Academic literature on the topic 'Позитивний клінічний ефект'

Синдром подразненої кишки (СПК) входить до числа найпоширеніших функціональних захворювань органів травлення. Не дивлячись на активні дослідження, проведені в останні роки, механізми розвитку СПК і ефективність його лікування залишаються досить низькими. Мета – проаналізувати результати лікування СПК у пацієнтів з ожирінням препаратом Лактімак Форте за клінічними показниками та вмістом фосфору у слині. Матеріал і методи. Обстежено 22 пацієнти з СПК та ожирінням. Проаналізовано особливості клінічного перебігу коморбідної патології. Додатково проаналізовано зразки слини всіх пацієнтів. Проведено статистичну обробку матеріалу. Результати. Після проведеного лікування у хворих з ожирінням суттєво зменшилися клінічні прояви СПК та нормалізувалися випорожнення. Пацієнти відзначали добру переносимість Лактімак Форте. Побічних дій, пов'я­заних з прийомом препарату, не виявлено. Встановлено, що у пацієнтів з коморбідною патологією достовірно знижується рівень неорганічного фосфору у слині. Після проведеного лікування вміст неорганічного фосфору у слині достовірно підвищився, що, ймовірно, може свідчити про покращення як гомеостазу шлунково-кишкового каналу, так і електролітного складу слини. Висновки. Комбінований препарат Лактімак Форте чинить позитивний клінічний ефект без побічних впливів у хворих із СПК та ожирінням. Виявлено достовірні зміни рівня неорганічного фосфору в слині пацієнтів із СПК та ожирінням. Дослідження вмісту фосфору слини у пацієнтів з поєднанням СПК та ожиріння може бути простим неінвазивним скринінговим методом ранньої діагностики даної комбінованої патології.

Хронічна серцева недостатність (ХСН) є однією з головних проблем серцево-судинних захворювань. За останні роки змінились погляди на структуру ХСН — переважає ХСН зі збереженою фрак­цією лівого шлуночка. Незважаючи на використання аспірину, зберігається ризик тромбоутворення, що потребує зміни тактики лікування. Метою нашого дослідження було вивчення морфофункціонального стану тромбоцитів у хворих на ХСН зі збереженою фракцією викиду, обумовленою ішемічною хворобою серця (ІХС), та змін при використанні мельдонію в комплексній терапії на тлі прийому аспірину. У дослідженні брали участь 12 хворих (8 чоловіків, 4 жінки) віком від 51 до 75 років (середній вік, M ± m, — 67,8 ± 2,7 року) із ХСН ІІ–ІІІ функціонального класу зі збереженою систолічною функцією лівого шлуночка, обумовленою ІХС. Групу контролю становили 6 хворих на ІХС віком від 46 до 61 року (середній вік 50,8 ± 2,2 року) без клінічних та об’єктивних даних щодо наявності ХСН. Усі обстежені хворі на ХСН були розподілені на 2 групи залежно від лікування. Першу групу становили 7 хворих на ХСН, які додатково до стандартної терапії отримували мельдоній (препарат Вазопро, компанія «Фармак», Україна) в дозі 1,0 г, що вводили внутрішньовенно. До другої групи ввійшло 5 хворих, які отримували лише стандартну терапію. Для оцінки морфофункціонального стану тромбоцитів проводили електронну мікроскопію. При ХСН виявлено збільшення агрегаційної активності тромбоцитів, що свідчить про підвищений ризик тромбоутворення в даної категорії хворих. Використання в комплексній терапії ХСН мельдонію обумовлює не тільки клінічний позитивний ефект, але й ефект з боку тромбоцитів за рахунок зменшення кількості активованих, агрегованих, дегранульованих та підвищення неактивованих форм.

