Academic literature on the topic 'Офіційне спілкування'

Стаття присвячена організації дидактичного супроводу професійної підготовки майбутніх учителів іноземних мов в плані оволодіння ними англійською мовою для ділового спілкування. Дидактичний супровід навчання ділової англійської мови майбутніх учителів розглядається у двох площинах: дотримання дидактичних принципів навчання й забезпечення майбутніх учителів дидактичними матеріалами для формування й розвитку компетенції в діловому спілкуванні. Серед усіх дидактичних принципів для навчання ділової англійської мови необхідними є принципи науковості, свідомості, доступності, зацікавленості, мотиваційної насиченості, повного засвоєння навчального матеріалу. В якості забезпечення дидактичними матеріалами для формування й розвитку компетенції в діловому спілкуванні розглядаємо електронний дидактичний матеріал, ефективність використання якого була підтверджена в процесі віддаленого навчання у період карантину. Використання електронного дидактичного супроводу уможливлює індивідуалізацію, диференціацію та інтенсифікацію академічного процесу, посилення мотивації, формування професійної компетенції, здійснення контролю, візуалізацію навчальної інформації за допомогою мобільних додатків, моделювання міжкультурного спілкування, враховуючи соціокультурні відмінності носіїв англійської мови й українців. Основні правила ділового спілкування, необхідні для взаєморозуміння, такі як дотримання різниці між формальним і неформальним спілкуванням та уникнення сленгу, жаргону, сумнівних виразів; використання офіційних мовних конструкцій, прийнятних в певній сфері діяльності; уникання скорочень тощо згадуються в статті.Ключові слова: дидактичний супровід; майбутні вчителі іноземних мов; ділова англійська мова; електронний дидактичний матеріал.

Статтю присвячено вивченню особливостей жанру допису у соцмережі у комунікативно-дискурсивному аспекті. Теоретичною основою розвідки стали типології політичного дискурсу українського спеціаліста Н.В. Кондратенко та французького дослідника П. Шародо (P. Charaudeau). Дослідження здійснене на матеріалі офіційних дописів у соціальній мережі Facebook президента Франції Е. Макрона та лідерки французької праворадикальної партії «Національне об’єднання» М. Ле Пен. Внаслідок дослідження виявлено, що ключовими комунікативно- дискурсивними характеристиками політичного допису у соцмережі є: 1) писемність, пов’язана з писемною формою спілкування з адресатом (на відміну від усного спілкування); 2) опосередкованість соцмережами (на відміну від опосередкованості іншими електронними або друкованими медіа або телебаченням); 3) комбінація інформативності та впливовості, за якої політики використовують офіційні сторінки у соцмережах для інформування своїх прихильників і для здійснення впливу на широку аудиторію з метою її переконання і залучення на свій бік; 4) масова адресованість; 5) належність до політичного дискурсу Інтернету, який функціонує поряд із телевізійним політичним дискурсом, газетним, радіо та рекламним політичним дискурсом; 6) створення ілюзії близького, довірливого спілкування адресанта з адресатом, оскільки справжнього скорочення дистанції між комунікантами не відбувається. Політичні дописи системно та наполегливо створюють певну картину дійсності в інтересах дописувача, що визначається як маніпуляція. Маніпулювання реалізується за рахунок домінування емоційного начала над раціональним, переважанням у дописах емоцій та оцінок над фактами та поясненнями. Значну роль у «конструюванні» позитивного образу дійсності в уяві адресата має смислова невизначеність. Звідси випливають такі ознаки політичного допису у соцмережі, як: 7) маніпулятивність; 8) емоційність; 9) смислова невизначеність.

