Academic literature on the topic 'Планування хірургічних втручань'

Робота базується на вивченні літератури та власному досвіді лікування пацієнтів із переломами проксимального епіметафізу великогомілкової кістки. Мета робота – підвищити рівень знань студентів вищих медичних закладів, магістрів, лікарів-інтернів та аспірантів за спеціальністю «ортопедія та травматологія» задля підвищення якості лікування даних пошкоджень шляхом систематизації сучасних підходів до діагностики, планування й оптимізації хірургічних втручань, залежно від типу перелому. Тип перелому визначався за класифікаціями Schatzker та AO/ОТА. Диференційований вибір техніки та засобів фіксації кістково-хрящових фрагментів, залежно від типу перелому, є головним чинником відновлення функції пошкодженого колінного суглоба. Технологія артроскопічно-контрольованого остеосинтезу забезпечує зменшення травматизації внутрішньо- та навколосуглобових тканин, візуальний контроль репозиції фрагментів, можливість визначення корекції пошкоджень м’яких тканинних структур, оптимальні умови перебігу репаративного процесу та післяопераційного відновлювального лікування. На підставі аналізу власного клінічного матеріалу, із застосуванням багатофакторного кореляційно-регресійного аналізу встановлено основні чинники, що впливають на прогресування після травматичного остеартрозу і призводять до незадовільних результатів. Ключові слова: перелом, проксимальний епіметафіз великогомілкової кістки, хірургічне лікування, артроскопічна техніка, остеосинтез.

Пандемія COVID-19 призвела до запровадження дистанційного формату забезпечення навчального процесу в усіх галузях освіти, в тому числі й медичних закладах вищої освіти. Клінічні кафедри, особливо хірургічних дисциплін, мають певну специфіку забезпечення якісного освітнього процесу, а функціонування студентського наукового товариства є його невід’ємним компонентом у контексті студентоцентрованого підходу до навчального процесу. Мета статті – продемонструвати досвід забезпечення роботи студентського наукового товариства в дистанційному форматі, визначити переваги та недоліки даного формату діяльності, окреслити головні проблеми, що потребували вирішення, та шляхи їх розв’язання, розглянути можливості використання окремих елементів дистанційного формату забезпечення роботи після завершення дії карантинних обмежень. Під час обрання платформи для забезпечення дистанційного проведення освітнього процесу необхідно враховувати можливість використання будь-яким пристроєм незалежно від встановленої операційної системи, зручний та зрозумілий інтерфейс, стабільність роботи. В якості платформи була обрана Teams від корпорації Microsoft, що зарекомендувала себе під час організації дистанційного формату забезпечення освіти. Дане середовище дозволяє безперешкодну комунікацію всіх членів наукового керівництва, обмін навчальними матеріалами, підручниками, посиланнями, аудіо- та відеофайлами, планування засідань тощо. Позитивною практикою виявилося використання матеріалів, отриманих з верифікованих колабораційних порталів та агрегаторів професійного мультимедійного контенту, де у вільному доступі наявні клінічні кейси, записи маніпуляцій та оперативних втручань (виключно моменти оперативного втручання, що мають інтерес, без рутинних етапів), хід оперативних втручань, реабілітаційні заходи тощо. Всі автори верифіковані та є фахівцями у зазначених галузях. Таким чином дистанційний формат функціонування студентського наукового товариства продемонстрував високу ефективність, окремі аспекти використання платформи для забезпечення освітнього процесу он-лайн, сторонні відкриті ресурси були визначені як позитивні практики та мають перспективу інтеграції у звичний режим роботи.

На основі клінічного досвіду (100 хворих) та клініко-рентгенологічної класифікації спондилолістезів запропонована тактика хірургічного лікування. Застосування нових технологій передопераційного планування, диференційний підхід, використання стандартних металоконструкцій дозволяють проводити оперативні втручання малотравматичним ретроперитонеальним переднім доступом, а також класичним заднім доступом, що є ефективними у складних випадках дегенеративного спондилолістезу. При дослідженні катамнезу від 6 місяців до 3 років у 93 % отримано задовільні результати лікування при використанні даних методик. Проведено аналіз ускладнень, що виникли, та способів їх усунення.

