Journal articles on the topic 'Освіта жінки'

У ХІХ ст. питання про зміст жіночої освіти було важливою частиною дискусій не лише про призначення жінки, а й про жіночий інтелект. Потрібно було пройти довгий шлях від найдавніших часів і до сьогодення, щоб здійснити зміни у свідомості суспільства на жіночу освіту. Міф про неспроможність жінки вирішувати важливі суспільні та життєві проблеми, опанувати знання та професійні навички розвіявся як марево. Питання жіночої освіти досить швидко посіло особливе місце в духовно-освітній політиці. Цьому, безсумнівно, сприяла та обставина, що духовенство здавна відчувало потребу в освіті жіночої половини населення і ця освіта, на їхню думку, повинна мати свої особливості, закономірності, і бути зорієнтована, передусім, на формування й набуття жінками настанов, педагогічних знань і вмінь, необхідних для належного духовно-морального виховання дітей. В даній статті розкриті і проаналізовані погляди великого подвижника православ’я святителя Фаддея Успенського на підготовку жінки до духовно-морального виховання дітей. Здійснено науково-теоретичне обґрунтування сутності і специфіки духовно-морального виховання у спадщині святителя. Педагогічні погляди та переконання архієпископа Фаддея багато в чому принципово відмінні від наріжних положень атеїстичної педагогіки та свідчать, наскільки великою і навіть трагічною за своїми руйнівними наслідками виявилася втрата ціннісної орієнтації педагогічної думки, що базувалася на духовності та православній вірі. Однозначно, повернення педагогічної спадщини архієпископа Фаддея (Успенського) в скарбницю нашої педагогіки відчутно збагатило б останню: осмислена з точки зору сучасних виховних проблем, вона може позитивно впливати на їхнє практичне вирішення, особливо в царині підготовки сучасних жінок до духовно-морального виховання дітей.Лише християнське виховання жінки може дати її дитині повноцінне щастя, так як абсолютно відповідає людському єству. «Якщо багато педагогів стверджують, що виховання зобов’язане бути гуманним, то хто може бути гуманнішим християнина, який пройнятий любов’ю до всіх людей, як до братів у Христі, – не говорячи вже про те, що лише християнство може навчити істинної любові до всіх людей, не виключаючи ворогів»

Стаття присвячена дослідженню становища і активності польських жінок у діяльності організацій «третього сектору». Визначено сфери, в яких жінки є найбільш залученими. Це – вирішення гендерних проблем, прав жінок та їх реалізації, соціально-економічний розвиток та інтеграція, соціальна допомога, охорона здоров'я, освіта, культура, громадянське суспільство тощо. Аналіз становища жінок у польських НУО здійснювався за наступними показниками: участь у правлінні організації, членство в організації, зайнятість в організації та волонтерство. Незважаючи на те, що у Польщі існує відносно невелика кількість жіночих організацій, необхідно визнати, що вони постійно розвиваються. Польські жінки представляють собою значну рушійну силу у формуванні правового демократичного суспільства. Беззаперечним є той факт, що сьогодні неурядові організації є дієвою платформою щодо захисту, розширення або просунення прав та можливостей жінок, їх суспільної діяльності. Відзначається зростаючий вплив польських жіночих НУО в суспільно-політичному житті країни.

У статті розглянуто життєвий шлях Олени Олександрівни Левковцевої, першої дівчини, яка була в 1919 р. зарахована до складу студентів Ніжинського інституту й пов’язала свою подальшу долю з педагогічною діяльністю в Ніжині. Особливу увагу приділено початку жіночої освіти в Ніжинській вищій школі. Основними джерельними свідченнями стали спогади самої Левковцевої, написані нею власноруч в 1968 р., архівні документи Ніжинського інституту та середньої школи № 4 міста Ніжина, а також спогади місцевих старожилів, які пам’ятали цю жінку. По суті, здійснено перше дослідження її життя та діяльності. Визначено найбільш проблемні питання біографії цієї жінки. Проаналізовано особливості та специфіку жіночого навчання в стінах Ніжинського вишу в 1916–1923 рр. Виявлено низку імен перших жінок, які здобували вищу освіту в цьому закладі у той період. Визначено важливість гендерної тематики в історичних студіях і подальші перспективи розвитку цієї теми. Статтю доповнено документальними свідченнями, що доводять факт прийому Левковцевої до складу студентів Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька наприкінці 1919 р.

Польські жінки традиційно відігравали важливу роль у підтримці духовної культури громади. Особливо відчутною була їх роль у великих містах імперії – Москві, Києві, Петербурзі та Одесі, де зосереджувалась значна кількість польського населення. Мета даної статті полягає у виявленні характерних рис участі жіноцтва в культурному житті полонії міст. Для цього використані методи індукції, аналізу, історико-типологічний метод. На підставі аналізу архівних джерел та досліджень з даної тематики встановлені форми участі жінок в системі освіти польського населення, філантропічній діяльності, підтримці національної культури – у розвитку театрального і музичного життя, розповсюдженні бібліотек тощо. Виявлено, що у всіх названих галузях жінки виявляли свої творчі здібності, організуючі різноманітні освітні заклади, громадські організації, мистецькі заходи.

Purpose. The article is dedicated to an empirical study of the socio-demographic specifics of obtaining electronic socio-psychological support by Ukrainian citizens during the COVID-19 pandemic. Methods. There were used an online survey on socio-demographic indicators and the author's block “Electronic psychological support” of the “Social and psychological support during the pandemic COVID-19 in Ukraine” survey (Laboratory of Social Psychology of Personality, Institute for Social and Political Psychology, NAES of Ukraine), which included 12 questions to determine the features of obtaining psychological support online, the ability to receive psychosocial support due to the electronic means, as well as social identification of respondents with their community of electronic support. Data processing was performed using nonparametric Mann-Whitney analysis of variance and one-way Kruskal-Wallis analysis of variance, the statistical program SPSS 26.0.Results. The survey lasted from October 2020 to May 2021, the sample was 100 people (84% – women), the average age – 30 years, mostly citizens with higher education. Socio-demographic indicators that regulate statistically significant differences between respondents in terms of obtaining electronic socio-psychological support were age, gender, education, satisfaction with financial security, residence status. Female respondents, with secondary education and satisfied with their financial support, are more likely than others to receive the ideas they really need through e-support tools. The frequency of finding solutions to their problems through e-support is mediated by female gender, secondary education, and young age (19–24 years). The joy of visiting a community where e-support is provided is related to younger age and living alone. Women and those who are more satisfied with the state of their financial affairs are more willing to listen to the problems of other users in the e-support community. In general, young people aged 19–24 are more likely than others to use electronic psychological support.Conclusions. The identified socio-demographic indicators should be taken into account when developing interventions for citizens’ socio-psychological support. It is recommended to provide appropriate support on a paid basis, take into account the need for a simple and intuitive interface and gamified forms of support, provide clear algorithms for psychological self-help in the face of pandemic challenges, and provide online socialization in the form of interesting group activities. Further research should be aimed at identifying the specifics of obtaining socio-psychological support by men and the elderly.Key words: socio-psychological support, remote psychological support, online interventions, COVID-19, social policy, socio-demographic indicators, social identification. Мета. Статтю присвячено емпіричному дослідженню соціодемографічної специфіки одержання укра-їнськими громадянами електронної соціально-психологічної підтримки під час пандемії COVID-19.Методи. У дослідженні використано онлайн-опитування за соціодемографічними показниками та авторський блок «Електронна психологічна підтримка» опитування «Соціально-психологічна підтримка в період пандемії COVID-19 в Україні» (лабораторія соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології НАПН України), що включив 12 питань на визначення особливостей одержання психологічної підтримки онлайн, міри здатності одержати психосоціальну підтримку в електронному форматі, а також міри соціальної ідентифікації опитуваних зі спільнотою електронної підтримки. Обробка даних здійснювалася за допомогою непараметричного дисперсійного аналізу Манна-Уітні та однофакторного дисперсійного аналізу Крускала-Уолліса у статистичній програмі SPSS 26.0.Результати. Дослідження тривало з жовтня 2020 до травня 2021 року, вибірка склала 100 осіб (84% – жінки), середній вік – 30 років, переважно містяни з вищою освітою. Соціодемографічними показниками, які регулюють статистично значущі відмінності респондентів за показниками одержання електронної соціально-психологічної підтримки, виявилися вік, стать, освіта, задоволеність фінансовим забезпеченням, статус проживання. Частіше за інших завдяки електронним засобам підтримку отримують респонденти жіночої статі із середньою освітою та задоволені своїм фінансовим забезпеченням. Частота знаходження жінками рішення своїх проблем завдяки засобам електронної підтримки опосередковується середньою освітою та молодшим віком (19–24 роки). Радість від відвідування спільноти, де особа отримує електронну підтримку, пов’язана із молодшим віком та проживанням наодинці. Жінки і ті, хто радше задоволений станом своїх фінансових справ, більш схильні вислуховувати проблеми інших користувачів у спільноті електронної підтримки. А загалом частіше за інших користу-ються засобами електронної психологічної підтримки саме молоді люди віком 19–24 роки.Висновки. Виявлені соціодемографічні показники мають враховуватися під час розробки програм соціально-психологічної підтримки населення. Рекомендовано здійснювати відповідну підтримку на платній основі, враховувати необхідність простого та інтуїтивного інтерфейсу й гейміфікованих форм підтримки, надавати чіткі алгоритми психологічної самодопомоги у разі зіткнення з пандемічними викликами, а також забезпечувати соціалізацію у вигляді цікавих групових активностей. Подальші дослідження мають бути спрямовані на виявлення специфіки одержання соціально-психологічної під-тримки чоловіками та особами старшого віку.Ключові слова: соціально-психологічна підтримка, дистанційна психологічна підтримка, онлайн-інтервенції, COVID-19, соціальна політика, соціодемографічні показники, соціальна ідентифікація.

