Journal articles on the topic 'Подальша доля'

У статті розглянуто актуальну подію як для держав-членів Європейського Союзу, так і для нашої держави – виходу Великої Британії з ЄС. Британські аналітичні центри та експерти давали абсолютно різні прогнози та в результаті на початку 2020 р. Брекзит усе-таки відбувся. Подальший розвиток подій спонукає аналітиків й експертів з усього світу робити прогнози розвитку як цілих країн, так і в окремих галузях держав. Основні питання, навколо яких активно дискутують, – це втрати для економіки ЄС та Великої Британії; подальша доля Шотландії й Північної Ірландії; міжнародний авторитет ЄС; престиж і міжнародне становище Британії; вплив процесів на Україну та її співпрацю з ЄС й окремо з Британією. Важливим питанням для британського уряду залишається статус Гібралтару. Мета статті – спрогнозувати подальші події та наслідки після виходу Великої Британії в ЄС для економічної, політичної, міжнародної сфер. Проаналізовано, яким чином вихід Британії вплине на всі зазначені фактори, чого варто уникати й на що важко зважити Українській державі. У висновках зазначено, що для Британії головна проблема – це позиція Шотландії та Ірландії: певне переформатування структурних відносин усередині Британії, між Лондоном і регіонами відбудеться, і потрібно буде йти на якісь компроміси. Важким є прогнозування економічного розвитку або занепаду Британії. Імовірно, перші роки Британія втрачатиме, а потім можливе повернення до якогось зростання. З погляду наслідків для України не варто очікувати важких наслідків, оскільки наші стосунки з Британією не були настільки взаємозалежними. Принципове значення для України матиме не стільки вплив Брекзиту на двосторонні відносини, як його наслідки для функціонування ЄС у зовнішньополітичній і безпековій сферах.

У статті наголошено на завданнях сучасної медичної галузі в Україні, проаналізовано труднощі та проблеми у сфері професійної підготовки фахівців охорони здоров’я. Автор розкриває основні складові професійної компетентності сучасного медичного працівника; акцентує на потребі загального, культурного, професійного його розвитку і саморозвитку. Доведено, що від загальної та професійної культури медичного працівника, його особистісних рис та якостей, принципів, світогляду, моральних цінностей узалежнюється подальша доля пацієнта, його здоров’я, можливість здійснювати професійну діяльність. Розкрито особливості та специфіку особистісного розвитку майбутніх медичних працівників на етапі їх професійної підготовки та становлення під час навчання у закладі вищої медичної освіти. Зауважено, що моральні норми, якості, мотиви є стрижневими в усіх сферах життєдіяльності особистості. Визначено, що в медичній сфері превалюють обов’язок, честь, совість, які демонструють почуття власної гідності фахівця, його відповідальність за професійні дії та відповідність покликанню, визнання обраного фаху сенсом свого життя. Також виокремлено складові моральності, які варто виховувати в майбутніх медичних працівників; особливу увагу приділено розвитку духовно-моральної культури фахівців. У статті автор вирізнив суб’єктивні та об’єктивні, внутрішні та зовнішні чинники впливу на формування духовності, моральних чеснот в майбутніх медичних працівників; проаналізовано зміст їх професійної культури, виділено її функціонально-змістові характеристики; встановлено основні компоненти, до яких віднесено праксеологічний і духовний. Узагальнено, що у процесі професійної підготовки необхідно підвищувати інтерес студентів до обраної професії, орієнтуючи їх на соціальні, моральні, професійні цінності, виховуючи відповідальність перед людьми за виконання покладених обов’язків.

У вступі висвітлено актуальність проблематики внутрішньо переміщених осіб на території України та м. Львова зокрема. Наведено статистичні дані щодо їх реєстру на законодавчому рівні. Дано означення внутрішньо переміщених осіб. З’ясовано основні дослідження та науковців, які займаються цією соціальною тематикою. Відтак, на основі отриманої інформації, було окреслено мету статті, а саме – з’ясування основних мотивів та адаптаційний потенціал внутрішньо переміщених осіб на прикладі м. Львова.В основній частині зазначено опис процедури проведення соціологічного дослідження та здійснено інтерпретацію отриманих емпіричних даних. Таким чином, було з’ясовано, що всі респонденти до моменту переселення проживали в обласних центрах, де були працівниками державних та приватних служб, а також самозайнятими. Серед основних мотивів переїзду в м. Львів домінували: особисті контакти з людьми, які допомагали облаштуватись; м. Львів – це культурне та туристичне місто; легко знайти місце праці в сфері ІТ-технологій. Проте, серед працевлаштування можна виокремити наступні тенденції: займаються професійною діяльністю, як і на попередньому місці проживання; працюють різноробочими; не працюють – через небажання шукати роботу, вік, стереотипи в свою сторону стосовно попереднього місця проживання. Також важливо підкреслити, що внутрішньо переміщені особи займаються активною громадською діяльністю. Якщо говорити про громадські та державні служби, то активної допомоги з їхньої сторони не спостерігається, внутрішньо переміщені особи всі свої проблеми вирішували та вирішують самостійно.Як результат, висновки свідчать про те, що внутрішньо переміщені особи поступово адаптуються у м. Львові, адже вони набули нових соціальних зв’язків, здобули нові знання та вміння, опанували місцеві суспільні норми, зрозуміли, що господарем свого життя є вони самі та саме від них залежить подальша їхня доля.

У статті розглянуто життєвий шлях Олени Олександрівни Левковцевої, першої дівчини, яка була в 1919 р. зарахована до складу студентів Ніжинського інституту й пов’язала свою подальшу долю з педагогічною діяльністю в Ніжині. Особливу увагу приділено початку жіночої освіти в Ніжинській вищій школі. Основними джерельними свідченнями стали спогади самої Левковцевої, написані нею власноруч в 1968 р., архівні документи Ніжинського інституту та середньої школи № 4 міста Ніжина, а також спогади місцевих старожилів, які пам’ятали цю жінку. По суті, здійснено перше дослідження її життя та діяльності. Визначено найбільш проблемні питання біографії цієї жінки. Проаналізовано особливості та специфіку жіночого навчання в стінах Ніжинського вишу в 1916–1923 рр. Виявлено низку імен перших жінок, які здобували вищу освіту в цьому закладі у той період. Визначено важливість гендерної тематики в історичних студіях і подальші перспективи розвитку цієї теми. Статтю доповнено документальними свідченнями, що доводять факт прийому Левковцевої до складу студентів Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька наприкінці 1919 р.

Поширення в сучасному світі людини нового типу – так званого «Self-made-man» – актуалізує різноманітні напрямки його осмислення в науковому і ненауковому дискурсі. Необхідним таке осмислення є і в філософському, зокрема історико-філософському контексті, оскільки дозволяє переосмислити традиційний погляд на хронологічні та соціокультурні координати, в яких відбувається генезис ідеї «Self-made-man», а також уточнити її смислове навантаження. Відтак головна мета даного дослідження полягає в історико-філософській реконструкції генезису ідеї «Self-made-man». У ході дослідження показано, що генетично ідея «Self-made-man» нерозривно пов’язана з формуванням принципу індивідуалізму, смисловим ядром якого є визнання права людини на незалежне самовизначення, покладання на свої власні сили та персональну відповідальність за свою долю. Встановлено, що вже антична культура, попри наскрізну домінанту ідеї долі (логосу, року, необхідності тощо), демонструє доволі виразну, хоча і вкрай суперечливу інтенцію на обґрунтування такого права. Вказана інтенція доволі чітко фіксується і в героїчному епосі, і в філософських та правових метаморфозах античної культури. Сутність цих метаморфоз полягає в тому, що самодостатність, яка за традицією вважалась виключним атрибутом полісу (або Єдиного), поступово стає і атрибутом індивідуума, визнаним як факт (зокрема в римському праві) або ж постульованим як ідеал (насамперед в філософії доби еллінізму). В будь-якому випадку явно чи імпліцитно визнавалось, що справжня гідність і щастя людини визначальною мірою залежать не від примх невблаганної долі, а передусім від здатності людини бути незалежною від зовнішнього світу і власних пристрастей, покладатися на свої власні сили і брати на себе відповідальність за свою власну долю. І саме ці ідеї у ході подальшої еволюції утворюють смислове ядро сучасного концепту «Self-made-man».

Стаття присвячена ювілею появи перших шприців. Перше повідомлення про застосування пристроїв для парентерального введення лікарських препаратів — майбутніх шприців — датовано 1665 роком. Від того дня минуло вже 350 років, і з нагоди такого поважного ювілею автори зробили спробу простежити подальшу долю цього визначного винаходу.

