Journal articles on the topic 'Польська та українська мови'

У статті проаналізовані особливості входження іменника гебель ‘рубанок’ до складу української мови. Німецька назва до української потрапила через польську мову. Засвоєння чужого слова українською мовою відбувалося неоднаково у східних та західних український говірках: безпосередній неперервний контакт з польською мовою для західних говірок обмежував кількість можливих змін в іменнику, а для східних українських говірок уже опосередкований польський вплив уможливив зміни як у формі (поява секундарного сонорного), так і в семантиці слова. У результаті польсько-українських мовних контактів постав власне український іменник гембель ‘клопіт’.

У статті досліджено вплив письменників, які походили з польсько-українського пограниччя, на розвиток польської літератури. Встановлено, що література польсько-українського пограниччя стала своєрідним підґрунтям для появи «української школи» в польському романтизмі. З’ясовано особливості використання української мови у польській літературі. Виявлено специфіку вживання українських запозичень та їх вплив на фонетичну систему та словниковий склад польської літературної мови.

У статті проаналізовано зміст методичної компетентності викладачів гуманітарних дисциплін педагогічних коледжів. Висвітлено основні методичні підходи щодо викладання навчальних дисциплін: методика української мови, українська мова за професійним спрямуванням, основи культури і техніки мовлення, сучасна українська мова, дитяча література з методикою навчання, іноземна мова за професійним спрямуванням (англійська, німецька, польська) тощо. Визначено роль методичної компетентності у професійному зростанні викладачів, котрі активно застосовують дистанційні та інноваційні технології навчання. Окреслено особливості впровадження дистанційних технологій навчання в сучасну систему освіти. Подано погляди науковців щодо впливу дистанційних технологій навчання на розвиток методичної компетентності викладачів гуманітарних дисциплін. Особливу увагу приділено питанню викладання навчальних дисциплін у педагогічних коледжах, їх обсягу, структурі і якості знань, умінь та навичок, що надаються дистанційно.

На теренах славістики чи не найбільш активними в обстоюванні теолінгвістики як окремої наукової дисципліни виявилися польські вчені, в Україні донедавна глобальна проблема «Мова і релігія» перебувала на маргінесі. Однак українська теолінгвістикамає тривалу й складну історію, оскільки бере початок з ХІХ ст. Дослідження питань теолінгвістики здійснювалося насамперед представ-никами потебнянської школи та вченими діаспори, які зосередили увагу на аналізі давньої релігійної лексики. У радянські часи в Україні теолінгвістика розвива-лася завдяки працям з історії мови й загального мовознавства. На тлі українських радянських дослідників вивищується постать Булаховського, який наголошував на взаємозв’язку мови і релігії, аналізував вплив релігійних чинників на розвиток літературних мов, а також зворотний вплив мови на релігію.

У статті здійснено аналіз життєвого й творчого шляху українського композитора польського походження Владислава Заремби в контексті українсько-польських культурних та художніх традицій XIX ст. Розглянуто тематику й зміст вокальних творів на польські та українські тексти, особливості музичної мови композитора і значення його творів у розвитку української вокальної культури ХІХ ст. В цілому, окреслено два вектори розвитку вокальної творчості Владислава Заремби – польський та український, які свідчать про виконання високих національних завдань, спрямованих на створення професійної композиторської та виконавської школи в Україні.

У статті досліджено проблему формування міжкультурної компетентності здобувачів освіти у змісті післядипломної освіти вчителів-філологів. Закцентовано на українсько-польських культурно-історичних зв’язках під час вивчення мовно-літературних навчальних дисциплін. Відзначено, що освіта є відчутним фактором впливу на колективну свідомість нації, тому під час підвищення кваліфікації вчителів-філологів важливо включити означену тематику в зміст різних видів цієї діяльності. Доведено, що формування культури міждержавного добросусідства, міжетнічної толерантності доцільно розглядати в межах більш широкої проблеми, а саме: запровадження наскрізної змістової лінії «Громадянська відповідальність» у закладах загальної середньої освіти під час викладання української мови, української та зарубіжної літератури. Відзначено важливість формування громадянської компетентності здобувачів освіти, що передбачає як набуття національного самоусвідомлення, виховання патріотизму, так і поваги та толерантності до етносів, що населяють Україну, та народів інших країн загалом і сусідніх європейських держав зокрема. Такий підхід сприятиме виробленню навичок установлення доброзичливих стосунків із носіями різних мов, представниками різних культур, релігій.Відстежено відображення українсько-польських культурно-історичних зв’язків у змісті деяких підручників «Українська література» для закладів загальної середньої освіти. Розгляд проблеми формування міжкультурної компетентності здобувачів освіти загалом і відстеження українсько-польських культурно-історичних зв’язків зокрема під час різних форм підвищення кваліфікації вчителів-філологів сприятиме вдосконаленню процесу соціалізації здобувачів освіти, сприйняття ними української культури як складника загальноєвропейської і світової спадщини. Це сприятиме розвиткові в молодого покоління прагнення будувати спільне європейське майбутнє на засадах добросусідства.

Статтю присвячено дослідженню форм назви ремісника platner і pletner “коваль, що кує панцирі і лати” у німецькій, польській, українській та білоруській мовах. Розглянуто історію вивчення цих форм назви ремісника, визначено недоліки попередніх розвідок й окреслено методи дослідження. Також проаналізовано ареал їхнього поширення у різних групах німецьких діалектів XIII–XVI ст., встановлено їхні німецькі діалектні витоки і форми поширення у слов’янських мовах на основі пи- семних пам’яток XIV–XVII ст. Звернуто увагу на фонетичну, морфологічну і семантичну асиміляції запозичених форм у слов’янських мовах і при цьому розмежовано ті фонетичні та морфологічні процеси, що відбулися ще у німецькій мові й задокументовані пам’ятками польської, української і білоруської мов, а також ті, що відбулися вже у слов’янських мовах. Ключові слова: назва ремісника, запозичення, асиміляція, німецькі діалекти, міжмовні контакти, історія мови.

