Relevant bibliographies by topics / Позовної заяви / Journal articles
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Позовної заяви.

Journal articles on the topic 'Позовної заяви'

Author: Grafiati
Published: 30 May 2022
Last updated: 31 May 2022

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles

Select a source type:

Consult the top 26 journal articles for your research on the topic 'Позовної заяви.'

Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.

You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.

Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.

1

А., Лубяна К. "ДІЯЛЬНІСТЬ АДВОКАТА НА СТАДІЇ ВІДКРИТТЯ СПРОЩЕНОГО ПОЗОВНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНІЙ СПРАВІ ТА УСКЛАДНЕНЬ, ЯКІ УНЕМОЖЛИВЛЮЮТЬ ТАКЕ ВІДКРИТТЯ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 1 (39) (April 21, 2020): 154–64. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-154-164.

Full text
Abstract:
У статті проаналізовано специфіку діяльності адвоката на стадії відкриття спрощеного позовного провадження у цивільній справі та ускладнень, які унеможливлюють таке відкриття. Наведено характеристику законодавчих норм у вказаній царині. Виведено перелік особливостей діяльності адвоката на стадії відкриття спрощеного позовного провадження у цивільній справі та ускладнень, які унеможливлюють таке відкриття. Охарактеризовано зміст і значення кожної з них. Автор звертає увагу на те, що оскільки позивач має право в позовній заяві заявити клопотання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, адвокат повинен подати таке клопотання вже на цій стадії, адже ігнорування цього права у майбутньому може призвести до того, що судом буде прийнято рішення про розгляд справи у порядку загального позовного провадження. Також зауважено, що дослідники питань, пов’язаних із алгоритмами складання і подання позовних заяв, приходять до висновку, що цінність позовної заяви полягає не у кількості написаного матеріалу, а у тих ідеях, які містяться у ній. Тому, адвокату, як професійному представнику, варто сумлінно та належно складати позовні заяви та низку інших процесуальних документів, оскільки це буде запорукою надання дійсно професійної правничої допомоги. Як відзначає науковець Я.П. Зейкан, у позовному провадженні мають зазначатись звернення позивача та обґрунтування його вимог, а завдання суду полягає у з'ясуванні того, наскільки це звернення відповідає дійсним обставинам справи. Саме тому, позовна заява обов’язково має містити обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Крім того, варто враховувати, що адвокат може подати позовну заяву повторно, після усунення її недоліків. В той самий час, статтею 185 Цивільного процесуального кодексу України також передбачено ряд інших випадків, коли позовна заява може повернутись адвокату, наприклад, у тому випадку, коли заяву подано адвокатом, який не має процесуальної дієздатності, тобто його відносини із особою, інтереси якої він представляє, не оформлені договором про надання правової допомоги. Іншим ускладненням, яке унеможливлює відкриття спрощеного позовного провадження у цивільній справі, є відмова суду у відкритті провадження у справі. Статтею 186 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі у вичерпному переліку випадків. Ключові слова: адвокат; діяльність адвоката; позов; пред’явлення позову; позовне провадження; спрощене позовне провадження; цивільне судочинство; стадія відкриття провадження.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
2

Бояринцева, М. А. "ОСОБЛИВОСТІ РОЗГЛЯДУ АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ У КАСАЦІЙНІЙ ІНСТАНЦІЇ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 22 (November 8, 2019): 22–28. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v22i0.596.

Full text
Abstract:
У статті автором характеризується така стадія адміністративного судочинства, як ка­саційний розгляд адміністративної позовної заяви. Увага автора зосереджена на харак­теристиці новел чинного законодавства у сфері адміністративного судочинства. Автором визначаються особливості функціонування Великої Палати як складника Верховного Суду, характеризується особливості розгляду адміністративних позовних заяв. Автором наго­лошується на тому, що предметом касаційного оскарження мають бути визнані не самі рішення адміністративних судів, а відображені в них, на думку заявника, порушення норм матеріального чи процесуального права.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
3

Гуйван, П. Д. "КРИТИЧНІ МІРКУВАННЯ З ПИТАННЯ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ЛИШЕ ЗА ЗАЯВОЮ СТОРОНИ У ПРОЦЕСІ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, no. 29 (January 26, 2022): 78–84. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.718.

