Journal articles on the topic 'Освітній рівень населення'

У статті представлено результати аналізу сучасного стану цифровізації. Проблематика дослідження цифрової економіки є дещо новою для української економічної думки. Разом з тим проникнення нових технологій у підприємницьку діяльність, громадське життя, державне управління відбувається дуже швидко. Наведено приклади помилкових рішень, зроблених урядом за рахунок використання детерміністичних принципів розвитку, успадкованих з часів планової економіки. При цьому рішення приймаються без урахування об‘єктивного існування ризиків, а це означає, що й без урахування існуючого як у фінансовому секторі, так і взагалі в житті фундаметального співвідношення між прибутковістю та ризиком. Інформатизація системи освіти спричиняє активне використання інформаційно-комунікаційних технологій суб’єктами освітнього процесу, що позитивно позначається на його ефективності й сприяє формуванню професійних компетентностей економістів. У роботі виокремлюється один із складників професійної компетентності – цифрова компетентність. Проаналізовано ефективність української вищої освіти з позиції рівня економічного розвитку та корумпованості суспільства. Показано, що при існуючому рівні освіченості, якщо базуватись на статистичному співвідношенні між рівнем освіти та рівнем життя, наш рівень життя повинен бути в рази кращим за існуючий. Обгрунтовано, що освітній процес повинен бути побудований на інших принципах, які насамперед спрямовані на вирішення конкретних повсякденних задач методами цифровізації. Основну увагу в роботі акцентовано на прикладних засадах формування цифрових компетентностей та специфіці вивчення фахових дисциплін майбутніми економістами. Повноцінна реалізація нових можливостей залежить від розвитку цифрової інфраструктури, цифрової грамотності населення, ефективності підготовки фахівців, спроможних працювати в умовах цифрової економіки.

ORCID 0000-0001-9778-2894 Стаття присвячена проблемі гармонізації взаємин суспільства і особистості на рівні цінностей та ціннісних орієнтацій. Показано цінності як рівень, на якому перетинаються шляхи особистості та суспільства. Важливим є те, що ці процеси відбуваються на тлі активних соціальних змін, які вимагають більш чітких і цілеспрямованих аксіологічних наголосів у державній освітній політиці та акцентуванні уваги на духовно-маральних питаннях на рівні практики роботи освітніх закладів. Обґрунтовано необхідність, на сучасному історичному етапі розвитку, змін ціннісних орієнтирів, створення та застосування в освітній діяльності ціннісної системи, побудованої на основі національних традицій як засобу духовно-морального виховання підростаючого покоління. Звертається увага на необхідності активізації духовно-морального виховання та державної підтримки цього процесу. Лише маючи певну соціальну підтримку і впевненість у завтрашньому дні, людина здатна ставити високі духовно-моральні цілі, сприймати і підтримувати загальноприйняту в державі систему духовних цінностей. Цінності розглядаються як ключове ядро особистості, оскільки вони створюють основу для різноманітних взаємовідносин, у яких реально функціонує людина. Акцентовано увагу на взаємозалежності таких якісних показників, як міцність держави, дотримання демократичних принципів та рівень розвиненості творчого потенціалу громадян. Людина представлена як найвища цінність, яка при забезпеченні відповідних умов, здатна зміцнити суспільство і державу. У дослідженні були використані теоретичні методи аналізу, синтезу, аналогії, а також емпіричні методи спостереження та вивчення продуктів діяльності. Отримані результати вказують на необхідність розгляду проблеми цінностей як соціально-педагогічної, що дає змогу залучати до її вирішення педагогів, психологів, культурологів та соціологів. Проведена робота дає підстави стверджувати про доцільність проведення аналізу цінностей, що впроваджувалися на попередньому етапі суспільного розвитку, для того, щоб відповісти на питання – у чому причина складності зміни ціннісних орієнтацій населення та чому в нашому суспільстві так болісно відбувається перебудова.

У статті розглянуто сучасні перетворення в галузі освітньої діяльності в українському суспільстві. Проведено аналіз різних форм освітнього процесу в умовах пандемії, їх проблемні аспекти та позитивні особливості, які виникли під час використання різних сучасних платформ у мережі Інтернет. У сучасному студентському товаристві виникають серйозні дискусії щодо форми проведення навчального процесу в умовах вагомого приросту інфікованих осіб та збільшення рівня смертності від захворювання на COVID-19. За таких умов виконання компетентністного критерію освітньої програми зменшується, адже в онлайн-режимі перевірити рівень навичок у повному обсязі досить складно. Усі ці виклики у сучасному освітньому середовищі зумовлюють актуалізацію цієї проблематики в наукових дослідженнях. Основоположним принципом освітньої політики та загалом навчального процесу є рівність усіх суб’єктів у можливості здобути бажаний освітній багаж навичок у рамках окремого навчального підрозділу. Однозначно освітня політика щодо рівності усіх бажаючих є дзеркалом конституційних основ, які відтворюють демократичні ідеї та принципи. У зв’язку з цим діяльність політичних агентів має відповідати ключовим законно закріпленим принципам, спрямованим на створення умов для різних соціальних рівнів отримати можливість для здобуття освіти. Окрім того, важливим елементом в освітній політиці є можливість отримання рівного доступу до освітнього процесу, що в умовах пандемії реалізувати практично досить важко. Під час реалізації основних ідей рівності освітньої політики суспільство зможе набути позитивних якостей та підвищити рівень політичної свідомості. Усі позитивні зміни в рамках системи освіти показують можливість для консенсусу та компромісу в межах загальної політичної системи під час вирішення стратегічних питань для суспільства, а саме життя та здоров’я громадян. Суб’єкти політики в умовах високого суспільного інтересу не зможуть використовувати політичні технології з метою маніпуляції свідомістю населення, а політичні конфлікти стануть джерелом досягнення ефективних політичних рішень. Така система відносин зможе допомогти транзитному українському суспільству стати демократичним, правовим, громадянським не лише в межах норм права, але й в реальній площині відносин.

Здійснено аналіз просвітницької діяльності православних церковних братств Волинської губернії у другій половині ХІХ ст. Культурно-просвітницький напрям роботи православні братства реалізовували завдяки проведенню народних безкоштовних читань, поширенню релігійно-моральної літератури, заснуванню церковнопарафіяльних шкіл. Розкрито основні аспекти просвітницької роботи окремих братств, зокрема особливості організації та проведення народних читань. Проведення народних читань мало відбуватися відповідно до законодавчого документу «Правила для проведення народних читань у губернських містах». Члени братств ретельно підбирали тематику лекцій, яка в основному була історичного чи релігійного спрямування. Виконуючи такі завдання, братства ставили собі за мету задовольнити потреби місцевого населення, підняти освітній рівень мешканців міст і сіл Волинської губернії. Представники братств та активні її члени включилися у доволі активну роботу та використовували різні можливості для її реалізації. З’ясовано, що членам православних братств вдалося залучити до участі у народних читаннях значну кількість місцевого населення міст і сіл Волинської губернії.