Розглянуто головні підходи до визначення сутності статевого виховання/освіти, що сформовані у педагогіці на початок ХХІ ст. На основі представлених концепцій обґрунтовано положення про концептуальну відмінність статевого виховання/освіти та виховання/освіти гендерної. Зроблено висновки, що статеве виховання має концептуальні розходження із вихованням гендерним, яке визнає існування статевих відмінностей чоловіка/жінки, але спрямований на повноцінне розкриття особистості учнів (хлопчика та дівчинку), за рахунок їх гармонійного розвитку, тобто збалансування саме інструментальних та експресивних рис особистості.

У статті акцентовано увагу на проблемі соціалізації дитини в суспільстві, її здатності до самоусвідомлення та самовдосконалення, до активної участі у соціальному житті країни. Зазначено, що в Законі України «Про освіту» визначено мету повної загальної середньої освіти – всебічний розвиток, виховання і соціалізація особистості. Проте відмічено, що сьогодні процес соціалізації особистості у закладах освіти набув характеру другорядності, поступившись першочерговістю процесу навчання. З’ясовано, що В. О. Сухомлинський виділяв школу як один з найважливіших соціальних інститутів, що забезпечує підготовку учнів до життя у суспільстві, визначає можливості особистісного, громадянського й професійного вибору. При цьому педагог вважав читання книг важливим засобом соціалізації дитини. Здійснений аналіз дав змогу стверджувати, що читання для Василя Олександровича виступало засобом уведення школярів в систему людських знань, формування уявлень про головні етапи життя людства. Зосереджено увагу, що Василь Олександрович Сухомлинський під час читання творів акцентував увагу на можливості показу моральної краси рідного народу, його уявлення про щастя: воно не лише у коханні, сімейному благополуччі, а й в усвідомленні правильно вибраного місця в житті, у прагненні до світлого майбутнього, у нерозривному зв’язку особистого і суспільного. Обґрунтовано, що у практичній діяльності Павлиської школи учні під час читання отримували знання, які були корисними для них в контексті загальнолюдських проблем; переорієнтації змісту з об’єктивно-байдужного на визначення його місця і ролі в соціокультурному аспекті; інтеграції різних знань щодо проблем становлення жінки і чоловіка.

Стаття присвячена дослідженню гендерно-правових реформ у Швейцарії, які розглядаються у контексті питань щодо гендерної рівності та гендерної дискримінації. Швейцарія за рівнем гендерното розвитку входить до десятки європейських країн із найвищим показником забезпечення рівноправ'я статей у всіх сферах суспільства. Аналізується гендерно-правовий досвід цієї країни у політичній, соціально-економічній та інших сферах життя швейцарськото суспільства. Сьогодні Президентом Швейцарії є жінка. Так, наприкінці 2019 р. Президентом Швейцарії на наступний рік обрали Симмонетту Соммаруту. Слід зазначити, що 2019 р. у Швейцарії ознаменувався й тим, що за підсумками парламентських виборів депутатами стала рекордна велика кількість жінок - 42%. Тим самим Конфедерація обітнала за цим показником такі європейські країни, як Норветію, Італію та Францію. Безумовно такі факти вказують на актуальність обраної теми. Жіноче питання у Швейцарії має довгу історію. Першим кроком на шляху здобуття швейцарськими жінками гендерної рівності стала їх боротьба за виборчі права. Лише в 1971 р. швейцарські жінки нарешті здобули довгоочікуване виборче право після тото, як це питання було винесено на референдум. Після того, як жінки здобули виборче право, наступним кроком стало включення принципу гендерної рівності до швейцарської Конституції. В 1981 р. відбувся референдум щодо внесення до Основного Закону відповідних поправок, який надав позитивну відповідь. Наприкінці ХХ століття під впливом гендерно-правового реформування швейцарського суспільства відбулися зміни у політичному житті цієї країни. Наприклад, у 1984 р. Елізабет Копп стала першою жінкою-міністром Швейцарії. Наступні гендерно-правові реформи у Швейцарії пов'язані із забезпеченням рівноправ'я жінок та чоловіків у сім'ї. На референдумі 1985 р. жінки отримали рівні із чоловіками права у сім'ї. Важливу роль щодо вирішення гендерного питання відіграє Федеральний закон про рівноправ'я жінок і чоловіків, який набув чинності 1 липня 1996 р. Закон прямо забороняє будь-які форми дискримінації чоловіків і жінок, як прямі, так і непрямі. Закон застосовується в усіх сферах діяльності. Безпосередньо торкається таких сфер, як, наприклад, порядок прийняття на роботу, отримання освіти, виплата заробітної плати. У статті порушуються питання законодавчого вирішення легалізації проституції, скасування заборони абортів, порушується проблема гомофобії тощо. Зазначається про те, що випадки гендерної дискримінації все ще зберітаються у швейцарському суспільстві. Робиться висновок, що загалом досвід Швейцарії щодо гендерно-правових реформ має позитивне значення і заслуговує на його вивчення з метою його подальшого втілення у вітчизняному законодавстві. Адже Швейцарія визнана однією із найпрогресивніших країн світу, що докладають зусиль на шляху забезпечення рівноправ'я статей, успішно проводячи гендерно-правові реформи.

