагому перспективу в розробці життєздатних варіантів цифрового майбутнього й конфігурації моделей позитивних зрушень.
22
Omelchenko, Stanislav Valentinovich. "ІНСТИТУЦІЙНІ ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ: БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 4, № 2 (2021): 88–94. http://dx.doi.org/10.15421/342126.
Full textAbstract:
Розглянуто особливості взаємодії політичних інститутів у контексті забезпечення стабільного функціонування всіх сфер життєдіяльності суспільства. Мета дослідження – встановлення політико-інституційних засад політичної стабільності в контексті безпекового виміру сучасних демократичних політичних відносин. Охарактеризовано важливі риси територіального розподілу компетентних інституцій в сфері безпеки. Підкреслено, що спроможність конкретної особи або групи осіб ухвалювати рішення в безпековій сфері свідчить про високий рівень розвитку демократичної політичної системи. Проаналізовано причини та механізми, за якими політична конкуренція в умовах демократії належить до постійно діючих умов взаємодій в рамках встановлення стану політичної безпеки. У світлі подій, що відбуваються, особливої важливості набуває «безпековий контур» політичної системи. З’ясовано, що вертикальний вектор підпорядкування політико-інституційної структури політичної стабільності властивий не лише авторитарним, але й демократичним країнам. Розкрито процеси формування швидких відповідей на кризові загрози, коли прийняття рішень має здійснюватися за скороченою процедурою та у короткі терміни. Доведено, що умови демократичного транзиту значно ускладнюють формування конфігурації інституцій політичної безпеки. З’ясовано, що тимчасові або непрофільні політичні інститути, які здійснюють демократичні трансформації, мають враховувати завдання підтримання необхідного рівня політичної стабільності з метою запобігання викликам політичної безпеки. Припущено, що вихід за рамки повноважень та спроби набути більш високого статусу в системі влади, спонукають до потужних конфліктів, здатних зруйнувати систему зсередини. Встановлено, що однорідність еліти в професійному, освітньому та культурному вимірах до певної міри гарантує спільні ціннісні підходи до питань безпеки. Зроблено висновок, що до інституційної структури запобіганням загрозам дестабілізації належать уряди, парламенти, неурядові організації, партії та рухи, незалежні експертні спільноти, академічне наукове середовище, а також вільні та відповідальні медіа.
23
Кустова, Світлана. "ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ: ДОСВІД КРАЇН РОЗВИНЕНОЇ ДЕМОКРАТІЇ ТА УКРАЇНА". Public management 17, № 2 (2019): 110–23. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-110-123.
Full textAbstract:
Розглянуто узагальнений досвід країн розвиненої демократії щодо правових засад державного регулювання фінансування політичних партій та практичні можливості використання його в Україні. Проаналізова- но положення законопроектів щодо змін у системі державного регулювання фінансування політичних партій в Україні та запропоновано шляхи її вдо- сконалення.
 Показано, що досвід державного фінансування політичних партій в кра- їнах розвиненої демократії, зокрема в країнах Європи, є успішним. Зазна- чено, що ефективність та дієвість системи фінансування політичних партій не залежить від наявності в ній спеціального закону щодо фінансування.
 Наголошується, що такі суспільні відносини можуть бути врегульовані як окремими законодавчими актами, так і у вигляді системи положень в різних законах — конституціях, законах про партії, виборчому законодавстві, зако- нах про боротьбу з корупцією.
 Аргументується, що державне фінансування політичних партій є одним із дієвих інструментів у боротьбі з політичною корупцією та забезпеченні пар- тій необхідними ресурсами для статутної діяльності та розвитку.
 Наведено приклади європейського досвіду державного фінансування ді- яльності політичних партій, які мають великий рейтинг, і тих, що тільки вису- вають кандидатів на виборах. Це може гарантувати рівність можливостей для різних політичних сил. Отже, державне фінансування має визначатися про- порційно до політичної підтримки, яку партія отримала. Водночас надмірна залежність від державного фінансування може призвести до послаблення зв’язків між партіями та їхнім електоратом.
 У європейському досвіді виокремлюють державне та приватне фінансу- вання політичних партій. Державне відбувається як фінансування статутної діяльності та як фінансування витрат на виборчі кампанії. Воно буває пряме (субсидіювання) та непряме (вигоди на законодавчій підставі). Встановлено, що державна підтримка політичних партій у країнах Європи коливається в межах від 20 до 85 % від загального бюджету партій.
 Досвід країн розвиненої демократії має бути врахований в Україні з метою вирішення вже існуючих проблем та уникнення їх у майбутньому, що поси- лить партійну конкуренцію, внутрішньопартійну демократію, забезпечить належну реалізацію функції політичних партій як сполучної ланки між гро- мадянським суспільством та державою.
24
Королевська, Н. Ю. "ПОНЯТТЯ «СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА» В РОБОТАХ УКРАЇНСЬКИХ ФАХІВЦІВ ІЗ ПОЛІТИЧНИХ НАУК". Знання європейського права, № 4 (10 листопада 2021): 11–14. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.252.
Full textAbstract:
Дослідження конституційних засад соціальної держави в Україні навряд чи може бути повним, якщо не вра-ховувати доробок фахівців із політичних наук. Метою статті було проаналізувати праці українських фахівців ізполітичних наук про соціальну політику й соціальне партнерство, що можуть стати в нагоді в процесі досліджен-ня конституційних засад соціальної держави в Україні.Під час аналізу праці О.Б. Березовської-Чміль на тему «Соціальна політика й механізми її реалізації в Україні»позитивно оцінено, що вона цілком справедливо поставила питання впливу соціальної політики на конституцій-ний лад та окреслила підходи до його вирішення. Звернено увагу на перспективність подальших розробок у такомунапрямі з урахуванням того, що конституційний лад доцільно розуміти як спосіб (форму) організації держави, якийзакріплено в її конституції. Підкреслено, що авторка справедливо розглянула те, що, реалізуючи свої політичні пра-ва, громадяни здебільшого беруть до уваги свої міркування, вподобання щодо соціальної політики.Під час аналізу праці О.Д. Дороніна на тему «Соціальна політика як засіб системного забезпечення демократич-них реформ» наголошено, що низка його розробок і пропозицій актуальна для розуміння сутності статті 1 Конститу-ції України 1996 року. Важливо врахувати зв’язок між соціальною державою та демократичною державою (зокре-ма, автор опрацьовує політичний режим, ідеологію, переважно партійну, для того, щоб підкреслити їх значущістьдля соціальної політики). Резюмовано, що автор приділяє надзвичайно значну увагу економічним проблемам, частонавіть більшу, ніж політичним, – хоча варто нагадати, що він захищав дисертацію на здобуття наукового ступенякандидата політичних наук. Такий міждисциплінарний підхід слід всіляко вітати й підкреслити перспективністьйого застосування під час подальших досліджень конституційних основ соціальної держави в Україні.
25
Козинець, О. Г., та М. Г. Жернова. "НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ ПОГЛЯДИ І. ФРАНКА ТА Л. УКРАЇНКИ". Знання європейського права, № 1 (27 квітня 2021): 12–16. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.162.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано погляди Івана Франка та Лесі Українки та їх вагомий внесок у формування незалежної демократичної Української держави. Так, у статті автори розглянули специфіку національно-демократичних, політико-правових поглядів видатних українських діячів та їх вплив на розвиток української державності. Адже у сучасних умовах розвитку Української держави вивчення та переосмислення політико-правової спадщини українських мислителів має важливе значення. Актуальними є оригінальні погляди двох яскравих представників
 
 ХІХ - поч. ХХ ст. - І. Франка та Л. Українки. Вони були виразниками української ідеї на зламі століть, мали власні політико-правові погляди і кожен із них плекав надію на розбудову сильної та єдиної держави України.