У статті розглядаються пробеми у діагностиці стенотично-оклюзивних уражень глибоких вен тазу та нижньої порожнистої вени при посттромботичній хворобі. На даний момент діагостика даної патології має різноплановий характер, хоча стратегія хірургічного лікування та вибір тактики у багатьох випадках залежить також від повноти і специфічності отриманої діагностичної інформації. Різноманітні інструментальні методики мають неоднакові рівні точності та повноти отримуваної інформації. Для визначення оптимальної схеми діагностики на практичному досвіді були застосовані та порівняні між собою найбільш доступні та вживані методи інструментальної діагностики у відповідності з Рекомендаціями американського коледжу радіології, а також оцінено їх значимість у плануванні майбутніх хірургічних чи ендоваскулярних втручань, розглянуті переваги та недоліки кожного з методів. Ключові слова: посттромботична хвороба, флебографія, цифрова субтракційна флебографія, мультиспіральна комп'ютерна флебографія, УЗДГ вен, алгоритм діагностики, венозна реконструкція.

Еволюція техніки оперативних утручань пройшла шлях від накладання простих фіксуючих дротяних швів під час торакотомії до застосування спеціальних анатомічних металевих пластин. У зв’язку з цим розширювалися і дещо видозмінювалися показання до хірургічного лікування переломів ребер. Мета – узагальнити досвід металоостеосинтезу ребер при травмі грудної клітки. Матеріал і методи. На базі відділення торакальної хірургії КНП «Тернопільська університетська лікарня» ТОР за період 2015–2020 рр. проліковано 487 хворих з травмою грудної клітки. Результати й обговорення. Багато дискусій виникає щодо термінів оперативного втручання для стабілізації переломів ребер. Важливим є детальне передопераційне планування. У 207 пацієнтів проведено МОС ребер за допомогою блокованих компресуючих пластин (LCP) та гвинтів. Ця методика сприяє ранній мобілізації пацієнтів, забезпечуючи стійку фіксацію уламків в умовах постійної рухомості грудної клітки. Контроль над болем та мобілізація грудної клітки є відправними точками у лікуванні ізольованої травми грудної клітки. Висновки. Основними показаннями до металоостеосинтезу ребер є множинні флотуючі переломи ребер з порушенням каркасності грудної стінки, переломи ребер зі зміщенням уламків, з внутрішньоплевральними ускладненнями, вираженим больовим синдромом, дихальними розладами, а також деформації грудної клітки. Важливим є усунення загрози травмування легеневої паренхіми уламками ребер.

Резюме. Дані численних систематичних оглядів та рандомізованих клінічних досліджень підтверджують ефективність фізичної терапії для пацієнта/клієнта після тотального ендопротезування кульшового суглоба, яка відіграє важливу роль для більш якісного відновлення і повернення до високого рівня якості життя як інтегрального критерію ефективності проведених заходів. Мета. Розробити алгоритм фізичної терапії для осіб після тотального ендопротезування кульшового суглоба у III та IV фазах відновного процесу, спрямованого на відновлення якості життя та підвищення ефективності лікувально-відновного процесу. Методи. Теоретичний аналіз та узагальнення даних науково-методичної літератури, Інтернет-джерел, протоколів, рекомендацій зарубіжних і вітчизняних клінік. Результати. Сучасні підходи до відновної терапії таких осіб передбачають застосування алгоритмізованого фізіотерапевтичного втручання, заснованого на базі доказової медицини та МКФ. Розробку алгоритму фізичної терапії осіб після тотального ендопротезування кульшового суглоба проводили для пацієнтів амбулаторного етапу відновлення у III та IV фазах відновного процесу, що базувалася на основних сучасних підходах: проблемно-орієнтований підхід, мультидисциплінарна допомога, а також комплексність. Спеціально розроблений алгоритм включає такі кроки: первинне оцінювання функціонального статусу пацієнта/клієнта та визначення його проблем – планування втручання (постановка цілей, підбір засобів та методів фізичної терапії), реалізація втручання (обсяг та доцільність застосування кожного компонента фізичної терапії, яка визначається, виходячи з проблем і потреб пацієнта), оцінювання ефективності терапевтичного втручання (проводиться відповідно до обраних критеріїв ефективності на етапі планування втручання). Удосконалення імплантатів та хірургічної техніки виконання, зміна типового профілю пацієнтів після тотального ендопротезування кульшового суглоба вимагають адаптації методів та заходів фізичної терапії для максимізації функціональних результатів у повсякденному житті, що сприяють спрямуванню подальших зусиль на впровадження у практику сучасного алгоритму корекційно-відновного лікування.Ключові слова: алгоритм, фізична терапія, тотальне ендопротезування, кульшовий суглоб, відновне втручання, якість життя.

