Journal articles on the topic 'Особистісно-діяльнісний підхід'

У статті розкриваються філософсько-методологічні підходи доформування лінгводидактичної компетентності майбутніх учителів початкових класів у процесі їхньої лінгвометодичної підготовки. На основі методології педагогіки і з урахуванням специфіки фахової лінгвометодичної освіти вчителя початкової школи автор виокремлює основні методологічні засади та описує технологію їх реалізації в навчально-виховному процесі сучасного ВНЗ. До таких засад віднесено компетентнісний, особистісно-діяльнісний, системно-синергетичний, соціокультурний, ресурсний та технологічний підходи. У межах особистісно-діяльнісного підходу розглядаються герменевтичний, прагматичний та акмеологічний компоненти, а соціокультурний підхід включає аксіологічний складник.

Онтокінезіологічний підхід до фізичного виховання ґрунтується на усвідомленні складнощів рухової діяльності, оволодіння основами системного підходу до аналізу складних явищ м’язових рухів у всіх проявах. Мета дослідження полягала в теоретико-методологічному обґрунтуванні застосування онтокінезіологічного підходу до фізичного виховання студентів. Матеріал та методи. У ході наукової роботи проводили аналіз і синтез філософської, психологічної, педагогічної, загальнонаукової літератури, абстрагування й конкретизацію. Результати. Установлено, що такий підхід, розглянуто як метапредметний як базис спортивної науки, може використовуватися для побудови систему фізичного виховання студентів, що враховує інтеграцію інтелекту- альних і рухових здібностей у процесі фізичного виховання. Охарактеризовано поняття «кінезіологічний потенціал» та кінезіологічні компетентності. Розглянуто теоретико-методичниі підходи до розуміння кінезіологічних компетентностей, а саме антропологічний, культурологічний, особистісно-діяльнісний і компетент- нісний. Означено, що кожен підхід як підсистема включає обов’язкові елементи: поняття, принципи, форми й методи. Визначено основні педагогічні принципи фізичного виховання студентів. Висновки. Отже, педагогічна система фізичного виховання студентів, заснована на онтокінезіологічному підході, являє собою інтегративну єдність антропологічного, культурологічного, особистісно-діяльнісного й компетентнісного підходів, що сприяють досягненню поставленої освітньої мети. Системоутворювальним фактором побудови цієї системи є мета її функціонування – формування кінезіологічних компетентності студентів, що розглядається як здатність і готовність особистості до саморозвитку та самовдосконалення свого кінезіологічного потенціалу, що більшою мірою відповідає сучасним вимогам процесу фізичного виховання у вищій школі.

Представлено результати аналізу публікацій, предметом дослідження яких були питання, тією чи іншою мірою пов’язані з методологічними підходами до стандартизації змісту професійної освіти. Обґрунтована нами методологія стандартизації професійної освіти на компетентнісній основі сформована із врахуванням комплексу наукових підходів: системного, діяльнісного, особистісно-орієнтованого, компетентнісного технологічного, інформаційного та культурологічного. Системний підхід дає змогу аналізувати різноманітні чинники впливу на формування змісту стандартизації в їх діалектичному взаємозв’язку. Діяльнісний підхід передбачає спрямованість процесу стандартизації змісту освіти на розвиток ключових і професійних компетентностей майбутніх фахівців та їх практичне застосування для успішної соціальної та професійної самореалізації. Особистісно-орієнтований підхід передбачає врахування в процесі стандартизації змісту освіти потреб і цінностей особистості кожного учасника освітнього процесу. Технологічний підхід сприяє вдосконаленню технології стандартизації змісту професійної освіти з урахуванням компетентнісного підходу. Інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, необхідної для формування змісту освітніх стандартів. Культурологічний підхід до стандартизації змісту професійної освіти має три взаємопов’язаних аспекти дії (аксіологічний (ціннісний), технологічний і особистісно-творчий) і дає змогу подолати суперечність між духовним і матеріальним, що існує в сучасному змісті професійної освіти. Компетентнісний підхід покликаний інтегрувати основні положення діяльнісного та особистісного підходів, оскільки полягає в посиленні особистісно-діяльнісного аспекту стандартизації змісту професійної освіти і навчання, передбачає врахування особистісного досвіду майбутніх фахівців, є більш ємним і варіативним, оскільки змістовно визначається ціннісними орієнтаціями особистості.

У статті визначено та науково обґрунтовано методологічні підходи до формування професійної компетентності майбутніх фахівців з фізичної культури і спорту у вищій школі, а саме особистісно-орієнтований, професійно-орієнтований, інтегративний, діяльнісний, здоров’язбережувальний, інформаційно-цифровий, аксіологічний та «self-made-man» підходи. Це дало змогу встановити основні вимоги до формування професійної компетентності майбутніх фахівців з фізичної культури і спорту та розуміння побудови навчального процесу у вищій школі для підготовки даних фахівців. Окреслені підходи дозволяють по-новому поглянути на сформовану систему професійної освіти у сфері фізичної культури і спорту, на сучасному рівні визначити його теоретичні основи і здійснити подальше просування в процесі його практичної реалізації з дослідно-пошукових та науково обґрунтованих позицій. Практико-орієнтований підхід у досліджені розглядається як орієнтація навчального процесу на кінцевий продукт професійного навчання, в якому конкретизовано види дій, що засвоєні студентами в ході роботи з навчальною інформацією у вигляді досвіду. Особистісно-орієнтований підхід визначається як орієнтація в процесі професійної підготовки фахівця з фізичної культури і спорту на особистість як на мету, суб’єкт, результат і головний критерій ефективності й продуктивності підготовки. Діяльнісний підхід розглядається як спосіб організації навчально-пізнавальної діяльності студента, за якого він активно буде брати участь у навчальному процесі з професійною перспективою на майбутнє. Інформаційно-цифровий підхід в освітньому процесі фахівців фізичної культури і спорту будується на постійній взаємодії з потоками інформації різної тематики у сфері фізичної культури і спорту з використанням інформаційно-комунікативних технологій і, як наслідок, застосування отриманих знань на практиці. Аксіологічний підхід в освітньому процесі фахівців з фізичної культури і спорту орієнтує на пріоритетність ціннісно-смислової, мотиваційної сфери особистості і гарантує таку його організацію, яка забезпечує становлення і розвиток ціннісних відносин студента в цій сфері. «Self-made-man» підхід передбачає сформованість глибоких знань про свій організм, про засоби цілеспрямованого впливу на фізичний стан, збереження і зміцнення здоров’я, на формування індивідуальної відповідальності, відповідних інтересів, потреб, ціннісних орієнтацій і рефлексії власної професійної діяльності.

У статті окреслено сучасні підходи до громадянсько-патріотичної підготовки майбутніх офіцерів та проаналізувати їх сутність. Запропоновано комплекс підходів: середовищний, інтегративний, аксіологічний, особистісно орієнтований, діяльнісний, культурологічний. Критеріями патріотизму визначено любов, вірність і служіння Батьківщині, турбота про забезпечення цілісності і суверенітету України, піклування про її постійний розвиток на шляху демократичного національного відродження, сприяння гармонізації державних, суспільних та особистісних інтересів у повсякденному житті. Освітнє середовище вищого військового навчального закладу має сприяти формуванню цих характеристик через використання різноманітних форм і методів. У громадянсько-патріотичній підготовці майбутніх офіцерів провідну роль відіграє інтегративний підхід, який органічно поєднує дві провідні функції закладу вищої освіти: навчальну, виховну, розвивальну. Цей підхід забезпечує як взаємне потенціювання (когеренцію, підсилення) особистісних і професійних аспектів та вихід на на вищий рівень професійних якостей майбутнього офіцера. Саме інтегративний підхід забезпечує результативність громадянсько-патріотичної підготовки майбутніх офіцерів. Особливу значущість для патріотичного виховання курсантів має аксіологічний підхід. Ціннісні орієнтації як механізм соціальної регуляції поведінки особистості досліджуються соціальними психологами; ціннісні орієнтації з точки зору формування досліджуються психологами та педагогами; залежність між ціннісними орієнтаціями та інтересами особистості – філософами, соціологами, психологами, педагогами. Особистісно орієнтований підхід стає одним з основних у вищій освіті. Особистісно орієнтований підхід розглядається з позицій ставлення до вихованця як до особистості, самосвідомого відповідального суб’єкта власного розвитку і як до суб’єкта виховної взаємодії. Особистісно-орієнтований підхід покликаний забезпечити здатність окремого індивіда найбільш повно розкрити свій природний потенціал. Зазначено, що громадянсько-патріотична підготовка впливає на емоційну, інтелектуальну та діяльнісну сфери майбутніх офіцерів, результатом якого є комплекс громадянських знань, почуття любові до Батьківщини та активну діяльність, спрямовану на її процвітання.

У статті розглянуто можливості використання особистісно-діяльнісного підходу в процесі професійного розвитку майбутнього фахівця у галузі музичної педагогіки. Висвітлюються ключові ідеї відомих науковців – представників особистісно-діяльнісного підходу в психології та педагогіці. Аналізуються теоретичні концепції, пов’язані з професійним розвитком майбутніх фахівців, зокрема, у сфері мистецької освіти. Професійний розвиток розглядається у статті як особливий вид діяльності, спрямованої на самовдосконалення особистості майбутнього педагога. Тому значна увага приділена аналізу цього феномену, його специфіці. Зазначено, що професійний розвиток має певну структуру, відбувається за визначеними стадіями, тобто являє собою «формоутворення» особистості, адекватної вимогам професійної діяльності, оскільки саме діяльність задає вимоги до особистості, виступає стимулом її розвитку. Професійний розвиток майбутніх фахівців-музикантів передбачає тісне поєднання особистісного і діяльнісного аспектів; у процесі конструювання освітнього процесу для майбутніх фахівців у галузі музичної педагогіки необхідною є орієнтація на особистість як мету, суб'єкт, результат і головний критерій його ефективності.

Дідук-Ступ'як Г. І. Формування мовної та мовленнєвої компетентності учнів основної школи. У статті показано особливості мовно-мовленннєвої підготовки учнів основної школи у процесі застосування інноваційної лінгвометодичної технології «Інтеракція різнотипових підходів до вивчення мови»; з’ясовано актуальність проблематики і завдання наукового дослідження, методологічні засади зіставлення навчальних дій у чотирьох видах мовленнєвої діяльності; з’ясовано окремі дефініції терміна «підхід» і виведено власне трактування цього поняття в методиці навчання мов; описано систему пропедевтичного вивчення словосполучення в п’ятому класі в руслі поєднаного використання таких підходів, як комунікативно-діяльнісний, особистісно зорієнтований, соціокультурний, текстоцентрично-дискурсний, компетентнісний.

У статті розглядаються актуальні проблеми пошуку й упровадження в освітній процес закладу вищої освіти ефективної системи оцінки та контролю професійної підготовки фахівця. Проаналізовано критерії (мотиваційний, діяльнісний, емоційно-оцінковий та рефлексивний), показники й рівні сформованості компе- тентностей студентів, що відображають зміст і функції контролю. Підтримано позицію представників діяльнісного, компетентнісного, особистісно орієнтованого підходів та зазначено, що всі види й форми контролю та оцінки сформованості компетентностей майбутнього фахівця мають бути наділені особистісним змістом. Запропоновано набір психодіагностичних методик, за допомогою яких можна зафіксувати якісні та кількісні показники змін, що відбуваються в особистості студента під час навчання в закладі вищої освіти. Метою статті є висвітлення результатів психодіагностичного дослідження, що окреслюють психолого-педагогічні умови, за яких ефективно реалізується система оцінки й контролю професійної підготовки компетентного фахівця в закладі вищої освіти. Висновки. Емпіричним шляхом доведено, що системний і змістовний підхід до організації освітнього процесу в закладі вищої освіти має передбачати поєднання методологічних, теоретичних та технологічних аспектів. Встановлено, що наявність цілісної і якісної освітньої моделі, яка не лише має освітнє значення та пропонує новий погляд на програмну підготовку студентів, а й сприяє особистісному становленню майбутніх фахівців та представлена як досконалий технологічний процес, гарантує досягнення прогнозованого результату – підготовку високоефективного компетентного фахівця. Особистісно орієнтований підхід, який лежить в основі зазначеної моделі, передбачає насамперед встановлення паритетних суб’єкт-суб’єктних відносин між учасниками освітнього процесу.

Статтю присвячено одній з актуальних проблем підготовки майбутніх учителів історії – компетентнісному підходу в освітньому процесі. Учитель історії має не лише збагачувати учнів історичними знаннями, а насамперед допомагати їм орієнтуватися у соціальному й культурному просторі, формувати в учнів національну самосвідомість, сприяти цілісному сприйняттю світу. Задля реалізації означених цілей в освітньому процесі закладів загальної середньої освіти вчитель історії має бути готовим до цього. Отже, професійна підготовка майбутнього вчителя історії має базуватися на формуванні у нього ціннісних (аксіологічних) орієнтацій, здатності критично мислити, приймати ефективні рішення у складних життєвих і педагогічних ситуаціях. Доведено, що підготовка майбутніх учителів історії до формування в учнів аксіологічної компетентності сприяє підготовці їх до творчої діяльності через парадигму гуманістичної освіти та виховання. У процесі творчої діяльності відбувається створення нових ціннісних понять, які залежать від економічних, політичних, соціальних відносин у суспільстві. У статті, зокрема, розкривається сутність таких понять, як компетентність, компетенція, професійна компетентність, предметні компетентності (історичні), аксіологічна компетентність, педагогічна практика. У дослідженні виділено підходи в освітньому процесі педагогічних закладів вищої освіти, що сприяли ефективній підготовці майбутніх учителів історії до формування в учнів аксіологічної компетентності (діяльнісний, цілісний та ціннісний (аксіологічний)). Діяльнісний підхід сприяв підготовці до формування історичних компетентностей та застосування їх у практичній діяльності, стимулював особистість до самоосвіти та інтеграцію у професійну діяльність під час проходження педагогічної практики. Застосування цілісного підходу сприяло впровадженню в освітній процес ЗВО цілісної структури теоретичної і практичної підготовки майбутніх учителів історії. Ціннісний (аксіологічний) підхід був спрямований на особистісно орієнтоване навчання, створення психологічно сприятливих умов в освітньому процесі, спрямованих на ціннісні (аксіологічні) орієнтації особистості. Нами визначено педагогічні умови в підготовці майбутніх учителів до формування в учнів аксіологічної компетентності, а саме: 1) активне впровадження на заняттях у ЗВО моделювання педагогічної діяльності, педагогічних тренінгів; 2) упровадження в календарний план педагогічної практики завдань, спрямованих на формування в учнів аксіологічної компетентності; 3) мотивація майбутніх учителів історії до самоосвіти та самовдосконалення. Нами доведено, що саме застосування визначених педагогічних умов сприятиме ефективній підготовці майбутніх учителів історії до формування в учнів аксіологічної компетентності.