У представленій статті автор висвітлює питання перебування та подальшої долі українців у складі Війська Польського напередодні Другої світової війни. В дослідженні здійснена також спроба з’ясувати кількість та якісний склад українців – вояків польської армії міжвоєнного періоду. В результаті атаки Червоної армії на Польщу у вересні 1939 року в лавах Війська Польського воювали, за різними оцінками, від 150 до 200 тисяч українців. Незважаючи на негативне ставлення до українців у шеренгах польських збройних сил та швидкий наступ радянських військ, переважна більшість українців достойно виконала свій військовий обов’язок. Найбільший відсоток українців у складі Війська Польського був у піхотних та кавалерійських частинах. У статті проаналізована також участь українських офіцерів під час наступу Червоної Армії, котрі воювали самовіддано та були нагороджені відзнаками. Багато українців загинули або були поранені, 100 тисяч потрапили до німецького полону, а близько 20 тисяч – до радянського. Досить актуальною проблемою залишається встановлення таких фактів, як кількість українців, що були знищені в Катині та інших місцях масових розстрілів. Особливу увагу автор приділяє аналізу списку польських офіцерів і поліцейських, розстріляних НКВД і похованих у Катині, Мідному і Харкові, а також списку громадян Польщі з так званого українського катинського списку. Величезний пласт різних питань, що стосується саме українців в цій трагедії, ще чекає свого вивчення істориками.

У статті розглянуто процесуальні джерела доказів, що найбільше притаманні досудовому розслідуванню кримінальних проваджень про злочини, вчинені із вико-ристанням безготівкових операцій, а саме висновок екс-перта та речові докази. Досліджено комп’ютеро-техніч-ні експертизи як такі, що найчастіше призначаються у провадження цієї категорії. Розкрито зміст експерти-зи комп’ютерної техніки, експертизи програмних про-дуктів, інформаційно-комп’ютерної експертизи, вивче-но відмінності між ними. Звернуто увагу на потенціал розвитку відносно нового виду експертного досліджен-ня – телекомунікаційної експертизи, методика та ме-тодологія якої розроблені ще недостатньо. Проаналізо-вано статус речей, зумовлений визнанням їх речовими доказами та накладенням арешту на них. У дослідженні проводиться аналіз механізмів пово-дження із речовими доказами та арештованим майном, звертається увага на суперечності нормативно-право-вого регулювання щодо визначення долі речових дока-зів, на які накладено арешт. У статті акцентується ува-га на наявних практичних проблемах, які виникають при реалізації ухвал суду про арешт майна, неможли-вості забезпечити повернення майна, набутого внаслі-док вчинення кримінального правопорушенням, по-терпілому на стадії досудового розслідування. В умовах обмежених строків досудового розслі-дування запропонований механізм реалізації права потерпілого на відшкодування шкоди, завданої кри-мінальним правопорушенням. З урахуванням прак-тики інших держав висловлено необхідність запрова-дження системи автоматичної реалізації ухвал суду про накладення арешту на майно. На підставі прове-деного вивчення запропоновано розширити перелік суб’єктів, уповноважених на звернення із клопотан-ням про скасування арешту майна. Істотно удосконалено порядок припинення арешту при закритті кримінального провадження та скасуван-ня арешту майна у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених із використанням безготівкових операцій. Зокрема, наводяться пропозиції щодо закрі-плення порядку визначення долі речей, які не міс-тять слідів кримінального правопорушення, як в ході досудового розслідування, так і при прийнятті остаточ-ного рішення у кримінальному провадженні.

Аналізуються внутрішньо-політичні аспекти участі Республіки Молдова в інтеграційному проєкті ОДЕР-ГУАМ. Зокрема, розглядаються ключові тенденції членства країни в ОДЕР-ГУАМ за хронологією часів президентства П. Лучинськи, В. Вороніна, Н. Тімофті, І. Додона. Разом із цим, оцінюються перспективи подальшої долі Молдови як члена міжнародної регіональної організації після перемоги на президентських виборах 2020 року М. Санду.

Стаття присвячена творчості відомих художників, які почали свій творчий шлях з культурної спільноти під назвою «Сад Богів», яку заснував Іван Мясоєдов під Полтавою у Павленках на початку ХХ ст.. На прикладах відомих робіт художників проаналізований зв'язок між ними у певний період часу та вплив цього осередка на подальшу їх творчість. У результаті дослідження виявлені співпадіння в образній та формальній системах творчості художників цього кола, та пов’язаність їх доль. У статті досліджується взаємозв'язок між відомими художниками: Іваном Мясоєдовим, Соломоном Смоляновим, Федіром Кричевським, Всеволодом Максимовичем та привертається увага до більш детального та поглибленого вивчення цього культурного середовища.

Представлено результати досліджень з удосконалення методичного апарату порівняльного оцінювання безпілотних авіаційних комплексів у напрямах більш повного врахування складових фінансових витрат і ризикоутворюючих факторів, що супроводжують процеси реалізації проєктів постачання (розроблення) таких комплексів. Як критерій витрат пропонується використовувати вартість життєвого циклу безпілотного авіаційного комплексу. Як критерій успішності реалізації проєктів постачання (розроблення) безпілотних авіаційних комплексів у системі можливих ризиків пропонується використовувати відносний показник долі суми індексів неприпустимих ризиків серед всіх ідентифікованих ризиків, що супроводжують проєкт. Визначено напрями подальших досліджень в частині апробації запропонованого методичного апарату.

У статті висвітлено трактування дефініції валютного ринку та його суб’єкти. Проаналізовано вплив розгортання епідеміологічної кризи на основні показники валютного ринку України. Встановлено, що в березні 2020 р. чис­тий продаж валюти центральним банком склав 2,2 млрд дол. США, регулятор згладжував коливання в бік знецінення гривні під час запровадження карантинних заходів – обсяги чистої купівлі валюти за рік перевищили 1 млрд дол. США. Завдяки розгортанню епідеміологічної кризи значно посилився попит на іноземну валюту, зокрема на долари США та євро. Це зумовлено тим, що громадяни розглядають подані валюти як спосіб захисту від можливих інфляційних коливань під час кризи, тому і виявляють підвищений попит на іноземну валюту через інфляційні очікування (сальдо обсягу операцій з готівковою іноземною валютою +84,6 млн дол. США в еквіваленті; у порівнянні з 2019 р. – 181,5 млн дол. США в еквіваленті). В свою чергу, це посилило девальваційний тиск на гривню, а сальдо інтервенцій у грудні 2020 р. стало від’ємним (-289,2 млн дол. США). Такі показники свідчать про кризові явища на валютному ринку, зростання попиту на іноземні валюти (а відповідно, і зростання обсягів доларизації економіки в кризовий час) та посилення інфляційних процесів. З’ясовано фактори, які стримують подальший розвиток валютного ринку. Запропоновано сценарії розвитку вітчизняного валютного ринку після пандемії коронавірусу.

У представленій статті автор аналізує відмову Російської Федерації від подальшої реалізації проекту «Південний потік» та наслідки зміни позиції газового монополіста щодо будівництва газопроводу. На сьогоднішній день існують дві думки щодо подальшої долі проекту будівництва газопроводу – проросійська та європейська, які значно відрізняються одна від одної. В рамках проросійської позиції розглянуто проект будівництва нового газопроводу через Туреччину, в обхід Болгарії, Сербії, Угорщини. Одночасно проаналізовано відношення європейських країн до припинення проекту, спираючись у своїй позиції на те, що з боку «Газпрому» не було офіційного повідомлення учасників «Південного потоку» про своє рішення. У статті проаналізовані причини та наслідки припинення будівництва «Південного потоку». Зокрема, мова йде про посилення російсько­турецьких відносин, на тлі появи нового геополітичного трикутника – Росія – Туреччина – Азербайджан. І наслідки такого співробітництва для Туреччини і Азербайд­жану та можливі геополітичні зміни у регіоні. Також проаналізована позиція європейської спільноти та варіанти зменшення негативних наслідків відмови від проекту для основних європейських учасників ­ Болгарії, Словаччини та Угорщини.

Статтю присвячено альбому Телоніуса Монка «Brilliant Corners», що став однією з ключових робіт у дискографії джазового піаніста й визначним записом для Ріверсайд Рекордз (Riverside Records). Ця платівка є важливою ланкою музики 50–60-х років і потребує уваги з точки зору значимості як для Т. Монка й причетних до запису музикантів, так і для історії джазу в цілому. Метою дослідження є аналіз авторських композицій Т. Монка в альбомі 1957 року. З п’яти треків платівки чотири написав Т. Монк («Brilliant Corners», «Ba-lue Bolivar Ba-lues-are», «Pannonica», «Bemsha Swing»). У статті в хронологічному порядку зібрано історичні, побутові й музично-виконавські фактори, що вплинули на виникнення легендарного альбому. Наведено думки авторитетних музичних критиків та видань, які вже на той час змогли усвідомити значущість створеного запису. До того ж у статті розглянуто подальшу долю композицій у творчості виконавця й композитора Т. Монка.

