Journal articles: 'Обов'язки'

1

Сербин, Р. А. "ПРАВА Й ОБОВ'ЯЗКИ БЛАГОДІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ'ЄКТА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОВІДНОСИН." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 16 (October 30, 2019): 294–300. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v16i0.422.

Full text

Abstract:

У статті автором зроблено спробу розкрити природу прав та обов'язків благодійної організації. Для цього, зокрема, визначено зміст правового статусу благодійної організації, досліджено можливість застосування категорії «міра» для визначення терміна «обов'язок», внесено пропозиції щодо розуміння понять «право благодійної організації» й «обов'язок благодійної організації», класифіковано й виокремлено відповідні права й обов'язки цих інституцій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Іванов, О. "Загальні процесуальні права та обов’язки учасників спрощеного позовного провадження." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 304–10. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1955.

Full text

Abstract:

Отже, в статті було досліджено загальні процесуальні права і обов'язки учасників спрощеного позовного провадження в господарському процесу крізь призму норм Конституції України та Господарського процесуального кодексу України. Слід зазначити, що перелік і обсяг прав і обов'язків не є вичерпним та безмежним і тому окреслюється судом виходячи з конкретних обставин справи. Однак, саме ця «гнучкість» і є засобом забезпечення ефективного, справедливого, всебічного правосуддя, оскільки адаптуються процесуальні права та обов'язки учасників справи відповідно до конкретних обставин справи та враховуючи чинне законодавство України. Питання судового захисту та відновлення своїх законних інтересів, прав і свобод, а також забезпечення реалізації законних інтересів, прав та свобод людини є чи не одним з найгостріших питань, тому слід чітко розуміти обсяг прав і обов'язків учасників судового процесу, які виникають при використанні механізму судового захисту у вигляді спрощеного позовного провадження. Згідно зі статтею 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується Господарським процесуальним кодексом України. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку. Кожна юридична та фізична особа має право бути рівним перед судом і законом, це означає, що жоден не може бути звужений у своїх процесуальних правах і мати розширений обсяг обов'язків. Досліджено загальні процесуальні права та обов'язки учасників спрощеного позовного провадження в господарському процесу крізь призму норм Конституції України та Господарського процесуального кодексу України. Слід зазначити, що перелік і обсяг прав і обов'язків не є вичерпним та безмежним і тому окреслюється судом виходячи з конкретних обставин справи. Однак, саме ця «гнучкість» і є засобом забезпечення ефективного, справедливого, всебічного правосуддя, оскільки адаптуються процесуальні права тата обов'язки учасників справи відповідно до конкретних обставин справи та враховуючи чинне законодавство України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Смірнова, В. В. "ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРИСЯЖНИХ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 2 (October 23, 2020): 17–21. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.67.

Full text

Abstract:

Актуальність статті полягає в тому, що Цивільним процесуальним кодексом України встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні. Незважаючи на це, законодавцем не встановлені права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя. Ця прогалина у законодавстві створює додаткові труднощі як для професійних суддів, які вимушені на власний розсуд визначати правовий статус присяжних у цивільному процесі, так і для самих присяжних, які не можуть ознайомитися з переліком власних прав, обов'язків, гарантій і відповідальності. Метою цієї статті є дослідження правового статусу присяжних під час розгляду ними справ окремого провадження, встановлення моменту набуття особою правового статусу присяжного, визначення особливостей декларування осіб, які виконують функції присяжних. Стаття присвячена дослідженню правового статусу присяжних у цивільному судочинстві України, визначенню моменту набуття особою правового статусу присяжного, обґрунтуванню необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні, аналізу правових норм, що регламентують права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя у цивільному процесі. Зроблено висновок, що цивільним законодавством прямо встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні, тому закріплення правового статусу останніх має бути здійснено на законодавчому рівні шляхом доповнення Цивільного процесуального кодексу України статтею «Права та обов'язки присяжних». Крім того, потребує подальшого дослідження питання щодо необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні з метою встановлення різного обсягу процесуальних прав та обов'язків для кожної з цих двох категорій. Враховуючи низку факторів, що впливають на небажання громадян брати участь у здійсненні правосуддя в якості присяжних, вважаємо, що декларування останніх є однією з важливих причин відмови потенційних присяжних від участі у розгляді судових справ. У зв'язку з цим пропонуємо внести зміни до п. ґ ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» щодо виключення присяжних зі списку суб'єктів декларування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Осіпова, О. "ПРАВОВІДНОСИНИ З НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ." Юридичний вісник, no. 2 (July 5, 2021): 125–32. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2153.

