Journal articles: 'Орган влади'

1

Кожевніков, В. О. "Порівняльно-правовий аналіз статусу антимонопольних органів України та іноземних держав у системі органів публічної адміністрації." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 28, 2021): 28–36. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3186.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена особливостям адміністративно-правового статусу антимонопольного органу в системі органів державної влади за законодавством України та зарубіжних країн. Запропоновано типологізацію антимонопольних органів залежно від впливу вищих органів виконавчої влади (Уряду або Президента залежно від різновиду республіканської форми правління). Аналіз адміністративно-правового статусу антимонопольних органів іноземних держав дає можливість виділити два основних види інституційної побудови антимонопольного органу. У першому випадку конкурентне відомство є центральним органом виконавчої влади, який є підзвітним та підконтрольним вищому органу виконавчої влади (Уряду або Президенту). Здебільшого, але не завжди, це одноосібний орган (Міністерство, служба), керівник якого призначається за загальною процедурою призначення міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади. У другому випадку, як це має місце і в України, антимонопольний орган не входить до складу Уряду (або Кабінету Президента), прямо не підзвітний вищому органу виконавчої влади. Акцентовано увагу на процедурах призначення та звільнення керівництва антимонопольного органу, взаємовідносинах конкурентного відомства з вищими органами виконавчої влади держави. Проаналізовано правозастосовчу практику діяльності конкурентного відомства Європейського Союзу – Європейської Комісії під час надання дозволів на концентрацію у стратегічних сферах економіки Європейського Союзу, де посилюється міжнародна конкуренція з боку Китайської Народної Республіки. Розглянуто вітчизняну судову практику оскарження указу Президента України про звільнення члену Антимонопольного комітету України. Окреслено питання ролі антимонопольних органів та Уряду у сфері контролю за допустимістю державної допомоги суб’єктам господарювання. З урахуванням вітчизняної судової практики та федерального законодавства США (зокрема, федерального закону США «Про Федеральну торгову комісію») надано пропозиції щодо вдосконалення порядку звільнення Першого заступника, заступників Голови Антимонопольного комітету України, державних уповноважених Антимонопольного комітету України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Бабенко, Д. В. "РОЛЬ СУБ’ЄКТІВ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ У ВІДНОСИНАХ ІЗ ГОСПОДАРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ." Знання європейського права, no. 1 (March 27, 2022): 53–57. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.315.

Full text

Abstract:

У статті присвячено увагу дослідженню категорії «суб’єкт владних повноважень», висвітлено роль та значення таких суб’єктів у відносинах із господарськими товариствами. Встановлено, що найбільш розповсюджена форма здійснення комерційної діяльності – господарські товариства, нерозривно пов’язана із необхідністю взаємодії з суб’єктами владних повноважень. Аналізується понятійно-категоріальний апарат теорії адміністративного права, який більш розповсюджено оперує терміном «публічна адміністрація» та наводиться співвідношення останнього із законодавчо-уставленими категоріями – «суб’єкт владних повноважень» чи «адміністративний орган». Констатовано, що не завжди правовідносини підприємств приватної форми власності із суб’єктами владнихповноважень є саме адміністративно-правовими. Автором у статті пропонується власно розроблений алгоритм розмежування адміністративно-правових із цивільними та або господарськими відносинами, в яких з одного боку виступає орган публічної влади. Зосереджено увагу на тому, що окремі представники публічної влади можуть мати різний правовий статус – бути юридичною особою публічного права (міністерства, державні служби, інспекції тощо), утворенням без статусу юридичної особи (територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну та податкову політику чи індивідуальним суб’єктом (приватні виконавці тощо). З’ясовано, що система публічної влади та управління в Україні складається також із органів державної влади, які не належать до органів виконавчої влади, не підпорядковані та не залежать від останніх, проте, здійснюють публічні функції (адміністрування). У статті звертається увага, що Конституція України, проголошуючи у статті 8 принцип верховенства права та закріплюючи у статтях 6 та 19 похідний від зазначеного принцип законності, суттєво обмежила поведінку суб’єктів владних повноважень, встановлюючи певний запобіжник від свавілля і вседозволеності держави та її апарату.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Petriv, I. M. "До питання визначення конституційної юстиції в механізмі державного управління: досвід України та держав Східної Європи." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (March 13, 2020): 139–49. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.15.

Full text

Abstract:

У статті досліджено особливості органу конституційної юстиції в Україні та державах Східної Європи. Приділено увагу підходам до розуміння органу конституційної юстиції в системі органів державної влади й аналізу законодавства з цього питання. Зазначено, що у процесі становлення конституційної юстиції, при організації та діяльності відповідного органу, закладено різні законодавчі підходи до його діяльності, перш за все, з огляду на сутнісні характеристики та правову природу. Проаналізовано значення органу конституційної юстиції в механізмі державного управління. Метою статті є дослідження особливостей органів конституційної юстиції в Україні та державах Східної Європи. Наукова новизна полягає у дослідженні та виокремленні особливостей органів конституційної юстиції в Україні та державах Східної Європи, а також у визначенні ролі та місця конституційної юстиції в механізмі державного управління. Висновки. Вирішення проблемних питань при організації ефективного державного управління на найвищому рівні має відбуватися із використанням інструментів конституційної юстиції у відповідності до практики конституційної ефективності публічної влади, з урахуванням принципу верховенства права, а також максимального дотримання норм конституції органами публічної влади під час реалізації повноважень на відповідній території. Реалізація принципу верховенства права під час розподілу повноважень між вищими органами державної влади може ефективно забезпечуватися лише відповідальним впливовим органом – органом конституційної юстиції. Наявність органу конституційної юстиції дозволяє урівноважувати механізм державного управління за рахунок арбітражних повноважень та вирішення конфліктних ситуацій на найвищому рівні. Водночас дослідження правової природи органу конституційної юстиції в Україні та державах Східної Європи підтверджує думку про те, що органи конституційної юстиції, виходячи зі своїх повноважень, вирішують спори про право і врегульовують правові конфлікти, які виникають між найвищими державними інститутами, таким чином, встановлюючи конституційну істину про право й забезпечуючи конституційне правокористування та реальний конституціоналізм. Побудова ефективного механізму державного управління має ґрунтуватися, у першу чергу, на принципах верховенства права та конституційного людиноцентризму. Адже ефективність діяльності органів державної влади вимірюється рівнем життя громадян та здатністю оперативно й консолідовано вирішувати проблеми і виклики різного характеру. Аналіз досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених стосовно змістовного наповнення поняття «орган конституційної юстиції» дає змогу зробити висновок, що конституційна юстиція є складовою механізму державного управління з надзвичайними повноваженнями впливу на прийняті рішення чи дії суб’єктів державного управління найвищого рівня.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

ТИМОЩУК, ВІКТОР. "Запровадження загальної адміністративної процедури як напрям реформування публічної влади." Право України, no. 2018/11 (2018): 105. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-11-105.

Full text

Abstract:

У статті розглядається проблематика законодавчого врегулювання загальної адміністративної процедури в Україні. Її актуальність зумовлена черговим етапом у доопрацюванні відповідного законопроекту та високою ймовірністю його ухвалення у середньостроковій перспективі. Метою статті є привернути увагу на саме призначення закону про загальну адміністративну процедуру, його місце серед інших законодавчих актів, основні новели законопроекту, що з’явилися протягом останнього року. Отже, у статті пояснюється, що закон про адміністративну процедуру покликаний врегулювати саме загальну адміністративну процедуру. Тобто це не кодекс, що має кодифікувати чи в інший спосіб систематизувати усе різноманіття про цедур розгляду та вирішення різних категорій адміністративних справ. Його основне призначення – визначати загальні принципи та стандарти спілкування публічної адміністрації з приватними особами. У ньому мають бути закріплені основні права особи, обв’язки адміністративного органу, механізми їх реалізації/виконання. Також у статті звертається увага на функціональне розуміння категорії “адміністративний орган”, на практичну цінність використання механізму нікчемності адміністративних актів. Особлива увага приділяється питанню суб’єкта розгляду скарг в адміністративному порядку. Зокрема, наголошується на всьому різноманітті таких суб’єктів: це і “класичний” вищий адміністративний орган, і орган виконавчої влади, що здійснює фаховий адміністративний контроль за законністю діяльності органів місцевого самоврядування у відповідній сфері делегованих повноважень. У кожному з випадків заохочується створення допоміжних колегіальних органів – комісій з розгляду скарг в адміністративному порядку, із можливістю залучення до їхнього складу представників громадськості. Головними висновками у питанні загальної адміністративної процедури в Україні є: потреба активізації науковців, викладачів та інших компетентних осіб до підготовки навчальних і тренінгових програм, а також подальше навчання усіх публічних службовців. Крім того, потрібною є наукова підтримка для практичних працівників задля своєчасного перегляду усього масиву законодавства, узгодження спеціальних (тематичних) законів із законом про адміністративну процедуру.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Прилуцький, С. "Вища рада правосуддя - самостійний орган судової влади України!?" Публічне право, no. 4 (28) (2017): 9–18.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

ШЛЯХТУН, ПЕТРО, and ВАЛЕРІЙ КОЛЮХ. "Конституційний Суд України як надпарламентський орган законодавчої влади." Право України, no. 2021/01 (2021): 215. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-01-215.

Full text

Abstract:

Метою дослідження є з’ясування впливу рішень Конституційного Суду України (КСУ) на систему права України та окреслення правових засобів обмеження можливих негативних наслідків їх ухвалення з урахуванням відповідного зару біжного конституційного досвіду. Рішення КСУ з питань антикорупційного законодавства аналізуються під кутом зору їхньої відповідності принципам правової держави та завданням щодо протидії корупції в Україні. Звертається увага на місце рішень КСУ в системі права України, правові та політичні наслідки їх ухвалення. Обґрунтовується необхідність реформування конституційного статусу КСУ. На основі аналізу зарубіжного конституційного досвіду окреслюються можливі шляхи обмеження компетенції КСУ, передусім у частині його функції наступного конституційного контролю та остаточного характеру ухвалених ним рішень. У висновку зазначається, що наділений функцією наступного конституційного контролю, повноваженнями щодо тлумачення Конституції і – до червня 2016 р. – законів України, ухвалюючи відповідні рішення, КСУ тією чи тією мірою виконує і правотворчу функцію, а оскільки його рішення мають вищу від прийнятих пар-ламентом законів юридичну силу, то це означає, що він певною мірою виступає і як надпарламентський орган законодавчої влади. Така “законотворчість” КСУ може негативно впливати на систему права і суспільні відносини в Україні. Рішення суду нерідко є політично і корпоративно вмотивованими, значний вплив на їх прийняття справляє політична обстановка в країні, незаконний тиск на суд та ідеоло гічні переконання і політичні позиції самих суддів. Для істотного обмеження можливих негативних наслідків діяльності КСУ потрібна буде згода його самого, оскільки будь-яке обмеження конституційних повноважень, особливо після запровадження інституту конституційної скарги, він може сприйняти як обмеження прав і свобод людини та громадянина, що унеможливить внесення відповідних змін до Конституції України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Бондаренко, О. М. "ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПОЗАСУДОВОГО ВИРІШЕННЯ ПОДАТКОВИХ СПОРІВ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 3(28) (March 16, 2020): 81–78. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i3(28).324.

Full text

Abstract:

У статті на основі аналізу наукових поглядів учених і норм чинного законодавства України визначено можливі шляхи вдосконалення правового регулювання позасудового вирішення податкових спорів. Констатовано, що запропоновані в статті кроки не вирішують усіх наявних проблемних аспектів механізму досудового вирішення податкових спорів, тим не менше проведення роботи з удосконалення законодавчого регулювання щодо вищезазначених проблемних питань має суттєво підвищити якість та ефективність функціонування зазначеного механізму. Необхідність запровадження переговорної форми врегулювання податкових конфліктів, по-перше, зумовлено тим, що однією з основних ідей податкової реформи в нашій державі є встановлення партнерських відносин між державою в особі контролюючих органів і платниками податків; по-друге, допоможе зменшити навантаження на відповідні адміністративні та судові органи, уповноважені вирішувати податкові спори; по-третє, проведення переговорів сприятиме підвищенню якості й ефективності реалізації адміністративного та (або) судового вирішення податкових спорів, якщо перші (тобто переговори) не призвели до врегулювання розбіжностей. Доведено, що законодавчі положення мають бути чіткими та зрозумілими для тих, кому вони адресовані. Тобто необхідно закріпити в законодавстві чіткий перелік основних принципів, на яких ґрунтується й відповідно до яких функціонує механізм позасудового вирішення податкових спорів, щоб кожна сторона, як платник податків, так і контролюючий орган, із якими виник спір, а також контролюючий орган, що розглядає цей спір, чітко розуміли та усвідомлювали ті відправні, засадничі ідеї, відповідно до яких має відбуватися вирішення податкового спору. Наголошено на доцільності передбачити, що за загальним правилом вирішення справи відбувається відповідною посадовою особою вищого контролюючого органу. Однак платник податків під час подання скарги на рішення контролюючого органу має право подати клопотання про вирішення спору колегією у складі зазначеної посадової особи представників Ради бізнес-омбудсмена й центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Бабюк, А. "МИТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ОГЛЯД." Юридичний вісник, no. 1 (April 10, 2022): 15–20. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2297.