У статті аналізуються програми державної політики з національного питання, які реалізовувались польськими урядами на території Поліського воєводства в міжвоєнний період (1921–1939 рр.). Показано специфіку регіону під кутом зору національної структури його мешканців. Акцентовано на тому, що понад 75% населення воєводства становили представники слов’янських меншин – білоруси, українці, росіяни і так звані «тутейші». Остання етнічна група була найчисельнішою (700 тис. з понад 1,1 млн загалу мешканців) і не мала виразної національної ідентичності. Це дало підстави польській владі втілювати політику, націлену на прискорену полонізацію населення краю усіма доступними для цього засобами. Упродовж 1920–1930-х рр. було опрацьовано кілька урядових програм державної політики на Поліссі, головна мета якої полягала у зміцненні польської державності на північно-східних землях та їх якнайшвидшій інтеграції до політичної та соціально- економічної системи Речі Посполитої. У 1920–1930-х рр. ці програми реалізовувались поліськими воєводами С. Довнаровичем, Я. Крагельським, В. Костек-Бєрнацьким. Основними засобами політики національно- державної асиміляції на Поліссі у 1920–1930-х рр. були: розширення сфери вживання польської мови в усіх сферах життя з одночасним обмеженням використання української та білоруської мов; заборона діяльності українських, білоруських, російських громадських, культурних, релігійних, кооперативних організацій і това- риств; закриття шкіл із національними мовами викладання; поступова полонізація Православної церкви шляхом впровадження польської мови до внутрішньоцерковного життя; нейтралізація впливів українського і білоруського рухів на Поліссі, які розглядались виключно в категоріях антидержавних. Зауважимо, що упро- довж міжвоєнного двадцятиліття жодна з державних програм, запропонованих польськими урядами для вирішення національного питання, не привела до врегулювання міжнаціональних відносин на східних землях, а подекуди їх загострила. Це вилилось у драматичні події на західноукраїнських та західнобілоруських землях напередодні та в роки Другої світової війни.

Мета дослідження – визначити психологічні особливості вживання обсценної лексики молоддю різних країн з відмінними культурними та мовними традиціями. В контексті соціально-психологічного підходу вживання нецензурної лайки є індикатором напруження у суспільстві та індивідуально-особистісних криз. Процедура дослідження. Впродовж 2018-2019 рр. було проведене онлайн-опитування 518 респондентів віком 16-20 років. Розроблена анкета (Google Форма) містила 15 питань щодо використання нецензурної лайки в різних комунікативних ситуаціях. Здійснений порівняльний аналіз п’яти національних вибірок з різними передумовами формування мовленнєвої культури: Україна, Росія, Польща, США та країни Азії. Результати. Національну специфіку мають не тільки зовнішні форми обсценної лексики, але й внутрішні, психологічні реакції, які супроводжують таке спілкування. Принципове неприйняття брудної лайки продемонстрували респонденти з країн Азії. Найбільш толерантне сприйняття ненормативної лексики виявлене в Росії та Польщі. В Україні загальне негативне ставлення висловили 43.7% опитаних, особливо гостро українці сприймають лихослів’я на власну адресу. Молоді американці більш негативно ставляться до обсценної лексики взагалі (як до явища), але досить терпимі до її використання стосовно себе. За частотою та характером вживання нецензурної лайки українська вибірка більш подібна до американської та польської, ніж до російської. У висновках сформульовано типологію вживання обсценної лексики, обумовлену соціокультурними особливостями різних країн; виділені характерні риси української вибірки, де на основі кримінально-вульгаризованої мови відбуваються процеси формування демократичного суспільства та відродження національної ідентичності. Запропоновані заходи щодо соціальної регуляції мовної норми та запобігання поширенню обсценної лексики в молодіжному середовищі.

У статті здійснено аналіз українсько-польськогонапрямку роботи Кіровоградської обласної універсальноїнаукової бібліотеки ім. Д. І. Чижевського.Обласна універсальна наукова бібліотека ім.Д. І. Чижевського тісно співпрацює з Об’єднанням поляківКіровоградщини «Полонія» ім. К. Шимановського, зі Спілкоюполяків в Україні та Публічною бібліотекою ім. ТадеушаМикульського у Вроцлаві. Свою діяльність вони спрямовуютьна збереження та відродження культурної спадщини танаціональних традицій, на розвиток партнерських зв’язківміж українцями та поляками. Виокремлено важливі складові українсько-польськоговектору роботи: проведення конференцій, фестивалів,зустрічей, виставок, презентацій, концертних програм,демонстрація художніх та документальних фільмів,організація курсів вивчення польської мови тощо. Окрему увагуприділено виданням українсько-польської тематики – статті,нариси, монографії, а також колекції польських друкованихдокументів, серед яких: рукописи, стародруки, рідкісні книгиXVІІІ – початку ХХ ст.Обґрунтовано важливість бібліотечних корпорацій,призначення яких полягає в збагаченні інформаційних ресурсівкожної бібліотеки через взаємообмін інформацією тастворенні єдиного інформаційного простору.Запропоновано ряд перспективних напрямків діяльностібібліотеки на національному та міжнародному рівнях.