Стаття присвячена аналізу імагологічного змісту книги Л.Г. Фрізмана «Така доля. Єврейська тема в російській літературі» і є спробою осмислити внесок вченого в розвиток сучасної наукової проблематики, яка викликає інтерес у широкої аудиторії. Паралельно з використанням традицій, термінології та методології академічного літературознавства автор книги використав когнітивно-дискурсивні практики у вивченні величезного історико-літературного й художнього матеріалу. Особливості поєднання науковцем традиційних і сучасних наукових підходів розглянуті в пропонованій статті. Оскільки словесну творчість російських письменників представлено в книзі одночасно як естетичну і ментальну діяльність, акцентовано увагу на виявленні зв’язків між задумом та його конкретним втіленням в художній літературі, публіцистиці, епістолярії, інших парадигмах. Етнообраз єврея, тобто образ «іншого», вчений аналізує не тільки як художньо-естетичний феномен (сфера історичної поетики), але й в соціально-ідеологічному ракурсі. Російська словесність XIX–XX ст. розглядається як сфера функціонування і, одночасно, як джерело стереотипів, які різними каналами транслюються в суспільну свідомість і формують уявлення одного народу про інший. В статті показано роль Л.Г. Фрізмана у вивченні соціальних та ідеологічних факторів, які зумовили літературне міфологізування «єврейських стереотипів» в російській масовій свідомості. Матеріал, що зібрав науковець, дозволяє відтворити картину того, як різні варіанти «єврейського міфу», які виникли в межах єврейської теми російської літератури, актуалізувались на певних історичних етапах, набували стереотипного характеру, а потім долались, змінювались іншими. Основні акценти, розставлені авторитетним вченим, започаткували міцну основу для всіх подальших наукових звернень до вивчення єврейської теми в російській літературі.

У статті розглянуто тенденції і особливості розвитку ринку безалкогольних енергетичних напоїв в Україні. Під час проведення аналізу розглянуто частку ринка безалкогольних напоїв на категоріями у грошовому вимірі, динаміку обсягів реалізації безалкогольних енергетичних напоїв в Україні. Проаналізовано рівень споживання енергетичних напоїв в Україні, Європі та інших країнах, розглянуто та охарактеризовано основних лідерів ринку. Виявлено та описано основні категорії споживачів енергетичних напоїв, основні канали збуту. Розглянуто як перспективи, так і існуючі обмеження щодо розвитку даного ринку. Встановлено, що ринок енергетичних напоїв в Україні має досить великий потенціал і характеризується достатньо високими темпами зростання протягом всього періоду, хоча при цьому Україна досі відноситься до країн з найменшим рівнем споживання енергетичних напоїв в Європі. Ринок енергетичних напоїв характеризується достатньо високим рівнем монополізації. Значна доля ринку припадає на продукцію 3-х виробників групи компаній «Нові продукти», компанії «Monster Beverage» та команії «Red Bull». Більшу частину ринку енергетичних напоїв контролюють саме вітчизняні виробники. Лідируючим гравцем на ринку енергетичних напоїв залишається група компаній «Нові Продукти» як в грошовому виражені, так і по обсягам реалізації, завдяки популярності брендів Pіt Bull і Non Stop. Загалом кількість брендів енергетичних напоїв на українському ринку перевищує два десятки. Дистрибуція енергетичних напоїв в Україні здійснюється переважно через мережі роздрібної та оптової торгівлі. Основними споживачами енергетичних напоїв в Україні є активна молодь і головним критерієм вибору напоїв у даної категорії споживачів є ціна. Потенційними споживачами енергетичних напоїв є спортсмени, водії, працівники напруженої фізичної і розумової роботи. Серед проблем, які гальмують розвиток ринку енергетичних напоїв виділено зростанні цін при одночасному прояві кризових явищ в країні, антирекламу енергетичних напоїв, популяризацію здорового способу харчування. Прогнозується подальше розширення асортименту енергетичних напоїв і зростання обсягів реалізації, в тому числі, у каналі електронної торгівлі.

Постановка проблеми. Пангіпопітуітаризм є рідкісним ендокринним захво- рюванням з різними клінічними уявленнями, від безсимптомного до загрозливого до життя стану. Післяпологовий пангіпопітуітаризм (синдром Шихана) – добре відомий клінічний стан, який пояснюється масовим до- або післяпологовим крововиливом. Післяпологовий гіпопітуіта- ризм, з іншого боку, який розвивається після нормальних пологів, є рідкісним станом. В основ- ному це пояснюється лімфоцитарним гіпофізитом. У хворих з цукровим діабетом 1-го типу було описано некроз гіпофіза, який є дуже рідкісним. Аналіз останніх досліджень і публіка- цій. Лімфоцитарний гіпофізит, або аутоімунний гіпофізит – це захворювання, що характери- зується лімфоцитарною інфільтрацією гіпофіза, яка в кінцевому підсумку призводить до руй- нування гіпофізарної тканини, що супроводжується різними клінічними проявами гіпофізарної дисфункції. Формулювання мети статті. Мета полягає в тому, щоб представити випадок гіпопітуїтаризму в пацієнки з діабетом типу 1 в післяпологовому періоді, після нормальних по- логів, причиною якого було визнано лімфоцитарний гіпофізит або некроз гіпофіза antepartum. Викладення основного матеріалу. Тут ми описуємо випадок хворої на цукровий діабет 1-го типу з післяпологовим пангіпопітуітаризмом. Стан може бути пов’язаний або з аутоі- мунним гіпофізитом, або з некрозом передньої долі гіпофіза під час вагітності. Обговорен- ня: Важкий стан пацієнтки пояснювався неспецифічним асептичним менінгітом. Ендо- кринний дефіцит був обумовлений гіпопітуітарізмом передньої долі гіпофіза, що спочатку проявлялося аменореєю, невдачею лактації і пізніше було діагностоване як дефіцит АКТГ і ТТГ. Цей випадок є діагностичною ознакою пангіпопітуітаризму, аутоімунного гіпофізиту. Висновки та перспективи подальших досліджень. Ми робимо висновок, що будь-який го- ловний біль від раптового початку, пов’язаного з нудотою і блювотою під час вагітності, слід вважати попередженням гіпофізарного розладу, який не можна пояснити симптомами, пов’я- заними з вагітністю, або менінгітом. Раннє лікування стероїдами може запобігти прогресу- ванню гіпофізарного руйнування та багаторічним стражданням таких хворих.

У статті здійснено спробу дослідити історичні передумови створення та обставини серійного будівництва товарного паровозу типу (1-5-1) легендарної серії ФД на Луганському паровозобудівному заводі, відзначеному золотою медаллю та дипломом на всесвітній виставці в Парижі в 1938 р. Проаналізовано фактори, які вплинули на формування технічного завдання на розробку перспективних локомотивів для товарного парку залізниць СРСР періоду Індустріалізації, технічні особливості та модифікації альтернативних конструкцій імпортних паровозів. Досліджена ступінь залучення до виробництва серії ФД іноземних технологій, фахівців та матеріалів. Зазначається, що в ході виробництва паровози серії ФД зазнавали постійного конструктивного вдосконалення при виготовленні низки унікальних експериментальних дослідних зразків. Простежено виникнення назви серії – «ФД» та роль ОДПУ у її створенні. Розглянуто обставини формування стратегії розвитку товарного паровозного парку залізниць СРСР 1925 – 1934 рр. Висвітлено процес перетворення Луганського паровозобудівного заводу на провідне підприємство країни з виробництва надпотужного тягового рухомого складу американського типу на паровій тязі. Встановлено, що, у цілому, паровози серії ФД можна охарактеризувати як технологічно складні у виробництві та ремонті, потужні, високопродуктивні локомотиви з відносно простим рушійним механізмом, втім, неекономічним паровим котлом і слабкою екіпажною частиною. Протягом другої половини 1930-х рр. доля використання паровозів серії ФД у товарному паровозному парку залізниць СРСР безперервно зростала, оскільки їх конструкція дотримувала оптимальний компроміс між високими потужнісними і швидкісними характеристиками локомотиву та прийнятному навантажені рушійних осей на наявну верхню будову колії більшості вантажонапружених магістралей СРСР. Доведено, що історичний досвід становлення вітчизняної науково-виробничої бази магістрального паровозобудування потребує свого належного осмислення в контексті сучасних тенденцій імпорту тягового рухомого складу зі спробою подальшої локалізації його виробництва в Україні.

