Journal articles on the topic 'Образ перекладача'

У статті розглянуті питання, що стосуються перекладу художньої літератури як похідних творів. Чинне законодавство визначає переклад як вид похідного твору. Отже, переклад є об'єктом авторського права. Перекладу властиві всі ознаки, які характерні для будь-якого іншого об'єкта авторського права (творчий характер праці й об'єктивна форма). Для вчинення дій, спрямованих на переклад художнього твору з однієї мови іншою, потрібні творчі зусилля перекладача. Технічний (підрядковий) переклад не буде є об'єктом авторського права, тому що він не відображає художнього задуму первісного автора. Основним завданням перекладача, на нашу думку, є максимальна передача читачу того художнього посилу, що хотів донести автор первісного твору. Якщо перекладач допускає зміну тексту первісного автора, спотворює образи твору, тим самим порушуються особисті немайнові права автора первісного твору. Будь-який літературний художній твір, створений автором, має донести до читача думки, образи, які дадуть змогу аудиторії зрозуміти задум первісного суб'єкта авторського права. Крім того, переклади охороняються нарівні з оригінальними творами, без шкоди правам автора (п. 3 ст. 2 Бернської конвенції), але при цьому перекладач має зважати на права автора оригінального твору. Також у статті вказується, що переклад художнього твору в класифікації видів перекладів позначається як авторизований і авторський. Стаття розкриває основні особливості перекладу як похідного літературного твору.

“Faust” Й.В. Ґете – видатне явище світової культури й водночас глибоко національний твір. Всеохопність поетичного задуму Й.В. Ґете виявляється в змалюванні головного героя, який мучиться розривом між мрією та дійсністю. Й.В. Ґете писав «Фауста» все своє життя, вклавши в трагедію те, чим жив сам, усі свої враження, роздуми, пізнання. У статті подано стислий перекладознавчий аналіз мовної особистості Фауста з однойменної трагедії Й.В. Гете та її українських (І. Франка, Д. Загула, М. Улезка й М. Лукаша) та англомовних (британських – А. Свонвік і Дж. Пріста – і американських: Б. Тейлора, Ч. Брукса й Е. Кляйна) перекладів. Запропоновано підхід до аналізу індивідуалізованого мовлення персонажа через когнітивний і мотиваційний рівні мовної особистості (за Ю. Карауловим), зокрема, на когнітивному рівні розглянуто ключові когнітивні установки й метафору, притаманну персонажу Фауста. Завдяки аналізу мовлення персонажа й шляхів вираження емоцій в оригіналі й перекладах можемо зробити висновки про успішність відтворення аналізованої мовної особистості. Усі перекладачі іноді замінювали усвідомлення Фаустом себе або інших конкретних та абстрактних людей виразами, де присутні поняття «дух», «душа» й «серце», використовуючи слова “spirit” і «дух» набагато частіше, ніж слово “Geist”, вжите в оригіналі. Отже, можна припустити, що образ Фауста також змінюється в перекладах: він стає більш емоційним і вірить у духовність усього, що його оточує. У перекладі І. Франка можна помітити разючу відмінність, оскільки слово «душа» вживається лише 5 разів, тобто на відміну від усіх інших аналізованих перекладів навіть менше, ніж в оригіналі. Фауст у перекладі І. Франка більше наголошує на поняттях «дух» і «серце» як двох принципах, які у своєму дуалізмі провокують персонажа шукати сенс життя. Аналіз образу Фауста проведено на основі всієї його мовної партії в першій частині трагедії Й.В. Ґете, що складає 221 висловлювання (репліки в діалогах і монологи). Усі вони певною мірою відтворені в аналізованих українських та англомовних перекладах, тобто загальний матеріал для аналізу налічує 2 210 уривків різної довжини.