У статті обґрунтовано методичні основи роботи з формування комунікативної компетентності майбутніх учителів початкових класів. Розкрито сутність поняття «підхід»; виокремлено ефективні підходи до формуван- ня комунікативної компетентності у студентів педагогічного факультету: компетентнісний, особистісно орі- єнтований, комунікативно-діяльнісний, функційно-стилістичний, ситуаційно-проблемний і текстоцентричний. Зазначено, що саме ці підходи зумовлюють принципи, методи, прийоми та засоби навчання, побудову системи вправ. Актуалізовано провідні принципи подальшого розвитку вищої школи. Виокремлено такі принципи навчання: принцип свідомості, культуровідповідності, емоційної насиченості, модульності, доступності та посильності, індивідуалізації навчання. Обґрунтовано доцільність використання загальнодидактичних і спеціальних методич- них принципів, що окреслює дидактичну мету, конкретизує способи діяльності викладача та студентів, указує на джерело здобуття знань, визначає результативність освітнього процесу, тобто зумовлює застосування від- повідних методів. Відзначено, що поняття метод у науці пояснюється як систематизований спосіб досягнення теоретичного чи практичного результату, розв’язання проблем чи одержання нової інформації на основі певних регулятивних принципів пізнання та дії. Найбільш ефективними є методи, які забезпечують навчальний діалог, дають змогу формувати комунікативні уміння та навички студентів і розвивати їхнє фахове мовлення. Наголо- шено на тому, що доцільними у процесі навчання є виконання різних видів проектів – інформаційних, дослідниць- ких, ігрових, творчих, практико-зорієнтованих із залученням інфографіки та мультимедійних технологій. Під- креслено, що вибір дидактичних прийомів і засобів навчання забезпечує активну навчальну діяльність студентів, робить можливим індивідуальний підхід до кожного з них.

У статті розглянуто аспекти формування професійно-педагогічного підприємництва учителя початкової школи на основі визначення критеріїв і показників, що його визначають. Здійснено дефінітивний аналіз наукових розвідок з питань визначення критеріїв і показників у педагогічному дослідженні, а також визначено ознаки, яким вони повинні задовольняти. Визначення критеріїв і показників сформованості професійно-педагогічного підприємництва вчителя початкової школи є одним з головних завдань дослідження, оскільки за його відсутності стає неможливим діагностування рівня його сформованості. При визначенні критеріїв та показників сформованості професійно-педагогічного підприємництва вчителів початкової школи необхідно врахувати інтегративний характер взаємозв’язку інваріантів їх професійної компетентності, що передбачає комплексний підхід до її оцінювання. На основі аналізу науково-педагогічної літератури, застосування особистісно-діяльнісного підходу з дотриманням умов обʼєктивності, адекватності, валідності, комплексності та інтегративності, а також враховуючи інформатизацію освітнього середовища, нами було визначено такі критерії: мотиваційний, діяльнісний, когнітивний, особистісно-рефлексивний, оцінний, ціннісно-орієнтаційний, професійно-пізнавальний, функціонально-компетентнісний, інформаційно-інтегративний. Визначені нами критерії оцінювання в дослідженні конкретизуються показниками, що дають можливість точніше охарактеризувати рівні сформованості професійно-педагогічного підприємництва вчителя початкової школи. Перспективою подальших наукових розвідок є добір та розробка відповідного діагностичного інструментарію. Також у системі розроблених критеріїв та показників доцільно встановити мінімальне (порогове) значення, за якого можна констатувати їх сформованість і максимальне значення, а також говорити про високу імовірність використання сформованого професійно-педагогічного підприємництва вчителя в процесі його професійного розвитку та самореалізації.

Висвітлено проблему застосування діяльнісного підходу в формуванні екологічної компетентності майбутніх учителів Нової української школи. Проведено аналіз наукових праць сучасних зарубіжних і вітчизняних дослідників проблеми екологічної освіти майбутніх учителів для встановлення співвідношення понять «екологічна освіта», «екологічна культура» та «екологічна компетентність». При визначенні структури професійної компетентності вчителя Нової української школи ми виходили з того, що всі різновиди компетентностей, у тому числі й екологічна, є видовими поняттями по відношенню до родового поняття «компетентність», і мають однакову структуру, яка включає когнітивний, діяльнісний і особистісно-мотиваційний компоненти. Своєю чергою, компоненти екологічної компетентності майбутніх учителів Нової української школи розглянуто в пояснювально-аналітичному, прогностичному, процесуальному, діяльнісному і ціннісно-орієнтаційному аспектах. Для проведення експериментального дослідження з визначення сформованості екологічної компетентності майбутнього вчителя Нової української школи шляхом застосування в освітньому процесі системи практико зорієнтованих завдань і вправ екологічного спрямування обрано групи студентів третього і четвертого курсів денної форми навчання спеціальності 013 «Початкова освіта» Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (усього близько 80 осіб). Застосовано такі методи дослідження, як тестування, самооцінювання, анкетування. Оцінювання проводилося в балах за шкалою від 1 до 10. За результатами дослідження, найкраще студентам третього курсу дається пояснення екологічних процесів у довкіллі, володіння екологічними поняттями і сучасними технологіями проведення еколого-просвітницької роботи. Натомість високих результатів у формуванні екологічної компетентності у студентів четвертого курсу досягнуто за іншими показниками: розуміння особистої відповідальності за екологічний стан довкілля; здатність передбачати екологічні зміни середовища при антропогенному втручанні; оволодіння методами проведення екологічних досліджень. Доцільність вибору в ході дослідження діяльнісного підходу підтверджено показниками процесуального (передбачає можливість знаходження процедури або способу діяльності, придатних для розв’язання екологічної проблеми) і діяльнісного (втілюється переважно в ході проектної та наукової діяльності) аспектів.

У статті схарактеризовано пріоритетні напрями реформування освіти в Україні в середині ХХ століття. Оскільки сьогодні немає єдиного інституту, який би надавав батькам педагогічні знання із виховання власної дитини. Зміни, які відбуваються в сучасній Україні в галузі економіки, політики, культури, міжнаціональних відносин, викликають необхідність у високоморальних, досвідчених спеціалістах, професіоналах у різних галузях, такі навички в людині починають закладатися саме в родині, що обумовило вибір теми статті. Мета статті – на основі аналізу історичних матеріалів визначити шляхи формування педагогічних знань та вмінь у батьків у середині ХХ століття. Методологічну основу дослідження склали: історичний підхід до вивчення сімейного виховання; філософські, соціологічні, психологічні та теоретикопедагогічні ідеї про діяльнісну сутності людини; аксіологічний підхід; особистісно-діяльнісний підхід до вивчення освітньо-виховного процесу. Встановлено, що в середині ХХ століття все суспільство проявляло увагу до педагогічних знань, існувала велика кількість різноманітних форм співпраці вчителів та батьків, викладачів вишів та вчителів; батьків та викладачів ЗВО (товариства, секції, лекторії, батьківські університети, індивідуальні та групові консультації тощо). Вагомий внесок у формування знань батьків із педагогічних питань здійснила кафедра педагогіки ХНПУ імені Г.С. Сковороди, через просвітницьку діяльність серед батьків у будинках офіцерів, батьківських лекторіях, будинках творчості, школах, клубах, на фабриках, заводах тощо. Визначено шляхи реалізації просвітницької діяльності, що виявлялись: в єдності співпраці школи та сім‟ї; у підготовці великої кількості педагогічних кадрів, які були, або з часом ставали батьками; розповсюдженні педагогічних знань серед населення; співпраці школи та ЗВО, співпраці ЗВО та батьків; наданні педагогічних знань через пресу; використанні телебачення для розповсюдження педагогічних знань.

У статті визначено методологічні та теоретичні засади організації педагогічної освіти в Норвегії. Доведено, що в умовах активного реформування вищої педагогічної освіти в України доцільно ретельно вивчати та творчо застосувати на практиці педагогічні доробки зарубіжних фахівців з проблеми здійснення професійної підготовки майбутніх учителів. Мета статті полягає у визначенні методологічних й теоретичних засад організації вищої педагогічної освіти в Норвегії. На основі опрацювання широкого кола наукових джерел з’ясовано, що педагогічна освіта в Норвегії має високий ступінь доступності та гнучкості, а її розвиток є важливою складовою освітньої політики держави. З’ясовано, що стан сучасної педагогічної галузі норвезької освіти є результатом багаторічних реформаторських процесів. У публікації наведено перелік нормативних документів, що складають законодавчу базу та структуру вищої педагогічної освіти країни. Проаналізовано та узагальнено погляди сучасних науковців щодо визначення підходів і принципів реалізації норвезької системи педагогічної освіти. Доведено, що методологічну базу забезпечення професійної підготовки майбутніх вчителів у Норвегії займають такі підходи: діяльнісний підхід (передбачає занурення студентів в активну практичну діяльність); діалоговий підхід (спрямовує зусилля всіх учасників освітнього процесу на розбудову ефективних міжособистісних відносин); особистісний підхід (вимагає орієнтацію освітнього процесу на особистість студента як мету, суб'єкт, результат і головний критерій ефективності цього процесу). У статті також виявлено пріоритетні принципи норвезької педагогічної освіті, серед яких: повага до особистості, включення студента в особистісно значущу діяльність, віра в його позитивний потенціал, принцип співробітництва, принцип гуманізму тощо. Установлено, що важливими напрямами планування змісту програм педагогічної підготовки студентів у Норвегії є забезпечення оволодіння студентами механізмами самореалізації, саморегуляції, готовністю до адаптації й інтеграції в швидко змінюваному суспільстві. Наголошено на важливості педагогічної практики, якій у норвезькій системі педагогічної освіти приділяється багато уваги. У подальшому дослідженні передбачається виявити перспективні напрями використання теоретичних та практичних напрацювань з організації педагогічної освіти в Норвегії в системі вищої педагогічної освіти в Україні.

Мета статті – аналіз наукових засад процесу формування критичного мислення майбутніх учителів початкової школи. Завдання дослідження: проаналізувати наукові трактування змісту поняття «критичне мислення педагога»; виявити наукові підходи до розроблення технологій формування критичного мислення студентів педагогічних ЗВО.У статті розкрито актуальність проблеми формування критичного мислення майбутніх фахівців у період інтенсивних соціально-економічних змін в Україні. Адже лише критично мислячий педагог здатний до творчої інноваційної діяльності. Учитель, який не володіє критичним мисленням, не може навчити критично мислити своїх учнів. Автор статті зазначає, що в науковій літературі існує чимало трактувань поняття «критичне мислення». Воно розглядається насамперед як один із аспектів рефлексії. Критичне мислення обов’язково передбачає як позитивне, так і негативне оцінювання мислительного процесу і його результатів. Характерними ознаками критичного мислення учені називають його системність та здатність до узагальнень. У зв’язку з цим актуальним є оволодіння низкою прийомів інтелектуальної діяльності. Учені розглядають критичне мислення нерозривно з творчим мисленням.Автор підкреслює, що розвиток критичності мислення - складне завдання. Ця якість розвивається в процесі вирішення проблемних педагогічних ситуацій. Вона охоплює формування у майбутніх педагогів системи знань про суть цього явища (мислення, рефлексія, педагогічне і критичне мислення), оволодіння засобами і способами формування критичності мислення (методи, прийоми, форми, засоби, технології).У статті визначено низку методологічних підходів до розв’язання проблеми формування критичного мислення студентів. Особистісно-прагматичний підхід реалізується в індивідуальних і групових формах навчання студентів, в діалогічній діяльності, в ігровій взаємодії. Ситуативний підхід передбачає формування кейсів проблемних педагогічних ситуацій, їх моделювання, аналіз та розв’язання. Діяльнісний підхід включає навчання студентів планування (визначення мети, змісту, форм, методів) та реалізації педагогічної діяльності (регулювання, контроль, критичний самоаналіз ісамооцінка досягнутих результатів).На основі аналізу праць учених визначено найважливіші характеристики технології формування критичного мислення студентів: рівноправність суб’єктів навчання; роль викладача як фасилітатора освітнього процесу; створення освітнього середовища, де панує атмосфера пошуку й відкритості, природної співпраці та комунікаціії; віра в сили студента, підтримка його активної позиції в навчанні тощо.

Стаття присвячена розв’язанню складної і багатогранної проблеми залучення учнів до активної навчально-пізнавальної діяльності на уроках фізики як основи підвищення якості освітнього процесу в сучасних освітніх умовах. На основі опрацювання літературних джерел і з’ясування змісту базових понять дослідження (особистісно зорієнтований, діяльнісний і компетентнісний підходи, предметна компетенція і компетентність, метод і технологія навчання, освітні інновації) висвітлено сутність та основні принципи застосування інтерактивних технологій у навчанні фізики в загальноосвітній школі. Останні розглядаємо як системний спосіб організації навчально-виховного процесу, за якого гарантоване досягнення прогнозованих освітніх результатів досягається узгодженим поєднанням організаційних форм, методів і засобів навчання на основі активної взаємодії, рівності і взаємоповаги всіх його учасників. На основі узагальнення літературних джерел і передового педагогічного досвіду наведено різноманітні засоби, прийоми і способи активізації пізнавальної діяльності учнів у навчанні фізики. Встановлено, що розумово “переміщуючись” від однієї пізнавальної дії до іншої, від однієї задачі до іншої, учень залучається до активного процесу самостійного здобуття знань і таким чином здобуває власний досвід навчально-пізнавальної діяльності, що виступає обов’язковим та головним компонентом формування й оцінювання його предметної компетентності з фізики. Наведено організаційні форми, методи і прийоми роботи в умовах інтерактивного навчання фізики в загальноосвітній школі як елементів власного педагогічного досвіду. Доведено, що активний діалог і спільна діяльність усіх учнів класу у процесі засвоєння і застосування нових знань означає, що кожен з учасників освітнього процесу робить власний внесок і певний висновок; між ними відбувається обмін інформацією, знаннями, ідеями, емоціями, способами і досвідом діяльності. Така взаємодія сприяє підвищенню пізнавального інтересу учнів, розвитку їх інтелектуальних і творчих здібностей і загалом якості освітнього процесу з фізики. Ключові слова: мотивація, пізнавальний інтерес, діяльнісний підхід, метод навчання, технологія навчання, інтерактивна технологія навчання фізики, предметна компетентність учнів з фізики.

