Journal articles on the topic 'Організаційно-економічні механізми'

Визначено, що організаційно-економічний механізм управління в будівництві, має свої особливості та потребує більш детального вивчення його складових. Проаналізовано такі поняття, як «управління», «інвестиційно-будівельний комплекс», «система», «оpганізаційноекономічний механізм». Виокремлено чотиpи рівні розвитку інфраструктури в будівництві: деpжавний, pегіональний, лoкальний, внутрішньофіpмовий. Проаналізовано три гpупи видів управління: інституційнe; інфoрмаційне. Bідповідно, основними пpинципами побудови системи управління інфраструктурою запропоновано структуру оpганізаційно-економічного механізму управління інфраструктурою в будівництві.

У статті досліджуються фактори впливу пандемії COVID-19 на продовольчу безпеку Загрозливі реалії змусили відреагувати ФАО, Всесвітню продовольчу програму ООН, Всесвітній економічний форум у Давосі, СОТ, які хоча і задекларували наміри мінімалізації ризиків на глобальному рівні, однак не передбачили для цього правові механізми. У юридичній літературі відсутній єдиний підхід до розуміння шляхів подолання загроз продовольчій безпеці в умовах пандемії. Метою статті є висвітлення організаційно-правових механізмів міні-малізації негативних наслідків пандемії в галузі продовольчої безпеки, а також розроблення рекомендацій щодо зниження ризиків та загроз. Констатовано, що для України пандемія не тільки являє загрозу, але і відкриває нові можливості для розвитку агропромислового комплексу та залучення іноземних інвестицій. Аналіз Державної програми стимулювання економіки для подолання наслідків COVID-19 призвів до висновку, що в частині забезпечення продовольчої безпеки програма є неефективною, оскільки не передбачені організаційно-правові інструменти досягнення цілей. Обгрунтована необхідність розроблення національної стратегії, яка заклала би правові, соціальні та економічні підвалини забезпечення національної продовольчої безпеки під час пандемії та в пост-COVID період. Для розроблення організаційно-правового механізму забезпечення національної продовольчої слушним буде використання досвіду ЄС. Стратегія ЄС «Від ферми до виделки» не тільки пропонує комплексні механізми забезпечення продовольчої безпеки, але і передбачає посилення міжнародної співпраці, зокрема з Україною, в галузі досліджень харчових продуктів та інновацій, забезпеченні сталого агровиробництва та природокористування, зокрема в межах програми «Горизонт 2020».

У статті розкриті засади організаційно-економічних механізмів місцевого та регіонального розвитку за сучасних умов подальшого реформування системи публічного управління в Україні та децентралізації владних повноважень. Визначено провідний досвід країн з розвиненими ринковими відносинами у сфері бюджетування. Мета статті полягає в обґрунтуванні організаційно-економічних засад і складових механізмів місцевого та регіонального розвитку і теоретичне визначення закономірностей у контексті використання провідного європейського досвіду в Україні. Наукова новизна полягає в теоретичному обґрунтуванні змісту та концептуальних підходів до процесу формування організаційно-економічних засад і складових механізмів місцевого та регіонального розвитку в сфері публічного управління та регулювання в Україні. Висновки. У статті обґрунтовані нові підходи до вирішення проблеми функціонування основних організаційно-економічних механізмів місцевого та регіонального розвитку в контексті застосування досвіду та умов подальшого реформування публічного (державного та місцевого) управління в Україні, які впливають на рівень автономії місцевих бюджетів у Європі. Доведено, що виникнення проблем у сфері «ресурсної залежності» місцевої влади є наслідком зростаючої кількості питань щодо забезпечення дієвого функціонування організаційно-правових механізмів розвитку, оскільки місцеві органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя стосовно ресурсного забезпечення виконання делегованих їм повноважень у процесі реформи децентралізації владних повноважень. Існує лише вісім європейських країн, в яких органи місцевого самоврядування мають право встановлювати власні виплати за ресурси та ставки податків, а також визначати базу оподаткування окремих податків і зборів. У той же час податкові системи цих країн мають низьку частку місцевих податків. Реалії сучасного господарського розвитку – це повна залежність органів місцевої влади від тих, хто формує та надає матеріальні ресурси для реалізації владних повноважень на місцях. Адекватним теоретичним підґрунтям розв’язання цього питання є ресурсний підхід, спрямований на створення принципово нових організаційних ресурсів розвитку. Відзначимо, що в більшості європейських країн регіональні та місцеві органи влади самостійно визначають граничні ресурсні ставки (податки) на місцевому рівні (у Бельгії, Іспанії, Великобританії, Данії, Нідерландах, Швеції, Швейцарії та Фінляндії такі надходження забезпечують близько 84 % доходів місцевих бюджетів, у Польщі, Норвегії, Чехії та Угорщині – 45 %. Лише в одній європейській країні (Португалії) на центральному рівні встановлені граничні ставки місцевих податків та база оподаткування цих податків. Дослідження еволюції основних ідей ресурсного підходу показав, що на кожному виокремленому етапі формування ресурсної теорії розвитку в межах проаналізованих наукових напрямів першочерговості набувають питання, об’єднані концептуальною ідеєю ресурсного підходу. Слід також відзначити, що в усіх європейських країнах з розвиненими ринковими відносинами існує господарська практика пропорційного розподілу доходів між місцевими, регіональними та центральними бюджетами, але немає управлінської практики, де частка розподілу визначається місцевою владою. Важливо, що в деяких європейських країнах (чотири країни) цю пропорцію можна змінити лише за умови погодження цих змін з місцевою владою. Окремо слід зазначити, що формування ресурсної та податкової політики на місцевому рівні в європейських країнах базується на консенсусі та поєднує дві основні цілі: - забезпечити сприятливий податковий клімат для ефективного розвитку ресурсних можливостей на основі використання організаційно-економічних механізмів місцевого та регіонального розвитку для прибуткової діяльності суб’єктів господарювання та подальшого реформування системи державного управління в Україні; - мобілізація та конвертація ресурсів регіонального та місцевого управління на засадах дієвого надходження до місцевих бюджетів відповідних податкових платежів для надання якісних послуг населенню.