Full text

Abstract:

У статті досліджено визначення поняття митна система. Зокрема, з’ясовано, що на законодавчому рівні визначення цього поняття відсутнє. При цьому вказаний термін є досить вживаним як серед юристів-практиків так і в наукових працях. Серед наукових досліджень в митній сфері існує велика кількість поглядів щодо визначення поняття митна система. Так, можна виділити два підходи: у вузькому розумінні під цим терміном розуміється система митних органів України, у широкому розумінні сюди включають не лише державні та інші органи, які забезпечують формування державної митної політики та реалізацію митної справи, але й практичні форми їх діяльності, а також законодавство з питань митної справи. Законодавство України визначає, що до митних органів належать центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, митниці та митні пости. Метою наукової публікації є здійснення історико-правового огляду формування митної системи України. Проведення дослідження історичних засад зародження та розвитку цієї системи, аналіз сучасного законодавства з питань митної справи. Протягом останніх років в митній сфері відбувся ряд реформ. Проте, дослідження численних реформ та перетворень які відбуваються в системі митних органів свідчить про те, що стрімкого позитивного ефекту вказані реформи так і не принесли. Пропозиції щодо необхідності запровадження нових змін в системі митних органів продовжують обговорюватись і сьогодні. Аби системно підійти до процесу запровадження реформ у митній сфері необхідно здійснити історико-правовий аналіз митної системи України. У статті проаналізовано розвиток системи митних органів України, починаючи з 1996 року і до сьогодні. За результатами проведеного аналізу виділено п’ять етапів розвитку митної служби. В основу вказаної періодизації покладено реформи системи митних органів та організаційно-правову зміну центрального органу виконавчої влади на який покладено реалізацію митної справи. За результатами проведеного дослідження запропоновано розглядати митну систему як комплексне поняття, яке включає в себе не лише органи, які здійснюють митну справу. Сюди також слід віднести й інші органи державної влади, які здійснюють контроль за діяльністю митних органів, а також органи, які забезпечують формування державної митної політики та реалізацію митної справи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Панфілов, О. Є., and А. Л. Калімбет. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2 (August 31, 2021): 79–83. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.878.

Full text

Abstract:

Панфілов О. Є., Калімбет А. Л. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України: характеристика поняття та змісту. - Стаття. У статті досліджено поняття і сутність адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України, виокремлено та проаналізовано його складові частини з урахуванням сучасних правових реалій. Встановлено, що адміністративно-правовий статус являє собою сукупність конкретно визначених суб’єктивних прав і обов’язків, які закріплюються за відповідним суб’єктом визначеними нормативно-правовими актами та гарантовані державою. Виокремлено структуру адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України шляхом детермінування таких елементів, як: 1) нормативно-правова основа; 2) принципи функціонування; 3) мета та завдання; 4) компетенція; 5) порядок формування; 6) порядок ухвалення рішень. Визначено, що нормативну основу діяльності Кабінету Міністрів України становлять акти загального характеру, які встановлюють основні положення про органи виконавчої влади, і акти спеціального характеру, які конкретизують усі важливі аспекти діяльності Кабінету Міністрів України. Доведено, що метою функціонування Кабінету Міністрів України як суб’єкта публічної адміністрації виділено забезпечення публічних інтересів, а також здійснення належного публічного адміністрування в тих сферах суспільних відносин, у межах яких його наділено повноваженнями. Завдання як елемент адміністративно-правого статусу спрямовано на конкретизацію мети та відображено на нормативному рівні. Встановлено, що компетенція Кабінету Міністрів України складається з таких трьох елементів, як: повноваження, предмет відання, функції. Визначено, що повноваження є сукупністю прав та обов’язків, якими наділено вищий орган виконавчої влади. Як предмет відання визначаються сфери суспільних відносин, у межах яких можуть бути реалізовані закріплені за Кабінетом Міністрів України повноваження. Виділено, що функції як структурний елемент компетенції Кабінету Міністрів України можна поділити на соціально орієнтовані та внутрішньо орієнтовані. Визначено, що через соціально орієнтовані функції Кабінету Міністрів України функції виявляється основний сенс і зміст публічного адміністрування, реалізується його призначення щодо виконання своїх обов’язків перед суспільством. Визначено, що внутрішньо орієнтовані функції Кабінету Міністрів України спрямовані всередину вищого органу виконавчої влади і здійснюються для забезпечення умов нормального функціонування цього органу, його належної самоорганізації та самозбереження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Lytvynova, O. N., L. P. Zaporozhyan, and K. Y. Yuriyiv. "АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРОЄКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО СИСТЕМУ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я»." Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, no. 4 (March 19, 2021): 81–87. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2020.4.11914.

Full text

Abstract:

Мета: показати актуальні питання громадського здоров’я, проголошені в проєкті Закону України «Про систему громадського здоров’я», та можливості їх реалізації. Матеріали і методи. Використовуючи метод системного аналізу, проведено вивчення найактуальніших завдань системи громадського здоров’я у даному законопроєкті. Результати. Даний законопроєкт орієнтований на стратегічний план розвитку громадського здоров’я, має бути консолідованим законом на кшталт Основ законодавства чи Кодексу. У ньому повинна бути чітко виписана виконавча структура, її місце у владних органах, співіснування з ними, функціональна підпорядкованість тощо. У даному законопроєкті вводиться нова структура – уповноважений орган у сфері громадського здоров’я, який розглядають як «центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері громадського здоров’я та санітарно-епідемічного благополуччя, у тому числі щодо організації та здійснення державного контролю, в порядку визначеному законом, за дотриманням вимог санітарного законодавства у сферах господарської діяльності, які можуть становити ризик для санітарно-епідемічного благополуччя». У цьому законопроєкті не чітко визначено місце даного органу у виконавчій структурі влади, а отже унеможливлює його співфункціонування ні в плані розподілу праці, ні в плані фінансування. Декларативні стратегічні тези мають мати чітко визначене фінансування зі зазначеними джерелами поступлень та співвідноситись із фінансовими можливостями. Питання вакцинації на сьогодні має ознаки юридичної колізії та потребує збалансування між правами особи та інтересами громади. Питання громадського здоров’я повинно вирішуватись консолідованими силами суспільства і узгодженими діями виконавчої вертикалі влади. Пропаганда здоров’я і профілактика захворювань повинні бути пріоритетним напрямком державної політики у сфері охорони здоров’я. Висновки. Безперечно, що галузь громадського здоров’я потребує вагомого законодавчого підґрунтя, яке має бути достатньо виважене, орієнтоване на інтереси як громади, так і окремого громадянина і не викликати настороги з боку населення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Чуб, А. В. "СУБ'ЄКТИВНІ ПУБЛІЧНІ ПРАВА ЯК СКЛАДНИК АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ ПРИВАТНОЇ ОСОБИ." Знання європейського права, no. 2 (October 27, 2020): 60–65. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.76.

Full text

Abstract:

У науковій статті здійснено дослідження суб'єктивних публічних прав як складової частини адміністративної правосуб'єктності приватної особи. Метою даного дослідження є визначення сутності суб'єктивних публічних прав приватної особи як складової частини адміністративної правосуб'єктності приватної особи. Говорячи про взаємні відносини між суб'єктами права та адміністративними органами, автор виділяє три типові ситуації, коли ці відносини відбуваються, та засади для їх виникнення: за умови наявності юридичного інтересу - якщо суб'єкт має кваліфікований юридичний інтерес, щодо якого орган адміністрації зобов'язаний виявити його законність і врахувати його, якщо це можливо (а якщо ні, то повинен виправдати відмову); за умови наявності фактичного інтересу - якщо суб'єкт господарювання у нинішній чи майбутній ситуації отримає пряму користь у результаті дій чи бездіяльності органу публічної влади; за умови наявності публічного суб'єктивного права - якщо суб'єкт звертається до адміністративного суду з позовом щодо вимоги від органу публічної влади конкретних дій (або утримання від певних дій), які він юридично зобов'язаний діяти виконувати (утриматися) відповідно до свого призначення. У якості висновку обґрунтовано, що загальнотеоретичний підхід до визначення категорії «суб'єктивних публічних прав» будується на визнанні визначальними їх ознаками певних не правових, а психологічних феноменів: волі, інтересу, потенційної активності. Наголошено, що особливості соціокультурного розвитку вітчизняного адміністративного права зумовили певний занепад наукового інтересу до тематики суб'єктивних публічних прав; наслідком цього є сьогоденна ситуація недостатнього дослідження цієї проблеми.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Чуб, А. В. "Суб'єктивні публічні права приватної особи як предмет адміністративного права." Прикарпатський юридичний вісник, no. 3(32) (October 16, 2020): 70–73. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i3(32).606.

Full text

Abstract:

У науковій статті здійснено характеристику теорії суб'єктивних публічних прав приватної особи в умовах сучасного розвитку науки адміністративного права. Метою даного дослідження є визначення сутності суб'єктивних публічних прав приватної особи як інституту адміністративного права. Визначено відносини між суб'єктами права й адміністративними органами, автор виділяє три типові ситуації, коли ці відносини відбуваються, та засади для їх виникнення: за умови наявності юридичного інтересу - якщо суб'єкт має кваліфікований юридичний інтерес, щодо якого орган адміністрації зобов'язаний виявити його законність і врахувати його, якщо це можливо (а якщо ні, то повинен виправдати відмову); за умови наявності фактичного інтересу - якщо суб'єкт господарювання в нинішній чи майбутній ситуації отримає пряму користь у результаті дій чи бездіяльності органу публічної влади; за умови наявності публічного суб'єктивного права - якщо суб'єкт звертається до адміністративного суду з позовом щодо вимоги від органу публічної влади конкретних дій (або утримання від певних дій), які він юридично зобов'язаний виконувати (утриматися) відповідно до свого призначення. Як висновок обґрунтовано, що загальнотеоретичний підхід до визначення категорії «суб'єктивні публічні права» будується на визнанні визначальними їхніми ознаками певних не правових, а психологічних феноменів: волі, інтересу, потенційної активності. Наголошено, що особливості соціокультурного розвитку вітчизняного адміністративного права зумовили певний занепад наукового інтересу до тематики суб'єктивних публічних прав; наслідком цього є нинішня ситуація недостатнього дослідження цієї проблеми.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Чуб, А. В. "Історико-правова характеристика становлення концепції суб'єктивних публічних прав." Актуальні проблеми держави і права, no. 87 (November 5, 2020): 205–11. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2820.

Full text

Abstract:

У науковій статті визначено особливості становлення та розвитку концепції суб'єктивних публічних прав. Визначено, що хронологічно першими серед дослідників суб'єктивних прав називають представників теорії волі. Встановлено, що одним із перших права приватної особи у відносинах із державою розглянув у другій половині ХІХ століття Карл фон Гербер у роботі «Публічні права». Метою дослідження є здійснення характеристики теорій суб'єктивних публічних прав приватної особи. Визначено, що у взаємних відносинах між суб'єктами права та адміністративними органами автор виділяє три типові ситуації, коли ці відносини відбуваються, та засади для їх виникнення: за умови наявності юридичного інтересу - якщо суб'єкт має кваліфікований юридичний інтерес, щодо якого орган адміністрації зобов'язаний виявити його законність і врахувати його, якщо це можливо (а якщо ні, то повинен виправдати відмову); за умови наявності фактичного інтересу - якщо суб'єкт господарювання в нинішній чи майбутній ситуації отримає пряму користь у результаті дій чи бездіяльності органу публічної влади; за умови наявності публічного суб'єктивного права - якщо суб'єкт звертається до адміністративного суду з позовом щодо вимоги від органу публічної влади конкретних дій (або утримання від певних дій), які він юридично зобов'язаний діяти виконувати (утриматися) відповідно до свого призначення. Як висновок обґрунтовано, що загальнотеоретичний підхід до визначення категорії «суб'єктивних публічних прав» будується на визнанні визначальними їхніми ознаками певних не правових, а психологічних феноменів: волі, інтересу, потенційної активності. При цьому підкреслено, що винятковий підхід до розуміння категорії суб'єктивних публічних прав визначено в концепції Г. Кельзена, який зосередив увагу на нормативно-правовому складнику суб'єктивних публічних прав.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Хамник, М. М. "Державний арбітраж: особливий орган державної чи судової влади в СРСР? Проблеми правового статусу." Вісник господарського судочинства, no. 4 (2007): 125–32.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

ПРИЛУЦЬКИЙ, СЕРГІЙ. "Суд як першооснова предмета судового права України." Право України, no. 2018/03 (2018): 26. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-026.