Диспепсія є частою причиною звернення за медичною допомогою, це захворювання погіршує якість життя, знижує працездатність хворих, потребує значних економічних ресурсів. Більшість таких пацієнтів звертаються за медичною допомогою до сімейного лікаря. Мета – проаналізувати нові настанови і рекомендації та сформувати сучасний алгоритм діагностики й лікування функціональної диспепсії (ФД) на етапі первинної медичної допомоги. Матеріал і методи. У дослідженні застосовано інформаціологічний, бібліосистематичний та аналітичний методи в міжнародних медичних інформаційних електронних базах даних. Результати. Терміном «недосліджена диспепсія» позначають усі випадки звернення пацієнта за медичною допомогою, якщо ніяких обстежень ще не було проведено. Для встановлення діагнозу ФД необхідно провести ряд додаткових досліджень, щоб виключити органічну природу захворювання. Диспепсія є клінічним діагнозом, а хронічний гастрит – морфологічним. Згідно з сучасними рекомендаціями, завданням сімейного лікаря є визначення показань до ендоскопічного обстеження і проведення діагностики інфекції Helicobacter pylori. Тактика «test and treat» щодо інфекції Helicobacter pylori при недослідженій диспепсії дає позитивний клінічний ефект, особливо в довгостроковій перспективі, а також відновлює слизову оболонку шлунка та має канцеропревентивну дію. Доведену ефективність у лікуванні різних форм функціональної диспепсії мають інгібітори протонної помпи (ІПП), які рекомендовано призначати курсом 4–8 тижнів з наступним прийомом за потреби. При відсутності ефекту від терапії першої лінії ІПП рекомендується призначення сучасних прокінетиків коротким курсом, трициклічних антидепресантів протягом 6 місяців, а також психологічної терапії. При неможливості досягнення позитивного ефекту при ФД можуть використовуватись, але не мають достатньої доказової бази, такі методи лікування як акупунктура, фітотерапія, призначення пробіотиків та вітамінних комплексів. Висновки. При зверненні пацієнта з диспепсією завданням сімейного лікаря є визначення показань до ендоскопічного обстеження і проведення діагностики інфекції Helicobacter pylori та, при позитивному результаті, – ерадикації Helicobacter pylori. Доведену ефективність у лікуванні різних форм функціональної диспепсії мають ІПП, прокінетики, трициклічні антидепресанти, психологічна терапія.

Мета роботи: вивчити результати планових хірургічних втручань внаслідок первинного хронічного захворювання вен під час вагітності з використанням компонентів протоколу FAST TRACK surgery. Матеріали і методи. У 457 вагітних виконано планове відкрите хірургічне втручання у ІІ та ІІІ триместрах із первинним симптомним хронічним захворюванням вен С2S-4s, Ер, As, р, Рг (СЕАР 2002) з використанням компонентів протоколу FAST TRACK surgery. Результати досліджень та їх обговорення. У всіх оперованих використовували мультидисциплінарний підхід ведення пацієнток протягом усієї вагітності з госпіталізацією їх до спеціалізованого акушерського стаціонару для виконання операції, яке у 92,3 % пацієнток проведено у день госпіталізації на фоні проведеної перинатальної психотерапевтичної підготовки її і плода до хірургічного втручання. Операцію виконував судинний хірург – так званий “монотехнолог” або “акушерський судинний хірург” в оптимальні терміни вагітності. За рахунок цих чинників у 97,2 % оперованих отримано позитивний клінічний ефект при 100 % відсутності у всіх оперованих ускладнень з боку плода і матері. Планове хірургічне втручання не спричиняло передчасних пологів, не ускладнило перебіг вагітності в післяопераційному і післяпологовому періодах. Усі діти народилися вчасно і в задовільному стані.