Наукове дослідження проблеми життєдіяльності людини пов’язане із загостренням проблеми збереження і сталого розвитку світу. До кола актуальних і недостатньо осмислених понять, перспективних для сучасного етапу розвитку психологічної науки, зокрема, галузей психології особистості та вікової й педагогічної психології входить і поняття самоздійснення. Метою статті єнауково-теоретична рефлексія міждисциплінарних підходів до дослідження процесу самоздійснення особистості. Встановлено, що у зарубіжних психологічних і філософських словниках термін «самоздійснення» (self-fulfillment) найчастіше трактується як завершений, кінцевий результат самореалізації, повне звершення можливостей особистості. У статті відзначено, що з проблемою самоздійснення семантично пов'язана низка інших понять: всебічний розвиток особистості, самоствердження, самоактуалізація, сенс життя, життєва стратегія, доля. Змістовно близькими і активно науково досліджуваними процесами, особистості є самореалізація та самоактуалізація. У наукових працях класиків марксизму представлена концепція тотальної людини, яка самореалізується в творчій, активній праці, в суспільному житті, культурі, пізнавальної діяльності. Самоздійснення, у значенні самореалізація особистості, ґрунтоване на вільному розвитку і прояві «людської природи». Виявлено, що наукові розробки кола проблем розвитку та вдосконалення людини у вітчизняній психології радянського періоду визначалися діяльнісним підходом. Ідея самореалізації особистості як максимально повного розкриття її творчого потенціалу розкривають в дослідженнях А. Маслоу і К. Роджерса. Вищим рівнем потреб щодо здійснення своїх ідентифікацій: таланту, творчих потенцій, цінностей, смислів, орієнтації А. Маслоу розглядає самоактуалізацію. Відзначене переконання К. Роджерса, що людська природа завжди прагне до безперервного розвитку, до реалізації можливостей людини, до реалізації своїх здібностей. Виявлено, що у наукових дослідженнях реалізацію або втілення, здійснення людини пов’язують із реалізацією «індивідуальних сутнісних сил», або «людської природи». Дослідники в досить різних контекстах намагалися вичленувати специфічний зміст природи особистості. Змістовно забезпечує ідею розвитку і реалізації особистості у динамічному світі поняття особистісного потенціалу. Перспективи подальших наукових розвідок вбачаємо в дослідженні змістовних характеристик та визначенні функційного навантаження особистісного потенціалу у процесі самоздійснення. Ключові слова: самоздійснення, самореалізація, самоактуалізація, особистість, особистісний потенціал, самість, діяльність, стратегії самореалізації, творчий потенціал.

У зв'язку з приведенням національного законодавства до міжнародних стандартів, перед Україною постало завдання створення такого інструменту, за допомогою якого можливо було б застосування нових підходів до виконання покарань, здійснення нагляду за правопорушниками, надання психологічної допомоги та вирішення соціально-побутових проблем. Таким інструментом і став запроваджений в Україні інститут пробації. На сьогодні пробація є невід’ємним елементом систем кримінальної юстиції у європейських країнах, що в свою чергу позитивно сприяє забезпеченню безпеки суспільства та справедливому відправленню правосуддя. Стаття присвячена історії становлення та сучасним тенденціям функціонування інституту пробації. У статті проаналізовано міжнародно-правовий досвід пробації таких країн як США, Великобританія, Швеції, Данії, Нідерландів; досліджено особливості національної моделі пробації та надано пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства; визначена можливість імплементації норм міжнародного права з питань функціонування інституту пробації до законодавства України. Авторка-ми проаналізовані різні точки зору вчених щодо визначення поняття ресоціалізації. Розглянуті окремі аспекти застосування пробації в умовах збройного конфлікту, зокрема, зазначено, що особи, які звільнилися з місць позбавлення волі на тимчасово непідконтрольній українській владі території стикаються з наступними проблемами: відсутність закріплення на законодавчому рівні питання зарахування строку відбування покарання; відсутність чіткого механізму відновлення документів задля можливості повернення на підконтрольну територію України; відсутність чіткої позиції відносно подальшої долі осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, які залишились на непідконтрольній території тощо, які є невирішеними і по цей час. Ключові слова: пробація, досудова пробація, наглядова пробація, пенітенціарна пробація, ресоціалізація.

Розглядаються питання ґенези та початкового становлення жанру чотириручної фортепіанної (клавірної) сонати в європейській музиці. Аналізується роль В.А. Моцарта в цьому процесі та надається загальна характеристика фортепіанної дуетної спадщини композитора. Мета роботи – визначення історичної ролі В. А. Моцарта у становленні жан- ру чотириручної фортепіанної (клавірної) сонати в європейській музиці. Методологія дослідження базується на історико-генетичному, істори- ко-контекстному, феноменологічному та жанровому методах аналізу. Наукова новизна полягає у розкритті дискусійних питань щодо ґенези та формування жанру чотириручної фортепіанної (клавірної) сонати, визначенні історичної ролі В.А. Моцарта в цьому процесі та загальній характеристиці його фортепіанної дуетної творчості. В українсько- му музикознавстві це проблемне коло вперше досліджене саме в науко- вих розвідках авторки статті. Висновки. У другій половині XVIII ст. найважливішими жанрами європейського музичного мистецтва ста- ють симфонія та соната. Одним із різновидів останньої є фортепіанна (клавірна) чотириручна соната, першовідкривачем якої довгий час вва- жався саме юний В.А. Моцарт, котрий у 9-річному віці створив яскра- вий зразок цього жанру. Вирішення питання щодо композиторського пріоритету у створенні жанру клавірної (фортепіанної) чотириручної сонати дотепер є неостаточним і відкритим до подальших наукових розвідок. І, безумовно, саме В.А. Моцарт є одним із фундаторів цього жанру, котрий закладав його основи і фактично першим познайомив із ним музичну громадськість доби. Фортепіанні дуети Моцарта (насам- перед його зрілі чотириручні сонати, в яких геній композитора дося- гає найвищої художньої досконалості) є вершиною-джерелом розвитку жанру, його найяскравішою кульмінацією у XVIII ст. та одним із най- вищих піків усієї історичної екзистенції, неперевершеними шедеврами світової музики.

У статті розглянуто специфіку репрезентації рис українського національ- ного характеру в циклі казок Марини Павленко «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині». Окреслено стан дослідження проблеми у вітчизняному літературознавстві. Засто- совано системний, історико-типологічний та культурно-історичний методи дослідження. Наголошено на актуальності теми, пов’язаної з активізацією в українському суспіль- стві процесів націєтворчості, самопошуку, духовного та соціального зміцніння, становлення громадянськості, морально-етичного змужніння. Відзначено, що художній твір містить у собі інформацію про етнопсихологічні особливості народу, а письменник відтворює дух народу через власні думки й почуття. Національний характер у творах художньої літератури увираз- нює психологію поведінки, моральні стереотипи, оголює глибинний емоційний пласт, больові точки історичної пам’яті та долі народу. З’ясовано, що казки Марини Павленко мають виразну адресність (для дітей дошкіль- ного й молодшого шкільного віку). Вони транслюють морально-етичні цінності українського народу, знайомлять читачів із особливостями національного життя й унікального буття особистостей, відмінних від рис інших середовищ. Пріоритетними в зображенні письменниці стали герої, наділені волелюбством, кмітливістю, відповідальністю, сміливістю, щедрістю, гостинністю, охайністю. Елементи казкової поетики допомогли Марині Павленко уникнути відкритої дидактики, продемонструвати синтез фольклорної й літературної традиції, сво- єрідність художнього світу літературної казки, позначену особливостями фантастики й авторської позиції, засвідчивши в такий спосіб розвиток літературної казкової системи та національний характер літератури. Визначено, що перспективним напрямом подальших наукових студій може стати комп- лексне осмислення масиву різножанрових новітніх українських творів для дітей та юнацтва щодо своєрідності репрезентації в них рис національного характеру українця, з’ясування їх стильової своєрідності, виявлення інтертекстуальних зв’язків з християнською й народно- поетичною традицією.

У статті здійснено дослідження ролі та значення За-кону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. у встановленні інституту адміністративної від-повідальності за правопорушення, пов’язані із коруп-цією у сфері земельних відносин. Визначено, що рівень корупції в Україні є над-звичайно високим, що підтверджено незалежними міжнародними установами. Окрім того, якщо порів-нювати рівень сприйняття корупції в Україні за 2018 та 2019 роки, то Україна знову повернулася до рівня 2017 року та займає лише 126 місце серед 180 країн світу. Така статистика свідчить про те, що Україна є вразливою навіть до найменших корупційних проявів. Було з’ясовано, що після того, як Верховною Радою УРСР у 1990 році було прийнято Постанову «Про зе-мельну реформу», а пізніше Земельний кодекс УРСР, постало питання про надання права фізичним та юри-дичним особам, отримувати у свою приватну власність земельні ділянки. Зважаючи на такі обставини, особи, що займали керівні посади, мали змогу самостійно визначити подальшу долю земельних ділянок, а також способи надання чи ненадання таких ділянок у приват-ну власність. У статті визначено, що Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року вперше закріпив поняття корупції, а також визначив, що за вчинення корупційних правопорушень та правопорушень, пов’я-заних із корупцією загалом (можливим є виділити «і у сфері земельних відносин» зокрема), законодавством України встановлюється відповідальність. У статті підтверджується те, що цим законом не визначаються особливості адміністративної відпові-дальності саме за правопорушення, пов’язані із коруп-цією у сфері земельних відносин. В той же час вперше надається загальне визначення поняття корупції як де-структивного явища, що в майбутньому потребувати-ме врегулювання додатковими нормативно-правови-ми актами, що будуть безпосередньо спрямованими на удосконалення інституту адміністративної відпові-дальності за правопорушення, пов’язані із корупцією в усіх сферах суспільного життя, у тому числі і у сфері земельних відносин.