Стаття зорієнтована на вивчення та опис особливостей перекладання англійськомовних текстів малого жанру, до яких відносять приказки та прислів’я. Тексти малого жанру відіграють чималу роль у накопиченні й передачі колективного досвіду з покоління в покоління, тому вони постають культурно-маркованими текстами, позаяк крізь їхню призму можна проникнути в образ мислення нації, а також подивитися на світ очима її представників. У статті охарактеризовано особливості та труднощі відтворення англійськомовних приказок і прислів’їв українською мовою. Серед способів відтворення англійськомовних прислів’їв і приказок виокремлено: переклад за допомогою фразеологічного еквівалента, фразеологічного аналога, калькування, описовий переклад, переклад за допомогою «псевдодослівного» відповідника. Під час перекладання англійськомовних паремій українською мовою не завжди можливо передати зміст та образ, який утілено у тексті оригіналу; це також стосується й лексичної та граматичної структур. У зв’язку із цим перед перекладачем виникають певні складнощі щодо відтворення національного забарвлення, образу (його емоційного та експресивного колориту) тощо. Низка труднощів, яка постає перед перекладачем, також щільно корелює з браком мовного еквівалента в мові перекладу, різницею між емоційним забарвленням символу (образу) у двох зіставлюваних мовах, а також із несхожістю в сенсі етноспецифічності, адже перекладачеві потрібно, з одного боку, зберегти загальний національний тон, а з другого, – не вдатися до певного перебільшення. Відтворюючи англійськомовні паремії, потрібно також не забувати про основні правила перекладання лексичних засобів: орієнтованість на контекст, словниковий арсенал; дотримання стилістичної спрямованості; вживання стійких фразеологізмів; вибір лексичної одиниці, яка найточніше б віддзеркалила реальність, закарбовану в тексті оригіналу.

Сергій Осока – один із талановитих сучасних письменників, автор збірок поезії, прози, перекладач, редактор, критик. Цього року його збірка «Три лини для Марії» увійшла до «довгого» списку номінантів на Шевченківську премію. У статті йдеться про одну з кращих новел С. Осоки «Баладу про квашені помідори» збірки «Нічні купання в серпні», за яку автор удостоєний премії імені Ф. Рогового (2018) Полтавської обласної ради. Збірку складають понад тридцять новел, обʼєднаних екзистенційними проблемами життя і смерті, пошуку сенсу буття, ставлення до минулого, його звʼязку з сучасністю. «Балада про квашені помідори» є своєрідним камертоном збірки. Установлено, що в новелі наявні два наратори: події подаються з погляду дитини, а потім дорослого. Таким чином, відбувається переплетення й нашарування різних часових і просторових просторів, що поглиблює смислову структуру твору. Спогади про побутові речі в дитинстві у такий спосіб перетворюються на свого роду міфологічний ритуал, у якому людина нерозривно пов’язана з землею, з річним циклом, а також зі своїм родом. Доведено, що особливе місце в новелі «Балада про квашені помідори» відіграють жіночі образи – баби й прабаби. Остання репрезентована як хранителька роду, як архетипний образ Великої Матері – рідної землі. Смерть баби і прабаби символізує розрив одвічних зв’язків, тому викликають тугу в головного героя. Але образ помідорів, які щороку (мотив циклічності) вирощували жінки, перетворений на символ пам’яті про дитинство (мотив раю). У статті розглянуто особливості поетики новели та функційне навантаження елементів: переосмислено жанр балади, проаналізовано художній час і простір, міфологічні елементи в тексті, зміст заголовка, прийоми характеристики персонажів.

У межах представленої статті увагу зосереджено на засобах відтворення в перекладі художнього образу як частини дійсності літературного твору, що становить складне поєднання різних голосів, що автор доносить до читачів. Дослідження ґрунтувалося на романах М. Етвуд «Оповідь Служниці» та «Заповіти»; воно присвячене образу однієї з героїнь, яка розповідає історію тоталітарного теократичного суспільства Гілеаду. Репрезентація образу Тітки Лідії у перекладі викликає особливе зацікавлення, оскільки вперше в «Оповіді Служниці» читач знайомиться з нею як з однією із засновниць Гілеаду, яка докладає всіх зусиль для його процвітання, намагаючись змусити кожного в республіці прийняти свою долю, якою б жахливою та протиприродною вона не була. Проте у «Заповітах» перекладачка стикається з потребою змінити погляд читачів, як і власний. Тітка Лідія отримує свій голос, що дозволяє аудиторії дізнатися про тортури, яких вона зазнала, про жахи, свідком яких вона стала, і про неймовірну силу цієї жінки. Відмінності між справжніми думками Лідії та тим, що вона дозволяє побачити та почути іншим, становлять значну проблему з точки зору естетичного сприйняття цільового тексту, оскільки перекладачка повинна змалювати «двох Лідій»: жорстокого монстра, якого бояться всі у республіці (включно з Командорами), та могутню жінку, що прийняла рішення вижити, щоб покласти кінець Гілеаду. Як і оригінал, переклад сповнений яскравих засобів виразності, риторичних фігур та повсюдної самоіронії, які застосовуються, щоб передати кожний складник образу Лідії, її зовнішність, її мову (як зовнішню, так і внутрішню), її дії тощо. Такі художні засоби підкреслюють її самоконтроль та непересічний розум. Ці якості дозволяють кожному її слову та жесту виражати тільки те, що вона бажає, і нічого більше. Так, Лідія досягає однієї з найвищих посад у суспільстві, де жінки – лише національний ресурс. Перекладачка майстерно передає засоби зображення образу жінки, чия витривалість та здатність маніпулювати людьми та подіями дозволила їй передати докази злочинів Гілеаду до Канади і зруйнувати те, що була вимушена побудувати.