Full text

Abstract:

Входження України до європейського правового простору вимагає від вітчизняних науковців і практиків переосмислити та по-новому поглянути на вже давно усталені правові інститути, одним із яких є суд. Головна проблема, що порушена у цьому дослідженні, пов’язана з назрілою філософсько-правовою суперечністю між положеннями Конституції України, які встановлюють, що правосуддя в державі здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, та положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і практикою Європейського суду з прав людини, у якій втілено цю норму. Суть означеної проблематики полягає у тому, що для вітчизняної правової думки досить сталим (непорушним) є сприйняття того, що суд – це державний орган, правове положення якого визначається межами судової системи, а більшість науковців обстоюють позицію, що суд – це орган державної влади; носієм судової влади як різновиду державної влади є тільки державні суди, визначені Конституцією та законами України, тому жодні інші органи не можуть наділятися функціями зі здійснення судової влади. Інакше розуміє суд західноєвропейська правова доктрин, яка вбачає, що цей правовий інститут може набувати різних організаційних форм, зокрема й позадержавних. Мета та завдання статті полягають у розкритті сутності соціально-правового феномена суду, виявленні його основних ознак та проявів на різних етапах розвитку людства, а також у проведенні всебічного наукового аналізу цього правового інституту. Для досягнення цієї мети необхідно: розкрити етимологію слова “суд” та здійснити філософський, антропологічний та історичний аналіз цього соціального явища; з’ясувати сучасні концепти взаємодії між державою та судом; встановити співвідношення, взаємовплив та залучення міжнародного суду до національної правової системи. У статті обґрунтовується, що суд – це явище, в основі якого лежить природна здатність людини до сприйняття, аналізу та критичної оцінки інформації через призму її соціального світосприйняття. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. З’ясовано, що цей процес припав на період докласового, родоплемінного устрою, коли основні економічні інститути (власність та засоби виробництва) перебували у зародковому стані. Обґрунтовується, що феномен суду має соціокультурну основу, яка в умовах боротьби “кожного проти кожного” вплинула на консолідацію людей та формування тісних соціальних зв’язків, а з часом і тісних союзів публічної влади. Суд як інститут суспільної організації та взаємодії людей є докласовим, а право на судовий захист стало одним із первісних та природних прав людини “цивілізованої”. Пропонується розмежовувати “суд” як окремий соціальний інститут та “суд” як інститут публічної влади. Саме зі зміцненням держави на основі єдиновладдя державний суд почав перебирати, а згодом практично повністю привласнив функції та роль суду як соціального інституту. Проте в усі історичні епохи ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а часто і зливаючись воєдино. Як унікальний соціальний феномен, суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави. Нині суд зберігає та відіграє визначальну роль в існуванні окремих суспільств, держав, побудові новітнього глобального світопорядку. Водночас реалії вказують на те, що суспільства розпадаються, а держави руйнуються, якщо вони втратили чи не зуміли організувати соціально-правові основи справедливого суду. Саме суд, будучи унікальним соціально-правовим феноменом, є першоосновою предмета судового права як самостійної галузі права, що відроджується на тлі сучасних реформаційних перетворень правової системи України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Демидюк, О. "Модель організації Вищої ради правосуддя: теоретико-прикладний аналіз." Юридичний вісник, no. 2 (August 26, 2020): 219–25. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1726.

Full text

Abstract:

Стаття відображає результати наукового аналізу існуючої організаційної структури (моделі) Вищої ради правосуддя. Констатується, що в результаті внесення у 2016 р. змін до Основного Закону держави щодо правосуддя відбулася реорганізація Вищої ради юстиції у Вищу раду правосуддя (ВРП). Значна концентрація у ВРП широкого кола різноманітних повноважень, зокрема й щодо питань суддівської кар'єри, істотно змінила статус і роль цього органу у системі судової влади порівняно з попередніми роками його діяльності. Це привернуло увагу до діяльності ВРП не лише науковців, а й нового складу парламенту. Незважаючи на відносно нетривалий час роботи оновленого органу суддівського врядування, законодавець вирішив створити у її структурі новий орган. Цей крок зазнав критики з боку міжнародних інституцій, а Конституційний Суд України визнав відповідні законодавчі положення неконституційними. Автор зазначає, що організаційна структура ВРП зумовлена, перш за все, її законодавчо визначеним статусом і повинна повноцінно та ефективно забезпечувати виконання покладених на неї функцій. Повною мірою їх реалізує пленарний склад ВРП. Водночас на структурні одиниці ВРП покладається реалізація лише окремих із них, що постають як конкретні завдання. На підставі системного аналізу норм чинного законодавства та локальних актів ВРП зроблено висновки про те, що існуюча структура ВРП організована з урахуванням (під впливом) трьох чинників: 1) міжнародних стандартів; 2) чинного законодавства України; 3) ініціативи ВРП, зумовленої потребою ефективного функціонування. Вона є динамічною та мобільною. При цьому її основу становлять сталі структурні елементи, існування яких прямо передбачене законом. Утворення інших органів у структурі ВРП можливе як результат законотворення або локального нор-мотворення. Автор наголошує, що підходи до зміни структури ВРП як органу, відповідального за забезпечення незалежності судової влади в державі, повинні бути виваженими та такими, що не посягають на фундаментальні цінності демократичної держави, не створюють загрози невиправданого запровадження контролю над ним. Вони повинні бути спрямованими на оптимізацію роботи ВРП та забезпечення ефективної реалізації її функцій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Чернишевич, О. В. "Міністерство як орган в системі центральних органів виконавчої влади в Україні: конституційно-правовий аспект." Часопис Київського університету права, no. 4 (2013): 127–30.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Князєв, В. "Щодо питань переробки майна, яким митниця набула право розпорядження." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 219–25. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2049.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена питанням дослідження способів розпорядження майном, яким митниця набула право розпорядження, зокрема таких, як переробка, утилізація, знищення. У статті наголошено на тому, що переробка майна, яким митні органи набули права розпорядження, не є митним режимом у розумінні МК України. Підкреслено, що під переробкою майна, яким митні органи набули права розпорядження, пропонується розуміти один зі способів розпорядження майном, яким митний орган набув права розпорядження, реалізація якого передбачає прийняття уповноваженим суб'єктом рішення про можливість застосування до конкретного товару процесів (зокрема, нагрівання, коптіння, консервування, дозрівання, сушіння, екстракція, екструзія або комбінація зазначених процесів), покликаних істотно змінити первинні фізичні, хімічні чи біологічні властивості товарів, транспортних засобів комерційного призначення задля їх подальшого використання в новому за умови приведення її у відповідність до вимог нормативно-правових актів. Переробка майна, яким митні органи набули права розпорядження, його знищення й утилізація здійснюються спеціальними підприємствами, які мають відповідну ліцензію на цей вид діяльності. Такі послуги надаються на підставі договору. Способи переробки, утилізації, знищення неякісної харчової продукції, продовольчої сировини, продукції хімічної промисловості, супутніх матеріалів, наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів, лікарських засобів тощо визначаються чи погоджуються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади, які здійснюють державний контроль і нагляд за обігом, якістю та безпекою продукції. Цими ж органами погоджуються чи визначаються суб'єкти господарювання, уповноважені на виконання таких робіт. При цьому найпоширенішими групами товарів, які піддаються на практиці переробці, є етиловий сприт та алкогольні напої.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Громико, Олена. "МОДЕРНІЗАЦІЯ ТЕХНОЛОГІЙ УПРАВЛІННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ." Молодий вчений, no. 1 (89) (January 29, 2020): 42–46. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-1-89-9.

Full text

Abstract:

У статті доводиться, що система державного управління України постійно змінюється. Активний розвиток цифрових технологій в країні та світі впливає на інструменти взаємодії державний суспільства. Україна поступово стає цифровою державою. Нові виклики суспільства інформаційної доби змінюють діяльність органів державної влади. Швидкі темпи цифровізації суспільства сприяють переосмисленню традиційних управлінських технологій, змушують розробляти та застосувати нові механізми реалізації державної влади. Зокрема, шляхом впровадження та розвитку електронного урядування. Е-урядування названо першочерговим пріоритетом реформування системи державного управління в умовах розвитку інформаційного суспільства. Електронному урядуванню відведено роль «цифрової форми» організації державного управління. Е-урядування орієнтовано на задоволення потреб інформаційного суспільства з використанням сучасних інформаційно-телекомунікаційних технологій. Для досягнення поставлених цілей було утворено новий державний орган – Міністерство цифрової трансформації України. Головним завданням Міністерства стало забезпечення формування та реалізації державної політики розвитку інформаційного суспільства, інформатизації, цифрового розвитку, цифровізації, цифрової економіки, цифрових інновацій та технологій, електронного урядування та електронної демократії. Проаналізовано ключові ознаки базових моделей електронного урядування – E-Gov 1.0 та E-Gov 2.0. Модель електронного урядування Е-Government 1.0 орієнтовано виключно на забезпечення доступу до одержання електронних послуг громадянам через веб-ресурси органів державної влади та місцевого самоврядування. E-Gov 2.0 дозволяє державі взаємодіяти із суспільством на тих рівнях, які до того часу були або не доступними, або вкрай ускладненими. Роль держави в цьому випадку полягає в забезпеченні відкритих даних, веб-сервісів та платформи як інфраструктури. Доведено, що модель E-Gov 2.0 є більш комплексною. Вона охоплює ключові напрямки інформаційної політики держави. Таку модель використовують найрозвиненіші демократичні країни. Зроблено висновок, що результатом впровадження Україною моделі Е-Gov 2.0 стане трансформація самої системи державного управління у всіх її проявах та побудова цифрової держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Коструба, Наталія. "ПСИХОЛОГІЧНІ МАРКЕРИ РЕЛІГІЙНИХ НОВИН ЯК ФОРМИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ." Psychological Prospects Journal, no. 36 (December 30, 2020): 113–23. http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2020-36-113-123.

Full text

Abstract:

Мета. Стаття має на меті емпірично визначити основні психологічні маркери релігійних новин. Методи. Для реалізації мети дослідження ми використали комп’ютерне забезпечення Statistica 12 та Linguistic Inquiry and Word Count (LIWC2015). Матеріалом для дослідження ми обрали новини найчисельніших церков в Україні (православні, католики, протестанти). Для аналізу були використані усі інформаційні повідомлення за період з 27.11.-03.12. 2020, які були розміщені на офіційних інтернет-сайтах. Загалом, було проаналізовано 43 інформаційних повідомлення. Результати. Серед усіх категорій стильових слів у опрацьованих повідомленнях домінують прийменники, сполучники і займенники. Аналіз змістовного наповнення релігійних новин продемонстрував, що найбільше текст стосується просторових зв'язків (7,03%), мотиваторів (drivers), які спонукають до дій (5,99%), когнітивних процесів (4,74%), соціуму та соціальних процесів (2,96%), приналежності (2,17%), релігійна термінологія (2,08%). Оцінка частотності використання слів у релігійних новинах виявила, що найбільше використовуються слова «українське», «церква», «храм». Змістовно новини часто стосуються відзначення знаменних дат чи вшанування пам’яті тощо. Це підтверджує часте використання слів «року» і «свят». Загалом, релігійні повідомлення закликають до єдності, постійно використовуючи слова «наш», «наше» і намагається згуртувати наш народ навколо української ідентичності. Також, часто у релігійних новинах використовують слова «орган» та «представник», тут мова йде про уповноважені органи влади. Висновки. Релігійні новини здійснюють просвітницьку діяльність і соціальну рекламу єдності і взаємо підтримки, не лише на основі спільної віри, але й однієї нації та подолання складних часи для усієї аудиторії (зокрема, пандемія Covid-19). Релігійні новини апелюють не лише до віри, але і до розуму своєї аудиторії про що свідчить когнітивна складність тексту. Повідомлення спрямовані на оцінку і обговорення сьогодення, без прогнозів на майбутнє. Наскрізною характеристикою усіх повідомлень є зверненням до церковної залученості, закликами до молитов і читання релігійної літератури. Сучасні релігійні новини часто згадують органи державної влади, наголошують на їхній авторитетності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Moroz, Ye S. "Процесуальний статус органів державного фінансового контролю в адміністративно-деліктному провадженні." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (September 3, 2018): 42–50. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2018.04.07.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано нормативно-правове закріплення процесуального статусу органів державного фінансового контролю (до яких віднесено Рахункову палату і центральний орган виконавчої влади, уповноважений на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю – Державну аудиторську службу та її міжрегіональні територіальні підрозділи) у справах про адміністративні правопорушення. Узагальнено права і обов’язки таких органів як суб’єктів, що здійснюють владні повноваження з виявлення ознак адміністративних правопорушень і розгляду та вирішення справ в адміністративно-деліктному провадженні. Вказано на можливість органів державного фінансового контролю бути потерпілими і особами, які притягаються до адміністративної відповідальності. Висловлено авторське бачення напрямів удосконалення процесуального статусу цих органів в справах про адміністративні правопорушення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Барліт, А. "Система органів забезпечення реалізації суб’єктивних публічних екологічних прав." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 367–73. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2068.