У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.

У статті досліджено історіографію ХІХ – початку ХХ ст. щодо проблематики функціонування паперових грошових знаків в системі грошового обігу на підконтрольних Російській імперії українських землях в дореформений період. Були висвітлені погляди дослідників щодо питань значення та наслідків введення асигнацій в грошовий обіг, реформаторської діяльності влади задля подолання кризових явищ, впровадження депозитних та кредитних білетів, їх подальшої долі. Встановлено, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. проводилися фундаментальні дослідження історії обігу паперових грошей в імперії. З середини XVIII ст. поступово вводяться в обіг перші паперові грошові знаки, що отримали назву асигнацій. Згодом їм на зміну приходять депозитні та кредитні білети. Одним з перших даній проблематиці приділив свою увагу Є.І. Ламанський в 1854 році. Згодом ґрунтовне дослідження здійснив у 1866 році В. Гольдман, який розділив історію обігу асигнацій на чотири періоди. 1868 року П. Шторх у матеріалах з історії грошових знаків імперії детально описував обіг не лише асигнацій, депозитних білетів та кредитних білетів, він також розкривав історію обігу особливих паперових грошових знаків – білетів державного допоміжного банку для дворян, що знаходились в обігу протягом 1798-1812 років. 1892 року опубліковано працю П.А. Нікольського, де він піддавав критиці деякі твердження інших дослідників історії грошового обігу. 1898 року історико-статистичний огляд грошей Російської імперії здійснив М.П. Кашкаров. Важко переоцінити науковий доробок А.Гур’єва, коли він в 1903 році опублікував фундаментальну працю про систему грошового обігу імперії від найдавніших часів до кінця ХІХ століття. Загалом, імперська історіографія насичена фактологічним матеріалом, багато з дослідників були сучасниками деяких реформ грошового обігу. Окрім загальноімперських відомостей, автори вказували й на особливості обігу паперових грошей в різних частинах імперії, в тому числі й українських землях.

Статтю присвячено вивченню сучасної української історіографії діяльності громадських молодіжних організацій в УСРР 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Здійснено аналіз теоретичних підходів, спрямованості досліджень та основних тенденцій в історіографії проблеми. Сучасний український молодіжний рух усе активніше заявляє про себе в алгоритмі суспільного життя країни як учасник формування та реалізації молодіжної політики. Представники молоді не лише складають найбільш масову групу учасників громадських подій, але й намагаються висувати свої прогресивні погляди щодо подальшої долі української держави та суспільства. З огляду на це постає необхідність вивчення та переосмислення досвіду та усталених стереотипів, засилля шаблонності передусім у радянській історіографії дослідження громадських молодіжних об’єднань УСРР 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Метою статті є дослідження сучасної історіографії громадських молодіжних організацій у 20–30-і рр. ХХ ст. У зв’язку з цим потрібно розв’язати ряд завдань: проаналізувати тематику історіографічних праць, присвячених історії громадського молодіжного руху у 20–30-і рр. ХХ ст.; з’ясувати стан розробки теми; визначити підходи вітчизняних та зарубіжних авторів до вивчення цієї проблеми. В ході написання статті з’ясовано, що для історичних розвідок сучасного періоду характерна докорінна переоцінка всіх наявних історичних джерел із проблем молодіжних організацій як радянського походження (загальноісторичні, історіографічні, історико-партійні, історико-комсомольські та ін.), так і зарубіжної україніки. На зміну класовому підходу у вивчені громадських організацій прийшов цивілізаційний, який розглядає молодіжний рух 1920-х – 1930-х рр. у всьому розмаїтті суперечностей, взаємовпливів та багатофакторного розвитку. Головними напрямами сучасних досліджень стали як провладний комуністичний рух молоді, так і небільшовицькі молодіжні організації, зокрема національні меншини, релігійні групи тощо.

Вступ. Проблема структурування драматичного тексту, функцій списку дійових осіб у композиційній та семантичній організації п’єси є важливою для інтерпретації твору драматургії. Проникнення в глибинні смислові та текстові зв’язки між аналізованим структурним компонентом та самим текстом уможливлює глибше розуміння естетичного задуму як читачів, так і для режисерів, акторів, сценаристів. Мета статті полягає в багатоплановому аналізі способів презентації дійових осіб, що містить вивчення їх інформативності, співвідношення з загальною проблематикою п’єси; здійснення класифікації списків персонажів; обґрунтування функції «глобальної зв’язності» списку дійових осіб у композиційній структурі тексту драми. Методи та матеріал дослідження. Домінантними методами дослідження обрано описовий та функціональний. Залучення жанрово-дискурсивного, когнітивного та психолінгвістичного аспектів аналізу зумовило застосування методів концептологічного, наративного та дискурс-аналізу Матеріалом слугували п’єси сучасних українських драматургів кінця ХХ – початку ХХІ століття. Основні результати дослідження. Ключовою функцією презентації дійових осіб є своєрідний вступ до художнього дискурсивного простору п’єси. В структурному плані список персонажів виступає елементом глобальної зв’язності тексту, який тематично та концептуально об’єднує його частини. Інформативність презентації персонажів кореспондує з проблематикою твору драматургії. Так, було виявлено, що узагальнені презентації персонажів представлені переважно узагальненим антропонімом, займенником або антропонімом з іменем, в якому відсутня подальша характеристика особистості, крім ґендерної. Зміст творів із узагальненими презентаціями містять філософське спрямування, в них представлені долі особистостей без вікової, фахової чи іншої конкретизації. Соціальні презентації дійових осіб містять вступ до певного професійного, родинного чи іншого відтворюваного дискурсу, де набуває смислового навантаження інформація про вік, соціальний статус, сімейні стосунки між учасниками подій. У переліках персонажів представлено митців і науковців, викладачів і вчителів, священників і філософів, лікарів і мистецтвознавців, бізнесменів і управлінців, військових і юристів, представників ЗМІ та працівників СБУ, поліціянтів і повій тощо. Особистісні презентації персонажів апелюють до майбутніх дійових осіб як до персон зі своїми особливими рисами характеру, переконаннями, звичками, що зумовлює психологічне спрямування твору драматургії. Висновки. Список дійових осіб є важливим структурно-композиційним та семантичним компонентом твору драматургії, інформативність, характер представлення якого кореспондує з загальним змістом п’єси. Його осмислення сприяє глибшому розумінню драматургії як з позицій читача, так і з позицій постановників п’єси. Ключові слова: твір драматургії, список дійових осіб, зв’язність тексту, узагальнені презентації, соціальні презентації, особистісні презентації.

Мета дослідження – реконструювати історичні погляди Б. Грінченка на події Української національної революції середини XVII ст., авторські оцінки діяльності Б. Хмельницького та гетьманів України часів Руїни, визначення причин втрати української державності й актуалізація ним цього історичного досвіду для розгортання українського визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, системності, антропологізму, міждисциплінарності. Використано загальноісторичні методи аналізу і синтезу, а також спеціально-історичні – історико-генетичний, компаративний, типологічний. Автори дотримуються основних принципів історіографічного аналізу. Наукова новизна полягає у тому, що на широкому колі історичних, історіографічних та літературних джерел досліджено погляди Б. Грінченка на історію України середини XVII ст. (Хмельниччина та Руїна). Висновки. Твори Б. Грінченка на історичну тематику є талановитою популяризацією історії України в доступній для широких мас формі, без примітивізації та спотворення фактів. Концептуально Б. Грінченко спирався на тяглість української історії за М. Грушевським. Ґрунтовне опрацювання історичних джерел та наукової літератури допомогло йому піднятися на науково-популярний і навіть дослідницький рівень (монографія “Гетьман Іван Виговський, його життя й діла”, 1909). У центрі уваги Б. Грінченка опинилися постаті кількох гетьманів – Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка. Він критично ставився до діяльності Б. Хмельницького та Переяславського договору з Москвою 1654 р., вважав його заходом вимушеним, але в історичній перспективі трагічним для долі української державності. Державотворчу діяльність та геополітичні комбінації І. Виговського та П. Дорошенка Б. Грінченко оцінював як досвід боротьби із московськими впливами. Багаторічна, наполеглива робота Б. Грінченка з популяризації історичного досвіду Української національної революції середини XVII ст. підготувала, в умовах модернізації суспільного життя та формування української національно свідомої еліти, сприятливий ґрунт для подальшої боротьби за українську державність та її відродження в 1917 – 1921 рр.