Мета: висвітлити деякі питання функціонування та організації системи екстреної медичної допомоги в Україні на основі вивчення літературних джерел. Матеріали і методи. Застосовано бібліосемантичний та аналітичний методи. Результати. В Україні активно опрацьовують організаційно-економічні механізми реформування системи охорони здоров’я. А також, маючи на меті удосконалити надання догоспітальної допомоги та забезпечити доступність, своєчасність й підвищення якості екстреної медичної допомоги населенню України прийнято низку нормативно-правових актів, відповідно до яких екстреною вважають медичну допомогу, яка полягає у здійсненні працівниками системи системи екстреної медичної допомоги невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування і збереження життя людини. Висновки. Результати проведеного аналізу літературних джерел, в яких досліджуються різні аспекти організації та діяльності системи охорони здоров’я в Україні, дозволили визначити основні проблеми надання екстреної медичної допомоги.

У статті розвиток регіонального туризму розглядається як соціально-економічний феномен єдиної, цілісної соціально-економічної системи, де економіка і соціологія є її основними підсистемами. Під час дослідження організаційно-економічного механізму управління індустрією туризму в регіонах застосовано системний підхід. Визначено, що організаційно-економічні процеси в туристичній індустрії в регіонах є рухом елементів соціальної системи, її підсистем, будь-якого соціального об'єкта та здійснюються під дією внутрішніх і зовнішніх умов; на побудову організаційно-економічного механізму управління в туристичній індустрії регіону впливають соціальні зміни в динаміці. Кожен організаційно-економічний механізм у туристичній індустрії регіону складається з декількох стадій, що розрізняються за змістом і механізмами, способами взаємозв'язку компонентів, що визначає його напрям і темпи на даній стадії. Означено характерні риси організаційно-економічних процесів у туристичній індустрії регіону, які дають змогу вважати його ядром, центральним моментом соціокультурної ситуації в регіоні. У теоретичному аспекті якісні зміни, вироблені організаційно-економічними процесами в туристичній індустрії регіону, розмежовано на горизонтальні і вертикальні рівні. На підставі розглянутої методології організаційно-економічних процесів у туристичній індустрії регіону сформовано визначення організаційно-економічних процесів у туризмі та розглянуто систему чинників впливу організаційно-економічних процесів (соціальної системи) на розвиток туристичної індустрії і туристичної галузі регіону в цілому. Обґрунтовуючи туризм як категорію соціальну та масовості, визначено основні численні чинники, вплив яких може визначати рівень туристичного попиту: загальноекономічні (добробут суспільства і збільшення вільного часу); соціально-демографічні (вікова структура, структура сім’ї, рівень доходів та освіти населення, співвідношення міського і сільського населення); чинники культурного і суспільно-психологічного характеру.

Корпорації, на сучасному етапі розвитку нашої країни, можуть стати одним із потужних і ефективних інструментів управління сучасними бізнес процесами. Запорукою не тільки інвестиційної привабливості компанії, ай гарантією ефективного функціонування підприємств в умовах зростаючої конкурентної боротьби, є ефективність корпоративного управління, і тому проблема поліпшення корпоративного управління викликає підвищений інтерес не тільки з боку вітчизняного бізнесу, законодавчої і виконавчої влади, але й вітчизняної економічної науки. Проведені дослідження підтверджують факт, що корпоративне управління, це складний процес, який поєднує в собі організаційно–правові, економічні, мотиваційні, соціально–психологічні та інші механізми. Ефективне управління корпораціями дає можливість по новому займатися підприємницькою діяльністю, шляхом поліпшення фінансових результатів компанії за рахунок більш високої продуктивності (рентабельності), інвестиційного капіталу, мобілізація капіталу для швидшого виконання проектів, ніж конкуренти. Критерії ефективного корпоративного управління можна розглядами двома загальним складовими: значна частка нематеріальних активів, що призводить до зростанні вартості та інвестиційної привабливості на ринку; наявність гарантованого дисциплінарного контролю за роботою топ–менеджерів. Процес корпоративного управління охоплює всіх учасників зацікавлених в розвитку корпорації, кожна з яких має свої інтереси. Вдосконалення системи корпоративного управління сприяє підвищенню ефективності організацій та розширенню їх доступу до зовнішніх джерел фінансування, що є однією з умов стійкого зростання економіки. Удосконалення системи корпоративного управління залишається одним із пріоритетних завдань, як на загальнодержавному рівні так і на міжнародному, проте вони мають бути розроблені з врахуванням інтересів всіх учасників. Крім вище перерахованих напрямів вирішення проблем корпоративного управління подальшого дослідження заслуговують такі його аспекти, як: посилення впливу держави на процеси корпоративного управління; збільшення відповідальності вищого керівництва перед усіма акціонерами; посилення ролі аудиторської діяльності управлінських органів корпорації; формування системи управління ризиками та ціла низка інших актуальних проблеми.

У статті розкрито власне бачення проблеми посилення дієвості сучасних інструментів та механізмів, що застосовуються саме в питаннях регулювання вітчизняного рибальства та аквакультури. Запропоновано організаційний механізм регулювання підтвердження законності походження риби та інших живих водних ресурсів, що надходять до рибопереробних підприємств або потрапляють до торгівельної мережі для реалізації. Удосконалено організаційно-економічний механізм регулювання вітчизняного рибальства та аквакультури з урахуванням досвіду провідних країн-виробників риби в Європейському Союзі. Запропоновано ввести зміни до Правил любительського і спортивного рибальства та Інструкції про порядок обчислення та внесення платежів за спеціальне використання водних живих ресурсів при здійсненні любительського і спортивного рибальства в сучасних умовах діяльності.

В статі охарактеризовано залежність сталого розвитку підприємств агропродовольчої сфери від результативності розробки, освоєння та поширення нововведень. Визначено найбільш загальну та широковживану класифікацію інновацій в агропродовольчій сфері за предметом та сферою застосування, відповідно до якої визначено чотири їх типи: селекційно-генетичні, виробничі, організаційно-управлінські та економічні, соціально-екологічні. Зважаючи на зазначені типи інновацій, охарактеризовано пріоритетні напрями активізації інноваційної діяльності в агропродовольчій сфері. Розроблено схему організаційно-економічного механізму інноваційного розвитку агропродовольчої сфери, основними складовими якого є: організаційно-економічна, інституційна, інструментальна, нормативно-правова, методична, соціально-психологічна та фінансово-економічна. Запропоновані стратегічні напрями підвищення ефективності управління інноваціями на сільськогосподарських підприємствах.