Актуальність. Синдром Прадера–Віллі (СПВ) — це генетичне захворювання, яке характеризується розвитком тяжких форм ожиріння в комплексі з рядом коморбідних станів. Відомі терапевтичні методи лікування ожиріння при СПВ дають помірний позитивний ефект, а хірургічні методи корекції ваги мають високий ризик розвитку післяопераційних ускладнень. Мета дослідження: проаналізувати результати проведеного бариатричного хірургічного втручання методом лапароскопічного дистального шунтування шлунка з одним анастомозом та з подальшою пластичною корекцією шкірно-жирових клаптів і надлишкових тканин у пацієнта з синдромом Прадера–Віллі, ускладненим морбідним суперожирінням (ІМТ = 73 кг/м2). Клінічний випадок: Одному хворому із генетичним захворюванням — синдромом Прадера– Віллі, що поступив у клініку з морбідним суперожирінням (ІМТ=73 кг/м2) та його ускладненнями, виконано лапароскопічне дистальне шунтування шлунка з одним анастомозом та подальшою пластичною корекцією. Після операції вага пацієнта зменшилася на 80 кг, нормалізувалися показники рівня глюкози та артеріального тиску, уночі пацієнт спить без використання CPAP-апарата, рухається вільно без задишки. Обговорення. Показами до проведення бариатричної операції у пацієнтів із СПВ вважається наявність індексу маси тіла (ІМТ) ≥ 35 кг/м2 у поєднанні з тяжкими супутніми коморбідними станами (синдром обструктивного апное, синдром Піквіка, ЦД 2 типу, неалкогольний стеатогепатоз тяжкої форми, захворювання опорно-рухового апарату), або ІМТ ≥ 40 кг/м2 у поєднанні з більш легкими супутніми патологіями. Пошук оптимальної методики лікування ожиріння у хворих на СПВ продовжується. Висновки. Важливий мультидисциплінарний підхід до лікування хворих з СПВ з обов’язковим залученням ендокринологів, генетиків, терапевтів і бариатричних хірургів. Проведення сучасних бариатричних операцій у комплексі з медикаментозним лікуванням дозволяє досягти стійкого зниження маси тіла та позитивної медико-соціальної реабілітації у хворих на морбідне ожиріння.

Мета: визначення клінічного образу дітей, що часто хворіють (ДЧХ), з урахуванням існуючих відомих даних медичної літератури та спостережень авторів, накопичених за останні 25 років клінічної практики. Матеріали та методи. Дизайн дослідження був клініко-діагностичним і включав пошук способів діагностики та лікування таких патологічних станів, які становили сучасний клінічний образ дітей, що часто хворіють. Дослідження мали проспективно-ретроспективний характер, були лонгітудинальними, з тривалим періодичним спостереженням за певною частиною одних і тих же пацієнтів упродовж 1–10 років після встановлення у них діагнозу «дитина, що часто хворіє» та проведення відповідного лікування. Щодо ефективності отриманих результатів, то дослідження мали прямий характер, тому що беззаперечно сприяли одужанню дитини з поліпшенням/нормалізацією її загального стану та якості життя. Дослідження були багатоцентровими, проведені в амбулаторних умовах на базі двох спеціалізованих у галузі хронічних інфекційних захворювань клінік із повним обсягом лабораторних досліджень та кафедри дитячих інфекційних хвороб медичного університету. Учасниками дослідження були діти від грудного віку до 14 років, батьки яких упродовж 2009–2020 років зверталися за консультацією зі скаргами на часті захворювання своїх дітей. Результати. Під наглядом авторів у 2010–2020 роках перебували 3547 дітей, що часто хворіли (6–12 епізодів на рік та нерідко навіть більше — 1–2 захворювання на місяць), а період кожного епізоду їхньої недуги тривав понад 5–7 діб. Дітей віком до 3 років було 862/3547 (24,3 %), від 3 до 7 років — 1295/3547 (36,5 %), від 7 до 14 років — 1390/3547 (39,2 %). З урахуванням клінічно домінуючих симптомів, які часто спліталися між собою