Academic literature on the topic 'Організація НДДКР'

Анотація. Розкрито дилему державного управління соціокультурними формами організації у сфері освіти, науки, інновацій. Метою статті є виявлення актуальних проблем державного управління соціокультурними формами організації у сфері освіти, науки та інновацій. У дослідженні описано специфіку природи управління соціокультурними формами, з одного боку, і проблеми, що виникають у ході реалізації управління, — з другого. У дослідженні представлені основні вектори розвитку управління такими формами: вертикальний поділ управління, горизонтальний поділ управління (модульний), поперечний поділ управління. Також проаналізовано дослідження і публікації урядових і неурядових організацій (наприклад, ОЕСР) та компаній, які займаються вищою освітою або іншими галузями економіки, науки та інновацій. Першоджерелами є наукові статті, звіти та дослідження. У дослідженні вказуються найважливіші галузі, на яких міжнародні організації мають зосередити свої зусилля у сфері НДДКР. Також особлива увага приділяється забезпеченню належного управління усіма сторонами, які беруть участь у науково-дослідній діяльності. Крім того, виявлено, що вища освіта і наука мають прагнути знайти баланс між державним сектором і прагненням до незалежності. Ключові слова: освіта, наука, інновації, державне управління, право, регулювання. JEL Classіfіcatіon I28, H52, I22, I25 Формул: 0; рис.: 0; табл.: 0; бібл.: 11.

Актуальність теми дослідження. Створення нових економічних, політичних і соціальних умов існування суспільства вимагає нових підходів щодо рішення поставлених завдань перед наукою і виробництвом. Тому одним з напрямів розвитку академії інженерних наук України є підтримка галузевих організацій та академій. Постановка проблеми. Відомо, що реалізація своїх творчих завдань Академія здійснює через розробку науково-технічних програм, виконання держзамовлень, НДДКР, участь у міжнародних проектах, виконання договірних робіт творчими колективами, проведення семінарів і конференцій тощо. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання розвитку академії розглянуто в робота її президента профессора Таланчука П. М., професора Ільченка М. Ю., професора Струтинського В. Б. Виділення недосліджених частин загальної проблеми. Формування стратегії та програма розвитку Академії є пріоритетною задачею для адаптації та корегування вітчизняних наукових досліджень до світових та загальноєвропейських вимог. Постановка завдання. В роботі поставлено завдання формування стратегічних напрямків розвитку академії інженерних наук України для задоволення попиту українського суспільства на підготовку сучасних фахівців-інженерів у галузі машинобудування, які володіють сучасними знаннями, методологією і методами наукових досліджень. Виклад основного матеріалу. В роботі розглянуто питання розвитку громадської організації академії інженерних наук України. Визначено, що створення галузевих академій є ще одним кроком інтеграції українського наукового суспільства. Обґрунтовано стратегічні напрямки руху академії для вирішення поставлених задач, зроблені пропозиції щодо інтеграції вітчизняних науковців в світову систему підготовки наукових кадрів. Висновки. Програма розвитку академії інженерних наук України є внутрішнім документом, що втілив у собі досвід членів академії, їх бачення шляхів розвитку в умовах формування інформаційного суспільства та сучасних техніко-економічних перетворень.

Предметом наукової статті є форми кооперації в бізнесі. Метою статті є аналіз, систематизація та узагальнення наявних теоретичних положень щодо сучасних форм кооперації в бізнесі. Дослідження проводилося з використанням системного підходу, наукових методів аналізу та синтезу. Результатами проведеного дослідження є узагальнення наявних форм кооперації в бізнесі та їх систематизація в єдину класифікацію. Авторами розглянуто передумови зростання процесів кооперування між окремими незалежними організаціями. Виділено такі ознаки кооперації, як взаємодія на добровільних засадах; наявність у кожної організації стратегічних цілей, які можуть бути досяжними вірогідніше під час кооперування; підвищення ефективності та стійкості бізнесу як очікуваний результат взаємодії; наявність довіри між партнерами; рівноправність та незалежність партнерів; наявність укладених угод, які визначають форму взаємозв’язків; отримання синергетичного ефекту від співпраці. У статті надано авторське визначення та викладено власне розуміння коопераційного процесу. Авторами надано зведену класифікацію організаційних форм кооперації в бізнесі залежно від виду діяльності, на розвиток якої вона спрямована. Такими видами діяльності авторами вибрано продажі, просування, виробництво, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), інноваційну діяльність. В результаті дослідження виявлено, що більшість кооперацій у сучасному бізнесі спрямована на розвиток інноваційної діяльності, яка є невід’ємною частиною економіки знань. Серед них слід назвати стратегічні альянси, кластери, інноваційні мережі та бізнес-екосистеми. Головну причину таких кооперацій автори вбачають у формуванні глобальної економіки знань, у якій знання є найважливішим ресурсом та головним джерелом конкурентних переваг. В подальшому авторами як інструмент стратегічного аналізу для вибору стратегії кооперації та управління знаннями, а також організаційної форми кооперації запропоновано використовувати модель обміну ресурсами між партнерами С. Паріса та Дж.К. Хендерсона. Залежно від рівня прихованості, специфічності та складності ресурсів у представленій авторами статті матриці вибираються стратегія надання ресурсів партнеру, стратегія об’єднання, стратегія розвитку інтелектуального потенціалу та стратегія використання знань партнера.