Стаття зосереджується на специфіці побудови і проведення комунікативного курсу польської мови та супутніх занять у рамках діяльності українських шкіл / курсів іноземних мов. До уваги береться відповідність змістового наповнення підручника до вимог програм згаданих курсів та очікувань слухачів. Доводиться, що спрощена і вибіркова формула подання матеріалу в такому підручнику може не співпадати з компетенціями викладача та рівнем підготовки слухача.

Мета – охарактеризувати переклади малої прози Е. Ожешко, здійснені О. Кониським, визначити передумови їхньої появи на шпальтах українських часописів, довести, що в українському літера- турознавстві другої половини ХХ – початку ХХІ століття авторство однієї з новел польської письменниці помилково приписують О. Кониському. Дослідницька методика. У процесі дослідження застосовано такі методи, як: історико-літературний, біографічний, типологічний, контекстуальний. Результати. У статті наголошено, що О. Кониський один з найактивніших адептів національної ідеї другої половини ХІХ століття своєю багатогранною діяльністю лобіював інтереси народу, освітньо-культурне відродження розділеної країни, територіальне, ментальне і світоглядне возʼєднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Він безпосередньо впливав на формування культурно-естетичних і світоглядних засад, що сприяли розвиткові української освіти, науки, літератури. Одним із шляхів націєтворення О. Кониський вважав утвердження національної мови, тому його художня творчість і переклади творів з російської та польської мов мали не лише естетичні, а й україноцентричні цілі. Наукова новизна. Визначено, що одна з новел Е. Ожешко, перекладена О.Кониським, у сучасному українському літера- турознавстві помилково окреслена не як переклад, а твір О. Кониського. Практичне значення. Основні результати дослідження можуть бути використані при подальшому вивченні польського та українського літературних процесів другої половини ХІХ – початку ХХ століття, а також літературної й перекла- дацької діяльності. О. Кониського.

Purpose. The purpose of the research is to find out the essence of verbalization of Ukrainian identity based on articles of the international journal «Ab imperio». The aim is to consider the following tasks: to find out the inconsistency of certain publications of the weekly with historical facts, to declare the appearance of Ukrainian printed monuments as a phenomenon of national identity and to show the need to publicize knowledge about the Ukrainian heritage of the Hetman and Cossack era.Methods. The article uses: a) the method of contextual analysis, which reproduces the information on the Ukrainian issue on the basis of the analyzed journal; b) a contrasting method, as there are two mutually incompatible views, one of which reproduces the Ukrainian vision of the problem, the other – the Russian, which is covered by the journal's publications; c) interdisciplinary method, as the analysis of linguistic aspects includes data from history, ethnology, literature, which allows a comprehensive consideration of the research material.Results. The study makes it possible to understand that the Russian-centric position on the national Ukrainian identity distorts the essence of the Ukrainian mentality. It is proved that: 1) external factors, in particular, Ukrainian clothes, patriot's house, predominance of national dishes, characteristic mustaches and stories about people's life were only an additional element for the formation of national identity, not the main factor determining the formation of the Ukrainian nation; 2) It is logically reasoned that the designed communicative code of Ukrainians (Russian position) does not exist. It is proved that the Ukrainian language was not constructed lately. Numerous written memoirs in particular the chronicle «The Tale of Bygone Years» testify that it had existed since ancient times; 3) It is explained that the literary and written tradition of Rus’is not a Russian tradition, but a Rus' one (ie, Ukrainian); 4) The change of Ukrainian identity is not related to evangelical sects; 5) There is no need to call the Polish minority (in Lviv) a «subculture»; 6) The term «correct Ukraine» is inappropriate because it threatens the integrity of the Ukrainian state. The article refutes the thesis that Ukraine received its own identity only after the tragic events of 2014.Conclusions. Therefore, if such statements from «Ab Imperio» still shape public opinion, and Ukrainian scholars do not respond to such posts, it will lead to the understanding of the modern Ukraine on a global scale again as a subcolonial territory that cannot cope without Russia. There is need to introduce into the linguistic and mental space facts about Ukrainian traditions, national symbols, indomitable spirit and heroic heritage of the Cossack and Hetman state.Key words: language, linguistic and mental features, Rus'-Ukraine, Russia, national revival, construction of national mythology. Мета: з’ясувати суть вербалізації української ідентичності за статтями міжнародного журналу «Ab іmperio». Поставлена мета передбачає розгляд таких завдань: з’ясувати невідповідність певних публікацій тижневика історичним фактам, задекларувати вихід українських друкованих пам’яток як явища національної ідентичності та показати необхідність омовлення в різних засобах масової інформації знань про українську спадщину гетьманської та козацької доби.Методи. У статті використано: а) метод контекстуального аналізу, за допомогою якого відтворено інформацію щодо українського питання на основі аналізованого журналу; б) контрастивний метод, оскільки є два навзаєм несумісні погляди, один з яких відтворює українське бачення проблеми, інший – російське, яке висвітлюють публікації журналу; в) міждисциплінарний метод, бо до аналізу мовознавчих аспектів долучено дані історії, етнології, літератури, що дає змогу комплексно розглянути матеріал дослідження.Результати. Проведений аналіз дає змогу зрозуміти, що російськоцентрична позиція щодо національної української ідентичності спотворює сутність української ментальності. Доведено: 1) зовнішні чинники, зокрема, одяг українців, хата патріота, переважання національних страв, характерні вуса та розповіді про народне життя були лише додатковим елементом для тво-рення національної ідентичності, а не основним чинником, який визначив формування української нації; 2) про сконструйо-ваний комунікативний код українців (російська позиція) немає ніякої підстави говорити, оскільки українська мова існувала з прадавніх часів, що засвідчують численні писемні пам’ятки, наприклад, найвідоміша – літопис «Повість временних літ»; 3) літературно-писемна традиція Руси – це не російська традиція, а руська (тобто українська); 4) зміна української ідентичності не пов’язана з євангельськими сектами; 5) немає потреби польську меншину (у Львові) називати «субкультурою»; 6) термін «правильна Україна» є недоречним, бо ставить під загрозу цілісність Української держави. У статті спростовано тезу, що Україна отримала власну ідентичність після трагічних подій 2014 року.Висновки. Вербалізація суті української ідентичності крізь призму матеріалів «Ab іmperio» часто спричиняє розуміння сучасної України у світовому вимірі як підколоніальної території, яка не дає собі ради без Росії. Потрібно впроваджувати в мовно-ментальний простір факти про українські традиції, національну символіку, незламний дух та героїчну спадщину козацької та гетьманської держави.Ключові слова: мова, мовно-ментальні риси, Русь-Україна, Росія, національне відродження, конструювання національної мітологі.