 
 І. Франко пояснював процес виникнення держави з позицій матеріалізму. Він стверджував, що матеріальне є первинним. Був прихильником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають із економічних відносин, які панують у суспільстві.
 Право і закон, на його погляд, можна було ототожнити з ідеями гуманності і справедливості. Також він підіймав національно-державницьку тему. Наприклад, значну увагу приділяв вирішенню українського питання та розвитку національної мови, оскільки у ті часи це питання було дуже гостро поставлено і була необхідна постійна, кропітка боротьба за можливість розвивати українську мову.
 Леся Українка сформувала особисті політичні погляди, які ґрунтувалися на принципах та поглядах соціал-демократів. Була прибічницею теорії насильства щодо походження держави, тому що її думка ґрунтувалася на тому, що держава створюється з завоюванням одного народу іншим.
 Так, держава виступає певним продовженням того ж насильства, оскільки політична влада перебуває в руках панівного класу, який має найбільше можливостей серед інших.
 Леся Українка та Іван Франко виступали за об'єднання України, за просування української національної ідеї та покращення рівня життя українського народу. Їх діяльність також була спрямована на підтримку української мови та можливість донести її до всіх українців. Вони були прихильниками демократії, вели активну політичну боротьбу, щоб дати можливість українському народу бути вільним на рідній землі.
26
Rexha, Mariia Anatoliivna. "ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ ТА ЕКОЛОГІЧНІ ЦІННОСТІ: СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОВПЛИВУ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ". Філософія та політологія в контексті сучасної культури 13, № 2 (2021): 138–44. http://dx.doi.org/10.15421/352134.
Full textAbstract:
Визначено особливості процесу політичної комунікації та екологічні цінності на міжнародному рівні. Доведено, що екологічні цінності покликані сформувати такі зразки політичної поведінки, які дадуть змогу людству досягти орієнтирів технологічного та виробничого розвитку за умови збереження навколишнього природного оточення та біорізноманіття.Констатується, що політичний піар, менеджмент політичної пропаганди, політичні технології потребують аналізу та об’єднання на основі демаркації сфер впливу, конкретних інструментів опанування свідомістю, забезпечення конкретних завдань державної інформаційної політики.Визначається, що інтереси публічної влади, громадянського суспільства, конкретних соціальних груп навіть окремих громадян в екологічній сфері мають координуватися задля посилення ефекту від поширення екологічних цінностей. Важливим компонентом просування екологічних цінностей засобами політичної комунікації є розуміння її інтерсуб’єктивної природи. Навіть окремий індивід може бути потужним актором політичних цінностей екологічного напрямку. Це говорить про необхідність децентралізованого та деконцентрованого підходу поширення екологічної інформації. Доводиться, що місце і значення екологічних цінностей в ієрархії смислів та цінностей політичної свідомості громадян в умовах демократії визначається стратегічними цілями розвитку кожної конкретної держави. Визначається, що стратегічна мета політичної комунікації на екологічному напрямку визначається на основі загальних векторів демократичних реформ. Вбачається, що завдання демократизації корелюються з екологічними цінностям через необхідність толерантності та поважного ставлення до всіх форм життя. Це також узгоджується з ідеями гуманізму та удосконаленням людської природи.
27
Krykhovetskyi, І. "СЕЙМОВА ТА ПАРЛАМЕНТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНЦІВ ЯК ЧИННИК СТРУКТУРИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО РУХУ ГАЛИЧИНИ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ СТ." Juridical science 1, № 5(107) (2020): 16–23. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.02.
Full textAbstract:

 У статті розкривається вплив сеймової та парламентської діяльності галицьких українців на процес партійного оформлення їх політичних течій. Встановлено, що формування політичних партій було результатом демократизації політичного життя державних утворень. Вони стали своєрідною ланкою, яка з’єднувала суспільство з верховною владою і засобом додаткового суспільного контролю. На середину – другу половину XIX ст. в українському політичному русі Галичини сформувалося три напрями: москвофіли, народовці й радикали. Формування української національної свідомості в Галичині було пов’язане з народовським рухом. Натомість москвофіли демонстрували толерантність до зв’язку з імперією Романових і нівелювали лібералізм народовців перед імперської владою. Радикали – представляли молоде покоління українських політиків, які зосередили свою увагу на соціальних питаннях. Першою політичною партією Галичини стала Русько-українська радикальна партія, яка виникла під впливом реалізованої у стінах Галицького сейму польсько-української угоди 1890-1892 рр. Програма Русько-української радикальної партії включала соціальні та демократичні положення (колективна власність на засоби виробництва, свобода зборів і товариств, загальне виборче право, культурний розвиток всіх народів). До початку XX ст. в суспільно-політичному житті Східної Галичини оформилося п'ять українських політичних партій. В цьому регіоні України була створена нова структура українського політичного руху, виникла партійна система, характерною рисою якої була наявність впливової центристської (Українська національно-демократичної партії), двох лівих (Української радикальної партія і Українська соціал-демократичної партії) і однієї консервативної (Католицький русько-народний союз) партій, а також москвофільської Руської національної партії. Три основні крайові політичні сили в особі націонал-демократів, радикалів і соціал-демократів виступили за політичну самостійність України. Всі основні галицькі національні партії були масовими, мали визначену організаційну структуру, власні статути і програми діяльності, проводили цілеспрямовану пропаганду своїх ідей і програмних завдань. Крім політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. в Галичині досить активно діяли такі політичні організації, товариства та об'єднання, як Народна Рада, Руська Рада, Національно-демократичне сторонництво, Головна українська рада та інші. Деякі з них, не називаючи себе партіями, фактично були організаціями такого типу.
28
Nahorna, N. M. "Досвід застосування можливостей прямої демократії та опосередкованої участі у територіальних громадах України". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 11(139) (2016): 30. http://dx.doi.org/10.15421/1716118.
Full textAbstract:
У даній статті подано детальне роз’яснення таких дефініцій як пряма демократія та опосередкована участь, а також досвід застосування їх можливостей у територіальних громадах України. Розглянуті різновиди прямої демократії та опосередкованої участі та практику їх використання протягом 25 років незалежності нашої держави з аналізом переваг та недоліків кожної з них з можливим застосуванням альтернативи.Окрім того, роз’яснено механізми реалізації участі громадян у територіальних громадах України, які, на думку автора, мають стати важливим завданням державної політики у процесі підвищення ефективності політичної системи України, оскільки на сучасному етапі політичних трансформацій вони є актуальним інструментом впливу населення з метою посилення контролю за діяльністю органів влади у міжвиборчий період, забезпечення реальної участі у прийнятті важливих суспільно-політичних рішень. Безпосередньо такий досвід застосування можливостей прямої демократії та опосередкованої участі у територіальних громадах України позитивно вплине на розвиток суспільно-політичного життя та дозволить ефективно використовувати головні засоби реалізації прямої демократії як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівні для участі населення у політичному процесі.