Стаття висвітлює лексико-семантичні й жанрові особливості сучасної англомовної військової фахової мови, яка в силу багатогранності військових знань характеризується міждисциплінарністю. Актуальність дослідження зумовлена стрімкою мілітаризацією суспільства на тлі військово-політичних реформ, спричинених загостренням збройних протистоянь світового масштабу, що слугує поштовхом до стрімкого розвитку фахової мови військової сфери, а тому є важливим і цікавим матеріалом для вивчення. Зазначено, що завдяки специфічній комунікативно-функціональній спрямованості фахова мова військової сфери оперує в межах трьох функціональних стилів мови (офіційно-ділового, публіцистичного й наукового). З точки зору загальної типології професійного мовлення велика частина жанрів, закріплених за військовою сферою, стосується інтрапрофесійної комунікації, яка не виходить за межі професійної спільноти. Наголошено, що військова фахова мова отримує найбільший розвиток у періоди воєнних конфліктів під впливом низки екстралінгвістичних чинників, з-поміж яких основними є специфіка діяльності, ступінь участі в збройних конфліктах широких народних мас і, відповідно, ступінь трансформації способу життя всієї мовної спільноти під час таких конфліктів, соціальний тип воєнних конфліктів. Розглянуто інтрапрофесійні жанри у військовій фаховій мові, що розподіляються на: 1) ті, які зорієнтовані на розпредмечування (військова публіцистика, військово-наукова комунікація, військово-дидактична комунікація); 2) жанри регулятивного характеру (настанови, інструкції, накази, команди, розпорядження тощо). Окреслено специфічні риси спілкування в межах досліджуваної фахової мови, які відображаються в жорсткій структурі військової документації, жанрова належність якої визначається засобом зв’язку та рольовими аспектами. Схарактеризовано дві основні групи військової лексики в досліджуваній сфері (військово-прикладна термінологія, що охоплює офіційну/статутну й нестатутну термінологію, яка вживається в усному мовленні військовослужбовців і в деяких видах військової літератури, але не є офіційно прийнятою; та емоційно забарвлена лексика військової сфери. Розкрито специфіку вживання певних військових термінів з огляду на американський і британський військовий контекст.

У статті проаналізовано результати соціолінгвістичного опитування, проведеного для вирізнення й диференціації засобів мови, які реалізують сталі навички українців у конфліктному спілкуванні з різними опонентами. За даними відповідей респондентів з’ясовано, що конфліктна комунікація може бути зреалізована стилістично маркованими й немаркованими знаками мови залежно від спрямованості на контакт із близьким / чужим, офіційним / неофіційним опонентом, на дотримання українських лінгвокультурних норм.

У статті вивчається роль соціокультурних чинників у формуванні музичних преференцій студентської молоді у сучасному суспільстві, з-поміж яких обрано наступні: тип суспільства, зміни в полях економіки, політики, культури, техніка, студентська молодь, музична парадигма. Виявлено зв’язок між певним типом суспільства та формуванням музичних преференцій, опосередкований відповідними умовами та можливостями, згідно з яким у тоталітарному суспільстві формувались офіційно-державні, або формальні музичні преференції студентів, нав’язані та рекомендовані «зверху», натомість у демократичному суспільстві на основі індивідуально обраних траєкторій формувались плюралістичні, або мозаїчні, фрагментарні, музичні преференції студентів. Охарактеризовано значення соціальних змін, відповідно до яких зрушення у полі економіки, наприклад у контексті нової економічної політики, непу, привели до послаблення контролю за практиками споживання музичного мистецтва та створили можливості вибору нерекомендованих до споживання зразків джазової музики. Виявлено зміну музичної парадигми в умовах «перебудови», як одного з наслідків суспільних зрушень у полі культури, в контексті якої зникнення «старого» музичного жанру, радянської масової пісні, та поява нових музичних форм у полях української популярної та масової культури визначили й конфігурації музичних преференцій. Охарактеризовано зміну суспільної ролі студентської молоді, яка стала активним суб’єктом, спроможним не лише засвоювати зразки та норми культури, але й створювати цінності молодіжної субкультури. Проаналізовано зв’язок між формуванням музичних преференцій та технікою, використання ресурсів якої розширило можливості формування музичних преференцій та способи задоволення потреб і запитів студентської молоді. Розглянуто результати емпіричних соціологічних досліджень музичних преференцій та чинників, що вплинули на їх формування та зміни, які виявили переваги сучасних студентів щодо користування новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями та значне зменшення застосування традиційних технічних засобів із метою слухання музики. Крім того, музичні преференції практик взаємодій із улюбленими виконавцями та музичними групами показали різницю між вибором реального спілкування в ситуаціях концертної комунікації щодо опитаних студентів столичних вузів та віртуальним спілкуванням у межах Інтернет - практик опитаних студентів вузів обласного центру Східного регіону України, що пояснюється впливом чинника типу поселення, широкими можливостями доступу до культурних благ в умовах навчання у вузах столиці.