В статті проводиться аналіз відповідності ОРСП як підприємницького суб’єкта діяльності в світлі Господарського кодексу та Законів України. Розбудова і діяльність ОРСП повинна враховувати економічні та соціально – правові умови, рівень фінансових ресурсів , а також відсутність в Україні компаній, які мають достатній досвід в розробці техніко – економічного обґрунтування і організації побудови ОРСП згідно прийнятих європейських і світових стандартів. В статті подаються найбільш поширені в світі моделі (механізми) розбудови ринків з участю державного та приватного капіталу. В Україні прийнятий Закон «Про державно – приватне партнерство», який може бути основоположним в розробці моделей розбудови і функціонування ОРСП, але він ще вимагає доопрацювання в сфері розбудови і діяльності мережі ОРСП. Розглядається приклад бізнес – моделі ОРСП.

Стаття присвячена теоретичним засадам формування організаційно-економічного механізму розвитку інноваційного підприємництва на рівні регіону. Проаналізовано та визначено основні фактори впливу на стан та розвиток інноваційного підприємництва в регіоні, до яких віднесено: посилення деструктивних впливів на стан та розвиток регіону; нестача кваліфікованих кадрів, задіяних в розвитку інноваційного підприємництва; недосконалість комунікацій між наукою, бізнесом та владою; відсутність єдиного стратегічного бачення розвитку інноваційного підприємництва регіонів держави тощо. Визначено структурні елементи досліджуваного механізму, до яких віднесено організаційні, інституційні та економічні складові, що формують комплекс важелів управління процесом розвитку інноваційного підприємництва регіону. Систематизовано основні типи стейкхолдерів розвитку інноваційного підприємництва регіону, до яких віднесено органи влади, підприємницькі суб’єкти регіону, інвестори, громадськість, міжнародні стейкхолдери, інститути знань. З метою більш чіткого визначення переліку інструментів досліджуваного механізму, які відповідають його конкретним стратегічним цілям, сформовано та деталізовано пріоритети регулювання розвитку інноваційного підприємництва регіону. До таких приорітетів віднесено: формування та реалізацію конкурентоспроможних регіональних інноваційних продуктів та послуг; підвищення рівня якості інституційної інфраструктури інноваційного підприємництва регіону; удосконалення інформаційного забезпечення інноваційного підприємництва регіону; організація системи якісної підготовки кваліфікованих фахівців для сфери інноваційного підприємництва; системна детінізація діяльності суб’єктів підприємництва регіону. Доведено, що регулювання розвитком інноваційного підприємництва регіону здійснюється шляхом визначення і підтримки пріоритетних напрямів як державного та галузевого, так і регіонального та місцевого рівня. Більшість регіонів, шляхом формування і реалізації регіональних стратегій та програм самостійно здійснюють підтримку та розвиток інноваційного підприємництва, виділяють кошти з власних бюджетів на провадження науково-дослідницької діяльності та на впровадження інновацій в регіоні. Крім того, регіони захищають права та інтереси суб’єктів інноваційної діяльності, забезпечують фінансову підтримку виконання інноваційних проектів, стимулюють комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, що кредитують виконання інноваційних проектів; підтримують функціонування і розвиток сучасної інноваційної інфраструктури регіону тощо. Організаційно-економічний механізм розвитку інноваційного підприємництва може стати дієвим напрямом соціально-економічного розвитку регіону. Чітке та дієве регулювання процесів розвитку інноваційного підприємництва регіонів передбачає застосування комплексу економічних, організаційних та інституційних заходів, що забезпечують ефективне використання ресурсного потенціалу регіону, реалізацію потенціалу всіх суб’єктів інноваційного підприємництва та збалансування інтересів усіх стейкхолдерів регіону. Визначено, що не існує ідеальної формули для створення оптимальної системи регулювання розвитку інноваційного підприємництва, але реалізація цілеспрямованої, послідовної та добре продуманої регіональної політики у даній сфері дозволяє досягти значних позитивних результатів.

Відродження аграрної сфери справедливо пов'язують із становленням високотехнологічного, конкурентоспроможного і прибуткового аграрного сектору, формуванням нової організаційної структури сільського господарства та його ринкової інфраструктури. Водночас це відродження передбачає також подолання соціального занепаду села. Для цього пропонуємо механізми санації аграрного землекористування проводити за принципами «аграрного ренесансу». Використовуючи таку організаційно–правову форму ведення бізнесу, агрохолдинги активно залучають капітал через випуск і розміщення акцій на фондових біржах за кордоном, чого не можуть собі дозволити інші форми агробізнесу. У результаті капіталізації сільського господарства за домінуючим напрямом вливання капіталу в галузь з інших сфер економіки виникли господарські формування нового типу, які зовсім не були притаманні вітчизняній практиці . Тому на сучасному етапі існує нагальна потреба дослідження питання сучасної моделі вітчизняного розвитку сільського господарства, визначення місця агропромислових формувань нового типу в контексті еколого – економічного землекористування агросфери. У результаті досліджень встановлено, що однією з причин негативної ситуації в агросфері є обмежена можливість працевлаштування сільського населення. Механізми санації, перспективного розвитку агросфери залишаються маловивченими. Запропоновано нову політика санації агросфери, яка повинна концентруватися навколо трьох головних осей: а) конкурентоспроможність б) відновлення земельних ресурсів в) багатофункціональне село і якість життя на селі. Для цього пропонуємо механізми санації аграрного землекористування проводити за принципами «аграрного ренесансу». Впроваджується принцип аграрного ренесансу – соціально–економічного відродження або «економічних майданчиків розвитку територій», стають своєрідними «точками економічного зростання» аграрної економіки, оскільки саме їм вдається освоїти занедбані землі. При цьому майданчики з вирощування курчат–бройлерів знаходяться в Тростянецькому та Тульчинському районах поблизу населених пунктів звідки господарство черпає трудові ресурси і проходить соціально–економічне відродження села. Всього планується освоїти 26 майданчиків з вирощування курчат–бройлерів на 33,8 млн. курей–бройлерів. Впровадження сучасних технологій виробництва м'яса птиці дозволило підвищити конкурентоспроможність, часткового відродження якості життя на селі і вдалося раціонально освоїти місцеві земельні ресурси.