29
Klyuchkovich, AnatolIy YurIyovich. "СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РОЗМЕЖУВАННЯ В СЛОВАЦЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ:". Epistemological Studies in Philosophy, Social and Political Sciences 2, № 1 (2019): 71–78. http://dx.doi.org/10.15421/341907.
Full textAbstract:
Проаналізовано соціально-політичні розмежування як чинник партійно-політичного розвитку в Словаччині. Простежено аналогійну відповідність класичних соціально-політичних розмежувань словацькому соціально-структурному контексту. Виокремлено нестандартні конфліктні лінії, які ситуативно та кон’юнктурно загострювалися в умовах переходу Словаччини до демократії. Падіння комуністичного режиму та плюралізація суспільно-політичного життя на поч. 1990-х рр. зумовила інституціоналізацію численних соціально-політичних розмежувань. Консолідація демократичного політичного режиму сприяла послабленню суспільно-політичної напруги в Словаччині й актуалізувала стандартні суперечності в соціально-економічній, етнічній, ліберально-консервативній площинах.
30
Burya, K. M. "Політико-правовий підхід у дослідженні колізій в сучасних локальних демократіях". Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, № 2(142) (2017): 26. http://dx.doi.org/10.15421/171721.
Full textAbstract:
У статті досліджено політико-правовий підхід як інструментальний засіб розробки проблем локальної демократії. Підкреслюється, що місцева або пряма демократія стала предметом осмислення з боку політико-філософської теорії у контексті реалізації прав людини та розбудови громадянського суспільства. Сконцентровано увагу на невідповідності законодавчого забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування та політичної діяльності, яка передбачає істотне збільшення кількості політичних акторів. Наголошується, що в умовах демократизації й політичної модернізації посткомуністичних суспільств правові суперечності потребують аналізу з точки зору політичних наук з метою вироб-лення конкретних рекомендацій для подальшого реформування. Стверджується, що питання розподілу повноважень, контролю за діяльністю управлінськими структурами містять багато ознак колізійності.Доведено зміст евристичного потенціалу політико-правового підходу на основі встановлення причинно-наслідкових зв’язків між механізмами легітимації у конкретному суспільстві та потребами їх подальшої трансформації. Розглянуто значення політико-правової культури як чинника, що виступає інтегрованим параметром прогресу реформ на локальному рівні.
31
Shust, V. V. "ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ У ВЗАЄМОДІЇ ОСОБИСТОСТІ І СОЦІУМУ". Scientific Studios on Social and Political Psychology, № 40(43) (17 листопада 2017): 209–19. http://dx.doi.org/10.33120/ssj.vi40(43).74.
Full textAbstract:
Розглядається процес інтеріоризації особистістю соціально-політичних цінностей та цінностей малих соціальних груп, який окреслює перспективи, форми політичної поведінки, виступає основним каналом перетворення в процесі політичної соціалізації політичних цінностей у стимули й мотиви практичної політичної поведінки. Визначено причини цього процесу: ідентифікацію з групою, орієнтованою на дану цінність, і практичну участь у спільній діяльності, мотивованій цією цінністю. Звернено увагу на те, що нові, порівняно із сім’єю та школою, інструменти політичної соціалізації – неформальні молодіжні групи – відіграють альтернативну роль щодо колишніх інститутів політичної соціалізації. З’ясовано, що ціннісна система особистості займає проміжне положення між мотиваційно-потребовою сферою і внутрішніми настановленнями на моделі політичної поведінки. Показано, що система політичних орієнтацій молоді мінлива, оскільки значною мірою обумовлена мінливим соціальним середовищем та актуальним рівнем розвитку особистості, а формування політичних цінностей молоді відбувається під впливом складних етнічних, побутових та інших чинників, на тлі яких складається психологія групової політичної поведінки. Зауважено, що участь у молодіжних політичних організаціях, виховна робота у вищих навчальних закладах часом створюють хибні уявлення про навколишню політичну дійсність, у яких відбивається невміння молодої людини відрізнити справжні цінності демократії від негативних явищ, з якими вона часом стикається в житті. Зроблено висновок, що все це впливає на сприйняття політики: в одних випадках – сприяє засвоєнню демократичних цінностей, в інших – створює для нього психологічні перешкоди в процесі формування засадничих принципів політичної поведінки.
32
ФЕДОРЕНКО, ВЛАДИСЛАВ. "Демократія, демократизація та феномен “електоральної революції” 2019 року в Україні". Право України, № 2019/11 (2019): 200. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-200.
Full textAbstract:
Стаття присвячена проблемам становлення і розвитку демократії та демократизації в Україні й за кордоном. Досліджуються витоки і генезис доктрини демократії, визначаються її сутність і зміст. Зроблено висновок, що демократія (із грец. Δῆμοςράτία – “влада народу”, “народне управління”) – це історично сформований тип політико-правового режиму, за якого єдиним джерелом легітимної влади у державі є народ, який здійснює її безпосередньо та (або) через представницькі інституції. Наголошується, що наприкінці XX – на початку XXI ст., поряд із безпосередньою (вибори, референдуми тощо) і представницькою демократією, набуває популярності демократія участі, або ж так звана партисипаторна (від англ. participate – “брати участь”) демократія. Остання є формою політико-правового режиму, що передбачає організацію всього суспільного та державного життя з залученням громадськості до розробки й прийняття владних та управлінських рішень. Метою статті є виявлення походження, сутності та змісту демократії, встановлення шляхів і форм демократизації в XXI ст., а також феноменології “електоральної революції” 2019 р. у контексті розвитку нових напрямів демократизації в Україні. Звертається увага на нагальну потребу визначитися з доктриною демократії, яка буде креативною основою для розвитку збалансованої системи народовладдя в Україні, з її наступним унормуванням у Конституції та законах України. При цьому слід врахувати поширені нині в світі конституційні теорії та доктрини демократії й демократизації. Здійснено стислий огляд і характеристику відповідних теорій (елітарна, або ж “реалістична”, теорія демократії Й. Шумпетера та М. Вебера; теорія легальної (“влади закону”), або ж ліберальної, демократії А. фон Гаєка, Л. Даймонда та інших; поліархічна теорія демократії Р. Даля; плюралістична, або конкурентна, модель демократії; теорія процедурної, або ж консоціональної, демократії А. Лейхарта та інших), а також зроблено висновок про близькість для України теорій і моделей ліберальної демократії. Досліджено співвідношення категорій “демократія” та “демократизація”, які характеризують статичні та динамічні властивості народовладдя, перехід від ідей, цінностей і принципів – до практики їх реалізації людиною, громадянським су с піль ством і державою. Обґрунтовується висновок, що демократизація – це система конституційних правовідносин, спрямованих на трансформацію країни від недемократичного (частково демократичного) до повністю демократичного політичного режиму й до повсюдного впровадження елементів народовладдя у суспільстві та державі, а також широкого залучення громадян та інститутів громадянського суспільства до управління державними справами і здійснення місцевого самоврядування. Досліджено феномен “електоральної революції” як одного з трендів демократизації політико-правових режимів держав Східної Європи, який втілився у процесі та в результатах виборів Президента України і народних депутатів України у 2019 р. Визначається поняття та сутнісні ознаки “електоральної революції” в Україні. Зокре ма, під категорією “електоральна революція” (з лат. “revolutio” – “повернення”, “пере творення”) запропоновано розуміти новітній тип революції, заснованої на цінностях демократії, конституціоналізму та поваги до прав людини, що передбачає докорінну зміну внаслідок і за результатами проведення виборів старих політичних еліт на нові, а також формування нових цілей, завдань і пріоритетів розвитку держави у взаємодії з громадянським суспільством.