В умовах сучасного науково-технічного прогресу стратегічний розвиток системи вищої освіти значною мірою пов’язаний із створенням і впровадженням перспективних інформаційних технологій як однієї з базисних основ для реформування вищої школи, істотного підвищення ефективності і якості підготовки спеціалістів до рівня, який забезпечить їм конкурентоспроможність на ринку інтелектуальної праці.Як відмічаютькерівники освіти практично всіх країн світу, вирішення проблем створення і розвитку перспективних систем освіти і впровадження дистанційної освіти (ДО) на основі нових інформаційних технологій повинно визначатися прийняттям і реалізацією політичних рішень на загальнодержавному рівні.Це особливо важливо для країн, які мають слаборозвинену інфраструктуру і значну концентрацію наукових і освітніх центрів. Для їхніх громадян можливість одержання бажаної освіти без відриву від основної діяльності і місця проживання є дуже важливою. До таких країн відносяться, зокрема, Індія, Китай, Бразилія, Росія. До них варто приєднати й Україну, про що говорять соціологічні дослідження особливостей освітнього ринку в Україні.Створення організаційної інфраструктури забезпечення процесу інформатизації освіти в названих вище та інших країнах йде, в основному, шляхом організації і розвитку регіональних центрів нових інформаційних технологій (РЦНІТ). Зокрема в Росії для координації роботи таких регіональних центрів створено Центр інформатизації освіти “Інформіка” [1]. Такі системи РЦНІТ створюються з метою залучення інтелектуальних і фінансових ресурсів регіонів для вирішення задач інформатизації освіти і для подальшого переходу до інформатизації всього суспільства. Система регіональних центрів інформатизації і центрів нових інформаційних технологій функціонує, як правило, на базі вищих навчальних закладів. Вона є виробничо-технологічною базою для реалізації розробок у галузі нових інформаційних технологій і телекомунікацій. Робота центрів НІТ дозволяє створювати в регіоні єдиний науково-освітній інформаційний простір в інтересах його економічного, соціального і культурного розвитку. Поступово і в Україні починають створюватися подібні центри. Зокрема згідно Концепції розвитку дистанційної освіти в Україні передбачено функціонування регіональних центрів ДО у містах: Харків, Львів, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ.На думку авторів, одним з перших кроків, який забезпечить регіональному центру НІТ вирішення покладених на нього завдань, є створення регіонального освітнього порталу.Портал – це інформаційне середовище, яке створюється для підтримки прийняття оперативних рішень у певній галузі діяльності людини та їх всебічного аналізу.Інформаційні портали дозволяють формалізувати доступ до інформаційних ресурсів компанії, організації, товариства, громади тощо незалежно від типу джерела інформації.Зокрема, інформаційний портал організації пропонує його користувачам єдину точку доступу (єдиний URL) до всіх структурованих і неструктурованих даних, необхідний їм інструментарій для персоніфікованого доступу, перегляду й аналізу корпоративної інформації і для подальшого швидкого реагування на події на основі більш повної й оперативної інформації. На відміну від статичних мереж Intranet, портали здатні надавати інформацію, яка оперативно змінюється і відповідає поточному моменту звернення до неї. У бізнесі портал забезпечує:надійні ділові зв’язки із співробітниками, клієнтами, постачальниками і партнерами;створення нових моделей бізнесу і мережевої стратегії через глибоке розуміння потреб клієнтів, аналіз статистики і оточення;безпечне спільне використання інформації в режимі реального часу;зростання задоволення клієнтів і партнерів від підвищення рівня обслуговування;більш якісне наповнення і обслуговування ділової спільноти через партнерство та інтегроване наповнення порталу.Відкрита портальна платформа дозволяє підприємству розгорнути портал із наданням на ньому послуг, орієнтованих на потреби конкретного бізнесу, а при необхідності доповнити його додатковими послугами.Освітні портали необхідні для підвищення ефективності освітніх процесів на основі використання сучасних інформаційних технологій і телекомунікаційних засобів. Мета даної статті розглянути деякі організаційні особливості створення освітніх регіональних порталів і дати загальну характеристику їх змістовної складової.Серед основних причин, які обумовлюють створення освітніх регіональних порталів можна виділити такі:неспроможність існуючої інфраструктури регіональної освіти забезпечити всім бажаючим можливість одержати необхідну їм освіту (територіальність);відставання знань, які одержують студенти при традиційних формах навчання, від сучасного рівня розвитку науки та інформаційних технологій (консерватизм);низька адаптивність системи регіональної освіти до різних соціально-економічених умов (інерційність);специфічність освіти, яку надають окремі навчальні заклади регіону (локальність);обмеженість номенклатури спеціальностей, які пропонують регіональні ВНЗ особам, котрі бажають навчатися на відповідній території (обмеженість).Створення регіонального освітнього порталу, на нашу думку, буде сприяти частковому вирішенню зазначених проблем, а також дозволить:активізувати використання наявних і створення нових актуальних і якісних інформаційних та освітніх ресурсів;розширити доступ до освітніх ресурсів учням і студентам, вчителям і викладачам, працівникам органів управління освіти і науки, адміністрацій різного рівня, політичним і громадським організаціями;створити організаційну і технологічну базу для впровадження дистанційних форм навчання в регіоні;забезпечити прозорість та інвестиційну привабливість освітніх установ;підвищити рівень конкурентоспроможності випускників ВНЗ регіону на ринку праці;знизити витрати на освітні процеси;скоротити час навчання і підвищити рівень професійної підготовки студентів;забезпечити загальний доступ до інформаційних і освітніх ресурсів населення регіону;покращити процес взаємодії між освітніми установами;інтегруватися регіональним навчальним закладам у світовий освітній простір;створити єдину платформу для надання освітніх послуг;підвищити продуктивність праці професорсько-викладацького складу;підвищити віддачу від інвестицій в освіту.Як зазначено в [2], розвиток ідеї створення інформаційного освітнього порталу – задача всіх вищих навчальних закладів регіону. Лише колективними зусиллями кількох ВНЗ можна забезпечити створення і підтримку такого порталу. Створення освітнього регіонального порталу повинно спиратися на результати ряду попередніх дій, зокрема:написання і широке обговорення концепції освітнього порталу, яка повинна містити такі основні розділи:актуальність створення порталу та його призначення;цілі й основні напрями діяльності порталу;основні завдання порталу;учасники проекту та їх ролі;структура порталу;організаційне забезпечення порталу;правове забезпечення діяльності порталу;змістовна складова порталу;технологічна складова порталу;фінансове забезпечення процесу створення і функціонування порталу;очікувані кінцеві результати проекту.досягнення домовленостей відносно змісту і технології оперативного оновлення даних корпоративної бази даних ВНЗ-учасників проекту;аналіз наявних інформаційних ресурсів ВНЗ довідкового, навчально-методичного, наукового та іншого характеру і можливості їх об’єднання;визначення номенклатури видів оперативної інформації і технології її публікації всіма ВНЗ;оцінка можливостей створення віртуальних творчих колективів із складу співробітників ВНЗ-учасників проекту, які спроможні здійснювати спільну освітню, науково-дослідну, проектно-конструкторську, рекламно-видавничу, культурно-просвітницьку, інноваційну, благочинну, правозахисну та інші види діяльності;визначення номенклатури тематичних дискусійних форумів, списків поштової розсилки та персоналії авторитетних спеціалістів регіону, спроможних виконувати функції модераторів даних служб;розподіл між ВНЗ-учасниками проекту функцій підтримки окремих розділів порталу з урахуванням специфіки і можливостей кожного ВНЗ.Розглянемо деякі аспекти створення регіонального освітнього порталу, які стосуються організаційних, змістових і технологічних його складових.Організаційно освітній портал створюється як консорціум провідних навчальних закладів регіону, як державної, так і недержавної форм власності, управління освіти і науки регіону, що об’єднують за допомогою Internet свої інформаційно-довідкові та освітні ресурси і технології для їх широкого й ефективного використання.Діяльність порталу повинна ґрунтуватися на законодавчих і нормативно-правових актах, зокрема таких, як: Конституція України; Закон України “Про освіту”; Закон України “Про вищу освіту”; Закон України “Про Національну програму інформатизації”; Постанова Верховної Ради України від 06.07.2000 р. №1851-III “Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 роки”; Указ Президента України від 31.07.2000 року № 928/2000 “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мереж в Україні”; Наказ Міністерства освіти і науки України “Про створення Українського центру дистанційної освіти” від 07.07.2000 р. №293; Концепція розвитку дистанційної освіти в Україні.Оскільки освітній портал призначений для реалізації задач сучасного розвитку всіх рівнів освіти в регіоні, тому він повинен бути, насамперед орієнтований на свого користувача.Тому, на думку авторів, інформація і послуги порталу повинні групуватися за категоріями користувачів:учні;батьки;вчителі;абітурієнти;студенти;аспіранти;викладачі ВНЗ;наукові співробітники;адміністратори ВНЗ;випускники ВНЗ;роботодавці;адміністратори середніх і вищих навчальних закладів;адміністратори регіонального органу управління освіти і науки;адміністратори МОН України.Повинні бути передбачені також загальні розділи, які, насамперед, будуть містити нормативно-правову базу в галузі освіти, електронну бібліотеку навчальних матеріалів, що мають гриф МОН України, новини освіти і науки.Дамо стислу характеристику можливостей освітнього порталу відповідно до категорій користувачів.Учням освітній портал повинен пропонувати:мультимедійні матеріали з кожного предмету, що вивчається у школі;можливість контактувати з вчителями і консультуватися з ними за допомогою електронної пошти і чатів;можливість брати участь в освітніх форумах, онлайнових конференціях і бюлетенях;можливість індивідуально настроювати сайт для відображення персональних завдань, розкладу занять й контрольних заходів (персоналізація);можливість оцінити власні успіхи в навчанні й одержати матеріали для вивчення найбільш складних тем;місце для збереження навчальних матеріалів і документів учня на сервері порталу.Батькам учнів портал повинен пропонувати можливість:здійснювати навігацію в сфері освіти, а також одержати допомогу у виборі майбутньої кар’єри для своєї дитини;контактувати з вчителями і методистами, консультуватися з ними з питань навчання своєї дитини;одержати кваліфіковану консультацію психолога або соціального педагога з питань сімейного виховання та особистих проблем;аналізувати успішність своїх дітей;брати участь у освітніх форумах, онлайнових конференціях і бюлетенях для батьків.Вчителям і викладачам портал повинен пропонувати:великий вибір мультимедійних матеріалів, які вони зможуть використати при створенні власних навчальних (дистанційних) курсів;інформацію про новітні методики у дистанційному навчанні;можливість створювати власні сторінки в Internet та сторінки на порталі, на яких вони зможуть розміщувати власну інформацію;засоби спілкування через портал з своїми учнями за допомогою електронної пошти і чатів;можливість спілкуватися з колегами, національними й міжнародними експертами з питань освіти;можливість брати участь у освітніх форумах, онлайнових конференціях і бюлетенях;можливість розміщувати на порталі свої навчально-методичні матеріали, наукові публікації;можливість слідкувати за успішністю своїх учнів (студентів), а також порівнювати її з успішністю паралельних класів (академічних груп).Адміністраторам регіонального органу управління освіти і науки портал повинен пропонувати:нормативну базу даних з дошкільної, середньої, професійної та вищої освіти, національні й міжнародні новини в галузі освіти, накази й інші документи Міністерства освіти і науки України;можливість створювати власні сторінки на порталі;засоби спілкування з колегами, національними й міжнародними експертами з питань управління освітою;можливість брати участь у освітніх форумах, онлайнових конференціях і бюлетенях;місце для збереження власних документів на сервері порталу, в тому числі для створення інформаційних баз даних.Орієнтований перелік загальних розділів порталу:Структура й склад регіонального адміністративного органу управління освіти і науки;Форум з тематичних питань і періодичною участю відповідальних працівників органів управлення освіти;Положення про орган управління освітою і наукою, інші документи, що регламентують його діяльність;Плани й основні напрями діяльності органу управління освіти й науки;Інформація про національні й регіональні освітні програми, проекти, фонди, гранти і конкурси;Освітні стандарти середньої, спеціальної і вищої освіти;Правила ліцензування, акредитації й атестації закладів освіти;Міжнародне співробітництво в галузі освіти;База даних з нормативними документами МОН України;Каталог науково-пізнавальних та освітніх журналів, книг й навчальних посібників;Бази даних навчальних матеріалів відкритого й персоніфікованого доступу;Інформація про освітні й наукові конференції, семінари й виставки;Інформація про акредитовані навчальні заклади регіону;Новини;Карта веб-сайту з системою пошуку;Фотогалерея подій.Інформація, яка буде розміщуватися на освітньому порталі, повинна бути якісною, достовірною, оперативною й по можливості повною.Одним з напрямків діяльності освітнього порталу повинна бути підтримка дистанційної освіти інвалідів або створення умов, які забезпечують реальні права інвалідів на вищу освіту.Крім зазначених послуг портал може надавати різноманітні додаткові послуги:1. Система тестування знань.Необхідно передбачити, щоб за допомогою освітнього порталу учні старших класів середніх шкіл, а також всі бажаючи, в том числі і дорослі, могли проходити регулярне тестування своїх знань, пройти підсумкову атестацію через систему Державного централізованого тестування для одержання відповідного сертифіката;2. Магазин електронної т

В оглядовій статті проаналізовано основні напрями розвитку вищої освіти в Україні в умовах нестабільності, що передбачає обмеження освітнього простору, зумовлене карантинними заходами. Обґрунтовано, що карантинні заходи пов’язані з обмеженістю освітнього процесу у вищій школі внаслідок поширення коронавірусної хвороби (COVID-19). Виокремлено світові ключові тенденції розвитку вищої освіти на основі сучасних наукових ідей і педагогічних досліджень на наступні п’ять років: переосмислення сфери діяльності закладів освіти; навчання за модулями і рівнями; просування культури інновацій; посилення фокусування на оцінюванні навчальних досягнень; перепроєктування освітнього простору; змішаний формат навчання. Обґрунтовано напрями розвитку вищої освіти в Україні в умовах обмеження освітнього простору: перепрофілювання організації освітнього процесу в закладах вищої освіти, упровадження змішаного навчання студентів, а також підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників щодо використання інформаційних ресурсів для підготовки навчальних занять зі студентами. Розроблено рекомендації щодо подальшого розвитку вищої освіти в Україні на державному, регіональному рівнях і рівні закладів вищої освіти. Доведено, що з метою сприяння формуванню конкурентоспроможності майбутнього фахівця у ЗВО необхідно: на державному рівні – створити організаційну структуру з підготовки науково-педагогічних і педагогічних працівників до впровадження в освітній процес цифрових технологій; на регіональному – забезпечити організацію й контроль щодо впровадження інноваційних освітніх технологій у закладах вищої освіти; на рівні закладів вищої освіти – розширити автономію для впровадження освітніх інновацій з надання освітніх послуг не тільки студентам, а й всім категоріям дорослого населення. Ключові слова: вища освіта; вища школа; обмежений освітній простір; освітні інновації; тенденції розвитку вищої освіти.

Проблеми структурних зрушень у сфері зайнятості регіонів в умовах інноваційних змін потребують детального дослідження та набувають особливої актуальності, оскільки саме підвищення освітнього рівня населення регіонів забезпечує можливості реалізації їх освітнього потенціалу. Дослідження структурних змін зайнятості населення регіонів (за рівнями освіти) дало змогу визначити напрями адаптації сфери зайнятості до інноваційних змін. Оцінювання інтенсивності структурних змін зайнятості населення регіонів (за рівнями освіти) свідчить про збереження високих коефіцієнтів «абсолютних» структурних зрушень у регіонах зі значною часткою висококваліфікованих працівників у структурі зайнятих. Визначено причини збереження невисоких темпів структурних зрушень зайнятості працівників з вищою освітою в окремих регіонах, зокрема, посилення міграційних відтоків робочої сили з праценадлишкових регіонів, обмежені можливості працевлаштування за професією, з належним рівнем оплати праці. Обґрунтовано, що регіони, в яких коефіцієнти «абсолютних» структурних зрушень зайнятості працівників з вищою освітою перевищують середній рівень, більш привабливі з позицій можливостей їх працевлаштування та забезпечення професійного розвитку у перспективі. Здійснене групування регіонів за розподілом коефіцієнтів «абсолютних» структурних зрушень серед зайнятого населення з вищою освітою дало змогу визначити інтенсивність змін залежно від рівня економічного розвитку регіону, розвиненості освітньої мережі та інноваційної інфраструктури. З метою забезпечення можливостей реалізації освітнього потенціалу регіонів за рахунок підвищення освітнього рівня населення запропоновано залучати роботодавців до розробки освітніх програм; розвивати систему дуальної освіти. Також обґрунтовано необхідність сприяння розвитку неформальної освіти, що підвищуватиме рівень конкурентоспроможності робочої сили; створення умов для розбудови системи підтвердження результатів неформальної освіти за рахунок розширення мережі кваліфікаційних центрів. Розвиток системи освіти та професійної підготовки на регіональному рівні потребує запровадження моніторингу розвитку регіональних ринків праці та збалансування попиту й пропозиції на ринку праці (за рівнями освіти).

13 грудня 2018 року в ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” відбулася Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 150-річчю від часу створення “Просвіти”. Вона була організована Івано-Франківським обласним об’єднанням ВУТ “Просвіта” та кафедрою історії України і методики викладання історії Прикарпатського університету при підтримці Івано-Франківської обласної держадміністрації, Івано-Франківської обласної ради, Івано-Франківської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Історичне значення товариства “Просвіта” в національному житті українського народу важко переоцінити. Вона виникла 8 грудня 1868 р. у Львові в умовах бездержавного існування українців, що перебували під владою двох імперій – Романових і Габсбургів. Імперська влада здавалася непорушною, а простий народ в абсолютній більшості був неписьменним. Майбутнє русинів-українців як окремого народу, відмінного від поляків і росіян-“великоросів”, могло виглядати для багатьох сучасників практично безнадійним. Політичну ситуацію влучно передав поетичним словом російський письменник українського походження (його нащадки були запорізькі козаки, що після заборони Січі переселилися на Кубань) Володимир Гіляровський у 1886 р.: В России две напасти Внизу власть тьмы, А наверху – тьма власти. Цей вірш-експромт стосувався Російської імперії, але схожа ситуація в ХІХ ст. була в Австрійській (з 1867 р. – Австро-Угорській) монархії. За умов імперської влади український народ залишався неосвіченим (рівень писемності на початок ХІХ ст. становив лише 5%), а правляча “верхівка” аж ніяк не хотіла поступатися владою. Виходило своєрідне “зачароване коло”, становище, з якого, здавалося, не було виходу. Однак тогочасна українська інтелігенція, в руслі національних рухів “недержавних народів” того часу, знайшла формулу, що принесла успіх у боротьбі за національне самоствердження. Ця формула вміщувалася в одне, але ємке слово, що дало назву новоствореній культурно-освітній організації – “Просвіта”. Щоправда, успіх в українському національному русі прийшов не відразу, це був шлях копіткої, наполегливої роботи освічених верств населення серед простолюду. Можливість для створення і діяльності “Просвіти” дали демократичні реформи і децентралізація внутрішнього устрою в Габсбурзькій монархії в 1860–1870-х рр.