Метою статті є визначення функційної подібності тексту Біблії та тексту її перекладів на основі їх компаративного аналізу. Об’єктом наукового розгляду виступають стилістичні особливості російських перекладів біблійного тексту, який став предметом дослідження. У дослідженні з’ясовано характерні особливості двох сучасних перекладів старозавітної книги Пісня Пісень Соломона, виконаних з давньоєврейської мови російською, і визначити методом компаративного аналізу ступінь смислової і художньої розбіжності у досліджуваних текстах. Актуальність розгляду цього видатного літературного твору збереглася і дотепер, оскільки ця старозавітна книга цікава розмаїттям стилістичних прийомів, переклад яких вимагав від перекладачів протягом багатьох століть і творчого підходу, і надзвичайно широких фонових знань. Компаративний аналіз перекладів дав змогу визначити художній рівень двох сучасних перекладів Пісні Пісень і результат дослідження підтвердив факт, що досягнення функціональної тотожності перекладу з оригіналом виникає лише в тому випадку, коли перекладач уникає буквального копіювання оригіналу і намагається творчо втілити художні образи вихідного тексту у словесну тканину іншої мови. Висновки. Порівняння перекладів робить очевидним той факт, що велика кількість буквалізмів, невиправданих транслітерацій, стилістичних і логічних помилок у першому варіанті, виконаному за редакцією Давида Йосифона (1978), значно поступається за своїми художніми характеристиками другому перекладу Даат Мікра («Погляд на Танах», 2000). Наукова цінність роботи полягає в тому, що порівнювані сучасні переклади були виконані безпосередньо з давньоєврейської мови — мови оригіналу, на відміну від більшості перекладів, виконаних з давньогрецької мови, а результати пропонованої статті знайдуть своє практичне застосування у викладанні теорії та практики перекладу.

Метою статті є визначення поля гендерних стереотипів в рекламній продукції вітчизняного телебачення. Семіотичне дослідження спрямовано проаналізувати роль перекладачів комунікативного процесу при використанні знакових систем для трансляції суб’єктивного досвіду. Використання режиму образів дозволяє коректувати версію гендерних стереотипів буденної культури та формувати сучасний погляд на поведінку чоловіків та жінок, їх ціннісні орієнтири. Артикуляція шаблонного розуміння соціальних функцій сучасної родини дозволяє нейтралізувати моделювання оціночного судження щодо упередженого ставлення до гендерної проблематики в соціальному контексті. В якості ілюстрації порівняємо вербальну складову та візуальний образ реклами кастингу реаліті-шоу «Хата-на-тата».

У статтi дослiджено роль i мiсце феномена святостi як вершини духовного пошуку в драматичному творi Поля Клоделя «Благовiщення Дiви Марiї» та засоби представлення цього поняття в українських перекладах. Драматична естетика Поля Клоделя тiсно пов’язана з шекспiрiвською драматичною концепцiєю, театром П.Кальдерона, а також iз основами античної високої трагедiї Есхiлата Софокла. Як драматург Поль Клодель, безумовно, символiст, що знаходив у видимому свiтi знак прихованого змiсту i сприяв розвитку поетики сучасної релiгiйної драми. У цьому дослiдженнi висвiтлено основнi лексичнi компоненти, що формують поняття святостi та способи їх перекладу українською мовою. Також у статтi пропонуєтьсяподiл на мiкроконцепцiї, якi сприяють формуванню особистостi персонажiв, а також принципи, за якими образи розташованi у драмi. У статтi вiдзначено позицiю автора, який придiляє менше уваги зовнiшнiм факторам, при тому, що характеристика в основному мiститься в реплiках, зауваженнях та деталях. У статтi автор доводить, що iдеал святостi формується в повсякденних дiях заради iнших. Драма Поля Клоделя мiстить лiтургiйнi тексти, молитви та пiснi, сповненi бiблiйних символiв, що є другим пластом пiдтексту: лiтургiйним, i це надає твору монументального характеру.