Розвиток ринку екологічних товарів і послуг набув значного поширення у розвинених державах світу, де сформовано інструменти державного регулювання такого ринку, економічні інструменти стимулювання діяльності підприємств у впровадженні екологічних інновацій, застосування механізмів торгівлі квотами на викиди тощо. Україна, маючи євроінтеграційні прагнення, повинна сформувати та адаптувати власний ринок екологічних товарів і послуг згідно вимог Європейського Союзу, міжнародних директив і програм. У період екологічної нестабільності України, особливу роль у збереженні природних ресурсів, біорізноманіття, об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) в подальшому відіграватиме такий ринок. У даній статті розглянуто перспективи формування ринку екологічних товарів та послуг в Україні, формування організаційно-економічних засад його ефективного функціонування. Проаналізовано фактичний стан розвитку ринку екологічних товарів і послуг у країнах Європейського Союзу й окреслено нові тенденції формування національного ринку екологічних товарів і послуг відповідно до концепції сталого розвитку.

Серед десятків опублікованих на початку цього року наукових праць, монографія є дослідженням актуальної наукової проблеми державного управління – формування конкурентоспроможності держави. У сучасному глобалізованому світі забезпечення високого рівня конкурентоспроможності держави – це питання не лише економіки, політики, а перш за все, – державного управління. Тому сьогодні дуже важливо якомога точно оцінювати ресурси та можливості країни, прогнозувати наслідки суспільно-політичних, державно-управлінських явищ і процесів, важливих для стабільного економічного зростання та суспільного благополуччя. У цьому зв’язку обрана Зубчиком О. А. тема спонукає до вивчення необхідності не лише зміцнення конкурентної політики України, дерегулювання та зниження адміністративних бар'єрів для розвитку бізнесу, але й дослідження питань підвищення ефективності державно-управлінських рішень, зменшення рівня корупції, вдосконалення інфраструктури, впровадження політики підтримки малих і середніх підприємств, реформування управління освітою, забезпечення політичної стабільності та інших. Від державно-управлінських аспектів значною мірою залежить суспільно-політичний розвиток України. В умовах незворотності інтегрування України до європейського та світового економічного і політичного простору, економіка та суспільство стають більш відкритими, що збільшує ризики та загрози. Наразі в Україні практично відсутні комплексні праці, предметом яких був би, власне, аналіз державної політики формування конкурентоспроможності держави в умовах глобальних перетворень. Текст монографії Зубчика О. А. містить вступ, чотири розділи, післямову (як короткі висновки), список використаних джерел. У першому розділі автор розглянув класичні дослідження, зокрема праці Т. Гоббса, Д. Юма, Р. Оуена, Дж. С. Мілля, Ф. Енгельса, К. Маркса, Й. Шумпетера М. Вебера, Дж. М. Кейнса, А. Сміта, Л. Вальраса та інших. Зазначається, що історично поняття конкуренції належить до базових понять визначення ринкової організації суспільства. Критерії та пріоритети конкурентоспроможності держав – це найважливіші орієнтири їхнього розвитку. Як свідчить зміст першого розділу монографії, автор у своєму дослідженні з’ясовує сутність конкуренції, досліджує державно-управлінську та політичну складову конкурентоспроможності, методологію та методику дослідження. Систематизовано й узагальнено теоретичні, методологічні та прикладні механізми формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Звертає увагу детальне розкриття сутності понять «конкуренція» та «конкурентоспроможність» і авторське бачення трансформації змісту концепту «конкуренція» в контексті суспільного розвитку. Також у цьому розділі наведене авторське бачення конкуренції як управлінської проблеми, хоча, на нашу думку, воно не відображає повною мірою обрану назву цього параграфу, а скоріше наводить приклади управлінських рішень та їхніх наслідків для суспільств. У першому розділі автором також розкрито особливості методології та методик дослідження конкурентоспроможності, зокрема проаналізовано можливості Індексу глобальної конкурентоспроможності та Індексу конкурентоспроможності країн. У цьому контексті описано фактори, які впливають на конкурентоспроможність держави. У другому розділі монографії Зубчиком О.А. здійснено аналіз конкурентоспроможності держави в контексті суспільно-політичних змін. По-перше, автор показав, що має бути чітка система показників конкурентоспроможності, якою слід користуватися при оцінці державної політики (прийняття державно-управлінських рішень). Вона має включати політичні, соціальні, економічні складові. Отже, має бути чітка методика дослідження конкурентоспроможності. З цією метою автор пропонує використовувати Індекс глобальної конкурентоспроможності. По-друге, цікавою є думка про те, що автор доводить залежність стратегій формування конкурентоспроможності держави у майбутньому від «раніше пройденого шляху». Представлено бачення політичних наслідків і нових перспектив конкурентоспроможності держави від членства України в Світовій організації торгівлі, проаналізовано інституційні чинники впливу на конкурентоспроможність держави. Крім того, у цьому ж розділі Зубчик О.А. детально аналізує державне управління сферою вищої освіти. Зокрема, показано, як вища освіта впливає на трансформацію суспільства і на конкурентоспроможність держави у перспективі політичного часу. Показано, що імміграційний режим – один із ключових інструментів держави в «глобальних перегонах за талантами». В умовах стирання відмінностей між імміграційними режимами і посилення конкуренції за людські ресурси особливого значення набувають чинники, які виходять за рамки імміграційної політики: мова, культура, можливості для розвитку, заробіток, якість життя, професіоналізм менеджменту, доступність якісної вищої освіти. Щороку зростає кількість громадян України, які обирають для здобуття вищої освіти іншу країну. Третій розділ монографії автор присвятив аналізу державної політики формування конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу та механізмів її реалізації. Проаналізовано концептуальні засади формування конкурентоспроможності України в умовах реформ на національному та регіональному рівнях. Детально окреслено значення політичної, економічної та гуманітарної складової державної політики як механізмів формування конкурентоспроможності держави у перспективі політичного часу. Акцентовано особливу увагу на зростаючій об’єктивній потребі ефективності регіонального управління, особливостях політики регіонального вирівнювання, що здійснюється за допомогою таких інструментів, як дотації та субвенції. У четвертому, заключному розділі дослідження містяться наукові положення щодо визначення пріоритетних напрямів зміцнення конкурентоспроможності України. Автором відзначено особливий ефект законодавчих актів, які визначають функції та повноваження органів влади в сфері управління конкурентоспроможністю, їх взаємозв’язок та інструменти впливу на конкурентоспроможність регіонів і держави. Зауважено, що Україна має використати участь у СОТ з точки зору її політичних можливостей, а саме, як політичного механізму. Показано специфіку конкуренції та тенденції її розвитку в сучасному українському суспільстві. Запропоновано підвищення ефективності діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, удосконалення державної політики розвитку економічної свободи та підприємництва, заходи щодо активізації зусиль органів публічного управління з використання людського ресурсу для підвищення конкурентоспроможності держави та інструменти імплементації досвіду провідних країн щодо забезпечення конкурентоспроможності держави в перспективі політичного часу. Обґрунтовано комплекс управлінських, політичних, організаційно-економічних та інституційних засобів забезпечення конкурентоспроможності України. У третьому та четвертому розділах Зубчик О. А. показав, що Україна суттєво відстає від держав Європейського Союзу в сфері управління, є проблема недостатнього розвитку та підтримки науково-технічного прогресу, використання наукових досягнень в економіці. Аргументовано, що держава недостатньо підтримує розвиток високотехнологічних сервісних галузей. Позитивно, що автор розглянув і рівень конкурентоспроможності країни та конкурентоспроможність держави як результат функціонування національної системи державної управління. Також Зубчик О. А. запропонував розглядати конкурентоспроможність як аналітичний і політичний інструмент. За його допомогою оцінюється те, як нації, країни, суспільства, держави формують своє майбутнє у перспективі політичного часу. Крім того, варто відзначити, що дана тематика має безпосередній зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Разом з тим, хочеться висловити певні побажання щодо монографії та подальшого дослідження. Зокрема, особливо позитивним є те, що автор показав важливу конкурентну перевагу України –її людський капітал, який вона сьогодні вже втрачає. У цьому зв’язку монографія мала б містити чіткі пропозиції щодо проектів державних рішень, які, на жаль, відсутні. Зубчик О. А. визначив чинники, що негативно впливають на забезпечення належного високого рівня конкурентоспроможності держави. Так, зокрема у висновках окремих параграфів автор навів обґрунтовану думку, що серед політичних особливостей процесу послаблення конкурентоспроможності держави в перехідних суспільствах є, зокрема, політична конкуренція між багатьма політичними силами різновекторного спрямування, що утруднює ситуацію прийняття зважених і раціональних політичних рішень, ускладнює підвищення конкурентоспроможності держави. Незважаючи на висловленні побажання, слід вважати, що монографія заслуговує на те, щоб бути представленою науковій спільноті та всім, хто цікавиться питаннями державного управління в сфері забезпечення конкурентоспроможності держави.