Full text
Abstract:
Гуйван П. Д. Критичні міркування з питання про застосування позовної давності лише за заявою сторони у процесі. – Стаття. У роботі проведено наукове дослідження питання про правову обґрунтованість і доціль- ність нормативного правила щодо застосування позовної давності лише за заявою сторони в спорі. Автор обстоює тезу, за якою такий підхід є невиваженим і таким, що суперечить основним засадам цивілістики. Так, спотворюється одне з основоположних понять цивіліс- тики – щодо змісту суб’єктивного матеріального права. Адже строк є елементом суб’єктив- ного права особи, а його сплив у зв’язку з вичерпаністю часових характеристик останнього приводить до припинення суб’єктивного права. У разі ж невизначеності із часом позовного домагання (він залежить від волі відповідача й може бути як завгодно довгим або взагалі вічним) втрачається ключова ознака права – його визначеність. Бо заявити про сплив дав- ності можна лише в судовому процесі, а його може взагалі не бути. Тож ставити дієвість матеріального права в залежність від процесуальних діянь недоцільно й сутнісно невірно. Подібна позиція була прийнятною в час, коли існувала концепція єдиної давності, але наразі вона відкинута правовою наукою та законодавством. Критично оцінене правило, яке означає фактичну безстроковість і матеріального права на позов. Тривалість реалізації охоронного повноваження за ним уже не обмежується нормативним строком, адже зовсім не виключено, що кредитор, пред’явивши позов поза межами давнісного строку й не маючи жодних поважних причин для його відновлення, все ж отримає судовий захист з огляду на відсутність заяви відповідача. І така концепція методологічно неправильна. У статті вивчено питання про можливість кваліфікації заяви про сплив давності як прояв принци- пу диспозитивності. Піддано обґрунтованій критиці подібні підходи сучасних науковців. Указується, що диспозитивність полягає у вільному виборі сторонами процесу доказів, які вони використовують в обґрунтуванні своїх вимог чи заперечень. Однак позовна давність не є доказом у справі, а факт спливу позовної давності є звичайним запереченням проти позову, який має розглядатися незалежно від заяви сторони.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
4

Грабар, Н. М. "Підготовка адвокатом позовної заяви до суду." Держава і право, Вип. 50 (2010): 345–50.

Find full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
5

Гебеш, С. А. "ЕТАПИ ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНІЙ СПРАВІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 7, 2021): 71–75. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).691.

Full text
Abstract:
Статтю присвячено дослідженню такої стадії адмі­ністративного судочинства, як відкриття провадження у справі. Автором в узагальненому вигляді з’ясовуються пев­ні закономірності позицій учених щодо визначення сутності цієї стадії, виділено її етапи, з’ясовано їх зміст та особливості. Виокремлено такі етапи стадії відкриття прова­дження в адміністративній справі: 1) пред’явлення позовної заяви; 2) перевірки позовної заяви щодо від­повідності встановленим законом вимогам, строків подання, виявлення недоліків, установлення факту адміністративної дієздатності позивача або належність повноважень представника, підстав звернення, пра­вильність підсудності справи; 3) прийняття рішення щодо подальшого руху позовної заяви. У статті встановлено послідовність їх здійснення та розкрито їх сутність, а також наголошується на важ­ливості кожного з етапів для подальшого розгляду пу­блічно-правового спору по суті та на дотриманні норм матеріального та процесуального права. Особлива увага приділяється другому етапу - пере­вірці на відповідність. У цьому етапі на суд покладаєть­ся виняткова відповідальність у частині необхідності в забезпеченні максимально детального аналізу позо­ву, а тому значення дій судді на цьому етапі відкриття провадження дуже вагоме. У висновках до статті констатується, що важливість відкриття провадження як стадії адміністративного судочинства є безперечною, оскільки вона є першим етапом реалізації права на судовий захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом ін­тересу громадянина, а також захисту прав та інтересів або реалізації в передбачених законодавством випад­ках компетенції державного органу.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
6

Кілічава, Т. "Зразок позовної заяви щодо оскарження податкового повідомлення-рішення." Юридичний журнал, no. 2 (104) (2011): 114–16.

Find full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
7

Кілічава, Т. "Зразок позовної заяви щодо оскарження податкового повідомлення-рішення." Юридичний журнал, no. 2 (104) (2011): 114–16.

Find full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
8

Гнап, Д. Д. "Процесуальні аспекти залишення позовної заяви без руху в адміністративному процесі." Університетські наукові записки Хмельницького університету управління та права, Вип. 2 (62) (2017): 71–78.

Find full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
9

Штефан, О. О. "Предмет позову як елемент позовної заяви на захист авторського права." Питання інтелектуальної власності, Вип. 12 (2017): 41–49.

Find full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
10

Гуйван, П. Д. "ОБЧИСЛЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ПІСЛЯ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ: ЧИННЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ЙОГО ТЛУМАЧЕННЯ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 49–53. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).10.

Full text
Abstract:
У статті проведено дослідження реальної правової природи матеріального суб’єктивного права особи на позов. Вивчено темпоральні аспекти, що пов’язані з тривалістю здійснення позовного домагання. Приділено особливу увагу аналізу перебігу давнісного строку після пред’явлення позову. В роботі доводиться помилковість поширеної в науці та правозастосовній практиці тези про переривання давнісного перебігу із пред’явленням позову за тими ж вимогами. Такий підхід неправильний, бо на практиці може призвести до захисту того права, яке не може бути захищеним і у такий спосіб спотворити основоположну ідею юридичної визначеності як елемента верховенства права, закладену колись в основу запровадження інституту позовної давності. Піддано обґрунтованій критиці положення про те, що у разі зміни підстави позову давність за пред’явленою вимогою переривається від часу подання заяви про таку зміну. Адже у разі зміни підстави позову захищається вже зовсім інше порушене право, виникає інша вимога, яка почала задавнюватися від виникнення права на неї, тобто від часу конкретного правопорушення. За наслідками дослідження зроблений висновок, що новий позов аналогічного змісту до тієї ж особи після пред’явлення домагання стає неможливим через пряму вказівку закону. Разом із тим встановлено, що давність переривається тільки у виключних випадках, коли судові вимоги пред’явлені не за всім обсягом обов’язку та не до всіх боржників. Таке переривання відбувається лише стосовно охоронно-правових вимог, не охоплених змістом та спрямованістю позову. Це відбувається, коли з якихось суб’єктивних чи об’єктивних обставин носій охоронного права на позов може пред’явити судове домагання не за всією сумою обов’язку або не до всіх солідарних боржників, зобов’язаних за неподільним боргом. У такому разі вельми справедливим буде правило про переривання давнісного перебігу за рештою вимог або стосовно боржників, не охоплених домаганням. Але то може застосовуватися лише як виняток із загального правового інструментарію, за яким переривання давності під час пред’явлення позову за тими ж вимогами до того ж відповідача неприпустиме. В інших випадках переривання не буде, а позовна давність достроково припиняється, як і будь-який строк у момент своєчасного здійснення обмеженого нею в часі суб’єктивного права.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
11