У дослідженні аналізується лікування нетримання сечі у чоловіків.Методи. Статті, які відповідають критеріям для включення до цієї оцінки, були оцінені та внесені до матриці синтезу. Результати дослідження, які відповіли на питання дослідження, були оцінені та згруповані в методи лікування.Результати. Лікування першої лінії ургентного нетримання сечі включає тренування сечового міхура та поведінкову терапію. Якщо ці заходи не приносять результатів, можна застосувати антихолінергічну терапію. У випадках, коли медична терапія не приносить результатів, варіанти лікування включають інтрадетрузорні ін’єкції ботулотоксину або нейромодуляцію. Лікування першої лінії для чоловіків із стресовим нетриманням сечі є консервативним. Це включає поведінкову терапію та тренування м’язів тазового дна/фізіотерапію тазових органів. Поведінкові втручання є переважно підтримуючими заходами в цій ситуації, які в основному передбачають втрату ваги для пацієнтів з високим ІМТ. Хірургічне лікування можна розглянути, якщо консервативні заходи не принесли результату. Як правило, будь-яке хірургічне втручання відкладається на 6–12 місяців після операції. Варіанти хірургічного лікування включають периуретральні наповнювачі, уретральні стропи та штучні сечові сфінктери. Штучний сфінктер є золотим стандартом лікування нетримання сечі після простатектомії, при цьому частота утримання після операції становить понад 80%. Змішане нетримання сечі має компоненти як ургентного, так і стресового нетримання. Лікування спочатку вимагає від клініциста визначити найбільш неприємну скаргу пацієнта. Часто це передбачає комбінований підхід спеціаліста, оскільки лікування одного може погіршити інший. Постійне нетримання сечі. Це може свідчити про розвиток нориці між уретрою за межами дистального сфінктерного механізму або серйозну недостатність сфінктерного механізму, що призводить до відсутності обмеження потоку. Лікування цього стану включає хірургічне втручання або пристрої для утримання.Висновки. нетримання сечі у чоловіків може бути виснажливим для людини. Психосоціальний вплив стану може змінюватися, і його слід оцінити перед плануванням спеціального лікування. Класифікація нетримання сечі може допомогти краще визначити основні причини та керувати клінічним лікуванням, хоча досить часто пацієнти мають складні симптоми, які зазвичай не підходять під жодне визначення.Ключові слова: нетримання сечі, чоловіки, терапія.