Full text

Abstract:

У науковій статті здійснено характеристику системи органів суб'єктивних публічних екологічних прав. Метою статті є дослідження системи органів суб'єктивних публічних екологічних прав. Підкреслено, що реалізація суб'єктивного публічного права є неможливою без вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій, певного обов'язку, реалізація якого має відбуватися в межах управлінської діяльності в активній формі. До системи суб'єктивних публічних прав віднесено право особи на власні дії; право особи вимагати від суб'єкта владних повноважень вчинення певних дій; право приватної особи вимагати надання публічних (зокрема, адміністративних) послуг; право на оскарження дій, бездіяльності та її результатів органів публічної адміністрації. Аргументовано, що об'єктивізація публічного екологічного інтересу пов'язується з його виникненням до моменту набуття повної правосуб'єктності учасником правовідносин та усвідомлення ним соціальної значущості ефективності його реалізації. Обґрунтовано доцільність розуміння під суб'єктивним публічним екологічним правом приватної особи визначену чинним законодавством можливість участі приватної особи у реалізації природоохоронної (екологічної) функції держави. Визначено, що змістом суб'єктивного публічного екологічного права є задоволення соціального інтересу у запобіганні виникненню надзвичайних екологічних ситуацій, забезпеченні раціонального використання природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, що своїм результатом має зростання рівня якості життя та здоров'я людини. Встановлено, що видами суб'єктивних публічних екологічних прав є право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, право об'єднуватись у громадські природоохоронні формування, право одержання екологічної освіти тощо, а до системи органів у сфері реалізації та захисту суб'єктивних публічних екологічних прав належать органи загальної, спеціальної та міжгалузевої компетенції. Центральним органом державної влади у сфері суб'єктивних публічних екологічних прав є Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України як центральний орган виконавчої влади, а також його територіальні управління на регіональному рівні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Нєцвєтаєв, Є. "Стан дотримання прав людини в умовах реформування Державної кримінально-виконавчої служби України." Вісник Пенітенціарної асоціації України, no. 1 (May 27, 2020): 116–23. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.1.12.

Full text

Abstract:

У статті висвітлено стан дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, в умовах реформування Державної кримінально-виконавчої служби України у 2016–2019 роках. Незважаючи на те, що в системі виконання покарань постійно відбувалися зміни, зокрема на законодавчому та структурному рівнях, умовно за початок реформування взято 2016 рік, коли було ліквідовано центральний орган виконавчої влади, що реалізовував державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, – Державну пенітенціарну службу України, а її функції передано Міністерству юстиції України. Не випадково основний акцент зроблено саме на дотриманні прав в’язнів, оскільки людина в пенітенціарних установах перебуває під повним контролем держави та є більш уразливою з точки зору можливості порушення її прав.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Халюк, С. О. "СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ВИЩОЇ РАДИ ПРАВОСУДДЯ." Знання європейського права, no. 4 (November 10, 2021): 15–18. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.253.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто загальнотеоретичні аспекти, пов’язані з конституційно-правовим статусом Вищої радиправосуддя. Здійснено аналіз доктринальних джерел юридичної науки, які стосуються структури конституцій-но-правового статусу.Наголошено на тому, що на шляху розбудови демократичних засад існування громадянського суспільстваУкраїна має неухильно дотримуватися світових і європейських стандартів. Розвиток і становлення суверенноїта незалежної держави неможливий без розвитку системи національного права, місцевого самоврядування, фор-мування демократичних державних інституцій.Розвиток подій останнього часу в Україні свідчить про надзвичайно важливу роль і значення суду. Пріоритет-ними завданнями судової гілки влади були і залишаються надійний захист конституційних прав і свобод людини,а також законність і правопорядок у державі.Констатовано, що за сучасних умов демократичні держави створюють у своїй конституційній структурі дер-жавного апарату незалежний орган юстиції, здатний забезпечити судову систему високопрофесійними суддямизадля панування у державі принципів законності та дотримання прав і свобод людини та громадянина. Такиморганом в Україні є Вища рада правосуддя. Формування конституційно-правового статусу цього органу триваєдотепер, тож його визначенню відводиться значна увага як наукової спільноти, так і юристів-практиків. Це зумов-люється тим, що вітчизняне законодавство містить достатньо конкретні положення про порядок формування,кількісний та організаційний склад Вищої ради правосуддя та водночас – окремі спірні положення стосовно дея-ких її повноважень.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Рудь Н.Т. and Федас Д. "ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ПІДТРИМКА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ." Економічний форум 1, no. 3 (September 25, 2021): 26–38. http://dx.doi.org/10.36910/6775-2308-8559-2021-3-4.

Full text

Abstract:

В статті показано, що перехід економіки на інноваційний шлях розвитку є безальтернативним для України, для чого необхідне державне регулювання і підтримка розвитку інноваційної діяльності. В даний час механізм державної підтримки в країні слабо розвинений, включає лише його окремі, розрізнені між собою ланки, використання яких не дозволяє створити цілісну систему державної підтримки інноваційних підприємств. Проаналізовано найбільш інноваційні країни світу, інструменти їх державного регулювання і підтримки. Розглянута інноваційна політика провідних країн світу, їх механізми сприяння, фінансування та нормативно-правового забезпечення інноваційного розвитку. Проаналізована законодавча база України щодо становлення інноваційної економіки. Актуальним залишається прийняття Закону про інноваційну інфраструктуру. Рекомендується створити єдиний державний орган, який відповідає за координацію роботи всіх ланок і напрямів інноваційної діяльності в країні, в тому числі і кадрове забезпечення. У зв’язку з цим пропонується створити Координаційну Раду, яка вписується в існуючу структуру Міністерства освіти та науки України, як окремий орган, що повністю відповідає за інноваційний розвиток в країні. Відмічено про необхідність вжиття заходів щодо підтримки національного науково-технічного потенціалу. Слід сформулювати відповідальність регіональної влади в області практичного застосування результатів досліджень і розробок з урахуванням специфіки регіонального виробничого комплексу в сфері повноважень регіональної влади щодо розвитку інноваційної інфраструктури, визнання первинності інноваційної діяльності по відношенню до здійснюваних в регіоні структурних перетворень. При відборі цільових інвестиційних програм доцільно використовувати критерій: технологія – галузі – регіони з метою поширення найбільш перспективних технологічних систем у всіх тих регіонах, до яких «прив’язані» конкретні галузі, що використовують ці технології: стартова підтримка регіональних галузевих інноваційних проєктів і програм пайовою участю у фінансуванні міністерств і відомств, що враховує фактори розподілу науково-технічного потенціалу за секторами економіки та соціально-економічну обстановку в конкретному регіоні. Реалізація інструментів державної підтримки, запропонована в даній статті, дозволить внести певний внесок у формування інноваційної економіки країни.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Радченко, О. М. "ФОРМУВАННЯ БЮДЖЕТНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН І ЇХ ВИДІВ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 62–69. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).13.

Full text

Abstract:

У статті автор досліджує загальні особливості бюджетно-процесуальних правовідносин, підстави їх виникнення та продовження, а також їх види. Дається авторське визначення поняття бюджетно-процесуальних правовідносин. Наголошено, що бюджетно-процесуальні відносини виникають на основі правових норм; є вольовими відносинами; мають уповноважуючий і зобов’язуючий характер. У конкретному правовідношенні одна сторона завжди має право, а інша обов’язок, право й обов’язок кореспондують один одного; бюджетно-процесуальні правовідносини завжди конкретні. Вони є правовим зв’язком, який характеризується індивідуалізованістю суб’єктів, визначеністю їх взаємної поведінки, а також прав та обов’язків; бюджетно-процесуальні правовідносини охороняються примусовою силою держави. Виділено такі особливості бюджетно-процесуальних правовідносин: вони виникають, змінюються і припиняються у процесі бюджетної діяльності, тобто діяльності зі складання проекту бюджету, розгляду і затвердження проекту бюджету, виконання бюджету і здійснення бюджетного контролю, а також складання, розгляду і затвердження звіту про виконання бюджету; пов’язані з утворенням, розподілом і використанням централізованого державного або місцевого публічного грошового фонду відповідної території; права й обов’язки суб’єктів бюджетно-процесуальних правовідносин зумовлені складанням, розглядом і затвердженням бюджету, виконання бюджету, складанням, розглядом і затвердженням звіту про виконання бюджету як основного фінансового плану; завжди однією зі сторін є відповідний представницький або виконавчий орган влади або контролюючий орган; мають повторюваний характер, тобто має місце відновлення стадій бюджетного процесу; мають владно-майновий характер.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Дурман, Олена. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ." Litopys Volyni, no. 24 (July 9, 2021): 212–18. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.34.

Full text

Abstract:

У статті аналізується така складна державно-управлінська проблема, як формування та реалізації зовнішньої політики України. Зазначається, що формування та реалізація ефективної зовнішньої політики дер- жави відбувається на основі нормативно-правового забезпечення. Автор проводить дослідження складників нормативно-правового забезпечення та пропонує його структурну класифікацію. Також визначаються суб’єкти нормотворення (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи публічної влади) та акти, які вони ухвалюють на виконання своїх повноважень у зовнішньополітичній сфері. Верховна Рада України реалізує свої повноваження, передусім, через норми Конституції та відповідних законів України. Президент України має повноваження у сфері формування та реалізації зовнішньої політики, визначені Конституцією України, а реалізує ці повноваження, видаючи відповідні Укази. Указами Президента України вводяться в дію рішення Ради національної безпеки та оборони України, яка в сучасних реаліях має суттєвий вплив на формування зовнішньополітичного курсу нашої держави, особливо у сфері зовнішньої безпе- ки. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади здійснює зовнішню політику, а також реалізує зовнішню політику України, сформовану Верховною Радою України та Президентом України. Особлива увага в статті приділяється таким політично-правовим документам, як стратегії, що описують стратегічні напрями формування та реалізації зовнішньої політики або окремих, дотичних до неї сфер. Ці доку- менти не є класичними нормативно-правовими актами, проте мають суттєвий вплив на формування держа- вою свого зовнішньополітичного курсу. Визначено, що нині в Україні відсутня Стратегія зовнішньополітичної діяльності, яка має вказати цілі, мету та напрями зовнішньої політики України та включати в себе План заходів із реалізації стратегії, в якому будуть прописані конкретні кроки з досягнення поставленої мети. У висновку зазначається, що з огляду на суттєві зовнішні виклики для України необхідним є вдосконалення нормативно-правового забезпечення формування та реалізації зовнішньої політики України з урахуванням поло- жень правового та організаційного механізмів державного управління.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Попович, О. В. "ВИЗНАННЯ ТА ДІЯ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА У СФЕРІ ОПОДАТКУВАННЯ." Ірпінський юридичний часопис, no. 1(5) (September 7, 2021): 106–15. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154.1(5).2021.106-115.