Full text

Abstract:

У статті досліджено правову природу відносин із надання адміністративних послуг, розглянуто їх структурні елементи такі, як суб'єкт, зміст, об'єкт. Особливу увагу приділено аналізу змісту правовідносин із надання адміністративних послуг і констатовано факт неповного правового регулювання прав і обов'язків учасників названих відносин. Виділено основні правові ознаки об'єкту, яким виступає адміністративна послуга. Вказано на види послуг за їх юридичним наслідком. Встановлено сутність, види та дворівневу структуру порушень зазначених правовідносин і їх значення для здійснення судового захисту порушених прав. Розглянуто види можливих порушень, що є підставою для звернення за судовим захистом. Звернуто увагу на вплив особливостей правової природи адміністративних послуг на характер порушень відповідних правовідносин і вибір засобів процесуального захисту порушених прав. У результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що для правовідносин із надання адміністративних послуг характерні такі особливості, як складний характер наслідків їх порушень та одностороння відповідальність суб'єкта надання; порушення правовідносин із надання адміністративних послуг виражаються у протиправних діях/рішеннях суб'єкта владних повноважень та інших уповноважених осіб і виступають підставою звернення до суду за захистом порушених прав; права та обов'язки суб'єктів правовідносин із надання адміністративних послуг потребують більш повного законодавчого врегулювання, особливо щодо обов'язків та відповідальності органів (посадових осіб), що надають такі послуги. Внесено пропозиції щодо доповнення Закону України «Про адміністративні послуги» від 6 вересня 2012 року № 5203-VI окремим розділом, що регулює права та обов'язки учасників та щодо запровадження механізму дисциплінарної відповідальності посадових осіб суб'єкта надання адміністративних послуг за допущені ними порушення, встановлені законним рішенням суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Колодій, О. А. "Правосуб’єктність українського народу." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 2, 2020): 14–18. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).556.

Full text

Abstract:

Правоздатність українського народу - це абстрактна його здатність мати юридичні права та юридичні обов'язки. Вона є загальною, первинною, постійною та невід'ємною його якістю. Дієздатність - здатність українського народу особисто здійснювати свої повноваження. Її сутність полягає в особистих діях, спрямованих на реалізацію повноважень. Щоправда, слід визнати, що у правосуб'єктності українського народу, особливо на рівні загального конституційно-правового статусу, не існує чіткої межі між правоздатністю та дієздатністю. Аналізуючи зазначене, ми можемо однозначно стверджувати, що: по-перше, правосуб'єктність українського народу складається із правоздатності та дієздатності; по-друге, правоздатність і дієздатність є правовими явищами, які дають можливість мати або реалізовувати повноваження, тобто права й обов'язки у правових відносинах; по-третє, і найбільш головне, правоздатність українського народу - це первинна, основоположна здатність мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, що існує для забезпечення спроможності вступати у правові відносини з усіма іншими соціальними суб'єктами, а дієздатність українського народу - це первинна, основоположна здатність реалізовувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки у правових відносинах із усіма іншими соціальними суб'єктами. Зазначене є підґрунтям для формування визначення правосуб'єктності українського народу: це первинна, основоположна, гарантована нормативно-правовими актами, здатність бути суб'єктом права, тобто мати та реалізовувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки у правових відносинах із усіма іншими соціальними суб'єктами. Таким чином, є усі підстави стверджувати про наявність повноцінної правосуб'єктності українського народу, що зумовлює дієвість та ефективність його конституційно-правового статусу. Також автором наведено класифікацію правосуб'єктності українського народу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Ільків, О. "ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПОТРЕБ (ЕМФІТЕВЗИС)." Юридичний вісник, no. 2 (July 5, 2021): 98–104. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2148.

Full text

Abstract:

У сучасних умовах реформування правових конструкцій виникає потреба уніфікації поняття права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. У статті досліджено поняття та характерні ознаки емфітевзису, проаналізовані передумови та підстави виникнення такого речового права за цивільним законодавством України, охарактеризовано право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) з точки зору приналежності його до речових прав на чуже майно. Автор аналізує характерні риси договору про емфі- тевзис, істотні умови для його укладення, предметний та суб'єктний склад цього договору. Підкреслюється така дефініція, що правам землекористувача, визначеним у договорі емфітевзису, кореспондуються обов'язки власника земельної ділянки. Уточнено ознаки способів захисту прав власника та користувача земельної ділянки, а саме: мета способу захисту може полягати у зміні суб'єктивного права та суб'єктивного обов'язку суб'єктів; спрямованість способу захисту зумовлена прямою залежністю між ускладненням (неможливістю) задоволення інтересу однієї особи та юридично значущою поведінкою іншої особи, між якими наявний правовий зв'язок. З’ясовано, що підставою припинення договірних відносин емфі- тевзису може бути вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. При цьому визначальним є правовий режим земельної ділянки, яка є об'єктом емфітевзисних відносин. Відмова від договору або його розірвання можлива в односторонньому порядку у випадках, встановлених законом або договором. Припинення договірних відносин можна розглядати також як спосіб захисту у разі невиконання або неналежного виконання контрагентом своїх договірних обов'язків. Припинення емфітевзису зумовлене розірванням або відмовою від договору як підстави виникнення стосунків між власником земельної ділянки та користувачем.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Біла-Тіунова, Л. Р., and Т. І. Білоус-Осінь. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 3 (February 3, 2021): 64–68. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.100.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню адміністративно-правового статусу громадян України. З'ясовано, що адміністративно-правовий статус громадянина опосередковано визначенням його як суб'єкта адміністративного права. Встановлено, що громадянин України як суб'єкт адміністративного права: 1) є потенційним учасником адміністративних правовідносин; 2) володіє адміністративною правосуб'єктністю; 3) на цього суб'єкта поширюються визначені види адміністративного примусу; 4) реальна участь громадянина України в адміністративних правовідносинах здійснюється на підставі юридичного факту тощо. Визначено адміністративно-правовий статус громадянина України як встановлене нормами адміністративного права положення громадянина України, що детермінується через можливість брати участь у адміністративних правовідносинах, через наділення визначеними правами й обов'язками у сфері публічного адміністрування та здатність їх реалізовувати. Виокремлено структуру адміністративно-правового статусу громадянина України, яка містить у собі такі елементи: 1) адміністративна правосуб'єктність; 2) права; 3) обов'язки; 4) система гарантій; 5) юридична відповідальність. Адміністративна правосуб'єктність громадянина України - це визначена здатність особи бути суб'єктом адміністративного права, яку виражено і конкретизовано в адміністративній правоздатності, дієздатності та делік-тоздатності. Звернуто увагу на те, що адміністративна правоздатність громадянина України виникає з моменту здобуття особою громадянства, а припиняється з моменту втрати громадянства України (внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договорами України) або зі смертю. Права громадянина України як елемент його адміністративно-правового статусу визначено як гарантовану адміністративно-правовою нормою міру можливої або дозволеної поведінки особи, яка встановлюється для задоволення його інтересів і забезпечується державою в сфері публічного адміністрування. Класифіковано права та обов'язки громадянина України в сфері публічного адміністрування залежно від наявності в нього спеціального статусу в межах адміністративного права на загальні та спеціальні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Щербай, І. Р. "ПРАВА ТА СВОБОДИ ЛЮДИНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ." Знання європейського права, no. 3 (January 27, 2021): 3–6. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.88.

Full text

Abstract:

Поняття та значення прав і свобод людини і справді є актуальним у наш час. Саме від правильного їх розуміння залежить правомірна поведінка громадян, дотримання ними законів, використання своїх прав та виконання покладених обов'язків. Наша держава розвивається і змінюється впродовж багатьох років, разом із цим змінюється і праворозуміння людей. Проте важливо, щоб саме у законодавстві було чітко й доступно окреслено та роз'яснено розглядувані питання. Адже тільки точно розуміючи своє місце в суспільстві, людина зможе старанно дотримуватись покладених на неї завдань. Проте не варто забувати, що люди між собою досить різні і в кожного є своє розуміння і свої потреби. У теперішньому суспільстві люди все частіше згадують про свої права, проте забувають про свої обов'язки. Права людині надаються не для того, щоб вона ними зловживала, а для того, щоб дотримувалась та поважала права своєї держави та не забувала при цьому про людську моральність та взаємоповагу стосовно інших. Обов'язки ж посідають також важливе місце у суспільстві, адже саме на гідному та справедливому їх виконанні побудоване наше суспільство, яке насамперед починається з кожного з нас. Варто зазначити, що тільки тоді, коли права людини будуватимуться на її моральних цінностях, серед яких -гідність, справедливість, чесність, взаємодопомога, ми зможемо відродити в людей їхню силу й дух народу. Природне право і справді відіграє важливу роль у житті кожного з нас. Проте кожен з нас сам для себе визначає, що для нього є необхідною цінністю для нормального існування. Оскільки права людини є найвищою соціальною цінністю, варто вносити в позитивне право деякі природні норми, що мало б змінити суспільство на краще. Проте зміни повинні вноситись не тільки в норми позитивного права, а кожен сам повинен вдосконалювати себе за допомогою норм природного права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Катренко, А. "Структура охороняємого законом інтересу як правовий аспект." Юридичний вісник, no. 3 (February 4, 2020): 202–6. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.965.