У статті проаналізовано процедуру психологічного дослідження та психологічного супроводу батьків, які мають дітей із ДЦП, що пов’язані із суб’єктивними факторами. Зокрема, з низьким рівнем розуміння значущості батьківської поведінки й тієї ролі, яку вони відіграють у процесі розвитку дітей серед самих батьків. Помітною проблемою на сьогодні є невисокий рівень методичного арсеналу щодо роботи з батьками таких дітей. Мета статті – теоретичне обґрунтування та дослідження психологічних особливостей сімейних стосунків батьків, які мають дітей із ДЦП. Методологічною основою роботи є особистісно-орієнтований підхід, діяльнісний підхід, ідеї гуманістичної психології, ідеологія психологічного, а також принципи системності, цілісності, розвитку, детермінізму, єдності зовнішнього і внутрішнього; положення про концептуальні моделі батьківства; положення і принципи активного соціально-психологічного навчання. Висновки. Проблеми сім’ї, яка має дитину із ДЦП, розглядаються в більшості випадків виключно через призму проблем самої дитини. Досліджено різноматні соматичні та психічні розлади, що викликаються переживанням факту народження дитини із ДЦП. Однак ці дослідження обмежуються лише констатацією необхідності розробки спеціальних заходів, спрямованих на реабілітацію даної категорії осіб, а в рамках корекції пропонувалося консультування батьків спеціалістами різних профілів (психологами, педагогами, лікарями). Зазначено важливість проведення діагностичних процедур із батьками дітей із ДЦП, оскільки спостерігається низький рівень розуміння значущості батьківської поведінки й тієї ролі, яку вони відіграють у процесі розвитку дітей. Вказано, що основним пріоритетом на найближчі роки має бути суттєве підвищення методичного забезпечення діяльності психологічної служби сім’ї, а особливо сім’ї, яка має дитину із психічними та фізичними особливостями.

АНОТАЦІЯ У статті на основі аналізу наукової літератури визначено діяльнісні та психологічні компоненти процесу аудіювання, які обумовлюють успішність навчання нерідної мови іноземних студентів. Актуальність наукових пошуків підвищення результативності навчання іноземців обумовлюється чисельними труднощами лінгвістичного та екстралінгвістичного характеру, з якими стикається студент-початківець під час включення в нове освітнє середовище. Формування комунікативної компетенції аудіювання до рівня адекватного сприйняття та розуміння навчальної лекції є однією з нагальних потреб та умов успішності професійної підготовки іноземців. У статті розглядаються особливості функціонування процесів, за допомогою яких забезпечується успішність усного сприйняття інформації, та труднощі, що викликаються недостатнім рівнем сформованості цих механізмів для сприйняття повідомлення нерідною мовою. Авторами обґрунтовується виникнення найбільшої у порівнянні з іншими видами мовленнєвої діяльності психічної напруги та активної розумової діяльності студента під час аудіювання. На думку авторів, виокремлення складових процесу сприйняття усного повідомлення визначає вибір ефективної системи завдань та вправ для усунення невідповідності розвитку механізмів аудіювання та формування необхідних навичок та вмінь, враховуючи індивідуальні особливості та потреби студентів-іноземців. Автори також приходять до висновку, що побудова мовної підготовки повинна враховувати минулий особистий досвід мовних мігрантів та особистісні вподобання, які вони застосовують для набуття комунікативних компетенцій зокрема в аудіюванні. Зазначено, що завданням викладача є організація та управління навчальною діяльністю студента, орієнтація його діяльності на досягнення бажаного результату під час вирішення студентом спеціально організованих навчальних завдань різного ступеню складності, метою яких є засвоєння студентом предметних знань, практичних умінь, навичок, розвиток його особистості в цій діяльності та спілкуванні з іншими людьми. У статті наголошується, що послідовне формування аудитивних навичок та вмінь у відповідності до основ особистісно-діяльнісного підходу побудови процесу мовної підготовки є одним з ефективних способів досягнення необхідного рівня комунікативної компетенції в області аудіювання. Ключові слова: іноземні студенти, мовна підготовка, мовленнєва діяльність, аудіювання, аудитивні вміння, особистісно-діяльнісний підхід.

The research analyzes the problems of formation of professional competence of future specialists of pharmacists. The complex of pedagogical conditions for the formation of professional competence of future specialists of pharmacists is theoretically substantiated and experimentally tested. The methodological benchmarks for the study are selected: a systematic approach ensuring the study of the process of training specialists as integrity and reflects the internal unity of education (systemic, structural, autonomous); activity, person-oriented, competence and technological approaches to the learning process and its individual components. The structure of formation of professional competence of a pharmacist is revealed, criteria and levels of its formation are defined. The pedagogical conditions and technology of the future pharmacy professional training have been developed and experimentally tested. Key words: pharmacist’s professional competence, innovative technologies, pharmacist’s professional training, specialist, professional activity. Коняшина І. Б. Формування професійної компетентності майбутніх фахівців фармацевтів/ Центральноукраїнський педагогічний університет ім. В. Винниченка, Україна, КропивницькийУ дослідженні проаналізовано проблеми формування професійної компетентності майбутніх фахівців фармацевтів. Теоретично обґрунтовано та експериментально перевірено комплекс педагогічних умов формування професійної компетентності майбутніх фахівців фармацевтів. Методологічними орієнтирами дослідження обрані: системний підхід, що забезпечує дослідження процесу підготовки фахівців як цілісності та відображає внутрішню єдність освіти (системність, структурність, самостійність); діяльнісний, особистісно-орієнтований, компетентністний і технологічний підходи до процесу навчання й окремих його компонентів. Розкрито структуру формування професійної компетентності фармацевта, визначено критерії та рівні її сформованості. Розроблено та експериментально перевірено педагогічні умови та технологію професійної підготовки майбутнього фармацевта. Ключові слова: професійна компетентність фармацевта, інноваційні технології, професійна підготовка фармацевтів, фахівець, професійна діяльність.

У статті актуалізується необхідність науково-методичного супроводу формування готовності майбутніх кваліфікованих робітників автотранспортної галузі до застосування інноваційних виробничих технологій, оскільки успішне оволодіння найсучаснішими виробничими технологіями та їх ефективне використання стає найважливішим завданням підготовки фахівців автотранспортної галузі. Визначено, що існують різні домінанти, навколо яких вибудовуються дидактичні принципи: діяльність (навчальна і професійна), особистість, соціальне партнерство, тому при визначенні принципів формування готовності майбутніх кваліфікованих робітників автотранспортної галузі до застосування інноваційних виробничих технологій доцільним є поєднання особистісних, соціальних і діяльнісних аспектів. На сьогодні автомобілебудівна промисловість технологічно розвинених країн зорієнтована на новітні технології, що, власне, є одним з найбільших індустріальних інвесторів у наукові дослідження та розробки. Визначено, що успішне оволодіння найсучаснішими виробничими технологіями та їх ефективне використання стає найважливішим завданням підготовки фахівців автотранспортної галузі в закладах професійної (професійно-технічної) освіти. Встановлено такі принципи формування готовності майбутніх кваліфікованих робітників автотранспортної галузі до застосування інноваційних виробничих технологій: науковості, системності та цілісності, наступності та безперервності, продуктивності, варіативності, розвитку суб’єктності, інтерактивності, інноваційності, соціального партнерства. Обґрунтовано методологічні основи формування готовності майбутніх кваліфікованих робітників до застосування інноваційних виробничих технологій. Так, системний підхід в концептуальному плані закладає підвалини для розгляду виробничої технології як системи; діяльнісний – вимагає цілісного розгляду всіх основних компонентів педагогічного процесу; технологічний – передбачає гнучке інструментальне управління навчальним процесом; особистісно орієнтований – передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів; компетентнісний – забезпечує формування професійно важливих якостей особистості майбутніх кваліфікованих робітників; контекстний – зумовлює динамічний рух діяльності учнів від навчальної діяльності до професійної, трансформування першої у другу; інноваційно- зорієнтований – спрямований на забезпечення формування та розвитку критичного мислення і творчих здібностей майбутніх кваліфікованих робітників;

Цись О. О. Аналіз сучасних підходів до формування професійної мобільності майбутніх фахівців. У статті автор розкриває різні підходи (системний, особистісно-орієнований, субʼєктно-діяльнісний) до формування професійної мобільності майбутніх фахівців. Викладені результати теоретичного аналізу науково-педагогічної літератури, пов’язаної з підходами до формуванням професійної мобільності майбутніх фахівців. Окреслено шляхи і напрями задля подальших досліджень.

Статтю присвячено дослідженню методологічних підходів формування працеохоронної компетентності майбутніх фахівців механічної інженерії. Необхідність формування працеохоронної компетентності майбутніх фахівців механічної інженерії в процесі професійної підготовки визначена зростаючими вимогами до кваліфікації працівників машинобудівної галузі. Крім того, питання безпечних умов праці набуває особливої актуальності з огляду на створення нових суспільних відносин, впровадження європейських стандартів щодо умов праці.Проведений аналіз наукових досліджень показує, що в процесі підготовки фахівців механічної інженерії спостерігається певна невизначеність, в результаті чого традиційні підходи щодо викладання фахових та працеохоронних дисциплін є недостатньо результативними та не впливають на формування високого рівня працеохоронної компетентності.У процесі проведеного дослідження виокремлені та обґрунтовані такі методологічні підходи: компетентнісний, системний, синергетичний, особистісно-діяльнісний, аксіологічний та ресурсний. Це дозволить у процесі створення структурно-функціональної моделі формування працеохоронної компетентності студентів машинобудівних спеціальностей обрати саме ті інструменти, які доречно використовувати при підготовці здобувачів вищої освіти інженерних спеціальностей. Потреба комплексного підходу до проблеми дослідження визначається необхідністю отримання максимально значущих результатів удосконалення фахової підготовки в закладах вищої освіти. У межах кожного підходу визначені умови, які необхідно врахувати при розробці структурно-функціональної моделі формування працеохоронної компетентності студентів машинобудівних спеціальностей та організації педагогічного експерименту.Перспективи подальших досліджень ми вбачаємо у визначені організаційно-педагогічних умов формування працеохоронної компетентності майбутніх фахівців механічної інженерії

Бугра А. В. Модель індивідуалізації самостійної навчальної діяльності студентів технічних спеціальностей ВНЗ. У статті обґрунтовано необхідність розв’язання проблеми індивідуалізації самостійної навчальної діяльності студентів технічних спеціальностей під час вивчення математики у вищому навчальному закладі. Автором запропоновано експериментальну модель індивідуалізації, яка містить цільовий, теоретико-методологічний, змістовий, технологічний, оцінно-результативний блоки. Методологічним підґрунтям побудови моделі визначено системний, синергетичний, особистісно зорієнтований, діяльнісний, варіативно-модельний і компетентнісний підходи.

The article is devoted to the theoretical analysis of problem concerning research of methodological approaches applicable to civil security professionals advanced training, which determines their professional prospects in ensuring the safety of population.Research purpose – theoretical analysis of the problem concerning application of methodological approaches to civil security specialists’ advanced training.Research methods: to achieve the above goal and solve certain problems in the process of scientific research, we apply a set of methods fitting the nature of the examined phenomenon, namely: analysis, synthesis, generalization, classification of theoretical provisions.Results and conclusions. The paper generalizes the considerations available in modern pedagogical discourse in order to take them into account while choosing methodological approaches for advanced training of civil defense specialists in line with requirements of the methodology as a theory of scientific cognition. The theory that the professional qualities of a civil security specialist are formed, in particular, in the process of advanced training, and improved during professional activities is confirmed. It is established that the peculiarities of civil security specialists advanced training in educational institutions determine the objective need to choose several methodological approaches. Modern pedagogical science offers different approaches to the classification of methods, however, the methodological basis of civil security professionals’ advanced training, according to the author, is constituted by andragogical, acmeological, systemic, student-centered, and contextual approaches. The methodological approaches proposed for civil security professionals’ advanced training are crucial for the scientific substantiation of effective training. Methodological approaches reflect a certain concept of the object, a certain procedure for building a research cycle, a research strategy for the development of professional competencies of civil security professionals. The analyzed methodological approaches are focused on the personality of the specialist, whose activity is aimed at protection of the population and territories against dangers of natural and man-made origin; on the development of his/her professional competencies, which increase motivation in professional activities, form the desire for self-improvement.The generalization of the considerations available in the pedagogical discourse allowed us to conclude that the theoretical and methodological basis for developing the optimal ways of forming and further improving civil security professionals’ competencies in the course of an advanced training in educational institutions shall be implemented by a combination of methodological approaches as a methodologic basis for their implementation within the educational process.Key words: methodological approach, educational institutions, specialists’ advanced training, civil security. Статтю присвячено теоретичному аналізу проблеми пошуку методологічних підходів до підвищення кваліфікації фахівців із питань цивільної безпеки, що визначає їх професійні перспективи із забезпечення безпечної життєдіяльності людей.Мета дослідження – теоретичний аналіз проблеми застосування методологічних підходів до підви-щення кваліфікації фахівців із питань цивільної безпеки.Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети й розв’язання визначених завдань у процесі наукового пошуку нами використовується набір методів, адекватних природі досліджуваного явища: аналізу, синтезу, узагальнення, систематизації теоретичних положень.Результати та висновки. Здійснено узагальнення наявних у сучасному педагогічному дискурсі мір-кувань для врахування під час вибору методологічних підходів до підвищення кваліфікації фахівців із питань цивільного захисту. Підтверджується теза про те, що професійні якості фахівця з питань цивільної безпеки формуються, зокрема, в процесі підвищення кваліфікації, а вдосконалюються під час професійної діяльності. Визначено, що особливості підвищення кваліфікації фахівців із питань цивільної безпеки в закладах та установах освіти зумовлюють об’єктивну потребу вибору декількох методичних підходів. У сучасній педагогічній науці є різні підходи до класифікації методів, проте методологічну основу процесу підвищення кваліфікації фахівців із питань цивільної безпеки, на думку автора, становлять андрагогічний, акмеологічний, системний, особистісно-діяльнісний, контекстний підходи, які дають змогу обґрунтувати їх професійні перспективи із забезпечення безпечної життєдіяльності людей. Запропоновані методологічні підходи до підвищення кваліфікації фахівців із питань цивільної безпеки є вирішальними для нау-кового обґрунтування ефективної професійної підготовки. Методологічні підходи відображають певне поняття про об’єкт, певну процедуру побудови дослідницького циклу, дослідницьку стратегію розвитку професійних компетентностей фахівців із питань цивільної безпеки. Досліджувані методологічні підходи орієнтовані на особистість фахівця, діяльність якого пов’язана з розв’язанням завдань щодо захисту населення і територій від небезпек природного та техногенного характеру; на розвиток його професійних якостей, які підвищують мотивацію в професійній діяльності, формують прагнення до самовдосконалення.Узагальнення наявних у педагогічному дискурсі міркувань дало змогу дійти висновку, що забезпечення теоретико-методологічного підґрунтя вироблення поглядів на оптимальні шляхи формування та розвитку професійної компетентності фахівців із питань цивільної безпеки під час підвищення кваліфікації в закладах та установах освіти здійснюється через поєднання методологічних підходів як методологічної основи їх реалізації в освітньому процесі.Ключові слова: методологічний підхід, заклади та установи освіти, підвищення кваліфікації фахівців, цивільна безпека.