Процеси технологічних змін, які позначилися на забезпеченні життєдіяльності держави, виробництва, відобразилися у переважній більшості людської діяльності - є наслідком стрімкого розвитку цифрової економіки. Породжені інноваційними технологіями нові напрями діяльності підприємств, установ та організацій вимагають наявності у персоналу відповідних фахових навичок, пов’язаних зі знаннями цифрової економіки. Мета дослідження полягає у аналізі сучасного стану державної політики трансформації ринку праці та формування підходів щодо впровадження змін з урахуванням викликів цифрової епохи. Як показує процес розвитку ринку праці, цифровізація та технологічний прогрес значно вплинули на економічну діяльність, виявивши вимоги щодо адаптивних навичок фахівців. Це, в свою чергу, в найближчому майбутньому призведе до значного скорочення та ліквідації робочих місць. Цифрова трансформація є складними змінами за рахунок посиленого впливу технологій, спрямованими на відносини у суспільній та економічній сферах. Концепція Industry 4.0 передбачає виникнення та подальший розвиток сучасних інноваційних напрямів діяльності. Нагальною постає потреба отримання та адаптування працездатного населення до мінливих вимог ринку праці. Впровадження нових напрямів потребуватиме значної кількості найманих працівників, в той же час – зникнення неактуальних напрямів призведе до значного рівня безробіття. Визначено, що перед державною політикою, пов’язаною з трансформації ринку праці, постають питання, спрямовані на: врегулювання балансу між виконанням роботи людьми та автоматизованими системами; контроль за безпечним використанням провідних технологій; формування необхідного середовища для підприємницької конкуренції; збільшення фінансування НДДКР; розбудову цифрової інфраструктури; впровадження стимулюючого характеру в оплаті праці в наукоємних та інноваційних сферах діяльності; законодавче упорядкування питань, пов’язаних з виконанням віддаленої роботи; посилення інституційних меж захисту інтелектуальної власності; державну підтримку суб’єктів інноваційної діяльності; залучення значних інвестицій у розвиток наукової та освітньої сфери; перепідготовку фахівців у різних сферах діяльності та працевлаштування.

У статті розкрито підходи до організації та механізм управління міжнародним техніко-технологічним партнерством підприємств. Розглянуто та обґрунтовано партнерські відносини підприємств, форми взаємодії між підприємствами-партнерами у техніко-технологічній сфері. Визначено специфіку міжнародного техніко-технологічного партнерства (орієнтація на техніко-технологічні проєктів, належність організаційної та економічної систем до систем відкритого типу з функціонуванням на принципах відкритих інновацій). Уточнено переваги реалізації техніко-технологічного партнерства між вітчизняними та іноземними підприємствами, способи взаємодії. Сформовано та обґрунтовано організаційну структуру підприємства за реалізації техніко-технологічного партнерства, її спрямування на забезпечення співпраці у межах партнерської стратегії техніко-технологічного забезпечення; формування планів придбання та реалізації обладнання, технологій, моніторингу задоволеності економічних інтересів партнерів. Сформовано механізм управління міжнародним техніко-технологічним партнерством, який інтегрує принципи, важелі управління, методи, інструментарій та функціонує на поєднанні комплексу організаційних заходів та економічних важелів. До перших віднесено: пошук та вибір партнера, організація структури управління міжнародним техніко-технологічним партнерством, проведення переговорів та підписання угод включно з розподілом дослідно-конструкторських робіт, інтелектуальної власності, координація діяльності та взаємодії у міжнародному економічному просторі, підвищення результативності на основі автоматизації. До других: оцінювання фінансового стану, інноваційного потенціалу, техніко-технологічної бази партнера, розподіл витрат на НДДКР, виробництво, транспортування високотехнологічного обладнання, оформлення права на об’єкти ІВ, оцінювання інноваційного потенціалу для співпраці з партнером та економічних ризиків з їх розподілом між партнерами. Визначено, що досягнення мети механізму – підвищення ефективності партнерських взаємовідносин та конкурентоспроможності підприємства у реалізації техніко-технологічних проектів, забезпечується керуючою, ресурсною та забезпечуючою підсистемами.