Сучасна парадигма забезпечення якості вищої освіти включає як один із компонентів акредитацію освітніх програм, яку здійснює Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Серед учасників акредитаційного процесу ключову роль від закладу вищої освіти відіграє гарант освітньої програми, який виконує важливі організаційні та комунікативні функції, а також координує освітню діяльність за програмою. Сьогодні всі ці аспекти не унормовані на рівні законо давства, не з’ясовані завдання гаранта й характеристики, які дають змогу виконувати відповідний функціонал, а також можливості закладу вищої освіти щодо визначення вимог до гарантів та їхніх повноважень. Мета статті – з’ясувати демографічні та кваліфікаційні характеристики гарантів українських закладів вищої освіти, їхню правову природу в аспекті залученості до внутрішнього забезпечення якості. Її досягнення, окрім вирішення конкретного науко вого завдання, дасть змогу окреслити подальші перспективи дослідження місця і ролі гаранта у формуванні освітньої програми, вироблення науково вмотивованих рекомендацій для закладів вищої освіти щодо створення і покращення локальних нормативних актів, які б структурували діяльність гаранта освітньої програми. Основними результатами статті стало те, що були досліджені основні параметри, які комплексно характеризують гаранта освітньої програми; виокремлені правові аспекти діяльності гаранта з огляду на українське законодавство та актуальні вимоги до забезпечення якості освіти. З’ясовані вікові, гендерні, кваліфікаційні (зокрема ті, які стосуються посади, наукового ступеня, вченого звання) характеристики гаранта освітньої програми, що дають змогу окреслити певний “портрет гаранта освітньої програми”. Дослідження показало, що “портрет гаранта” загалом відповідає основним характе ристикам науково-педагогічного працівника. Стосується віку, статі, посади, наукового ступеня та вченого звання: це може бути жінка або чоловік, працездатного віку, що має науковий ступінь, за званням – переважно доцент, за посадою – завідувач кафедри. Щодо правової природи гаранта, то важливо відзначити, що це не є окрема посада, проте заклад вищої освіти в межах автономії може наділити його повноваженнями, правами та певними функціональними обов’язками у части ні забезпечення якості освіти.

Статтю присвячено проблемі співвідношення між традиційними і модернізаційними вимірами в гендерній культурі індуїзму. Автором зроблено висновок про те, що жінки в класичних індуїстських текстах, таким чином, часто сприймаються як істоти нижчого порядку, іноді зведені до рівня шудр, незалежно від їх фактичної кастової приналежності. З іншого боку, образи жінок позиціоновані у вигляді різних богинь, які є, вочевидь, позитивними прототипами дхармічних жінок. Водночас традиційні гендерні ролі індуських жінок у домашньому господарстві в Індії, на думку дослідника, змінилися за останні п’ятдесят-сто років. Західні країни вплинули на ці зміни. Триваюче відновлення соціального статусу жінок призвело до значних змін, які стосувалися широкого спектра проблем: освіти, медико-санітарних заходів, сільських та промислових схем соціального забезпечення, проблем ранніх шлюбів, носіння паранджі, статусу вдів, виборчого права жінок, представництва жінок в органах влади. Соціально-статусне позиціювання жінок істотно поліпшилося завдяки буддизму. Жінки і чоловіки були рівними в етиці, яка була істотно пом’якшеною в аспекті розширення кількості прав жінок. У той час як патріархальне суспільство і патріархально-сексистська гендерна культура брахманізму залишалися незмінними, в буддійському суспільстві жінки набули більше свободи і розглядалися як незалежні, їм було дозволено ставати монахинями та бути релігійно- і соціально-активними особистостями.

Сучасні українці мають низку проблем, детермінованих низьким рівнем культури духовного та фізичного здоров’я. Суттєва роль у їх розв’язанні належить медичним фахівцям. Оскільки ідейні цінності освіти є найперше відображені у суспільствознавчому, гуманітарному контенті, мета нашого дослідження – визначити ідейний зміст гуманітарної підготовки майбутніх медиків у міждисциплінарному контексті. У ході дослідження використано методи аналізу наукової літератури, історико-порівняльного аналізу подій, явищ і процесів; аналізуючи зміст типових програм з дисциплін суспільно-гуманітарного циклу, використовуємо метод контент-аналізу, а також аксіологічний та гендерний методологічні підходи. На підставі результатів аналізу контенту навчальних програм з історії України, української культури, філософії та інших (у тому числі елективних) дисциплін, які викладають у медичних університетах України, охарактеризовано його національний та гендерний компоненти. Результати дослідження показали, що національний компонент змісту переважно відображає таку рису української ідентичності, як свободолюбність, частково – релігійність і громадську самодопомогу. Гендерний компонент майже відсутній, немає інформації про жіночі організації як середовище просвітницької роботи з питань охорони материнства і дитинства та охорони здоров’я в цілому, видатних жінок-медиків, гендерні аспекти філософії і медицини. Щодо вирішення поставленої наукової проблеми авторка пропонує оригінальні приклади імплементації національних та гендерних цінностей у вищу медичну освіту. При цьому головною ідейною засадою повинно бути визнання людини (у тому числі ненародженої дитини та/чи дитини з вадами, жінки/чоловіка з обмеженими можливостями тощо), її гідності, безпеки, здоров’я і життя найвищими індивідуальними та суспільними цінностями.

Специфіка рольової компетентності, структури та змісту ролей сучасної жінки, тих гендерно-рольових конфліктів, з якими стикаються жінки в актуальній повсякденній реальності, пов’язаною із розширенням рольового репертуару особистості, трансформацією ролей, – є важливими для вивчення – це стосується як рольового розподілу у сім’ї, так і можливості розподілити свій час між роботою та іншими сферами життя для жінок, які працюють і при цьому мають родину і дітей. У статті представлені результати емпіричного дослідження (n=204) рольової компетентності жінок, її взаємозв’язку із розподілом ролей у сім’ї та балансом «робота – життя». Метою статті є аналіз та обґрунтування результатів емпіричного дослідження взаємозв’язку рольової компетентності жінок із балансом «робота – життя» та ідеальними (бажаними) уявленнями про розподіл ролей у сім’ї. Гіпотеза емпіричної частини дослідження полягала у припущенні про те, що жінки відчувають гендерно-рольовий конфлікт, пов’язаний із стереотипним розподілом ролей, розбалансованістю «робота – життя» та низьким рівнем рольової компетентності. Дослідження показало, що в рольовому репертуарі рольова гнучкість більше пов’язана із загальним показником рольової компетентності, ніж рольова глибина. Розподіл ролей у сім’ї, на думку жінок, повинен в окремих сферах бути спільним для дружини і чоловіка (організація розваг, роль господаря / господині, сексуального партнера, організацію сімейної субкультури); належати чоловікові (матеріальне забезпечення сім’ї) або дружині (виховання дітей, емоційний клімат), що відповідає стереотипному традиційному розподілу ролей. Баланс між роботою та іншими сферами життя, можливість гармонійно розподіляти свій час у цілому знаходиться на рівні вище середнього, особливо у соціальних контактах. Однак має високий рівень балансу навантаження, який відповідає за можливість розподіляти час між різними сферами життя. Рольова компетентність пов’язана в окремих моментах як із розподілом ролей у сім’ї, так і з балансом «робота – життя», що частково підтверджує висунуту нами гіпотезу. Також у показниках рольової компетентності, розподілу ролей у сім’ї, балансі «робота – життя» були знайдені окремі статистичні відмінності за віком, рівнем освіти, сімейним статусом та кількістю дітей або їх наявністю.

У статті наголошується на необхідності застосування письменницького епістолярію в шкільному вивченні української літератури, зокрема наводяться методичні рекомендації щодо ознайомлення з творчістю Лесі Українки в 5-6 класах за новою програмою в умовах нової української школи. Творчість Лесі Українки ґрунтовно досліджена представниками різних наукових галузей, мистецьких напрямків, літературознавчих шкіл. Однак, окрім оприлюдненого, епістолярій письменниці містить вагому інформацію як для розуміння сутності мистецької спадщини зазначеного періоду в цілому, так і висвітлення особистих стосунків поетеси з видатними сучасниками та перебігу історичних фактів і подій. Зазначене в сукупності дозволяє науковцям і поціновувачам творчого здобутку Лесі Українки не лише заглибитися в розуміння джерел формування поетеси, прозаїка, драматурга, а й визначити роль жінки в суспільстві на помежів’ї століть, осягнути непрості родинні й особистісні стосунки тощо. Письменницький епістолярій сприяє відстеженню еволюції творчості митця. У наукових розвідках ми неодноразово наголошували, що епістолярій достовірно відбиває лабораторію авторського стилю, експериментування в пошуках жанру, є проявом психології творчості, гендерних відносин, світоглядних пошуків, ціннісних аспектів тощо. Авторкою доведено, що систематична робота на уроках української літератури в школі із застосуванням листів, спогадів, щоденникових записів письменника сприяє кращому засвоєнню навчального матеріалу. У висновках акцентовано, що епістолярні діалоги є невіддільною частиною духовної спадщини митця, відображають громадські інтереси й ідеали, обставини особистого життя, умови праці й творчості, розкривають суспільно-політичну й культурно-мистецьку атмосферу доби.