Аналіз наявних лексикографічних джерел російської, української і польської мов дав змогу висновкувати, що система подання в них сталих сполучень слів виявляється мало зручною для користувачів цих праць. Особливі ускладнення виникають у процесі перекладацької діяльності. Доводиться, що назріла нагальна необхідність у створенні комплексних словників сталих сполучень усіх типів для кожної мови окремо, які в подальшому слугуватимуть джерельною базою для перекладу їхніх структурних компонентів іншими мовами. Метою пропонованої роботи є визначення шляхів формування концепції нового типу комплексного словника з реєстровими нарізнооформленими одиницями.

The purpose of the article is to perform the comparative analysis of case government (rekcja) of Polish and Ukrainian verbal nouns. The fulfilment of this purpose requires describing the status of verbal nouns in linguistics, clarifying the terminological apparatus, proving the verbal nature of these formations, comparing case government in Polish and Ukrainian, in particular, due to the existence of categories of transitivity and valence as well as establishing common and distinctive features.Methods. The application of the comparative and typological method allows to compare the semantic and syntactic features of verbal nouns of two related languages. Methods of deduction and induction were used to systematize, describe and generalize the identified features and differences.Results. Verb nouns ending with -nie, -cie // -ння, ття possess a pronounced verbal nature, as evidenced by the preservation of the case government, namely: the form of the governed noun dependent on the verbal noun denotes the object to express certain syntactic relations like the one dependent on the verb. The case government of verb nouns ending with -nie, -cie // -ння, ття is expressed by the categories of transitivity and valence. At the level of syntagmatics, the semantics of transitive / intransitive action of verbal nouns affects their compatibility and becomes a defining feature for distinguishing components of the semantic paradigm of a polysemous verbal noun. VNs generally have the same valence as the root verb (with or without a preposition), but there are a number of differences, particularly in prepositional government. In contrast to Ukrainian, a number of Polish verbs can be used with an object in the form of a verbal noun due to the fact that Poles perceive the world more ‘object-based’, and Ukrainians have an organic ability to see life in dynamics, movement and convey it using verbs.Conclusions. Hybrid parts of language are a little-studied and relevant aspect in modern linguistic research, in particular in the context of structural and semantic differences against the background of Slavic languages. Verbal nouns are a clear example of hybridity as they combine categories typical for different classes of words, such as verbal grammatical categories of aspect, voice, mood, and transitivity / intransitivity as opposed to noun categories of gender and case.Key words: valence, transitivity / intransitivity, case government, semantics. Метою статті є зіставний аналіз сполучуваності (рекції) польських та українських дієслівних іменників. Реалізація поставленої мети передбачає опис статусу дієслівних іменників у мовознавстві, вияснення термінологічного апарату, дове-дення дієслівного характеру цих утворень, порівняння дієслівної рекції у польській та українській мові, зокрема завдяки наявності категорій перехідності та валентності, встановленню спільних та відмінних ознак.Методи. Застосування зіставно-типологічного методу дало змогу порівняти семантико-синтаксичні особливості дієслів-них іменників двох споріднених мов. З метою систематизації, опису та узагальнення виявлених особливостей та відмінностей використовувалися методи дедукції та індукції.Результати. Дієслівні іменники на -nie, -cie // -ння, ття мають виражений дієслівний характер, про що свідчить зокрема і збереження дієслівної рекції, а саме: залежна від дієслівного іменника форма керованого іменника позначає об’єкт, як і при дієслові для вираження певних синтаксичних відношень. Рекція дієслівних іменників на -nie, -cie // -ння, ття виражається за допомогою категорії перехідності та валентності. Семантика перехідності / неперехідності дії віддієслівних іменників на рівні синтагматики впливає на їх сполучуваність і стає диференційною ознакою розрізнення компонентів семантичної парадигми багатозначного віддієслівного іменника. ДІ здебільшого мають таку саму валентність, як і твірне дієслово (з прийменником чи без), проте є ряд відмінностей, зокрема в прийменниковому керуванні. Низка польських дієслів може вживатися з додатком у формі дієслівного іменника, на відміну від української мови, що пов’язане з тим, що поляки сприймають світ більш ‘опред-мечено’, а українці мають органічну здатність бачити життя в динаміці, русі й передавати це дієсловом.Висновки. Малодослідженим та актуальним аспектом у сучасних мовознавчих дослідженнях є гібридні частини мови, зокрема в контексті структурно-семантичних відмінностей на тлі слов'янських мов. Дієслівні іменники є яскравим прикладом гібридності, оскільки поєднують у собі категорії, характерні різним класам слів, як наприклад, дієслівні граматичні категорії виду, стану та способу протиставляються іменниковим категоріям роду та відмінка.Ключові слова: валентність, перехідність / неперехідність, дієслівне керування, семантика.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

У статті аналізуються фразеологізми польської та української мови з лексичним компонентом язик. Порівнюється семантичне значення і етимологічне походження даних мовних одиниць. Доведено ілюстративно, що в обох мовах такі ФО характеризують людину, здебільшого, з негативного боку.