Проаналізовано основні аспекти функціонування телефонних “гарячих ліній” органів державної влади в Україні. Акцентовано увагу на виявлених недоліках у досліджуваній сфері. Розглянуто основну інформа- цію щодо функціонування “гарячих ліній” органів виконавчої влади. Роз- крито питання необхідності висвітлення інформації щодо функціонуван- ня “гарячих ліній” та їх контактів на офіційних сайтах деяких державних органів. У ході дослідження особливу увагу звернено на існування розбіжностей між назвами “гарячих ліній”, а також номерами їх телефонів. Зроблено висновок щодо необхідності висвітлення на стартових сторін- ках офіційних сайтів виконавчих органів інформації про наявність “гарячої лінії” або посилання на неї. Головний акцент зроблено на суттєве обмеження можливості пря- мого звернення на “гарячі лінії” більшості центральних органів виконав- чої влади у зв’язку з відсутністю можливості здійснення безкоштовних дзвінків. З’ясовано, що в деяких випадках відбувається невчасне оновлення інфор- мації на офіційних сайтах, не зазначається чіткий режим роботи лінії, а та- кож наведено перелік кількох “гарячих ліній”. У процесі дослідження телефонних розмов з працівниками “гарячих лі- ній” виявлено, що змога дотелефонуватись до деяких виконавчих органів взагалі відсутня, оскільки лінія постійно зайнята. Також привернула увагу наявність автовідповідача з повідомленням про можливість запису розмови з метою покращення якості розмов. Позитивним результатом при цьому можуть похвалитися лише 10 органів виконавчої влади. Проаналізовано початок розмови, який дозволив дійти висновку, що біль- шість фахівців “гарячих ліній” не повідомляють ні власного імені, ні навіть табельного номера. Водночас слід відзначити ввічливу манеру спілкування та доброзичливе ставлення до громадян з боку працівників більшості ліній органів влади, а також коректне та толерантне завершення розмови. Висвітлено необхідність удосконалення функціонування телефонних “гарячих ліній” органів державної влади в таких напрямах: налагодження та відпрацювання єдиних стандартів роботи; запровадження спеціальних кур- сів підвищення кваліфікації для працівників зазначених ліній; постійний контроль якості обслуговування громадян; осучаснення програмно-техніч- ного забезпечення тощо. Загалом зроблено висновок, що основна проблема полягає у відсутності чіткої координації роботи таких ліній з боку держави.