Актуальність дослідження. У статті розглянуто питання впровадження освітніх реформ у фізичне виховання школярів. Основною передумовою таких змін є бажання України інтегруватися в європейський освітній простір. Мета дослідження – здійснити порівняльний аналіз підтримки реформ серед учителів фізич- ної культури, які передбачені «Новою українською школою». Методи дослідження – аналіз та узагальнення літературних джерел, опитування учителів фізичної культури на основі анкетування, їх математична обробка та порівняльний аналіз. Опитано 391 учителя фізичної культури із семи областей України, а саме: Львівської (n=100 – 25,8 %); Івано-Франківської (n=53 – 13,6 %); Тернопільської (n=54 – 13,8 %); Хмельницької (n=48 – 12,3 %); Вінницької (n=50 – 12,8 %); Дніпропетровської (n=36 – 9,2 %); та Херсонської (n=50 – 12,8 %). Із них – 259 чоловіки, що становить 66,2 % та 132 жінки, що становить 33,8 % від опитаних нами педагогів. Відзначимо, що в опитування залучено педагогів із різним педагогічним стажем і рівнем кваліфікації. Так, серед опитаних учителів 175 осіб (44,8 %) мають вищу кваліфікаційну категорію; 100 осіб (25,6 %) – першу; 62 особи (15,9 %) – другу та 54 (13,8 %) – категорію «спеціаліст». Результати роботи та висновки. Виявлено різний рівень під- тримки освітніх реформ серед учителів фізичної культури. Найвищий рівень підтримки мають такі нововве- дення: навчання через діяльність ігровими методами як у класі, так і поза його межами – 78,6 %; забезпечення різних форм здобуття середньої загальної освіти – 71,3 %. Вище та нижче за середній рівень підтримки освітніх реформ мають інтегроване навчання – 51,6 %; зміна структури закладу освіти – 51,6 %; інклюзивне навчання – 42,2 % і 12-річний термін здобуття освіти – 28,1 %. Низький рівень підтримки в учителів фізичної культури мають вербальне оцінювання навчальних досягнень учнів – 19,7 %.

Актуальність дослідження. Зміна соціально-економічної ситуації й кризові явища в суспільстві стали причиною зниження фізичної активності молоді, унаслідок чого загострилася проблема збереження здоров’я особистості. Проведення дослідження зумовлено потребою адаптації фізичних навантажень до особливостей організму студентів та сутності наявних захворювань. Мета дослідження – проаналізувати стан, причини та динаміку соматичних захворювань студентів I–IV курсів. Матеріал і методи дослідження. Для визначення стану соматичних захворювань студентів 1–4 курсів навчання Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки використовували аналіз медичних карток. У роботі не використовували особисті дані осіб, які були залучені до дослідження. Аналізувалися лише їхні дані в узагальненому вигляді. Участь у дослідженні була добровільною та не передбачала жодної форми задоволення. Підбір навчальних груп студентів здійснювався випадковим методом. Загальна вибірка становить 50 306 осіб. Усі особи, які брали участь у дослідженні, давали згоду на участь у досліджені й на подальше опрацювання отриманих результатів, їх опублікування для вільного доступу. Статистичний аналіз зібраних даних виконували за програмним забезпеченням STATISTICA версії 6. Результати роботи. Установлено, що рівень захворюваності студентів має тенденцію до зростання показників соматичних розладів у негативну сторону. Найбільшу кількість осіб спеціальної медичної групи зосереджено на педагогічному факультеті, а найменшу – на факультеті мистецтв. Як показали наші дослідження, аналіз динаміки захворювань 2010–2016 рр. дає можливість констатувати, що відсоток «відносно здорових» осіб щороку зменшується. Найбільш розповсюджені хвороби серцево-судинної системи, шлунка та органів травлення, опорно- рухового апарату тощо. Під час аналізу нозологічних форм захворювань за гендерними ознаками треба зауважити, що відсоток жінок із I-го по ІV-й курс із протягом зазначеного періоду дослідження значно більший, ніж чоловіків. Збільшується також відсоток осіб, віднесених за станом здоров’я до спеціальної медичної групи. Лідером у цій групі за кількістю захворювань теж є жінки. Висновки. Загалом стан здоров’я студентів низький. Протягом навчання у вищому закладі освіти виявлено зростання серцево-судинних захворювань. Такий стан зумовлює розробку адаптивних методик оздоровлення й фізичного розвитку молоді.

У цій статті аргументована доцільність дослідження процесів формування цифрових навичок в умовах цифрової економіки, критично оцінено сучасний стан урядових та наукових досліджень рівня цифрових навичок українців. В статті представлено результати поглибленого емпіричного аналізу цифрових навичок українців, проведеного на основі банку відповідей респондентів опитування дослідницького проекту КНЕУ – HUAWEI «Цифрова економіка, вплив ІКТ на людський капітал та формування компетентностей майбутнього». Метою дослідження є доповнення та поглиблення наявних висновків та рекомендацій, шляхом розгляду результатів самооцінки цифрових навичок залежно від соціально-демографічних характеристик респондентів. Дослідження емпірично підтвердило вагомість впливу цих предикторів на рівень та диференціацію цифрових навичок . За результатами обробки емпіричних даних за допомогою пакету програм Statistical Package for the Social Sciences (SPSS) з побудовою та подальшим аналізом таблиць спряженості (крос-табуляції) визначено рівень цифрових навичок (загальний ( за критерієм мінімального рівня опанування) та в розрізі 5-ти сфер використання –інформаційна грамотність та навички роботи з даними ; комунікація та співпраця; створення цифрового контенту; вирішення проблем, кібербезпека ) залежно від віку, статі, спеціальності та доходу респондентів опитування. Виявлені цифрові розриви (диференціація рівня цифрових навичок) дозволили ідентифікувати пріоритетні сфери формування цифрових навичок - кібербезпека та вирішення проблем. Визначений пріоритетний перелік «діджитал -вразливих груп» населення –люди зрілого ( 36-45 років), передпенсійного (55-65 років) та пенсійного (віку старше 66 років); жінки; люди з освітою в галузях знань "Воєнні науки та національна безпека", «Гуманітарні науки та мистецтво", "Аграрні науки та ветеринарія", "Біологія та охорона здоров’я ". Хоча розмір доходу суттєво не впливає на цифрові навички респондентів, можливість зростання доходу при умові більш високого рівня цифрових навичок може використовуватися як мотиватор їх формування та удосконалення. Результати дослідження , а також розроблені пропозиції, спрямовані на подолання цифрової інклюзії, можуть бути корисними для Міністерства цифрової трансформації, інших урядових та асоціативних структур, представників науки та освіти при плануванні та реалізації заходів, спрямованих на зростання.

У статті на основі виявлених архівних і газетних матеріалів висвітлено діяльність філій і кружків (гуртків) “Союзу українок” на Товмаччині. Автор, на прикладі трьох філій, у м. Товмач, м. Оти­нія і м. Тисмениця, та кількох сільських кружків, відобразив роботу української жіночої органі­зації на теренах повіту, схарактеризував їхню організаційну, культурно-освітню та громадсько-політичну діяльність. Організаційна робота філій полягала в заснуванні низових осередків – кружків у населених пунктах, що належали до меж діяльності тієї чи іншої філії. Найуспішнішою у цьому напрямку була діяльність Тисменицької філії. Культурно-освітня робота “Союзу українок” у Товмацькому повіті представлено через влаштування різних свят, урочистих заходів на честь видатних українських письменників, громадських діячів, через організацію і проведення різноманітних освітніх лекцій і курсів для жіноцтва, через налагодження мережі “захоронок” (дитячих садків) та опіку над дітьми з бідних українських сімей. Також у статті показано громадсько-політичну діяльність “Союзу українок” Тов­мач­чини в частині участі союзянок у виборах по польського парламенту. Так само дослідник навів приклади співпраці жіночої організації з іншими українськими культурно-освітніми та економічними товариствами “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”. Методологічною основою для написання статті слугували принципи об’єктивності й істо­ризму, діалектичного розвитку, сходження від абстрактного до конкретного, термінологічний і сис­темний. У роботі використано методи аналізу і синтезу, узагальнення та класифікації, архівної та бібліографічної евристики, джерелознавчої критики, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний методи. Ключові слова: “Союз українок”, Товмаччина, жінка, філія, кружок, свято.