в одну цілісну картину цих частих захворювань, дітей розподілили на дві великі групи спостережень. До I групи, яку умовно називали «Клінічний образ ДЧХ із гнійно-запальними захворюваннями», увійшли 1595/3547 (45 %) дітей. Інших 1952/3547 (55 %) дітей було включено до II групи з умовною назвою «Клінічний образ ДЧХ із домінуючими токсичними проявами». Також до ІІ групи дітей, що часто хворіють, увійшли діти з підвищеною температурою, не пов’язаною з гострими гнійно-запальними станами чи їх рецидивами. У цій групі під наглядом перебували 1952/3547 (55 %) дітей від грудного віку до 14 років із порушеннями температурного режиму, зокрема із затяжним субфебрилітетом — 1206/1952 (61,8 %), фебрильними атаками — 721/1952 (36,9 %) та 25/1952 (1,3 %) дітей переважно шкільного віку з фебрильною лихоманкою на рівні 38–40 °С і вище упродовж від декількох місяців до 4 років та іншими симптомами синдрому хронічної бактеріальної інтоксикації. Усі діти були обстежені бактеріологічно (бакпосіви з носа, глотки, рота тощо, а також із теплої сечі тричі, три дні поспіль), токсикологічно з використанням діагностичної системи «Токсикон»; проведено загальноклінічні обстеження, імуноферментний аналіз та полімеразну ланцюгову реакцію, визначення імунологічного статусу, за показаннями — інструментальне обстеження. Встановлено, що в усіх ДЧХ були наявні два вогнища хронічної бактеріальної інфекції: у носоглотці, що у 3467/3547, або 97,7 % дітей було пов’язано з Staphylococcus aureus, та у нирках (нефродисбактеріоз), у якому домінували ентерококи та кишкова паличка, що становили майже 2/3 (у 3312/5313, або 63 %) від усіх ізольованих штамів уринокультур та були виділені з сечі загалом у 3312/3547 (93,4 %) дітей. На підставі токсикологічного дослідження крові у переважної більшості дітей (77/96, або 80,2 %) була виявлена токсемія тяжкого ступеня, у 16/96 (16,7 %) — середньої тяжкості та у 3/96 (3,1 %) — легкого ступеня. Форма інтоксикації була здебільшого компенсованою у 87/96 (90,6 %) хворих, ще у 9/96 (9,4 %) — у стадії генералізації. При визначенні імунного статусу, який дослідили у 2160/3547 (60,1 %) ДЧХ від грудного віку до 14 років обох груп спостереження, встановлено, що показники клітинного та гуморального імунітету зазвичай були або в межах норми, або навіть частіше перевищували норму. Тільки у 67/2160 (3,1 %) дітей було виявлено незначну клітинну імунну недостатність, а у 7/2160 (0,3 %) дітей — селективну гіпогаммаглобулінемію IgA. Лікування всіх 3547 ДЧХ обох груп спостереження проводили з використанням бактеріальних автовакцин, виготовлених з ізольованих при бактеріологічному обстеженні штамів. Дітей, що пройшли лікування, наслідки якого можна вважати встановленими і не пов’язаними з супутнім прийомом антибактеріальних препаратів, було 3159/3547, або 89,1 %. Загалом 3093/3159, або 97,9 % дітей, що часто хворіли, повністю одужали упродовж 6–24 місяців від початку лікування бактеріальними автовакцинами без використання антибіотиків. Висновки. Клінічний образ дитини, що часто хворіє, наразі є збірним і складається з симптомів рекурентних респіраторних захворювань або повторних гострих респіраторних вірусних інфекцій, рецидивуючих гнійно-запальних захворювань носа, глотки, рота, вух, очей та бронхолегеневої системи, а також клінічних проявів синдрому хронічної бактеріальної інтоксикації, що розвинувся на тлі нефродисбактеріозу. Етіологічний і патогенетичний діагноз підтверджують результати бактеріологічного та токсикологічного обстеження. Стандартне лікування ДЧХ із використанням антибіотиків не є ефективним. Позитивний клінічний ефект вдається досягти у 97,9 % дітей з повним одужанням після використання бактеріальних автовакцин, виготовлених з ізольованих при бактеріологічному обстеженні штамів.