Nahnybida, V. I. "Арбітраж як суб’єкт правозастосування при вирішенні міжнародних комерційних спорів." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (March 13, 2020): 78–86. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.09.

Full text
Abstract:
Метою статті є дослідження механізму встановлення юрисдикції арбітражного суду на вирішення комерційних спорів, аналіз поняття та змісту концепції арбітрабільності. Наукова новизна полягає у дослідженні особливостей делегування міжнародному комерційному арбітражу правозастосовчих функцій державними судами. Так, стверджується, що, делегуючи такі функції, держава автоматично не виключає вказані категорії спорів з-під юрисдикції судів. Лише при наявності письмової арбітражної угоди, яка відповідатиме вимогам чинності, дійсності та виконуваності, дотримання вимог арбітрабільності спору, а також реалізації однією зі сторін наміру вирішити спір саме в порядку арбітражу шляхом подання звернення в арбітраж (позовної заяви) такий спір виключається з юрисдикції державних судів та розглядається арбітражем. Висновки. Беручи до уваги договірні передумови передачі спору на вирішення міжнародних комерційних арбітражів, арбітрабільність спорів дійсно є критерієм, що окреслює сферу правомочностей сторін спору щодо вибору й передачі на вирішення арбітражу певних, визначених категорій спорів (визначає межі договірної свободи сторін), а з іншого боку – на етапі виникнення спору дозволяє складу арбітражу виявити належність конкретного спору до тих, які можуть бути вирішені арбітражем, відмежовуючи таким чином сферу підвідомчості спорів державним судам. Положення проаналізованих норм свідчать, що на рівні українського законодавства створено відповідний механізм реалізації положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. й учасники, які уклали угоду про передачу спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, дійсно мають право скористатися саме таким способом альтернативного вирішення спору з його одночасним вилученням з юрисдикції державних судів, що забезпечується положеннями процесуального кодексу про залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
12

Солончук, І. В., В. О. Балінська, and Я. В. Геращенко. "ЕЛЕКТРОННІ ДОКАЗИ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ЗАКОНОДАВЧИХ НОВОВВЕДЕНЬ." Знання європейського права, no. 2 (June 29, 2021): 48–52. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.203.

Full text
Abstract:
У статті досліджено процес виведення на законодавчий рівень поняття електронного доказу та його правовий шлях від внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України через офіційне закріплення такого поняття до встановлення його місця серед системи доказів сьогодні. З’ясовано правову природу процесу електронного доказування та нормативне закріплення особливостей такого виду доказу. Проаналізовано та розкрито зміст поняття електронного доказу, наведеного законодавцем, виокремлено його основні види, які випливають із такого аналізу, та з’ясовано шляхи подання до суду, ураховуючи особливості, продиктовані сучасними технологіями. Оскільки дискусійним питанням серед вітчизняних науковців залишається відмежування копії електронного доказу від оригіналу, особливу увагу приділено його дослідженню. Також результатом дослідження є з’ясування місця електронних доказів в інституті доказування у цивільному судочинстві сьогодні. Установлено, яку форму повинен мати електронний доказ, аби стати належним та бути прийнятим судом, зокрема досліджено проблематику посвідчення електронного доказу шляхом підписання єдиним цифровим підписом. Для з’ясування практичного боку електронного доказу у статті проаналізовано значну кількість судових рішень, у тому числі постанов Верховного Суду, які сьогодні є орієнтиром для українських суддів під час вирішення спорів, доказова база яких має електронні докази. Таким чином, статтею вирішено низку проблематичних питань у сфері електронного доказування та звернено увагу на основні переваги і недоліки існування категорії електронних доказів: приєднання електронних доказів до позовної заяви, розмежування понять «оригінал електронного доказу» та «копія електронного доказу», аналіз способів їх засвідчення та проблематика визнання судом прийнятності електронних доказів і долучення їх до матеріалів справи. Також дослідженням акцентовано на зручності подання електронних доказів та нових можливостях, які виникли внаслідок розширення меж доказування, використання сучасних технологій, що призвело до виведення процесу захисту права особи новий рівень.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
13

Сусак, М. С. "ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ РОЗСУД АДМІНІСТРТИВНОГО СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ У КОМПЕТЕНЦІЙНИХ СПОРАХ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 11, 2021): 153–59. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).709.