У статті розкрито актуальність формування професійно-комунікативної культури майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти, презентовано та описано динамічну модель формування професійно-комунікативної культури майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти, означено положення, що лягли в основу її розробки. Відповідно до структурних компонентів моделі (концептуальний, змістово-процесуальний та результативний блоки) визначено методологічні підходи (системний, синергетичний, акмеологічний та компетентнісний) з відповідними їм принципами, педагогічні умови. Окреслено етапи реалізації змістово-рпоцесуального блоку, подано форми та методи роботи. Обґрунтовано зміст, як стрижневу категорію побудови моделі формування професійно-комунікативної культури майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти на основі підходу Дж. П. Гілфорда (щодо аспектів інтелектуального функціонування), етапність його реалізації (мотиваційний, змістово-перетворювальний та діяльнісний етапи) та взаємообумовленість цих етапів на засадах вітагенного навчання. Стисло охарактеризовано сучасні педагогічні технології навчання: когнітивно-орієнтовані (когнітивна технологічна модель “Критеріально-орієнтоване навчанняˮ, командного навчання), ігрової взаємодії в освітньому професі закладу вищої освіти (рефлексивні технології зняття стереотипів, ділові та рольові ігри), діяльнісно-орієнтовані (мікротренінг) та особистісно-орієнтовані (“соціодрамаˮ, тьюторинг). Ключові слова: модель, моделювання, підходи, технології навчання, педагогічні умови, формування професійно-комунікативної культури майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти.

The article, based on the analyzed experience of leading specialists, identifies approaches to modeling the process of formation of acmeological competence of future drivers in the process of their professional training. Approaches to modeling different pedagogical systems of professional education of future drivers are analyzed. The main components of acmeological competence and the process of formation of competencies of cadets of VMNZ are determined, their content and interrelation are revealed. It is shown that the formation of acmeological competence of future drivers is a dynamic process, which is determined by external and internal factors. After all, acmeological competencies of future drivers are understood as a written description of the named process, presented by means of the schematic representation of distribution of semantic-structural components of the named process with reflection of hierarchical (horizontal-vertical ordering) communications between elements. Based on this, the formation of acmeological competence of future drivers in the process of their professional training is defined as the formation of the actual "acme" – that is, such individual-somatic, psychophysiological and socio-professional state of personality, which allows cadets to achieve the highest performance in subject-cognitive activities. Accordingly, the “acmeological competence of future drivers” will be formed, where the main tasks for its formation will be: in the cognitive sphere – the acquisition of acme-knowledge and acme-skills; in the personal sphere – the development of acme-qualities and acme-abilities, the formation of acme-abilities acme-values; in the professionally oriented sphere – the development of self-regulation of emotions and behavior, self-reflection, the formation of motivation for continuous self-improvement. And the introduction of the acmeological approach to the educational process will allow to orient the professional training of future drivers to the development of the necessary personal qualities; to implement contextual learning, the essence of which is to reproduce with the help of the whole system of didactic forms, methods and means of teaching the subject context of future professional activity.Key words: acmeological competence, future ship drivers, preparation for professional activity, activity approach, self-knowledge, training of specialists, personal qualities, acme-personality. У статті розкрито розуміння українським і зарубіжними науковцями сутності і структури понять «компетентність фахівця» та «акмеологічна компетенція» стосовно професії судноводія. Проаналізо-вано різні авторські погляди на зміст і структуру поняття «компетентність фахівця». Розглянуто осо-бливості застосування компетентнісного підходу у системі вищої морської освіти, розкрито його функ-ціональне призначення в результативному вимірі. Звернуто увагу на специфіку реалізації принципу гуманізації у вищій морській освіті, спрямованого на формування «акме»-особистості. Здійснено порівняння підготовки морських і військових офіцерів в особистісно-діяльнісному ракурсі. Виходячи з цих позицій, дослідники визначають компетентність фахівця морського флоту як готовність вирішувати інтегровані завдання у межах своєї професійної діяльності на підставі знань, умінь та навичок сукупно із сформованою системою особистісних характеристик. Аналізуючи їхні праці, робимо висновок, що «сукупність якостей особистості» за своїми характеристиками та ознаками має відповідати специфіці об’єктів професійної діяльності фахівця, більше того, вона має бути зумовлена цією специфікою. З’ясовано актуальність формування акмеологічної компетенції в майбутніх фахівців, зокрема судноводіїв. Виявлено тенденції до теоретичного обґрунтування емпірично виявлених чинників, що зумовлюють особливості формування професійної компетентності фахівців різних спеціальностей. Так, у процесі формування акмеологічної компетенції майбутнього фахівця регулювальна функція належить самопізнанню, орієнтації на внутрішній світ, що стимулює формування і подальший розвиток «акме-особистості». Проаналізована специфіка акмеологічної компетентності судноводіїв у контексті галузевих професійних вимог і сучасних суспільно-економічних викликів. Висновується низка процесуальних ракурсів дослідження процесу формування акмеологічної компетенції майбутніх судноводіїв, розвитку їхніх особистих якостей, значимих для «акме»-особистості. Обґрунтована потреба використання діяльнісного підходу до формування акмеологічної компетенції майбутніх судноводіїв у процесі їх профе-сійної підготовки.Ключові слова: акмеологічна компетенція, майбутні судноводії, підготовка до професійної діяльності, діяльнісний підхід, самопізнання, підготовка фахівців, особисті якості, акме-особистість.

Актуальність статті зумовлена підвищенням інтересу суспільства до креативних індустрій та зростанням запитів майбутніх художників-виконавців щодо набуття у фахових коледжах таких компетентностей, які б давали змогу майбутнім фахівцям здійснювати підприємницьку діяльність у цій галузі. Мета: обґрунтування наукових підходів до розвитку підприємницької компетентності майбутніх художників-виконавців у фахових коледжах. Методи: вивчення наукових джерел і педагогічної документації – для аналізу наукових праць і виявлення стану досліджуваної проблеми. аналіз і синтез, узагальнення – для обґрунтування наукових підходів до розвитку підприємницької компетентності майбутніх художників-виконавців у фахових коледжах. Результати: виокремлено й охарактеризовано основні наукові підходи до розвитку підприємницької компетентності майбутніх художників-виконавців у фахових коледжах, покликані забезпечити методологічну цілісність досліджуваного феномену (системний, компетентнісний, особистісно-орієнтований, суб’єктно-діяльнісний, інтегративний, екзистенційний, аксіологічний). Висновки: обґрунтовано призначення кожного з виокремлених наукових підходів до розвитку підприємницької компетентності майбутніх художників-виконавців у фахових коледжах: системний (спрямований на визначення закономірностей, структурування змісту освітнього процесу); компетентнісний (забезпечує здатність майбутніх художників-виконавців до бізнес-діяльності, їхню готовність удосконалювати професійну діяльність упродовж життя); особистісно-орієнтований (зосереджений на створенні педагогічних умов для розкриття і розвитку особистісних якостей митців, необхідних для відкриття і ведення власної справи в галузі креативних індустрій); суб’єктно-діяльнісний (орієнтований на створення належних умов для набуття майбутніми художниками-виконавцями досвіду реалізації власних бізнес-ідей); інтегративний (зумовлює взаємозв’язок усіх освітніх компонентів для досягнення синергетичного ефекту від опанування освітньої програми); екзистенційний (сприяє формуванню і розвитку потреби вдосконалювати життя (своє, родини, суспільства) шляхом відкриття і ведення власної справи); аксіологічний (спрямований на формування системи цінностей і ціннісних відносин у майбутніх художників-виконавців для ведення бізнесу з урахуванням потреб та інтересів особистості, родини, суспільства, держави).

У статті доведено актуальність проблеми застосування ресурсного підходу до формування професійної компетентності у здобувачів вищої технічної освіти. Визначено суть професійної компетентності здобувачів вищої технічної освіти як інтегральної характеристики особистісних якостей фахівця, що відображає рівень знань, умінь, досвіду, яких необхідно і достатньо для досягнення мети певного роду діяльності, а також його професійноморальну позицію спеціаліста, яка полягає в готовності ставити перед собою цілі та приймати рішення, котрі забезпечують їх реалізацію, здійснювати професійну діяльність і спілкування на високому рівні. Розкрито потенціал ресурсного підходу для підвищення ефективності процесу формування означеної компетентності. Суть ресурсного підходу визначено як сукупність технологій, способів, прийомів забезпечення виявлення й використання ресурсів і розвитку потенціалів особистості з метою підвищення ефективності різних видів діяльності, організації спілкування та стимулювання до самовдосконалення й самоорганізації. Представлено методологічні підходи до застосування ресурсного підходу до формування професійної компетентності у здобувачів вищої технічної освіти (системний, синергетичний, компетентнісний, особистісно-діяльнісний, аксіологічний). Визначено педагогічні умови успішного застосування ресурсного підходу до формування професійної компетентності у здобувачів вищої технічної освіти, що передбачають: здійснення цілеспрямованої психолого-педагогічної підготовки професорсько-викладацького складу до застосування ресурсного підходу в процесі формування професійної компетентності здобувачів вищої технічної освіти; забезпечення позитивної професійної мотивації студентів, стимулювання їх до розвитку ресурсних можливостей; оволодіння майбутніми фахівцями знаннями і вміннями раціональної самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності в процесі професійної підготовки; створення у закладі вищої технічної освіти ергономічного освітнього середовища. Презентовано форми і методи формування професійної компетентності у здобувачів вищої технічної освіти (проблемні бесіди, бесіди-роздуми, міні-дискусії, тренінги, здоров’ябережувальні технології та ін.).

У контексті дослідження кінезіологічна компетентність студента, що відображає інтегративний вплив спортивно-педагогічної діяльності на його особистість, розглядається як визначальний чинник формування такого морфофункціонального стану систем організму, що забезпечує успішність реалізації професійної діяльності. Відповідно до системного підходу, під структуризацією розуміють сполучення окремих елементів системи в підсистеми за певними ознаками. Запропонованою методичною системою розвитку функціональних можливостей майбутніх учителів фізичної культури у процесі спортивно-педагогічного вдосконалення передбачено, що визначальними її елементами є антропологічний, культурологічний, особистісно-діяльнісний, компетентнісний підходи. Мета статті – розробити модель формування кінезіологічної компетентності при підготовці майбутніх учителів фізичної культури відповідно їхнім функціональним можливостям. Методологічною основою дослідження є концептуальні ідеї теорії пізнання, принципи науковості, доступності, цілісності, інтегративності, які пояснюють важливі педагогічні аспекти професійної підготовки майбутнього фахівця з фізичного виховання та спорту. Для отримання найбільш значущих результатів дослідження та їх інтерпретації застосовувались такі методи: теоретичний аналіз і синтез, систематизація, узагальнення інформації, викладеної у наукових джерелах. З метою обґрунтування й розроблення методичної системи розвитку функціональних можливостей майбутніх учителів фізичної культури у процесі спортивно-педагогічного удосконалення розглянуто методологічні й емпіричні основи технологічної моделі, які можуть бути реалізовані на основі системного й діяльнісного підходів.