У статті окреслено перспективу дослідження віддієслівних дериватів в українській мові в контексті теоретичних здобутків сучасної лінгвістики, умови альтернацій у словотвірних парадигмах девербативів в українській, російській і польській мовах.

У статті проаналізовано публіцистичні праці другої половини ХІХ – початку ХХ ст., присвячені найважливішим проблемам національно-культурного руху українців Галичини. Метою статті є роз­кри­ти погляди переважно лідерів цього руху на найбільш актуальні питання українського куль­турного жит­тя краю та прослідкувати за трансформацією національно-культурного руху українців Галичини у національно-визвольний. За допомогою джерелознавчої критики ми спробували з’ясувати об’єктивно-суб’єктивний інформаційний потенціал публіцистичних праць українських, польських та російських гро­мадсько-культурних діячів та політиків, що дозволило зробити реконструкцію різних аспектів націо­нально-культурного руху українців Галичини впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Герменев­тика, як мистецтво правильно розуміти мову іншої людини, зокрема писемний текст, мала також важливе значення для аналізу творів учасників національно-культурного руху. Нам вдалося вста­новити, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. простежується стійка тенденція до політизації україн­ського націо­нально-культурного руху та трансформації його у національно-визвольний. Це позначилася на творах громадських діячів цього часу (Юліана Бачинського, Леона Василевського, Станісла­ва Людке­ви­ча, Івана Труша, Івана Франка та інших), де акцентується на тому, що тільки політична самостійність українців може стати передумовою до вирішення найнагальніших проблем, у тому числі культурного характеру. Такий світоглядний підхід має важливе суспільне значення в умовах сучасної гібридної російсько-української війни, коли боротьба за українську державність триває. Ключові слова: Галичина, національно-культурний рух, публіцистичні праці, громадське това­риство, політична самостійність.

Розвиток сучасної історико-правничої науки потребує нового бачення певних етапів державотворення в Україні, зокрема періоду перебування українських земель у складі Австро-Угорщини, та оцінки політичних і соціальних процесів, що відбувалися в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Необхідно розвіяти міф про ліберальний характер австрійського правління на окупованих землях Галичини та розглянути колоніальну політику австрійської влади, яка була спрямована на експлуатацію природних ресурсів, дискримінацію культури, мови, обмеження громадянських прав населення Галичини. Метою статті є розгляд правотворчої діяльності К. Левицького з протидії колоніаль ній політиці австрійської влади в Галичині. Виділено характерні риси колоніальної політики, наслідками якої у Галичині стало гальмування розвитку економіки, обмеження прав місцевого населення, включаючи використання української мови, культури, насадження чужої культури та релігії, варварська експлуатація природних ресурсів. Колоніальна політикаавстрій ської влади також призвела до масштабної корупції, що проявилося у судових процесах, пов’язаних із розкраданням мільйонних державних позик на будівництво залізниць у Галичині. Показано, що австрійська влада створила колоніальну систему управління в Галичині та місцеву систему самоврядування, де головну роль відігравали представники польської аристократії та іноземного капіталу. У своїй депутатській діяльності в австрійському парламенті К. Левицький вніс низку законопроєктів, спрямованих на протидію колоніальній політиці щодо захис ту української мови, економіки, запобігання варварській експлуатації природних ресурсів та зубожіння сільського господарства за допомогою зменшення податків, виділення позик на придбання сільськогосподарської інвентаризації та посівний матеріал, а також безкоштовне надання допомоги при катастрофах. Як член бюджетного комітету парламенту Австрії К. Левицький здійснював контроль за розподілом коштів та їх витрачанням. Одночасно з цим були внесені пропозиції до зміни виборчого законодавства, які передбачали передачу частини повноважень у сфері управління Галицькому сейму та органам місцевого самоврядування.

Розвиток сучасної історико-правничої науки потребує нового бачення певних етапів державотворення в Україні, зокрема періоду перебування українських земель у складі Австро-Угорщини, та оцінки політичних і соціальних процесів, що відбувалися в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Необхідно розвіяти міф про ліберальний характер австрійського правління на окупованих землях Галичини та розглянути колоніальну політику австрійської влади, яка була спрямована на експлуатацію природних ресурсів, дискримінацію культури, мови, обмеження громадянських прав населення Галичини. Метою статті є розгляд правотворчої діяльності К. Левицького з протидії колоніаль ній політиці австрійської влади в Галичині. Виділено характерні риси колоніальної політики, наслідками якої у Галичині стало гальмування розвитку економіки, обмеження прав місцевого населення, включаючи використання української мови, культури, насадження чужої культури та релігії, варварська експлуатація природних ресурсів. Колоніальна політикаавстрій ської влади також призвела до масштабної корупції, що проявилося у судових процесах, пов’язаних із розкраданням мільйонних державних позик на будівництво залізниць у Галичині. Показано, що австрійська влада створила колоніальну систему управління в Галичині та місцеву систему самоврядування, де головну роль відігравали представники польської аристократії та іноземного капіталу. У своїй депутатській діяльності в австрійському парламенті К. Левицький вніс низку законопроєктів, спрямованих на протидію колоніальній політиці щодо захис ту української мови, економіки, запобігання варварській експлуатації природних ресурсів та зубожіння сільського господарства за допомогою зменшення податків, виділення позик на придбання сільськогосподарської інвентаризації та посівний матеріал, а також безкоштовне надання допомоги при катастрофах. Як член бюджетного комітету парламенту Австрії К. Левицький здійснював контроль за розподілом коштів та їх витрачанням. Одночасно з цим були внесені пропозиції до зміни виборчого законодавства, які передбачали передачу частини повноважень у сфері управління Галицькому сейму та органам місцевого самоврядування.