Мета роботи. Проаналізувати основні напрямки сестринської допомоги військовослужбовцям та цивільному населенню, які перебували в зоні ведення бойових дій. Матеріали і методи. На базі військово-медичної служби ВМС УСБУ в Закарпатській області було проаналізовано анкетні дані 30 учасників АТО, 30 осіб із переселених військових територій та 20 осіб, які є близькими родичами учасників бойових дій, проживають і доглядають за ними щодо наявності посттравматичного стресу (тривоги та депресії). Використовували шкалу госпітальної тривоги та депресії (Hospital Anxiety and Depression Scale, HADS). Результати й обговорення. Аналіз даних, які ми отримали, свідчить про поширеність субклінічно вираженої депресії серед 56,7 % учасників АТО, клінічно вираженої депресії у 23,3 % ветеранів. При цьому субклінічно виражену депресію реєструють у 55,0 % осіб, які перебувають поруч із військовослужбовцями. Поширеність клінічно вираженої депресії серед осіб, переселених із зони АТО, становить 16,6 % субклінічно вираженої депресії – 46,7 % населення. Встановлено, що військовослужбовці та ветерани значною мірою відчувають напруження, страх перед невідомістю, вважають, що можуть легко розслабитись, часто бувають раптові відчуття паніки та дуже часто – відчувають внутрішнє напруження. Мирне населення, що перебувало в зоні АТО, теж характеризується помірним рівнем тривоги, який підтверджується частим відчуттям страху, що може щось трапитись, нечастими хвилюючими думками, частим відчуттям внутрішнього напруження. Порівнюючи отримані відповіді на твердження у блоці питань, що стосуються рівня депресії, можна говорити про середній рівень депресії у військовослужбовців та помірний – у цивільного населення, переселеного із зони АТО. Висновки. Особи, які несли військову службу або перебували в зоні АТО, їх близькі родичі потребують психологічного супроводу при зверненні до медичного закладу будь-якого профілю. Медичні сестри повинні знати методи надання екстреної психологічної допомоги, тому рекомендується включити в освітню програму для медсестер освітнього рівня «Магістр» курс за вибором «Екстрена психологічна допомога».

Автором оглядової статті обґрунтовано фінські наукові підходи у освіті дорослих Фінляндії, а саме: соціокультурний підхід; ресурсно-професійний підхід; неперервно-аналітичний підхід; законодавчо-базований підхід; компетентнісно-базований підхід; сертифіковано-орієнтований підхід; етнонаціональний підхід; інноваційний підхід, ліберально-громадянський підхід. Зазначено, що у глобальному контексті освіта дорослих має бути покращена дієвими ресурсами, а перешкоди на шляху її розвитку необхідно долати із урахуванням тенденцій розвитку освіти у ХХІ столітті. Підкреслено, що значні відмінності існують в реалізації завдань освіти дорослих та її структурі в усьому світі. Незважаючи на ці відмінності, галузь освіти дорослих постійно була об'єктом політичних дебатів. Доведено, що фінські стратегічні цілі на національному рівні передбачають подальшу розбудову освіти дорослих на основі сприяння навчанню різних категорій дорослого населення, забезпечення соціально згуртованого суспільства, а також збереження національної культурної спадщини. Зазначено, що для досягнення максимальної прибутковості освітнім організаціям все частіше потрібно упроваджувати стандарти і нові системи моніторингу та оцінювання. Навчання й розвиток різних категорій дорослого населення не є винятком, оскільки також мають трансформувати організацію практичного навчання та підвищення його продуктивності, що залежать від перетворень у сфері освітніх стратегій і практик. Акцентовано увагу на тому, що фінські представники освіти вважають, що неперервне професійне навчання дорослих і розвиток освіти дорослих зумовлюють необхідність переструктуризації одночасно на індивідуальному, організаційному рівнях та на рівні робочих колективів. Крім того, існує потреба побудувати взаємозв'язки між цими рівнями, використовуючи різні підходи. Ключові слова: наукові підходи, освіта дорослих, неперервна освіта, вчителі, розвиток, Фінляндія.

Проаналізовано освіту з погляду освітнього рівня, здобуття якого передбачає системне та цілеспрямоване оволодіння змістом навчання. То, згідно з чинним законом, освіта – це, передусім, сукупність систематизованих компетентностей, знань, умінь, практичних навичок, способів мислення (компетентностей), професійних, світоглядних, громадянських якостей та морально-етичних цінностей, що набуваються в закладах середньої освіти. Це цілком відповідає європейським тенденціям розвитку освіти на засадах компетентнісного підходу. Відповідно, й освітню діяльність розглядаємо ширше (не лише як надання освітніх послуг із видачою відповідного документа, а й орієнтація на задоволення освітніх потреб школяра). Якість освітньої діяльності трактуємо не тільки як сукупність характеристик системи освіти та її складників, а й рівень організації освітнього процесу, орієнтованого як на забезпечення здобуття особами якісної освіти, так і на створення нових знань. Концептуально закладається модель сучасної динамічної системи, яка має забезпечити розвиток освіти із широким залученням до навчального та організаційно-управлінського процесів науково-педагогічних працівників та молоді. Одним з основних напрямів концепції розвитку освіти є реформування змісту освіти. Це дасть змогу впровадити ідеї олімпізму в майбутню діяльність; забезпечити поширення олімпійської освіти серед різних верств населення. Інноваційний характер основних положень закону випливає з аналізу його тезаурусу. Так, до кола основних категорій, що чітко визначаються й регулюються законом, віднесено такі, як освіта, заклад освіти, освітня діяльність, якість освіти, якість освітньої діяльності та ін. Аналіз спеціальної літератури дав підставу виділити основні етапи формування системи олімпійської освіти як потужного фактора виховання підростаючого покоління: витоки ідеї олімпійської освіти; формування основ олімпійської освіти; становлення й розвиток олімпійської освіти. Проведене емпіричне дослідження дає змогу зробити висновок, що після впровадження олімпійської освіти в загальноосвітні заклади Херсонської області довело її позитивний вплив на комплекс основних показників навчально-виховного процесу, які мають бути предметом суспільного консенсусу, розуміння того, що освіта – це один з основних важелів цивілізаційного поступу й значною мірою характеризують соціальне замовлення держави на формування та розвиток фізично, психічно, духовно й соціально здорової дитини.

Анотація. У статті обґрунтовано чинники професійної підготовки майбутніх фахівців сфери послуг в умовах освітньо-виробничого кластера. До зовнішніх чинників віднесено законодавчо-правові, економічні, соціально-демографічні, науково-технологічні фактори. Внутрішніми чинниками визначено управлінську діяльність, інформаційно-освітнє середовище, професійну компетентність педагогічних працівників. Законодавчо-правові чинники, що мають характер чинних законодавчих актів державного, регіонального, місцевого рівнів та правових норм, регулюють відносини між учасниками освітнього процесу й окреслюють перспективи їхнього подальшого розвитку. Економічні забезпечують збалансованість співпраці між учасниками освітньо-виробничого кластера. Серед соціально-демографічних чинників важливе місце займають соціальне замовлення, статево-вікова структура населення країни, зайнятість працездатного населення. Науково-технологічні чинники визначають структуру професійної підготовки, виникнення її нових форм, видів й спеціалізації. Управлінська діяльність в умовах кластерної структури визначається інтеграцією суб’єктів, пов’язаних освітньо-виробничим циклом, передбачає задоволення здобувачів освіти й представників підприємств завдяки впровадженню єдиної для стратегії професійної підготовки та розвитку кадрового потенціалу. Інформаційно-освітнє середовище створено для забезпечення умов ефективної взаємодії учасників освітньо-виробничого кластера, реалізації спільних проектів та ініціатив щодо розвитку професійної компетентності майбутніх фахівців сфери послуг. В умовах кластерного об’єднання підвищення рівня професійної компетентності педагогічних працівників має важливе значення для професійної підготовки майбутніх фахівців й оцінюється за розробленими комплексними критеріями.

Оглядова стаття присвячена розгляду освіти в умовах пандемії К-19, яка спричинила вплив на функціонування усіх сфер суспільства, змінила картину світу та стала причиною трансформацій освіти. Освіта розглядається як основний стратегічний ресурс забезпечення здорового функціонування суспільства та держави. Підкреслюється необхідність адекватної та професійної освітньої політики держави для подолання кризової ситуації та забезпечення соціальної й економічної безпеки населення. Розглядаються фактори дестабілізуючого характеру, які суттєво впливають на стан освіти в умовах пандемії: соціальна ізоляція, блокування можливості навчання face-to-face, напруження в суспільстві, економічна криза, відсутність достовірних знань про реальних стан речей, нерівний доступ до якісного Інтернету, низький рівень цифрової обізнаності педагогічного персоналу. Здійснюється аналіз проблем освіти у кризовій ситуації, а також визначаються потенційні можливості для виведення освіти на принципово новий за формою та якістю рівень. Автори наголошують на необхідності посилення іншомовної компетентності викладачів, оскільки ситуація потребує теоретичних знань із зовнішніх джерел для об’єктивного аналізу ситуації, а також практичних знань, які дозволяють підвищувати власний професійний рівень (у тому числі за рахунок освіти та самоосвіти при використанні ресурсів іноземними мовами). Серед позитивних змін в освіті автори називають створення нових моделей навчання, розширення освітніх кордонів, економічність, оновлення запитів на освіту, розкриття творчого потенціалу педагогів. У статті визначаються також пріоритети освіти: сприяння, підтримка та участь держави та державних органів влади усіх рівнів у реалізації принципів цифрової освіти; масштабне використання цифрових технологій навчання та викладання; розвиток цифрових навичок педагогічного персоналу, формування культури цифрової комунікації; аналітика в системі освіти, компаративістські дослідження, вивчення досвіду інших держав, стратегічні прогнози. Обґрунтовано, що в умовах дестабілізації суспільства основні проблеми – у царині моральної відповідальності, а тому реформи, зміни, трансформації освіти мають відбуватися з урахуванням основних моральних цінностей та поваги до особистості. Ключові слова: цифрові ресурси, Інтернет, цифрова освіта, освітні ресурси, цифрове спілкування, фактори дестабілізуючого характеру, пріоритети освіти, цифрова обізнаність, моральна відповідальність.

У статті акцентовано увагу на тому, що сучасний світ неможливо уявити без фінансів. Вони забезпечують функціонування усіх сфер суспільства. Фінансова обізнаність допомагає зрозуміти ключові фінансові поняття і використовувати їх для прийняття рішень про доходи, витрати і заощадження, для вибору відповідних фінансових інструментів, планування бюджету, нагромадження коштів на майбутні цілі тощо. Аналіз сучасної ситуації в Україні свідчить про досить низький рівень знань із фінансових питань серед населення. Проблема підвищення фінансової грамотності населення є нагальною в умовах сьогодення. Відсутність елементарних фінансових знань та навичок обмежує можливості людей щодо прийняття правильних рішень для забезпечення власного добробуту. Надзвичайно актуальним це питання є для країн пострадянського простору. Для України питання фінансової грамотності є одним із пріоритетних в освіті. У статті розглянуто сутність фінансової грамотності, з’ясовано, що програми з фінансової грамотності для підлітків і молоді повинні стати в Україні пріоритетом. Відзначено, що в Україні на загальнодержавному рівні визнано необхідність формування фінансової грамотності здобувачів освіти, що сприятиме успіху, активній життєвій позиції та готовності докладати зусиль для соціального розвитку й економічного зростання. На підставі проведеного аналізу рівня фінансової грамотності студентів факультету початкової освіти та фізичної культури Комунального закладу вищої освіти «Луцький педагогічний коледж» Волинської обласної ради відзначено, що стратегічними напрямами її підвищення є оновлення змісту освіти із включенням фiнансової грамотностi в навчальні програми; високий рiвень фiнансової грамотностi педагогів та впевнене розпоряджання власними фінансами; доступність інформаційних ресурсiв із фiнансової освiти для використання їх учителями та здобувачами освіти, пересiчними громадянами; розроблення та впровадження нацiональної стратегiї фiнансової освiти.

У статті розкрито сутність ринку праці та його основних функцій. Досліджено сучасний стан ринку праці України, виявлено основні проблеми та запропоновано шляхи їх вирішення. Узагальнено причини недосконалої взаємодії ринків праці та освіти, визначено напрямки подолання освітньо-кваліфікаційних дисбалансів. Ідентифіковано ймовірні вигоди та ризики від впливу глобалізації, економіки знань, розвитку інформаційного суспільства на рівень зайнятості населення та безробіття. Обґрунтовано необхідність державного регулювання ринку праці.

Розглянуто умови і сучасні тенденції розвитку інформаційного суспільства, а та-кож зумовлені ними ключові проблеми впровадження інформаційно-комунікаційних і цифрових тех-нологій у вітчизняній освіті, що потребують невідкладного вирішення: формування і широке впро-вадження єдиного освітнього інформаційного простору України та забезпечення належного науко-вого супроводу цих процесів; розгортання та удосконалення необхідних елементів інфраструктури регіональних інформаційних і телекомунікаційних мереж, взаємопов’язаних як між собою, так і з глобальною мережею Інтернет, що дозволить подолати «цифрову нерівність» у різних регіонах України, зокрема в сільській місцевості; низький рівень інформаційно-комунікаційно-технологічних компетентностей (ІКТ-компетентностей) та цифрових компетентностей населення, застосу-вання застарілих підходів у навчанні та низька мотивація суб’єктів навчального процесу щодо ви-користання прогресивних ІКТ; фактична несформованість цілісної національної політики застосу-вання інформаційно-комунікаційних технологій в освіті, недосконала нормативно-правова база, що не забезпечує побудову інформаційного суспільства та, як наслідок, гальмує цифровізацію освіти в Україні. Виокремлено пріоритети, технологічні принципи побудови інформаційно-освітнього сере-довища. Визначено актуальні завдання розроблення комп’ютерно-орієнтованих методичних сис-тем навчання, створення та використання електронних освітніх ресурсів, зокрема електронного підручника, створення середовища неперервного розвитку цифрової компетентності суб’єктів освітнього процесу, проведення педагогічних досліджень з інформатизації освіти, розроблення та впровадження програми підвищення обізнаності громадян з питань інформаційної безпеки, кібербе-зпеки та захисту конфіденційної інформації, зокрема персональних даних, протидії загрозам їх не-санкціонованого використання.