У статті виявлено, що комунікації у системі публічного управління є офіційним, юридично цілеспрямованим регламентованим рухом індивідуальних суб’єктів управління до соціальної спільності із збереженням за цими суб’єктами певної автономності, самостійності, самодіяльності, індивідуальності. Наголошего на тому, що комунікативний процес відіграє важливу роль у публічному управлінні незалежно від того, про яку форму комунікації йдеться. З’ясовано, що комунікаційний процес у публічному управлінні включає такі елементи: установи публічного управління та громадяни, повідомлення, канали комунікації, інформаційні бар’єри, зворотний зв’язок. Досліджено, що зовнішня комунікація в публічному управлінні націлена на справляння впливу на громадянське суспільство або отримання рекомендацій чи узгодження позицій із представниками суспільства, внутрішня комунікація пронизує всю систему публічного управління зсередини і є основною рушійною силою у сфері прийняття управлінських рішень. Мета роботи. Метою статті є здійснення теоретичного обґрунтування головних складових процесу комунікації в публічному управлінні та комплексний аналіз функцій та видів комунікації в системі публічного управління. Методологія. У запропонованій статті проаналізовані особливості комунікації в публічному управлінні. Визначено, що комунікація являє собою обмін інформацією між двома суб’єктами комунікативної взаємодії. Наголошено на тому, що для органів публічного управління надзвичайно важливою складовою комунікативної діяльності є зворотний зв’язок та перехід від одностороннього інформування громадян про дії влади до двосторонньої комунікації «громадянське суспільство – публічний орган – громадянське суспільство». Наукова новизна. Доведено, що комунікації повинні: забезпечувати ефективний обмін інформацією між суб’єктами та об’єктами управління; удосконалювати відносини між суб’єктами комунікації різних рівнів у процесі обміну інформацією; створювати інформаційні канали для обміну інформацією між окремими співробітниками та групами; налагоджувати та раціоналізувати інформаційні потоки. Висновки. Наголошено на тому, що використання системи комунікацій у публічному управлінні є важливою складовою процесу підготовки та прийняття управлінських рішень. Підкреслено, що існують різні канали, якими здійснюється комунікація в системі публічного управління, і досить важко визначити, який з них є найважливішим і необхідним. Безумовно, офіційні засоби для комунікації в публічних організаціях, несуть більше конкретики та перевірених даних, ніж неофіційні. Виявлено, що комунікація не може існувати у відриві від держави і суспільства, а суспільство не може розвиватися без грамотно налагодженої комунікації. Однак без взаємної довіри, зворотного зв’язку та своєчасної інформації, комунікація публічних інститутів та суспільства не буде ефектив- ною та продуктивною. Визначено, що у зв’язку з цим керівники публічних організацій та управлінці різного рівня, повинні шукати шляхи, підходи вдосконалення комунікації, встановлення нефор- мальних, більш оперативних каналів передачі, нарощувати власний потенціал через спілкування з підлеглими, іншими керівниками, постійного навчання та особистісного зростання.

Статтю присвячено проблемі визначення особливостей структурування образу України в суспільно-політичному та соціокультурному дискурсах в різні періоди державної незалежності. Відмінності між образом держави в суспільно-політичному та соціокультурному дискурсах стосуються переважання в суспільно-політичному дискурсі відповідних системних інтенцій та інтересів, себто, переважанням в суспільно-політичному дискурсі прихованих настанов щодо нав’язування громадськості певних ідей, вигідних для представників влади (маніпулятивна складова), яка може реалізовуватись засобами політичної риторики із впливом на громадську свідомість та чуттєво-емоційну складову людини. Соціокультурний дискурс перебуває в зоні наближеності до ознак дискурсу на основі комунікативної раціональності за Габермасом, оскільки є проникним щодо критики та вільнішим (у порівнянні із суспільно-політичним дискурсом) щодо цензурного тиску на суб’єктів комунікації. Таким чином, в суспільно-політичному, або ж просто, політичному дискурсі від початку структурується ситуація, в якій «народжується політична продукція», де беруть участь, з одного боку, «конкуруючі агенти», з іншого - «споживачі політичної продукції», з яких найважливішою продукцією є образ держави.Шарами суспільно-політичного дискурсу в розділі визначено офіційно-державний та історично-історіографічний дискурси. Ці дискурси презентують образ держави в контексті національної історії як джерела, на якому за допомогою цілеспрямованої державної політики формується ідентичність держави та впроваджуються в якості мови інституційного спілкування. Образи держави, які створюються в офіційно-державному та історично-історіографічному дискурсах як сукупності етнічних міфів, фреймів, стереотипів, призначених для формування механізмів сприйняття і інтерпретації минулого своєї країни, використовуються в освітній політиці як інструмент формування національної ідентичності із відповідним йому дискурсом ідентичності. Соціокультурний дискурс та відповідний йому образ держави характеризується вираженою плюральністю, концептуальністю, ідеологічною нецензурованістю, мультипарадигмальністю. В соціокультурному дискурсі відбувається концептуалізація образу держави як складової життєвого світу на противагу суспільно-політичному дискурсу, в якому образ держави постає радше як ідеологічно-догматичний конструкт, який тяжіє до однозначності. При цьому в науковому дискурсі в конструюванні образу держави переважає інтелектуально-концептуальна складова, в той час як в медіадискурсі образ держави формується на базі емоційно-забарвлених соціальних уявлень. Останні поширюються у макротекстах, розрахованих на створення відповідних соціальних настроїв, сенсаціонування, мобілізацію різних соціальних груп на різні акції тощо.