Лінь Юйтан – сіно-американський письменник, передусім відомий своїми розвідками категорії комічного в літературних та загалом культурних традиціях Китаю та Заходу. Він є розробником концепції yōumò. Переклавши англійське слово humour, китайською мовою як yōumò і почерпнув- ши значення терміна із західної літератури, а саме з творів провідного англійського письменника Джорджа Мередіта, зокрема з його знаменитого «Есе про комедію», Лінь Юйтан публікує декілька досліджень, присвячених природі гумору, генезису та етапам розвитку комічного. Поетика гумори- стичного тексту, що спирається на переплетіння китайської та англійської сміхових культур і традицій реалізації комічного, була розроблена в найбільш відомій книзі письменника і перекладача «Моя країна і мій народ» (1935). Проблематика визначення жанру книги полягає в основному в тому, що вона написана у формі довідника, але її легкий стиль, гумористичний модус оповіді, різноманітна те- матика, емоційність, живість мови та виразні образи двох країн – Великої Британії та Китаю – не до- зволяють говорити про книгу лише як про представлення Китаю Заходу. Натомість «Моя країна і мій народ» є унікальною спробою осмислити і відчути китайське світобачення, спосіб життя, суспільні відносини і культурну спадщину самими китайцями за допомогою нових для китайської літературної традиції зображально-виражальних засобів створення комічного. Через дослідження феноменів гу- мору і сатири як сутнісної та характерної риси природи англійської літератури він вперше виявляє і демонструє соціальні, історичні та когнітивні особливості сприйняття комічного в китайській культурі, а також види, прийоми і способи реалізації комічного в китайській літературній традиції за допомо- гою англійської мови.