33
Стрелков, Владислав. "МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ДЕЛЕГІТИМАЦІЇ ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ ВЛАДИ". Litopys Volyni, № 22 (16 березня 2021): 83–87. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2020.22.14.
Full textAbstract:
Нестабільність є визначальною рисою політичного процесу в Україні. Відсутність тривалої традиції суве- ренного державотворення в умовах сталої демократії заклала підвалини проблем легітимності політичної вла- ди в Україні на сучасному етапі державного будівництва. Проблеми, пов’язані з утратою підтримки та довіри громадян, є особливо відчутними для незміцнілих політичних інститутів українського суспільства. За часи незалежності криза легітимності політичної влади набула всеохоплюючого характеру в українській політичній системі. Це призвело до формування процесу делегітимації політичної влади. Найбільших репутаційних утрат від процесу делегітимації зазнав інститут президентства. Кульмінацією цих процесів для інституту прези- дентства в Україні стали події Революції гідності 2013–2014 рр. та обрання президентом «не політика» В. Зеленського у 2019 р, яке стало проявом тотальної делегітимації української політичної еліти. Проблеми делегітимації президентської влади значною мірою залишаються поза увагою українського нау- кового співтовариства. Про це свідчить недостатнє висвітлення означеної проблеми у вітчизняній науковій літературі. Однак актуальність кризових явищ в українській політичній системі та невирішеність проблем делегітимації президентської влади в політичному процесі України стимулюють наукову зацікавленість цією проблематикою. З огляду на це, автор пропонує інструментарій, який стане у нагоді в наукових розвідках, пред- метом яких є делегітимація президентської влади. У статті розглянуто два рівня методології: загальнонауковий та конкретно-науковий. У рамках загальнона- укового рівня методології проаналізовано можливості застосування для дослідження технологій делегітимації президентської влади таких підходів: інституційного, історичного, соціокультурного, аксіологічного, системно- го, біхевіорального, діяльнісного, синергетичного. У рамках конкретно-наукового рівня методології встановлено евристичний потенціал таких спеціальних методів: спостереження, статистичного аналізу, математичного моделювання, психологічного аналізу, політичного прогнозування, політичного моделювання, контент-аналізу, case study.
34
Воронянський, О. В. "ПІСЛЯ КІНЦЯ ІСТОРІЇ: КРИЗА ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ". Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки 1, № 20 (2020): 32–40. http://dx.doi.org/10.34142/24130060.2020.20.1.03.
Full textAbstract:
Стаття присвячена розгляду системних характеристик політичних відносин, сукупність яких спростовує ідею «кінця історії» як результату повної реалізації історичної задачі інституційного забезпечення свободи і демократії. Показано, що оскільки феномен влади формується через відносини обміну, вже сама економічна система постійно генерує всередині себе структуру влади. Звідси політичні інститути регулювання економічного обміну, на формування яких здійснюють вплив у першу чергу розпорядники найбільш значущих ресурсів, виступають як засоби закріплення відносин особистої залежності і позаекономічного примусу, зрощування політичної влади і економічного панування.
35
Mikheichenko, Mariia. "ГРОМАДСЬКЕ ЗАЛУЧЕННЯ У НІМЕЧЧИНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 2, № 2 (2019): 102–9. http://dx.doi.org/10.15421/341930.
Full textAbstract:
Вивчаються технології та форми громадського залучення на прикладі сучасної Німеччини. Розкриваються особливості громадського залучення, зокрема участь у волонтерській діяльності. Наголошується на наявності диференціації різноманітних форм громадської взаємодії, що охоплюють всі сфери суспільного буття. Підкреслюється значення добровільної громадської участі та її впливу на внутрішню та зовнішню політику країни, на міжнародні відносини загалом. Окреслено історичні віхи розвитку громадської участі у сучасній Німеччині. Доводиться, що громадянське залучення - це процес, в якому громадяни здійснюють колективні дії для вирішення питань, що становлять суспільний інтерес і сприяють демократії. Наголошується, що громадське залучення вирішує низку суспільних проблем, серед яких, зокрема, недостатнє представлення різноманітних груп інтересів, тим самим знижуючи рівень суспільної напруги у суспільстві. Підкреслюється, що розуміння всіх варіантів громадянської участі розвиває «демократію різноманітності», що визначається як спосіб впливати на рішення влади у міжвиборчий період. Наголошується на необхідності проведення заходів із інформування громадян про події та явища суспільно-політичного життя. З’ясовано, що інтенсифікацію демократизації посттоталітарних суспільств спричиняє ступінь розвитку громадського залучення у вирішення суспільно-політичних проблем. Нові агенти впливу – громадяни, що є залученими до різних форм взаємодії виступають носіями нової партисипаторної демократії, що веде до стабілізації політичної, економічної систем та міжнародної системи загалом. Визначається, що чинниками до лобіювання громадської участі, що призведе до подолання ірраціональності і пасивності людей в політичній сфері — є освіта і надання рівних можливостей для участі в політиці. Тому кожному суспільству належить створити всі умови для активної політичної соціалізації кожного індивіда.З’ясовано, що у політичному діалозі та прийнятті рішень громадське залучення допомагає стримувати конфлікти, що виникають через непорозуміння у сторін, сприяючи встановленню конструктивного діалогу міжнародних акторів у сучасній системі міжнародних відносин.
36
Sabov, Ivan. "Політичний аспект використання штучного інтелекту". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (3) (26 квітня 2018): 77–80. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2018-01-77-80.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано основні аспекти використання технологій штучного інтелекту в політичній сфері. Технології штучного інтелекту та «великих» впливають на основні політичні процеси провідних країн світу, що будують світову політику. Охарактеризовано основні підкатегорії штучного інтелекту, які застосовуються в політичному процесі. Розглянуто процес використання технологій штучного інтелекту під час президентських виборів у США 2016 р., президентських виборів у Франції та референдумі у Великобританії (Brexit). Відображено основні негативні сторони застосування методів і засобів штучного інтелекту в політичній сфері та маніпуляції громадською думкою. Визначено головні перспективи використання технологій штучного інтелекту в політиці й підтримці демократії у світі. Зазначено основні перспективні моделі використання засобів штучного інтелекту для покращення якості роботи політичної сфери. Обгрунтовано необхідність подальших досліджень застосування штучного інтелекту в політичному процесі.
37
Романенко, Євген, Валерій Шахов та Ірина Чаплай. "ПАРЛАМЕНТСЬКА ОПОЗИЦІЯ. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ". Public management 16, № 1 (2019): 180–94. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-16-1-180-194.
Full textAbstract:
Проблеми, що пов’язані з діяльністю політичної опозиції, її правами і можливостями впливу на державну політику правлячої еліти, належать до тих рівнів, вирішення яких значною мірою визначає рівень розвитку демократичних процесів у країні. Це повною мірою стосується й парламентської опозиції як провідної частини опозиції політичної. Розгля- даються питання нормативно-правового забезпечення і практичної діяльно- сті парламентської опозиції в країнах Європейського Союзу, досвід яких є виразним прикладом вирішення зазначеної проблеми і має бути започатко- ваним в Україні, з урахуванням її специфіки.