В Меморандумі неперервної освіти Європейського союзу зафіксовано, що «Європа вже вступила в «епоху знань»…». Тому сьогодні безперечною є теза про успішність переходу до економіки і суспільства, основаних на знаннях, за умов супроводу його процесом неперервної освіти – учіння довжиною в життя (lifelong learning) [7]. Відтак, концепція освіти впродовж всього життя у ХХІ столітті набула ключового значення.Очевидно, що необхідність у неперервній освіті, професійній підготовці виникає щоразу, коли людина зустрічається з чимсь новим, що з’являється в його професійному й особистому житті. Тому ця необхідність нині набуває все більшої актуальності. За результатами дослідження проблеми неперервності освіти в глобалізованому світі М. Вартанян дійшов висновку, що неперервна освіта має репрезентувати «не тільки освітній шлях людини довжиною в життя з широким спектром можливостей доступу до освіти, але й трьохмірний освітній простір, в якому кожна людина може і зобов’язана знайти свою освітню траєкторію, що відповідає її індивідуальним запитам і потребам суспільства, рівень глибини якої залежить лише від його здібностей» [1, 21]. Ця позиція науковця близька нам за суттю, оскільки відповідає потребам керівників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) з огляду на специфіку їх управлінської діяльності і може бути основою для побудови такої освітньої траєкторії кожного з них. Вона цілком органічно вбудовується в цілісну систему неперервної професійної освіти як її складова, забезпечуючи підвищення професіоналізму керівників ПТНЗ, їх потребу в постійному професійному вдосконаленні.Проблема неперервної професійної освіти знаходиться в центрі уваги відомих вітчизняних і зарубіжних учених, серед яких О. Гагаріна, Т. Десятов, С. Коваленко, Л. Кравченко, Л. Лукьянова, Н. Ничкало, В. Олійник, Л. Сігаєва тощо. Безумовно, що основною сферою реалізації неперервності підвищення професійного рівня управлінця (менеджера) є післядипломна освіта, додаткова освіта та самоосвіта. На переконання В. Олійника, самоосвіта керівного персоналу ПТНЗ (як окремий елемент системи післядипломної педагогічної освіти) має бути керованою в міжкурсовий період за акумулятивним принципом і становити фундамент для здобуття вищих освітньо-кваліфікаційних рівнів [1111, 252].Досліджуючи наукові основи підготовки менеджерів освіти у системі неперервної педагогічної освіти, Л. Кравченко модифікувала поняття «педагогічна професійна підготовка менеджера освіти» як «поетапний концентричний індивідуалізований процес цілеспрямованого формування особистісно і соціально значущих професійно-педагогічних компетентностей фахівця та його самоздійснення у системі освіти впродовж життя» [5]. Ідеї, сформульовані Л. Кравченко в концепції професійної підготовки менеджера освіти, можна вважати основоположними для розвитку інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) керівників ПТНЗ, оскільки вони відображають поступальне вдосконалення професіоналізму як індивідуального процесу довжиною в усе життя, висвітлюють наукові засади до організації керованої самоосвіти в міжкурсовий період.Відомо, що будь-який підхід визначається певною ідеєю, концепцією, принципом і базується на основних категоріях. Ідеї неперервності освіти людини в усі періоди її життєдіяльності, розвинуті до теоретичних положень, створили передумови для розробки і розвитку акмеології (акме в перекладі з давньогрецької – вища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора) як нової міждисциплінарної галузі наукового знання, що межує з усіма науками, які вивчають людину і які вивчає сама людина в процесі професійного становлення. Акмеологія цілеспрямовано виокремлює професіоналізм і чинники впливу на нього [6, 7]. Завданням акмеології є побудова, розроблення і вдосконалення систем професійної майстерності, для яких ключовими є поняття продуктивності і рівня професіоналізму [3].Здійснення науковцями досліджень в галузі акмеології стосуються вивчення і використання резервних можливостей педагога щодо стану професійного і особистісного зростання – акме. Однак, досягнення суб’єктом навчання вершини професійної майстерності було «природнім в умовах орієнтації освіти на підготовку необхідних для держави спеціалістів і при розгляді професійної освіти як головної цінності…» [16, 45]. Водночас, при такому підході ця парадигма також орієнтується на соціальні норми і фактично дублює андрогогічну. Тому, на думку Ю. Фокіна, цей напрям можна назвати професійною акмеологією. Очевидно, в реаліях сьогодення, коли здійснюється переорієнтація на особистість, її індивідуальні потреби, виникла необхідність змінити орієнтири. Вчений вважає, що при акмеологічному підході до процесів навчання було б більш природним орієнтуватись на потенціал суб’єкта учіння, на його індивідуальність (людина як унікальна самобутня особистість, яка реалізує себе в творчий діяльності). Тоді орієнтація на соціальні норми стає нераціональною і керуватись слід нормами, що залежать від індивідуальності суб’єкта навчання. У такому разі змінюються орієнтири акмеологічної парадигми – викладання має бути спрямоване на допомогу суб’єкту навчання в досягненні вершини його можливостей, в найбільш повній реалізації ним потенціалу своєї особистості. Тобто, той потенціал, яким володіє суб’єкт навчання, може бути розвинутим до таких висот специфічної діяльності, про існування яких інші люди й не здогадувались, а соціальні норми відсутні. В той час як суспільно визнану вершину професійної майстерності індивід досягти нездатний. Такий підхід зараз використовується в дефектології, але «для забезпечення досягнення вершини реалізації індивідуального потенціалу такого підходу потребує кожний, навіть із здібностями і можливостями для одержання установленої суспільством вищої освіти» [16, 46].Такий погляд близький нам за своєю сутністю, оскільки він відповідає особливостям управлінської діяльності керівного персоналу ПТНЗ. Адже в Україні функціонують різнотипні ПТНЗ різних форм власності та підпорядкування, які відрізняються за рівнем атестації, профілем підготовки кваліфікованих робітників для різних галузей виробництва, умовами соціально-економічного регіонального розвитку тощо.Для подальшого дослідження заявленої проблеми необхідно визначити сутність поняття «керівник ПТНЗ». Семантичний аналіз поняття «керівник» показав що це «той, хто керує ким-, чим-небудь, очолює когось, щось» [9, 827]. Це також менеджер – найманий робітник, зайнятий професійною організаторською діяльністю в органах керування підприємства, фірми, установи, наділений суб’єктом власності визначеними повноваженнями. До числа керівників відносять лінійних і функціональних керівників організації та її структурних підрозділів [2]. В сучасну професійну педагогіку вводяться нові поняття і категорії, що вказує на її постійний розвиток і конвергенцію з іншими науками, зокрема менеджментом. Так, в науковому дослідженні Л. Кравченко на основі авторського компетентнісно-концентричного наукового підходу репрезентовано поняття «менеджер освіти». Нею визначено, що це професіонал високого рівня, освітній лідер, організатор педагогічної взаємодії, що «має спеціальну професійну підготовку, конвергентний світогляд, наділений владними повноваженнями з боку держави чи власника закладу, професійно керує педагогічним колективом відповідно до мети, місії й освітніх стандартів та соціально значущих педагогічних вимог, забезпечує рентабельність і конкурентоздатність освіти, здійснює моніторинг внутрішнього і зовнішнього педагогічного середовища, проводить маркетинг освітніх послуг, налагоджує ефективні зв’язки з громадськістю, як креативна особистість займається оперативним упровадженням інновацій у практику діяльності закладу» [5]. Отже, на основі смислового визначення цього поняття керівниками є директор і його заступники, директор (завідувач) філіалу, завідувач відділення, старший майстер, тобто ті особи, які працюють на керівних посадах, визначених Типовими штатними нормативами ПТНЗ. Вони мають затверджені функціональні обов’язки, що корелюють із змістом наукової категорії «менеджер освіти», і виходять за межі педагогічної діяльності, чим і зумовлюється необхідність визначення індивідуальної траєкторії їх самоосвіти. Керівництво нею в міжкурсовий період сьогодні здійснюється обласними навчально-(науково-)методичними центрами професійно-технічної освіти, які, зазвичай, і визначають зміст самоосвітньої діяльності керівного персоналу ПТНЗ, виходячи з потреб регіону (планують семінари, круглі столи, педагогічні читання, надання методичної допомоги тощо). Однак, останнім часом спостерігається тенденція зростання потреби керівників ПТНЗ у дослідженні окремих проблем розвитку педагогічних процесів, що виражається в координації тем дисертацій, створенні експериментальних майданчиків, підписанні договорів з науковими установами про співпрацю, участь у міжнародних і всеукраїнських виставках, публікації статей у фахових виданнях, виступах на всеукраїнських науково-практичних та науково-методичних семінарах тощо. Реалізація цієї потреби і визначає індивідуальну траєкторію руху особистості керівника до тієї вершини професіоналізму (акме), яку сьогодні він визначає самостійно і здебільшого інтуїтивно. Водночас саме поняття «керована» (самоосвіта) передбачає визначення цілей, планування, організацію, координацію, контроль, при необхідності корегування, аналізу і обов’язково рефлексії.Стратегія управління сучасним ПТНЗ потребує від керівників знань, умінь, навичок і здатності приймати неординарні рішення, організовувати інноваційні, творчі процеси в умовах певної невизначеності, високої конкуренції на ринку освітніх послуг і ринку праці, що зумовлює необхідність постійного суб’єктивного розвитку та опанування різними компетентностями, зокрема інформаційно-аналітичною, яка науковцями визнана невід’ємною складовою управлінської діяльності. Педагогічна практика свідчить, що формування і розвиток інформаційно-аналітичної компетентності (ІАК) не носить цілеспрямованого і обґрунтованого характеру в системі підвищення кваліфікації керівників ПТНЗ. Прояв цієї компетентності здебільшого залежить від ситуативних чинників, а тому в практиці управління не корелює з професіоналізмом управлінця. Однак, нерідко її недостатній розвиток стає причиною невдач в управлінській діяльності [14, 449].Аналіз останніх досліджень і публікацій з філософії, соціології, менеджменту, педагогіки і психології засвідчує зростання інтересу вчених до інформаційного аспекту дійсності та діяльності, що виникає на її основі, та висвітлений в наукових працях Ю. Абрамова, Д. Блюменау, Н. Ващекіна, В. Глушкова, О. Єлчанінової, С. Злочевського, Л. Кедровської, О. Кузя, А. Урсула та інших. Значна увага приділяється вивченню проблеми інформаційного забезпечення управління організаціями (В. Афанасьєв, Г. Воробйов, В. Волович, Н. Дніпренко, Л. Козачкова, В. Тарасенко, С. Шапіро тощо). В. Биков, Г. Бордовський, І. Гришанов, Ю. Дорошенко, М. Жалдак, Л. Калініна, Т. Коваль, В. Лапінський, А. Олійник, Н. Островерхова, Т. Поясок, С. Сисоєва, Л. Сущенко, Н. Тверезовська, І. Утюж та інші розглядають інформаційно-аналітичну діяльність у контексті управління навчальними закладами та організації навчально-виховним процесом.Вивчення результатів науково-дослідної роботи вказує на те, що кожний окремо взятий процес управління в ПТНЗ здійснюється за допомогою інформації – її вивчення, аналізу і синтезу, якісно-смислової переробки, в результаті чого виникає нова інформація та нові знання. З кожним днем у практичних працівників зростає об’єм інформації, що потребує обробки, вивчення, осмислення та прикладного застосування. Тобто, постійний розвиток ІАК суб’єктів управління ПТНЗ є очевидною необхідністю. На це вказують і результати вивчення нами ступеня готовності керівного складу ПТНЗ до реалізації ІАК в практичній діяльності. Саме труднощі, що виникають у роботі з різною інформацією, брак часу, відсутність необхідних «знань, умінь і навичок» як фундаменту інформаційно-аналітичної діяльності (ІАД), часто демотивують керівників до вивчення наукових підходів здійснення управління педагогічним і учнівським колективами, вивчення сучасних тенденцій розвитку професійної освіти і навчання, досвіду роботи своїх колег як за кордоном, так і на теренах країни, тощо.Повертаючись до проблеми нашого дослідження, зазначимо, що ІАК керівників ПТНЗ за визначенням учених (О. Гайдамак, Н. Гайсинк, Т. Єлканова, Н. Зинчук, О. Назначило, В. Омельченко, Н. Рижова, І. Савченко, О. Філімонова, В. Фомін, Н. Фролова, В. Ягупов) є складним, інтегрованим, особистісним та індивідуальним утворенням, до складу якого обов’язково входять когнітивний і функціональний (діяльнісний, процесуальний) компоненти. Для їх розвитку в системі неперервної освіти, а також самоосвіти необхідно передбачити певний зміст – програму як інформаційну технологію розвитку ІАК керівного складу ПТНЗ. Саме її розроблення забезпечить керовану самоосвіту управлінців, а використання різних форм контролю і самоконтролю, самооцінки (рефлексії) – стимулювання до опанування наукових підходів у роботі з інформацією. Таким чином, окреслиться роль обласних навчально-(науково-)методичних центрів професійно-технічної освіти в реалізації акмеологічної парадигми щодо розвитку менеджерів освіти.Існують різні підходи до розроблення навчальних програм. У науковій літературі, що висвітлює результати дослідження проблеми розвитку ІАК, представлені програми формування і розвитку цього утворення у студентів і курсантів. У нашому дослідженні ми маємо справу з дорослими людьми з багатим досвід педагогічної роботи і управлінської діяльності, амбітними у визначенні життєвих і професійних цілей, що необхідно враховувати як при конструюванні змістової складової інформаційної технології розвитку в них ІАК, так і процесуальної. Тому вважаємо, що розроблення програми має здійснюватись на основі діагностики (для визначення рівня сформованої ІАК, потенціалу особистості керівника та його потреб). Адже в «самому загальному вигляді компетентність фахівця – це актуальна особиста якість людини, заснована на знаннях, інтелектуально і особисто зумовлених його соціально-професійними інтересами» [15, 14–15]. Вибір форм навчання також бажано узгоджувати. При цьому необхідно запропонувати декілька, щоб була альтернатива вибору. Не менш важливим є з’ясування очікувань учасників процесу розвитку ІАК щодо обраних ними інформаційних ролей (приймальник, розповсюджувач, оратор) [13]. Одним із методів з’ясування очікувань є робота з «листами очікувань», в яких пропонується закінчити одну із фраз (наприклад: «я сподіваюсь, що виконання цієї програми буде …», «я бажав би (бажала) унести з собою …», «я очікую, що …», «я буду розчарований (розчарована), якщо …» і т. ін.). Вони мають певне значення: для організаторів процесу навчання – дають інформацію про те, на що сподіваються учасники процесу, для самих керівників – це деякою мірою стимул для цілеспрямованої роботи.Ефективний розвиток ІАК керівників ПТНЗ у процесі неперервної професійної освіти, зокрема в міжкурсовий період, як зазначалось вище, передбачає визначення мети і завдань. Метою нашої програми є розвиток ІАК керівників ПТНЗ, а завдання полягають у: вивченні теоретичної основи ІАД (систему теоретичних і технологічних знань); розвинути в керівників інформаційно-аналітичні уміння, рефлексивні здібності, що допомагають усвідомлювати і оцінювати ІАД. Отже, реалізація програми розвитку ІАК дасть змогу її учасникам опанувати системою інформаційно-аналітичних знань (базовими поняттями, технологіями – способами і методами – здійснення ІАД; реалізувати їх на практиці (опанувати інформаційно-аналітичними уміннями); оцінювати і корегувати ІАД, визначати перспективи розвитку ІАК у межах власного потенціалу.При розробленні програми можливе використання блочно-модульного структурування навчального матеріалу з урахуванням рівня сформованості ІАК керівника. Ґрунтуючись на результатах попереднього опитування керівного персоналу ПТНЗ, зазначимо, що зміст програми може містити, наприклад, такі теми: основні теоретичні положення розвитку ІАК, організація ІАД, засоби забезпечення ІАД, інформаційний пошук, обробка і фіксація інформації, аналіз і синтез отриманої інформації, практичне використання інформації в управлінській діяльності, самодіагностика рівня ІАК.Для визначення блочно-модульного розподілу навчального матеріалу, орієнтуючись на загальну структуру діяльності і логіку управлінської діяльності керівників ПТНЗ, ми визначили структуру їх ІАД і виокремили інформаційно-аналітичні уміння, які необхідні в роботі з інформацією. Одержані результати показані на рис. 1, який ілюструє, що на першому етапі ІАД – мотиваційно-цільовому – керівник використовує управлінські уміння (коректне формулювання своїх інформаційних запитів; визначення потреби певного інформаційного ресурсу в межах оперативного і стратегічного управління ПТНЗ; сприйняття і активний пошук усіх різновидів і типів інформації; уміння, що запезпечують планування, організацію і регулювання інформаційно-аналітичної дільності; створення і забезпечення розвитку інформаційної системи ПТНЗ); на другому етапі – організаційно-виконавчому – затребувані

Підготовка фахівців у галузі «Культури і мистецтва» до діяльності в інформаційному суспільстві розглянуто в контексті інтеграції інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) в освітній процес, де їх навчають використовувати сучасні засоби ІКТ для вирішення практичних професійних завдань і здійснення професійної діяльності. У структурі ІКТ-компетентності майбутніх фахівців у галузі «Культура і мистецтво» включені такі складники: особистісно-мотиваційний, когнітивний, діяльнісний, рефлексивний. Відповідно до методичної системи включено сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених блоків: цільового, аналітико-діагностувального, змістово-операційного, результативно-оцінювального. Відповідно до виділених блоків визначено педагогічні умови їх реалізації, що відповідають складовим ІКТ-компетентності та блокам моделі методичної системи. В ході дослідження побудовано модель методичної системи формування ІКТ-компетентності майбутніх фахівців галузі «Культура і мистецтво» на oснoвi дидактичних принципів, кoнцепцiї компетентнісного підходу та поєднання теорії з практикою.