Full text
Abstract:
Сусак М. С. Процесуальний розсуд адміністратив­ного суду першої інстанції у компетенційних спорах. - Стаття. У статті на підставі узагальнення та порівняння чин­ного адміністративно - процесуального законодавства, судової практики адміністративного судочинства досліджено особливості процесуального розсуду адмі­ністративного суду першої інстанції у компетенційних спорах. З’ясовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, і на публічно - правові спори між суб’єктами владних повноважень з приво­ду реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень (компетенцій- ний спір), а також з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адмі­ністративних договорів. Автором на основі комплексного аналізу положень статтей КАС України розглянуто та з’ясовано, що яв­ляє собою компетенційний спір, що розуміють під по­няттям «компетенція», визначено та розглянуто по­няття адміністративного договору та встановлено, які основні ознаки притаманні саме адміністративному договору. На підставі проведеного дослідження, авто­ром встановлено, що на сьогоднішній день в Україні на законодавчому рівні в адміністративному праві від­сутній спеціальний закон, який регулює правовідно­сини з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. У зв’язку з чим, нерідко в судовій практи­ці адміністративного судочинства трапляються ви­падки, коли адміністративні договори співвідносять, наприклад, з цивільними, господарськими договора­ми, а цивільні, господарські помилково вважають ад­міністративними договорами, або виникають спори стосовно правомірності укладання адміністративних договорів в тій чи іншій управлінській сфері та ін. Тому, автором, з метою подолання існуючих проблем на законодавчому рівні запропоновано прийняти За­кон України «Про адміністративні договори», в нор­мах якого закріпити поняття, види, ознаки, особливос­ті, передумови та ін. з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними ад­міністративних договорів аби мінімізувати, або навіть унеможливити виникнення спірних правовідносин з даного питання. Також, автором на основі комплек­сного аналізу судової практики адміністративного судочинства проаналізовано судові рішення адміні­стративних судів України ухвалених у компетенцій- них спорах, та встановлено, що нерідко компетенція суб’єктів владних повноважень може пересікатися і як наслідок виникає компетенційний спір. Установлено, що судді адміністративного суду пер­шої інстанції наділені правом на реалізацію процесу­ального розсуду у компетенційних спорах. Процесу­альний розсуд адміністративного суду першої інстанції реалізується суддею відповідно до положень статтей КАС України, а також здійснюється на підставі крите­ріїв процесуального розсуду (норм права, фактичних обставин, судової практики, навантаження) з моменту отримання суддею позовної заяви та завершується ух­валенням остаточного судового рішення по адміністра­тивній справі у компетенційному спорі.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
14

БУТИРСЬКА, ІРИНА. "Наказне провадження у господарському судочинстві." Право України, no. 2020/07 (2020): 98. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-098.

Full text
Abstract:
Кожна судова справа має свої особливості, і вирішувати всі справи за однаковою процедурою – неефективно та нераціонально. Це зумовлює необхідність диференціації процесуальної форми. У господарському судочинстві одним із проявів такої диференціації є наказне провадження. Запроваджуючи у господарське судочинство наказне провадження, законодавець мав на меті зробити вирішення господарських спорів більш зручним і доступним. Однак понад дворічна практика застосування наказного провадження господарськими судами виявила низку проблемних питань, що не дають змогу зазначеному інституту ефективно оптимізувати витрати часу та коштів суб’єктів господарювання на захист їхніх прав та інтересів. Метою статті є теоретичне осмислення наказного провадження у господарському судочинстві, системний аналіз практики застосування процесуальних норм, що регулюють наказне провадження у господарському судочинстві, та вироблення пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства у цій частині. Наголошено, що наказне провадження є одним із проявів спрощення господарської процесуальної форми. Досліджено критерії, яких можна дотримуватися при спрощенні провадження, а саме: майновий критерій і безспірність вимог. Зроблено висновок, що безспірність грошової вимоги у наказному провадженні презюмується, але не є обов’язковою умовою видачі судового наказу, оскільки господарський суд, вирішуючи питання про видачу судового наказу, має у своєму розпорядженні лише докази, надані заявником. Встановлено умови видачі судового наказу, до яких авторка відносить: 1) із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги; 2) заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності; 3) заборгованість повинна мати грошовий характер за договором; 4) сума вимоги не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) презюмування безспірності грошової заборгованості; 6) заявником і боржником у наказному провадженні можуть бути виключно юридичні особи та фізичні особи – підприємці; 7) штрафні санкції не можуть бути предметом судового наказу. Сьогодні доводиться констатувати альтернативність застосування наказного і спрощеного позовного провадження, яке може пізніше трансформуватися ще й у загальне позовне провадження. Наявність такої альтернативи у заявника затягує процес і перевантажує суддів, оскільки завдяки цьому одна й та сама справа може двічі розглядатися судом – спочатку за правилами наказного, а потім – за правилами спрощеного позовного провадження. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність посилити у законодавстві імперативні засади розмежування наказного, спрощеного позовного і загального позовного провадження.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
15

РАДЗИВІЛЮК, ВАЛЕРІЯ, and РОДІОН ПОЛЯКОВ. "Проблеми застосування господарсько-процесуальних норм у процедурі банкрутства (неплатоспроможності)." Право України, no. 2020/07 (2020): 147. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-147.