Мета: визначення клінічного образу дітей, що часто хворіють (ДЧХ), з урахуванням існуючих відомих даних медичної літератури та спостережень авторів, накопичених за останні 25 років клінічної практики. Матеріали та методи. Дизайн дослідження був клініко-діагностичним і включав пошук способів діагностики та лікування таких патологічних станів, які становили сучасний клінічний образ дітей, що часто хворіють. Дослідження мали проспективно-ретроспективний характер, були лонгітудинальними, з тривалим періодичним спостереженням за певною частиною одних і тих же пацієнтів упродовж 1–10 років після встановлення у них діагнозу «дитина, що часто хворіє» та проведення відповідного лікування. Щодо ефективності отриманих результатів, то дослідження мали прямий характер, тому що беззаперечно сприяли одужанню дитини з поліпшенням/нормалізацією її загального стану та якості життя. Дослідження були багатоцентровими, проведені в амбулаторних умовах на базі двох спеціалізованих у галузі хронічних інфекційних захворювань клінік із повним обсягом лабораторних досліджень та кафедри дитячих інфекційних хвороб медичного університету. Учасниками дослідження були діти від грудного віку до 14 років, батьки яких упродовж 2009–2020 років зверталися за консультацією зі скаргами на часті захворювання своїх дітей. Результати. Під наглядом авторів у 2010–2020 роках перебували 3547 дітей, що часто хворіли (6–12 епізодів на рік та нерідко навіть більше — 1–2 захворювання на місяць), а період кожного епізоду їхньої недуги тривав понад 5–7 діб. Дітей віком до 3 років було 862/3547 (24,3 %), від 3 до 7 років — 1295/3547 (36,5 %), від 7 до 14 років — 1390/3547 (39,2 %). З урахуванням клінічно домінуючих симптомів, які часто спліталися між собою в одну цілісну картину цих частих захворювань, дітей розподілили на дві великі групи спостережень. До I групи, яку умовно називали «Клінічний образ ДЧХ із гнійно-запальними захворюваннями», увійшли 1595/3547 (45 %) дітей. Інших 1952/3547 (55 %) дітей було включено до II групи з умовною назвою «Клінічний образ ДЧХ із домінуючими токсичними проявами». Також до ІІ групи дітей, що часто хворіють, увійшли діти з підвищеною температурою, не пов’язаною з гострими гнійно-запальними станами чи їх рецидивами. У цій групі під наглядом перебували 1952/3547 (55 %) дітей від грудного віку до 14 років із порушеннями температурного режиму, зокрема із затяжним субфебрилітетом — 1206/1952 (61,8 %), фебрильними атаками — 721/1952 (36,9 %) та 25/1952 (1,3 %) дітей переважно шкільного віку з фебрильною лихоманкою на рівні 38–40 °С і вище упродовж від декількох місяців до 4 років та іншими симптомами синдрому хронічної бактеріальної інтоксикації. Усі діти були обстежені бактеріологічно (бакпосіви з носа, глотки, рота тощо, а також із теплої сечі тричі, три дні поспіль), токсикологічно з використанням діагностичної системи «Токсикон»; проведено загальноклінічні обстеження, імуноферментний аналіз та полімеразну ланцюгову реакцію, визначення імунологічного статусу, за показаннями — інструментальне обстеження. Встановлено, що в усіх ДЧХ були наявні два вогнища хронічної бактеріальної інфекції: у носоглотці, що у 3467/3547, або 97,7 % дітей було пов’язано з Staphylococcus aureus, та у нирках (нефродисбактеріоз), у якому домінували ентерококи та кишкова паличка, що становили майже 2/3 (у 3312/5313, або 63 %) від усіх ізольованих штамів уринокультур та були виділені з сечі загалом у 3312/3547 (93,4 %) дітей. На підставі токсикологічного дослідження крові у переважної більшості дітей (77/96, або 80,2 %) була виявлена токсемія тяжкого ступеня, у 16/96 (16,7 %) — середньої тяжкості та у 3/96 (3,1 %) — легкого ступеня. Форма інтоксикації була здебільшого