Full text

Abstract:

Категорія принципів у податковій системі продовжує бути актуальною, незважаючи на тривале захоплення науковцями керівними засадами здійснення публічної фінансової діяльності. Принцип верховенства права є загальноправовим принципом, який знайшов своє закріплення в Основному Законі Української держави, у тому числі завдяки тому, що є історично знаковим у життєдіяльності особи, суспільства, держави. Основоположними та вирішальними у доктрині верховенства права є права і свободи людини. Принципу верховенства права, що діє у податковій системі, характерні ознаки принципів права взагалі. Так, цей принцип: 1) має найвищий авторитет; 2) об’єктивно зумовлений соціальним середовищем; 3) є результатом розвитку правової свідомості суспільства; 4) є історико-практичним за походженням; 5) виражає сутність та соціальне призначення права; 6) виступає орієнтиром формування та вдосконалення правової системи, слугує її опорою; 7) акумулює світовий досвід розвитку права, втілює демократичні і гуманістичні традиції. Цілями податкової системи, відданої принципу верховенства права, є законність, передбачуваність, справедливість. Часто потрібно знаходити баланс між потребами держави у надходженнях і не менш законними інтересами та правами платників податків зберегти зароблене /нажите. З одного боку, органи виконавчої влади мають правові підстави для застосування закону, а з іншого – існує необхідність реалізації принципу верховенства права, за яким законодавчий орган, а не податкова адміністрація встановлює податкове навантаження. Взаємозв’язок політики, оподаткування та верховенства права є беззаперечним. Гарантування та повага до основних прав громадян, справедливість та довіра до влади ставлять перед оподаткуванням відповідні вимоги. Для податкової системи також принцип верховенства права основоположний. Його складові знайшли закріплення у Податковому кодексі України. Під час формування та реалізації податкової політики держави уповноважені суб’єкти неодмінно мають керуватися цим принципом, що закріплено у їх посадових обов’язках. Дія принципу верховенства права у податковій системі є передумовою належного правового регулювання податкових відносин, одного із найнеобхідніших кроків у сьогоденних соціально-економічних реаліях, зокрема в умовах необхідності переходу від наглядово-каральної функції податкової служби до сервісної.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Майстренко, Катерина Миколаївна. "КОМУНІКАЦІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ." Public management 29, no. 1 (May 24, 2022): 93–98. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-13.

Full text

Abstract:

У статті виявлено, що комунікації у системі публічного управління є офіційним, юридично цілеспрямованим регламентованим рухом індивідуальних суб’єктів управління до соціальної спільності із збереженням за цими суб’єктами певної автономності, самостійності, самодіяльності, індивідуальності. Наголошего на тому, що комунікативний процес відіграє важливу роль у публічному управлінні незалежно від того, про яку форму комунікації йдеться. З’ясовано, що комунікаційний процес у публічному управлінні включає такі елементи: установи публічного управління та громадяни, повідомлення, канали комунікації, інформаційні бар’єри, зворотний зв’язок. Досліджено, що зовнішня комунікація в публічному управлінні націлена на справляння впливу на громадянське суспільство або отримання рекомендацій чи узгодження позицій із представниками суспільства, внутрішня комунікація пронизує всю систему публічного управління зсередини і є основною рушійною силою у сфері прийняття управлінських рішень. Мета роботи. Метою статті є здійснення теоретичного обґрунтування головних складових процесу комунікації в публічному управлінні та комплексний аналіз функцій та видів комунікації в системі публічного управління. Методологія. У запропонованій статті проаналізовані особливості комунікації в публічному управлінні. Визначено, що комунікація являє собою обмін інформацією між двома суб’єктами комунікативної взаємодії. Наголошено на тому, що для органів публічного управління надзвичайно важливою складовою комунікативної діяльності є зворотний зв’язок та перехід від одностороннього інформування громадян про дії влади до двосторонньої комунікації «громадянське суспільство – публічний орган – громадянське суспільство». Наукова новизна. Доведено, що комунікації повинні: забезпечувати ефективний обмін інформацією між суб’єктами та об’єктами управління; удосконалювати відносини між суб’єктами комунікації різних рівнів у процесі обміну інформацією; створювати інформаційні канали для обміну інформацією між окремими співробітниками та групами; налагоджувати та раціоналізувати інформаційні потоки. Висновки. Наголошено на тому, що використання системи комунікацій у публічному управлінні є важливою складовою процесу підготовки та прийняття управлінських рішень. Підкреслено, що існують різні канали, якими здійснюється комунікація в системі публічного управління, і досить важко визначити, який з них є найважливішим і необхідним. Безумовно, офіційні засоби для комунікації в публічних організаціях, несуть більше конкретики та перевірених даних, ніж неофіційні. Виявлено, що комунікація не може існувати у відриві від держави і суспільства, а суспільство не може розвиватися без грамотно налагодженої комунікації. Однак без взаємної довіри, зворотного зв’язку та своєчасної інформації, комунікація публічних інститутів та суспільства не буде ефектив- ною та продуктивною. Визначено, що у зв’язку з цим керівники публічних організацій та управлінці різного рівня, повинні шукати шляхи, підходи вдосконалення комунікації, встановлення нефор- мальних, більш оперативних каналів передачі, нарощувати власний потенціал через спілкування з підлеглими, іншими керівниками, постійного навчання та особистісного зростання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Федоріщев, С. С. "Особливості діяльності центрів надання адміністративних послуг у місті Вінниці." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 23, 2020): 223–28. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2448.

Full text

Abstract:

У статті розкрито досвід діяльності центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці. Зокрема, проаналізовано нормативно-правові акти, якими повинні керуватися в діяльності центру надання адміністративних послуг м. Вінниці, та виокремлено напрями удосконалення діяльності зазначеного центру. Діяльність центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці базується на таких критеріях, як: а) взаємодія органів публічної адміністрації з центром надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці; б) максимальна інтеграція публічних послуг, за якими найчастіше звертаються споживачі; в) створення якісних програмних продуктів та відповідних електронних реєстрів за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій для вдосконалення діяльності центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці. Констатовано, що суб'єктами, які взаємодіють з центром надання адміністративних послуг «Прозорий офіс», є: 1) 22 територіальних підрозділи центральних органів виконавчої влади, а саме: 3 підрозділи державних фондів; 4 територіальні органи Вінницької облдержадміністрації; 3 органи Вінницької райдержадміністрації, в тому числі структурні підрозділи міської ради та її виконавчі органи; 3 підприємства комунальної форми власності, які також надають відповідні публічні послуги, та 1 орган приватної форми власності. Проаналізовано позитивний досвід впровадження сервісу «мобільний адміністратор» у центрі надання адміністративних послуг «Прозорому офісі» м. Вінниця та наголошено на необхідності розширювати мережу зазначених сервісів у віддалених селищах, містах, районах тощо з метою підвищення якості надання публічних послуг ЦНАП в м. Вінниця. Для вдосконалення та підвищення якості надання публічних послуг у «Прозорому офісі» ЦНАП в м. Вінниця функціонують електронні телекомунікаційні системи: 1) електронна система адміністрування чергою або так званий реєстр територіальної громади м. Вінниця; 2) система електронного документообігу “DocsVision”, що стала однією з перших, запроваджених саме в цьому ЦНАП; 3) автоматизована інформаційна система (АІС); 4) Єдиний державний реєстр, 5) Державний земельний кадастр (ДЗК), Державний реєстр актів цивільного стану споживачів послуг (ДРАЦСГ) тощо.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Якимчук, Н. Я. "ФІНАНСОВО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ ЙОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ." Знання європейського права, no. 1 (March 27, 2022): 88–94. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.327.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано фінансово-правовий статус Пенсійного фонду України напередодні його перетворення у некомерційну самоврядну організацію. Зазначено, що Пенсійний фонд України одночасно є одним із найважливіших публічних фондів та юридичною особою публічного права, яка у фінансово-правових відносинах виступає суб’єктом публічної (державної) фінансової діяльності реалізуючи покладені на неї владні повноваження з управління солідарною системою загальнообов’язкового пенсійного страхування. З’ясовано, що Пенсійний фонд України на сьогодні, напередодні його перетворення, характеризується як: 1) орган соціального страхування; 2) організація, що функціонує як центральний орган виконавчої влади; 3) організація, що відповідно до закону наділенавладними повноваженнями з управління коштами власне Пенсійного фонду України як цільового позабюджетного фонду. Стверджується, що досі є потреба належного врегулювання саме на рівні Закону обсягу владних повноважень Пенсійного фонду України з управління коштами солідарної системи загальнообов'язкового пенсійного страхування та з адміністрування в перспективі Накопичувального пенсійного фонду. Зазначено про необхідність закріплення на рівні Закону передусім положень: 1) щодо здійснення бюджетного прогнозування функціонування Пенсійного фонду України та Накопичувального пенсійного фонду на середньостроковий період; 2) щодо проходження стадій процесу складання, розгляду та затвердження бюджетів вказаних фондів, реєстрації зобов’язань Пенсійного фонду (Накопичувального пенсійного фонду) в Державній казначейській службі України, їх виконання; 3) встановлення граничного обсягу коштів, що спрямовуватимуться на адміністративно-управлінські витрати; 4) граничні межі фіскального ризику операцій. Відсутність таких правових меж призведе до виникнення правових прогалин, що формує певні ризики щодо реалізації державною ролі гаранта соціального захисту, належного виконання соціальної функції держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

ФУРСА, СВІТЛАНА, and ЄВГЕН ФУРСА. "Актуальні проблеми нотаріату України та їхні доктринальні шляхи вирішення." Право України, no. 2020/09 (2020): 20. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-020.

Full text

Abstract:

Зважаючи на сучасний момент, коли наша держава опинилася в нестабільному економічному і політичному становищі, багато фахівців вислов люють свої гіпотези щодо необхідності трансформування правової системи України відповідно до сприйняття у ній ролі та значення того чи іншого органу державної влади. Усі уряди, які приходили до влади у роки незалежності України, відрізнялися тим, що намагалися реформувати правову систему держави, але на скільки їм це вдалося – ми можемо нині судити самі... Отже, автори об’єктивно розбираються у тій ролі, яку відіграє той чи інший орган в українській державі та суспільних відносинах. Зокрема, у статті йдеться про український нотаріат. Мета статті полягає у тому, щоб розглянути тенденції реформування нотаріату в науковому, організаційному та інших аспектах. З якою метою слід проводити такий аналіз українського нотаріату – не складно пояснити на наочному прикладі. Так, замість поглиблення нотаріальної функції, нотаріусів все більше і більше наділяють функціями, які їм не властиві. З огляду на суть нотаріату як органу безспірної юрисдикції робляться поступові кроки та далі висуваються все нові та нові пропозиції з розширення їхніх повноважень. Але до чого це призведе, якщо нотаріусів наділяти все більшим колом повноважень? Без вирішення залишається доволі просте запитання: “Хто ж має у такому разі якісно вчиняти саме нотаріальні дії?”. Тому дослідження і має на меті аналіз тенденцій реформування нотаріату в Україні. У статті йдеться не про звичні стандарти викладення науково-теоретичних концепцій учених у сфері нотаріату, а про сучасний стан правової системи України та місце у ній нотаріату як органу безспірної юрисдикції, який має досить важливе значення для належної охорони прав фізичних та юридичних осіб як в Україні, так і за її межами. Такий аналіз дає новий поштовх для поглибленого вивчення практичних аспектів нотаріальної діяльності з метою її переосмислення та подальшого розроблення доктринальних положень, які стануть базисом для прогнозування майбутнього українського нотаріату та вдосконалення як організації, так і процесуальної діяльності осіб, які вчиняють нотаріальні дії. У висновках автори висловлюють сподівання, що нотаріат стане дієвим механізмом з охорони прав суб’єктів цивільних відносин, але завдяки розширенню повноважень нотаріусів у цій сфері, а не наділенню їх все новими, невластивими нотаріальній діяльності функціями. Автори доводять, що саме наука повинна робити прогнози щодо розвитку нотаріату і пропозиції щодо їх втілення у законодавство про нотаріат із метою вдосконалення способів охорони та захисту прав людини. Автори вважають, що Україна має подолати економічну і правову кризи, які слід сприймати як першопричини виникнення проблем у нотаріаті, тоді і перед нотаріусами України мають постати зовсім інші завдання: забезпечувати охорону і захист прав фізичних та юридичних осіб завдяки високопрофесійній діяльності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Ярош, Д. В. "Конституція УНР 1918 р. про Всенародні збори України як вищий законодавчий орган влади: історичний досвід і сучасний конституційний процес." Університетські наукові записки Хмельницького університету управління та права. Право. Економіка. Управління, Вип. 4 (32) (2009): 6–11.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Радецький, Руслан. "СИСТЕМА БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ СУБ’ЄКТІВ." Public management 17, no. 2 (February 27, 2019): 253–63. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2019-17-2-253-263.