 Обґрунтовано, що рівень розвитку демократії значною мірою вимірюєть- ся рівнем тих прав і можливостей, які надаються опозиції, зокрема парла- ментській опозиції, характером відносин між владою та опозицією, рівнем нормативно-правового забезпечення діяльності останньої. На жаль, дово- диться констатувати, що в Україні на сьогодні діяльність політичної опо- зиції, насамперед опозиції парламентської, не є унормованою достатньою мірою. Отже є сенс ще раз звернутися до того, як це питання вирішується в провідних демократичних країнах Європи. Зазначено, що наукового аналізу потребують питання політико-правового статусу парламентської опозиції в країнах з різними формами державного правління і особливо тих з них, в яких реалізована його змішана модель. Не менш важливим є й питання, пов’язане з проблемою інституалізації парламентської опозиції.
 Зазначено, що політична практика розвинених демократій європейських країн переконливо свідчить, що надання парламентській опозиції повноцін- них можливостей висувати і відстоювати свою альтернативну позицію й на- дати їй права не тільки висловлювати і захищати її, але й приймати участь у розробці державної політики на етапі її формування. Конкуренція з прав- лячими політичними силами, контроль за їх діяльністю і критика її негатив- них виявів є дуже важливим фактором демократизації державного управ- ління, стабілізації політичної системи, запобігання політичним конфліктам, пом’якшення соціальної напруги в суспільстві і закріплення його цілісності на демократичних засадах.
38
САВЧИН, МИХАЙЛО. "Конституційна демократія: конституційні цінності у дискурсі субстантивної і процедурної демократії". Право України, № 2019/10 (2019): 40. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-040.
Full textAbstract:
У статті розкривається конституційна демократія як комплексне явище, яке залежить від інституційної спроможності держави та стану верховенства права на тлі розвитку суспільно-політичних інституцій. Ця проблематика розглядається через систему конституційних цінностей – людської гідності, свободи, прав людини, верховенства права як основи сучасного конституціоналізму. Конституційна демократія дає змогу подолати дилему конституціоналізму як інститутів та процедур обмеження влади й демократії, в основі якої лежить правління більшості, яке обмежено правами меншості. Розширення застосування засобів електронної (цифрової) демократії викликає потребу захисту персональних даних приватних осіб від можливих зловживань із боку публічної влади. Засади конституціоналізму визначають такий порядок демократичного урядування, який має враховувати вертикальні й горизонтальні основи конституції, забезпечуючи вимоги належної демократичної процедури та баланс інтересів більшості й меншості у плюралістичному суспільстві. Конституційна демократія спирається на інсти туційно спроможну державу, яка здатна методично і послідовно втілювати свої рішення в життя, які мають відповідати критеріям демократичної легітимності, та бути заснованою на повазі до людської гідності. Стан верховенства права на тлі розвитку суспільно-політичних інституцій також впливає на рівень конституційної демократії, оскільки його стандарти мають визначальне значення для забезпечення балансу інтересів. Зроблено висновок, що національний суверенітет є поєднанням політичного суверенітету, який втілюється у голосуванні народу, та юридичного суверенітету, який здійснюється шляхом ухвалення рішення уповноваженою легіслатурою, де парламент зв’язаний рішеннями народного голосування та який має забезпечити втілення цих рішень у життя в певний спосіб.
39
Воробйов, В. А. "ПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО ІЗ СОЦІАЛЬНОГО ХАОСУ: ПАРТІЇ МІЖ ОЛІГАРХІЄЮ ТА САМООРГАНІЗАЦІЄЮ". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 33 (26 березня 2022): 88–92. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i33.1049.
Full textAbstract:
У статті досліджується процес політичного представництва у перехідному суспільстві. Наголос зроблено на визначенні специфіки партійної діяльності у процесі політичного представництва. Акцентовано увагу на дилемі політичного представництва в Україні: штучне конструювання політичних партій (олігархічних партійних проектів) за допомогою медіа-скандалів і політичних шоу у масмедіа vs. партії, які утворюються із «соціального хаосу» на основі соціальної самоорганізації та подальшої інституціоналізації. Визначено, що у вітчизняних реаліях переважає перший тип партій, а політичне представництво спотворюється монополією олігархічних груп і медіакратії, котрі підміняють суспільний інтерес вузькогруповими (егоїстичними) інтересами окремих акторів. Як ілюстрацію наведено дані соціологічних досліджень, відповідно до яких лише 3,5% українців є членами політичних партій. Також є вкрай низьким рівень довіри до партій.Констатовано, що політичні партії виступають одним із головних інститутів політичного представництва. У країнах консолідованих демократій партії створюють мережу горизонтальних і вертикальних комунікацій між соціальними групами та публічною владою, формують фракції у парламентах задля представництва інтересів реальних груп. У пострадянських (перехідних) суспільствах більшість політичних партій штучно конструюються олігархією, активно використовують масмедіа у виборчий період задля впливу на електорат. Вони відірвані від реальних інтересів соціальних груп, лише посилюють відчуження суспільства від влади, стрімко втрачають довіру після виборів тощо. Як альтернативну модель діяльності політичних партій задля забезпечення повноцінного демократичного представництва запропоновано самоорганізацію соціальних груп із подальшою політичною інституціоналізацію у вигляді партій. Теорія самоорганізації дозволяє визначити процес формування політичного представництва із соціального хаосу у перехідних суспільствах. Це передбачає такі етапи: 1) визначення реальної структури українського суспільства на основі класової теорії; 2) інституціоналізацію партій на основі захисту інтересів соціальних класів підприємців, інтелігенції та службовців, робітників, селян і фермерів; 3) парламентські дебати між фракцями задля визначення суспільного інтересу та напрямків подальшої його реалізації у публічній політиці.
40
Petrov, Pavlo Grigorovich. "ПРОЦЕС ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ:". Epistemological Studies in Philosophy, Social and Political Sciences 2, № 1 (2019): 124–30. http://dx.doi.org/10.15421/341913.
Full textAbstract:
У статті здійснюється комплексне дослідження процесу демократичного транзиту в контексті його впливу на формування іміджу транзитивної демократії. Виокремлюються особливості процесу демократичного транзиту, його ефективності, підходів до його реалізації. Аналізується роль модернізації політичних інститутів в рамках процесу демократичного транзиту і формуванні іміджу держави. Виділяються групи чинник, що впливають на формування іміджу транзитивних демократій. Досліджуються інструменти, застосування яких дозволить сформувати позитивний внутрішньополітичний та зовнішньополітичний імідж транзитивної демократії.
41
Lutsyshyn, Halyna, та Nataliia Khoma. "ОСОБЛИВОСТІ ПОСТІНТЕГРАЦІЙНОЇ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВ БАЛТІЇ: АНАЛІЗ ВІДПОВІДНОСТІ ПОЛІТИЧНОМУ КУРСУ ЄС". Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (9) (9 лютого 2021): 240–52. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2021-01-240-252.