компенсованою у 87/96 (90,6 %) хворих, ще у 9/96 (9,4 %) — у стадії генералізації. При визначенні імунного статусу, який дослідили у 2160/3547 (60,1 %) ДЧХ від грудного віку до 14 років обох груп спостереження, встановлено, що показники клітинного та гуморального імунітету зазвичай були або у межах норми, або навіть частіше перевищували норму. Тільки у 67/2160 (3,1 %) дітей було виявлено незначну клітинну імунну недостатність, а у 7/2160 (0,3 %) дітей — селективну гіпогаммаглобулінемію IgA. Лікування всіх 3547 ДЧХ обох груп спостереження проводили з використанням бактеріальних автовакцин, виготовлених з ізольованих при бактеріологічному обстеженні штамів. ­Дітей, що пройшли лікування, наслідки якого можна вважати встановленими і не пов’язаними із супутнім прийомом антибактеріальних препаратів, було 3159/3547 або 89,1 %. Загалом 3093/3159, або 97,9 % дітей, що часто хворіли, повністю одужали упродовж 6–24 місяців від початку лікування бактеріальними автовакцинами без використання антибіотиків. Висновки. Клінічний образ дитини, що часто хворіє, наразі є збірним і складається з симптомів рекурентних респіраторних захворювань або повторних гострих респіраторних вірусних інфекцій, рецидивуючих гнійно-запальних захворювань носа, глотки, рота, вух, очей та бронхолегеневої системи, а також клінічних проявів синдрому хронічної бактеріальної інтоксикації, що розвинувся на тлі нефродисбактеріозу. Етіологічний і патогенетичний діагноз підтверджують результати бактеріологічного та токсикологічного обстеження. Стандартне лікування ДЧХ з використанням антибіотиків не є ефективним. Позитивний клінічний ефект вдається досягнути у 97,9 % дітей з повним одужанням після використання бактеріальних автовакцин, виготовлених з ізольованих при бактеріологічному обстеженні штамів.

Мета дослідження — оцінка ефективності застосування і переносимості нового інгібітору альфа-глюкозидази воглібозу (Воксиду) в лікуванні хворих на цукровий діабет (ЦД) 2-го типу. Матеріал і методи. Під спостереженням перебувало 20 пацієнтів із ЦД 2-го типу віком від 32 до 65 років, які не досягнули задовільного контролю вуглеводного обміну під впливом попереднього лікування. Перед початком дослідження і під час усього спостереження вони отримували попередню цукрознижувальну терапію (метформін і глімепірид). Загальна тривалість участі пацієнтів у дослідженні становила 3 місяці і включала чотири візити: початковий візит, перший і другий місяці — проміжні візити; через 3 місяці — завершальний візит. Рівень глікованого гемоглобіну (HbА1c) вимірювався під час першого й останнього візитів. Хворим на ЦД 2-го типу в складі комбінованої цукрознижувальної терапії додатково було призначено воглібоз (препарат Воксид, виробництво ТОВ «Кусум Фарм», Україна) по 0,2 мг перед сніданком, обідом і вечерею впродовж трьох місяців. Результати. Через 3 місяці прийому воглібозу концентрація глюкози натще знизилася на 1,8 ммоль/л і становила 7,4 ± 0,3 ммоль/л. Під час четвертого візиту рівень постпрандіальної глікемії на тлі комбінованої терапії з додаванням Воксиду вірогідно зменшився на 2,6 ммоль/л, НbA1c — на 1,2 %. Спостерігалася тенденція до зменшення індексу маси тіла в обстежених пацієнтів (на 1,1 кг/м2), однак вона не досягнула рівня статистичної значущості. Позитивний клінічний ефект від застосування препарату в нашому дослідженні був досягнутий у середньому при дозуванні 0,75 мг Воксиду на день. Лікування Воксидом безпечне для пацієнтів і добре ними переноситься. Висновки. Застосування Воксиду (воглібозу) у складі комбінованої терапії ЦД 2-го типу впродовж трьох місяців привело до статистично значущого поліпшення основних показників метаболізму і зниження інсулінорезистентності.