Шмігер Т. (2018). Перекладознавчий аналіз – теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами. Монографія. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. 510 с. Рецензована монографія увібрала в себе багаторічну й копітку працю Тараса Шмігера – непересічної особистості, глибокого аналітика, талановитого учня відомого українського перекладознавця Роксоляни Петрівни Зорівчак. Актуальність запропонованого дослідження зумовлює нагальна потреба впорядкування в перекладознавстві моделей аналітичного опрацьовування міжмовного та міжкультурного зіставлення текстів, що дасть змогу з’ясувати можливості й обмеження застосування цих моделей. Провідним підходом автор обрав лексикоцентричний, адже «через Слово людина спілкується з Богом, зберігає національну пам’ять, творить багатозначну художню форму, яка живе поза писаним текстом і взаємодіє з музичною культурою, риторичним мистецтвом та історичною наукою» (с. 19). За мету книга має визначити внутрішні та зовнішні чинники еволюції розгляду перекладеного тексту, схарактеризувати перекладознавчий аналіз із перспективи сьогоднішніх можливостей і потреб критиків перекладу, випрацювати й уточнити способи зіставлення давньоукраїнських оригіналів і їхніх перекладів сучасними українською та англійською мовами. Це й загалом визначає й аспекти новизни дослідження, позаяк здійснено спробу розширення розуміння перекладознавчого аналізу від одиночного методу до системи аналітичних засобів для вивчення розмаїття текстових компонентів, властивостей і функцій. Розділ 1 відкриває чітка дефініція терміна «перекладознавчий аналіз», що позначає сукупність критеріїв, які застосовують для визначення відповідності між зіставлюваними текстами. Перекладознавчий аналіз автор потрактовує як систему мово- і літературознавчих методів, які розкривають репрезентацію культурного буття нації у лексиконі її мови, смислову функційність комунікативних структур художнього тексту та інтерпретаційного потенціалу оригіналу з погляду їхнього відтворення засобами цільової мовокультури (с. 165). Вважаючи І. Я. Франка не лише основоположником українського перекладознавства, а й провідником перекладознавчого аналізу, автор фокусує далі увагу на постатях М. Зерова, О. Фінкеля, В. Державина, Г. Майфета, Є. Маланюка, завдяки яким метод розширив свої інструментальні рамки, досягши найбільшої популярності в Україні у другій половині ХХ ст. Сприяли цьому перекладачі, критики й теоретики перекладу – М. Рильський, Г. Кочур, В. Коптілов, Ю. Жлуктенко. Цікавим видається визначення й операціоналізація актуальних для перекладу термінів «точності» й «вірності», увагу яким приділяли багато вчених, серед яких були й Г. Кочур і В. Коптілов. Науковці виходили з того, що в центрі розгляду – «якість перекладів» (Кочур 2008:159:265), що дає підстави доречності послуговування терміном «вірності» перекладу. Потому Тарас Шмігер ставить слушне запитання: Чи може існувати «теорія критики» перекладу? Замість розлогих і складних теоретичних рефлексій автор уводить для розгляду опубліковані на стикові століть 12 монографічних досліджень із критики перекладу та дотичних до неї праць. Наслідком їхнього опрацювання є накреслення основоположних принципів критики перекладу, зокрема: робота з текстами, а не поняттями й явищами; метою є аналіз; периферійність теоретичних висновків; критика перекладу – не дидактика, тому не займається сертифікацією кваліфікації перекладача. Далі висновує, що в контексті прикладного застосування, найважливіші аспекти критичних студій спрямовуватимуться на стандартизацію перекладного процесу та оцінювання серйозності й складності помилок. Звідси випливає те, що серед головних завдань для розвитку критики перекладу постає вироблення семантично-текстових моделей аналізу. Також у цьому розділі згадано внутрішньомовний переклад – геть мало досліджену галузь теорії перекладу. Потреба в ньому зумовлює подальший аналіз релігійних текстів перекладу, ожилих для носіїв мови й культури сьогодення. Чи не вперше згадано в контексті внутрішньомовного перекладу властиве й для міжмовного перекладу явище множинності перекладів, що готує читача до появи в подальшому авторових семіотичних інсайтів. Розділ 2 скеровує читача до нових тенденцій, до яких має «дослухатися» сучасне перекладознавство. Когнітивне осмислення перекладу неможливе без учасника й посередника міжмовної комунікації – перекладача, його когнітивних і емоційних структур. Мета введення когнітивних методів аналізу показує, що в акті перекладу все-таки твориться нова дійсність, породжується «нова інформація» (Лотман, 2004:159), бо неперекладність існує, адже неможливо одну дійсність відобразити засобами іншої дійсності і вважати продукт автентичним. Однак неперекладність існує доти, доки дійсність вихідної мови не стає частиною власного досвіду цільової мови. Природно очікувати від сучасного автора, який має інтенцію достеменно збагнути сутність нового перекладознавчого аналізу, введення когнітивного аспекту в парі з комунікативним. Отож не менш інформаційно насиченим є Розділ 3, що встановлює комунікативні засади аналізу перекладу, докладно з’ясовуючи звучання усталених (із погляду лінгвістики тексту) категорій тексту, а саме інформативності, когерентності, з перспективи перекладознавства сьогодення. Це – функційність тексту, комунікативна ефективність, естетичність, інформативність, етнічність. Ними окреслено континуум сприйняття й інтерпретації давніх текстів, замість обмеження просторово-часовими межами їхнього виникнення. Простежено перехрещення когніції й комунікації, що засвідчує «бажання усвідомити авторові комунікативні цілі й інтенції». Сучасним дослідникам, на мій погляд, імпонуватиме закцентована Тарасом Шмігером головна ідея когнітивного підходу – подібності: ми так часто намагаємося розмежувати, відконтрастувати цільовий і вихідний тексти, що надто захоплюємося пошуком розбіжностей. Натомість, у першому розумінні, перекладознавчий аналіз, пропри його первинне призначення спиратися на відмінності, тяжіє до встановлення подібності функцій мовних знаків у зіставлюваних культурах, даючи простір для вибору перекладацьких рішень. Відтак, як пише автор, «еквівалентність на рівні текстових ознак можна розрахувати на основі культурної подібності, а не тотожності» (с. 304). Нарешті, останній розділ 4 присвячено перекладознавчому аналізу здебільшого релігійного дискурсу в розрізі культури й аксіології. Культурний підхід до перекладу ставить за завдання поєднати культуру, яка є абстракцією над часом і простором, та читача, який є конкретним реципієнтом у своїй системі координат. В оцінці якості перекладу автор апелює до його цінності у вимірі цільової культури, спрямовуючи таким чином розум читача до ідеї семіотичної інтеракції текстів джерела й перекладу. Приділивши питанню цінності й інтертекстуальності вагому частину аналізу релігійної комунікації, читач наприкінці розділу дає собі звіт, що несвідомо став частиною інтеракції Бога й людини, що має за мету їхнє примирення через текст. Відтак і цінність різнокодових текстів, за термінами Ю. Лотмана, можливо, й зумовлює смислопороджувальна структура у творчому акті інтерпретації: перекладач (читач) повторює, або реконструює процес авторового створення тексту у зворотному напрямі – від тексту – до задуму (Лотман, 2004:217). Усередині «думних світів» (Ibid) автора й читача культурна матриця володіє потенціалом визначення вартості чужоземного слова. І, як не парадоксально це звучить, ступінь його цінності зростає зі ступенем неперекладності тексту, що його включає. Ці ціннісні риси вдало втілив автор у монографії, яка, переконаний, стане в пригоді дослідникам у галузі перекладознавства, літературознавства, лінгвістики й поетики дискурсу, релігієзнавства. Висновки засвідчують реальність доволі складного завдання інтегрування трьох груп моделей семантичного аналізу у площині перекладу – когнітивної, комунікативної й культурної. Любов до рідного й чужоземного Слова, близькість до українського культурного контексту – семіотична риса Тараса Шмігера, яка приваблює й налаштовує читача на вкрай позитивне, хоча й подекуди критичне осмислення буденних перекладознавчих феноменів сьогодення. Література References Кочур Г. П. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літ. портрети. Інтерв’ю. У 2-х т. Київ: Смолоскип, 2008. Лотман Ю. Семиосфера. СПб: Искусство-СПБ, 2004. Kochur, H. (2008). Literatura ta Pereklad: Doslidzhennia. Retsenzii. Lit. Portrety. Intervyu. [Literature and Translation. Research. Reviews. Literary Images. Interviews]. Kyiv: Smoloskyp. Lotman, Yu. (2004). Semiosfera [Semiosphere]. S.-Petersburg: Iskusstvo SPB.