Full text
Abstract:
На сучасному етапі процедура банкрутства в Україні регулюється Кодексом України з процедур банкрутства (КзПБ), який набрав чинності 21 жовтня 2019 р. Це величезний, прогресивний крок у розвитку процедури банкрутства або конкурсного процесу в нашій державі. Водночас практика застосування КзПБ виявила низку описок, колізій і прогалин, які сьогодні доводиться долати правозастосовним органам. Важливу роль при цьому відіграє те, що норми КзПБ розповсюджуються як на провадження у справах про банкрутство, які відкрито після набрання ним чинності, так і до. Одним із ключових питань залишається застосування норм господарського процесуального законодавства при здійсненні процедури банкрутства. Метою статті є висвітлення проблем застосування господарсько-процесуальних норм у процедурі банкрутства (неплатоспроможності). Авторами встановлюється наявність колізії в частині застосування норм Господарського процесуального кодексу України (ГПК України) щодо справ про неплатоспроможність фізичних осіб. Наголошується, що при здійсненні судом основного провадження у справі про банкрутство, положення про їх розгляд за правилами загального порядку позовного провадження не застосовується з огляду на специфікупроцедури банкрутства. Аналізується оскарження судових рішень у процедурі банкрутства. За результатами проведеного дослідження авторами зроблено висновки: у ГПК України містяться посилання на нечинний Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, що створює колізії для судів; передбачений у ГПК України для позовного провадження загальний порядок розгляду справи абсолютно не підходить для процедури банк рутства і на практиці взагалі не застосовується судами; статті КзПБ щодо залишення без руху або повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство зовсім не стосуються недоліків самої заяви і не дають можливості застосовувати у цих випадках відповідні норми ГПК України; поширення загальних положень ГПК України без урахування особливостей процедури банкрутства для вирішення спорів майнового характеру у межах справи про банкрутство може заблокувати саму процедуру банкрутства; варто встановити чіткі умови відкриття провадження у справі про банкрутство, поставивши їх у залежність від стійкої неплатоспроможності боржника; скоротити кількість судових рішень, які підлягають апеляційному оскарженню у процедурі банкрутства через процесуальні акти, ухвалені з малозначних та організаційних питань.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
16

Факас, І. Б. "Поетапне впровадження Єдиної судово-інформаційної телекомунікаційної системи та її окремих підсистем (модулів) у цивільне судочинство." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 129–36. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.706.

Full text
Abstract:
У статті розглянуто сутність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, її окремих підсистем (модулів), початок функціонування та етапи впровадження у цивільне судочинство. Динаміка реформування української судової системи загалом і цивільного судочинства зокрема періодично змінюється, однак необхідно констатувати недоліки процедури комунікації між учасниками цивільного процесу та їх представниками із судовими органами. Метою цієї статті є дослідження перспектив впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, її окремих підсистем (модулів) у цивільне судочинство. Ставиться завдання проаналізувати законодавче забезпечення впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та її окремих підсистем (модулів), з'ясувати актуальні проблеми функціонування цієї системи у цивільному судочинстві. Нині в Україні простежується тенденція залишення позовних заяв, поданих через підсистему «Електронний суд», без руху та повернення їх позивачам. Ці та інші факти неправомірного повернення позовних заяв створюють ризики для реалізації сторонами свого права на доступ до правосуддя під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить норми, яка повністю забезпечувала би можливість ефективного використання електронного судочинства, а тому законодавче врегулювання цього питання сприятиме реалізації кожною особою права на доступ до правосуддя.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
17

Коцюба, Надія Йосипівна. "Структурно-семантичні принципи організації офіційно-ділового тексту (на прикладі позовних заяв)." ScienceRise 5, no. 5(1) (December 25, 2014): 87. http://dx.doi.org/10.15587/2313-8416.2014.32248.

Full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
18

Бєлкін, М. Л. "Актуальні проблеми сплати державного мита при подачі позовних заяв до господарських судів." Вісник господарського судочинства, no. 1 (2010): 177–86.

Find full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
19

Бєлкін, М. Л. "Актуальні проблеми сплати державного мита при подачі позовних заяв до господарських судів." Вісник господарського судочинства, no. 1 (2010): 177–86.

Find full text
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
20

Соловйова, Галина, and Тетяна Меньших. "ПРАВОВІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ ЯКОСТІ ТОВАРУ ЯК ОБ'ЄКТА СУДОВОЇ ТОВАРОЗНАВЧОЇ ЕКСПЕРТИЗИ." Молодий вчений, no. 1 (101) (January 31, 2022): 212–14. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2022-1-101-44.