Визначено, що в науці по-різному вживають поняття «метод», що зумовлює різні підходи до його визначеннята видів. З’ясовано, що методи адміністративно-правового забезпечення державної соціальної політики являютьсобою способи, засоби й прийоми втілення її положень у життя. Методи адміністративно-правового регулюванняподілено на загальні й спеціальні; за ступенем впливу – на імперативні й диспозитивні. Визначено, що до загаль-них методів ми відносимо організаційно-розпорядчі, правотворчі, економічні, інформаційні, ідеологічні, якіможна класифікувати на види. Констатовано, що спеціальні методи – це ті, які, на нашу думку використовуютьсядля здійснення регулюючого впливу на зовнішні об’єкти соціальної сфери.Теоретично обґрунтовано, що адміністративно-правове забезпечення державної соціальної політики відбува-ється з використанням загальних методів, які пронизують всю управлінську діяльність органів публічної адміні-страції в соціальній сфері. За характером (прийомами) впливу методи можуть мати як імперативний характер,так і диспозитивну природу. Методи адміністративно-правового забезпечення державної соціальної політики від-бивають механізм впровадження її заходів. Зменшення монополії держави в соціальній сфері (демонополізаціяринку соціальних послуг, децентралізація влади) призводить до зменшення імперативних (адміністративних)методів адміністративно-правового забезпечення державної соціальної політики в сторону диспозитивних. Слідобрати оптимальне поєднання методів, щоб вони були гнучкішими й адаптованими до умов розвитку соціальноїсфери, оскільки вони взаємозалежні й взаємозумовлені в процесі їх застосування.

Анотація. Мета дослідження полягає в обґрунтуванні конкурентоспроможного розвитку регіональних сільськогосподарських товаровиробників в умовах корекції їхньої галузевої структури в контексті євроінтеграційних процесів. Методологія / методика / підхід. Теоретичною і методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання, системний підхід до вивчення економічних явищ і процесів, наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених з проблем теорії та практики забезпечення конкурентоспрожного розвитку аграрного товаровиробництва з урахуванням екзогенних та ендогенних факторів. Зі спеціальних методів дослідження використано економіко-статистичний — під час аналізу сучасного стану й прогнозування перспектив конкурентоспрожного розвитку регіональних аграрних товаровиробників в умовах євроінтеграційних процесів, графічний — для визначення прогнозованих обсягів тваринницької продукції у фермерських господарствах у розрізі областей Карпатського регіону України, абстрактно-логічний з метою обґрунтування інституціонально-економічного механізму конкурентоспроможного розвитку сільськогосподарських товаровиробників Карпатського регіону України в контексті корекції їхньої галузевої структури. Результати. У результаті проведеного дослідження виявлено, що з огляду на можливості налагодження транскордонного партнерства, поглиблення економічної євроінтеграції з країнами ЄС важливим економічним пріоритетом регіональних сільськогосподарських товаровиробників Карпатського регіону України є можливість формування ринку різних видів агропродовольчої продукції з географічним зазначенням. Карпатський регіон України володіє достатньо потужним земельно-ресурсним потенціалом для виробництва якісної і безпечної молочної продукції з високою доданою вартістю. Згідно з проведеними розрахунками за умови використання конкурентних переваг, які законодавчо закріплені у країнах ЄС, у досліджуваному регіоні потенційні обсяги виробництва найважливішої тваринницької продукції — молока у фермерських господарствах можуть зрости з 14 тис. тонн до 252 тис. тонн, або у 18 разів. У регіоні відродження традиційних напрямів спеціалізації в сільськогосподарському виробництві сприятиме корекції його галузевої структури, поліпшенню організаційно-економічних умов щодо самозабезпечення регіону тваринницькою продукцією, мінімізації економічного ризику внаслідок розширення напрямів спеціалізації, зниженню трансакційних витрат на транспортування і реалізацію завдяки розвиткові фірмової торгівлі, підвищенню рівня конкурентоспроможності аграрних підприємств різних організаційно-правових форм господарювання, що вироблятимуть продукцію з високою доданою вартістю. Оригінальність / наукова новизна. Уперше обґрунтовано організаційно-економічні засади оптимізації галузевої структури регіональних сільськогосподарських товаровиробників з урахуванням конкурентних переваг, які законодавчо закріплені у країнах ЄС. Практична цінність / значущість. Згідно з проведеними розрахунками в Карпатському регіоні врахування принципу боніфікації в розмірі 10,0 % на агропродовольчу органічну, приміром нішеву або крафтову тваринницьку продукцію, з географічним зазначенням, дозволить скоригувати галузеву структуру аграрних підприємств відповідно до науково обґрунтованих вимог і підвищити рівень рентабельності традиційно важливого виробництва і водночас життєвого необхідного виду продовольчої продукції — молока на 13,0—22,0 процентного пункту. Ключові слова: конкурентоспроможний розвиток, галузева структура, аграрна продукція, конкурентні переваги, екологічний маркетинг, регіон. Формул: 0; рис.: 4; табл.: 2; бібл.: 20.