Впровадження освіти в інтересах сталого розвитку є одним з пріоритетних завдань, а це неможливе без активної участі освітніх закладів. Підвищення розуміння необхідності екологічно безпечного використання природних ресурсів та бережливого ставлення до природи. Важливою ланкою є організація навчального процесу інформування дітей та молоді щодо проблеми охорони навколишнього середовища. Саме діти та молодь є тою рушійною силою, що може вплинути на стан довкілля в майбутньому. Основою впровадження ефективної стратегії екологічної освіти є інституційний розвиток сектору трирівневого екологічного виховання молоді: дошкільний навчальний заклад та молодші класи середньої школи - середня школа - вищі навчальні заклади. Ефективність: максимальне об’єднання зусиль для досягнення ефективного результату на основі визначення реперних позицій у формальній та неформальній екологічній освіті; формування у дитини здатності цілеспрямовано спостерігати, досліджувати, давати правильну оцінку предметів і явищ у процесі елементарного спостереження. Тренінг є характерною особливістю інтеграції педагогіки та екології, що дозволить вчителям не обмежуватись традиційним формуванням екологічних знань, умінь та навиків. Участь в екологічних заходах сприяє формуванню екологічної свідомості підростаючого покоління, вихованню їх не байдужого ставлення до оточуючого навколишнього середовища, допомагає у вирішенні проблеми поводження з відходами. Участь в екологічних заходах сприяє поглибленню екологічної свідомості, прагнення особистої участі у вирішенні екологічних проблем регіону, країни, покращення інформованості різних верств населення. Розроблена стратегія та план дій на розширення співпраці у напрямку покращення інформаційної політики для суспільства, розвитку освітніх програм, спрямованих на підвищення рівня обізнаності населення щодо проблеми охорони навколишнього середовища.

Бугрій В. С. Становлення системи освіти на Слобідській Україні у ХVІІ–ХVІІІ ст. У статті аналізується процес становлення системи освіти на Слобідській Україні у ХVІІ–ХVІІІ ст. Визначено умови перебігу цього процесу, охарактеризовано типи навчальних закладів, що діяли на Слобожанщині протягом досліджуваного періоду, розкрито мету, зміст та структуру їх функціонування. З’ясовано, що особливостями системи освіти на Слобідській Україні були: громадський характер управління навчальними закладами, переважання у них виховного та розвивального аспекту у порівнянні з освітнім, широка мережа шкіл, яка забезпечувала високий рівень грамотності населення.

У статті обгрунтовано актуальність порушеної проблеми. Діяльність університетів третього віку в Республіці Польщі набула важливого значення у зв'язку зі старінням польського суспільства. Університети третього віку виконують функцію важливих освітньо-культурних центрів для дорослих віку 50–60+. За їх посередництвом ця категорія дорослого населення має можливість не тільки набути нових умінь, знань, компетенції, але також брати активну участь у житті місцевої громади. Університети третього віку функціонують на підставі інституційних зразків: при закладах вищої освіти, які організовують навчання для старших дорослих; при будинках культури, бібліотеках, культурно-освітніх центрах, які є простором для організації спортивних і розважальних заходів, нових знайомств, подорожей, що сприяє особистому розвитку; при громадських і позаурядових організаціях, а також як самостійні структури. Університети третього віку сприяють розвитку на інтелектуальному та соціальному рівні, фізичній активності людей похилого віку, поглибленню знань та вмінь літніх людей, підтримують контакти з такими установами, як медичні служби, культурні центри, реабілітаційні центри, залучаючи слухачів до спортивних і туристичних заходів, екологічній діяльності на благо навколишнього середовища. Крім того, університети третього віку відіграють важливу роль у підтримці соціальних зв’язків та міжособистісного спілкування серед літніх людей. Завдяки широкому вибору навчальних програм та позаурочній активності університети третього віку забезпечують активне життя цієї категорії дорослого населення шляхом неперервної освіти та навчання. Ключові слова: освіта, навчання, Республіка Польща, університети третього віку, дорослі, вікова категорія.

Мета статті – вивчення нових моделей освітніх практик, які стали найбільш поширеними в кризовий період під час упро­ваджен­ня каран­тину та вимушеної самоізоляції в українському суспільстві й визначення ролі онлайн-навчання під час формування стратегій адаптації до умов обмеження соціальної активності. Оскільки ця проблема на сьогодні є актуальною для українського суспільства, яке намагається адаптуватися до принципово нових реалій життя, зумовлених карантинними обмежен­нями й високим рівнем ризиків для здоров’я громадян, автори провели власне соціологічне до­сліджен­­ня із застосуванням методу Інтернет-опи­ту­­вання населення м. Києва та Київської області щодо змін освітніх практик в умовах кризи. Особливу увагу приділено вивченню вікових особ­ливостей усвідомлення й сприйняття онлайн-освіти, а також аналізу нових освітніх практик, котрі стали використовувати комплексно разом із традиційними. Дослідження реакції пересічних громадян на кризу та вивчення моделей адаптації суспільства в реаліях сьогодення дало змогу авторам переглянути процеси вибору особистістю стилів поведінки, стратегій соціальної дії та освітніх практик, акценту­вав­ши увагу на тому, що раніше напрацьовані методи пристосування не спрацьовують, а соці­альна реальність потребує створення нових моделей адаптації.

Наприкінці 1860 – на початку 1870-х років у Галичині відбувається активізація українського національного життя, виникають перші українські інституції («Просвіта»(1868 р.), Літературне товариство імені Шевченка у Львові (1873 р.), які покликали згодом до життя численні громадські ініціативи українців, дали поштовх до створення численних освітніх, просвітницьких, молодіжних, жіночих, професійних товариств. Важливу роль у розгортанні процесів національного відродження українства відіграло Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), в яке 1892 р. перетворилося Літературне товариство імені Шевченка у Львові. У статті проаналізовано діяльність його філологічної секції. Схарактеризовано працю на ниві науки, освіти, видавничої діяльності, публіцистики її окремих представників (О. Барвінського, О. Огоновського, О. Партицького, Ю. Романчука та ін.). Окреслено їхнє значення для розвитку української науки. Акцентовано увагу на аспектах освітньо-просвітницької праці, з’ясовано їхні творчі здобутки у розвитку українського мовознавства та літературознавства, бібліотечної справи, заснування періодичних видань, пропагування української мови і літератури, поширення ідей наукового просвітництва та ін. Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ ст. увійшли в українську літературу не тільки як автори художніх творів, які вивчали учні в освітніх закладах різного типу, а й як укладачі навчальної літератури (букварів, читанок, хрестоматій, словників, підручників з історії літератури, літературознавства, мовознавства), популяризатори та дослідники творчості Тараса Шевченка, Юрія Федьковича та інших письменників тощо. Працюючи в гімназіях, Львівському університеті, вони активно вводять як мову навчання руську (українську), укладають український фонетичний правопис. Саме письменники через уживання термінів «народ», «нація», «Україна», «держава» та подібних понять призвичаювали приспаний люд до такої лексики, сприяли поширенню понять «український», «українці» замість «русини», «руський», підносячи до рівня національної свідомості населення регіону.

У статті визначено сутність концепту дослідження впливу домогосподарств як інституціонального базису на інклюзивний регіональний розвиток в умовах модернізації процесів державотворення в Україні. Вказано, що основою інклюзивного розвитку є рух знизу вгору, головною метою – побудова суспільства, пріоритетом – повне розкриття потенціалу людей і створення рівних можливостей для кожної людини завдяки доступній та якісній освіті, розвиненій інфраструктурі й послугам охорони здоров’я. Інклюзивність означає те, що таку категорію, як економічний розвиток, відчувають на собі більшість членів суспільства не через збільшення доходів і ВВП, а через розвиток людини, зниження її нерівності, підвищення особистого і суспільного добробуту. Інклюзивність економіки у ХХ столітті стала своєрідним оціночним явищем, яке надало реальних обрисів зростанню, розвитку чи споживанню, певним агрегованим показником, який бере до уваги не лише ВВП на душу населення, а й коефіцієнти розшарування суспільства за доходами і розподілом багатства, рівнем бідності, рівнем медіанного доходу та інших показників, що враховують наступність поколінь і сталий розвиток. Автор статті підтримує думку вітчизняних науковців про те, що рівень інклюзивності розвитку слід розглядати через таку інституцію, як аналіз домогосподарства. Реальне становище домогосподарств, їх роль у системі економічних відносин постійно змінюється, адже їх розвиток залежить від ступеня модернізації продуктивних сил. У статті зауважено, що саме домогосподарства можуть стати інклюзивною інституцією, яка з одного боку є індикатором суспільної життєдіяльності, а з іншого впливає на інклюзивність регіонального розвитку, оскільки саме вони мають реальну можливість збільшувати власні доходи і цим самим підвищувати рівень родинного добробуту. Наголошено на необхідності вибудовування державної політики щодо сприяння росту всіх видів доходів. Визначено роль територіальних громад у задіянні громадського потенціалу для активізації інвестиційної діяльності та посилення використання внутрішніх ресурсів для підвищення темпів локалізації економічного простору.

Зниження рівня рухової активності населення та зниження показників фізичного здоров’я викликає зацікавленість науковців, тренерів, медиків тощо у вирішенні цієї проблеми. Відкриття нових фітнес-клубів, тренажерних комплексів, студій спрямоване на вирішення питання низького рівня рухової активності, а також зумовлює необхідність підготовки фахівців (тренерів) компетентних у проведенні занять із групових та персональних занять фітнесом. Заклади вищої освіти, реагуючи на запити суспільства, почали активно включати до освітніх програм дисципліни, які дають змогу здійснювати підготовку до організації і проведення фітнес-тренувань. Одним із таких є дисципліна «Сучасні фітнес-технології». У дослідженні здійснено експериментальну перевірку ефективності програми навчальної дисципліни «Сучасні фітнес-технології», зокрема оцінку рівня технічної майстерності студентів після її вивчення. Сформульовано мету, очікувані результати навчання й орієнтовну тематику дисципліни «Сучасні фітнес-технології»; розроблено критерії діагностування технічної майстерності майбутніх тренерів із фітнесу, за якими здійснювалася експертна оцінка: техніка виконання рухових дій і вправ; відповідність музичного супроводу заняттю; дотримання техніки безпеки на занятті; комунікативні здібності спілкування з тими, хто займаються; емоційність заняття; логічність та доцільність застосування методів на занятті; логічність побудови комплексу вправ; дотримання структури заняття. Експертну оцінку здійснювали незалежні експерти, компетентні фахівці у проведенні занять з аеробіки та фітнесу, які мають досвід професійної діяльності, працюють у закладах вищої освіти та мають науковий ступінь «кандидат наук». За попереднім ознайомленням із протоколом експертних оцінок та системою оцінювання розроблених критеріїв фахівці переглядали заняття, які проводили студенти. За визначенням незалежних експертів виявлено, що після вивчення дисципліни «Сучасні фітнес-технології» рівень готовності студентів відповідав 4,7 балам із п’яти можливих, що свідчить про ефективність програми навчальної дисципліни і високу якість професійної підготовки здобувачів.

Рилова О. Ю. Світові тенденції розвитку вищої освіти та її якість. – Стаття. У статті акцентовано увагу на тому, що стрімкі соціально-економічні, політичні, технологічні та культурні перетворення, які сьогодні відбуваються у світі, значною мірою стосуються сфери вищої освіти. Розглянуто основні тенденції розвитку вищої освіти, які сформувалися протягом останніх двадцяти років. Зокрема, йдеться про глобалізацію, або конвергенцію та інтеграцію національних систем, маркетизацію, або посилення конкуренції між установами, та масовізацію, або диверсифікацію галузі та розширеннядоступу до вищої освіти для широких верств населення незалежно від національності, віку, соціального статусу. Зазначено, що всі ці процеси ведуть до формування єдиного освітнього простору шляхом уніфікації окремих систем вищої освіти та нівелювання їхніх відмітних ознак і запровадження стандартів.Наголошено на серйозних змінах у структурі та сфері управління закладами вищої освіти, перегляді змісту освітніх програм та навчальних планів, зменшенні державного регулювання та нових механізмах фінансування. Прослідковано зв’язок між ключовими тенденціями розвитку вищої освіти у ХХІ столітті та посиленням уваги до проблеми її якості. Підкреслено, що серйозним викликом залишається відсутність однозначного визначення поняття якості вищої освіти та чітких критеріїв її забезпечення. Проаналізовано основні підходи до тлумачення поняття якості вищої освіти, представлені в науковій літературі.Констатовано, що забезпечення якості вищої освіти є складним динамічним процесом, який передбачає такі процедури, як контроль, оцінювання, вимірювання, підвищення рівня та звітність. Задля цього у багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, створюються національні агентства із забезпечення якості вищої освіти, розробляються формальні стандарти якості та здійснюються спеціальні процедури перевірки як на рівні закладів вищої освіти загалом, так і на рівні освітніх програм зокрема, а іноді на обох рівнях разом.