Мета роботи. Здійснити впорядкування даних доказової медицини стосовно застосування пробіотиків, враховуючи ступінь підтвердження їх ефективності при профілактиці та лікуванні різних захворювань. Матеріали і методи. Матеріалом дослідження були систематичні огляди Кокранівської бібліотеки за період 2006-2018 рр., методами - інформаційний пошук, аналіз та узагальнення. Результати й обговорення. Систематичні огляди стосовно ефективності та безпеки використання пробіотиків було ранжовано за датою та темою. Показано, що актуальність вивчення ефективності застосування пробіотиків зростає. Встановлено, що найбільша частка систематичних оглядів присвячена застосуванню пробіотиків у гастроентерології. Підтверджено безпечність проведення пробіотикотерапії та з’ясовано, що для досягнення ефекту, аналогічного до отриманих у рандомізованих клінічних дослідженнях, необхідно використовувати ту ж саму форму і дозу пробіотика, як у дослідженні. Позитивний ефект пробіотика, що спостерігається у пацієнтів одного віку не екстраполюється на пацієнтів іншого віку, а також ефект певного пробіотика не переноситься на інші види та штами пробіотичних мікроорганізмів. Висновки. На підставі аналізу даних Кокранівської бібліотеки виділено 32 систематичних огляди стосовно ефективності та безпеки використання пробіотиків, які розподілено на чотири групи: з підтвердженою ефективністю; з підтвердженою ефективністю, яка потребує додаткових рандомізованих клінічних досліджень; з недостатніми доказами ефективності, але з перспективністю подальших рандомізованих клінічних досліджень; з не підтвердженою ефективністю. За даними систематичних оглядів першої групи встановлено, що клінічно обґрунтованим напрямком застосування пробіотиків є профілактика антибіотикоасоційованої діареї та лікування гострої інфекційної діареї.

Вступ. В Україні хронічні облітеруючі захворювання артерій нижніх кінцівок займають більше 20% серед всіх уражень серцево-судинної системи. Мета дослідження. Провести порівняльний аналіз клінічного стану пацієнтів із дистальним ураженням артеріального русла при використанні стандартної консервативної терапії із застосуванням трансплантації клітин кордової крові та без неї. Матеріали та методи. Дослідну групу формували пацієнти з проявами хронічної ішемії нижніх кінцівок на тлі облітеруючого атеросклерозу, яким проводилася трансплантація клітин кордової крові в поєднанні з консервативною терапією. До групи контролю ввійшли пацієнти з облітеруючим атеросклерозом та дистальним ураження мсудин нижніх кінцівок, що отримували базовий курс консервативної терапії. Для визначення якості життя до та після трансплантації клітин кордової крові ми використали низку уніфікованих опитувальників, за допомогою яких визначали дистанцію переміжної кульгавості та проводили суб’єктивну оцінку рівня особистого благополуччя пацієнтів. Для аналізу стану мікроциркуляції в ішемізованій кінцівці ми використали метод лазерної доплерівської флоуметрії. Результати досліджень та їх обговорення. Після трансплантації клітин кордової крові відзначається покращення загального стану хворих, зменшення ступеня ішемії за класифікацією Рутерфорда, збільшення дистанції та швидкості безбольової ходьби протягом перших 3 місяців на 5-10%, і у 1,3 разу через 12 місяців, порівняно з контрольною групою. Покращення мікроциркуляторних показників лазерної доплерівської флоуметрії відзначається починаючи з кінця першого і до 12 місяця після трансплантації, що свідчить про поліпшення стану мікрогемодинаміки. Висновки. Використання трансплантації клітин кордової крові з метою стимуляції ангіогенезу дозволяє отримати тривалий позитивний клінічний ефект, який проявляється у вигляді збільшення дистанції та швидкості безбольової ходьби, покращення працездатності, поліпшення особистого благополуччя пацієнтів у фізичній, психологічній та соціально-економічній сфері, що корелює з даними лазерної доплерівської флоуметрії та розширює можливості успішного лікування хворих з хронічною ішемією нижніх кінцівок на тлі облітеруючого атеросклерозу. Ключові слова: облітеруючий атеросклероз, хронічна ішемія нижніх кінцівок, трансплантація, кордова кров.