Full text

Abstract:

Виявлено проблеми взаємодії суб’єктів у системі боротьби з корупцією в Україні. Досліджено чинне законодавство у сфері боротьби з корупцією та виявлено основні проблеми боротьби з цим явищем в Укра- їні. Проаналізовано інституційну базу у сфері протидії корупції, виявлено основні функції суб’єктів системи боротьби з корупцією в Україні та проаналізовано проблеми взаємодії суб’єктів системи. Також виокремлено превентивну функцію Національного агентства з питань запобігання ко- рупції та перспективи роботи цього органу. З’ясовано, що шляхом якомога швидшої інтеграції до Європейського співтовариства, Україна взяла низ- ку зобов’язань, найпріоритетнішим з яких є ефективна, безкомпромісна та постійна боротьба з корупцією, яка кидає виклик всебічному розвитку всіх сфер життя в нашій державі. З цією метою створено ряд інституцій. Так, у структурі Генпрокуратури створено окремий орган по боротьбі з ко- рупцією — Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру та окремо — Національне антикорупційне бюро України, які є силовими структурами і займа- ються розслідуваннями і покаранням винних у корупційних діяннях осіб. Проте, є ще одне відомство — Національне агентство з питань запобігання корупції, що реалізовує превентивну функцію, до сфери діяльності якого на- лежать запобігання та виявлення корупції, декларування доходів та видат- ків, виявлення конфлікту інтересів, а також протидія політичній корупції. Доведено, що всі зусилля у боротьбі з корупцією в Україні мають відбува- тися з розумінням того, що центром її наслідків є пересічний громадянин. Тому ефективна державна політика в цій сфері є одним з основних чинників турботи державної влади про громадян. Про це свідчить прийняття низки антикорупційних законів та створення інституцій для попередження та бо- ротьби з корупцією.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Харченко, Н. В. "ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, no. 29 (January 26, 2022): 208–14. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.735.

Full text

Abstract:

Харченко Н. В. Організаційно-правові засади охорони державної таємниці в Укра- їні. – Стаття. З огляду на чинне законодавство України проаналізовано визначення поняття держав- ної таємниці, визначено порядок обов’язку держави здійснювати контроль за інформацією, зарахованою до державної таємниці. На підставі Закону України «Про службу безпеки України» та з метою охорони державної таємниці законодавчо закріплено за Службою без- пеки України обов’язок здійснювати забезпечення охорони державної таємниці. Дослідже- но, що органи державної влади та підприємства, установи або організації, що здійснюють діяльність, пов’язану з державною таємницею, з метою забезпечення режиму секретності створюють на правах окремих підрозділів режимно-секретні відділи, які безпосередньо ке- руються керівником відповідних державних органів. Важливо усвідомлювати ймовірність витоку інформації, адже втрата чи витік зазначеного виду інформації несе загрозу для національної безпеки держави. Саме тому державна політика країни щодо забезпечення державної таємниці ставить на меті своєчасне виявлення джерел реальних і потенційних загроз у цій сфері, не від’ємною діяльністю цього напряму є аналіз причин виникнення, спосіб нейтралізації й попередження таких випадків. Підкреслюючи важливість Служби безпеки України, слід зазначити, що правоохоронний орган контролює стан охорони дер- жавної таємниці в усіх державних органах та підприємствах, установах або організаці- ях, що здійснюють діяльність, пов’язану з державною таємницею. Безпосередньо Служба безпеки України має право здійснювати офіційні перевірки за додержанням стану охорони державної таємниці та за результатом цієї перевірки фіксувати порушення в акті перевірки, що містить позитивний або негативний відгук про стан якості за додержанням відповідних вимог, зауваження, що містяться в актах перевірки, є обов’язковими до усунення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Глух, М. В., and Н. М. Ковалко. "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ГРОШЕЙ В УКРАЇНІ." Kyiv Law Journal, no. 1 (May 11, 2022): 104–10. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.16.

Full text

Abstract:

Анотація. У статті досліджено нормативно-правове регулювання електронних грошей в Україні. Виділено основні ознаки, які визначають особливості електронних грошей. Проаналізовано визначення поняття «електронні гроші» в національному законодавстві та Директивах Європейського Союзу. Розглянуто основні підходи представників науки фінансового права до визначення поняття «електронні гроші». Визначено переваги використання електронних грошей у порівнянні з традиційними платіжними засобами. Акцентовано увагу, що відповідно до чинного законодавства України емітентами електронних грошей є виключно банки. Проаналізовано перелік функцій, які здійснюють банки як емітенти електронних грошей. Зазначено коло установ, які можуть здійснювати емісію електронних грошей відповідно до нового Закону України «Про платіжні послуги». Встановлено, що користувачами електронних грошей можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, які стають власниками електронних грошей, купуючи їх у емітента чи комерційного агента з розповсюдження, і мають право використовувати їх для придбання товарів та здійснення необхідних переказів. Виокремлено проблеми правового регулювання обігу електронних коштів, такі як: відсутність визначення правового статусу емітентів електронних грошей, відсутність органу державної влади, який координує вказану діяльність, низький рівень доступності електронних грошей і розширення сфери їх застосування. Зроблено висновки, що для вдосконалення правового регулювання використання електронних грошей в Україні необхідно адаптувати національне законодавства до вимог європейських стандартів у сфері використання електронних грошей. Підсумовано, що для успішного розвитку використання електронних грошей в Україні необхідно створити окремий координуючий орган, який буде наділений повноваженнями щодо регулювання використання електронних грошей та контролю за електронними розрахунками. Також рекомендовано розробити порядок повернення коштів споживачам, у випадку технічних проблем при проведенні електронних розрахунків та зменшення ризиковості таких операцій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

ЛЮБЧЕНКО, ПАВЛО. "Народовладдя та місцеве самоврядування: сутність і взаємообумовленість розвитку." Право України, no. 2019/10 (2019): 195. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-195.

Full text

Abstract:

Реформа місцевого самоврядування, започаткована в 2014 р., сьогодні все більше втрачає темпи реалізації, що зумовлено чинниками як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Одним із основних стримуючих чинників цієї реформи є недосконалість конституційно-правового регулювання відносин у сфері місцевого самоврядування. Це зумовлює необхідність більш глибокого аналізу процесів у сфері народовладдя та місцевого самоврядування, чинників і перешкод, які стримують їхній розвиток в Україні. Метою статті є дослідження сутності народовладдя і місцевого самоврядування та їх взаємозв’язку, аналіз стану конституційно-правового регулювання місцевого самоврядування в механізмі народовладдя та формулювання висновків, пропозицій і рекомендацій щодо усунення перешкод його подальшого розвитку та основних напрямів підвищення ефективності. Конституційні категорії “народовладдя”, “народний суверенітет”, “місцеве самоврядування” тісно взаємопов’язані. Їхнє співвідношення проявляється у тому, що місцеве самоврядування є однією з основних форм реалізації народного суверенітету. Місцеве самоврядування завдячує своїм існуванням установчій владі народу. Саме завдяки волі народу, яка виражена на виборах, влада місцевого само врядування стає легітимною. Місцеве самоврядування відіграє важливу роль у механізмі народовладдя, що зумовлено, перш за все, автономністю його органів стосовно системи органів державної влади, відсутністю ієрархічної підпорядкованості, наявністю окремого об’єкта управління – питання місцевого значення. Орга ни місцевого самоврядування, будучи відповідальними перед територіальними громадами, мають змогу провадити самостійну політику, відстоювати місцеві інтереси, діючи в межах Конституції та законів України, шляхом звернення до суду, стримувати органи державної влади від перевищення повноважень. Оцінюючи ефективність реалізації принципу народовладдя в Україні, змушені констатувати, що сьогодні воля народу позбавлена легальних способів прояву, окрім виборів. Парламент уже тривалий час ігнорує запровадження конкретних механізмів дієвості народовладдя, народ не має можливості приймати рішення на всеукраїнському та місцевих референдумах. Сучасний стан суспільного розвитку обумовлює необхідність кардинального оновлення конституційно-правової основи механізму народовладдя. Слід забезпечити можливість реалізації права народу на волевиявлення у найважливіших питаннях, а саме: а) визначати і змінювати конституційний лад в Україні, зокрема, місце і роль місцевого самоврядування; б) обмежувати публічну владу правом; в) протидіяти узурпації, захопленню державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями; г) вимагати реалізації прав і свобод людини (права громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах); ґ) протидіяти скасуванню чи обмеженню права здійснення місцевого самоврядування, яке визнається та гарантується в Україні; д) володіти, користуватися та розпоряджатися об’єктами права власності народу; е) контролювати органи публічної влади та їх посадових осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Бараненко, Д. В. "До характеристики адміністративно-правового статусу центральних органів виконавчої влади." Прикарпатський юридичний вісник, no. 5(34) (February 23, 2021): 88–93. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).653.

Full text

Abstract:

У статті досліджено правовий статус та компетенцію центральних органів виконавчої влади, з'ясовано правову природу та функції кожного з видів цих органів на основі аналізу практики їх функціонування. Встановлено, що основними завданнями центральних органів виконавчої влади є: надання адміністративних послуг; здійснення державного нагляду (контролю); управління об'єктами державної власності; внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність; здійснення інших завдань, визначених законодавством України. Наголошено, що від організації та діяльності центральних органів виконавчої влади залежить рівень забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Окрім цього, досліджено ознаки поняття «виконавча влада», зроблено висновок про змістові відмінності, які розкривають природу кожного з них, при цьому доведено, що публічне управління фактично є засобом досягнення мети функціонування виконавчої влади. Особливу увагу приділено аналізу такого виду центральних органів виконавчої влади, як служба, передусім через призму його призначення - надання якісних адміністративних послуг. Обґрунтовано висновок щодо недоцільності існування в межах виконавчої влади такого виду органів, як центральні органи зі спеціальним статусом з огляду на особливі функції, покладені на них законодавством. У зв'язку з цим запропоновано обмежити центральний рівень органів виконавчої влади чотирма видами (міністерства, служби, агентства та інспекції). Підкреслено факт відсутності в законодавстві визначення міністерств як головних центральних органів виконавчої влади та запропоновано доповнити спеціальний закон відповідною нормою, оскільки міністерства наділені лише функцією щодо формування державної політики в окремих сферах. Проаналізовано також правовий статус міністра та керівника іншого центрального органу виконавчої влади. Звернуто увагу на важливість врахування характеру зв'язків між елементами системи органів виконавчої влади в Україні залежно від конкретних цілей та завдань, що покладаються на владу на певному етапі розвитку. У зв'язку з цим обґрунтовано висновок, що з огляду на сучасний «сервісний» складник функціонування органів виконавчої влади, на перше місце виходить такий вид зв'язків, як реординаційний. Надані пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового забезпечення організації центральних органів виконавчої влади.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Коннова, Майя. "ФОРМИ ТА ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ЧАСІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ." Public management 24, no. 4 (March 20, 2020): 163–72. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-4(24)-163-172.

Full text

Abstract:

Схарактеризовано механізми формування принципів та форм функціонування державної влади козацько-гетьманської України; вста- новлено особливості формування інституційних засад українського дер- жавотворення як складного та суперечливого процесу козацької доби; об- ґрунтовано, що упродовж усього періоду існування запорозької спільноти є природна система державного управління, яка сформувала форми підґрунтя політичного устрою та мотивувала його життєзабезпечення і сформувала основні принципи козацтва як тогочасної політичної еліти. Її принципами були: подільність (Січ поділялася на курені, максимально їх було 38), тери- торіальність — на паланки (п’ять–вісім), виборність (козаки куреня підля- гали владі виборного курінного отамана). Дослідження та аналіз наукових й історичних джерел засвідчило, що більшість науковців вважають, що в часи козацької держави можна дослідити вже структуру публічної влади, елементи якої ідентичні, якою мірою, до сучасних форм публічної влади; формою вищого органу самoуправління, яка розв’язувала найважливіші питання, була військова рада, яка ґрунтувалася на засадах щирого братерства, взає- модопомоги. Адже вся система органів державотворення забезпечувалась шляхом формування військово-адміністративної влади через виконання принципів внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Основною формою публічної влади була зaгальна рада, окрім іншого, вона формува- ла різного рівня виконавчу, судову та військову владу Війська Запорозько- го, зокрема, обирали гетьмана, влада якого поширювалася на усіх козаків Війська Запорозького, в тому числі на тих, які мешкали на волості, тобто на заселених територіях України, насамперед у межах Київського та Брацлавського воєводств. Встановлено, що форми та принципи організації козацького самоврядувaння Запорозької Січі забезпечували виконання функцій, властивих державі. Це дає підстави стверджувати, що тут відроджувалася українська державність.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Плакса, Віра. "ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ВЗАЄМОДІЇ СУБ’ЄКТІВ ЗАКОНОДАВЧОЇ ІНІЦІАТИВИ З ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА СУДДІВСЬКОГО ВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ." Litopys Volyni, no. 24 (July 9, 2021): 228–33. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.37.