У статті розглянуто сутність та основні складові соціальної інфраструктури. Визначено, що соціальну інфраструктуру треба розглядати як єдину цілісну систему, діяльність якої спрямована на забезпечення гармонійного розвитку людини. Відзначено, що необхідною умовою підвищення рівня та якості життя населення є наявність розвиненої соціальної інфраструктури, головною метою якої є цілісний та всебічний розвиток людини, через створення комплексу життєво важливих благ, необхідних для розширеного відтворення людського потенціалу. Особлива увага приділяється освітній, медичній та культурній підсистемам соціальної інфраструктури як базису формування людського потенціалу в системі європейських координат. Виявлено характерні ознаки системи освіти, медичної та культурної підсистеми соціальної інфраструктури як базису формування людського потенціалу; визначено заходи з їх наближення до стандартів ЄС.

На сучасному етапі актуалізуємо проблеми інклюзивної освіти, що ґрунтуються на визнанні прав і свобод людини й, зокрема, з порушеннями розвитку. Філософський аспект інклюзії передбачає улаштування гуманного суспільства у цілому та толерантного інклюзивного середовища, зокрема, у навчальному закладі. У статті проаналізовано найбільш актуальні проблеми сьогодення, що торкаються означених питань. Здійснено порівняльний аналіз розвитку інклюзивного процесу на території України, виокремлено регіони, що перебувають у зоні так званого «ризику» щодо упровадження та подальшого розвитку інклюзивного навчання; забезпечення дітей шкільного віку з різними нозологіями якісними освітнімипослугами; створення для них оптимальних умов соціалізації, навчання, виховання та розвитку. Так, з-поміж низки регіонів найбільш проблемними визнано гірські, що пояснюємо специфікою та віддаленістю розташування, неналежним забезпеченням педагогічними та медичними фахівцями, низьким рівнем обізнаності населення про інклюзію тощо. Pозкрито основні шляхи упровадження інклюзії на Прикарпатті, продемонстровано статистику, яка підтверджує позитивні зміни у її розвитку. Акцентовано увагу на особливостях упровадження інклюзивного навчання у закладах Івано-Франківської області та міста; охарактеризовано його функціонально-змістові складові на основі аналізу результатів діяльності навчальних закладів дошкільної, початкової та середньої ланки; наведено позитивні досягнення та прогалини у контексті означеного. Bиокремлено мету, завдання та напрями розвитку інклюзивної інфраструктури обласного центру. Вивчено, узагальнено та розкрито характеристики практичної роботи педагогів навчальних закладів на шляху створення інклюзивного середовища; опрацьовано та проаналізовано статистичні дані щодо включення осіб з особливими освітніми потребами у масові освітні заклади; встановлено основні прогалини та упущення даного.

Становлення України як демократичної правової держави неможливо без підвищення рівня правосвідомості громадян, формування соціальної поведінки, що базується на повазі до права і закону, на ефективному механізмі захисту прав і свобод. Політика держави повинна бути спрямованою на посилення впливу та створення різноманітності форм правового навчання, освіти, подолання правового нігілізму і популізму, на задоволення потреб населення у правових знаннях. У статті розглядаються проблеми правової освіти та просвіти, формування правової культури населення; а також питання, пов’язані з реформування державної політики в сфері підвищення правової культури та освіченості населення. Визначено, що найважливішими напрямками діяльності держави є інформування населення про права та свободи людини, про способи їх захисту;ефективне ведення державної політики в галузі забезпечення громадян безкоштовною юридичною допомогою. Велике значення в правовій освіті населення мають засоби масової інформації і ефективність здійснення правової пропаганди, інформування громадян про зміни в законодавстві. Підкреслюється, що правова культура виступає елементом механізму реалізації конституційних прав громадян нарівні з нормами, що закріплюють ці права, їх гарантіями, юридичними обов'язками і правосвідомістю. Розвиток правової культури населення забезпечується за допомогою системи правової освіти, правові основи якої встановлено як внутрішньо-національним так і міжнародним законодавством. Акцентується увага на тому, що питання правової просвіти в Україні мають історичне коріння, аналізується просвітницька діяльність Товариства «Просвіта». Розглядаються питання співвідношення понять «правова освіта» і «правова просвіта», форми, завдання та цілі правового просвітництва. Актуальність проблеми зміцнення рівня правової культури шляхом повішення ефективності правової освіти та просвіти визначається необхідністю всебічного розвитку громадянського суспільства, заохоченням членів суспільства до активної участі в розбудові правової, демократичної, соціальної держави. Ключові слова: правова просвіта, правова культура, правове виховання, правосвідомість, громадянин, населення, право, правовий захист, відповідальність.

Мета: дослідити та проаналізувати стан підготовки магістрів громадського здоров’я до управління якістю життя населення. Матеріали і методи. Матеріалами дослідження стали освітня програма і навчальний план підготовки здобувачів вищої освіти другого (магістерського) рівня освіти галузі знань 22 «Охорона здоров’я», спеціальності 229 «Громадське здоров’я» (ОП «Громадське здоров’я» Ужгородського національного університету); робоча програма навчальної дисципліни «Управління якістю життя» даної освітньої програми. В ході проведення дослідження використано методи структурно-логічного аналізу та бібліосемантичний. Результати. У статті наведено опис та структуру навчальної дисципліни. Програма навчальної дисципліни «Управління якістю життя» підготовки магістрів громадського здоров’я складає 120 навчальних годин (4 кредити) із яких 61,7 % у студентів денної форми навчання та загального навантаження, а у студентів заочної форми навчання цей показник становить 88,3 % відповідно. Програма включає 10 навчальних тем з основних напрямків забезпечення високої якості життя населення. Програма забезпечує набуття здобувачами вищої освіти низки загальних та фахових компетентностей, які дозволять магістрам громадського здоров’я забезпечувати управління якістю життя населення територіальної громади. Висновки. Програма дозволяє забезпечити оволодіння студентами необхідними для практичної роботи компетенціями.

У статті представлена характеристика молоді як соціально-демографічної групи, визначені її вікові, освітні, соціальні особливості, що виступає теоретичною базою на шляху побудови соціальної роботи з молоддю. Відповідно до законодавства України молоддю вважаються громадяни віком від 14 до 35 років. У розрізі соціальної роботи молодь розглядається як категорія населення, що характеризується не лише віковими ознаками, але й особливим місцем у структурі суспільства: від пасивного спостерігача, до активного діяча. Вона проходить складний шлях здобуття професії, пошуку місця роботи, маючи конкретні запити та вимоги, зокрема потреба в керівництві, освіті тощо. Через зміни в таких соціальних інститутах як родина, заклад освіти та враховуючи зовнішні чинники (індустріалізація, урбанізація та фактори навколишнього середовища), молодь стикається з кінцевими та періодичними соціальними проблемами, зокрема: здоров’я, безробіття, умови життєдіяльності та праці, якість освіти, професійна та творча самореалізація тощо. Розуміння сфери соціальних проблем молоді, їхнього запиту до державних і громадських установ виступає не лише надійним фундаментом, але й необхідною умовою побудови конструктивної співпраці між молоддю як клієнтами соціальної роботи та соціальними працівниками як провідниками соціалізації особистості. Визначено соціальне становище молоді, спираючись на результати соціологічних досліджень за сферами: здоров’я, освіта, зайнятість, участь в громадському житті. Аналіз статистичних даних показав високу самооцінку власного здоров’я, при цьому спостерігається зростання розповсюдженості шкідливих звичок в молодіжному середовищі; усупереч високого рівня освіченості третина молоді не задоволена якістю освіти; щороку збільшується частина молоді, що не працює за різних причин; демонструється ситуативна громадянська суспільна активність молоді.

Оглядова стаття присвячена проблемі дослідження й аналізу стану і розвитку навчання та освіти дорослих (НОД) в світі, які здійснюються міжнародними організаціями, зокрема з допомогою Всесвітнього моніторингу розвитку навчання та освіти дорослих, що проводиться Інститутом навчання впродовж життя ЮНЕСКО. Розглянуто сфери і напрями, які вивчаються у глобальному масштабі, та яким чином зібраний позитивний досвід країн-членів ЮНЕСКО сприятиме подальшому прогресу навчання та освіти дорослих. Рішення регулярно збирати і надавати змістовні інформаційні та аналітичні ресурси щодо розвитку навчання та освіти дорослих, приділяючи особливу увагу проблемі участі в їх окремих видах, було затверджено у «Беленських рамках дій», прийнятих державами-членами ЮНЕСКО у 2009 р. На основі поданих країнами звітів досліджуються наявні моделі участі, приклади ефективних і неефективних практик у підвищенні рівня загальної участі в НОД і, зокрема, в охопленні найбільш вразливих і малозабезпечених груп населення. Результати дослідження стану НОД на глобальному рівні відображені у серії «Всесвітніх доповідей про навчання та освіту дорослих».Показано, що глобальний моніторинг є інструментом підведення підсумків поточних змін і аналізу даних, що відображають прогрес, досягнутий в навчанні та освіті дорослих у п'яти сферах: політика; управління; фінансування; якість; участь, інклюзивність і рівність. Наголошується, що при тому, що НОД може сприяти сталому розвитку, більш здоровому суспільству, кращому працевлаштуванню та більш активній громадянській позиції, аналіз даних моніторингу свідчить про нерівномірність участі та відсутність адекватного прогресу у цій сфері, недостатність фінансування, а також недостатність використання потенціалу навчання та освіти дорослих. Всесвітній моніторинг стану навчання та освіти дорослих покликаний привернути увагу всіх країн до важливості мобілізації зусиль і ресурсів для розвитку цієї сфери, що, в свою чергу, дозволить реалізувати 17 Цілей сталого розвитку тисячоліття.Ключові слова: навчання та освіта дорослих; всесвітній моніторинг; Всесвітня доповідь про навчання і освіту дорослих; Інститут навчання впродовж життя ЮНЕСКО.

Освіта, з позицій суспільства, є основним засобом розвитку гуманістичної сутності людини. Це по-перше. По-друге, суспільство, держава забезпечує соціальний захист населення від безробіття шляхом надання освітніх послуг, підвищення його конкурентоспроможності на ринку праці. По-третє, відбувається задоволення потреб суспільства в продуктивній силі. Звичайно ж, щоб освіта стала такою цінністю, необхідно створити в суспільстві достатньо конкурентні умови для використання цієї сили. Інакше будемо формувати соціальний капітал для інших країн. Наявність згаданих умов необхідно для боротьби з міграцією, втратою «робочих рук», «витоком мізків». І ще важливий аспект державно-громадської цінності освіти. Вона є (у всякому разі, повинна бути) джерелом інноваційного розвитку економіки, інформатизації суспільства. Для того, щоб освіта стала такою, потрібна не просто її модернізація і / або інтеграція в європейський, світовий освітній простір. Необхідні нові підходи, перехід від традиційного підходу до інноваційної освіти, що забезпечує розвиток творчих здібностей, націленість на пошук і використання інновацій як в змістовному наповненні навчальних програм так і в засобах навчання. Метою дослідження, результати якого викладені в даній статті, є розробка (на концептуальному рівні) моделі управління якістю освіти і науки, концепції їх реформування. Вищезазначена концепція може інтерпретуватися як одна з умов вирішення найважливішої державної проблеми – прогресуючого економічного і технологічного відставання України в області інновацій від високорозвинених держав. з усіма наслідками економічного і політичного характеру. Не менш важливою проблемою, вирішення якої також залежить від ефективності, якості і прозорості вищої освіти в Україні, є проблема забезпечення сталого розвитку. Відомо, що катастрофи людство уникне через створення нешкідливих для біосфери ноотехнологій. Саме на це повинно бути спрямований потенціал освіти і науки України. Авторами дослідження, результати якого подано в цій статті, розроблені і концепція освітньої діяльності, і проекти рішень найбільш важливих проблем. Це внутрішні і зовнішні проблеми життєдіяльності нашої держави. До внутрішніх, найбільш важливим, першочерговим ми відносимо дві проблеми: 1) мінімізація корупції в органах державної влади, зростання ефективності економічного управління і 2) судова реформа. На вирішенні цих проблем наполягають і громадяни країни, і наші зарубіжні партнери. Від розв’язання цих проблем залежить не тільки успішність країни (прихід зовнішніх інвестицій, підняття рівня життя людей), але і, скажемо прямо, її виживання. Щодо зовнішніх проблем, то найбільш важливими є: повернення окупованих територій, забезпечення безпеки, суверенітету і цілісності України. Підходи до кардинального вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем, що пропонуються нами – це низка тем, які могли б викладатися в рамках напрямів підготовки студентів університету майбутнього.