Full textAbstract:
У статті запропонована авторська оцінка відповідності держав Балтії на сучасному етапі вимогам ЄС до держав-учасниць. Ставиться завданням за індикаторами гендерної рівності та толерантності виявити розбіжності політики Естонії, Латвії та Литви з ініціативами ЄС. Авторки аргументують, що попри очевидний поступ за останні три десятиліття в політичній модернізації, консолідація демократії для держав Балтії є викликом: на певних напрямках демократизації є успіхи, однак на багатьох – наявна стагнація та навіть регрес. Відзначено, що попри низку проблем у взаєминах з ЄС, держави Балтії демонструють виваженість і не схильні агресивно акцентувати на національних пріоритетах, як це характерно для окремих держав Центральної та Східної Європи. Щодо кожної з держав Балтії авторки вказали на причини, які посилюють ризики погіршення якості демократії та сповільнюють проєвропейську постінтеграційну демократизацію. Спільними характеристиками Естонії, Латвії та Литви виділено: зростання підтримки популістських, консервативних, націоналістичних політичних áкторів; посилення різноманітних етнічних стереотипів і соціальних фобій (гомофобії, мігрантофобії, ромофобії та ін.); збереження рудиментів попередньої недемократичної політичної культури, що суперечить ціннісній парадигмі ЄС. Відзначено відмінності між державами Балтії, які впливають на рівень ефективності постінтеграційної демократизації. Наголошено, що в усіх державах Балтії проблеми якості демократії напряму пов’язані з особливостями політичної культури населення (превалювання цінностей виживання над цінностями самовираження). Зроблено висновок: держави Балтії ще не відповідають повною мірою стандартам ЄС як інституційному, так і (особливо) на ціннісному рівні.
42
ГОЛОВАТИЙ, Микола. "ПОЛІТИКО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ДИСКУРС ДЕМОКРАТІЇ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління 59, № 1 (2022): 21–29. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4625-2020-1(59)-4.
Full textAbstract:
Досліджуються актуальні проблеми зародження, історико-політичної генези та сучасного розвитку демократії, демократичних процесів у країнах світу. Робиться політичний акцент на неординарності, протирічливості функціонування демократії. Виділяються проблеми взаємин влади і громадянського суспільства, формування цивілізованої взаємодії більшості і меншості. Прогнозується суспільний розвиток демократії у постіндустріальну добу не лише як міфу але й предметної соціальної реальності.
43
Іванова, А. В. "Політико-правовий стан західної моделі політичної толерантності в умовах кризи". Актуальні проблеми політики, № 66 (18 січня 2021): 50–57. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.707.
Full textAbstract:
Інститут толерантності отримав широкий розвиток у західній моделі демократії. Саме західні країни представляють зразковий формат реалізації принципів та інструментів ефективного впровадження толерантних засад. Розвиненіша законодавча база та правозахисна практика є основами для розбудови інституцій толерантності в західних суспільствах. У цій статті розглянуто та проаналізовано основні компоненти західної моделі політичної толерантності, проведено аналіз політико-правових механізмів регулювання інституту, розкрито сучасні кризові тенденції політичної толерантності та чинники впливу на їх формування.
 Проведено теоретичний аналіз політико-правових документів, проектів і концепцій розвитку інституту політичної толерантності в західній правовій системі, компонентів ефективності та проблем реалізації принципів толерантності саме в політичній сфері як на міжсоціальному рівні, так і на рівні внутрішньополітичних відносин суб'єктів.
 Особливу увагу у статті приділено проблемам публічної риторики, проекції політичної нетерпимості серед представників політичної влади, політичних лідерів як чинникам формування кризи толерантності в західних суспільствах. У статті розглянуто чинники конфлікту традиціоналізму та ліберально-демократичних цінностей як умови розвитку дезінтеграційних процесів у європейському суспільстві, формування стану закритості, міграційної нетерпимості, крайніх форм інтолерантності, радикалізму, екстремізму та тероризму, які стали новітніми умовами існування європейської спільноти.
 Визначним напрямом дослідження є аналіз засад, механізмів, принципів і методів розбудови інституту толерантності, особливостей регулювання, виявлення проблемних тенденцій і перспектив розвитку толерантності в реаліях західної моделі демократії. Досить важливим напрямом є виявлення чинників впливу на формат мислення, ціннісні аспекти європейського суспільства в умовах кризи. Акцентується увага не тільки на дослідженні розвитку демократичних інститутів у західних державах, а й на аналізі досвіду кризових станів, особливостей функціонування демократичних інституцій в умовах нестабільності.
44
КОВАЛЬЧУК, ВІТАЛІЙ. "Популізм і конституційна трансформація у країнах Центрально-Східної Європи та Україні". Право України, № 2021/08 (2021): 168. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-168.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз таких явищ сучасної цивілізації, як конституціоналізм і популізм, їх ціннісних та інституційних основ, а також негативних наслідків впливу політики популізму на конституційний процес в умовах демократичної трансформації та можливих шляхів їх запобігання. У статті здійснено політико-правовий аналіз впливу популізму на конституційний процес у країнах Центрально-Східної Європи та Україні. Зазначається, що популізм – це найбільша прихована загроза для конституційних цінностей, якими є гідність, свобода та справедливість. Популізм закладає основи авторитаризму та гібрид ної демократії. Встановлено, що однією з небезпек політичного популізму в умовах демократичного транзиту є нівелювання принципів верховенства права та демократичної легітимації, що має наслідком інволюцію конституціоналізму та системну кризу існуючого правопорядку. Доведено, що популісти негативно ставляться до будь-яких юридичних процедур та інститутів, зокрема тих, які нездатні забезпечити досягнення їх корисних цілей. Одним із засобів політичної боротьби популістських партій є ослаблення незалежності судової влади і зниження ролі органів конституційної юрисдикції. Досвід країн Центральної та Східної Європи демонструє, що поєднати популістське законодавство та незалежність органу конституційної юрисдикції є практично неможливим. Наголошується на тому, що популістські партії, які мають високий кредит суспіль ної довіри, – це намагаються розширити свої владні повноваження через ухва лення популістських конституцій. Популісти використовують конституцію як фасад, який приховує їхню справжню мету – концентрація та утримання влади. Вони готові пожертвувати конституцією у разі, якщо вона перестає слугувати їхнім цілям. Популістські конституції втрачають свою правову сутність і здатність бути установчим актом народу. Всенародні обговорення щодо ухвалення чи внесення змін до конституцій, які ініційовані самими популістами, не враховують альтернативну думку меншості та політичної опозиції. Популістські конституції стають політичним інструментом, за допомогою якого здійснюється владарювання лише однієї партії, яка монополізує право представляти інтереси народу. Встановлено, що популістські режими тяжіють до безпосередньої демократії. З цією метою вони проголошують політику “істинного народовладдя”, складовою якої є ухвалення низки законодавчих актів, що передбачають безпосередню народну ініціативу. Однак демократію, пропоновану популістами, не слід ототожнювати з демократією участі (партисипативною демократією). Остання передбачає активну участь у суспільно-політичному житті країни (регіону) кожного зацікавленого громадянина. Важливими є не тільки кількість учасників таких демократичних процесів чи форма їх проведення, а й причини, що спонукали людей брати в них участь. Як підсумок проведеного системного аналізу, в основі якого покладено аксіологічний підхід, автор статті робить висновок, що дієвим механізмом запобігання політичного популізму в умовах транзиту є правова ідеологія держави, яка заснована на принципах конституційного патріотизму. Остання поєднує у собі конституційну традицію та сучасні цінності конституціоналізму – гідність людини та нації; особистої свободи та народного суверенітету; народовладдя та прав меншості; обмеження дискреційних повноважень державної влади та забезпечення незалежності суду.