Дослідження змін темпоральних уявлень останнім часом актуалізувалися в межах технічних наук, у комунікативістиці, історії, психології, культурології та мистецтвознавстві. Поширеними стали практики переосмислення часу історичного, як результат — звернення до явища презентизму, у якому «суспільство переорієнтовується на поточний момент» (Д. Рашкофф), контекстність відтворюється через повсякденний приватний досвід, а емоційність/емпатичність є своєрідним посередником для розуміння минулого. Метод «дослідження життєвих історій» запропонований автором як спосіб представлення історико-журналістського контексту через взаємодію між індивідуальним досвідом і узагальненими практиками та як можливий варіант виходу з неподоланої досі кризи ідентичності дисципліни «Історія журналістики». В американському журналістикознавстві такий міждисциплінарний підхід зреалізовано в діяльності Асоціації освіти в галузі журналістики та масових комунікацій, у просторі академічних дискусій: відповідну тематичну підбірку проаналізовано в журналах Journalism & Mass Communication Educator (JMCE) та American Journalism. Історія журналістики як дискурс пам’яті очевидців та свідків у статті проілюстрований трьома видами усноісторичних матеріалів: класичні традиційні архіви медіаеліти (колекції Колумбійського університету Columbia University’s Oral History Research Office, Інституту медіадосліджень Пойнтера); архіви журналістських об’єднань та спільнот (Фонд «Усні історії» Вашингтонського пресклубу, проєкт пенсільванських журналістів Newspaper Journalists Oral History Program, журналістів Айови Iowa Journalists Oral Histories) з окремішнім проєктом «Жінки в журналістиці»; на прикладі ресурсу Riptide представлені осучаснені варіанти подання історико-журналістської інформації.

Зовнішність, образ зовнішності і сприйняття власної зовнішності важливі не тільки з естетичної точки зору, а й впливають на самопочуття людини, входять у структуру її Я-концепції, важливі для особистісної ідентичності, формування Я-образу. Вони формуються не лише під впливом особистісних чинників, але і соціально-психологічних: суспільних норм, цінностей, стереотипів масової свідомості. Нині сфера досліджень стереотипів зовнішності стрімко розвивається, однак здебільшого вона представлена зарубіжними роботами. Вітчизняні дослідження мало представлені у цій проблематиці. Мета дослідження: емпірично дослідити ставлення до власної зовнішності, гендерних стереотипів щодо нього, питань дискримінації за ознаками зовнішності та соціально-демографічних відмінностей у цьому ставленні. Методи дослідження: авторська методика з визначення ставлення до власної зовнішності. Вибірка – 186 осіб. Аналіз результатів дозволив виокремити 5 компонентів у ставленні до власної зовнішності (шкал, які пояснюють 67,44% сумарної дисперсії): гендерні стереотипи зовнішності; дискримінація за зовнішністю; задоволеність власною зовнішністю; бажання покращити зовнішність; оцінка власної зовнішності. Були знайдені відмінності у результатах за статтю, віком і рівнем освіти респондентів. Дослідженням з’ясовано, що зовнішність є більш важливою для жінок (стать) і молодшої групи респондентів (вік), менше вона важлива для чоловіків. Власною зовнішністю менше переймається і старша група респондентів. При цьому жінки вважають себе більш привабливими, ніж себе чоловіки, однак останні більше задоволені тим, як вони виглядають; також чоловіки більше звертають увагу на дискримінацію за зовнішністю щодо чоловіків. При цьому в середньому рівень дискримінації за зовнішністю досить помірний. Однак гендерні стереотипи щодо зовнішності зберігаються і стосуються більше жінок: і в оцінці чоловіків, і в самооцінці жінками. Перспективи дослідження полягають у додатковому вивченні стереотипів зовнішності і того, як вони пов’язані з гендерною ідентичністю особистості.

У статті розглядаються просвітницька діяльність громадського об’єднання, яке виникло в Харкові на початку ХХ століття на тлі гендерних проблем. Актуальність дослідження зазначеної проблеми обумовлюється тим, що в сучасному Українському суспільстві активно відбувається процес формування громадянського суспільства, отже, вивчення цього процесу з історичного погляду є соціально необхідним, а дослідження просвітницької та педагогічної діяльності таких об’єднань буде сприяти розвитку як історії педагогіки, так і педагогічної науки. Метою наукової рефлексії є дослідження просвітницько-педагогічної діяльності Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок. Завдання статті полягають 1) у виявленні конкретних справ зазначеного громадського об’єднання, що мали просвітницький характер; 2) у з’ясуванні їхнього педагогічного наповнення. Методами наукового вивчення, що було застосовано у даній статті, стали теоретичні когнітивно-узагальнюючі методи, а саме: аналіз та синтез архівних матеріалів наукової літератури. Результатом дослідження стало 1) виявлення таких конкретних справ просвітницького характеру: організація численних курсів, дитячого садку «Осередок», початкової школи, змішаної гімназії, бібліотеки, літературно-художнього гуртку, курсів дошкільного виховання, Вищих жіночих курсів; 2) досліджуване громадське об’єднання бачило організовані ним освітні заходи заклади доступними для дітей (з урахуванням їхніх індивідуальних потреб та особливостей), заснованими на партнерській взаємодії з учнями та тісній співпраці з батьками; прагнуло підняти розумовий рівень жінки, розвинути її кругозір та її становлення як повноправного члена суспільства, а також пом’якшити грубощі хлопців і надати молоді можливості для взаємного ознайомлення в обстановці повсякденної праці; основною метою став розвиток самостійності, самосвідомості, творчості та солідарності.

Санжаров В. А. Оформлення системи церковногоправа в Західній Європі у XII столітті. Декрет Граціана. – Стаття.Стаття присвячена дослідженню переробки ранньосередньовічної канонічної традиції в структурованусистему церковного права і визначенню місця в процесіцього перетворення «Декрету» болонського магістраГраціана. Граціан викладав канонічне право в Болоньїна початку-в середині XII ст. і став відомим як «батькоканонічного права». Праця Граціана «Згода розбіжних канонів» (чи «Декрет») зорганізувала попереднюканонічну традицію і заклала нову основу канонічногоправа. Багато правових норм чинного католицькогоцерковного права в основному ґрунтуються на текстахГраціанового «Декрету».Аналізуються наявні дані, суперечлива історіографічна традиція та сучасний стан уявлень щодо особистості Граціана – імені, походження, міста народження, освіти, приналежності до чорного чи то білогодуховенства, наукової кваліфікації, міста роботи танаписання його творів, дати створення, безпосереднього походження окремих текстів, джерел запозичень і вивчення етапів композиції та закінчення тексту«Декрету», дати і місця смерті видатного каноніста.Автором констатовано, що з кінця 1990-х років вченідосягли величезного прогресу в нашому розумінні етапів створення «Декрету».Автор звертає увагу на відносини канонічного праваз римським правом і ранньосхоластичною теологією.Висловлено думку, що рецепція римського права сприяла розвитку канонічного права, надала йому строгістьвиразу, точність, концептуальні рамки. Підтримане ізбагачене римським правом, канонічне право набулосвоєї автономії, а теологія також утвердила свої цілі,свою область, свої методи.Автор доходить висновку, що «Декрет» Граціана єне тільки первинною складовою «Корпусу канонічногоправа», а й основою європейської правової культури.Його зміст і методологія сформували ядро західної правової традиції. Спадщина «Декрету» в західній правовій традиції включає встановлення природного праваяк важливого елемента наших правових систем, створення структур публічного права, поширення принципів міжнародного права, подання процесуальногоправа, що підкреслює правовий захист особи, визнанняособи та автономії жінки в шлюбному праві. Граціанбув першим упорядником, який вставив свою думку(дікта) в правничий текст. Діалектична аргументаціяГраціана в його дікта дає можливість говорити пронову юридичну науку з ХІІ ст.