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

Актуальність. Сьогодні в умовах реформування середньої освіти «Нова українська школа» традиційно залишається стратегічним пріоритетом на державному рівні збереження здоров’я населення. Для успішного вирішення цього питання потрібно підсилити професійну підготовку фахівців фізичного виховання й спорту у вищих освітніх закладах з урахуванням нових вимог, у зв’язку з чим потрібно створити належні умови, що сприятимуть формуванню потреби в студентів до самостійного впровадження здорового способу життя, удосконалять навички та вміння, прискорять становлення особистості студента за високим професійним рівнем, змінять світоглядні позиції особистості, змусять студента серйозно, відповідально й творчо підходити до шляхів залучення громадян до ведення здорового способу життя. Мета статті – розробити програму до спецкурсу «Формування позитивного ставлення до здорового способу життя громадян», що сприятиме формуванню професійних компетентностей у студентів фізкультурного профілю. Матеріал і методи. До спецкурсу залучено 60 студентів ІІІ–ІV курсів спеціальності 017 «Фізична культура і спорт», 014.11 «Середня освіта (Фізична культура)» факультету фізичного виховання Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Під час дослідження застосовано методи теоретичного пізнання й конкретно-наукові. Результати роботи. Представлено програму до спецкурсу «Формування позитивного ставлення до здорового способу життя громадян», розкрито її структуру й зміст, розроблено методичні рекомендації, а також визначено педагогічні умови, що сприятимуть оволодінню професійними компетентностями. Висновки. Упровадження спецкурсу «Формування позитивного ставлення до здорового способу життя громадян» у процес підготовки фахівців фізичного виховання у вищих навчальних закладах підсилить набуття професійних компетентностей, запропонований алгоритм дій дасть змогу опанувати необхідні практичні навички й здійснювати перенесення знань із навчальної ситуації в професійну діяльність.

Освіта – це шлях у майбутнє. Перед сучасним суспільством стоїть багато задач, і одна з найважливіших – створення перспективної системи освіти, здатної підготувати населення до життя в новітніх умовах цивілізації. З впровадженням Болонського процесу в навчальний процес виникла необхідність у створенні нових і удосконаленні старих педагогічних технологій; також можна відзначити, що вже існує система освіти, яка вирішує ряд проблем нашої сучасності – дистанційна освіта, – але із відомих причин у вузах нашої країни використовується на «первісному рівні» або не використовується взагалі. Дистанційна освіта є похідною від традиційної системи освіти. Нова технологія навчання підпорядковується основним законам педагогіки, але при цьому перетворює їх відповідно до нових умов навчання і вимагає переосмислення в рамках освітніх установ.Чому виникла необхідність створення ДО? Адже по всій країні велика кількість різних навчальних закладів і середнього, і вищого ступенів, і різних за спеціалізацією. Але не кожна людина має можливість одержувати освіту. І на це є багато причин через необхідність поєднання навчання з роботою, географічна віддаленість від обласних центрів та престижних навчальних закладів і т.п. Ще одна з причин створення ДО – розвиток технології, що прискорюється з великою швидкістю. Нові технології – інформаційні, комп’ютерні та телекомунікаційні, не тільки впливають на характер процесу трансформації світової цивілізації, але і викликають масову потребу в навчанні і постійному підвищенні кваліфікації представників майже всіх професій, а це в свою чергу викликає зміни в формі та змісту навчання.Виділимо основні характерні риси дистанційного навчання.Гнучкість. Студенти не відвідують регулярних занять у вигляді лекцій та семінарів, а працюють у зручний для себе час, у зручному місці в зручному темпі, що дає велику перевагу для тих, хто не може або не хоче припинити свій звичайний уклад життя. Від студента формально не вимагається якого-небудь освітнього цензу.Модульність. В основу програм дистанційного навчання покладено модульний принцип. Кожний курс створює цілісну картину про певну предметну галузь. Це дозволяє з набору незалежних курсів-модулей формувати програму, що відповідає індивідуальним або груповим (наприклад, для персоналу окремої фірми) потребам.Економічна ефективність. Досвід російських недержавних центрів дистанційного навчання показує, що їхні витрати на підготовку фахівця складають приблизно 60% від витрат на підготовку фахівців за денною формою навчання. Відносно низька собівартість навчання забезпечується за рахунок використання технологій дистанційного навчання.Нова роль викладача. На нього покладаються такі функції, як координація пізнавального процесу, корегування курсу, що викладається, консультування під час складання індивідуального навчального плану, керівництво навчальними проектами тощо. Асинхронна взаємодія студентів та викладача припускає обмін повідомленнями шляхом їхніх взаємних помилок за адресами кореспондентів. Це дозволяє аналізувати інформацію, що надходить, і відповідати на неї в зручний для кореспондентів час. Засобами асинхронної взаємодії є електронна голосова пошта або електронні комп’ютерні мережі.Спеціалізований контроль якості освіти. Як форми контролю в дистанційному навчанні використовуються дистанційні іспити, співбесіди, практичні, курсові й проектні роботи, екстернат, комп’ютерні інтелектуальні тестуючи системи. Слід особливо підкреслити, що розв’язання проблеми контролю якості дистанційного навчання, його відповідності освітнім стандартам має принципове значення для успіху всієї системи. Від успішності її розв’язання залежить академічне визнання дистанційних курсів, можливість заліку їх проходження традиційними навчальними закладами. Тому для здійснення контролю в системі дистанційної освіти повинна бути створена єдина система державного тестування.Використання спеціалізованих технологій і засобів навчання. Технологія дистанційного навчання – це сукупність методів, форм, засобів взаємодії з людиною в процесі самостійного, але контрольованого засвоєння певного масиву знань. Навчальна технологія будується на фундаменті певного змісту і повинна відповідати вимогам його подання. Зміст, що пропонується до засвоєння, акумулюється в спеціальних курсах та модулях, призначених для дистанційного навчання. Враховуються наявні в країні освітні стандарти, а також банки даних і знань, бібліотеках відео сюжетів тощо.Паралельність. Навчання здійснюється паралельно з професійною діяльністю або з навчанням за іншим напрямком.Велика аудиторія.Соціальна рівність. Рівні можливості одержання освіти незалежно від місця проживання, стану здоров’я, соціального статусу.Інтернаціональність. Можливість одержання освіти у навчальних закладах іноземних держав, не виїжджаючи зі своєї країни.Позитивний вплив. Підвищення творчого та інтелектуального потенціалу людини за рахунок самоорганізації.Отже, дистанційна освіта характеризується високим професіоналізмом, прагненням до співробітництва, самоствердженням і високим рівнем комунікації з колегами.

Анотація Сьогодні є очевидним той факт, що без підвищення соціальної ефективності та результативності державного управління неможливо побудувати сучасну економіку, сформувати справедливі суспільні відносини, вийти на новий рівень якості життя населення, досягти зростання авторитету будь-якої країни в сучасному світі. Тому реформування системи державного управління в Україні є ключовим фактором модернізації управлінської діяльності та розвитку інституційних засад державності. Метою статті є дослідження і аналіз результатів виконання завдань і напрямів реформування системи державного управління в Україні та формування певних їх оцінок через різні показники та індикатори. Наукова новизна. Розглянуто способи оцінювання завдань Стратегії реформування державного управління на основі аналізу даних досліджень експертів та опитувань державних службовців. Висновки. З 2016 року в Україні відбувається реформа державного управління відповідно до завдань затвердженої «Стратегії реформування державного управління України на 2016–2020 роки». При цьому практичними напрямами цієї Стратегії, які заслуговують на увагу, є: «Державна служба та управління людськими ресурсами» і «Надання адміністративних послуг та адміністративна процедура». Важливо відзначити, що оцінки експертів та державних службовців співпадають за багатьма показниками щодо завдань Стратегії. Як завжди, залишається велике питання до показника «Справедливість і конкурентоспроможність системи оплати праці державних службовців», яке так і не вирішене. При подальшій реалізації завдань Стратегії мали би бути залучені представники освітніх та наукових установ і науковці галузі знань «Публічне управління та адміністрування».

На сучасний соціум значною мірою впливають нові інформаційно-комунікативні технології, які висувають додаткові вимоги й до вітчизняної системи вищої освіти. Проте, в Україні й дотепер використовуються класичні підходи до надання освітніх послуг, які не в повній мірі дозволяють розв’язувати важливі проблемні питання. В умовах адаптивного карантину спричиненого COVID-19, коли виникла гостра потреба переходу до онлайн-навчання усіх освітніх закладів країни, організація дистанційного навчання стала справжнім викликом для української освіти. Вимушене дистанційне навчання поставило перед закладами вищої освіти непрості завдання організувати навчання за умови, коли викладач не може бути поруч і коли традиційні способи подачі інформації та оцінювання знань недоступні. Потреба активного використання можливостей віртуального середовища, широкого спектру сучасних інноваційних моделей навчання, зокрема дистанційного навчання, стала нагальною. Разом з тим, реалізація дистанційного підходу забезпечує низку переваг: можливість навчатися в будь-який час, у будь-якому місці, без відриву від основної діяльності, у своєму темпі; доступність навчальних матеріалів; мобільність; індивідуальний підхід. Такі нововведення не просто створюють комфортні умови для навчання, вони сприяють вирішенню проблеми економії коштів, поєднання студентами роботи й навчання. Дистанційне навчання забезпечує можливість охоплювати значно більшу аудиторію студентів, створює умови для ефективного використання навчальних площ і технічних засобів, що й обумовлює значно вищу його рентабельність порівняно з традиційним. Зазначені переваги підтверджують актуальність впровадження дистанційного навчання у вітчизняну систему закладів вищої освіти. Головною метою дистанційної освіти є надання рівного доступу та рівних освітніх можливостей населенню в будь-яких місцях країни за допомогою інформаційних і телекомунікаційних засобів, а також підвищення якісного рівня освіти за рахунок більш активного використання наукового й освітнього потенціалу провідних університетів, академій, інститутів, наукових центрів та інших освітніх установ.

Стаття присвячена дослідженню соціальної комунікаційної складової у нормативній базі сучасної української відновної медицини. Метою статті визначено аналіз комунікаційних аспектів у нормативно-правових базах Міністерства охорони здоров’я та Міністерства соціальної політики за період Незалежності України. Нині варто наголосити на тому, що існує потреба дослідження комплексного підходу до системи комунікацій, інформаційної та соціальної діяльності, якою володіє Міністерство охорони здоров’я (МОЗ) та Міністерство соціальної політики України (Мінсоцполітики). Система комунікацій обумовлюється низкою параметрів, до яких варто зарахувати правові, управлінські, організаційні, інформаційні, фінансові, освітні технології, що ґрунтуються та реалізуються на трьох базових рівнях: місцевому, регіональному та центральному. У статті розглянуто низку законів та нормативних документів, актів, які прямо чи опосередковано стосуються комунікаційної складової сучасної медичної галузі. Констатовано, що програма інформування українського населення щодо послуг відновної медицини має здійснюватись органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади на загально-комунікаційному рівні. У роботі розкрито законодавчу базу незалежної України для виявлення прогалин щодо комунікаційної складової сучасної медичної сфери.

У статті проаналізовано суспільно-політичні, організаційно-педагогічні передумови й особливості становлення і розвитку в Угорщині системи професійної підготовки андрагогів; розглянуто її нормативно-правове забезпечення (Постанова Міністерства Людських Ресурсів 18/2016 (VIII. 5) «Про спільні вимоги щодо підготовки бакалаврів та магістрів професійно-технічної освіти, а також загальні вимоги до підготовки вчителів», Закон «Про освіту дорослих» та ін.). Науково обґрунтовано особливості організації і змісту професійної підготовки андрагогів в університетах Угорщини. З’ясовано, що підготовка андрагогів відбувається на рівні бакалаврату (Організація спільноти) і магістратури (Андрагогіка), здобути яку можна як у педагогічних, так і непедагогічних закладах вищої освіти. На основі аналізу навчальних планів і програм професійної підготовки андрагогів визначено особливості змісту, зокрема показано, що він побудований на принципах науковості, проблематизації, інтегративності, індивідуалізації, диференціації, варіативності, прогностичності, цілісності. Підтверджено, що велику частку професійної підготовки становлять знання про функціонування людини на сучасному ринку праці, принципи розвитку і навчання співробітників організацій та особливості сучасних технологій навчання дорослої людини. Набуті знання можуть стати у нагоді для аналізу стану та змін, що відбуваються у сфері освіти дорослих, допоможуть планувати, організовувати й просувати просвітницьку діяльність для дорослих відповідно до чинного законодавства та соціальних, професійних і освітніх стандартів. Показано, що вкрай важливим напрямом діяльності андрагогів в Угорщині є робота з інтегрування найбільш незахищених верств населення в соціум, а також із розвитку освітніх, наукових, інституційних і методичних навичок. Ключові слова: андрагог, професійна підготовка, навчальний план, Угорщина.