45
Мамонтова, Е. В., та Є. Ю. Пєлєвін. "Наука і політика: етичні точки зіткнення". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 55–60. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.306.
Full textAbstract:
У статті розглянуто проблему ролі науки в процесах управління суспільством та державою. Аналізуються теоретичні підходи до осмислення науки як рушійної сили соціального прогресу. Висвітлено етичний аспект співвідношення науки та політики як підсистем суспільства. Показано, що однією з центральних тем у дослідженнях, які становлять фундамент наукового етосу сучасності, є зіткнення моральних норм наукового середовища та політичних реалій ХХ-ХХІ ст. Окреслено шкалу питань етики соціально-політичних наук як окремої галузі етики науки від питання цінності соціального знання та його моральної достовірності до зв'язку принципів науки та демократії. Визначено ареал перетинання політики та науки як явищ соціального порядку та розкрито на цій основі етичну специфіку їх взаємодії на зрізі співвідношень «політик - науковець». Аналізується позиція М. Вебера щодо трактування співвідношення науки та політики як життєвих покликань та професійних занять. Доведено неможливість автономного існування науки і політики, оскільки в реальному житті вчений-гуманітарій не може бути вільним від цінностей, а політика є сферою, де перетинаються економічний, соціальний, правовий, історичний, духовний, ідеологічний та культурний простори. Показано, що політика, як і наука, утверджує свій критерій істинності, ставить собі на меті пояснення дійсності і є засобом її перетворення, залежить від суб'єкта, який її використовує. І цим суб'єктом в обох випадках є політична влада. Висвітлено питання взаємовідношення наукового товариства та влади. Окреслено магістральні тенденції взаємопроникнення науки та політики як соціальних практик: активізація залучення науковців у політичний процес та звернення багатьох політиків до наукових інтелектуальних практик. Показано, що найчастіше вчені в політиці реалізують свій потенціал у сфері її експертного супроводження як радники, аналітики, консультанти. Запропоновано класифікацію експертів, що беруть участь у політичному процесі: «ідеологи», «реформатори» та «сервіс». Досліджено специфіку формування вітчизняної культури співпраці політики та науки. Показано, що на українському ринку консультативно-експертних послуг домінує «сервісний» тип вченого в політиці. Робиться висновок, що наука з огляду на її раціональну методологію є простором, де відбувається раціоналізація політики. І хоча наука не може позбавити політику конфлікту, оскільки останній є її сутнісною характеристикою, саме завдяки науці конфлікт можна раціоналізувати і зробити політику більш результативною та ефективною.
46
Vehesh, Mykola, та Vasyl Kukhta. "ІНТЕГРАЦІЯ ОСНОВНИХ ЧИННИКІВ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН ТРОПІЧНОЇ АФРИКИ ЯК УМОВА ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ". Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences 3, № 2 (2020): 92–101. http://dx.doi.org/10.15421/342036.
Full textAbstract:
Стаття розкриває один з аспектів проблеми демократизації країн Тропічної Африки, що стає все більш актуальною на тлі сучасної політичної ситуації через посилення ролі Африки на міжнародній арені й особливої уваги дослідників до реальних результатів демократичного транзиту окремих країн регіону в постколоніальний період. Мета статті полягає в здійсненні комплексного аналізу основних чинників політичного розвитку країн Тропічної Африки і розкритті їх взаємозв’язку і взаємозалежності в умовах демократичних трансформацій. Мотивація авторів до розробки означеної теми зумовлена виявленими розбіжностями у науковій методології щодо виокремлення передумов і чинників, які суттєво впливають на процеси демократичних перетворень, і полеміки представників процедурного і структурного підходів. Суть економічного, культурного, етнічного чинників у межах статті розкрита на основі їх типових проявів у різних країнах Тропічної Африки: Анголи, Габона, Екваторіальної Гвінеї, Ефіопії, Нігерії, Нігеру, С’єрра-Леоне, Центрально-Африканської Республіки. Встановлено кореляційний зв’язок між окремими чинниками. Доведено, що демократичний транзит може бути успішно завершеним в тому випадку, коли сформований політичний режим здатний гарантувати відносну рівновагу між політичною системою і соціальним середовищем відповідно до культурного, економічного, етнічного, релігійного та інших чинників розвитку поставторитарних африканських держав. Важливою умовою для демократичного транзиту визначено інтеграцію зазначених чинників, синхронізацію їх впливу на перебіг політичних змін та збереження їх стабільності. Сформульовано узагальнення щодо детермінованості демократії в країнах Тропічної Африки традиційно усталеними регіональними особливостями, глибоко специфічними, ігнорування яких в африканському соціумі провокує виникнення широкого кола криз, конфліктів і негативно позначається на демократичних трансформаціях.
47
СКРИПНЮК, ОЛЕКСАНДР, та ВІТАЛІЙ КОВАЛЬЧУК. "Чи стане всеукраїнський референдум дієвим механізмом демократичної легітимації в умовах сучасного конституціоналізму?" Право України, № 2020/08 (2020): 83. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-083.
Full textAbstract:
Україна перебуває на шляху утвердження принципів верховенства права та демократії. Трансформаційні процеси, що відбуваються в суспільстві та державі, зумовлюють необхідність вироблення оптимального механізму прийняття легітимних політико-правових рішень, які б уособлювали в собі як мудрість народного волевиявлення, так і професіоналізм органів публічної влади. Це як ніколи актуально в період підготовки та прийняття нового закону про всеукраїнський референдум, який ініційований Президентом України і є частиною його передвиборчої програми. Чи зможе всеукраїнський референдум у сучасних умовах українського конституціоналізму стати дієвим механізмом демократичної легітимації влади? – запитання не риторичне. Воно вимагає глибокого аналізу з боку вчених-конституціоналістів і досвідчених фахівців у сфері публічного права. Мета статті – дослідити світовий досвід застосування національних референдумів в умовах різних за рівнем демократичності політичних режимів та продемонструвати вплив політичних інститутів на правові процеси в умовах сучасного конституціоналізму з урахуванням вітчизняного досвіду. Доведено, що якісне законодавче регулювання є важливою, але недостатньою умовою ефективного функціонування референдуму. Демократичний характер політичних інститутів та їхня легітимність – це ті фактори, які надають формально закріпленим процедурам реального змісту. Рівень довіри громадян до органів державної влади, зокрема до тих, які є безпосередніми учасниками референдного процесу (президента, парламенту, органу конституційної юрисдикції), забезпечують демократичну легітимацію політичним рішенням, прийнятих всенародним голосуванням. Зроблено висновок, що всенародний референдум – важлива форма безпосереднього народовладдя, яка інколи буває небезпечним інструментом дестабілізації правопорядку, особливо в умовах трансформації політичного режиму. Він є дієвим механізмом демократичної легітимації за умови забезпечення балансу між, зокрема: волею більшості та правами меншості; прямою та представницькою демократією; загальнодержавними та регіональними інтересами. Встановлено, що будь-які форми безпосереднього народовладдя, зокрема й референдум, відображають реальну волю народу лише за умови легітимності та правомірності політичних інститутів, які послідовно дотримуються цінностей конституціоналізму: пріоритетності людської гідності та основоположних прав, рівномірного розподілу функцій органів державної влади, незалежності правосуддя, обмеження волі більшості та захист прав меншості. Це те, що відрізняє усталені демократії від авторитарнопопулістських режимів.