Богдан Ігор Антонич (1909–1937) пише поезію українською, а Ї. Гараси- мович (1933–1999) польською мовою. Без огляду на приналежність різним національним і поетичним традиціям, їм спільна мифотворчість природи. Оба плекають поетику простору. Перший називає її зеленою біблією, другий – країною лагідності. Їм спільний лемківський природний, культурний і поетичний субстрат. Під лемківським субстра- том розуміємо лат. scintilla lirica – коломийка, краков’як, в основі емоціоналізації світу, відсутність героїчної моделлі світу, розщеплення суспільного і історичного єства поміж цивілізаційними моделяями Сходу і Заходу, приналежність греко-католицькій церкві в материкових землях та в россіянні як творення недокінченого екуменізму, посе- редництвом якого здійснювалася денаціоналізація лемків на рахунок державотворних народів в оточенні. В цих межах українська культурна традиція переважає, хоча у материкових землях і у розсіянні з’явлюються перехідні форми наближення східнослов’янської основи до західнослов’янських та південнослов’янських традицій.

Досліджено функціонування однієї з найбільших національних груп серед студентів Київського комерційного інституту – поляків. На підставі архівних документів з’ясовується географія походження студентів-поляків, їх соціальна приналежність, особливості їх навчання та проживання у Києві в студентський період. Встановлюється консолідуюча роль для них католицької церкви, ступінь їх національної свідомості, ставлення до суспільно-політичного життя, а також ряд інших важливих аспектів життя. При цьому обрання економічної освіти (а отже і відповідної професійної кар’єри в подальшому) багатьма студентами-поляками дозволяє робити висновок про розуміння польським суспільством початку XX ст. важливості економічної сфери. Це відповідало загальноєвропейській тенденції, а отже дозволяє вести мову і про контекстуальність розвитку польської нації із західноєвропейськими націями.

This article is a review of Svitlana Sukhareva’s monograph Polish and Ukrainian Polish-language prose of the 17th century (ukr. «Польська та українська польськомовна проза XVII століття»). The author of the review assesses the results of the research contained in the above-mentioned monograph as necessary for the development of Ukrainian-Polish studies, primarily for the study of Polish prose of the Baroque period, because the mentioned dissertation allows for a comprehensive reflection on the literary process of the Polish-Ukrainian borderland, which the author of the monograph understands as Polish-language Ukrainian literature of the 17th century. According to Sukhomlynov, the most important achievement is the isolation of the dominant concepts of historical and regional progress, namely rhetorical, genealogical, intertextual, mythological, historical and axiological. Besides, it is one of the first detailed analyzes of Polish literature of the Baroque era in Ukrainian philology. The monograph introduces the concept of micro- and mega-species in Baroque literature, which the author of the review considers as an innovative contribution to the described research. The author of the review does not see any drawbacks in the dissertation under examination.

The article deals with problems of contrastive stylistics in Ukrainian and Polish languages. The analysed words are of the same origin but have diff erent stylistic meaning in the aforementioned languages. The diff erences in functional and expressive stylistic meanings as well as causes of this phenomenon are investigated.