У статті репрезентовано матеріали наукового пошуку стосовно розроблення експериментальної моделі формуван- ня готовності майбутніх вихователів до створення здоров’язбережувального середовища у закладі дошкільної освіти, в якій виокремлено блоки: цільовий, теоретико-методологічний, змістово-технологічний, діагностико-результативний. Цільовий блок як системоутворювальний акумулює наявність конкретної мети – формування готовності май- бутніх вихователів до створення здоров’язбережувального середовища у закладі дошкільної освіти. Теоретико-методологічний блок моделі репрезентує підходи (особистісно орієнтований, особистісно-діяльніс- ний, аксіологічний, компетентнісний, синергетичний, системний) щодо організації процесу підготовки студентів (спеціальність 012 Дошкільна освіта) до створення здоров’язбережувального середовища у закладі дошкільної освіти, а також загальнодидактичні та специфічні принципи їх підготовки. Змістово-технологічний блок базується на організації процесу підготовки майбутніх вихователів до створення здоров’язбережувального середовища у закладі дошкільної освіти (теоретична і практична частини), технологіч- ному аспекті його забезпечення під впливом усіх компонентів цілісного освітнього процесу (зміст, форми, методи, засоби навчання). Діагностико-результативний блок відображає динаміку процесу формування готовності майбутніх вихователів до створення здоров’язбережувального середовища у закладі дошкільної освіти. Дієвість та результативність запропонованої експериментальної моделі підготовки майбутніх вихователів до створення здоров’язбережувального середовища у закладі дошкільної освіти потребує забезпечення відповідних умов: актуалізація стимулювально-позитивного впливу на емоційно-ціннісно-мотиваційну сферу майбутніх вихо- вателів (особистісно-мотиваційний компонент); дидактико-методичне забезпечення підготовки майбутніх вихова- телів до створення здоров’язбережувального середовища у закладі дошкільної освіти (когнітивний компонент); активізація рефлексивних, комунікативних та організаційних умінь і навичок здоров’язбережувальної діяльності майбутніх вихователів через запровадження інтерактивної взаємодії у форматі «викладач-студент-дошкільник» (процесуально-діяльнісний компонент).

На основі аналізу науково-педагогічної літератури у статті розкрито суть педагогічної підтримки, яку визначено як педагогічну, дидактично цілеспрямовану діяльність компетентних педагогів з надання превентивної й оперативної дозованої допомоги аспірантам. Це сприятиме розв’язанню їхніх індивідуальних проблем, пов’язаних з успішним просуванням у навчанні, спілкуванні, професійному самовизначенні, самовираженні. У статті розглянуто різні підходи до визначення педагогічного змісту поняття «педагогічна підтримка» – широкий і вузький. Схарактеризовано принципи педагогічної підтримки (загальності, суб’єктності й індивідуальності, проблемності, пріоритету захисту прав та інтересів аспірантів; адресності й дозованості допомоги, співробітництва, систематичності підтримки, диференційованого підходу при наданні підтримки), її види (превентивна, оперативна, опосередкована, дозована, адресна), форми (індивідуальна, групова), прийоми надання (використання карток-консультацій, таблицьпорад, організація спілкування, наведення питань, що наштовхують на відповідь, попередження про типові помилки і неправильні підходи тощо). Визначено специфіку здійснення педагогічної підтримки в умовах групової роботи у вивченні здобувачами-іноземцями з КНР освітньо-наукового рівня вищої освіти елементів математичної статистики задля оволодіння стохастичними методами обробки результатів педагогічного експерименту. Схарактеризовано етапи надання педагогічної підтримки іноземним здобувачам освітньо-наукового рівня вищої освіти у вивченні стохастики, якот: діагностичний, пошуковий, проектний, діяльнісний, рефлексивний. Науково обґрунтовано як загальні вимоги до викладача, який здійснює педагогічну підтримку (постійна увага до кожної особистості, створення ситуацій успіху, стимулювання до самостійних дій, розвинена емпатія, забезпечення умов для самовизначення і самореалізації), так і ті, що стосуються безпосереднього здійснення педагогічної підтримки (вивчення індивідуальних особливостей кожного здобувача з метою надання «адресної» допомоги, що потребує Т.І. Дейніченко, Г.В. Дейниченко, О.А. Жерновникова 44 виявлення «проблемного поля», тобто особистісно значущої для нього проблеми; цілеспрямованої пізнавальної діяльності викладача і здобувача з розв’язання проблеми, а також організації співробітництва здобувачів).

У статті висвітлено наукові підходи до розуміння понять «професіоналізм» і «культурна грамотність». Зазначено, що культурна грамотність в епоху інформатизації набуває нового сенсу та перспектив, залишаючись ключовим моральним чинником професійної культури фахівця, однією з ознак його професіоналізму. Розкрито компонентну структуру культурної грамотності майбутнього фахівця. Основними компонентами культурної грамотності визначено: мотиваційний, аксіологічний, когнітивний, комунікативний, поведінково-діяльнісний. Охарактеризовано критерії кожного з компонентів та показники сформованості культурної грамотності майбутнього фахівця. Критеріями мотиваційного компонента визначено: особистісно орієнтований (прагнення до самовираження у спілкуванні; активізація власних можливостей на толерантність у подоланні труднощів в оволодінні професією) та професійно-орієнтований (орієнтація на програмування процесу спілкування в професійному середовищі; спрямування на самовдосконалення професійної культури). Критерії аксіологічного компонента: особистісно-ціннісний (усвідомлення культурної грамотності як особистісної цінності; розуміння змісту висловлювань, запитань, формулювання відповідей іноземною мовою) та професійно-ціннісний (ціннісне ставлення до майбутньої професійної діяльності; прагнення до навчально-професійної взаємодії). Критеріями когнітивного компонента встановлено: змістовно-мовленнєвий (знання лексичних та граматичних норм професійного мовлення; знання комунікативних тактик і стратегій з метою подолання мовних бар’єрів і налагодження ефективної взаємодії зі співрозмовниками у процесі професійної діяльності) та інформаційно-компетентнісний (інформаційна обізнаність і високий ступінь засвоєння системи необхідних та достатніх комунікативних знань у контексті вивчення фахових і нефахових дисциплін; вміння працювати з різними видами інформаційних джерел та аналізувати, узагальнювати і систематизувати отриману інформацію). Критерії комунікативного компонента: комунікативно-міжособистісний (здатність до самоконтролю у комунікативній взаємодії; навички планування власних дій з метою вирішення завдань майбутньої професійної діяльності) та комунікативно-практичний (вміння застосовувати комунікативні стратегії для подолання конфліктних ситуацій; професійно-комунікативні вміння). Критеріями поведінково-діяльнісного компонента визначено: результативно- оцінний (оцінка та самооцінка власних вчинків і висловлювань; самоконтроль уникнення непорозуміння) та прогностично-діяльнісний (вміння прогнозувати результат дій; здатність грамотно планувати встановлення взаєморозуміння в професійному спілкуванні). Акцентовано на тому, що випускник університету має бути не лише висококваліфікованим, конкурентоспроможним, але й культурно грамотним.

У статті подано загальний аналіз педагогічного моделювання як методу педагогічного дослідження та пред- ставлено основні позиції застосування педагогічного моделювання в теорії та практиці підвищення кваліфікації фахівців із питань цивільної безпеки. Досліджено підходи до визначення терміну «педагогічне моделювання». Запропоновано педагогічну модель розвитку професійної компетентності фахівців із питань цивільної безпеки в системі післядипломної освіти. Розроблена модель містить такі взаємопов’язані блоки: цільовий, методологіч- ний, змістовий, організаційно-діяльнісний і діагностично-результативний. Цільовий блок моделі зображує мету й завдання розвитку професійної компетентності фахівців із питань цивільної безпеки в системі післядипломної освіти. Методологічний блок розкриває проблему розвитку професійної компетентності з урахуванням вимог нау- кових підходів (андрагогічного, акмеологічного, системного, особистісно-діяльнісного, контекстного) і принци- пів навчання. Змістовий блок складається з такого: змісту навчання та виділених послідовних етапів (діагностич- но-мотиваційного, організаційно-діяльнісного, результативного) процесу розвитку професійної компетентності фахівців із питань цивільної безпеки в системі післядипломної освіти. Організаційно-діяльнісний блок зображує форми системи післядипломної освіти, методи й засоби навчання. Діагностично-результативний блок демонструє успішність розробленої моделі й містить такі складові частини: методи оцінювання, критерії та рівні розвиненості професійної компетентності фахівців із питань цивільної безпеки в системі післядипломної освіти. Усі компонен- ти моделі є взаємозумовленими й лише в системі забезпечують необхідний розвиток професійної компетентності фахівців із питань цивільної безпеки в системі післядипломної освіти.

Суттєві зміни, які відбуваються у системі вищої освіти, спрямовані на забезпечення її якості та доступності в Україні. Одним із шляхів вирішення проблеми є впровадження технології змішаного навчання. Актуальність проблеми здійснення змішаного навчання майбутніх учителів-філологів зумовлена низкою факторів, серед яких вирішальними є інформатизація та цифровізація усіх сфер життя, зокрема системи вищої освіти, а також світова пандемія, яка прискорила перехід на такий формат навчання усі заклади вищої освіти. Метою статті є висвітлення методологічних засад реалізації змішаного навчання майбутніх учителів-філологів у закладах вищої педагогічної освіти. У статті проаналізовано суть поняття «змішане навчання». Визначено та уточнено ті моделі змішаного навчання, які можуть бути застосовані у процесі вивчення педагогічних дисциплін майбутніми учителями-філологами. Проаналізовано особливості побудови моделі змішаного навчання та фактори, які слід враховувати при виборі чи створенні власної моделі. Розкрито дидактичні принципи змішаного навчання. Виділено та проаналізовано основні методологічні підходи реалізації змішаного навчання майбутніх учителів-філологів: системно-синергетичний, особистісно-діяльнісний, компетентнісний, ресурсний, герменевтичний.

Анотація. В статті актуалізовано проблему виховання дітей-сиріт, які перебувають в державних закладах опіки. Наголошується, що в сучасних українських реаліях сьогодні особливо гостро підсилюється актуальність забезпечення особистісного зростання дітей-сиріт в умовах трансформаційних змін. Обґрунтовано теоретико-методологічні основи виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми. Проаналізовано особистісний, особистісно-діяльнісний, гуманістичний, суб’єктний, синергетичний методологічні підходи до організації виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми. Особистісна парадигма виховання дітей-сиріт не просто декларує, а утверджує дитину як найвищу цінність життя, передбачає визнання її індивідуальності, самобутності, самоцінності. Вихованець розглядається як особистість, яка сама може вибирати такий шлях освіти, який допоможе їй досягнути найкращих результатів. Особистісна парадигма виховання дітей-сиріт передбачає суб’єкт-суб’єктні відносини дитини та педагога. Сутнісною основою виховання, виступають особистість дитини, визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога на гуманні, демократичні принципи спільної з дитиною життєдіяльності, розуміння дитини як суб’єкта і мети виховання, усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена. Гуманістична стратегія виховання дітей-сиріт в контексті особистісної парадигми визначає і гуманістичне навантаження технологічних засобів її реалізації, характерними ознаками яких є педагогічна допомога і підтримка; емпатійне ставлення до дитини; діалогічність, творчо-пошуковий характер, поєднання традиційності й інноваційності, гнучкий контроль і самоконтроль.

Проведений нами аналіз наукових праць, присвячених формуванню професійної компетентності майбутніх менеджерів фізичної культури і спорту в умовах динамічних змін на ринку праці, свідчить, що ця проблема як в теоретичному, так і в методологічному аспектах, досліджена недостатньо. Зокрема, ґрунтовно не проаналізовані наукові підходи до реалізації завдань ефективної професійного підготовлення цих фахівців. Своєчасність і доцільність застосування методології у процесі формування професійної компетентності майбутніх менеджерів фізичної культури і спорту зумовлена необхідністю розв‘язання певних протиріч, а саме, між: замовленням суспільства на компетентного спортивного менеджера та недостатніми можливостями вітчизняної освітньої системи в процесі їх підготовлення; існуючою уніфікованою системою підготовлення майбутніх фахівців для сфери фізичної культури і спорту та необхідністю впровадження інновацій у навчально-виховний процес вищої школи; усвідомленням студентами необхідності й значущості розвитку професійної компетентності та недостатнім досвідом і рівнем її сформованості; необхідністю самовдосконалення та розвитку професійних знань, умінь і навиків викладачів в умовах швидкоплинного освітнього середовища та їхньою неспроможністю швидко й оперативно адаптуватися до цих умов. Усунення зазначених суперечностей вимагає переусвідомлення концептуальнометодологічних підходів до підготовки майбутніх менеджерів фізичної культури і спорту, формування у них професійної компетентності. Систему методологічних підходів до формування професійної крмпетентності майбутніх спортивних менеджерів визначають системний, теоретико-пізнавальний, компетентнісний, діяльнісний, особистісно орієнтований, технологічний, інтегративний та інші підходи. Нами було розглянуто зміст і суть цих підходів. Це дало змогу встановити основні вимоги до формування професійної компетентності майбутніх менеджерів фізичної культури і спорту та розуміння побудови навчального процесу у вищій школі для підготовки даних фахівців.

