Academic literature on the topic 'Партизанська діяльність'

Стаття присвячена діяльності польського партизанського з’єднання під командуванням Роберта Сатановського, який діяв на півночі Рівненщини в роки німецько­радянської війни. Радянські партизанські рейдові з’єднання, які восени 1942 р. перейшли на поліські землі з Лівобережної України, посилили вплив на місцевих поляків. У складі рейдових з’єднань виникли спочатку польські розвідувальні групи, а з часом ­ цілі партизанські загони. Перші партизанські групи, які з’явились на Поліссі в середині 1942 р., також мали у своєму складі певну кількість поляків. У подальшому з числа польських партизан було організовано польське партизанське з’єднання під командуванням Р.Сатановського, формально підпорядковане Рівненському обласному штабу партизанського руху (РОШПР). Одним із основних завдань Р.Сатановський вбачав негайний перехід за р. Буг і початок там диверсійної діяльності, що суперечило настанові РОШПР про продовження партизанської боротьби на території Рівненської області. Розбіжності між командиром польського партизанського формування та РОШПР вплинули на збройне забезпечення і кадрову підготовку польських партизанських загонів, що, в свою чергу, позначилось на результатах їхньої диверсійної діяльності. Зі звільненням Західної України від нацистів розпочалося реформування польських загонів та вербування поляків до нових загонів з метою перенесення партизанського руху на територію Польщі.

Стаття присвячена завершальному етапу (1943–1944 рр.) розвитку радянського партизанського руху в Південній Україні. Цей регіон відрізняється відсутністю великих лісових масивів та наявністю великих промислових центрів. З огляду на це, пріоритетними там стали підпільні форми боротьби. Тим не менше, партизанські методи спротиву окупантам також доволі активно використовувалися. На основі аналізу широкого кола архівних документів центральних і обласних архівосховищ встановлено, що за своїми характеристиками завершальний етап розвитку партизанського руху суттєво відрізнявся від етапу початкового (1941–1942 рр.). Його особливостями стали відмінний механізм виникнення партизанських формувань, видозмінена тактика боротьби з окупантами. Зокрема, у 1943–1944 рр. партизанські загони формувалися внаслідок організаторської діяльності десантних груп, закинутих з «Великої землі», або підпільниками. З’ясовано, що активну діяльність вони розгортали при наближенні лінії фронту: нападали на окупаційні підрозділи та установи, здійснювали диверсійні акти, вели розвідку в інтересах Червоної армії. Видатною сторінкою руху Опору на півдні України стало Павлоградське повстання 1943 року. Загалом партизанський рух у Південній Україні зробив помітний внесок у вигнання нацистських окупантів з української землі.

У статті досліджено перший період діяльності Сумського партизанського з’єднання на етапі існування Путивльського партизанського загону та партизанських загонів окремих районів Сумської області, простежено процес їх об’єднання в єдину бойову одиницю – Путивльський об’єднаний партизанський загін. Розкрито особливості створення партизанських загонів та формування їхнього особового складу, проаналізовано бойову та диверсійну діяльність впродовж серпня 1941 р. – лютого 1942 р.

У статті здійснено спробу показати польсько-український конфлікт 1939–1945 рр. крізь призму присутності в ньому СРСР та Третього райху як «третьої сили» цього міжетнічного протистояння. Мета статті – розкрити бачення польсько-українського конфлікту радянськими партизанськими керівниками у своїх спогадах та простежити у цих спогадах німецько-радянський вплив на ескалацію протистояння між поляками та українцями в 1939–1945 рр. Як джерела для вивчення проблематики польсько-українських відносин в роки Другої світової війни проаналізовано мемуари радянських партизанських керівників С. Руднєва, Д. Медведєва, А. Бринського, І. Старінова, В. Войцеховича, Г. Якименка. Із використанням критичного методу викладено інтерпретацію ворожнечі між поляками та українцями радянським партизанським керівництвом. Висвітлено аспекти діяльності радянської партизанки, спрямовані на посилення конфронтації між поляками та українцями. Показано, що в ескалації міжетнічної польсько-української ворожнечі були зацікавлені як радянська, так і німецька сторона. На основі мемуарів висвітлено позиції радянського партизанського керівництва щодо діяльності українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни. Коротко охарактеризовано погляди сучасних українських науковців на присутність «третьої сторони» в польсько-українському протистоянні в 1939–1945 рр. Спираючись на подану в мемуарах інформацію, простежено розвідницьку діяльність радянської партизанки на території України. Наукова новизна статті полягає у систематизованому опрацюванні спогадів радянських партизанських керівників із метою виявлення в них фактів, які свідчать про втручання СРСР та Третього райху в польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни. Визначено перспективи для проведення подальших досліджень окресленої у статті проблематики.

У статті проаналізовано проблему підготовки членів Організації українських націоналістів, які діяли на території Запорізької області, до загальноукраїнського повстання. Висвітлено діяльність націоналіс- тичних організацій, зокрема й у військових частинах Червоної армії. З’ясовано, що серед пріоритетів націоналістичного підпілля на території Запорізької області були збір й накопичення зброї, а також створення в перспективі партизанських загонів. Хронологічно рамки дослідження прив’язані до появи перших осередків ОУН у регіоні (нижня межа) та до піку в діяльності організованого націоналістичного підпілля в області (верхня межа). Ключові слова: Запорізька область, Мелітополь, НКВС, НКДБ, Організація українських націоналістів.