Диспластичний коксартроз належить до найбільш тяжких уражень опорно-рухової системи. На відміну від ідіопатичного та післятравматичного артрозо-артриту це зумовлене насамперед не проявами деструктивно-дистрофічного процесу в кульшовому суглобі, а різноманіттям і складністю прогресуючих анатомо-фізіологічних змін опорно-рухового апарату. Більшість пацієнтів — молоді люди працездатного віку, які через функціональні обмеження стають інвалідами. На цій стадії захворювання тотальна артропластика кульшового суглоба визнається безальтернативним хірургічним утручанням, що дозволяє відновити опорно-рухову функцію.У науковому й практичному аспектах головним завданням численних досліджень є максимальне відновлення опорно-рухової функції або компенсація біомеханічних порушень, а також забезпечення умов для тривалого збереження стабільності імплантату (компонентів ендопротеза) у тазовій кістці й проксимальному відділі стегнової кістки.Мета роботи — аналіз факторів, що визначають вибір хірургічної тактики й особливості первинної тотальної артропластики при диспластичному коксартрозі.До ретроспективного аналізу включено 157 пацієнтів, серед яких було 148 жінок і 9 чоловіків віком від 19 до 56 років (середній вік 37,4 ± 3,2 року). За даними рентгенографії, 93 (59,2 %) пацієнти мали ураження обох кульшових суглобів. Загальна кількість операцій первинної артропластики — 193 (100 %), у тому числі 36 (18,7 %) на обох кульшових суглобах. Планування лікувальної тактики проводили на підставі результатів рентгенографічного дослідження і спіральної комп’ютерної томографії. Отримані результати були систематизовані за ступенем проксимальної дислокації стегна (Crowe et al., 1979), а також за проявами патологічних змін вертлюжної западини відповідно до класифікації Hartofilakidis et al. (1996).Визначено головні моменти, які впливають на вибір хірургічної тактики, визначають особливості хірургічних утручань: недорозвиненість і навіть відсутність склепіння, недорозвиненість задньої і, особливо, передньої стінки, зменшення глибини западини з потоншенням медіальної стінки, порушене співвідношення диспластичної вертлюжної западини й головки стегнової кістки, деформація проксимального відділу стегна, наявність двобічного ураження кульшових суглобів, деформація тазового кільця, сколіотична деформація хребта, дисбаланс і слабкість м’язів тазового поясу, а також супутні деформації кінцівки диспластичного генезу.Розташування чашки ендопротеза відповідно до фізіологічних параметрів має забезпечити відновлення природного центру обертання кульшового суглоба, офсету й балансу м’язів. У випадках занадто малої й тонкої передньої стінки необхідно зберегти її субхондральну кортикальну пластинку. Кісткове ложе для чашки рекомендуємо формувати римерами, переважно за рахунок більш міцної й масивної задньої колони. При центральних дефектах медіальної стінки западини виконували кісткову пластику.При дефекті покриття ацетабулярного компонента більше ніж 30 % застосовували кісткову пластику склепіння кортикально-губчастим трансплантатом. Для мобілізації стегна ми застосовували реліз сідничних м’язів, висічення суглобової капсули, міотомію аддукторів, відтинання від малого вертлюга сухожилка m. iliopsoas, остеотомію великого вертлюга з м’язами, що до нього прикріплюються, із подальшим його зведенням і фіксацією, а також flapping trochanter osteotomy. У 10 пацієнтів виконано вкорочуючі та корегуючі остеотомії стегнової кістки.Віддалені результати за шкалою Harris Hip Score були досліджені в 124 (78,98 %) оперованих пацієнтів у терміни від 3 до 14 років після артропластики. 36 пацієнтів перенесли артропластику обох кульшових суглобів. Середній термін спостереження — 7,8 ± 1,1 року. Узагальнені результати визнано відмінними (середній бал 93,67 ± 0,35) у 47 (37,9 %), добрі (середній бал 85,69 ± 0,52) — у 48 (38,7 %), задовільні (середній бал 75,56 ± 0,58) — у 22 (17,7 %) осіб. Погані результати (середній бал 46,96 ± 3,05) у 7 (5,7 %) пацієнтів були зумовлені розвитком нестабільністі компонентів. Асептична нестабільність у 5 пацієнтів виникла через 3–5, 7 і 11 років після артропластики. Септична нестабільність у 2 пацієнтів виникла через 6 і 7 років. У 5 пацієнтів у подальшому виконано ревізійне ендопротезування.При ендопротезуванні кульшового суглоба з приводу диспластичного коксартрозу у складних ситуаціях необхідно передбачати різні прояви анатомічних і біомеханічних порушень опорно-рухової системи, різні варіанти фіксації вертлюжного та стегнового компонентів, можливості застосування кісткової пластики й реконструкцій, а також не відкидати інтраопераційне рішення про зміни ходу оперативного втручання.