У статті проаналізовано актуальні підходи до моделювання як методу дослідження педагогічних процесів і явищ, що дозволяє виявити їх основні компоненти та описати взаємозв’язок і умови функціонування. Розглянуто поняття стратегічної компетентності майбутнього юриста-міжнародника, яку в межах нашого дослідження розуміємо як складну, динамічну, інтегративну систему особистісних якостей та професійно-значущих знань, умінь і навичок, спрямованих на адекватний і ефективний вибір стратегій і тактик у професійній діяльності, що набувають студенти під час професійного навчання. У статті представлено результати дослідження процесу формування стратегічної компетентності правників на прикладі навчання юристів-міжнародників в університетах Франції у вигляді авторської моделі формування зазначеної компетентності. Результати аналізу науково-педагогічних джерел та нормативних документів дозволили визначити п’ять основних взаємопов’язаних блоків розробленої моделі: цільовий - містить соціальне замовлення суспільства, мету та завдання формування стратегічної компетентності; методологічний – включає її компоненти (змістовий, професійно-когнітивний, діяльнісно-оперативний, комунікативно-інформаційний та особистісно-мотиваційний) та основні принципи і підходи до її формування (компетентістний, системний, діяльнісний, трансверсальний); організаційно-процесуальний, що містить форми, методи, засоби формування аналізованої компетентності; змістовий - зміст дисциплін, навчальних курсів, знання, вміння, навички; контрольно-результативний – критерії, показники та рівні сформованості стратегічної компетентності майбутніх юристів-міжнародників під час їх професійної підготовки в університетах Франції.

Інноваційний розвиток сфери ресторанного господарства зумовлює пошук нових форм, методів, способів професійної підготовки майбутніх фахівців у закладах профе-сійної (професійно-технічної) освіти та систематизованої репрезентації досвіду органі-зації процесу формування професійної компетентності майбутніх майстрів ресторан-ного обслуговування у вигляді педагогічних моделей. На основі результатів аналізу педагогічних моделей формування відповідних знань, умінь та навичок майбутніх фахівців з’ясовано, що основою їх розроблення є сучасні методологічні підходи (компетентнісний, системний, суб’єктний, особистісно-розвивальний, контекстний, діяльнісний), як визна-чальні орієнтирри досягнення якості професійної підготовки. У статті схарактери-зовано складники моделі формування професійної компетентності майбутніх майстрів ресторанного обслуговування, а саме: цільовий, змістовий, процесуально-методичний, діагностично-результативний блоки. Узагальнено, що упровадження моделі формування професійної компетентності майбутніх майстрів ресторанного обслуговування у профе-сійно-практичній підготовці передбачає дотримання та реалізацію зв’язків між наявни-ми нормами організації професійної підготовки майбутніх майстрів ресторанного обслуговування та сучасними вимогами ресторанної індустрії з орієнтацією на формування професійно компетентного майбутнього фахівця – здатного ефективно провадити професійну діяльність у динамічно змінних умовах розвитку ресторанного господарства.

У статті репрезентовано роль використання мультимедійних засобів на заняттях з іноземної мови. Метою статті є обґрунтувати доцільність застосування мультимедійних засобів на заняттях з іноземної мови у закладах вищої освіти. Використання мультимедійних засобів у викладанні іноземної мови надає можливість знаходити нові підходи до розробки навчальних матеріалів. Методологія дослідження передбачає аналіз застосування мультимедійних засобів на заняттях з іноземної мови через основні наукові підходи, такі як: компетентнісний, міждисциплінарний, комунікативно-діяльнісний і особистісно-зорієнтований. Розглянуто особливості застосування мультимедійних засобів на заняттях іноземної мови: збагачення змісту освітнього процесу і підвищення мотивації до вивчення іноземної мови; становлення студента суб’єктом комунікативного спілкування з викладачем. Доведено, що особливості досліджуваного явища забезпечують гнучкість та інтеграцію різних типів мультимедійної навчальної інформації. Виокремлено систему мультимедійних засобів для ефективного оволодіння іноземною мовою, яка складається з чотирьох компонентів, таких як: автоматизовані освітні системи, експертні освітні системи; навчальні бази даних та навчальні бази знань; освітні комп’ютерні і телекомунікаційні мережі. Зроблено висновок про те, що використання мультимедійних засобів на заняттях з іноземної мови розширює і урізноманітнює освітній процес із вивчення іноземних мов. Мультимедійні засоби на заняттях з іноземної мови дозволяють збільшити швидкість сприймання, розуміння та глибину засвоєння величезних масивів знань. Використання мультимедійних засобів на заняттях з іноземної мови дозволяють створити ефективний допоміжний технічний наочно-слуховий засіб навчально-пізнавальної діяльності студентів; підвищити мотивацію і бажання студентів вивчати іноземну мову більш інтенсивно.

Анотація. У статті розкрито категорію «готовність» в аспекті підготовки майбутнього вчителя-реабілітолога в умовах інклюзії. Встановлено, що готовність до педагогічної діяльності розуміється як складне поєднання психічних особливостей і моральних якостей особистості, що складають основу установки майбутнього педагога на усвідомлення функцій педагогічної праці, професійних позицій, оптимальних способів діяльності; співвіднесення своїх здібностей з подоланням труднощів, що виникають при вирішенні професійних завдань і досягненні запланованих результатів. Виділено два основні підходи до характеристики поняття «готовність до діяльності»: функціональний (прояв індивідуальних якостей особистості, що забезпечують ефективність і високу результативність професійної діяльності) і особистісний (певний психічний стан індивіда). Розкрито, що готовність педагогів до роботи в умовах інклюзивного навчання розглядається через такі основні види: науково-теоретичну, психологічну, практичну, що узгоджується із методологічними підходами до визначення готовності, які умовно поділено на функціональний (стан психіки (установка), в якому активізуються такі психічні функції, як уміння мобілізувати психічні і фізичні ресурси), особистісний (прояв індивідуально-особистісних якостей, що формуються в результаті підготовки до певного виду діяльності) та особистісно-діяльнісний (динаміка змін у мотиваційній сфері особистості, формування в ній професійно значущих установок, зміна ціннісно-смислової структури світосприйняття особистості).

У змісті статті розглядається проблема з набуття духовності зростаючою особистістю на засадах вивчення й оптимального впровадження відповідного досвіду всесвітньо відомої «вальдорфської педагогіки» у вітчизняних освітньо-виховних закладах. Обґрунтовуються психолого-педагогічні та особистісні аспекти феномену «духовність». Аналізуються відомі визначення ступенів і критеріїв духовності, а також оптимальні методологічні принципи (історизму, системності, розвитку, науковості, всебічного вивчення явищ і процесів, їх взаємозв’язку та взаємозумовленості) й відповідні методологічні підходи (системний, феноменологічний, антропологічний, аксіологічний, особистісний, діяльнісний, технологічний, культурологічний), необхідні для організації та здійснення процесу набуття духовності зростаючою особистістю. Окрім цього, підкреслюється значущість використання у зазначеному процесі мистецьких творів. Розглядається доцільність визначення дієвості для набуття духовності зростаючою особистістю застосування найефективніших форм і методів (систематизації, синтезу, узагальнення педагогічного досвіду, самовиховання, самоактуалізації, моделювання проблемних ситуацій) та впровадження відомих педагогічних технологій (особистісно-орієнтованої, технології створення ситуації успіху, технології колективної творчості, інтеграції різних видів діяльності та «вальдорфської педагогіки»). Презентуються й обґрунтовуються освітньо-виховні особливості «вальдорфської педагогіки». Визначаються основні складові, критерії та засоби духовно-орієнтованого виховання загалом і презентуються системні, успішні й переконливі форми та методи здійснення духовного розвитку дітей та молоді в умовах традиційних «вальдорфських шкіл» зокрема.

Розвиток екологічної освіти має відбуватися на основі синтезу трьох основних підходів (тенденцій), що сьогодні існують: тенденції форму- вання сучасних екологічних уявлень, тенденції формування принципово нового ставлення до природи і тенденції формування нових стратегій і технологій взаємодії з природою. З огляду на вивчення феноменоло- гії фахової підготовки майбутніх вихователів до формування екологічно доцільної поведінки дітей дошкільного віку, варто чітко визначитися у методологічних підходах до її розуміння та можливостей реалізації. У загальній інтерпретації методологія означає універсальний інструментарій наукового пізнання певного явища. У педагогічній науці методологія визначає ту чи іншу систему принципів, способів організації, побудови теоретичної і практичної діяльності; вчення про основи пізнання й перетворення педагогічної дійсності. Методологічні засади конкретизуються у вигляді педагогічних парадигм, підходів, концепцій, систем, технологій. У статті розкрито особливості методологічних підходів (системний, синергетичний, особистісно-діяльнісний, аксіологічний, культурологіч- ний, компетентнісний, середовищний і технологічний) до процесу про- фесійної підготовки майбутніх вихователів до формування екологічно доцільної поведінки у дітей дошкільного віку. Проаналізовано харак- теристики, структуру та аспекти застосування підходів. Відбір мето- дологічних підходів нами було здійснено на підставі виявлення їхніх конструктивних можливостей, особливостей предмету, логіки і завдань дослідження, а також відповідно до інноваційних процесів, що відбува- ються сьогодні на терені освітнього простору вищої педагогічної школи під впливом його екологізації і позначаються на специфіці та проблем- ному полі дослідження. Проблематика даної статті має своєчасний та актуальний характер, що підтверджується діяльністю міжнародних організацій, які сприяють екологізації освіти, і документами нормативно-правового забезпечення екологічної освіти України.

Стаття присвячена вивченню особливостей розвитку лідерського потенціалу в юнацькому віці. У результаті проведеного теоретичного аналізу проблеми з’ясовано, що процес формування ефективного лідера значною мірою залежить від створених для цього відповідних умов. Так, вивчення соціально- психологічної вітчизняної і зарубіжної літератури з проблем лідерства засвідчило, що наявні різні підходи до вивчення феномена лідерства, у структурі яких простежуються чинники формування лідерського потенціалу особистості в юнацькому віці. У статті на основі проведеного теоретичного аналізу першоджерел із проблем лідерства були виділені та розглянуті соціально-психологічні чинники формування лідерського потенціалу в юнацькому віці як комплексний феномен, що об’єднує індивідуальні та групові характеристики спільної діяльності, які у своїй сукупності забезпечують успішне досягнення загальногрупової мети. Метою статті було виділення соціально-психологічних чинників формування лідерського потенціалу в юнацькому віці та побудова моделі соціально- психологічних чинників формування лідерського потенціалу в юнацькому віці. Детально вивчивши всі відомі теорії і підходи стосовно питань лідерства, була виділена низка соціально-психологічних чинників формування лідерського потенціалу, що дало змогу нам побудувати модель, яка розкриває всі залежності формування лідерського потенціалу від конкретних чинників. Відповідно до розгляду сукупності соціально-психологічних чинників формування лідерського потенціалу в юнацькому віці була розроблена та проаналізована модель, яка може розглядатися як методологічна основа дослідження та вдосконалення лідерського потенціалу особистості юнацького віку. Відповідно до цього було визначено мету та завдання, на вирішення яких спрямована така модель. Моделюючи процес формування лідерського потенціалу в юнацькому віці під впливом виділених соціально-психологічних чинників, було враховано такі підходи, як: суб’єктно-діяльнісний, особистісно орієнтований, суб’єкт-суб’єктний, системний, акмеологічний. Під час побудови моделі було виділено соціально-психологічні чинники формування лідерського потенціалу в юнацькому віці. Виділені чинники розподілено на дві загальні групи: зовнішні (об’єктивно-ситуаційні) та внутрішні (суб’єктивно-особистісні).