Дослідження особливостей функціювання лексики на позначення стихійних явищ, виконане на матеріалі писемних пам’яток української мови ХVІ–ХVІІІ ст., дає підстави стверджувати, що генетично аналізовані номени цієї тематичної групи праслов’янського походження. Одиничним випадком представлено запозичення з польської мови пожога. У задекларований період відбувається активне поповнення групи лексики на позначення стихійних явищ за рахунок входження в неї лексичних одиниць з інших тематичних груп, зокрема метеорологічної лексики, та розвитку в цих словах унаслідок семантичних зсувів нових значень, що репрезентують загальне поняття «стихійне явище». Аналізовані лексеми демонструють один вид системних відношень – синонімічні.За структурою в аналізованих писемних текстах виявляють активність однослівні найменування, з’ясувати відповідну семантику яких допомагає контекстуальне оточення. Часто автори творів послуговуються кількаслівними найменуваннями, до складу яких входить іменник та прикметник (зазвичай це атрибутиви великій, лютий чи форми найвищого ступеня порівняння превеликіе, прежестокій, що експліцитно вказують на високий ступінь описуваного явища).Прикметно, що для реалізації семи ‘повінь’ автори залучають віддієслівний іменник потоп, що в досліджуваний період поступово починає втрачати релігійну та набуває світської семантики. Києворуську традицію продовжує номінація цього явища дієслівно-іменниковим або прикметниково-іменниковим словосполученням.Основним репрезентантом семи ‘посуха’ слугує атрибутив сухий, який у досліджуваних пам’ятках уживається виключно в описових конструкціях, субстантивний компонент яких – лексема на позначення пори року (весна, літо, осінь).Сему ‘холод’ в аналізованих писемних текстах реалізують лексеми холод і мороз, ужиті в повноголосній формі та ускладнені квантитавними формами прикметників для репрезентації ступеня стихійного явища. Саме в реалізації цієї семи спостерігаємо суб’єктивний підхід до оцінки явища.Лексема сніг у багатьох контекстах реалізує синкретизовану семантику – ‘атмосферні опади’ та ‘стихійне явище’. Чітке уявлення про стихійне явище дають контексти, у яких автори послуговуються додатковим атрибутивом-кваліфікатором великий. Зрідка роль додаткового кваліфікатора виконує прислівник зі значенням кількості, ускладнений іншим прислівником зі значенням міри і ступеня.У семантичній структурі номенів на підставі метафоричного перенесення відбувся розвиток переносного значення, що засвідчують сучасні лексикографічні праці. Більшість однослівних найменувань успадкувала нова українська мова, де вони продовжують функціювати без зміни основного лексичного значення.The study of the peculiarities of the functioning of the vocabulary designating natural disasters performed on the basis of written monuments of the Ukrainian language in the 16th–18th centuries allows us to state that the genetically analyzed lexemes in this thematic group are of Proto-Slavic origin. The only exception is the borrowing пожога from the Polish language. The vocabulary designating natural disasters was actively completed due to the inclusion of lexical units from other thematic groups including meteorological vocabulary and the development of new meanings in these words because of semantic shifts representing the general concept of ‘natural disasters’ during the declared period. The analyzed lexemes demonstrate one type of systemic relations: synonymous.One-word names show activity according to the structure of the analyzed written texts. The contextual environment helps to find out the corresponding semantics of them. The authors often use multi-word names which include a noun and an adjective (they are usually the adjectives великий, лютий or forms of the highest degree of comparison превеликіе, прежестокій, which explicitly indicate a high degree of the described disaster).It is noteworthy that the authors use the verbal noun потоп for the realization of the seme ‘flood’, which gradually started to lose its religious semantics and acquired a secular meaning in the period under study. The Kievan Rus’ tradition is continued by the nomination of this disaster by a verb–noun or an adjective– noun word combination.The main representative of the seme ‘drought’ is the adjective сухий, which is used exclusively in the descriptive constructions in the studied monuments, the substantive component of which is a lexeme to denote a season (весна, літо, осінь).The lexemes холод and мороз realize the seme ‘cold’ in the analyzed written texts. They are used in their full-vowel forms and combined with quantitative forms of adjectives to represent the degree of the natural disaster. A subjective approach to the assessment of the disaster is observed in the implementation of this seme.The lexeme сніг in many contexts implements syncretized semantics: ‘precipitation’ and ‘natural disaster’. A clear idea of the natural disaster is given by the contexts in which the authors use the additional qualifier великій. Occasionally, the adverb with the value of amount combined with another adverb with the value of extent and degree performs the role of an additional qualifier.As evidenced by modern lexicographic works, the development of a figurative meaning occurred in the semantic structure of nouns on the basis of metaphorical transfer. The present-day Ukrainian language inherited most of the one-word names, which continue to operate without changing their basic lexical meaning.

Стаття присвячена зіставному дослідженню аллативних дієслів динамічної просторової локалізованості в українській і польській мовах. У ході аналізу виділено смислові групи, визначено, які словотвірні значення є спільними для обох мов, а які характерні для однієї з мов, з’ясовано кількісну наповнюваність кожної групи, встановлено набір словотворчих засобів та їх продуктивність.

Cтаття підготовлена на основі маловідомих сторінок в історії боротьби українського народу за свою національну державність у період Російсько-польської війни, на завершальному етапі її активної фази у листопаді 1920 року. Розкрито причини та особливості прийняття рішень українським державним і військовим керівництвом щодо продовження збройної боротьби самотужки, після втрати союзницької допомоги з боку Польської Республіки. Розкрито маловідомі факти підписання російсько-польського перемир’я, тактики бойових дій між червоноармійськими та українськими військами на лівому березі Збруча. Вказано на головні причини поразок і невдач Української армії, які призвели до відступу на польську територію з подальшим її інтернуванням. Ключові слова: Українська Народна Республіка, Російсько-польська війна, армія УНР, Військо Польське, Польська Республіка, командувач, старшина, козак.

У розвідці описуються динамічні моделі перцептивної лексики української, польської та англійської мов у вигляді конструктів, що реалізують дериваційний тип ситуації – тип співвідношення дериваційного потенціалу вихідного та дериваційний імплікаціонал цільового стану справ. Дериваційний тип ситуації осмислюється в аспекті певного типу семантичного відношення, що засвідчує модифікацію предикатно-актантних структур вихідного та цільового стану справ на основі зміни рольових, комунікативних, таксономічних, референційних і дейктичних характеристик учасників перцептивної ситуації.

У статтi розглянуто романи найпопулярнiших письменникiв України та Польщi - «Країна гiркої нiжностi» Володимира Лиса й «Останнi iсторiї» Ольги Токарчук в контекстi збереження родової й нацiональної пам’ятi, репрезентованої через форму спогадiв. Деконструювання минулого в обох творах вiдбувається через спогади трьох жiнок (бабусi - дочки - онуки). Накладаючись на подiї теперiшнього, спогади розширюють часопросторовий континуум твору через ретроспекцiю та проспекцiю. Основну увагу зосереджено на кореляцiї iндивiдуальної та колективної пам’ятi, репрезентованiй у низцi iсторiй, викладених у романах. Пiд час аналiзу використано студiї з культурологiї, психологiї, соцiологiї, фiлософiї А. Ассман, Я. Ассмана, П. Нора, Р. Тердiмана та iнших. Вказано, що iндивiдуальна пам’ять людини як найважливiший вимiр її буття в епiцi розгорнута через родову пам’ять, що накладається на iсторичну пам’ять народу. Простiр пам’ятi у текстi означений рiзними формами збереження iнформацiї й творить горизонт живого спогаду. У романах концепт пам’ятi осмислюється на iндивiдуальному, соцiальному, культурному, нацiональному, iсторичному рiвнях. Iндивiдуальна пам’ять жiнок старшого поколiння поєднана з iсторичною травмою вимушених переселенцiв i дiтей «ворогiв народу». Генетична пам’ять стає матрицею iдентичностей Даздраперми - Вiталiї - Олесi («Країна гiркої нiжностi») та Параскеви - Iди - Маї («Останнi iсторiї»). Маркером цiєї пам’ятi у творах є українська мова та релiгiйнiсть. Український i польський твори зближують форма оповiдi, теми пам’ятi, повторюваностi жiночої долi, самотностi, материнського iнстинкту, нацiональної iдентичностi. Три жiночi долi - це символiчна проекцiя людини на тлi iсторичних подiй XX столiття в Польщi та Українi.