У статті розглянуто питання дискримінації. Під дискримінацією в трудовому праві розуміють незаконний навмисний акт або бездіяльність, виражений через будь-яку пряму або непряму відмінність, виняток або привілей на підставі, не пов’язаній з вимогами роботи, коли він спрямований на обмеження визнання, здійснення або використання особами їхніх трудових прав та обов’язків чи запобігання ним, крім того, створення більш сприятливих можливостей для певних груп осіб, що тягне юридичну відповідальність. Диференціація – це бажання забезпечити «реальну рівність» порівняно з тією, яка встановлена у законодавстві щодо трудового законодавства, а також делімітацію правових норм на основі юридично значущих чинників, щоб визначити загальні положення трудового законодавства для певних категорій працівників. Трудове право унікальне у своїх принципах, оскільки воно має єдність сутності, єдність мети правової політики, єдність охорони праці, права працівників, єдність джерел права тощо. Єдність правового регулювання фактично передбачає диференціацію, а не заперечує. У статті розглянуто питання гендерної рівності, яка все ще залишається актуальною, з точки зору диференціації. Відповідно до Конституції України, де статтею 24 визначено, що рівність прав жінки та чоловіка забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, здобутті освіти та професійній підготовці, праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною та моральною підтримкою материнства й дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Концепція позитивної дискримінації не закріплена законом. Однак закон про забезпечення рівних прав та можливостей для жінок та чоловіків визначає позитивні дії у спеціальних тимчасових заходах, які мають законну та об’єктивно виправдану мету, спрямовані на усунення правової чи фактичної нерівності у здатності жінок та чоловіків до виконання прав та свободи, що створені Конституцією та законами України.

Стаття присвячена аналізу та опису практики сприяння гендерній обізнаності студентів університету під час викладання дисципліни «Іноземна мова професійно-комунікативної спрямованості» в контексті формування фахівця нового типу, який спроможний у майбутній професійній діяльності протистояти гендерним стереотипам та упередженням щодо ролі чоловіка і жінки. Запропонована проблема визначена також завдяки запиту українського суспільства та системи вищої освіти зокрема на необхідність пошуку нових форм та методів, які забезпечать студентів не тільки професійними знаннями та навичками, які необхідні для продуктивної професійної діяльності, але й знаннями та навичками, які дозволять майбутнім фахівцям бути ефективними у міжособистісній взаємодії у різних сферах суспільства. У статі пропонується залучення можливостей дисципліни «Іноземна мова професійно-комунікативного спрямування» не тільки як засіб опанування іноземною мовою, але й як інструмент реалізації ідеї гендерної рівності. Завдяки ознайомленню студентів із гендерними аспектами різних сфер діяльності особистості, адже гендер як соціальний конструкт, проникаючи у всі сфери людського життя, є важливим чинником під час особистісної взаємодії та впливає на самоідентифікацію та самореалізацію особистості, студенти мали можливість проаналізувати свій досвід гендерної соціалізації, порівняти його з досвідом інших студентів та визначити можливі шляхи вирішення гендерних проблем у своєму власному житті. Запропонована стаття описує практику впровадження гендерного компоненту у зміст дисципліни «Іноземна мова професійно-комунікативного спрямування», який спрямований на підвищення рівня обізнаності студентів щодо ідеї гендерної рівності, яка допомагає зрозуміти її переваги в контексті самоідентифікації та самореалізації особистості не тільки в майбутній професійній діяльності, але і в особистому житті. Завдяки спостереженню та співбесідам зі студентами під час навчально-педагогічного процесу були визначені основні форми та методи, які стали ефективними для досягнення поставленої мети. Міжособистісне спілкування студентів визначено основним чинником підвищення гендерної обізнаності, адже воно відповідає психофізіологічній потребі, притаманній студентському віку. Визначено пріоритетні напрями у змісті гендерного компоненту, які впливають на підвищення рівня гендерної обізнаності студентів. Завдяки запропонованому навчальному матеріалу студенти мали можливість зрозуміти формування та функціонування гендерних упереджень та стереотипів, з якими вони стикаються у своєму повсякденному житті.

This paper presents the topical issue of the role of aggressive domestic and foreign policy of the German rulers of the XIII century. According to the plot of the epic poem «Kudrun», at the heart of the aggressive domestic and foreign policy of the German rulers is a global conflict involving man and the world, people and their religious worldview, the hierarchy of relations of the individual, wildlife and descendants of the «elite», king, queen and the authority of the church, upbringing and education, the beauty of a young woman and the hostility of a man, the jealousy of a brave old king-father and the cruelty of an elderly woman-queen-mother, and so on. Oppositions are also found in the categories of «one’s own» and «foreign», good and evil, old and new, earthly and unearthly, material and ideal, perfect and imperfect, living and inanimate, free from slavery and enslaved, bodily, mental and spiritual, mind and emotions. There is a bifurcation of the whole objective world into its physical existence and meaning. At the same time, the ideal behavior of knights is transformed – the support of German kings. There are relationships – «knight – thief, robber», «knight – barbarian», «knight – animal». Aggressive human behavior as a social being has a moral character. In the question of immorality, the medial man is influenced by ancient psychology, paganism and Christianity. The aim of the article is to identify German language units with the meaning of aggression in the Middle Ages. The study used deductive, structural-semantic, logical-semantic, contextual analysis, the method of linguistic description and analysis of dictionary definitions. The results of the study include clarification of the concept of «aggression», tracing its semantic content in time, highlighting the system of language units such as word, proper name, phrase (free and permanent), sentence (simple, complex, complex, combined, supra-phrase unity) and elucidation of the peculiarities of the formation of the phenomenon. It has been proven that aggression can be natural or artificial. Natural aggression is characteristic of the element of water, wild animals and man as a biological being, artificial – man as a social being and supernatural beings who embody evil.Aggression correlates with gender, age and culture: a man is aggressive at any age and in any culture, a woman – only in old age, being in the status of a mother who wishes her child a happy fate and being a foreigner. We conclude that the concept of aggression in medieval Germany is associated primarily with extralinguistic factors (religion, domestic and foreign policy, social, economic and cultural-historical development), refracted verbally by the author of the epic poem «Kudrun».Key words: the Middle ages, aggression, man, animal, element, word, proper name, phrase, sentence. Статтю присвячено актуальній проблемі щодо ролі агресивної внутрішньої і зовнішньої політики германських можновладців ХІІІ ст. Згідно з фабулою епічної поеми «Кудруна», в підвалинах агресивної внутрішньої і зовнішньої політики германських можновладців лежить глобальний конфлікт, що включає в себе людину і навколишній світ, людей і їхній релігійний світогляд, ієрархію стосунків індивідуума, диких тварин і нащадків «еліти», авторитет короля, королеви й авторитет церкви, виховання й освіту, красу молодої жінки й ворожість чоло-віка, ревнощі сміливого літнього короля-батька й жорстокість літньої жінки-королеви-матері тощо. Опозиції виявляємо і в категоріях «свого» й «чужого», добра й зла, старого й нового, земного й неземного, матеріального й ідеального, досконалого й недосконалого, живого й неживого, вільного від рабства й поневоленого, тілесного, душевного й духовного, розуму й емоцій. Відбувається роздвоєння цілісного предметного світу на його фізичне буття і значення. Разом з цим трансформується ідеальна поведінка лицарів – опори германських королів. Виникають нові співвідношення – «лицар – злодій, розбійник», «лицар – варвар», «лицар – тварина». Агресивна поведінка людини як соціальної істоти має моральний характер. У питанні про аморальність медіальна людина перебуває під впливом античної психології, язичництва та християнства. Метою статті є виявлення німецьких мовних одиниць зі значенням агресивності в середні віки. В ході дослідження було використано дедуктивний, структурно-семантичний, логіко-семантичний, контекстуальний аналізи, метод лінгвістичного опису та аналіз словникових дефініцій. Результати дослідження охоплюють уточнення поняття «агресивність», простеження його смислового наповнення на часовому зрізі, виокремлення системи мовних одиниць як-от слово, власна назва, словосполучення (вільне й стале), речення (просте, складне, ускладнене, комбіноване, надфразова єдність) та з’ясування особливостей формування феномену. Доведено, що агресивність може бути природною та штучною. Природна агресивність характерна стихії води, диким тваринам і людині як біологічній істоті, штучна – людині як соціальній істоті та надприродним істотам, що втілюють у собі зло. Агресивність корелює зі статтю, віком і культурою: чоловік – агресивний у будь-якому віці та в будь-якій культурі, жінка – лише в літньому віці, перебуваючи в статусі матері, яка бажає своїй дитині щасливої долі та будучи іноземкою. Висновуємо, що поняття агресивності в середньовічній Німеччині пов’язане насамперед з позамовними чинни-ками (релігія, внутрішня і зовнішня політика, соціальний, економічний і культурно-історичний розвиток), заломленими автором епічної поеми «Кудруна» вербально.Ключові слова: середні віки, агресивність, людина, тварина, стихія, слово, власна назва, словосполучення, речення.