У статті на основі аналізу документальних джерел та спеціальної літератури здійснено виявлення, систематизація та аналіз провідних організаційно-функціональних компонентів систем асиметричного протиборства, створених державами – основними учасниками Другої світової війни (СРСР, Німеччиною, Великою Британією, США) як історичних передумов виникнення воєнно-політичного явища «гібридної війни». Асиметричні дії перетворюються у достатньо самостійну та результативну (аж до стратегічного рівня) форму боротьби. На якісно новий рівень піднялося мистецтво не тільки розвідувальної роботи, але й спеціальних операцій із зміни політичної ситуації, зафронтової розвідувально-диверсійної діяльності. Спеціальні операції почали узгоджуватися зі страте­гічними планами ведення бойових кампаній. Спецслужби набули істотного досвіду творення партизансько-підпільного руху як важливого чинника дестабілізації тилів та виснаження против­ника, створення та управління діяльністю іррегулярних збройних формувань. Набуло розвитку використання із підривною метою етноконфесійного фактора, національно-визвольних та анти­колоніальних рухів. Було створено війська спеціального призна­чення з більшістю сучасних організаційно-тактичних рис та бойових можливостей.

У статті розглядається процес легітимізації наявних явищ, які ще не набули свого офіційно закріпленого міжнародно-правового статусу. Автор вивчає питання легітимності приватних військових компаній (далі - ПВК) як явища, що на теперішній час проходить крізь процес легітимізації ПВК як результат двох процесів: приватизації - коли приватні військові компанії беруть на себе функції зі сфери надання послуг із забезпечення безпеки з метою вирішення завдань, раніше властивих збройним силам держав, так і глобалізації - коли, наприклад, ПВК відстоює інтереси Транс Національних Корпорацій, які не мають чіткої державної приналежності. У зв'язку із тим, що сучасна війна є гібридною, а сучасні конфлікти частіше є асиметричними, відповідно, протиставити їм традиційні військові сили досить важко, у зв'язку із чим на перше місце виходять основні актори подібних військових конфліктів, що носять характер гібридних війн, як ПВК, які на сьогодні мають невизначений статус у міжнародному публічному праві. Поступальний шлях розширення «приватизації застосування сили» на міжнародній арені недержавними суб'єктами стає оптимальною стратегією відповіді на формат гібридних війн. Стаття розглядає критерії, на підставі яких ПВК виступають як актори на міжнародній арені в умовах ведення гідридної війни, які набувають свого поширення у ХХі столітті як війни у поєднанні застосування конвенційної зброї, партизанської війни, тероризму та злочинної поведінки з метою досягнення певних політичних цілей, основним інструментом якої є створення державою-агресором в державі, що обрана для агресії, внутрішніх протиріч та конфліктів з подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей агресії. ПВК виконують дуже широкий спектр функцій: від розмінування територій до збройної охорони президентів, важливих вантажів на інше. Це вносить плутанину в те, чи беруть вони участь в бойових діях? І так, і ні одночасно, отже, справжня діяльність ПВК перебуває в «сірій зоні» невизначеності. Автор робить висновок, що на сьогодні існує нагальна потреба чітко визначити ПВК у міжнародному праві і заснувати міжнародний орган, який би встановлював уніфіковані правила та забезпечував контроль за діяльністю ПВК.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У статті 2 зазначено, що Україна є унітарною державою. Очевидно, що в 2014 році Євромайдан спричинив кристалізацію цінності та територіальний сепаратизм різних регіонів України, що буде стимулюватися державними та громадськими організаціями сусідньої країни. Згідно з історичним досвідом, прихильники сепаратизму можуть вдатися до ненасильницьких акцій (пропагандистські акції, діяльність політичних партій, громадських рухів, проведення масових мітингів, референдумів тощо) для досягнення своїх цілей, а також до використання збройних форм і методів боротьби (терористичні акти, терористичні акти, диверсія, використання повстансько-партизанської тактики тощо). Відповідно, методи, які використовуються державами для збереження територіальної цілісності, можна приблизно поділити на два основні типи: ненасильницькі та насильницькі (насильницькі чи репресивні). Ненасильницькі методи включають політичні та економічні заходи, включаючи: обґрунтовану соціальну політику. Тимчасова окупація територій Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей негативно вплинула на весь спектр прав їх мешканців і, в багатьох випадках, спричинила їх вимушену міграцію. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на жовтень 2019 року в Україні нараховували 1 мільйон 413,6 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. У тому числі - понад 785 тис. Пенсіонерів, 240 тис. Дітей та приблизно 48 тис. інвалідів. На думку міжнародних експертів, Україна не вживає достатніх заходів щодо поваги прав своїх громадян, які постраждали внаслідок анексії Криму та війни на сході, як це передбачено її зобов'язаннями відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року. Дискримінація у здійсненні права на соціальний захист може вважатися однією з найпоширеніших форм дискримінації осіб, постраждалих внаслідок конфлікту. Право на соціальне забезпечення та захист є одним із основних прав людини, відображених у міжнародних договорах про права людини, учасниками яких є Україна. Право на пенсію є невід'ємною частиною соціального захисту та соціального забезпечення. Фактично додаткові умови отримання пенсії внутрішньо переміщеними особами не стосуються всіх інших пенсіонерів України, є дискримінаційними та не відповідають критеріям необхідності та пропорційності. Таким чином, сепаратистські процеси є негативними для української держави в цілому: механізм функціонування політичної системи порушений, легітимність центрального уряду падає, національна політика переживає кризу. Сепаратизм, загрожуючи суверенітету держави, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж та знижує соціальні стандарти для громадян. З огляду на викладене, для запобігання проявам сепаратизму необхідно підвищити соціальний рівень життя громадян, особливо на територіях, які потрібно повернути Україні.