Вступ. Швидкий розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІКТ) змінює практично всі сфери діяльності людини, серед яких освіта займає одне з перших місць щодо впровадження інновацій на основі ІКТ. Сьогодні поняття он-лайн навчання міцно закріпилося у свідомості сучасних студентів, а Internet значною мірою перетворився на освітній простір, надаючи студентам більші можливості для доступу до інформаційних ресурсів і для співпраці. Стрімкими темпами розвиваються нові підходи до навчання: дистанційне навчання, електронне навчання, мобільне навчання, он-лайн навчання (навчання через Internet), комбіноване навчання (див., наприклад [1]-[8]). Але, на думку фахівців у галузі освіти, саме комбіноване навчання (blended learning) є одним з перспективних інноваційних трендів у вищій школі.Розглянемо деякі теоретичні і практичні аспекти впровадження комбінованого навчання у ВНЗ, як інноваційної освітньої технології.1. Що таке «комбіноване навчання»? Вlended learning (змішане, гібридне або комбіноване навчання) – вже давно популярний термін у галузі корпоративних тренінгових програм. Ще наприкінці 90-х ХХ століття багато компаній почали активно використовувати технології електронного навчання, оскільки при великій зайнятості співробітників потрібний індивідуальний набір засобів подання матеріалу та методів навчання, що передбачає обов’язкову самостійну роботу особи, що навчається.«Комбінованими називають такі програми навчання, в яких заняття в аудиторіях комбінуються з дистанційними заняттями, часто за допомогою он-лайн інструментів, що надають можливість студентам отримати консультації викладачів у віддаленому режимі. До таких інструментів належать Internet-форуми, відеоконференції і телефонні технології в мережі Internet, наприклад, Skype» [9].Комбіноване навчання в першу чергу спрямоване на навчальні та професійні потреби кожного з учасників освітнього процесу. Якщо при традиційному навчанні в лекційному залі від усіх студентів очікується якийсь загальний рівень підготовленості, а заняття проходять за стандартною схемою, де індивідуальні здібності та навички майже не враховуються, то заняття за комбінованою формою надають кожному студенту можливість самостійно обирати як темп засвоєння навчального матеріалу, так і пріоритети в навчанні. Комбіноване навчання підходить для студентів, які з певних причин не можуть щодня бути на заняттях у ВНЗ (за станом здоров’я, за сімейними обставинами, тимчасова або постійна робота, особливо на старших курсах навчання), а також для осіб, чия професійна діяльність вимагає довготривалих поїздок і відряджень, тобто відсутності протягом певного періоду в місті, де знаходиться ВНЗ.За принципами комбінованого навчання проходить перепідготовка і підвищення кваліфікації фахівців або отримання другої вищої освіти. Так, випускник, що вже має диплом бакалавра, може отримати магістерський ступінь у тій галузі, де він зайнятий, без відриву від виробництва. Навчання за такими програмами пропонують університети Німеччини, Великобританії та інших країн (див., наприклад, [10]-[11]). У багатьох європейських університетах певні модулі викладають одночасно традиційним і дистанційним студентам, щоб останні не почували себе в ізоляції. Комбіноване навчання також відкриває двері європейських університетів іноземним студентам, які не мали раніше можливість з фінансових чи інших причин розраховувати на одержання вищої освіти в Європі.Розглянемо сутність поняття «комбіноване навчання», його основні характеристики та особливості впровадження у ВНЗ України.2. Аналіз поняття «комбіноване навчання»У сучасній вітчизняній та зарубіжній літературі можна знайти багато різних перекладів і тлумачень поняття «Вlended learning». Це пов’язано з неоднозначним перекладом слова «blend» (англ.): «змішувати», «сполучати», «гармонувати», «комбінувати» та ін. Тому «Вlended learning» перекладають як «гібридне навчання», «змішане навчання», «комбіноване навчання». Враховуючи тлумачення слів: «гібрид» (з грецької ὕβριδικά – помісь) – комбінація двох або більше різних об’єктів або характеристик, властивостей у одному об’єкті», «суміш» – сукупність предметів різного виду, сорту, «змішувати» – порушуючи звичайний порядок, розташовувати безладно, «комбінувати» – сполучати, об’єднувати або розташовувати що-небудь у певному порядку; об’єднувати спільним технологічним процесом чи адміністративно» (див., наприклад, [12]), як і багато інших дослідників будемо термін «blended learning» перекладати як «комбіноване навчання», оскільки, на нашу думку, цей термін найповніше відображає суть і найбільш характерні риси цього навчання.Б. Колліс і Дж. Мунен розглядають комбіноване навчання як «гібрид традиційного очного та онлайн-навчання, за якого навчання відбувається як в аудиторії, так і у мережі, причому онлайн-складова стає природнім розширенням традиційного аудиторного навчання [13, 9].А. Хейнце, К. Проктер зазначають, що комбіноване навчання – це «навчання, що підтримується ефективним поєднанням різних способів доставляння навчальних матеріалів, моделей викладання та стилів навчання, і ґрунтується на прозорій взаємодії між усіма учасниками навчального процесу [14, 10].Сутність методології «Blended learning», яка в освітніх дослідженнях зарубіжних авторів трактується як «змішування різних навчальних середовищ і поєднує в собі традиційне навчання «face-to-face» в аудиторії та методи з більш сучасною комп’ютерно-опосередкованою діяльністю» [2], подана на рис. 1. Рис. 1. Схематичне подання методології «Blended learning» [2] Розглянемо поняття комбінованого навчання у роботах деяких вітчизняних науковців.В роботі О. Ф. Мусійовської [15] комбіноване навчання – «це інтегрована форма різних видів Інтернет-навчання, електронного дистанційного та традиційного навчання, за якої навчальний матеріал у будь-якому електронному виді (текстовому, аудіо- або відеоформаті, у вигляді РРТ-презентацій, flash-анімації, Веб-ресурсів та ін.) передається студентові через Інтернет або локальні мережі для самостійного опрацювання, а закріплення та перевірка якості здобутих студентом знань і навичок проводиться в аудиторії під безпосереднім керівництвом викладача з використанням традиційних і мультимедійних засобів навчання».Т. І. Коваль [16, 5] зазначає, що комбіноване навчання – це «органічне поєднання традиційних і комп’ютерно-орієнтованих методів, комплексне використання паперових і електронних носіїв інформації, традиційних і комп’ютерно-орієнтованих засобів навчання, впровадження як традиційних, так і дистанційних форм організації навчального процесу за принципом взаємного доповнення».В. М. Кухаренко та інші автори вважають, що комбіноване навчання – це «вид е-навчання, у якому спільно використовуються методи та засоби традиційних форм навчання та е-навчання. При цьому частка технологій е-ДН в навчальному процесі може коливатися від 30% до 80% [17, 2].У роботах А. М. Стрюка (див., наприклад, [18]) комбіноване навчання тлумачиться як спосіб реалізації змісту навчання, що інтегрує аудиторну та позааудиторну навчальну діяльність за умови педагогічно виваженого поєднання технологій традиційного, електронного, дистанційного та мобільного навчання з метою ефективного досягнення навчальних цілей.Сутність комбінованого навчання з позицій вітчизняних авторів можна подати у схематичному вигляді (на рис. 2).Рис. 2. Комбіноване навчання = Традиційне+ Електронне+ Дистанційне+Мобільне навчання 3. Комбіноване навчання як інноваційна освітня технологіяГоловним завданням трансформації вищої школи на сучасному етапі розвитку суспільства є створення найсприятливіших умов для тих, хто навчається, в здобутті ними вищої освіти, підвищенні кваліфікації, реалізації свого інтелектуального потенціалу за рахунок впровадження в навчальний процес інноваційних педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій.Існуючі й майбутні інноваційні педагогічні технології не можна реалізувати без широкого використання інноваційних інформаційних технологій, в першу чергу комп’ютерних і телекомунікаційних, оскільки саме з їх використанням можливо у повній мірі розкрити дидактичні функції цих технологій, реалізувати потенційні можливості їх використання.Використання інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) у вищій школі, на думку авторів, це важлива складова об’єктивного процесу комп’ютеризації та інформатизації освіти, побудови інформаційного суспільства, а також найважливіший чинник впровадження педагогічних інновацій у навчальний процес.«Інновація – це не будь-яке нововведення, а тільки таке, що істотно підвищує ефективність діючої системи. … Інновації – це ідеї та пропозиції (в багатьох випадках засновані на результатах відповідних спеціальних наукових досліджень і інженерних розробок), що можуть стати основою створення нових видів продукції чи значно поліпшити споживчі характеристики (технічні, економічні тощо) існуючих товарів, створення нових процесів, послуг, чи будь-чого, що може покращити «якість життя» людства» [19].Педагогічна інновація – сукупність нових професійно-педагогічних дій педагога, спрямованих на вирішення актуальних проблем виховання, навчання й розвитку учнів (студентів) з позицій освітніх підходів, зорієнтованих на зміну навчального процесу з метою формування якісно іншої педагогічної практики і підвищення якості освіти. При цьому основними освітніми підходами здійснення інновацій у вищій школі є: акмеологічний підхід, андрагогічний підхід, діяльнісний підхід, кваліметричний підхід, компетентісний підхід, особистісно-орієнтований підхід, професіографічний підхід, синергетичний підхід.Сьогодні інноваційні технології в освіті ґрунтуються на інтеграції інноваційних педагогічних технологій та інноваційних інформаційно-комунікаційних технологій навчання.Інноваційна педагогічна технологія – система оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчально-виховний процес від визначення його мети до очікуваних результатів і які цілеспрямовано, систематично й послідовно впроваджуються в педагогічну практику з метою підвищення якості освіти.Серед педагогічних технологій, що як найкраще інтегруються з ІКТ є: навчання у співпраці; ситуаційне навчання; метод проектів; методи проблемного навчання; продуктивне навчання.Інноваційні інформаційно-комунікаційні технології навчання – оригінальні технології (методи, засоби, способи) створення, передавання і збереження навчальних матеріалів, інших інформаційних ресурсів освітнього призначення, а також організації і супроводу навчального процесу (традиційного, електронного, дистанційного, мобільного) за допомогою телекомунікаційного зв’язку та комп’ютерних систем і мереж, що цілеспрямовано, систематично й послідовно впроваджуються в педагогічну практику з метою підвищення якості освіти.Серед сервісів і послуг мережі Internet, використання яких забезпечує впровадження інноваційних ІКТ в навчальному процесі ВНЗ, можна виділити:електронна пошта, списки розсилки, веб-форуми;FTP, файлообмінні мережі (Usenet);чати, вебінари (WizIQ);соціальні мережі (Facebook, Twitter);потокове мультимедіа, YouTube, Internet-радіо, Internet-TV;IP-телефонія, Skype, Google Talk;Web 2.0 (wiki, сервіси Google, Flickr, Digg.com, блоги).Разом з тим, не дивлячись на те, що сьогодні традиційна система вищої освіти не задовольняє повною мірою потреби студентів й вимоги інформаційного суспільства до підготовки майбутніх фахівців, а завдяки використанню дистанційних, електронних та мобільні технології студент і викладач можуть плідно співпрацювати не тільки під час занять в аудиторії, а й за межами навчального закладу, не варто повністю відмовлятися від традиційних форм організації, методів і засобів навчання, що добре відомі й в деяких реальних педагогічних ситуаціях є просто незамінними.Враховуючи вище сказане, будемо вважати, що комбіноване навчання – це цілеспрямований процес здобування знань, набуття умінь і навичок, засвоєння способів пізнавальної діяльності суб’єктом навчання й розвитку його творчих здібностей на основі комплексного і систематичного використання традиційних й інноваційних педагогічних технологій та інформаційно-комунікаційних технологій навчання за принципом взаємного доповнення з метою підвищення якості освіти.4. Особливості організації комбінованого навчання у ВНЗЯк зазначалося вище, тенденція в організації навчального процесу у ВНЗ чітко розвивається в напрямі комбінованого навчання, яке органічно поєднує в собі як традиційні (очні), так і комп’ютерно орієнтовані методи, засоби і форми організації навчання.Залежно від технічних можливостей ВНЗ, підготовки його професорсько-викладацького складу у комбінованому навчанні можна поєднати такі види навчальної діяльності студентів під керівництвом викладача (див., наприклад, [15]):традиційні практичні заняття або семінари з відеоконференціями та вебінарами;традиційні заняття з наступним їх обговоренням у форумах, чатах або з використанням листування через електронну пошту;групову роботу над завданнями для самостійного виконання із подальшим його обговоренням в аудиторії;лекційні заняття в мережі Internet з практичними і лабораторними заняттями в аудиторії;лекційні заняття в аудиторії з консультаціями з викладачем через мережу Internet;виконання індивідуальних завдань і надсилання результатів їх виконання для перевірки викладачеві, використовуючи сервіси мережі Internet;реалізація рольових ігор та дослідницьких проектів у віртуальному середовищі у позааудиторний час або під час аудиторних заняття;інші комбінації використання технологій дистанційного, електронного, мобільного навчання та традиційних форм, методів і засобів навчання.Як правило, комбіноване навчання з дисципліни складається з таких етапів:самостійне опрацювання студентами теоретичного матеріалу з використанням технологій електронного, дистанційного або мобільного навчання;засвоєння практичних вмінь і навичок у формі традиційних аудиторних занять з використаннях інноваційних педагогічних технологій;обговорення проблемних ситуацій в он-лайн і/або офф-лайн режимі з використанням технологій електронного, дистанційного або мобільного навчання;поточний та проміжний контроль і оцінювання навчальних досягнень студентів з використанням автоматизованих засобів контролю, зокрема комп’ютерного тестування;проведення підсумкового контролю з дисципліни (екзамену, заліку) і/або захисту курсової роботи у традиційній (очній) формі.Комбінована модель навчання – це модель використання розподілених інформаційно-освітніх ресурсів у традиційному навчанні із застосуванням елементів асинхронного й синхронного дистанційного і мобільного навчання. У ВНЗ комбіноване навчання рекомендується як складова традиційного навчання при проведенні як аудиторних занять, так і організації самостійної роботи студентів. Основне завдання комбінованого навчання: успадкувати переваги як традиційного, так і дистанційного навчання й зменшити їх недоліки.Основна проблема при впровадженні комбінованого навчання у ВНЗ, полягає в тому, що таке навчання вимагає високого ступеня самоорганізації та особистого контролю тих, хто навчається, і якщо цей ступінь не досить високий, то навчальний матеріал може залишитися незасвоєним або неправильно зрозумілим, що вплине на якість навчання. Тому цілеспрямована робота з формування у студентів уміння самостійно навчатися і здобувати знання, бути комунікабельним і вміти працювати у команді є, на думку авторів, не менш важлива ніж формування в них ІКТ-компетентностей.В Черкаському державному технологічному університеті створено систему електронного навчання (СЕН) на базі Moodle [20], яка призначена для підтримки навчального процесу студентів різних форм навчання (денної, заочної, дистанційної), організації їх самостійної роботи, а також для проведення різних видів контролю та оцінювання навчальних досягнень студентів у автоматизованому режимі. СЕН ЧДТУ доступна в мережі Internet керівництву університету, викладачам і студентам у відповідності до прав доступу до інформаційних ресурсів і підсистем цієї системи [21].Для організації комбінованого навчання, контролю і оцінювання навчальної діяльності студентів у середовищі системи електронного навчання ЧДТУ створено загальну структуру електронного навчального курсу (ЕНК), а також його структурних елементів: структура курсу, календарний

У статті обґрунтовано концептуальні засади проектного навчання в закладах професійної (професійно-технічної) освіти для застосування проектних технологій у професійній підготовці майбутніх кваліфікованих робітників. Зазначено про відсутність фундаментальних робіт із цієї тематики в науково-педагогічному вітчизняному просторі. Наведено основні документи нормативно-правової бази, на яких ґрунтується розроблена концепція. Визначено дефініції: «проектне професійне навчання у закладах професійної (професійно-технічної) освіти», «методичні засади розроблення проектних технологій». Виокремлено важливі для концепції проектного професійного навчання в закладах професійної (професійно-технічної) освіти ідеї. Сформульовано мету проектного професійного навчання в закладах професійної (професійно- технічної) освіти, що полягає у всебічному розвитку майбутніх кваліфікованих робітників, вихованні їх відповідальними громадянами, формуванні в них комплексу компетентностей (загальнопрофесійних, ключових і професійних) для забезпечення їхньої мобільності та спроможності до працевлаштування на ринку праці. Наведено відповідні організаційно- педагогічні завдання, через розв’язання яких досягається ця мета. Виокремлено основні методологічні підходи (системний, діяльнісний, процесний, інтегрований, особистісно- розвивальний, компетентнісний, технологічний, суб’єктно-продуктивний і контекстний) та дидактичні принципи (спрямованості навчання на комплексне розв’язання завдань навчання, виховання і загального розвитку учнів; поєднання навчання з продуктивною працею учнів; поєднання різних методів і засобів, а також різних форм організації навчання, залежно від завдань і змісту навчання; соціокультурної відповідності; позитивної мотивації і сприятливого емоційного клімату; поєднання індивідуальних і колективних форм навчання; особистісного цілепокладання; продуктивності навчання; освітньої рефлексії), на яких ґрунтується проектне навчання в закладах професійної (професійно-технічної) освіти. Охарактеризовано види проектних технологій: інформаційні (веб-квести), дослідницькі, практико-орієнтовані, соціальні та творчі. Сформульовано педагогічні умови розроблення проектних технологій для професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників. Наведено пропозиції, необхідні для реалізації концептуальних положень проектного професійного навчання у закладах професійної (професійно-технічної) освіти.