Мета – вивчити комплаєнс хворих на глаукому та проаналізувати причини його недостатності. Матеріал і методи. За спеціальною програмою на базі трьох офтальмологічних відділень стаціонарів трьох центральних районних лікарень Івано-Франківської області обстежили 515 хворих на глаукому у віці понад 55 років. Серед них було 261 жінка і 254 чоловіків (50,7 % та 49,3 %), 249 мешканців міст і 266 сільських жителів (48,3 % і 51,7 %). Застосовано соціологічний, бібліосемантичний і медико-статистичний методи. Результати. Встановлено, що про необхідність постійного прийому ліків знають усі 100 % опитаних хворих на глаукому. Проте більш як третина (36,0 %) респондентів не завжди дотримуються рекомендацій офтальмологів і нерегулярно приймають призначені ліки. Однією із основних причин є те, що 20,4 % респондентів боїться побічних ефектів ліків від глаукоми і ще 54,7 % мають сумніви у їх безпеці. Зрозуміло, що така ситуація є наслідком недостатньої поінформованості пацієнтів щодо терапії, яка їм призначена. 96,9 % опитаних сказали, що отримують відомості про хворобу від медичних працівників. Серед претензій до медичного обслуговування лише 5,4 % складали скарги на медперсонал, а дві третини (67,6 %) з числа респондентів, невдоволених медичною допомогою, скаржилися на високу вартість ліків і медичних послуг. 69,0 % опитаних заявляли, що іноді чи постійно мають труднощі із оплатою ліків через нестачу коштів. Висновки. Значна частка хворих на глаукому не дотримуються рекомендацій лікаря та режиму прийому ліків. Причинами низького комплаєнсу є недостатня поінформованість пацієнтів про переваги і ризики лікування, підвищене відчуття тривоги та депресії, самотність, переважно низький рівень матеріального благополуччя і освіти респондентів.