48
Дем’яненко, Борис, та Віра Дем’яненко. "КРИЗА ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДОКТРИНИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СОЦІУМУ: ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ". Society. Document. Communication, № 9 (1 вересня 2020): 64–98. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2020-9-64-98.
Full textAbstract:
У статті на основі опублікованих джерел і літератури синтезовано внутрішньосистемні й позасистемні фактори демократичного транзиту сучасного світу, які викликають антидемократичні й антиліберальні трансформації розвинутих ліберальних демократій. Серед внутрішньосистемних факторів виокремлено: 1) державно-правовий аспект, пов’язаний із наростанням невідповідності між темпами ускладнення соціальної структури суспільства й здатністю людини до їх усвідомлення, надзвичайним ускладненням систем управління суспільством, розростанням правової системи, втратою легітимності існуючих форм організації влади і державності; 2) соціально-економічний аспект, пов’язаний із посиленням соціальної поляризації в середовищі національних суспільств, монополізацією ринків великими корпораціями; 3) політико-культурний аспект, пов’язаний із втратою частиною суспільства віри у демократію як найкращий проєкт суспільного розвитку, через неспроможність політичних еліт вирішувати нагальні проблеми – від соціальних до екологічних, прогресуванням на поведінковому рівні маніпулятивних практик, проявів маргінальності тощо. 
 Позасистемні фактори пов’язані з: 1) глобалістським аспектом, який знаходить практичний прояв у наростанні сировинної, енергетичної й екологічної криз, глобальній зміні клімату, епідеміологічних (пандемічних) спалахах соціальних захворювань, техногенних катастрофах, природних катаклізмах; 2) геополітичними аспектами, які проявляються в посиленні демографічного дисбалансу між західною й незахідною цивілізаціями, звуженням меж суверенітету національних держав, поширенням у світі антиамериканських / євроскептичних настроїв і розширенням соціальної бази авторитарних режимів, перманентним наростанням терористичних практик як методу досягнення політичних цілей; 3) геоекономічним аспектом, який проявляється в послабленні традиційних політичних інститутів як наслідок економізації міжнародних відносин, підвищенні ймовірності фінансово-економічних криз, дестабілізації національних економік периферійних країн, посиленні соціальної поляризації між багатими і бідними країнами, зростанням міграційних потоків у розвинені країни. Зроблено висновок, що проблеми нинішнього етапу демократичного транзиту не можуть ставити під сумнів основоположні принципи ліберально-демократичної доктрини як моделі суспільно-політичної самоорганізації та історичного шляху реалізації суспільно-політичної спільноти загалом й людини як особистості зокрема.
49
СЕРЬОГІН, ВІТАЛІЙ, та СВІТЛАНА СЕРЬОГІНА. "Децентралізація і місцеве самоврядування у контексті зміцнення народовладдя в Україні". Право України, № 2019/10 (2019): 158. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-158.
Full textAbstract:
За останнє десятиліття вектор демократичних рухів і реформ досяг глобального масштабу, а демократична децентралізація поширилася по всьому світу. Як наслідок, нині близько 95 % демократичних країн мають органи влади субнаціонального (регіонального чи місцевого) масштабу, яким передаються політичні, фіскальні та адміністративні повноваження. Твердження на користь демократичної децентралізації та зміцнення місцевого самоврядування часто ґрунтуються на тому, що демократизація і розширення повноважень субнаціональних о рганів влади призведуть до більшої підзвітності й відповідальності публічної влади перед місцевими жителями і зроблять врядування більш адаптованим до місцевих потреб та уподобань. Метою статті є розгляд сутності і типів децентралізації, переваг і недоліків, розкриття її співвідношення з народовладдям та визначення тих моделей демократії, які найбільше корелюють із реформою щодо децентралізації й можуть бути найбільш ефективними в умовах розширення компетенції місцевого са-моврядування в Україні. Здійснено кваліфікацію реформи територіальної організації влади та місцевого самоврядування в Україні, розпочатої в 2014 р., із точки зору типів децентралізації та очікуваної моделі локальної демократії, котрої планується досягти. Звертається увага на правові межі реформи децентралізації, характер тих функцій, що підлягають розподілу, на необхідність забезпечення додаткових повноважень місцевого самоврядування достатніми мате ріальнофінансовими ресурсами, на проблему місцевої автономії та систему стримувань і противаг у відносинах між центральними й місцевими органами влади, на роль неурядових організацій у розгортанні реформи та зміцненні місцевого самоврядування. Обґрунтовується думка, що реформа децентралізації не повинна обмежуватися інституційними змінами (змінами конституційного дизайну на субнаціональному рівні), а має забезпечити перехід від консультативної до партисипативної демократії, коли кожен член територіальної громади матиме право і реальну здатність безпосередньо або через виборних представників впливати на процес вироблення і зміст публічно-владних рішень, які безпосередньо визначають умови життя на відповідній території. Стверджується, що саме партисипативна демократія може слугувати ефективним інструментом протидії консолідації влади в руках зацікавлених бізнес-груп та політичних еліт, що захищають свої корпоративні інтереси. Звертається увага на необхідність підвищення легальної громадянської активності на місцевому рівні та посилення ролі органів самоорганізації населення як “інститутів сусідського самоврядування”.
50
Куницький, М. П. "РОЗВИТОК ДЕМОКРАТІЇ: ПОНЯТТЯ ТА ПРОБЛЕМИ ВИМІРУ". Актуальні проблеми філософії та соціології, № 33 (26 березня 2022): 102–6. http://dx.doi.org/10.32837/apfs.v0i33.1045.
Full textAbstract:
Визнання наявності у сучасному світі декількох моделей демократії є необхідною, але недостатньою основою для аналізу й оцінки демократичного розвитку в тій чи іншій країні, групі країн. Одна і та сама модель може бути представлена кількома версіями, які мають як загальну інваріантну основу, так і суттєві відмінності. Кожна з моделей, а також їх версій потребує своїх критеріїв для оцінки рівня розвитку демократизації, індикаторів і методів вимірювання. Підхід до оцінки рівня розвитку демократії, заснований на єдиних для всіх країн умовах, можна вважати коректним лише в обмеженому спектрі. Вихідним критерієм оцінки рівня демократичності політичного режиму є не дотримання тих чи інших формальних правил, а те, якою мірою політичний курс правлячої еліти відповідає очікуванням і настроям громадян країни.На сучасному етапі у політичній науці немає єдності у розумінні сутності демократії, зберігається конкуренція між низкою моделей демократії, розроблених політичними теоретиками. Сфера дослідження факторів і детермінант демократизації у політичній науці є однією з найбільш розроблених, але й найбільш дискусійних. На сучасному етапі дослідники причин утвердження демократії в одних країнах і краху демократизації в інших запропонували найрізноманітніші теорії таі гіпотези, що пояснюють ці процеси. У статті розглянуті питання об’єктивних умов становлення демократії та представлені основні підходи до оцінки якості демократії. Систематизовано причинно-наслідкові зв’язки факторів становлення демократії, розроблено критерії оцінки рівня демократії.На основі огляду концептів, використовуючи загальні принципи класифікаційного методу, розроблено авторську аналітичну рамку дослідження якості демократії, яку можна використовувати для порівняльного аналізу становлення і розвитку демократії у країнах.