Мета. Аналіз сучасного стану ринку зольних мікросфер в Україні, дослідженняосновних тенденцій та перспектив його розвитку.Методика. Під час проведення досліджень використано аналітичні та статистичніметоди обробки даних.Результати. Досліджено сучасний стан ринку зольних мікросфер в Україні.Встановлено, що широке використання золошлакових відходів сприяє використаннюмікросфер в усіх сферах промисловості, зокрема в будівництві. Визначено, що натериторії України функціонує 15 ТЕС та основними вітчизняними виробниками зольнихмікросфер є Бурштинська, Придніпровська, Трипільська, Криворізька та Чернігівська ТЕС.У 2017 р. обсяг реалізації золошлакових матеріалів становив 408,3 тис. т, а прибуток відпродажу – 6,2 млн дол. США. Основними країнами-імпортерами зольних мікросфер у 2018р. в Україну є Російська Федерація, Кувейт, США, Південноафриканська Республіка, Індія.Протягом 2014-2018 рр. відмічено зростання імпорту, що пояснюється постачаннямвугілля з США та Південноафриканської Республіки, що може спричинити негативнінаслідки для вугільної промисловості України і зумовить підвищення середніх цін навартість електроенергії. Встановлено, що експорт переважає над імпортом. Зольнімікросфери в Україні поки що залишаються не затребуваними кінцевими споживачами,оскільки відсутні підприємства, що широко використовують їх у своєму виробництві.Зольні мікросфери експортуються до Німеччини, Італії, Словаччини, Казахстану,Республіки Корея, Нідерландів, Білорусі, Республіки Молдова, Румунії та Туреччини.Найбільшу частку в експорті в 2018 р. займала Німеччина. У країни Близького Сходу зольнімікросфери з України експортуються здебільшого для потреб нафтогазової галузі, а вєвропейські країни – для будівельної галузі та виготовлення вогнетривів. Відмічено, щоУкраїна володіє потужними ресурсами сектору, обумовлюючи перспективи використаннязольних мікросфер у різних галузях, зокрема, виробництві будівельних матеріалів тавиробів, вогнетривкої цегли, теплоізоляційних і звукозахисних матеріалів.Наукова новизна. Проаналізовано стан ринку зольних мікросфер в Україні здетальним дослідженням виробництва, експортно-імпортних операцій, основних країнконтрагентів.Практична значимість. Результати досліджень є відображенням сучасноїкон’юнктури ринку зольних мікросфер України, що може бути використано при подальших дослідженнях.

У статті розкрити генезис правового регулювання захисту людини від насильницьких зникнень. Надано характеристику головним нормативно-правовим прогалинам у захисту людини від насильницького зникнення, зокрема в змісті Міжнародної конвенції 2006 р., що є перешкодою ефективному захисту та запобіганню актів насильницького зникнення. Визначена необхідність закріплення насильницького зникнення не тільки у кримінальному національному законодавстві як окремого злочину, а й інших нормативно-правових актах щодо відшкодування шкоди завданої таким злочином. З’ясовано, що для досягнення цілей Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень уважається насильницьким зникненням: арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у ст. 2, що скоюються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб. Наголошено, що у період до створення особливих міжнародних механізмів, покликаних займатися проблемою насильницьких зникнень, судово-правова практика різних міжнародних органів, зокрема Комітету з прав людини Організації Об’єднаних Націй, Міжамериканського суду з прав людини, Європейського суду з прав людини і Палати з прав людини для Боснії і Герцеговини сприяли подальшому розвитку нормативних принципів, що стосуються насильницьких зникнень. Зроблено висновок, що стаття 4 Конвенції зобов’язує держав-учасниць вживати необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві. Однак до липня 2018 року вітчизняний законодавець не поспішав виокремлювати в КК самостійну норму про відповідальність за вказане діяння. У зв’язку з цим правозахисники нарікали на те, що інертність українського законодавця не дає можливості для адекватного застосування положень Конвенції на практиці.

У статті досліджено питання віднесення ембріонів людини, ство-рених поза людським організмом в умовах in vitro, до об’єктів права власності. Автором аналізуються дві протилежні позиції, що скла-лися у судовій практиці та в док-трині цивільного права, що сто-суються можливості віднесення ембріонів in vitro до власності суб’єктів цивільних правовідносин. Оскільки автор притримується підходу, згідно з яким ембріони in vitro є об’єктами цивільних прав і можуть перебувати у власності чітко визначеного законом обмеже-ного кола осіб, у статті аналізуються підстави виникнення права власності на такий специфічний об’єкт. Автором застосовується аналогія закону, оскільки жоден із наявних правових режимів об’єктів цивільних прав не може поширюва-тися на штучно створені ембріони людини. Зокрема, у статті розгля-дається набуття права власності на ембріони in vitro шляхом специ-фікації, оскільки вони на підставі договору створюються в закладі охорони здоров’я в умовах in vitro із репродуктивного матеріалу, нада-ного пацієнтами, або із донорських гамет, в результаті чого виникає новий об’єкт. Залежно від влас-ника репродуктивних клітин, із яких створюються ембріон, визна-чаються суб’єкти права власно-сті на них. Також автором дослі-джується можливість набуття закладом охорони здоров’я права власності на «покинуті» ембріони in vitro в порядку набувальної дав-ності, у випадку, якщо після закін-чення строку дії договору про крі-окосервацію, пацієнти не заявили прав на свої кріоембріони, а заклад охорони здоров’я не вжив заходів щодо їх утилізації. Окрема увага приділена донації ембріонів як під-ставі виникнення права власності на них, а також встановленню власника донованих ембріонів залежно від виду донорства (від-критого чи анонімного). У статті аналізується можливість виник-нення права власності на ембрі-они in vitro в порядку спадкування, зокрема автором розглядається доктринальний та судовий підхід до вирішення цієї проблеми, на під-ставі чого робиться обґрунтований висновок, що наявність генетич-ного зв’язку між спадкодавцем та його ембріонами in vitro впливає на визначення їх подальшої долі.

Порівняльне правознавство протягом тривалого періоду перебуває у стані трансформації та самоідентифікації, викликаної, перш за все, необхідністю проведення подальших досліджень, спрямованих на визначення його місця у системі юридичних наук. У цьому контексті велике значення має розвиток порівняльного правознавства як навчальної дисципліни і необхідного компонента професійної підготовки сучасних юристів. Мета статті – дослідити тенденції розвитку навчальної дисципліни “порівняльне правознавство” у контексті реформування системи освіти і науки та зарубіжного досвіду її викладання. Аналіз навчальних програм юридичних вищих навчальних закладів зарубіжних країн показує, що курси з порівняльного правознавства викладаються практично в усіх провідних вишах світу, що свідчить про визнання його необхідності у систе мі юридичної освіти. Значний досвід з розробки навчальних курсів, що включають проблематику порівняльного правознавства, накопичений у США, де провідні університети розробляють і впроваджують такі дисципліни, як “Міжнародне та порівняльне право” (наприклад, Гарвардський університет, Бостонський університет, Університет Джорджа Вашингтона, Каїрський Американський університет). Велика увага при підготовці навчальних програм у рамках курсів з порівняльного права приділяється у багатьох вищих навчальних закладах і юридичних факультетах Європи (наприклад, Юридична школа Единбурзького університету, Лондонський університет Королеви Марії). Розробляються курси з вивчення порівняльного права і у країнах азіатського континенту, наприклад, у Китайському університеті політичних наук і права. Існують розбіжності щодо структури порівняльного правознавства як навчальної дисципліни, проте більшість дослідників виокремлюють її Загальну та Особливу частини. Основна проблема стосується викладання його Особливої частини, що обумовлено декількома обставинами. По-перше, спостерігається невизначеність із приводу змісту цієї частини навчальної дисципліни, оскільки різні автори наповнюють її неоднаковим змістом. По-друге, існує нагальна потреба у розробці навчального та методичного матеріалу з її Особливої частини. Бурхливий розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні у 90-х – на початку 2000 рр. призвів до появи значної кількості праць наукового та навчального характеру, що сприяло появі та закріпленню у навчальних програмах вищих навчальних закладів України навчальної дисципліни “Порівняльне правознавство”. Проводилися активні розробки галузевих порівняльно-правових навчальних дисцип лін: порівняльного конституційного права, порівняльного кримінального права, порівняльного трудового права, порівняльного екологічного права, порівняльного цивільного права та ін. Незважаючи на появу різноманітного наукового, навчального та навчальнометодичного матеріалу з порівняльного правознавства, розробленого вітчизняними ученими-компаративістами, доля цієї навчальної дисципліни останніми роками викликає занепокоєння, оскільки деякі навчальні дисципліни порівняльно-правового спрямування поступово виключається з навчальних програм. Принципово важливим є розуміння того, що порівняльне правознавство як наука та навчальна дисципліна може і повинна стати тією необхідною ланкою, яка поєднає наукові знання, що одержують студенти протягом здобуття вищої освіти, з динамікою змін суспільного життя, сприятиме вирішенню конкретних практичних завдань у межах здійснення юристами професійної діяльності.

У статті розглядається питання ставлення молоді до незапланованої вагітності. Вивчення психологічних основ прийняття жінкою рішення про долю ненародженої дитини має велике соціально-етичне значення для сучасного суспільства. В дослідженні брали участь 86 респондентів. Середній вік учасників 20,2 роки. Для вивчення їхнього ставлення до ситуації незапланованої вагітності ми використовували Анкету рольових орієнтацій дітонародження (РОД) (автор Родштейн), Анкету "Незапланована вагітність" (автор Корчакова) та стандартизоване інтерв'ю для вивчення репродуктивних установок (автор Каримова). Наші результати показали, що молоді українки мають чітко сформовані сімейно- та дітоцентровані орієнтацій. Вони досить стримано ставляться до ідеї цивільного шлюбу (близько 32,9% продемонстрували негативне ставлення і лише 12% задекларували високий рівень прийняття такого типу взаємин). Однак, вони не засуджують дошлюбні сексуальні стосунки (лише 8% учасників ставляться з осудом до таких відносин). Змістовий аналіз емоційних станів, пов'язаних з усвідомленням факту небажаної вагітності, виявив домінування негативних думок та емоцій серед дівчат. Вони заявляли про страх, стрес, паніку, розгубленість. Однак 35,6% респондентів мають позитивні асоціації з народженням дитини. Всі установки ми розділили на 3 підгрупи: позитивні, негативні та філософсько- нейтральні. Беручи до уваги вплив соціальних та моральних цінностей на процес прийняття рішення, ми попросили учасників оцінити низку соціальних цінностей: «особиста свобода», «економічний добробут», «діти», «професійний розвиток», «сім'я» і «любов». Наші респонденти вважали найціннішими серед них: «сім'ю», «любов» та «дітей». Такі сімейно-орієнтовані установки лежать в основі домінування у відповідях респондентів ідеї «народити дитину» (86% дівчат), навіть якщо партнер не готовий надати підтримку, в порівнянні з ідеєю «позбавитися небажаної вагітності» (14%). Варто зазначити, що варіант «народити та віддати дитину на усиновлення» не був обраний жодною учасницею. Молоді жінки не розглядають цей варіант як спосіб розв’язання проблеми. Ще одним ситуаційним фактором, який, на наш погляд, може вплинути на вибір жінки, були характеристики потенційного батька. Наші респонденти оцінили доцільність народження дитини з трьома типами чоловіків: «коханий», «випадковий партнер» та «кривдник». Можна було передбачити, що перший тип був високо оцінений з точки зору можливості мати спільну дитину. Дивно, але у випадку випадкового партнера чи, навіть, кривдника менше половини респондентів вважали за краще не мати дитину з такими батьками (38,4% та 48,8% відповідно). Більше того, навіть у випадку вагітності в результаті сексуального нападу близько 13,9% жінок заявили про високий рівень доцільності народжувати. Важливими напрямками подальших досліджень ми вважаємо вивчення установок у чоловічій вибірці щодо факту незапланованої вагітності; вивчення впливу певних демографічних чинників (наприклад, проживання в сільській місцевості, невеликих містах, мегаполісах) на формування установок; проведення крос-культурних досліджень.

Павлов О. І. Ніцшеанський образ надлюдини та сучасність. – Стаття.У статті розкрито ніцшеанський образ надлюдини, яка за покликанням долі має перебувати у постійному русі на шляху самовдосконалення не тільки тіла, а й духу та розуму, чого, на думку Ф. Ніцше, можливо досягти за рахунок волі до влади над собою. Доведено, що тільки від духовної установки людини залежить до якого ступеня розвитку вона дійде. Звідси випливає розуміння надлюдини як людини, котрій вдалося подолати роздрібненість свого існування, котра повернула собі світ і підняла погляд над його горизонтом. Основні результати дослідження ґрунтуються на філософському положенні, яке відбилося у праці Ф. Ніцше, про те, що духовні якості людини є результатом виховання, історичного й особистого досвіду та не успадковуються, на відміну від фізіологічних і пси-хологічних властивостей, тому вони досить рухливі та мінливі. Мета життя полягає у пошуку істини, творчій праці, подоланні себе. Простежується зв’язок цього основоположного лейтмотиву твору Ф. Ніцше із сучасним етапом розвитку людства, яке переживає перехід від інформаційно-комунікативних технологій п’ятої хвилі до когнітивно-кібернетичних технологій шостої хвилі. З’ясовано зв’язок ідеї Ф. Ніцше про надлюдину з концепцією «осьового часу» К. Ясперса, вченням В. Вернадського про ноосферну людину, із трансгуманістичним техніко-детермінованим образом людини з машини та їх впливом на формування досконалої людини. Актуальність ідеї Ф. Ніцше про надлюдину підтверджується спостереженням В. Вернадського щодо того, що людина матиме величезне майбутнє,якщо вона не вживатиме свій розум і свою працю на самознищення.Зроблено висновок, що уявлення Ф. Ніцше про надлюдину не суперечить науковим поглядам сучасних мислителей про шляхи та напрями еволюції людини розумної. Саме тому сучасна людина відчуває потребу в оволодінні творчою спадщиною Ф. Ніцше щодо удосконалення людських якостей. Ф. Ніцше проголосив неминуче, потрібне, неможливе. Він сповістив нас про прихід надлюдини. Цей прихід значно збільшив кількість людської спільноти, готової стати на канат і йти до кінця – до перемоги над собою. Обґрунтовуючи значення ніцшеанського образу надлюдини для сучасності, потрібно розуміти, що Ф. Ніцше був несвоєчасною людиною для своєї епохи. Епоха жила вірою у прогрес, він же розглядав своє справжнє як минуле, шукав опору в ідеальному світі. Сучасний світ є далеко не ідеальним, тому існує нагальна потреба у послідовниках творчих пошуків німецького філософа. Оскільки ідея всебічного удосконалення сучасної людини набула вселенського значення, її осягнення потребує зосередження уваги вчених на міждисциплінарному підході, що і є одним із перспективних напрямів здійснення подальших наукових розвідок.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

У статті розкривається сутність творчого становлення найбільш відомих дизайнерів, основні віхи їх життя, освіту і схильності, лідерські якості. Основна увага приділена їх мотивам як рушійної творчої сили, їх генезису і реалізації. Креативна складова особи подібна до іскри, що може запалити весь світ потенціалом нових ідей і нового бачення, але цій іскрі вчасно треба допомогти спалахнути, надихнути вірою в успіх і в себе. Саме у цей ключовий момент близькі люди повинні підтримати художника і “підкинути хмизу” у вогонь творчості. Виокремлено проблеми молоді, які повинні пам’ятати, що в сучасному світі необхідним елементом будь-якої діяльності є комерційний успіх, який визначає подальшу долю будь-якого підприємства, в тому числі і модного будинку. Історія знає багато прикладів феноменально талановитих кутюр’є, наприклад Крістіан Лакруа, що створили безліч цікавих образів і ідей, але, тим не менш, потерпіли комерційний крах. З метою недопущення подібних сценаріїв молоді фахівці повинні бути озброєні необхідним маркетинговим арсеналом впливу на публіку через ЗМІ, соціальні мережі і блоги. Історична тенденція моди зміщується у бік онлайн-сервісів, всіляких колаборацій і аутсорсингових послуг, тим більше це продиктовано нинішніми реаліями глобальних пандемій.