Розроблено комплексне методологічне підґрунтя для дослідження й опису гомеостатичних механізмів забезпечення стійкості економічних систем, що полягає у обґрунтуванні й удосконаленні понятійно-категоріального апарату теорії сталого господарювання, за використання якого структуровано й ідентифіковано чотири види гомеостазу (еволюційний, структурний, резистентний, системний). Розкрито їхній ієрархічний замкнений взаємозв’язок та взаємозалежність між чотирма підсистема управління гомеостазом; стабілізаційні, інерційні, адаптаційні, організаційно-економічні, кінематичні, кібернетичні, алармові, когнітивно-інформаційні, репаративні, регенеративні, бінарні, специфічні й прогностичні управлінські властивості економічних систем, якими мають володіти останні задля досягнення певного виду гомеостазу. Обґрунтовано комплекс умов і механізмів забезпечення оберненого взаємозв’язку між елементами саморегулюючої економічної системи та її адаптації до зовнішніх і внутрішніх трансформацій задля досягнення певного виду гомеостазу. Це стало основою побудови схеми замкненого взаємозв’язку і взаємозалежності між чотирьохрівневою ієрархією гомеостатичних властивостей, яка убезпечує проектування регуляторів і важелів консолідації за пріоритетними об’єктами внаслідок набування утвореннями системних ознак за чотирма видами гомеостазу. Доведено, що вказане уможливлює: формування матричної управлінської структури щодо забезпеченням стійкості економічних систем; створення конгруентного інституційного середовища на кожному етапі досягнення системного гомеостазу; ефективне подолання інституційних обмежень, поряд, із елімінуванням різної природи найгостріших загроз і ризиків сталому розвитку. Сформульовано методологічні висновки за наслідками проєктної реалізації (в турбулентних умовах) чотирьох етапів управління забезпеченням стійкості економічних систем за домінантами гомеостазу. Підтверджено, що в наслідок досягнення гомеостазу: система не лише зберігає головні життєво важливі параметри в процесі адаптації до умов функціонування і критичних зрушень, а й забезпечує стабілізацію діяльності; системні гомеостатичні властивості та її стабілізаційні параметри залежать від набутих системою на попередніх етапах генерування еволюційних, структурних та резистентних ознак; для системи та її елементів чи процесів (економічної, виробничої, природно-ресурсної, соцієтальної природи) у кожний момент часу має визначатися стан за узагальненими результатами оцінювання п’яти властивостей і стабілізаційних параметрів (самовирівнювання, інерційності, запізнення, вимірів галузевої та структурно-логічної побудови) та задаватися концепт зміни цих параметрів і властивостей у часі.

Статтю присвячено дослідженню питань державного регулювання у напрямку соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю. З’ясовано, що нині існує нагальна необхідність у розробці сучасної стратегії та в цілому моделі соціально-економічної політики щодо осіб з інвалідністю. Метою статті є дослідження та узагальнення проблем державного регулювання у напрямку соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю в сучасних умовах та забезпечення їх вирішення шляхом виконання cтрaтeгiї соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю в Україні. Наукова новизна. Запропоновано cтрaтeгiю соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю в Україні, що мaє cтaти бaзовим докумeнтом cтрaтeгiчного плaнувaння у нaпрямку розвитку cиcтeми соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю i визнaчaє комплeкc взaємопов’язaних прiоритeтiв, цiлeй, зaвдaнь тa зaходiв. Бaзовою мeтою cтрaтeгiї є визнaчeння модeлi дiй i зacобiв cиcтeми соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю тa розробкa оcновних нaпрямiв, форм, мeтодiв i зacобiв доcягнeння cтрaтeгiчних цiлeй. Виділено нові основні аспекти механізмів формування стратегії соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю: соціально-економічні; політико-правові; організаційно-управлінські; науково-методологічні; морально-етичні; інформаційні. Висновки. При формуванні стратегії соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю доцільно брати за основу їх сукупний попит на робочі місця. Виходячи з важливості та актуальності наукових досліджень, необхідно організувати постійне науково-методичне забезпечення і супроводження усіх політичних, економічних програм, планів, заходів, що зачіпають інтереси інвалідів, як на національному, так і на регіональних, місцевих рівнях. Існує потреба у науково-експериментальному вивченні проблем організації комплексної системи допомоги інвалідам, їх професійної, трудової, соціальної реабілітації з урахуванням місцевих особливостей і можливостей, змін економіко-політичної ситуації. На особливу увагу заслуговують дослідження та наукове обґрунтування стратегії соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю, які проживають у сільській місцевості. Саме ця категорія інвалідів нині найбільш обділена через зубожіння, неможливість знайти роботу та отримати професійні знання за місцем проживання.