Full text
Abstract:
У статті розглянуто теоретико-методологічні основи проведення оцінки якості товару як об’єкта судової товарознавчої експертизи. На основі порівняння положень Цивільного кодексу України, Закону України «Про захист прав споживачів» та інших нормативно-правових актів дано характеристику завдань експертної оцінки якості товару. Визначено, що процесуальний аспект судової експертної оцінки якості товару має на меті встановлення факту наявності чи відсутності порушень, вказаних у позовній заяві або у кримінальному провадженні. Сутнісний аспект такої експертизи полягає у підтвердженні або запереченні наявності підстав для реалізації прав покупця. Дано коротку характеристику суб’єктивним та об’єктивним методам оцінки якості товару у межах товарознавчої експертизи: вимірювальному, органолептичний, експертному та іншим.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
21

ХЛІБОРОБ, НАТАЛІЯ. "Запровадження електронного адміністративного судочинства в Україні: інновації та перспективи." Право України, no. 2018/02 (2018): 102. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-102.

Full text
Abstract:
Запровадження електронного судочинства стало провідною темою наукових дискусій останнього часу. Основним сьогодні залишається запитання: чи зможе електронне судочинство підвищити рівень захисту прав людини, особливо в адміністративних справах, де однією зі сторін правового спору є приватна особа, якій протистоїть суб’єкт владних повноважень? Загалом інформаційні технології дають змогу створювати нові форми організації діяльності та взаємодії органів публічної влади з суспільством, запроваджувати інноваційні рішення щодо правового регулювання та організації публічно-правових відносин. Метою статті є з’ясувати, по-перше, які реальні можливості створюють інноваційні законодавчі норми про електронне адміністративне судочинство для учасників адміністративного процесу, по-друге, якими мають бути подальші кроки органів публічної влади, зокрема і законодавця, для того щоб відбулася реалізація положень про запровадження електронного адміністративного судочинства. На законодавчому рівні відбулося закріплення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, яка має стати основою впровадження усіх наступних елементів електронного адміністративного судочинства. Вперше закріплено положення про те, що суд здійснює розгляд справи за матеріалами судової справи в електронній формі. Учасникам адміністративного процесу надано можливість подавати докази в електронній формі та використовувати електронний цифровий підпис. Крім того, документи можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Однак неоднозначним залишається правова регламентація можливості звернення до адміністративного суду з електронним позовом. У статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України чітко вказано, що позовна заява подається у письмовій формі. Хоча письмова форма фактично не виключає можливості створення електронного документа, однак те, що законодавець прямо не передбачив такої можливості, як звернення до суду шляхом подання електронного адміністративного позову, лише свідчить про неготовність публічної влади до реальних перетворень судових процесів за допомогою інформаційних технологій. Судові процеси зокрема та система загалом є чи не найконсервативнішою з публічних інституцій. У процесі розвитку суспільства базові елементи судового процесу зами є зробити використання інформаційних технологій максимально безпечним для прав людини, а також використати можливості цифрового світу для полегшення складних юридичних процедур. Отже, зі змінами, які внесені у КАС України, фактично відбулося запровадження окремих елементів електронного судочинства в адміністративний процес. Однак докорінних змін не сталося, оскільки на законодавчому рівні закріплені положення, які досі регулювалися підзаконними нормативно-правовими актами. Наст судової інформаційно-телекомунікаційної системи, посилення захисту персональних даних і відповідальності за незаконне втручання у роботу систем електронного судочинства.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
22

Антонюк, О. "Юрисдикція справ про скасування наказів Міністерства юстиції України щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав." Юридичний вісник, no. 2 (August 25, 2020): 115–21. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1712.

Full text
Abstract:
У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
23

СМОКОВИЧ, МИХАЙЛО. "Обмеження права суддів на судовий захист." Право України, no. 2018/02 (2018): 118. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-02-118.

Full text
Abstract:
Кодексом адміністративного судочинства України в редакції від 15 грудня 2017 р. (далі – КАС України) Верховний Суд визначено як єдину касаційну інстанцію в Україні і запроваджено новий порядок розгляду справ у ньому. Відповідно до ст. 266 КАС України спори щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя віднесено до підсудності нового Верховного Суду. Однак при оцінці окремих положень законів України “Про судоустрій і статус суддів” і “Про Вищу раду правосуддя” виникає низка правових запитань, зокрема: чи повинен Верховний Суд застосувати обмеження, передбачені цими нормативно-правовими актами, чи відмовлятися від застосування згаданих обмежень і відкривати провадження в адміністративних справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя? Метою статті є встановлення відповідності підстав для судового оскарження рішень Вищої ради правосуддя щодо звільнення судді з посади через вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, нормам Конституції України й основоположним принципам права. Граматичне тлумачення ч. 2 ст. 57 Закону України “Про Вищу раду правосуддя” дає змогу стверджувати, що перелік підстав оскарження є вичерпним. Фактично це правове регулювання забороняє використання такого засобу захисту прав, як позов до адміністративного суду через допущення Вищою радою правосуддя, на думку зацікавленої особи, інших порушень закону, що протиправно обмежують її права. З огляду на ст. 23 Конституції України право на судовий захист (зокрема доступ до суду) може бути обмежене у випадках, коли це необхідно для недопущення порушення прав і свобод інших людей, та задля виконання обов’язків особи перед суспільством. Обмеження конституційного права на судовий захист слід застосовувати з урахуванням принципу верховенства права, зокрема таких його складових, як співмірність між інтересами особи та суспільства, а також справедливість, розумність, логічність закону тощо. Враховуючи, що положення Конституції України та процесуального законодавства розраховані на регулювання судового захисту в умовах, коли у суспільства є довіра до діючих суддів, то можемо дійти висновку, що обмеження права суддів на судовий захист відповідають вимозі справедливості, оскільки рівень довіри до суддів, які були призначені на посади до суспільно-політичних змін листопада 2013 р. – лютого 2014 р., низький. Отже, обмеження прав суддів на судовий захист, запроваджені законами України “Про судоустрій і статус суддів” і “Про Вищу раду правосуддя”, відповідали вимогам співмірності між інтересами особи та суспільства, справедливості, розумності за певних політико-правових обставин. Обмеження відповідно до Закону України “Про Вищу Раду правосуддя”, на нашу думку, мають бути тимчасовими. Їхнє збереження після початку процесуальної діяльності нового Верховного Суду порушуватиме принцип верховенства права, зокрема вимоги справедливості та розумності. Тому при надходженні відповідних позовних заяв Верховний Суд повинен відмовлятися від застосування згаданих обмежень та відкривати провадження в адміністративних справах.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
24