Резюме. Розвиток стоматології на сучасному етапі відкриває нові можливості в лікуванні адентії шляхом внутрішньокісткової імплантації штучних опор для зубних протезів, завдяки чому значно оптимізувалися умови для підвищення якості комплексної реабілітації стоматологічних пацієнтів. Розробка нових прийомів хірургічних втручань і протезування, створення нових систем імплантатів сприятимуть збільшенню термінів служби зубних протезів на імплантатах, поліпшенню якості життя пацієнтів. Мета дослідження – проаналізувати літературні джерела з вивченням можливих ускладнень та їх причин на різних етапах реабілітації пацієнтів дентальними імплантатами. Матеріали і методи. Проведено огляд та аналіз науково-медичної літератури за 2013–2019 рр. за базами Даних Scopus, Web of Science, Med Line, The Cochrane Library, EMBASE, Global Health, CyberLeninka, РІНЦ. Зосереджено увагу на основних причинах ускладнень дентальної імплантації. Результати досліджень та їх обговорення. Метод дентальної імплантації знаходить все більш широке застосування в практичній стоматології при заміщенні різних дефектів зубних рядів. Дентальні імплантати різко підвищили якість ортопедичної реабілітації пацієнтів завдяки можливості застосування незнімних конструкцій зубних протезів при заміщенні дефектів зубних рядів як при частковій, так і при повній адентії. Варто відмітити, що поряд з позитивними результатами імплантації спостерігаються й ускладнення. До виникнення ускладнень призводять помилки, допущені на будь-якому з етапів: при плануванні, безпосередньо при проведенні операцій кісткової пластики і дентальної імплантації, в ранньому і віддаленому післяопераційних періодах, причому пов’язані як з об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Успіх комплексної реабілітації пацієнтів методом дентальної імплантації в умовах дефіциту кісткової тканини щелеп визначається безліччю факторів, що відіграють важливу роль на різних етапах проведення лікування. Найважливішим етапом, що забезпечує подальший успіх передбачуваного комплексного лікування пацієнтів, є ретельне обстеження, постановка діагнозу, визначення і дотримання показань і протипоказань до дентальної імплантації в умовах, далеких від оптимальних. Недостатнє врахування особливостей соматичного і стоматологічного анамнезу, скарг, мотивації і очікувань пацієнта від майбутнього лікування, даних огляду, клінічного обстеження, оцінки функціонального стану зубощелепної системи пацієнта, рівня гігієни порожнини рота, можуть призвести до невиправданості очікувань пацієнта, місцевих і загальних ускладнень. Серед об’єктивних причин, що опосередковано призводять до неточностей діагностики, виділяють недосконалість і недостатню інформативність променевих методів, невірне масштабування при визначенні розмірів передбачуваної ділянки для імплантації. Висновки. Проблема пошуку оптимальних технологій імплантації, а також методів профілактики і лікування ускладнень є актуальною та включає не лише розробку нових прийомів хірургічних втручань, використання додаткових заходів під час протезування, а й створення нових систем імплантатів, що повністю відповідають вимогам профілактики запальних захворювань в периімплантатній зоні. Безсумнівно, що нові досягнення в цьому напрямку будуть сприяти скороченню кількості ускладнень після імплантації у стоматологічних пацієнтів, поліпшенню якості їх життя.