У статті розглядається соціокультурний аспект феномену філософії здоров’я в традиційній культурі молоді гірських регіонів Українських Карпат. На підставі опрацювання філософської, психолого-педагогічної, етнографічної літератури, вивчення архівних матеріалів, етнографічних досліджень, анкетування студентів, автори розкривають феномен процесу культивування здорового способу життя людини крізь призму етнокультурних традицій, видів діяльності та способів життєзабезпечення населення гірських регіонів. Методологічні засади дослідження складають теоретичні засади етнографічних, психолого-педагогічних та філософських наук щодо вивчення унікальності процесу взаємодії людини і гірського середовища, людини і автентичної культури в контексті етнопедагогічного, етнокультурного та середовищного підходів. Авторами наголошується на тому, що філософія здоров’я людини, відображена в етнокультурних традиціях жителів гірських регіонів, є надзвичайно багатогранною, оскільки вона сприяє подоланню меж між тілесним та духовним, біологічним та соціальним, індивідуальним та глобальним і включає цілісність людської особистості, гармонію психофізичних сил, спосіб життя людини, основними параметрами якого є праця, побут, освітня, суспільно-корисна та культурна діяльність, різноманітні звичаї, традиції, поведінка людини. Наголошується, що вивчення та узагальнення сутності здоров’я з позицій фізичного, психологічного, соціального й духовного благополуччя дозволить виявити соціокультурні, медико-біологічні й психолого-педагогічні аспекти його формування, що в комплексі сприятиме покращенню рівня здоров’я населення гірських регіонів.

В інформаційному суспільстві, характерною ознакою якого є глобалізовано-інтегративні процеси, комунікативна культура є одним із провідних показників професійного рівня особистості. Особливо це стосується фахівців соціономічної сфери, роль якої в сучасному житті невпинно зростає. Зважаючи на це, їхня професійна підготовка в закладах вищої освіти має орієнтуватися на виховання людини інноваційного типу мислення і культури шляхом створення освітнього середовища, яке б ураховувало освітні новації, запити особистості, суспільні й державні потреби. Робота в соціономічній сфері передбачає задоволення різноманітних соціально значущих потреб населення з урахуванням індивідуальних запитів, що потребує від фахівців цього профілю організації комунікативної взаємодії на високому професійному рівні, здатності впливати на клієнта з метою досягнення найкращого результату. У зв’язку із цим особливої значущості у процесі формування комунікативної культури майбутніх фахівців у ЗВО набуває системність і безперервність педагогічного впливу на його динаміку, що актуалізує створення відповідної методичної системи. Обґрунтовано теоретичні засади методичної системи формування комунікативної культури майбутніх фахівців соціономічної сфери, спрямованої на виховання людини з творчим типом мислення і культури шляхом створення інноваційного освітнього середовища з урахуванням новітніх педагогічних розробок, запитів особистості, суспільних і державних потреб. Акцентується на ключових концептуальних положеннях, на які опирається побудова названої методичної системи, специфічних закономірностях і принципах формування комунікативної культури майбутніх фахівців соціономічної сфери: культуровідповідності професійного становлення особистості, гуманізації та гуманітаризації професійно-комунікативної підготовки на аксіологічних засадах, суб’єктності студента в навчальній і професійній діяльності, саморозвитку особистості в комунікативній діяльності, єдності свідомості та діяльності в комунікативній взаємодії, цілісності комунікативних функцій фахівця. Дотримання цих принципів у процесі професійної підготовки майбутніх фахівців соціономічної сфери забезпечує успішність функціонування методичної системи формування їхньої комунікативної культури.

У статті розглянуто напрями оптимізації професійної підготовки майбутніх аграріїв в Україні на основі британського досвіду. Метою цієї статті є аналіз основних контекстів удосконалення професійної підготовки майбутніх аграріїв у вищих навчальних закладах України на основі досвіду Великої Британії. У результаті дослідження в роботі згідно з поставленими завданнями проведено порівняльний аналіз сучасного забезпечення професійної підготовки майбутніх аграріїв закладами вищої освіти Великої Британії й України; розглянуто основні вимоги до професійної підготовки майбутніх аграріїв у вищих навчальних закладах України; висвітлено основні контексти (державний, регіональний, університетський) оптимізації підготовки майбутніх аграріїв в Україні на прикладі досвіду Великої Британії. У межах державного контексту необхідно створювати позитивний імідж сільського господарства й аграрної освіти; розробити й увести освітньокваліфікаційний рівень «Бакалавр з відзнакою» з додатковим роком стажування на виробництві. Діяльність у регіональному контексті має сприяти співпраці закладів вищої аграрної освіти з представниками фермерства, агробізнесу, суміжних галузей з надання консультаційних послуг, вирішенню питань місцевих територій і населення, харчової безпеки, екології, земле- й природокористування. В університетському контексті доцільно розробити «Вихідні положення академічних стандартів для аграрних наук і наук про продовольство» для чіткого й сучасного обґрунтування змісту, завдань, очікуваних результатів, відповідних навчальних програм і профілі «Придатності до працевлаштування у сільському господарстві й суміжних галузях» для висвітлення особливостей роботи в агропродовольчому секторі, освітніх і кар’єрних орієнтирів. Пропонуємо оптимізувати навчально-методичний інструментарій підготовки майбутніх аграріїв на основі варіативності форм, методів, засобів і прийомів навчання, творчого й обґрунтованого поєднання традиційних та інноваційних аспектів навчання та викладання, збільшити сферу використання інформаційно-комунікаційних засобів. У результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що напрацювання британських педагогів є корисними для впровадження у вітчизняну теорію й практику професійної підготовки якісних кадрів для вітчизняного агропродовольчого сектору.

Питання розвитку музичного мистецтва української діаспори є не- від’ємною частиною національної музичної культури та освіти. Різ- номанітні соціальні й економічні труднощі, дві світові війни, полон, примусові вивезення, панування більшовицького тоталітарного режиму й стали тими історичними підставами для еміграції. Життя діаспори укладалося так, що частина українських емігрантів, зокрема й митців, змушена була рятуватися виїздом за кордон. Більшість тих, хто осе- лився у США та Канаді, згодом стали невід’ємною складовою части- ною населення цих країн. Саме північноамериканська українська діаспо- ра належить до найбільш організованої національної меншини у світі з високим рівнем освіти і культури. Провідна роль у цьому доволі склад- ному процесі належить українським митцям, зокрема піаністам, праця яких сприяла розквіту української музичної культури. Мета роботи полягає в розкритті історичних передумов появи українських піаністів на теренах Північної Америки. Методологія дослідження спирається на хронологічний та історичний методи, що дає змогу детально окрес- лити періоди становлення української діаспори в часовій послідовності. Наукова новизна полягає у більш глибокому вивченні передумов появи піаністів у діаспорі, їхнього життя та побуту, способів виживання, праці та, головне, мистецької діяльності. Висновки. Загалом усе багат- ство соціальних, освітніх, культурних та мистецьких надбань україн- ської діаспори Північної Америки засвідчує, що, незважаючи на доволі складні матеріальні та соціальні умови, музиканти-переселенці постій- но підтримували музичну складову частину свого буття на чужині. У процесі розвитку музичного мистецтва та освіти діаспори вагому роль відіграли митці, зокрема й піаністи, творчі здобутки яких мають важливе історико-культурне значення не лише для національного, а й світового мистецького простору, а їхня яскрава педагогічна, концерт- на діяльність й активна громадянська позиція сприяють утвердженню української культури серед чужоземного населення.

У статті відстоюється положення, що духовну безпеку населення України здатне забезпечити лише демократичне правове суспільство, побудоване на основі правової компетентності та соціальної дові-ри його громадян, вияву високої громадянської позиції; одним із перспективних шляхів підтримання у суспільстві сталості і духовної безпеки, втілення ідей рівності і недискримінації є підвищення рівня правової культури та освіченості.Вищу освіту розглянуто як чинник розбудови правової держави, де правова культура громадян тісно пов’язана з усіма елементами правової системи формування правової культури молоді. Формування правової культури студентства визначене як тривалий процес, що реалізується в основному у середо-вищі ЗВО, визначає ступінь і характер правового розвитку особистості в суспільній правовій культурі, тісно взаємопов’язане з правовою освіченістю людини, зокрема, її розвиненою правосвідомістю, вмін-нями і навичками реалізовувати свої права, підпорядкувати поведінку вимогам правових норм.На основі аналізу наукової літератури встановлено, що складниками правової культури студентства є: повага до правових норм суспільства; наявність дієвих правових знань, норм права; висока культура, широка ерудованість; правові навички щодо реалізації суб’єктивних прав і свобод; особисто вмотиво-вана стала правомірна поведінка; громадсько-правова активність.Доведено, що у середовищі ЗВО є потреба у створенні цілісної системи формування правової куль-тури студентства із застосуванням різноманітних механізмів заохочення громадянської активності молоді, поширення студентського самоврядування, розвитку форм волонтерської діяльності та взаємо-допомоги. Визначено й охарактеризовано основні структурні компоненти системи формування право-вої культури студентської молоді у ЗВО: цільовий (формування всіх складників правової культури сту-дентства на основі принципів поінформованості та знань, доступності правової допомоги і підтримки, індивідуального підходу та толерантного ставлення; дотримання безпеки); суб’єкт-суб’єктний (надава-чі освітніх послуг, споживачі освітніх послуг, а також освітні стейкхолдери); організаційно-змістовий (зміст навчання студентів, специфіка виховної роботи та рівень студентського самоврядування тощо). The article defends the position that the spiritual security of the Ukrainian population can be ensured only by a democratic legal society, built on the basis of legal competence and social trust of citizens, the demonstration of a high civil position. One of the perspective ways to maintain sustainability, spiritual security in society and the implementation of the ideas of equality and non-discrimination is to increase the level of legal culture and education.High education is seen as a factor in building the rule of law, where the legal culture of citizens is closely linked to all elements of the legal system of youngsters’ legal culture. Students’ formation of the legal culture is defined as a long process, implemented mainly in environment of high education institutions. It determines the degree and character of individual’s legal development in public legal culture. Its closely interrelated with the legal personal education, including developed legal awareness, skills and abilities to realize own rights, and subject behavior to the requirements of legal norms.Based on the analysis of the scientific literature, the components of students’ legal culture are established. These are: respect the legal norms of society; availability the effective legal knowledge, legal norms; high culture, wide erudition; legal skills in the exercise of subjective rights and freedoms; personally motivated constant lawful behavior; social and legal activities.It is proved that there is a need to create an entire system of forming the students’ legal culture with the use of various mechanisms to encourage civic activity of young people, the spread of students’ government, the development of forms of volunteerism and mutual assistance. The main structural components of the system of formation students’ legal culture in higher education institutions are defined and characterized. Objective component (formation of all components the students’ legal culture on the basis of awareness and knowledge principles, availability of legal assistance and support, individual approach and tolerant attitude; safety). Subject-subjective component (providing the educational services, consumers of educational services, as well as educational stakeholders). Organizational and maintenance component (content of students’ education, specifics of educational work and the level of students’ self-government, etc.).

У статті представлено результати аналізу законодавчих актів національного та регіонального рівнів щодо фінансових інструментів стимулювання навчання дорослих у ЗВО досліджуваних європейських країн. Визначено, що національна і регіональна політика щодо залучення дорослих до навчання у закладах вищої освіти Франції, ФРН, Італії, Великобританії та Нідерландів спрямована на розширення участі дорослих у вищій освіті задля підвищення рівня працевлаштування, конкурентоспроможності та сталого економічного розвитку. Водночас з’ясовано, що досліджувані країни надають фінансову підтримку дорослим для здобуття вищої освіти у різній мірі, що безпосередньо впливає на кількість дорослих у вищій освіті цих країн. Так, виявлено, що у Франції, ФРН і Нідерландах спостерігається тенденція до збільшення дорослих, які вступають до ЗВО (ФРН – 922611 осіб у 2018 році проти 698506 – у 2010 році; Франція – 271288 осіб у 2018 році проти 202727 – у 2010 році; Нідерланди – 153417 осіб у 2018 році проти 96618 – у 2010 році), водночас у Великобританії та Італії показники свідчать про тенденцію до зменшення дорослих у вищій освіті (Великобританія – 275668 чоловік у 2018 році проти 314190 – у 2010 році; Італія – 376879 чоловік у 2018 році проти 451837 – у 2013 році). На підставі аналізу фінансових інструментів підтримки дорослих щодо навчання у ЗВО у досліджуваних європейських країнах визначено, що Франція і ФРН вирізняються розвиненою і усталеною системою державних і регіональних пільг для дорослого населення щодо участі у вищій освіті; у Нідерландах заслуговує на увагу триваючий експеримент фінансової підтримки та гнучкої оплати навчання у ЗВО, який позитивно впливає на збільшення кількості дорослих, які бажають отримати вищу освіту.Ключові слова: освіта і навчання дорослих; вища освіта; дорослі студенти; європейський простір вищої освіти; фінансування навчання дорослих.