ТИМЧЕНКО, ЛІЛІАНА, and МАРТА ЯЦИШИН. "Міжнародно-правова відповідальність Російської Федерації за терористичні та кібертерористичні дії в Україні." Право України, no. 2020/12 (2020): 100. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-100.

Full text
Abstract:
Агресія Російської Федерації (РФ) проти України, розпочата у 2014 р., призвела до нищівних наслідків. Перебуваючи в умовах гібридного конфлікту, Україна стала середовищем здійснення різноманітних атак, зокрема терористичних і кібертерористичних. Встановлення обставин кожного конкретного інциденту та притягнення до відповідальності РФ є першочерговим завданням для підтримання міжнародної безпеки, зниження рівня світової терористичної загрози, а також відновлення миру і справедливості в Україні. Метою статті є визначення та комплексний аналіз можливостей притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за терористичні та кібертерористичні дії в Україні відповідно до чинних норм міжнародного права. Докази причетності РФ до організації та підготовки незаконних збройних формувань для вчинення на території України терористичних актів є численними. Вони перебувають у розпорядженні правоохоронних органів України, Казахстану, Чехії, обговорюються у межах роботи органів міжнародних міжурядових організацій, розміщені на відкритих інформаційних майданчиках засобів масової інформації. Вчені у своїх наукових працях вдало підсумували свідчення, на підставі яких можна зробити однозначний висновок про відповідальність РФ за скоєння терористичних дій і за причетність до них, встановлений зв’язок терористичних угруповань “Донецької Народної Республіки” та “Луганської Народної Республіки” з російською владою. Варто окремо відзначити інтенсифікацію кібератак на території України, починаючи з 2014 р., за участю, сприяння і фінансування РФ. Фактичні підстави притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за кібертерористичні акти на території України можна розглядати з позиції порушення зобов’язань, встановлених міжнародними договорами у сфері протидії тероризму. Відсутність безпосередніх вказівок на конкретні кібератаки, які відбувалися на території України, у позовній заяві Уряду України до Міжнародного суду ООН від 16 січня 2017 р. про порушення Російською Федерацією зобов’язань за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 р. та за Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. (Україна проти Російської Федерації), а також у матеріалах справи, що перебувають у публічному доступі, обумовлено загальною невизначеністю засад застування норм міжнародного права до кіберпростору. Беззаперечними є факти здійснення кібератак на території України саме з російської інформаційної інфраструктури, а також за участю Збройних сил Російської Федерації, що підтверджується у заявах багатьох держав, рішеннях міжнародних організацій, зокрема і Європейського Союзу. Держава зобов’язана не надавати свідомого дозволу для використання кібернетичної інфраструктури, яка перебуває на її території або під її контролем, для здійснення негативних і незаконних дій проти іншої держави. Ба більше, держава зобов’язана вжити всіх необхідних та ефективних заходів, аби зупинити таку протиправну діяльність. РФ заперечує наявність підстав для відповідальності за вчинені терористичні та кібертерористичні дії. Завдання України – продовжити розслідування справ, інтенсифікувати розпочаті провадження, вести пропагандистську (роз’яснювальну) роботу у межах міжнародних організацій, через двосторонні перемовини, розповсюдження знань на рівні суспільства. Визначення способів притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за здійснені терористичні і кібертерористичні атаки на території України є важливою умовою для відновлення справедливості, відшкодування завданих збитків, а також елементом розвитку державного контуру безпеки, зокрема й кібернетичної.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
25

СМОКОВИЧ, МИХАЙЛО. "Правова природа поняття “інтерес” як об’єкта судового захисту в адміністративному судочинстві." Право України, no. 2019/04 (2019): 40. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-040.