Політика у сфері трудових відносин визначається нормативно-правовими актами держави та частиною функцій, делегованих нею суб’єктам господарювання. У свою чергу, постійні зміни законодавства у сфері трудових відносин та використання різних форм і систем оплати праці можуть спричиняти в обліку ненавмисні помилки й випадки шахрайства, що вимагає від аудиторів особливої уваги та кваліфікації в процесі перевірки розрахунків з працівниками. Метою статті є систематизація нормативно-правового регулювання праці та удосконалення організаційно-методичних засад здійснення аудиту розрахунків з оплати праці. У статті розкрито нормативно-правові та організаційні аспекти функціонування трудових відносин і про-аналізовано зміни, які відбулися у цій сфері в сучасних умовах. Розглянуто правові, організаційні й економічні умови праці та її оплати, які встановлюються міжнародними договорами, національним законодавством та локальними документами окремих підприємств. Систему нормативно-правового регулювання трудових відно-син та аудиту розрахунків з працівниками подано як сукупність законодавчих та інших документів, спрямова-них на забезпечення ефективного їх функціонування. Цю систему запропоновано поділяти на чотири рівні (міжнародний, державний, відомчий, підприємства), які характеризують функції різних суб’єктів у межах їхніх повноважень. Акцентовано на пріоритеті міжнародно-правових норм регулювання праці перед нормами національного законодавства, які базуються на принципі рівності в здійсненні прав та свобод людини. Базовим елементом у механізмі регулювання оплати праці визначено встановлення мінімального розміру заробітної плати. Договірне регулювання трудових відносин працівників підприємств розглянуто з використанням систе-ми угод, які укладаються на державному, галузевому, територіальному та локальному рівнях. Призначення аудиту розрахунків з оплати праці визначено як перевірку дотримання підприємством законодавства та інших нормативно-правових актів з питань оплати праці, правильності утримань і нарахувань податкових пла-тежів, достовірності відображення цих розрахунків в обліку та звітності. З метою забезпечення якості аудиту запропоновано акцентувати увагу аудиторів на можливих помилках і порушеннях щодо розрахунків з оплати праці та методах їх виявлення. Перспективними у цьому напрямку є дослідження, спрямовані на вив-чення і використання передового міжнародного досвіду у сфері нормативно-правового регулювання, обліку й аудиту праці та її оплати для прискорення процесів інтеграції України у світовий економічний простір.

У статті окреслене коло завдань децентралізації щодо підвищення рівня фінансової спроможності громади. Зазначена необхідність участі територіальних громад в реформуванні вітчизняної системи місцевого самоврядування. Визначені головні причини проблем розвитку економічного потенціалу об’єднаних територіальних громад України: 1) корумпована централізована вертикаль державної влади, нераціональне використання нею фінансових і природних ресурсів; 2) відсутність ефективного та практичного механізму місцевого самоврядування, як демократичного механізму місцевого управління; 2) зростання рівня недовіри громадян до державної влади; 3) фінансово-економічна неспроможність переважної більшості громад; 4) недостатній рівень компетентності переважної кількості органів місцевої влади та громадського активу; 5) непорозуміння між місцевими державними установами, відсутність їх відповідальності перед громадою тощо. Запропоновані організаційно-економічні підходи для стимулювання підприємницької активності мешканців громади і активізації підприємницького середовища. Увага приділяється дослідженню професійного складу населення, визначенню джерел та розподілу доходів, ресурсів, наявних у ОТГ. Наведений перелік пріоритетних питань кандидатам до виконавчих органів та Рад ОТГ: 1) професійні якості і здатність бути віч-на-віч з громадою, що означає приведення системи місцевого самоврядування у відповідність з Конституцією України та готовність вирішувати проблеми громади; 2) вміння організувати комунікацію: громада – органи влади, створення Центру громадських комунікацій; 3) налагодження цивілізованих відносин з інвесторами та приватним бізнесом: громада – забудовники – промисловці – аграрії (будувати великі промислові, житлові, туристичні, розважальні, інфраструктурні об’єкти – тільки з дозволу громади); 4) приведення структури місцевого управління до оптимального варіанту, в першу чергу оптимізація комунальних підприємств; 5) сприяти розвитку сферам охорони здоров’я, освіти, дитячої та молодіжної творчості і спорту, культури, транспорту; 6) створення економної політики в сфері ЖКГ, захист інтересів ОСН; 7) створення та здійснення економічного та соціального плану розвитку ОТГ, який відповідає інтересам місцевої громади. За основу економічного та людського потенціалу ОТГ необхідно застосовувати два надважливих показника. Перший – індекс якості життя кожного представника територіальної громади (здоров’я та довголіття, доступність освіти і гідний рівень життя). Цей індекс допоможе втримати людей від міграції в інші регіони або за кордон і навпаки залучити додатковий людський ресурс. Конкурентоспроможність регіонів – це другий надважливий індекс, який визначає здатність регіонів створити привабливе середовище для розвитку бізнесу й інвестицій. З цією метою формується загальнонаціональний рейтинг з урахуванням показника про власні доходи на одного мешканця, рівня дотаційності бюджету, що не повинен перевищувати 30 % від суми місцевих доходів та капітальних видатків на одного мешканця без субвенцій з держбюджету та питомої ваги видатків на утримання керівного апарату. Моніторинг наявної ресурсної бази, разом із вивченням реальних потреб і можливостей територій громад необхідні для подальшого формування інвестиційної стратегії ОТГ. Кожний з регіонів України повинен мати інвестиційні паспорти ОТГ, які мають вміщати інформацію про економічний потенціал ОТГ, а ретельний аудит ресурсних баз ОТГ повинен стати основою для розробки стратегій економічного розвитку громад.