Резюме. У випадках атрофії дистальних відділів нижньої щелепи можливість дентальної імплантації часто обмежується недостатністю необхідної висоти альвеолярного гребеня, зумовленої близькістю нижньощелепного каналу, що вимагає застосування коротких чи ультракоротких імплантатів або проведення вертикальної аугментації з використанням автологічних, аллогенних, ксеногенних матеріалів тощо. Поява у арсеналі лікарів-імплантологів одноетапних конусоподібних імплантатів різної довжини та діаметра дозволила реалізувати ідею їх встановлення «в обхід» нижнього альвеолярного нерва, мінімізувавши або уникаючи потребу в проведенні додаткових операційних втручань, спрямованих на збільшення об’єму кісткової тканини. Мета дослідження – з’ясувавши особливості морфології беззубих дистальних відділів нижньої щелепи на підставі аналізу фахової літератури та комп’ютерних томографій пацієнтів, запропонувати техніку встановлення дентальних імплантатів «в обхід» нижнього альвеолярного нерва. Матеріали і методи. З інформаційної бази Центру медичної 3D діагностики відібрано та проаналізовано 30 комп’ютерних томографій нижньої щелепи пацієнтів (жінок – 12, чоловіків – 18) віком 36–68 років, які звертались для проведення дослідження упродовж 2018–2020 рр. У клініці кафедри хірургічної стоматолоґії та щелепно-лицевої хірургії ЛНМУ імені Данила Галицького було обстежено та проведено лікування 16 пацієнтів (чоловіків – 7, жінок – 9) віком 45–66 років з наявністю одно-, двобічних кінцевих дефектів або повною відсутністю зубів нижньої щелепи. Усім пацієнтам у дистальних відділах нижньої щелепи проведено встановлення одноетапних дентальних імплантатів («Ihde Dental AG», Швейцарія) «в обхід» нижнього альвеолярного нерва з їх негайним навантаженням протезною конструкцією упродовж 3–4 днів після імплантації. Результати досліджень та їх обговорення. На підставі вивчення 30 комп’ютерних томографій нижньої щелепи пацієнтів з одно- та двобічними кінцевими дефектами нижньої щелепи ми встановили, що середня відстань від нижньощелепного каналу до вестибулярної кортикальної пластинки становить (5,12±1,04) мм, до язикової кортикальної пластинки – (2,95±0,89) мм, до верівки альвеолярного відростка – (6,18±1,9) мм (р<0,001), що узгоджується з повідомленнями інших дослідників. Проведено лікування 16 пацієнтів з наявністю одно-, двобічних кінцевих дефектів або повною відсутністю зубів нижньої щелепи з використанням одноетапних конусоподібних дентальних імплантатів KOS® та TPG® Uno («Ihde Dental AG», Швейцарія) «в обхід» нижнього альвеолярного нерва з язикового або вестибулярного боку (залежності від локалізації нижньощелепного каналу). Загалом, у дистальних відділах нижньої щелепи (на рівні премолярів та молярів) встановлено 42 імплантати, з них «в обхід» нижнього альвеолярного нерва з язикового боку 34 імплантати, з вестибулярного – 8. Упродовж 4–5 днів усі імплантати навантажувались тимчасовою металопластмасовою ортопедичною конструкцією. При проведенні контрольної комп’ютерної томографії пацієнтів, проведеної у найближчі терміни (1–4 дні) після імплантації, в жодному з випадків не було констатовано ускладнень у вигляді прямого механічного ушкодження стінок нижньощелепного каналу чи кортикальних пластинок інструментами для препарування імплантаційного ложа або безпосередньо тілом імплантату. Висновки. Результати нашого власного досвіду, які повністю узгоджуються з повідомленнями інших дослідників, дають підстави стверджувати, що встановлення дентальних імплантатів у дистальних відділах нижньої щелепи «в обхід» нижнього альвеолярного нерва створює серйозну альтернативу традиційним методикам вертикальної аугментації, дозволяє в найстисліші терміни відновити функціональний статус зубощелепної системи завдяки реалізації протоколу негайного навантаження імплантатів. Водночас, процедура інсталяції імплантатів «в обхід» нижнього альвеолярного нерва з язикового чи вестибулярного боку вимагає глибоких знань анатомії щелепно-лицевої ділянки та ретельного планування із залученням КПКТ.

В тезах доповіді проведено аналіз сучасних фотограмметричних засобів тривимірної реконструкції для реалізації широких функціональних можливостей наявних рішень. Проведено тривимірну реконструкцію методом фотограмметрії обличчя людини, отримані результати свідчать про широкі можливості застосування методу в задачах планування пластичних втручань на обличчі людини.

В тезах доповіді було розроблено програмний модуль поєднання тривимірних даних сканування обличчя, впровадження котрого повинно дозволити підвищити якість проведення оперативних втручань у пластичній хірургії.