Full text
Abstract:
На практиці нині відсутні єдині підходи до порядку встановлення та оцінки наявності порушеного законного інтересу осіб при зверненні до суду, що зумовлює різні підходи правозастосування в реалізації права на його судовий захист. Діяльність суду в цих умовах наражається на справедливу критику щодо незабезпечення ефективного судового захисту передусім через недостатню вмотивованість і непослідовність у вирішенні цих питань. Тому цілком обґрунтованою є необхідність дослідження змісту поняття “інтерес” як об’єкта судового захисту задля формування єдиної правозастосовної практики. Метою статті є встановлення змісту поняття “інтерес” фізичних та юридичних осіб як об’єкта судового захисту в адміністративному судочинстві. Проаналізовано вживання терміна “інтерес” у Конституції та законах України. На підставі цього аналізу зроблено висновок, що законодавець не надав юридично-змістової характеристики поняттям “інтерес”, “законний інтерес”, “охоронюваний законом інтерес” тощо. Встановлено, що в окремих випадках поняття “інтерес” можна поділити за суб’єктною чи предметною ознаками; здійснено класифікацію видів інтересу за вказаними характеристиками. Конституцією України не визначений вичерпний перелік інтересів громадян, а тому він може бути розширений законодавцем у законах України та підзаконних актах, зокрема тими, які захищаються законом. Незважаючи на те, що “інтерес” є однією з категорій, які достатньо широко застосовується у законодавстві України, він, з огляду на багатоаспектність, має безліч варіантів трактування. У зв’язку з цим, окрім юридичного, проаналізовано етимологічний, загальносоціологічний і психологічний зміст поняття “інтерес”. Крім цього, з’ясовано зміст поняття “охоронюваний законом інтерес”, а також співвідношення інтересу члена громади та органів місцевого самоврядування. Визначено способи захисту інтересів позивача в адміністративному судо чинстві. Заінтересована особа має право звертатися до суду за захистом не будь-якого, а виключно легітимного інтересу, тобто такого, що не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Наявність конфлікту (конкуренції) інтересів сторін у спорі не свідчить про нелегітимність їхніх інтересів. Запропоновано під “інтересом” фізичних та юридичних осіб, який є об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України), вважати усвідомлене та виражене прагнення до користування конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом; зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Встановлено ознаки, яким повинен відповідати “інтерес”, щоб він міг бути об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві, а саме: усвідомлене та виражене, зокрема у позовній заяві, прагнення; такий інтерес повинен перебувати у логічно-смисловому зв’язку з суб’єктивними правами; суб’єктивними правами прямо не опосередковується, тобто виходить за їхні межі; не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, тобто відповідає ознаці “легітимності”; метою судового захисту інтересу є задоволення саме індивідуальних потреб; порушенням інтересу особи їй може бути завдано шкоди. Зроблено висновок, що у зв’язку з відсутністю правового врегулювання певного інтересу скаржника, або встановлених нормами права меж поведінки відповідача, факт наявності інтересу особи-позивача слід встановлювати у кожному конкретному випадку, якщо інше прямо не передбачено законом (як, наприклад, у випадку уточнення виборчих списків).
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
26

Шепель, М. А. "Прокурор як суб’єкт захисту права на безпечне довкілля у порядку адміністративного судочинства." Актуальні проблеми держави і права, no. 84 (February 6, 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i84.151.

Full text
Abstract:
У статті висловлюється авторська позиція щодо встановлення статусу прокурора як суб’єкта захисту права на безпечне довкілля у порядку адміністративного судочинства. Автором встановлено, що попри анонсовану концептуальну ідею трансформації органів прокуратури із «суб’єкта загального нагляду» у правозахисний орган, її реалізація навряд чи може бути оцінена як високоефективна, що обумовлено відсутністю як ґрунтовних науково-теоретичних досліджень особливостей їх адміністративно-правового статусу, так і відсутністю розробленої урядової концепції їх реформування. Автором визначено, що прокурору необхідно у адміністративному судочинстві обґрунтувати наявні обставини, що підтверджують необхідність його участі у справі, що полягають у визначенні безумовних обставин неможливості реалізації прав інших органів публічного управління як представників приватних та суспільних інтересів. Автором визначено, що у разі відсутності у фізичної особи, по-перше, майнової можливості ініціювати провадження у публічно-правовому спорі у порядку адміністративного судочинства (мова йде, про необхідність сплати судового збору та інших обов’язкових платежів), по-друге, професійної підготовки та рівня освіти чи інших необхідних експертних знань для подання відповідної позовної заяви та її обґрунтування, що є часто необхідним у разі бездіяльності органу державної влади чи місцевого самоврядування, фактично не існує альтернативи такому суб’єкту, здатному забезпечити захист порушеного публічного чи приватного права чи інтересу. Автором обґрунтовано, що вирішення зазначеної проблеми є можливим шляхом створення окрім інституту приватної адвокатури в Україні інституту адвокатури, що має бути віднесено до категорії «державної служби», фінансування діяльності якої має бути забезпечено за рахунок державного та місцевих бюджетів. Автором підкреслено, що саме такий інститут, діяльність якого фактично б забезпечувалась за кошти платників податків, є реальним засобом представництва соціально незахищених верств населення в умовах сучасних реалій.
APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles
We offer discounts on all premium plans for authors whose works are included in thematic literature selections. Contact us to get a unique promo code!

To the bibliography