Провідною функцією сучасної вищої освіти стає створення освітнього середовища, яке надасть можливість кожному майбутньому фахівцю побудувати індивідуальну освітню траєкторію, що необхідна йому для досягнення власної професійної мети та реалізації себе у професії та суспільстві. Тому побудова освітнього процесу в ЗВО на базі організації інформаційно-освітнього середовища є одним із можливих шляхів розвитку професійної освіти. Під інформаційно-освітнім середовищем ЗВО слід розуміти цілеспрямовано побудовану в межах освітньої діяльності ЗВО систему, яка включає інформаційні ресурси навчального, наукового, популярного характеру, інформаційні технології (електронні, дистанційні, мобільні) їх використання, засоби організації та управління освітньою діяльністю через офіційні канали електронної комунікації. Структура ІОС ЗВО включає електронні ресурси, засоби організації та управління освітньою діяльністю. Організація та функціонування ІОС ЗВО зорієнтовані на: активне використання цифрових технологій відповідно до вимог професійної освіти; створення і швидку модифікацію освітніх компонентів навчального плану підготовки майбутнього фахівця; підтримку освітньої діяльності кожного з урахуванням його індивідуальних особливостей; реалізацію сучасних технологічних і методичних підходів подання навчального матеріалу в поєднанні з традиційними формами, методами й засобами навчання; забезпечення доступності освітніх матеріалів у будь-який час і з будь-якого місця; організацію зворотного зв’язку й інтерактивного спілкування суб’єктів навчання з викладачами, розробниками освітніх ресурсів та суб’єктів навчання між собою; інтенсифікацію освітнього процесу та забезпечення можливості кожному суб’єкту навчання будувати власну освітню траєкторію. Заглибленість професійної підготовки в область новітніх цифрових технологій створює умови для формування інформаційно-цифрової компетентності майбутніх фахівців як складової частини їхньої професійної культури в закладі вищої освіти.

У статті представлено методичну розробку заняття з української мови як іноземної для викладачів закладів вищої освіти. Розглядаються 4 етапи практичного заняття, що сприяли розвитку живого, спонтанного мовлення студентів, розвитку уваги та когнітивного мислення, що дозволили закріпити необхідний лексичний мінімум, повторити пройдений синтаксичний і граматичний матеріал тощо. Мовне наповнення навчально-тренувальних вправ підпорядковане комунікативному підходу до навчання, який визначив наявність на занятті завдань, призначених для формування та розвитку різних видів мовленнєвої діяльності – слухання, говоріння, читання та письма. Сприйняття і розуміння нового матеріалу підсилювалося тим, що комплексно задіяно зорову (відеосупровід і роздатковий матеріал), слухову (пояснення викладача) і механічну пам’ять (запис студентами слів і словосполучень у зошити). Робота з текстом є важливою не лише для застосування на практиці граматичних знань, формування правильної вимови чи наголошування слів, а й для ознайомлення іноземних студентів із українською культурою, її традиціями і виховання в них поваги до нашої нації і держави. Знання лексики, вміння будувати монологічні висловлювання, ініціювати й вести діалог-розпитування на запропоновану тему, навички узгоджувати прикметники, особові та присвійні займенники з іменниками у роді, числі й відмінку дозволять забезпечити реалізацію комунікативних потреб іноземних студентів у різних сферах спілкування: побутовій, соціально-культурній, офіційно-діловій, навчально-професійній. Професійне спрямування вивчення цієї теми полягає у формуванні українськомовної фахової компетентності майбутнього спеціаліста, здатного брати участь у діалоговій комунікації, розв’язувати комунікативні завдання у сфері професійної діяльності. Розроблена система вправ відповідає програмі навчальної дисципліни «Українська мова як іноземна» для студентів спеціальності 222 «Медицина».

У статті проаналізовано результати соціолінгвістичного опитування, проведеного для вирізнення й диференціації засобів мови, які реалізують сталі навички українців у конфліктному спілкуванні з різними опонентами. За даними відповідей респондентів з’ясовано, що конфліктна комунікація може бути зреалізована стилістично маркованими й немаркованими знаками мови залежно від спрямованості на контакт із близьким / чужим, офіційним / неофіційним опонентом, на дотримання українських лінгвокультурних норм.