Актуальність зумовлена об’єктивною потребою розв’язання проблемних питань підготовки майбутніх фахівців до підприємницької діяльності, що передбачає реалізацію інноваційних, а зокрема підприємницьких ініціатив громадян, формування «комфортного бізнес-клімату». Це сприятиме економічному поступу Української держави. Мета: проаналізувати існуючий стан підготовки майбутніх фахівців неекономічних спеціальностей до підприємницької діяльності, виокремити основні її здобутки, перешкоди й спрогнозувати перспективи розвитку здатності до підприємницької діяльності в учнівської молоді ЗП(ПТ)О. Методи: загальнотеоретичні методи аналізу і синтезу наукових праць, зіставлення й узагальнення концептуальних поглядів із досліджуваної проблеми. Результати: на підґрунті осмислення ходу і результатів процесів демократизації й ринкової трансформації національної економіки в Українській державі обґрунтовано необхідність реформування підготовки здобувачів професійної освіти до підприємницької діяльності як фахівців, котрі повинні мати високий рівень сформованості професійних і ключових компетентностей, бути глибоко обізнаними з теоріями та практиками менеджменту, вільно володіти техніками і прийомами самоменеджменту й орієнтуватися в економічно-правовому просторі підприємницької діяльності, а також бути здатними прогнозувати й об’єктивно оцінювати ступінь ризиків кожної ситуації підприємницької діяльності; узагальнено необхідність урахування суспільних чинників у процесах реформування професійної і підприємницької освіти майбутніх фахівців: зниження активності населення та скорочення виробництва, внаслідок пандемії COVID-19 і запровадження карантинних заходів; зміна пріоритетів у мотивації ділової активності й поведінки громадян (визначальним мотиватором професійної діяльності фахівців став мотив обережності); проаналізовано реалії підготовки молоді до підприємництва, що пов’язані з розробленням за запровадженням: освітніх стандартів з конкретних професій, освітніх програм, навчально-методичних видань, організацією та проведенням масових заходів, онлайн-курсів, навчальних занять, конкурсів тощо; констатовано, що метою створення цих напрацювань передбачено забезпечення якісної підготовки здобувачів різних рівнів освіти до підприємництва, а також розвитку підприємливості як однієї з ключових компетентностей; з’ясовано, що підготовка здобувачів освіти до започаткування власної справи є епізодичною, і як наслідок, – маємо незначні зрушення в рівнях сформованості підприємницької компетентності учнівської і студентської молоді; недостатній рівень спеціальних знань у сфері ринкової економіки і відсутність досвіду підприємницької діяльності педагогів також знижує ефективність підготовки здобувачів освіти до підприємництва; реальне ознайомлення учнів із природою підприємницької діяльності відбувається здебільшого в системі позашкільної і, зокрема неформальної освіти. Висновки: узагальнено, що в сучасному науково-освітянському просторі провідною метою підготовки здобувачів освіти до підприємницької діяльності вважається їх ознайомлення із сутнісною природою цієї активності, набуття первинних знань і відповідних умінь; встановлено, що найбільш значущим засобом розвитку здібностей суб’єктів навчання до відкриття своєї справи і успішного провадження підприємницької діяльності слугує набутий ними первинний досвід практичної діяльності як визначальний чинник у виборі випускниками закладів загальної середньої освіти такої сфери професійної діяльності, котра була б пов’язана з підприємництвом; обґрунтовано, що наскрізною ідеєю методики розвитку підприємницької компетентності майбутніх фахівців у закладах професійної освіти є активізація, прояв і вдосконалення індивідуально-особистісних якостей для успішної підприємницької діяльності; доведено, що в результаті зміщення акценту з власне викладацько-навчальної діяльності педагогічних працівників на активізацію механізмів когнітивної активності й творчої самостійності учнів, в освітньому процесі забезпечується опанування ними алгоритмів і способів самостійного конструювання траєкторії особистісного зростання.

У статті проаналізовано проблеми цифрової нерівності або цифрового розриву в сучасному інформаційному суспільстві через призму міждисциплінарного інформаційно-комунікаційного підходу. Цифрова нерівність розглядається на міжнародному рівні та рівні соціуму як складний і багатоаспектний процес. Показано специфіку digital divide через поведінку «інфобагатих» і «інфобідних». Охарактеризовано основні соціальні чинники впливу на цифрову нерівність і специфіку їхнього прояву в Україні. Інформаційна нерівність як вид соціальної нерівності існувала завжди в усіх суспільствах і є їх невід’ємною характеристикою. Більшу частину своєї історії населення розділялось на освічену, інформаційно обізнану еліту й малоосвічену масу. Можливості доступу до знань/інформації мали переважно вихідці з вищих прошарків. Останнє відповідало їхньому статусу і відгороджувало від маси. Digital divide тією чи іншою мірою присутній в усіх суспільствах і вважається однією з головних соціально-економічних проблем, яку мають долати на національному і міжнародному рівнях. Без телекомунікаційних технологій сьогодні неможливо досягнути економічного зростання. Поширення товарів і послуг через Інтернет, безпаперові трансакції, безмежна оперативна інформація, безліч освітніх і науково-дослідних платформ значно змінюють світ. Доступ до Інтернету, використання інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), соціальних мереж, такі як Twitter, Facebook, створюють онлайн-групи зі схожими інтересами та проблемами. Інтернет і ІКТ певним чином видозмінюють суспільство, покращуючи взаєморозуміння, привчаючи людей знайомитись з новими ідеями, здійснювати ділові операції, оцінювати новини тощо, що певним чином, відсторонює, ізолює групи, не підключені до Інтернету. Інформаційна нерівність пояснюється також особистісно-соціальними чинниками, куди відноситься нерівні можливості соціальної адаптації до нових процесів і реалізації природних здібностей, світоглядні, психологічні (брак мотивації, потреби), мовні тощо

Визначено, що розвиток конкурентних переваг регіону полягає у постійному пошуку нових можливостей, необхідно, щоб цей процес був керованим, включаючи вивчення майбутніх потреб усіх зацікавлених сторін, розробку проектів та їх реалізацію. У розвитку конкурентних переваг регіонів беруть участь органи публічного управління, населення безпосередньо чи через участь у громадських ініціативах (некомерційних організаціях), бізнес-структури, що діють у регіоні або сфера діяльності яких пов’язана із цим регіоном; освітні та наукові організації. Органи публічного управління можуть бути як ініціаторами цього процесу так і організаторами. Велике значення має їх готовність до проектування розвитку конкурентних переваг регіонів та реалізації цих проектів. У той же час ініціаторами та організаторами можуть виступати й інші суб’єкти, проте в даному випадку була б доцільною підтримка з боку регіональної адміністрації (адміністративна, фінансова, юридична тощо). Зазначено, що джерелом конкурентних переваг регіону є розвиток таких специфічних сфер активності, як взаємодія та обмін знаннями між органами державної влади, місцевого самоврядування, науковими та освітніми установами, громадськими організаціями; підготовка керівних кадрів та фахівців органів державного регіонального управління та місцевого самоврядування, регіональних підрозділів органів влади; державно-приватне партнерство, запровадження державного індикативного планування та інші. У свою чергу, це сприяє розвитку пріоритетних сфер суспільної діяльності, наприклад, покращення якості життя населення, збільшення тривалості життя, розвитку регіональної економіки, формування сприятливої демографічної обстановки тощо. Зазначено, що можливості управління (прийняття рішень) на основі інформації, що отримується в реальному часі, в регіональних системах доступні не тільки операторам, але і всім користувачам. Завдання вирішується шляхом побудови інтегрованої системи: виробнича інфраструктура, новітні інформаційні технології. Впровадження інтелектуальних регіональних систем має стратегічний характер, визначає загалом конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Мета роботи. Мета полягає у дослідженні та визначенні впливу публічного управління на розвиток конкурентних переваг регіону. Методологія. При дослідженні загально-теоретичних проблем публічного управління на регіональному рівні використано такі методи дослідження, як аналіз, синтез, наукова абстракція. У дослідженні використано методи, які використані у розвитку конкурентних переваг регіону та визначені у працях Трухана О.Л., Васильцівa Т.Г., Столбовa В.Ф., Подольчак Н.Ю., Іващенко О.В., Ольшанська О.В., Кокнаєва М.О., Мойсеєнко І.П., Полевик Г.М., Коваленко М.А., Пастернак-Таранушенко Г.А., Мартинюк В.П. Наукова новизна. Уточнено поняття «конкурентоспроможність регіонів», що зі сторони впливу органів публічного управління передбачає гнучке, динамічне реагування складових регіону на зміни навколишнього середовища і здатність створювати нове оточення; визначення соціальних, економічних, технологічних, культурних тенденцій розвитку, що намітилися, своєчасне реагування і в той же час створення нових тенденцій. Розвинуто науково обґрунтовані напрями розвитку регіону залежно від його специфіки, а саме: організація інноваційних виробництв з глибоким ступенем переробки ресурсів; створення структур, що об’єднують учасників кластера, що представляють їх інтереси та здійснюють науково-технологічні та маркетингові дослідження; використання інноваційних технологій у вдосконаленні інфраструктури. Висновки. Представлені напрями впливу органів публічного управління на розвиток конкурентних переваг регіону є одним із рішень, вироблених за допомогою системи інформаційної підтримки аналітичної діяльності, організації комунікацій між існуючими виробництвами, науково-дослідними та навчальними закладами в регіоні, активізації обміну знаннями між ними.

Сучасний стан формування культури людських прав в Україні та світі характеризується неоднозначністю й суперечливістю. З одного боку, людські права майже одностайно визнаються цінністю загальнолюдської культури, існує розгалужена система міжнародних стандартів та інституцій щодо їх регламентації й захисту. З іншого боку, повага до людських прав, їх дотримання, гарантування нівелюються й знецінюються в умовах сучасних міжнародних збройних конфліктів, катастроф техногенного характеру, зменшення матеріальних і природних ресурсів тощо. Рівень культури людських прав як окремих індивідів, так й українського суспільства загалом не є високим. Це зумовлено й історичним минулим (адже індивідуалізм, у контексті якого розвивалися уявлення про людські права на Заході, не притаманний українському суспільству), і реаліями сьогодення. Тимчасова окупація територій і неоголошена війна в Україні є серйозним викликом людським правам, фактично спростуванням поваги до людського життя й людської гідності. У такій ситуації важливо, щоби як громадяни, так і представники державних структур мали знання у сфері людських прав і навички щодо їх реалізації та захисту. Метою статті є дослідження освітнього й науково-дослідного напрямів формування культури людських прав як основи демократії та цивілізованої держави, аналіз міжнародно-правових стандартів і національного досвіду. Вагому роль у формуванні культури прав людини в сучасній Українській державі відіграє міжнародне співробітництво. Інформування громадськості про права людини здійснюється в рамках діяльності міжнародних і регіональних організацій. Освіта в галузі прав людини - це необхідна умова запобігання порушенням прав людини, а також важливий внесок у процес організації справедливого суспільства. Таке суспільство характеризується повагою до прав кожного його члена, високим рівнем культури прав людини. Досягнення вагомих здобутків можливе лише на основі ефективної міжнародної співпраці, діалогу всіх сторін, досконалого забезпечення права людини знати свої права. Поряд із освітнім напрямом у формуванні культури прав людини важливу роль відіграє також науково-дослідний складник. Дослідження різних аспектів прав людини в кандидатських і докторських дисертаціях з юридичних, політичних, історичних, філософських наук, створення нових напрямів науки прав людини, відкриття наукових лабораторій, ініціативних науково-дослідних груп з підготовки колективних робіт, наукових праць із прав людини, студентських гуртків, спеціалізованих кафедр. Дуже важливим є розвиток і вдосконалення досвіду юридичних клінік, що сприяє формуванню в студентів знань, умінь і навиків, здобуття цінного досвіду реалізації, охорони, захисту прав людини. Головними векторами формування культури прав людини в українському суспільстві сьогодні є реалізація зобов'язань, які випливають з універсальних і регіональних міжнародних нормативно-правових актів, спрямованих на виховання всіх верств населення й забезпечення належних умов для проведення юридичних досліджень у галузі прав і свобод людини.

Оглядова стаття присвячена проблемі дослідження й аналізу стану і розвитку навчання та освіти дорослих (НОД) в світі, які здійснюються міжнародними організаціями, зокрема з допомогою Всесвітнього моніторингу розвитку навчання та освіти дорослих, що проводиться Інститутом навчання впродовж життя ЮНЕСКО. Розглянуто сфери і напрями, які вивчаються у глобальному масштабі, та яким чином зібраний позитивний досвід країн-членів ЮНЕСКО сприятиме подальшому прогресу навчання та освіти дорослих. Рішення регулярно збирати і надавати змістовні інформаційні та аналітичні ресурси щодо розвитку навчання та освіти дорослих, приділяючи особливу увагу проблемі участі в їх окремих видах, було затверджено у «Беленських рамках дій», прийнятих державами-членами ЮНЕСКО у 2009 р. На основі поданих країнами звітів досліджуються наявні моделі участі, приклади ефективних і неефективних практик у підвищенні рівня загальної участі в НОД і, зокрема, в охопленні найбільш вразливих і малозабезпечених груп населення. Результати дослідження стану НОД на глобальному рівні відображені у серії «Всесвітніх доповідей про навчання та освіту дорослих».Показано, що глобальний моніторинг є інструментом підведення підсумків поточних змін і аналізу даних, що відображають прогрес, досягнутий в навчанні та освіті дорослих у п'яти сферах: політика; управління; фінансування; якість; участь, інклюзивність і рівність. Наголошується, що при тому, що НОД може сприяти сталому розвитку, більш здоровому суспільству, кращому працевлаштуванню та більш активній громадянській позиції, аналіз даних моніторингу свідчить про нерівномірність участі та відсутність адекватного прогресу у цій сфері, недостатність фінансування, а також недостатність використання потенціалу навчання та освіти дорослих. Всесвітній моніторинг стану навчання та освіти дорослих покликаний привернути увагу всіх країн до важливості мобілізації зусиль і ресурсів для розвитку цієї сфери, що, в свою чергу, дозволить реалізувати 17 Цілей сталого розвитку тисячоліття.Ключові слова: навчання та освіта дорослих; всесвітній моніторинг; Всесвітня доповідь про навчання і освіту дорослих; Інститут навчання впродовж життя ЮНЕСКО.