Дослідження гумору й сміху здійснюють у багатьох галузях когнітивної лінгвістики та психології, психо- та соціолінгвістики. Гумор розглядають як позитивну емоцію, викликану когнітивними процесами оцінки комічних висловлень у різних соціальних ситуаціях (Martin, 2007). Мета дослідження полягає в установленні когнітивнопрагматичних характеристик українського військового гумористичного дискурсу в соціальних мережах. Для досягнення поставленої мети застосовано лінгвістичні методи дискурс-аналізу, контекстуального та інтуїтивно-логічного інтерпретативного аналізу, а також психолінгвістичний метод контент-аналізу. Вивчення ґрунтується на вибарному корпусі інтернет мемів та комічних коментарів, взятих із соціальних мереж і поділених на тематичні групи. Результати дослідження засвідчили, конструктивний гумор, що охоплює 47% всіх проаналізованих текстів, має тенденцію до частотнішого використання, порівняно з іншими психолінгвістичними типами. Його прагматична мета – здійснити позитивний уплив на процес формування групи через його здатність полегшувати міжособистісні стосунки між комунікантами на основі позитивних емоцій. Самопідтримувальний гумор, що зафіксовано в 33% випадків, демонструє вміння мовця зберігати жартівливий погляд на будь-які життєві події. «Чорний» і зневажливий гумор менш поширені у дискурсі українських військових, складаючи разом 20% усіх прикладів. Литература References Афонин Э. А. Становление Вооруженных Сил Украины: социальные и социально-психологические проблемы. К.: НТЦ «Психея», 2014. Буенок А. Г. Психологический анализ предпочитаемых стилей юмора в управленческой деятельности // Сибирский психологический журнал. 2012. № 4. С. 60–64. Chlopicki, W. & Brzozowska, D. (2017). Humorous Discourse. Berlin: Walter de Gruyter. Гудзенко О. З. Сміхова культура як модус соціокультурних трансформацій українського суспільства // Грані. 2014. № 12. С. 162–166. Евстафьева М. А. Когнитивные стратегии языковой игры: на материале русскоязычных и англоязычных анекдотов: дисс. ... канд. филол. наук. Калининград, 2006. Квасник А. В. Исследование особенностей когнитивного компонента юмора // Наука і освіта. 2012, № 9. С. 84–87. Квеско Р. Б., Ванина И. Л., Квеско С. Б., Чубик А. П., Бухтояров С. В., Емельянова Н. Е. Социолингвистическая коммуникация как элемент общественных отношений // Известия Томского политехнического университета. 2007. № 7. С. 61–67. Кириченко Д. А. Образно-символическая интерпретация насилия в пьесах Мартина МакДонаха // Филологические науки. Вопросы теории и практики. 2015. Вып. 2, № 44. С. 101–105. Копытин А. И., Лебедев А. А. Юмор в рисунках ветеранов войн в ходе клинической системной арт-терапии // Медицинская психология в России. 2014. Вып. 3, № 26. Retrieved from http://www.mprj.ru/archiv_global/2014_3_26/nomer/nomer02.php. Кулинич М. А. Семантика, структура и прагматика англоязычного юмора: Автореф. дисс. ... докт. культурол. Москва: Моск. пед. гос. ун-т., 2000. Lopez, B.G. & Vaid, J. (2017). Psycholinguistic approaches to humor. In S. Attardo (Ed.), The Routledge Handbook of Language and Humor (pp. 267-281). New York: Routledge. Martin, R. (2007). The Psychology of Humor. An Integrative Approach. Burlington, MA: Elsevier Academic Press. Піщанська В. М. Жінка в культурі українського козацтва // Культура України. 2014. Вип. 45. С. 47-53. Помирча С. В., Яценко М. О. Вербалізація гумору як національної риси українців (за романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...») // Лінгвістика. 2013, № 1. С. 151–157. Поневчинська Н. В. Когнітивний аспект дослідження гумору (на матеріалі англомовних епіграм) // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка // Філологічні науки. 2013. Вип. 14, №1. С. 64–69. Сигида Н. А., Добряков Е. И. Военное мышление и коллективистическое общество // Сибирский журнал науки и технологий, 2006, С. 146–151. Skryl, O. & Sharun, Y. (2019). Linguistic Personality of Homo Ridens. Psycholinguistics, 25(2), 273-289. Федорова О. В. Психолингвистика vs. когнитивная лингвистика на карте современной когнитивной науки // Социо- и психолингвистические исследования. 2014, № 2. С. 7–20. Хёйзинга Й. Homo Ludens; Статьи по истории культуры. М.: Прогресс–Традиция, 1997. Retrieved from https://www.gumer.info › bibliotek_Buks › Culture › Heiz. Широких Е. А. Прецедентные феномены в англоязычном юмористическом дискурсе // Вестник Удмуртского университета. История и филология. 2015, № 25, С. 145–150. References (translated and transliterated) Afonin, E`. A. (2014). Stanovlenie Vooruzhennykh Sil Ukrainy: soczialnyie i sotsialno-psikhologicheskie problemy [The formation of the Armed Forces of Ukraine: social and socio-psychological issues]. Kyiv: Psikheya Publishers. Buenok, A. G. (2012). Psikhologicheskiy analiz predpochitaemykh stilei yumora v upravlencheskoy deyatelnosti [Psychological analysis of preferred styles of humor in management]. Sibirskyj Psikhologicheskiy Zhurnal, 45, 60–64. Chlopicki, W. & Brzozowska, D. (2017). Humorous Discourse. Berlin: Walter de Gruyter. Gudzenko, O. Z. (2014). Smikhova kultura yak modus sotsiokulturnykh transformatsiy ukrayinskoho suspilstva [The humorous culture as a mode of socio-cultural transformation of Ukrainian society]. Grani, 12, 162–166. Evstafyeva, M. A. (2006). Kognitivnyie strategii yazykovoi igry: na materiale russkoyazychnykh i angloyazychnykh anekdotov [Cognitive strategies of a language game: based on Russian-language and English-language anecdotes]. Ph.D. dissertation. Kaliningrad. Kvasnik, A. V. (2012). Issledovanie osobennostei kognitivnogo komponenta yumora. [Study of the cognitive component of humor]. Nauka i Osvita, 9, 84–87. Kvesko, R. B., Vanina, I. L., Kvesko, S. B., Chubik, A. P., Bukhtoyarov, S. V., Emelyanova, N. E. (2007). Sotsiolingvisticheskaya kommunikatsiya kak element obshhestvennykh otnosheniy [Sociolinguistic communication as an element of social relations]. Izvestiya Tomskogo politekhnicheskogo universiteta, 7, 61–67. Kirichenko, D. A. (2015). Obrazno-simvolicheskaya interpretacziya nasiliya v piesakh Martina MakDonakha [The figurative and symbolic interpretation of violence in the plays of Martin McDonagh]. Filologicheskie nauki. Voprosy Teorii i Praktiki, 2 (44), 101–105. Kopytin, A. I., Lebedev, A. A. (2014). Yumor v risunkakh veteranov vojn v khode klinicheskoy sistemnoy art-terapii [Humor in the war veterans’ drawings during clinical systemic art therapy]. Mediczinskaya Psikhologiya v Rossii, 3(26). Retrieved from http://www.mprj.ru/archiv_global/2014_3_26/nomer/nomer02.php Kulinich, M. A. (2000). Semantika, struktura i pragmatika angloyazychnogo yumora [Semantics, Structure, and Pragmatics of English-language Humor]. Summary of the Doctor of Cultural Sciences Dissertation. Moscow: Moscow State Pedagogical University. Lopez, B.G. & Vaid, J. (2017). Psycholinguistic approaches to humor. In S. Attardo (Ed.), The Routledge Handbook of Language and Humor (pp. 267-281). New York: Routledge. Martin, R. (2007). The Psychology of Humor. An Integrative Approach. Burlington, MA: Elsevier Academic Press. Pishhans`ka, V. M. (2014). Zhinka v kul`turi ukrayins`kogo kozacztva [Woman in the culture of Ukrainian Cossacks]. Kultura Ukrayiny, 45, 47-53. Pomyrcha, S. V., Yatsenko, M. O. (2013). Verbalizatsiya gumoru yak natsionalnoyi rysy ukrayintsiv [The verbalization of humor as a national trait of Ukrainians]. Lingvistyka, 1, 151–157. Ponevchynska, N. V. (2013). Kognityvnyi aspekt doslidzhennya gumoru [Cognitive aspect of the study of humor]. Visnyk Luhanskoho Natsionalnoho Universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Filologichni Nauky, 14(1), 64–69. Sigida, N. A., Dobryakov, E. I. (2006). Voennoe myshlenie i kollektivisticheskoe obshhestvo [Military thinking and collectivist society]. Sibirskij zhurnal nauki i tekhnologij, 146–151. Skryl, O. & Sharun, Y. (2019). Linguistic Personality of Homo Ridens. Psycholinguistics, 25(2), 273-289. Fedorova, O. V. (2014). Psikholingvistika vs. kognitivnaya lingvistika na karte sovremennoj kognitivnoj nauki [Psycholinguistics vs. cognitive linguistics on the map of modern cognitive science]. Soczio- i psikholingvisticheskie issledovaniya, 2, 7–20. Khyojzinga, J. (1997). Homo Ludens; Stat`i po istorii kul`tury` [Homo Ludens: Articles on the history of culture]. M.: Progress–Tradicziya. Retrieved from http: //www.gumer.info › bibliotek_Buks › Culture › Heiz. Shirokikh, E. A. (2015). Preczedentnyie fenomeny v angloyazychnom yumoristicheskom diskurse [Precedent phenomena in the English-language humorous discourse]. Vestnik Udmurtskogo Universiteta. Istoriya i Filologiya, 25, 145–150.

Резюме. Мета: визначення впливу розробленої програми фізичної терапії на динаміку якості життя жінок після абдомінального родорозрішення (кесарів розтин – КР) у післяпологовому періоді Методи. Обстежено 112 жінок після пологів. Групу порівняння склали 47 жінок, у яких пологи відбулись природним шляхом. Основну групу 1 склали 32 жінки після КР, які відновлювались самостійно. Основну групу 2 склали 33 жінки після КР, які проходили післяпологову реабілітацію впродовж 12 місяців. Розроблена програма включала: кінезітерапію, бандаж черевної порожнини, кінезіологічне тейпування, масаж живота та загальний; оздоровче харчування, психологічну релаксацію, освіту жінок. Визначення якості життя проводили за опитувальником SF-36 4 рази: у ранньому та пізньому післяпологовому періодах; через 6 та 12 місяців після пологів. Результати дослідження. Визначено, що у жінок після пологів знизились показники фізичних та психічних компонентів якості життя. У ранньому післяпологовому періоді жінки після КР мали гірші показники фізичного та рольового функціонування, загального здоров’я, життєздатності за SF-36 порівняно із жінками після родорозрішення природним шляхом (р<0,05). Застосування засобів фізичної терапії дозволило до кінця пізнього пологового періоду жінкам після КР за всіма досліджуваними параметрами досягнути якості життя жінок групи порівняння (р>0,05). Жінки, які перенесли КР, але відновлювались самостійно, за більшістю критеріїв якості життя (крім соціального функціонування), змогли досягнути рівнів жінок, що народжували природним шляхом, тільки через рік. Висновки. Засоби фізичної терапії доцільно призначати з першого дня післяпологового періоду з метою покращення якості життя і, відповідно, післяпологового відновлення жінок та швидкого повернення їх до повноцінного функціонування.

<p>Проведене дослідження гендерно-вікових та соціально-медичних особливостей у 196 емігрантів, 191 реемігранта, порівняно з 198 неемігрантами із різними формами депресивних розладів, виявило важливу роль як клінічних особливостей, так</p><p>і фактора еміграції. В усіх групах переважали жінки (від 58,5 до 66,2 %). серед емігрантів та реемігрантів більше осіб із середньою спеціальною, неповною вищою та вищою освітами, ці особливості найбільше виражені в групі психогенних депресій (відповідно 88,2 і 86,6 % проти 69,6 %, р&lt;0,05), менше – в групі ендогенних (відповідно 86,4, 87,3 % та 75,4 %, р&lt;0,1) і не виражені – в групі органічних депресивних розладів (відповідно 79,0, 80,3 та 73,4 %, р&gt;0,05), що зумовлено переважно трудовим характером української міграції. Практично всі емігранти працюють, тоді як серед неемігрантів та реемігрантів безробіття складає 30,4–82,0 %. серед емігрантів та реемігрантів значна кількість розлучених осіб (23,9–36,1%) та тих, хто не перебував у шлюбі (від 19,1 до 25,8 %). Виявлені особливості повинні враховувати при розробленні лікувально-реабілітаційних та профілактичних заходів.</p>