Full text

Abstract:

Historical aspect of interaction of subjects of legislative initiative with public authorities and judicial government in UkraineУ статті проведено історичний аналіз взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи з органами державної влади та суддівського врядування в Україні, на підставі якого визначено певну формулу такої взаємодії. Визначе- но, що, з одного боку, законодавча влада визначає правові засади організації та функціонування органів судової влади, зокрема органів суддівського врядування, а з іншого – органи суддівського врядування мають вплив на законотворчий процес Верховної Ради України. Такий вплив нині проявляється в наданні Вищою радою право- суддя консультативних висновків щодо законопроєктів із питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів. Звертається увага на те, що суб’єкти законодавчої ініціативи беруть безпосеред- ню участь у формуванні Вищої ради правосуддя. У статті зауважується, що, окрім іншого, Вища рада право- суддя вносить подання про призначення судді на посаду, а значимість такого повноваження продемонстровано через представлення статистичних результатів діяльності органу щодо прийняття рішень із цього питання. В аспекті вивчення історичного досвіду регулювання питання взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи з орга- нами державної влади та суддівського врядування в Україні в роботі зауважується, що до створення Вищої ради правосуддя повноваження щодо внесення подання про призначення судді на посаду мала Вища рада юстиції. Акцентовано, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України не має прямих форм взаємодії із суб’єктами законодавчої ініціативи. За результатами дослідження питання історичного аспекту взаємодії суб’єктів законодавчої ініціативи з органами державної влади та суддівського врядування в Україні зроблено спробу вио- кремити три історичні етапи розвитку такої, спираючись на зміни в нормативно-правовому регулюванні цього питання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Коссак, Володимир. "Правосуб’єктність державних органів і створюваних ними юридичних осіб у механізмі регулювання цивільної відповідальності." Право України, no. 1/2019 (2019): 154. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-154.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню проблем цивільно-правової відповідальності держави і створюваних нею юридичних осіб у приватних відносинах. Цивільне законодавство закріплює один з основних принципів, що випливає з методу цивільно-правового регулювання, – юридичну рівність учасників приватних відносин. Юридична рівність полягає у тому, що кожна зі сторін цивільних відносин має свій комплекс прав та обов’язків і є незалежною, непідпорядкованою іншій. Держава як учасник цивільних правовідносин має універсальну правосуб’єктність, яку реалізує через систему своїх органів та юридичних осіб публічного і приватного права. Метою статті є аналіз особливостей цивільно-правової відповідальності держави та створених нею юридичних осіб публічного і приватного права. Критерієм визначення статусу державного органу як суб’єкта права є порядок виникнення і наявність владних повноважень, необхідних для виконання передбачених нормативними актами функцій. Юридичні особи публічного і приватного права, які створюються державою, є самостійними учасниками цивільного обороту. Такими ж суб’єктами приватного права будуть органи державної влади в цивільних правовідносинах. Тому важливе значення має встановлення суб’єкта і розміру відповідальності у відносинах за участю органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. Для цього законодавець у нормативних актах повинен конкретизувати правовий статус орга нів державної влади та юридичних осіб, створених органами державної влади. При цьому необхідно враховувати певні передумови. До них належать: 1) законодавче визначення правового статусу органів державної влади; 2) встановлення їх компетенції як регулятора суспільних відносин; 3) функціональні повноваження та обов’язки; 4) можливість бути самостійним суб’єктом цивільної відповідальності. Встановлено, що особливості правосуб’єктності органу державної влади у відносинах цивільної відповідальності охоплюють: 1) встановлення обставин, які є підставою для виникнення майнової відповідальності; 2) з’ясування правомірності дій органів державної влади; 3) визначення меж майнової відповідальності; 4) заборону застосування окремих штрафних санкцій до органів державної влади. Заходи цивільної відповідальності повинні застосовуватися з однакових засад для всіх суб’єктів приватних відносин. Для цього в законодавстві необхідно змінити підхід до розмежування цивільної відповідальності органів державної влади і створюваних ними юридичних осіб. У цивільних відносинах, у разі необхідності, субсидіарну майнову відповідальність повинні нести органи державної влади за зобов’язаннями юридичних осіб, які створені у розпорядчому порядку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Висоцька, Святослава. "Інституційні засади адміністрування протиепідемічних заходів в умовах сучасної системи охорони здоровʼя України." Науковий вісник: Державне управління, no. 2(8) (June 30, 2021): 5–36. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2021-2(8)-5-36.

Full text

Abstract:

Поширення в Україні епідемій свідчить, що профілактична робота не достатня й потребує ретельного вивчення. Важливість проблеми запобігання поширенню соціально-небезпечних хвороб відзначена і у документах Організації Об’єднаних Націй. Наразі виклики соціально небезпечних хвороб становлять велику проблему не тільки для національних систем охорони здоров’я, так й для світової спільноти, що вимагає консолідованої масштабної та ефективної відповіді світу. Незважаючи на зниження показників захворюваності з деяких нозологій, епідемічна ситуація з інфекційних хвороб в країні залишається нестабільною. Відповідно до Стратегії національної безпеки України у розрізі прогнозних і поточних загроз національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов визначається загроза виникнення і поширення як уже відомих, так і нових інфекційних хвороб. Причиною цього є низький рівень стану здоров’я населення та високий рівень його захворюваності тісно пов'язаний з низьким рівнем соціального захисту окремих верств населення, наявністю безробіття та неконтрольованих міграцій. На сучасному етапі відбулося значне погіршення епідеміологічної ситуації щодо особливо небезпечних інфекцій як в Україні, так і в усьому світі. Це обумовлено політичною та економічною нестабільністю, масовою міграцією населення, військовими конфліктами та передислокацією військ, новими умовами господарювання з порушенням стабільності систем епізоото-епідеміологічного нагляду, що діяли раніше, послабленням профілактичних заходів. На територіях, які постраждали від наслідків надзвичайних ситуацій можливе різке погіршення санітарно-епідемічної ситуації, що викликає потребу в проведенні санітарних та протиепідемічних заходів по забезпеченню санітарного та епідемічного благополуччя постраждалого населення. Ґрунтуючись на аналізі адміністрування протиепідемічних заходів в умовах реформування системи охорони здоров’я України, змушені констатувати наявний юридичний дисбаланс, що пов'язаний з неузгодженістю нормативних актів з документами вищого рівня, тобто законами. Даний стан справ спричинений потребою внесення змін і доповнень, а також прийняттям нових нормативних актів, що мають регулювати ситуацію за принципом «тут і зараз», стрімко реагуючи на нові загрози і виклики в системі охорони здоров’я. Значення управління у сфері забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя важко переоцінити, адже йдеться про забезпечення умов життєдіяльності всього суспільства, про його безпеку, а, отже, національну безпеку держави Україна. Проте у ході реорганізації центральних органів виконавчої влади забезпечення санітарно-епідеміологічного було розділено між двома органами виконавчої влади: питання санітарного нагляду та контролю покладено на створений у ході орган – Держспоживслужбу, а контроль за епідеміологічною ситуацією – на управління громадського здоров’я МОЗ України, без чіткого визначення та розмежування функцій та повноважень. Можна стверджувати наразі про неповну інституційну спроможність забезпечити належний стан санітарного та епідеміологічного нагляду у зв’язку з ліквідацією Державної санітарно-епідеміологічної служби та відсутністю однозначного визначення центрального органу виконавчої влади, що має реалізовувати державну політику у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. Спираючись на вищевикладене нагальною потребою є створення регіональних центрів контролю та профілактики захворювань для створення сучасної системи реагування на загрози для здоров’я та протиепідемічного захисту. Перспективи подальших розвідок у даному напрямі будуть полягати у дослідженні генези системи управління протиепідемічним захистом в умовах надзвичайних ситуацій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Nevinhlovska, Yu. "ДОСВІД КРАЇН-УЧАСНИЦЬ ЄС ЩОДО ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ ТА ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ." Juridical science 2, no. 5(107) (April 3, 2020): 56–60. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.07.

Full text

Abstract:

У статті досліджено досвід країн-учасниць ЄС щодо публічного адміністрування економічної конкуренції та обмеження монополізму. Важливою запорукою зростання економіки в державі є боротьба з такими негативними проявами, як монополістичне становище. З’ясовано, що Європейський комісар із питань конкуренції має повноваження щодо контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції. До сфери відповідальності комісара входять: приведення до виконання правил конкуренції для ефективного функціонування внутрішнього ринку; примус до виконання правил конкуренції при злиттях і поглинаннях, субсидуванні (зокрема в галузі транспорту та енергетики); розвиток ринкового моніторингу; просування дотримання антимонопольного законодавства й міжнародної кооперації з антимонопольними органами за межами ЄС. Наголошено, що в Республіці Польша діє Управління із захисту конкуренції та прав споживачів. У Польщі, як власне і в Україні, контрольні функції щодо публічних закупівель мають декілька органів. Насамперед це Агентство публічних замовлень, що існує з 1995 року і має статус окремого центрального органу виконавчої влади, яке координується Міністерством економіки. Вагомі повноваження має Вища палата контролю Польщі (аналог Рахункової Палати України), яка на відміну від України контролює процес використання коштів як державного, так і місцевих бюджетів, а також питання використання державного майна. До ключових органів, що здійснюють нагляд і контроль, необхідно також віднести Апеляційну палату оскаржень (орган оскарження), яка здійснює досудовий розгляд претензій учасників щодо організації замовниками процедур закупівель, і Відомство захисту конкуренції та прав споживачів, яке проводить розслідування щодо наявності змов. В Україні аналогічні функції здійснює Антимонопольний комітет. Виходячи з аналізу європейського досвіду щодо публічного адміністрування економічної конкуренції та обмеження монополізму доходимо висновку, що особливу увагу звернуто на контроль і прозорість інформації в цій сфері, ухвалення ж рішень відбувається колегіально. Україні спільно з Європейським Союзом слід здійснювати ефективний контроль за дотриманням законодавчих норм конкуренції та обмежити монополізм.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Соф’їн, М. І. "НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 27, 2020): 152–56. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).207.

Full text

Abstract:

У статті на основі аналізу норм чинного законо-давства України визначено та охарактеризовано ключові напрями вдосконалення діяльності держав-них органів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Метою статті є визначення ключових на-прямів вдосконалення діяльності державних орга-нів у сфері реалізації фіскальної політики в Україні. Визначено, що кроки, спрямовані на реорганізацію Державної фіскальної служби України шляхом її поділу на наведені вище центральні органи виконав-чої влади, в цілому слід розцінювати як позитивні, оскільки одне відомство не може в ефективний спосіб виконувати таку значну кількість завдань і функ-цій у сфері реалізації фіскальної політики в Украї-ні. Проте, на нашу думку, правові засади діяльності Державної податкової служби України та Державної митної служби України повинні бути закріпленими не на підзаконному нормативно-правовому рівні, а на рівні окремих законів України, як це здійснено щодо цілого ряду центральних органів виконавчої влади. З’ясовано, що правовий статус центрального органу виконавчої влади, відповідального за забезпечення формування та реалізацію діяльності в сфері здійс-нення фінансового контролю, на нормативно-право-вому рівні врегульовано із значними недоліками. Такі недоліки знаходять свій прояв як у значній кількості нормативно-правових актів, на рівні яких закріплено правовий статус даного органу державної влади, так і в назві самого органу, що не відповідає ані його функ-ціональному призначенню, ані змісту його діяльності. Зроблено висновок, що першорядними проблемами функціонування органів державної влади в сфері реа-лізації фіскальної політики в Україні, які потребують свого негайного вирішення, є необхідність врегулю-вання правого статусу таких органів. Сьогодні сво-го перегляду потребують нормативно-правові акти, на рівні яких закріплено правовий статус основних центральних органів виконавчої влади, які реалізу-ють фіскальну політику за відповідними напрямами. Йдеться, зокрема, про Міністерство фінансів України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі Украї-ни, Державну аудиторську службу України, Держав-ну податкову службу України та Державну митну службу України. Свого реформування потребує й сек-тор правоохоронного забезпечення реалізації фіскаль-ної політики в Україні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Подорожна, Т. С., and О. С. Котуха. "РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЗАХИСТУ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 10 (November 18, 2021): 72–80. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-10-10.