<p><strong>Мета дослідження</strong>. В процесі імплементації комплексу організаційно-економічних стандартів роботи лікарям довести в рамках можливого пілотного проекту значне покращення якості та ефективності медичної допомоги мешканцям із зони відповідальності одної із «амбулаторії сімейної медицини» (АСМ).</p><p><strong>Матеріали і методи. </strong>Проведено структурно-логічний аналіз алгоритму можливої імплементації згаданих стандартів з використанням аутохронометражу, порівняльного аналізу та логічного узагальнення в технології виконання профоглядів, диспансерізації, амбулаторного і стаціонарного лікування хворих із зони відповідальності АСМ.</p><p><strong>Результати.</strong> Пропонується варіант реформування медичної допомоги по принципу «знизу-уверх» від рівня сімейного лікаря, коли в процесі професійного супроводу хворих по маршруту І, ІІ, ІІІ рівнів медичного округу можливо реалізувати науково обгрунтований механізм комплексу організаційно-економічних стандартів, кожен із яких з урахуванням мотиваційних факторів сприяє поліпшенню якості профоглядів, диспансерізації, амбулаторного і стаціонарного лікування та може слугувати підгрунтям для впровадження наших пропозицій в усіх амбулаторіях сімейної медицини регіону.</p><p><strong>Висновки. </strong>Успішна реалізація комплексу організаційних і медико-економічних стандартів по оздоровленню мешканців із зони відповідальності сімейного лікаря, внаслідок чого підвищиться якість і ефективність медичної допомоги, може бути достатньо обґрунтованою підставою для впровадження наших пропозицій в усіх АСМ регіону. Матеріали статті відповідають суті доказового менеджменту в медицині.</p><p>КЛЮЧОВІ СЛОВА: <strong>організаційні стандарти, медико-економічні механізми, діагностично-зв’язані групи, ступені складності захворювань, бальна оцінка медичної роботи, працезатрати, вартість і мотивація роботи лікаря.</strong><strong></strong></p>

<p><strong>Мета: </strong>висвітлення основних цілей та орієнтирів економічних механізмів створення єдиного медичного простору; проведення порівняльного аналізу впровадження нових організаційно-правових та фінансово-економічних механізмів, спрямованих на підвищення ефективності та доступності медичного обслуговування населення.</p><p><strong>Матеріали і методи. </strong>Були використані статистичні дані пілотних регіонів; застосовані економічний, статистичний, методи порівняльного аналізу.</p><p><strong>Результати. </strong>Основою підвищення ефективності системи охорони здоров’я є удосконалення її організаційно-економічного механізму – сукупності форм, методів і механізмів, за допомогою яких здійснюється організація суспільного виробництва в сфері охорони здоров’я й узгоджується економічно доцільна її діяльність як єдиної системи. На прикладі пілотних регіонів показані нові підходи до організації роботи закладів охорони здоров'я та їх кадрового забезпечення.</p><p><strong>Висновки</strong>. Державна політика щодо реформування охорони здоров’я має бути спрямована на формування моделі, що відповідає соціально-економічним реаліям України. Необхідно запровадити набутий досвід реформування системи охорони здоров’я в пілотних регіонах на національному рівні.</p><p>КЛЮЧОВІ СЛОВА: <strong>єдиний медичний простір, пілотні регіони, ефективність, якість медичної допомоги.</strong></p>

У статті розглядаються основні принципи формування організаційноекономічного механізму управління підприємством, напрямки державного регулювання економічної діяльності, економічні та галузеві аспекти управління підприємствами. Даються рекомендації з розвитку інноваційної діяльності в умовах несприятливої економічної кон'юнктури. Визначено, що у зв'язку з переходом сучасної економіки на нові відносини, що визначаються як умови ринкової економіки, потребують удосконалення засоби управління підприємством, що визначають доцільність вивчення механізму управління, в тому числі й організаційно-економічного механізму управління підприємством. Проаналізовано, що криза підприємств зумовила необхідність формування єдиної концепції організаційно-економічного механізму управління, в основу якої повинні бути закладені такі форми його реалізації, які, з огляду на специфіку галузі і особливості сучасної економіки в цілому, сприяли б її підтримки і розвитку.

The article defines the organizational and economic principles of managing the competitiveness of the transport company in terms of logistics approach, which involves the use of the rules of the logistics seven: product, quality, quantity, quality, time, place, cost. All principles are divided into two groups: general and specific; general apply to the activities of all transport companies, and specific - only those whose activities involve the use of logistical approaches. The general principles of service, logistics and transport include the following: livelihood; social orientation; openness; unity of theory and practice; self-sufficiency; self-financing; efficiency. Specific principles include the fact that at the present stage of implementation of European integration processes require the solution of a number of priority problems in strategic areas of the economy, in particular, such as transport. The activities of transport companies, which provide for the implementation of logistics approaches will promote: the development of productive forces of the state; improving the quality of transport services to consumers, which is as close as possible to international standards; solving socio-economic problems; expansion of foreign economic relations; increase in revenues to the budget of Ukraine, etc. Economic efficiency from the performance of transport and non-transport services is determined by the ratio of the amount of the result obtained with the cost of their implementation. In this case, a significant non-transport effect is achieved by accelerating delivery, increasing the level of storage of goods and relatively clean products, which is achieved by those companies that provide certified services. In addition, the social effect is obtained by reducing the complexity of transport and warehousing operations, increasing labor productivity, virtually no physical labor of workers, improving conditions, safety and culture of work and more. The general economic effect of certified transport and non-transport services on the following components is considered: acceleration of loading and unloading works; reduction of rolling stock downtime, etc.

Поява COVID-19 вплинула на мінливість та невизначеність середовища організації, а також посилила існуючі зміни зовнішніх чинників, а саме глобальну конкуренцію, обмеження з боку держави, економічні кризи, зміни споживацької поведінки та інші. Все це створює нове економічне середовище, що призводить до необхідності освоювати нові способи взаємодії українських організацій із зовнішнім середовищем. Це у свою чергу призводить до розробки нових організаційно-економічних моделей та механізмів для ефективної роботи та забезпечення розвитку організації з метою покращення її позицій у майбутньому. Стаття присвячена визначенню сучасного стратегічного менеджменту, який є незамінним інструментом будь-якої організації в сьогоднішніх умовах турбулентного зовнішнього середовища. Проаналізовано праці зарубіжних і вітчизняних вчених стосовно поняття «стратегічного управління» та на основі цього сформоване сучасне визначення «стратегічного менеджменту». У даній статті проведено аналіз існуючих моделей стратегічного управління. Виокремлено, що в кожній з них, автори пропонують розробку нової стратегії організації. На основі аналізу цих концепцій розроблена нова модель стратегічного менеджменту, яка передбачає не обов’язкове змінення стратегії організації, а внесення у неї коректив, які забезпечать розвиток організації.