Дирда І. А. Принципи навчання української мови як іноземної: теоретичні проблеми. У статті розкривається сутність поняття «принцип навчання», аналізуються погляди українських і зарубіжних науковців стосовно різних принципів навчання мови. Виокремлено загальнодидактичні та лінгводидактичні принципи навчання української мови як іноземної. Ключові слова: принципи навчання, українська мова як іноземна, принципи навчання української мови як іноземної, загальнодидактичні та лінгводидактичні принципи навчання.

У статті порушено актуальні проблеми вивчення української мови іноземними громадянами на підготовчому факультеті вищих навчальних закладів, схарактеризовано основні підходи, методи навчання, визначено перспективи розвитку окресленого аспекту методики.

Folk perceptions of disease through the prism of Ukrainian and Polish phraseologyThe article analyzes the phraseological units of the Ukrainian and Polish languages motivated by folk perceptions of the etiology of diseases; describes ethnocultural features of the formation of the analyzed units; and reveals that in Ukrainian and Polish phraseology the idea of personification and demonic origin of diseases is highlighted by coding in the phraseological units: 1) the outward appearance of mythical creatures similar to the appearance of an afflicted person; 2) specific actions of the personified disease that lead to the deterioration of health or even death; 3) folk ways of treating illness and so on. Ludowe wyobrażenia o chorobach przez pryzmat frazeologii języka ukraińskiego i polskiegoW artykule przeanalizowano jednostki frazeologiczne języka ukraińskiego i polskiego motywowane ludowymi wyobrażeniami o etiologii chorób; opisano etnokulturową specyfikę tworzenia badanych jednostek; oraz ustalono, że we frazeologii języka ukraińskiego i polskiego wyobrażenia o personifikacjach i demonicznym pochodzeniu chorób odzwierciedlone są za sprawą kodowania w jednostkach frazeologicznych: 1) osobliwości wyglądu zewnętrznego istoty mitycznej podobnego do wyglądu zewnętrznego chorego człowieka; 2) konkretnych działań uosobionej choroby, które prowadzą do pogorszenia samopoczucia albo śmierci; 3)ludowych sposobów leczenia choroby itd.

Зінченко В. М. Концептуальні засади формування мовно-мовленнєвих компетентностей учнів старших класів профільної школи. У статті визначено мету й завдання профільного курсу української мови, сформульовано концептуальні засади вдосконалення змісту й організації навчання української мови учнів старших класів профільної школи на основі системного підходу та запропоновано концепцію навчання української мови у профільних класах загальноосвітніх навчальних закладів (профіль – українська філологія).

Перманентна трансформація сучасного суспільства знаходить відображення насамперед у його мові. Зокрема тяжіння до ґендерного паритету зумовлює необхідність усе- бічного врахування самоідентифікації кожного індивіда в процесі спілкування. У статті розгля- нуто актуальний стан соціальних змін у суспільстві як передумову розвитку ґендерного перекла- дознавства (на матеріалі французької та української мов). Кількість доробок у царині ґендерної лінгвістики, присвячених різним аспектам перекладу на матеріалі інших мов, є ознакою важливо- сті цього напряму. Проведене компаративне дослідження доводить, що в Україні культура вико- ристання ґендерно коректних термінів є доволі низькою порівняно з іншими країнами, зокрема Францією. Йдеться не лише про фемінізацію сучасної мови, а й про її ґендерну нейтралізацію з огляду на небінарні особистості. Непредставленість в арсеналі мови засобів, пристосованих до нової ґендерної картини світу, безперечно, призводить до певних проблем у внутрішньомовному спілкуванні та під час передачі гендерно нейтральних форм іншою мовою. Головна відмінність полягає у протилежних напрямах розвитку французької та української мов: якщо перша тяжіє до нейтралізації назв професій, надаючи перевагу інклюзивному письму, то друга, навпаки, – до створення ґендерно бінарних слів. Французька та українська мови мають відмінну граматичну структуру і різняться, зокрема, засобами вираження граматичного гендеру. Українська нале- жить до тих мов, які мають систему дієвідмінювання, де граматичний рід на відміну від фран- цузької може зазначатися в дієсловах. Ідентичним для досліджуваних мов є намагання уник- нути ґендерно маркованих займенників, замінюючи їх нейтральними (французька) та іншими термінами без указівки на біологічну стать (українська). Сьогодні бракує комплексних праць із вивчення специфіки перекладацьких трансформацій у мовній парі «французька/українська» під час передачі одиниць ґендерно нейтральної мови, що засвідчує актуальність нашої розвідки.

У статті подано характеристику комбінаторного словника відповідно до засад практичної комбінаторної лексикографії, а також на тлі історичної лексикографії. Наведено основні принципи створюваного Комбінаторного словника української мови XVІ–XVIII століть на основі ад’єктивно-субстантивних словосполучень, особливості його будови, специфіку джерельної бази, будову словникової статті. Згадано важливість короткого Словника малозрозумілих іменників, доданого до Комбінаторного словника української мови XVІ–XVIII століть.