Розроблення апарату для оцінювання якості перекладу – актуальна лінгвістична проблема, детермінована зростанням кількості перекладацької літератури та необхідністю визначення того, що таке професійний переклад з погляду сучасного мовознавства. У статті проаналізовано особливості твору-оригіналу та перекладу з огляду на парадигматичну організацію тексту. Аналіз парадигматичної організації тексту репрезентує модель сприйняття тексту. Під час сприйняття тексту реципієнт переходить від текстової синтагматики (слова в тексті розташовані лінійно) до мисленнєвої парадигматики («предметні» образи пов’язуються за законами логіки та асоціації). Характер парадигм та міжпарадигмальних зв’язків зумовлює сприйняття твору. Висунуто гіпотезу, що збіги й розбіжності в парадигматичній організації тексту можуть бути використані під час оцінювання якості перекладу. Аналіз парадигматичної організації тексту передбачає виділення окремих парадигм, характеристику складу, функцій, способу вираження та конфігурації парадигм і міжпарадигмальних зв’язків. Матеріалом для аналізу був обраний вірш Йосифа Бродського «Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря» та два його переклади: переклад Даніеля Вайсборта «From nowhere with love, Marchember the enth» та автопереклад «From nowhere with love the enth of Marchember sir». Ці переклади обрано через виняткову якість, засвідчену багатьма дослідниками. Автор допомагав із першим перекладом та зробив самостійно другий. Проте є суттєві відмінності у парадигматичній організації цих творів, що, з одного боку, зумовлено теоретичними настановами перекладачів, особливостями мов оригіналу та перекладу, а з другого, – індивідуальними властивостями, посиленням ролі окремих парадигм тексту. Аналіз парадигматичної організації тексту як моделі його сприйняття надає широкі можливості для подальшого компаративного аналізу не тільки оригіналу та перекладу, а також ідиостилів, творів різних напрямів тощо.