У статті визначено, що вітчизняні малокомплектні школи сьогодні знаходяться в стані інтенсивної реконструкції, причому рішення стосовно подальшої долі вітчизняних малокомплектних шкіл мають прийматися тільки на основі широкого публічного обговорення порушеної проблеми на основі врахування основних позитивних та негативних аспектів навчання учнів у цих школах. Мета статі: визначити й проаналізувати основні переваги й недоліки реалізації освітнього процесу у вітчизняній малокомплектній школі. У процесі наукового пошуку використано загальнонаукові (аналіз, порівняння, узагальнення) методи з метою опрацювання наукової літератури з порушеної проблеми; спостереження, бесіди, анкетування учителів та батьків учнів малокомплектних шкіл із метою уточнення основних переваг та проблем у роботі цих закладів. Як установлено в процесі наукового пошуку, основними перевагами роботи малокомплектних шкіл є такі: наявність сприятливих передумов для реалізації індивідуальної освітньої траєкторії кожного учня; здійснення вчителем систематичного контролю навчальних досягнень школярів та внесення своєчасних коректив у їхню навчальну діяльність; можливість організувати конструктивну взаємодію між учнями різного віку, забезпечити їхній дієвий взаємовплив один на одного; створення доброзичливої «сімейної» атмосфери на заняттях, розбудова вчителем довірчих партнерських відносин зі школярами; організація інтенсивного спілкування педагога з кожним учнем; можливість своєчасної діагностики причин появи у школярів утруднень у навчанні та помилок під час виконання завдань. Серед основних недоліків реалізації освітнього процесу в зазначених школах слід відзначити: невисоку якість освіти, відсутність сучасного матеріально-технічного забезпечення освітнього процесу, брак висококваліфікованих учителів тощо.

Анотація. Суттєві зміни нормативно-правових засад у галузі освіти в останні роки зумовлюють удосконалення управлінської діяльності, зокрема розвиток комунікативної компетентності керівників закладів освіти. Діджиталізація суспільного життя відбивається на організації освітньої діяльності, що, у свою чергу, вимагає змін комунікаційних процесів у системі управління закладом освіти. Такі зміни та нововведення актуалізують проблему комунікативної компетентності керівника закладу освіти. Стаття присвячена окремому аспекту професійної компетентності керівника – управлінню комунікаціями в організації в умовах адаптаційних змін, яке має забезпечити розвиток комунікативної компетентності керівника закладу освіти. Зазначено, що в умовах суттєвих нововведень у системі освіти, зокрема адаптації освітнього процесу до умов карантину, збільшення долі дистанційного навчання в системі змішаної форми організації освітнього процесу, зростають вимоги до рівня комунікативної компетентності керівника закладу освіти. Сучасний директор закладу освіти має не тільки користуватися сучасними засобами комунікацій, але й має бути здатним організовувати комунікаційні мережі, які забезпечать достатню ефективність освітнього процесу й оптимальний рівень управління закладом освіти. Уточнено сутність і структуру комунікативної компетентності керівника закладу освіти, розкрито шляхи її розвитку. Наведено кваліметричну модель оцінки рівня розвитку комунікативної компетентності керівника закладу освіти, що містить три фактори (комунікативні знання, комунікативні вміння, комунікативні здібності) та відповідні їм критерії. Звернено увагу на організаційні форми комунікацій у закладі освіти, вимоги до комунікаційного процесу. Особлива увага приділена процесам організації формальних і неформальних комунікацій у закладі освіти, схарактеризовано форми таких комунікацій. Для розвитку комунікативної компетентності керівника закладу освіти також запропоновано тематику спецкурсу «Комунікативна компетентність управлінця». У статті зазначено, що подальші дослідження стосуватимуться розвитку системи управління комунікаціями в закладах освіти. Ключові слова: комунікативна компетентність, кваліметрична модель, комунікації в організації, адаптивні процеси.

У статті проведено аналітико-прогностичне моделювання завантаженості інформаційної системи, що в метричному виразі базується на кількості запитів до системи в секунду. Досліджені статистичні дані показника кількості запитів до системи дозволяють знаходити закономірності минулого та прогнозувати подальший вектор розвитку. Актуальність даного дослідження є пріоритетним напрямом в IT-індустрії, адже масштабність інформаційних систем навіть малих компаній є настільки громісткою, що затрати на їх утримання становлять велику долю доходу компаній. Зазначено, що однією значною причиною актуальності є світова криза, спровокована пандемією Covid-19. Саме вона посприяла пошуку нових методів збуту товарів з урахуванням соціальної дистанції та зменшення фінансових втрат. В зв’язку із цим більшість продуктових компаній переводять свій бізнес у віртуальний світ, створюючи неабиякий попит формування власних IT-інфраструктур. Наявність прогнозованих значень забезпечує впевненість бізнесу в стабільності їх продукту чи технології, що напряму впливає на собівартість реалізованого програмного коду та майбутній отриманий дохід. Своєчасність виявлення пікових навантажень або ж навпаки – просідань в системі, допомагають запобігти принципу «карткового домику», та захистити залежні родинні процеси в компанії. Довгострокове бачення руху часового ряду забезпечує компанії можливість підготовки до інфраструктурних змін та надає певний період часу для оновлення технічної бази чи розширення можливостей їх «Cloud Services». З цією метою на основі статистичних даних був побудований прогноз на основі інтегрованого ковзного середнього або ж ARIMA-моделі, проведено статистичне виявлення тренду шляхом аналізу автокореляційних функцій. Було прийнято рішення щодо групування даних відповідно пори доби для збільшення прогнозованих періодів та більшої точності прогнозу моделі. Проаналізовано автокореляційну та часткову автокореляційну функції для часового ряду послідовних різниць для виявлення AR- та MA-процесів. На основі аналізу значущості останніх ненульових лагів побудовано декілька кандидатних моделей для кожного групованого ряду. Кожна модель була провірена на подібність залишків «білому шуму» та нормальності розподілу коефіцієнтів. Зведені прогнози були порівняні та оцінені для виявлення найменшої відсоткової похибки. Було оцінено вартість заощаджень для прогнозованого періоду. На основі цих даних був зроблений висновок, щодо важливості проведення даних досліджень із використанням таких методів прогнозу та аналізу даних для різних векторів діяльності IT-компанії.

У ході досліджень було доведено, що навіть підписання Угоди про асоціацію та отримання безвізового режиму України з ЄС не наблизили Україну до статусу постійного члена Європейського Союзу та НАТО. Однією з головних причин втрати такої перспективи є очевидна невідповідність обіцянок яскравих перспектив потужного розвитку цього геополітичного та геоекономічного союзу, який свого часу дав "архітекторам" діючого ЄС та ЄС реальність нереалізованих грандіозних планів перетворення ЄС на світового лідера. Показано, що слабкий прогнозний потенціал в оцінці подальшої долі ЄС пояснюється відсутністю належного науково-теоретичного обґрунтування основних основ цього безпрецедентного геополітичного об’єднання, яке оцінюється різними авторами, будь то специфічним федеральна або конфедеративна асоціація, в якій національний або суверенний делегується на наднаціональний рівень. Зокрема, існує декілька наукових версій, щоб забезпечити оптимальні параметри для будівництва та будівництва Європейського Союзу. Зокрема, мова йде про "класично федералістичний", "міжурядовий" підходи, "теорію раціонального вибору", "ліберальний міжурядовий напрям", "багаторівневе управління", "мережеве управління", квазі-теорію, що називається "неофункціоналізм". Насправді всі ці моделі так чи інакше ігнорують запропоновану Ш. де Голлем модель організації ЄС за принципом Європи Батьківщини на користь космополітичного глобального проекту Сполучених Штатів Європи. В результаті імплементації Лісабонського договору процес нееквівалентного економічного поділу всередині ЄС фактично легалізований. Незважаючи на це, у березні 2017 року країни-члени ЄС підписали документ під назвою "Європа різних видів" на святкування 60-ї річниці заснування Союзу. Обґрунтовано, що таке порушення принципу солідарності та рівності, заявленого в програмних документах у діяльності ЄС, виникла саме через вимушене об'єднання вимог до національних економік, які не є рівними за своїм потенціалом, неминуче, що створює дискримінацію умови для їх динамічних можливостей. Така геоекономічна конфігурація призводить до повільного розвитку спільної економіки в усьому ЄС. Усі вони, природно, призвели до скарг політичних лідерів Чехії, Польщі, Угорщини, Нідерландів (не кажучи вже про лідерів націоналістичних партій практично у всіх європейських країнах) щодо антинаціональної орієнтації поточної політики ЄС. Зроблено концептуальний висновок: причина вищезазначеної синхронності світового космополітизму та європейського транснаціоналізму полягає в тому, що завдяки дуже складним процесам етапу цивілізаційного масштабу світ переважав у негативній тенденції глобального нееквівалентного перерозподілу товарів , капітал та фінансові ресурси. У той же час аналіз вказує на необхідність врахування того, що в сучасному глобалізованому світі для виживання окремих національних держав (особливо тих, що не мають статусу наддержави), і навіть на тлі зростаючої глобальної кризи, обов'язково необхідно, щоб оптимальне "включення" політичних націй у більш потужні регіональні об'єднання. Ось чому непримиренний євроскептицизм зараз не може бути конструктивним. Однак, як показано у статті, ця інтеграція України матиме сенс лише за умови кардинальної зміни існуючої моделі об’єднаної Європи з метою максимальної функціональної взаємодоповнюваності політичних та економічних інститутів національних держав та наднаціонального прийняття рішень. центри на рівні ЄС.