Full text

Abstract:

У статті досліджено принцип правової визначеності, його реалізацію у процесі захисту прав і свобод людини та громадянина. Зазначено, що в широкому розумінні принцип правової визначеності є сукупністю вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового становища людини шляхом удосконалення процесів правотворчості і правозастосування. При цьому для сучасної конституційної держави найвищим досягненням має стати довіра громадян до самої держави та її інститутів. Така довіра може ґрунтуватися тільки на гармонійній взаємодії правової визначеності чинного законодав- ства та аналогічної його дії на практиці. Дотримання принципу правової визначеності чітко позна- чає межі діяльності державної влади, максимально домагається прозорості у відносинах держави й людини, тим самим забезпечуючи дотримання прав і свобод людини та громадянина. Наголошено на тому, що в основі принципу юридичної визначеності, як одного з істотних елементів принципу верхо- венства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов’язковим для сторін і не може переглядатися. Зроблено висновок про те, що ідея та поняття «правова визначе- ність» є досить складною, багатогранною, різноаспектною категорією як для правової доктрини, так і для юридичної практики. Правова визначеність є універсальним принципом у всіх сферах юри- дичної діяльності. Це постає з того, що, по-перше, у законотворчій сфері правова визначеність є ключовим критерієм якості та основною метою цього виду діяльності; по-друге, правова визначе- ність є найважливішим інструментом і засобом у процесі реалізації конституційного контролю орга- нами правосуддя. Вищий судовий орган конституційного контролю неодноразово встановлював, що невизначеність норм права сама собою неконституційна, адже дає можливість правозастосовникові зловживати своїм становищем, по-різному тлумачити норми права залежно від власного інтересу, ставить суб’єктів права в нерівні умови.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Козачок, І. "Контроль як складник і регулятор сталого розвитку місцевого самоврядування." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 335–41. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1959.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано існуючі правові погляди щодо складу та сутності деталей системи контролю на місцевому рівні. Розглянуто праці науковців і практиків з питання контролю в органах місцевого самоврядування для знаходження нових важелів превентивного внутрішнього контролю як елементів та регуляторів досягнення цілей і планових показників сталого розвитку. Забезпечення результативності, ефективності, відкритості та інклюзивності управлінського процесу, підзвітності та відповідальності суб'єктів управління є одними з основних принципів Концепції сталого розвитку. Належний контроль з боку місцевої влади сприятиме більш ефективному та результативному використанню отриманих ресурсів. Контроль на рівні місцевого самоврядування має стати одним із засобів реалізації права держави захищати законодавчим шляхом інтереси країни і регіонів з метою забезпечення проведення державної і регіональної політики. Діяльність суб'єктів контролю на місцевому рівні має бути спрямована насамперед на попередження та своєчасне виявлення фактів незаконних дій, оскільки не можна забувати таку функцію контролю як нада ння допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об'єкті. Метою контролю є не тільки та не стільки викриття недоліків, скільки виправлення помилок у роботі, поновлення законності та дисципліни. В умовах адміністративної реформи превентивний внутрішній фінансовий контроль є найефективнішою формою, оскільки дозволяє запобігти порушенню законодавства, зловживанням та втратам фінансових і матеріальних ресурсів. На стадії фінансового прогнозування та планування превентивний контроль слугує передумовою для прийняття оптимальних управлінських рішень. Дефініція правових засад для виконання контролюючих повноважень представницького органу місцевого самоврядування сприятиме законодавчій уніфікації нових важелів превентивного внутрішнього контролю як елементів та регуляторів досягнення цілей і планових показників сталого розвитку територіальної громади та стане запорукою виконання повноважень, необхідних для вирішення питань місцевого значення. Завдяки контролю процесу сталого розвитку виконуються такі завдання, які забезпечують його ефективність, а саме забезпечуються послідовність виконання прийнятої стратегії; зберігаються та раціонально використовуються ресурси територіальної громади; представницький орган місцевого самоврядування отримує якісну інформацію; своєчасно виявляються та мінімізуються фінансові та комерційні ризики.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Гончаренко, Г. А. "Громадський контроль за сектором безпеки: адміністративно-правові засади, суб'єкти та проблеми реалізації." Актуальні проблеми політики, no. 65 (September 2, 2020): 160–67. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.321.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто зміст, поняття та суб'єктів громадського контролю за сектором безпеки в контексті розвитку науки адміністративного права, вказано на проблеми його реалізації. Розкрито та проаналізовано контрольні повноваження суб'єктів громадського контролю, які передбачені Законом України «Про національну безпеку України». Встановлено, що в наукових працях розрізнюють два підходи щодо його розуміння - вузьке та широке. Запропоновано авторське визначення правової конструкції «громадський контроль за сектором безпеки». Встановлено, що в законодавстві до складових інститутів громадянського суспільства зараховано громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства. Розкрито, що громадяни самостійно беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки в разі звернення: 1) до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 2) його представника або 3) в інший державний орган сектора безпеки, відповідно до норм законодавства. З'ясовано, що в інших випадках громадяни беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади. Окреслено діяльність Громадських рад при державних органах сектора безпеки як суб'єктів громадського контролю. Аргументовано, що в реалізації заходів громадянського контролю розрізняють низку проблем, які і потребують вирішення, а це: (1) питання встановлення відповідальності суб'єктів сектора безпеки за наслідки ухвалених рішень у секторі безпеки в контексті неврахування пропозицій громадськості, (2) необхідність визначення чітких правил обов'язкової звітності (письмова форма, періодичність, відповідальність за їх невиконання) органів сектора безпеки в рамках реалізації контролю інститутами громадянського суспільства, (3) обов'язкове виконання законодавчих норм щодо створення Громадських рад при всіх суб'єктах сектора безпеки, (4) впровадження обов'язкового видання щорічно так званих «Білих книг» та/або аналітичних документів (оглядів, національних доповідей, статистичних даних) кожним із суб'єктів сектора безпеки України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Процюк, І. В. "Закон як основний нормативний правовий акт." Актуальні проблеми держави і права, no. 88 (January 18, 2021): 106–15. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3066.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу закону як основного нормативного правового акта в системі таких актів. Аналізуються основні ознаки закону, які відрізняють його від інших нормативних правових актів і визначають його основоположне місце в цій системі. Автором акцентовано увагу щодо чіткого визначення кола суб'єктів ухвалення законів, до яких належать виключно народ і вищий представницький орган - парламент. Така ознака виокремлює закон серед інших нормативно-правових актів, надає йому особливого значення як акту, внутрішній зміст якого найбільш повно відповідає волі народу. Крім того, ускладнена процедура ухвалення законів дозволяє забезпечити найбільш повне наближення волі, висловленої в законі, до волі народу. У статті також розглядається коло питань, які регулюються законами, і зроблено висновок щодо необхідності регулювання ними найбільш стійких і важливих відносин за визначенням вищого представницького органу - парламенту або безпосередньо народу. Вища юридична сила закону щодо інших нормативних актів визначає його верховенство, що проявляється в таких положеннях: усі інші нормативні акти обов'язково повинні відповідати закону; закон може змінюватися чи скасовуватися тільки законом; ухвалення нового закону зумовлює зміну або скасування підзаконних актів у частині, яка суперечить цьому закону. Зауважено, що принцип верховенства права не заперечує принципу верховенства закону, який є його складовою частиною, з урахуванням того, що закони повинні бути правовими та відповідати основним правам та свободам, а реалізація його верховенства потребує вдосконалення юридичних гарантій провідної ролі закону у правовій системі України. Автор зауважує, що закон за своїм змістом повинен відповідати загальнолюдським принципам справедливості і гуманізму, тобто бути правовим. Правову сутність йому надає формування державної влади саме народом, тоді закон стає основою держави як публічно-правового союзу народу. Крім того, щоб стати правом, він повинен визнаватися народом, а його приписи мають реалізовуватися в реальних правових відносинах. У результаті проведеного аналізу основних ознак закону автор надав власне визначення цього нормативного правового акта і зазначив особливе, фундаментальне його значення для всієї системи нормативних правових актів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

Мішин, Сергій. "ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ." Актуальні проблеми політики, no. 64 (January 23, 2020): 60–77. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i64.188.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто місцеве самоврядування, як комплексна галузь українського права, що є сукупністю правових норм, які закріплюють і ре-гулюють суспільні відносини, що виникають у процесі організації місцевого самоврядування і вирішення територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, а також у процесі реалізації окремих державних повноважень, якими можуть наділятися органи місцевого самоврядування.Встановлено, що необхідною умовою динамічного розвитку України є інституційне реформування органів влади на місцях. Це дозволить подо-лати їхнє дублювання функцій і нестаток прозорості, а також призведе їх у відповідність до ринкових умов. Особливої уваги при цьому, як у теоретичному, так і у практичному сенсі заслуговує вивчення особливостей впливу посттоталітарної спадщини на розвиток владних інституцій, механізми досягнення балансу між легалізацією та легітимацією влади за допомогою ефективного розв’язання існуючих протиріч.У науково-теоретичному аспекті місцеве самоврядування характеризується як особливий інститут, який у своїй основі має не державу чидержавну владу, які засновані на матеріальній базі державної власності, а громадську спільноту, общину, матеріальною базою якої є зовсім інша формавласності – муніципальна.Місцеве самоврядування на практиці втілює інтереси територіальних громад. При цьому роль місцевого самоврядування для процесів просторовоїорганізації публічної влади пояснюється тим, що влада територіальних громад, будучи самостійним видом публічної влади, за своїм суб’єктно-об’єктним складом, своєю природою та сутністю, діапазоном здійснюваних нею функцій є найбільш соціально орієнтованою формою здійсненняпублічної влади, а також виступає потужним каталізатором формування громадянського суспільства, оскільки свідома участь жителів у процесіутворення гідних умов життя на певній території сприяє формуванню у них відповідальності за вирішення місцевих проблем і тим самим підвищує їх загальну соціальну та громадянську активність

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Боднар, І. Р. "ЗАХОДИ ДЕРЖАВИ В СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ." Herald of Lviv University of Trade and Economics Economic sciences, no. 59 (June 18, 2020): 37–41. http://dx.doi.org/10.36477/2522-1205-2020-59-05.

Full text

Abstract:

Визначено роль держави у формуванні інформаційного суспільства та забезпеченні інформа-ційної безпеки. Інформаційна безпека розглянута з позиції однієї з суттєвих складових частин національної безпеки країни, гарантування якої здійснюється завдяки послідовній реалізації ефективної національної інфор-маційної стратегії і в значній мірі сприяє досягненню успіху при вирішенні завдань у всіх сферах суспільства. Визначені інформаційні загрози національній безпеці з точки зору впливу на інформаційну інфраструктуру кра-їни, інформаційні ресурси, на суспільство, свідомість, підсвідомість особистості. Розглянуто ключові понят-тя та основи державної інформаційної політики в сфері інформаційної безпеки. Аналізується діяльність дер-жави в інформаційній сфері. Визначені основні напрями діяльності держави в сфері інформаційної безпеки. Запропоновані концептуальні підходи гарантування інформаційної безпеки. З огляду на те, що проблема забез-печення безперервності функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки держави є ключовою, пріоритетним є створення/відновлення основних напрямів захисту системи національної безпеки в інформа-ційній сфері. Пошук рішень має бути продиктований балансом собівартості подібної системи захисту та її ефективності. З метою практичної реалізації зазначеної стратегії слід створити інтегрований у вертикаль виконавчої влади спеціальний орган, який здійснював би її практичну реалізацію і на який, окрім функції впро-вадження, були покладені обов’язки запуску власне самого процесу розбудови інтегральної системи забезпечен-ня інформаційної безпеки держави, контролю за її виконанням та формулювання нових стратегій з урахуван-ням кардинальних змін у геостратегічних позиціях України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Орган влади'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles