Academic literature on the topic 'Пам’ять людства'

Вивченням проблем пам’яті, її процесів, механізмів запам’ятовування, ролі пам’яті для кожної окремої людини і людства загалом займаються дослідники різних галузей науки. Лексична одиниця mémoire є терміном багатьох сфер. У сучасних дослідженнях національ- них мовних картин світу науковій парадигмі знань, що у своїй сукупності створює наукову картину світу, протиставлені наївні знання, які людина отримує, використовує й передає прийдешнім поколінням незалежно від знань наукових. Мета статті полягає у тому, щоб проаналізувати концепт mémoire та продемонструвати процес його вербалізації на матеріалі вільних сполучень із компонентом mémoire, фразеологічних одиниць і паремій, що зафіксували наївні уявлення, асоціації, життєвий досвід, пов’язані з пам’яттю. Дані сполучуваності імені концепту mémoire з прикметниками подають оцінні характеристики пам’яті. Предикативні сполучення представляють пам’ять як сховище для зберігання або як предмет, на якому можна зробити записи. Пам’ять уважають невід’ємним складником здорової людини, втрата пам’яті є відхиленням від норми і фіксується в мові. Погана пам’ять асоцію- ється безпосередньо з дірками або з дірявими предметами. Фразеологічні одиниці, будучи репрезентантами концепту, в образній і експресивній формі представляють уявлення про якість пам’яті людини, пов’язуючи останню з представниками тваринного світу, предметами, що оточують людину в повсякденному житті. Аналіз ознак зазначеного концепту на матеріалі паремій виявляє життєвий досвід про недосконалість пам’яті, але також її важливість для людини; розкриває зв’язок пам’яті з добром і злом, при цьому зазначаючи, що останнє залишає довший слід; пам’яті при- писують здатність рухатися і навіть залишати сліди; відзначено також, що її брак у людини має компенсуватися міцними ногами і що особливу потребу в якісній пам’яті мають брехуни.

Анотація. Мета дослідження – простежити динаміку спроб меморіалізації, описану у працях західних авторів, місця трагедії відомого майже у всьому світі – Бабиного Яру. Методологія дослідження. Методологія дослідження базується на органічному поєднанні методів історизму, послідовності, компаративізму, об’єктивності, системності, всебічності, що сприяє критичному осмисленню історіографічних джерел, пов’язаних з подіями у Бабиному Яру. Використовується також порівняльний, проблемно-хронологічний методи. Наукова новизна полягає у тому, що залучено новітні історіографічні джерела західного походження, які з критичної і водночас здебільшого зваженої точки зору розглядають комплекс проблем, пов’язаних з історією подій у Бабиному Яру восени 1941 р., та подають складну амплітуду спроб меморіалізації цього історичного місця. Висновки. У статті проаналізовано процес як певного замовчування, так і неодноразових спроб меморіалізації Бабиного Яру, щоб закарбувати в історичній пам’яті не лише України, але й людства події осені 1941 р. Наголошено, що історіографічні джерела західного походження свідчать про глибокий інтерес зарубіжних учених, аналітиків, журналістів, суспільних діячів до цих трагічних подій. Простежується динаміка спроб меморіалізації, описана у працях західних авторів, що значно пожвавилась на початку XXI ст. Підкреслено, що зарубіжні експерти, розглядаючи процес дебатів в Україні щодо проєктів Меморіального комплексу у Бабиному Яру, вказують на «змагання жертовностей». Авторка простежує аналіз тих суперечностей, які проявилися в українському суспільстві щодо геноцидних явищ 30‒40-х рр. ХХ ст. Авторка умовно виділяє три наукові напрями щодо вивчення історії подій та подробиць меморіалізації Бабиного Яру: перший – студії, що присвячені уточненню певних компонентів подій, які пов’язані з повсякденністю злочину; другий – дані стосовно державної політики радянського часу, яка замовчувала чи фальсифікувала події у Бабиному Яру, особливо намагання Кремля стерти поняття «єврейський Голокост» стосовно подій у Бабиному Яру, а також констатація зусиль частини радянської інтелігенції, яка не давала владі забути про цей злочин; третій – спроби меморіалізації Бабиного Яру, які особливо пожвавилися після 2015 р. і, зрештою, привели до реалізації Концепції комплексної меморіалізації Бабиного Яру. Фактично в основі цих дискусів – наявність «воєн пам’яті», які заважають формулюванню зваженої загальної токи зору, тому меморіалізація Бабиного Яру повинна проводитися з урахуванням поліетнічності України, не відкидаючи ідеї: лише євреїв і ромів знищували за ознакою національності. Авторка приходить до висновку, що квінтесенцією аналітиків Заходу є думка щодо необхідності завершення процесу меморіалізації Бабиного Яру.

Постапокаліптична література вирізняється з-поміж інших художніх феноменів зверненням до специфічної теми – в якому світі та якому стані опиниться людство після глобальної катастрофи. Роман «Англійський пацієнт» сучасного канадського письменника Майкла Ондатже, який є постмодерністським історіографічним романом, звертається до комплексу проблем, пов’язаних із трансгресивним характером Другої світової війни та її наслідками. Репрезентовані в романі фізичні і психологічні травми війни, пам’ять про катастрофічні події та людські переживання дають підстави віднести роман М. Ондатже до літератури постапокаліпсису, яка на сьогодні є самостійним художнім феноменом. Доводиться, що в романі «Англійський пацієнт» М. Ондатже постапокаліптична проблематика є невід’ємною від постмодерністської поетики твору. Тому фрагментарність та нелінійність оповіді, бінарні структури простору (закритий простір вілли – відкритий простір пустелі) і часу (розрізнення/нерозрізнення минулого і теперішнього), невизначеність ідентичності та неоднозначність механізмів індивідуальної пам’яті персонажів є постмодерністськими поетологічними характеристиками твору. У статті окреслено художні параметри постапокаліптичного світу роману: своєрідність часопросторової організації твору та ідентичності персонажів. Показано, що проблемний комплекс пам’ять–спогад–травма є вагомим складником сучасної постапокаліптичної літератури. Наголошується, що в романі всі сюжетні лінії персонажів є варіаціями інтерпретації понять ідентичності, пам’яті і травми в добу постапокаліпсису. На прикладі центрального персонажа досліджено, як його часткова амнезія акцентує втрату ідентичності: немає імені, національності, чіткого минулого, а значить теперішнього і майбутнього. Отже, М. Ондатже на прикладі свого персонажа подає масштабний аналіз постапокаліптичної травми, яка є одночасно і фізичною, і душевною. Підсумовується, що «Англійський пацієнт» М. Ондатже як роман про постапокаліпсис сприяв формуванню традиції постапокаліптичної літератури в канадській літературі.

Здійснюється культурологічний аналіз архітектурних артефактів первісного мистецтва, досліджується роль техніки та технології у процесі культурного становлення людства. У результаті огляду факторів зародження архітектурних форм та принципів застосування будівничих технологій у процесі створення монументальних споруд виявлено риси наслідування виробничих технологій під впливом постійного процесу естетизації. На прикладі відомих культурних пам’яток людства автор доводить, що логіка застосування техніки стає вирішальним фактором історичного прогресу художньої творчості людини.

У світовій практиці склалася традиція, згідно з якою основним суб’єктом у сфері охорони культурної спадщини є органи публічної влади – державні спеціалізовані органи й установи та органи місцевого самоврядування. Водночас нині все більшу роль у справі збереження культурного надбання людства відіграють неурядові інституції – громадські об’єднання та окремі небайдужі громадяни. Відповідні об’єднання та громадяни досить активно діють у багатьох державах світу, а їхній правовий статус визначається як на рівні національного законодавства, так і поступово стає предметом регулювання міжнародного права. Метою статті є аналіз національного законодавства, яким урегульовано діяльність громадських об’єднань та окремих громадян у сфері охорони культурної спадщини України. Наукова новизна полягає у виокремленні й аналізі правового забезпечення діяльності громадських об’єднань та окремих громадян як окремих важливих суб’єктів у сфері охорони культурної спадщини України. Висновки. Аналіз світової практики у сфері захисту культурної спадщини свідчить про активне залучення до цього процесу громадських об’єднань та окремих небайдужих громадян. Україна також має давні традиції залучення громадськості до пам’яткоохоронної діяльності. Необхідна правова основа такої діяльності була закладена ще в радянський період, а нині гарантована Конституцією України та нормами як загального, так і спеціального законодавства. Серед найпотужніших профільних громадських організацій слід відзначити багаторічну роботу Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, правовий статус якого визначено Законом України «Про охорону культурної спадщини» та власним статутом. Серед міжнародних пам’яткоохоронних громадських організацій, які провадять роботу в нашій державі, виділяються Український національний комітет Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць та Український комітет ради музеїв «ІКОМ», які діють відповідно до норм міжнародного права та українського законодавства, зокрема Закону України «Про громадські об’єднання», а також власних статутів. Крім того, національне законодавство надає право окремим громадянам долучатися до пам’яткоохоронної діяльності на правах громадських інспекторів, проводити громадську експертизу об’єктів культурної спадщини, встановлювати над ними шефство з метою забезпечення їх збереження тощо. У цілому українське законодавство щодо забезпечення права участі громадських організацій та окремих громадян в охороні культурної спадщини відповідає основним міжнародним нормам та поширеній зарубіжній практиці.

У статті розглядаються трансформації, які відбулись у соціокомунікаційній діяльності музеїв України у зв’язку із запровадженням загальнонаціональних карантинних заходів, пов’язаних із пандемією COVID-19. Введення жорстких соціальних обмежень змусило музеї усього світу терміново перевести свою роботу в онлайн режим та зосередитись переважно на сучасних комунікативних інструментах, що уможливлювали віддалений доступ до музейних колекцій та онлайн-комунікацію із суспільством. Вже за перші півроку карантинних обмежень кожна музейна установа обрала для себе найбільш ефективні форми роботи, чим збагатила загальний досвід організації онлайн-діяльності в інститутах соціальної пам’яті. Предметом аналізу у статті є особливості перебудови соціальної комунікації обласних краєзнавчих музеїв України в початковий період локдауну та адаптованого карантину за допомогою використання сучасних інструментів. Визначено, що регіональні музейні установи, спираючись на рекомендації урядових установ, міжнародних та вітчизняних музейних комітетів та власний досвід, накопичений в докарантинний період, зуміли перебороти розгубленість перших днів і тижнів обмеження офлайн-діяльності та запропонувати суспільству оптимальні інструменти та форми доступу до музейних колекцій. Авторами статті було з’ясовано, що основними каналами комунікації обласних краєзнавчих музеїв стали соціальні мережі, і в першу чергу мережа Фейсбук. В організації діяльності регіональних музеїв в перші місяці карантинних обмежень активно почали використовувались такі форми комунікації як онлайн-виставки, онлайн-конференції, онлайн-флеш-моби для дорослих та дітей, віртуальні зустрічі з кураторами музейних колекцій, майстер-класи в режимі онлайн, засідання у віддаленому режимі музейних гуртків тощо. В статті зазначається, що вже два роки поспіль людство продовжує жити в умовах пандемії і пристосовуватися до нових умов комунікації, отже досвід, набутий українськими краєзнавчими музеями в процесі налагодження комунікації із місцевими громадами в перші місяці соціальних обмежень, продовжує залишатися цікавим та актуальним

Стаття присвячена дослідженню сталих міфонімічних сполучень, які розглядаються в публіцистичному контексті. Метою дослідження є встановлення етимологічних особливостей міфонімів і закономірностей їх використання в сучасному контексті. Для досягнення встановленої мети використано емпіричний метод спостереження та порівняння контекстів використання міфоніму й теоретичний метод сходження від абстрактного уявлення міфонімічного героя до конкретного використання міфоніму в сучасному контексті. У статті висвітлюються етимологічні особливості й закономірності вживання міфонімічних сполучень у сучасній англійській мові. У ході дослідження визначено, що міфоніми слугують предметом опису в лінгвокультурології, яка виникла завдяки синтезу лінгвістики та культурології, що також зумовлено переважним чином установленням сучасної антропоцентричної парадигми. У ході дослідження встановлено, що процес використання міфонімів у новому контексті пов’язаний з апперцепцією. Аналіз прикладів із джерел ілюструє, що реалізацію принципу апперцепції можна простежити на прикладі використання міфонімів у сучасних контекстах, коли щось нове – сучасна ситуація, осмислюється крізь призму минулого досвіду – міфічних сюжетів, які є культурною пам’яттю соціуму. Це зумовлює те, що міфоніми апелюють до вихідних контекстів, тобто античних міфів, для переносу значення в сучасні реалії. Як наслідок, визначено, що для правильного розуміння міфонімічного порівняння необхідно знати походження міфоніму. Також установлено особливості використання міфонімів у публіцистичному контексті, які являють собою образні паралелі, складне сплетіння та взаємодію двох контекстів, вихідного – міфічного й сучасного контексту. Ця взаємодія двох контекстів виражається у формі перенесення найменування на новий денотат, що відбувається за рахунок актуалізації одного з когнітивних ознак вихідного імені. Отже, міфоніми в публіцистичному контексті знаходять своє значення лише при встановленні їх зв’язку з об’єктами. Отже, у ході аналізу встановлено, що міфологія залишила значний слід і культурний пласт не тільки в історії людства, а й у мові та культурі. Проведене дослідження продемонструвало наявну в сучасній мові тенденцію до використання міфонімів у політичному дискурсі. Це може бути пояснено тим, що образність міфологем зумовлює смислове збагачення мови.

Захист навколишнього природного середовища відноситься до найважливіших питань життя суспільства та є однією з основних функцій сучасної держави. На сьогодні склалася ситуація, пов’язана з тим, що людство дійшло до межі, коли природа не може самостійно впоратися з негативними результатами антропогенного впливу. Тому вирішення цього завдання потребує втручання держави за допомогою використання методів адміністративного впливу. Метою статті є розгляд штрафних санкцій, передбачених Статутом Великого князівства Литовського 1588 р., та їх порівняння із чинним законодавством України. Наукова новизна дослідження обумовлена необхідністю розгляду історичного досвіду, який був накопичений упродовж минулих етапів розвитку держави та права у сфері притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. Вітчизняною та зарубіжною юридичною наукою накопичено значний матеріал з дослідження Статутів ВКЛ, але повної картини щодо застосування штрафних санкцій у сфері охорони природи не було створено, тому це питання потребує подальшого розгляду. Висновки. Причиною включення до змісту Статутів ВКЛ норм з охорони природи були економічні, політичні, соціальні та екологічні чинники. Так, політичні фактори вплинули на необхідність закріплення феодальною верхівкою виключних прав на користування природними ресурсами; економічні фактори пов’язані з переходом від ведення натуральної системи господарювання до товарно-грошової; соціальні фактори обумовлені необхідністю врахування інтересів селянства, що знайшло відображення у можливості безкоштовного збору сухих дерев, проведення сінокосіння, розміщення вуликів, користування бортними деревами у великокнязівських лісах; екологічні – пов’язані зі зменшенням площ лісів, чисельності представників флори та фауни. Статут ВКЛ 1588 р. охороняв лише найцінніші види звірів, птахів та дерев, а за їх знищення встановлювалися штрафні санкції розміром від 0,5 копи грошей до 12 руб. грошей. Порівняльний аналіз штрафних санкцій за правопорушення у сфері охорони природи згідно зі Статутом ВКЛ 1588 р. та чинним законодавством України свідчить, що їх нинішній розмір значно перевищує ті, які були закріплені у давній пам’ятці права.

У реаліях сучасного сьогодення здоров’я – це основна фундаментальна ланка в житті кожної людини, яка безпосередньо відображається на її буття, благополуччя, психічне та емоційне самопочуття. Здоров’я є цінним показником цивілізованості сучасного суспільства, одним із основних складників національного розвитку у цілому світі. У складних умовах пандемії, що відбувається нині у світі, сучасне суспільство все ж потребує компетентних фахівців, які могли б бути конкурентоспроможними на ринку праці, рішуче змінювалися б і організовували активну життєву позицію, які швидко приймали б логічні поставленій меті рішення, уміли раціонально організовувати свою життєдіяльність із позицій збереження, зміцнення здоров’я як свого, так і оточуючих, створювати і забезпечувати безпечні умови життя та праці на виробництві та в побуті, вміти запобігати небезпечним ситуаціям, що загрожують життю людей. Відомо, що пожежна небезпека одна із найстаріших загроз та проблем із якою стикається людство протягом всього земного життя. Вогонь залишив свої сліди в історії всіх епох і народів. Тисячі міст і сіл зникли з лиця Землі в гігантських язиках полум’я. Безцінні витвори розуму і талановитих рук попередніх поколінь перетворилися на порох. Протягом всіх століть вогонь знищував мільйони людських життів. За своїми трагічними наслідками пожежі не поступалися епідеміям, посухам та іншим лихам. Загальна кількість пожеж на нашій планеті досягла 5,5 млн на рік, кожні 5 секунд десь спалахує пожежа. Тому не дивно, що сьогодні пожежі дійсно все частіше стають вагомою проблемою. У нинішніх реаліях ХХІ століття сучасна людина вже озброєна знаннями й найпотужнішою технікою, і вже може на належному рівні конкурувати з вогнем, здобувати та формувати знання про пожежну безпеку, знання, які отримуються у закладах вищої освіти. Саме у закладах вищої освіти відбувається формування знань, підготовка майбутніх фахівців професійного спрямування як пропагандистів і педагогів у боротьбі з пожежами та безпечної організації життєдіяльності. У статті розглядаються історичні моменти виникнення та розвитку на території України архітектурних пам’яток, які в свої часи виконували вагому роль та функцію з безпеки життя українського народу і слугували пожежними вежами (каланчами). Розкривається сутність формування знань з пожежної безпеки виробництв при вивченні історичних аспектів розвитку пожежних веж на території України. Формування знань у студентів закладів вищої освіти з пожежної безпеки виробництв забезпечує розвиток умінь та навичок, здатності (компетенцій) для здійснення ефективної професійної діяльності шляхом забезпечення оптимального управління пожежної безпеки на підприємствах (об’єктах господарської, економічної та науково-освітньої діяльності), формування у студентів відповідальності за особисту та колективну безпеку, розвиток здоров’язберігаючих компетенцій і усвідомлення необхідності обов’язкового виконання в повному обсязі всіх заходів гарантування безпеки праці на робочих місцях. Саме навчальні заклади зокрема вищі, незалежно від видів їх спрямованості, є тим центром, де відбувається формування знань, умінь і навичок у студентів при вивченні пожежної безпеки зокрема. Людина з вищою освітою, яка має високий рівень здоров’язберігаючої компетентності, є пропагандистом здорового способу життя та спрямовує свої знання й уміння на безпечні умови праці.

У статті осмислено та об’єктивно оцінено роль культурної спадщини України у процесах консолідації української нації як неповторного історико-культурного середовища. Доведено, що значення культурної спадщини як сукупності успадкованих людством від попередніх поколінь полягає не лише в збереженні ідентичності та історії, а передусім формує нашу особистість і визначає повсякденне життя суспільства, є джерелом всеохоплюючого зростання, а національні традиції, обряди, кухня, мистецтво несуть не менше інформації про країну, ніж її політичний курс чи географічне розташування. Представлено перелік об’єктів, що внесені до Списку світової спадщини ЮНЕСКО в Україні, серед яких: Собор Святої Софії із прилеглими монастирським спорудами та Києво-Печерська лавра; ансамбль історичного центру Львова; транскордонний об'єкт «Дуга Струве»; об’єкт природної спадщини «Букові праліси Карпат»; резиденція митрополитів Буковини і Далмації; дерев’яні церкви Карпатського регіону України і Польщі; античне місто-держава Херсонес Таврійський та його хора. Схарактеризовано дефініції «матеріальна культурна спадщина» та «нематеріальна культурна спадщина», під якою зокрема розуміємо культурно-духовні особливості, які передаються від покоління до покоління і постійно відтворюються, вирізняють один етнос від іншого, формуючи його національну ідентичність. Представлено елементи, внесені до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, а також до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства від України.