У дослідженні розглянуто й висвітлено лінгвостилістичний ана- ліз метафор на матеріалі роману «Колір магіїї», автором якого є Террі Пратчет. Визначено стилістичні засоби та складники контекстуаль- них значень слів, а саме їх емоційний, експресивний та оцінювальний потенціал, з метою якнайглибшого розуміння їх функціональності. Доводиться той факт, що існує необхідність у стилістичних засо- бах, оскільки при перекладі художніх творів завжди виникали труд- нощі. А завдяки стилістичним засобам речення можна перебудувати, при цьому не змінюючи зміст. Стверджується, що лексичні стиліс- тичні засоби є найбільш впливовими. Їх основна ознака – яскрава характеристика одних явищ через інші на основі подібності. Проаналізовано стилістичні засоби, які використовують у худож- ніх творах для детальнішого опису явищ, предмета чи людини, при цьому надаючи їм барвистості, емоційної насиченості. Вони допома- гають письменникам утілювати їх у формі слів, щоб відтворити певні реалії та навіть розбудити уяву читача. Вони індивідуалізують мову автора, надають їй певної оцінки. Проблему використання стиліс- тичних засобів вивчали В.А. Кухаренко й I.P. Гальперін. Саме вони виділили основні групи стилістичних засобів. І.Р. Гальперін також зазначив, що лексичні стилістичні засоби пов’язані із семантичною природою слова. Установлено, що саме метафори надають роману більшого експре- сивного стилістичного забарвлення. Саме вони індивідуалізують мову автора. Обґрунтовано, що саме метафора є тим інструментом, який допомагає вибудувати уявний світ. Не випадково метафору розгляда- ють як ключ до розуміння основ мислення та процесів створення не тільки національно-мовного світобачення, а і її універсального образу. Виявлено, що при перекладі стилістичних засобів існує кілька невід- повідностей. Причиною може бути граматична відмінність мов, а також особливості вибору перекладацьких трансформацій. Такий переклад є досить не простим, проте перекладачам удається зберегти струк- туру речень, а також їм надати більшого стилістичного забарвлення.

У статті розглянуто лінгвостилістичні особливості рекламних текстів та фактори, які впливають на їх переклад. Проаналізовано різні засоби перекладу рекламних текстів та доцільність використання лексико- семантичних трансформацій. Всі наведені твердження ілюструються прикладами англомовних рекламних текстів, виокремлених із засобів масової інформації, та авторськими варіантами їх перекладу. «Реклама – це не приправа до бізнесу, а життєво-важливий складник нашої економіки», – говорять американці. Унікальність такого явища, як реклама, в її зверхживучості. Навіть у періоди економічних криз вона не тільки процвітає, але і допомагає вижити тим, хто користується її послугами і слідує її рекомендаціям. Реклама – це складний вид людської діяльності. Вироблена в її результаті продукція сформована таким чином, щоб виявляти вплив на підсвідомість людини. Реклама впровадилася непомітно і поступово стала невіддільною частиною нашого життя. Куди б ми не йшли, що б ми не робили, реклама постійно з нами. Це плакати, стенди, афіші, вітрини, календарі і буклети. Панівне місце вона назавжди зайняла на телебаченні і радіо, в газетах і журналах, а також в мережі Інтернет. Дуже важливо під час перекладу рекламного тексту з інших мов не втратити прихований сенс рекламного повідомлення, оскільки для кожної держави притаманні свої звичаї, соціальні комунікації, норми і канони спілкування. Реклама повинна «звучати», бути насиченою і гранично короткою. Переклад рекламних текстів – це складний, творчий процес, який потребує врахування багатьох факторів. Насамперед треба усвідомлювати, що рекламні тексти повинні сприяти продажу товару, отже, вони повинні бути максимально переконливими та створювати яскраві образи в думках споживачів. Необхідність аналізу лінгвостилістичних особливостей нових рекламних текстів буде виникати і надалі. Матеріали цього дослідження можуть бути використані у роботі перекладачів, а також у наступних дослідженнях рекламних текстів, проблем їх перекладу, проблем адаптації рекламних текстів до мови перекладу тощо.

Наукова стаття розкриває сутність художнього перекладу. Вона спрямована на визначення стратегій, застосованих перекладачами, при перекладі порівнянь з англійської мови на українську в романі Гіліан Флінн «Загублена». З’ясовано, що існує шість різних стратегій, які можна застосувати при перекладі порівняння: дослівний переклад; заміна образу; описовий переклад; збереження образу із застосуванням експлікації ознак подібності; заміна образу його поясненням; вилучення. Вибираючи відповідні стратегії, перекладачі повинні враховувати такі фактори, як контекст використання, конотацію, риторичний ефект та стиль висловлювання.