Full text

Abstract:

У статті детально аналізуються проблеми структури правового інтересу. На підставі системного підходу розкривається положення правового інтересу в структурі правового відношення і механізму правового регулювання в цілому, виробляється розмежування таких суміжних правових понять, як правові, юридичні інтереси, законні інтереси, та охоронювані законом інтереси, аналізується різні точки зору з даного питання, висловлені в науковій юридичній літературі. Зроблено висновок щодо співвідношення законних інтересів і охоронюваних законом інтересів з суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Аналізується елементи законного інтересу та охоронюваного законом інтересу, обґрунтовується точка зору, згідно з якою охоронюваний законом інтерес можна розглядати як особливий вид правовідносин. Отже, охоронюваний законом інтерес має ту ж структуру, що і правовідношення: суб'єкт, об'єкт і зміст. Суб'єкт в даному випадку – фізична або юридична особа, що є носієм інтересу. Об'єктом охоронюваного законом інтересу є правова цінність. Зміст охоронюваного законом інтересу утворюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки, що забезпечують його реалізацію в про- цесі правового регулювання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

Калінюк, А. Л. "Право вітчима, мачухи на виховання пасинка, падчерки за сімейним законодавством України." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 3, 2020): 37–41. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).561.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються питання права вітчима, мачухи на виховання пасинка, падчерки відповідно до чинного сімейного законодавства України. Автором підкреслюється важливість пріоритету сімейного виховання як основного чинника гармонійного, повного та всебічного розвитку дитини. Акцентовано увагу на проблемі здійснення права на виховання відповідними суб'єктами сімейних правовідносин у відтворених (змішаних) сім'ях, де фактичні функції щодо виховання дитини поряд із біологічними батьками покладаються і на вітчима, мачуху. Проаналізовано наукову літературу з досліджуваної проблеми, визначено особливості змісту права на виховання вітчимом, мачухою пасинка, падчерки. Автором обґрунтовується положення про те, що право вітчима, мачухи на виховання пасинка, падчерки є суб'єктивним сімейним правом, оскільки ст. 260 Сімейного кодексу України вітчиму, мачусі законом надана можливість певної поведінки - право брати участь у вихованні пасинка, падчерки. Водночас згідно із Сімейним кодексом України за наявності у вітчима, мачухи відповідного суб'єктивного права на виховання пасинка, падчерки вони самостійно, на свій розсуд, можуть обрати для себе варіант можливої поведінки - реалізувати дане законом право на виховання або ні. Наголошується, що право на виховання - по суті одне із найважливіших особистих прав дитини, яке вона реалізувати самостійно не може. Це право реалізовують у життя батьки у поєднанні з відповідним обов'язком щодо належного виховання дитини. Зроблено висновок, що норма ст. 260 Сімейного кодексу України не повною мірою відображає суть і значення права на виховання, покладенихна вітчима, мачуху, а тому потребує подальшого доопрацювання і зміни. Автором запропоновано внести зміни до ст. 260 Сімейного кодексу України і викласти її у такому вигляді: «Права й обов'язки мачухи, вітчима щодо виховання пасинка, падчерки», а зміст зазначеної норми - у такій редакції: «Мачуха, вітчим, які проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, мають права й обов'язки щодо їх виховання та захисту відповідно до положень ст. 262 цього Кодексу».

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Клыпа, Е. "Рабочее время и время отдыха как направления социальной защиты работников Национальной полиции." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 337–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2064.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню проблемних питань робочого часу та часу відпочинку як напрямів соціального захисту працівників Національної поліції. Автором здійснено аналіз фундаментальних нормативно-правових актів, зокрема Загальної декларації прав людини, Конституції України, Закону України «Про Національну поліцію», Закону України «Про державну службу», Кодексу законів про працю, в яких частково охарактеризовано специфіку соціального захисту працівників Національної поліції та механізм його реалізації. Також проаналізовано теоретико-доктринальні підходи вивчення цих категоріальних понять. Автор акцентує увагу на тому, що питання визначення робочого часу працівників поліції постало досить гостро. У зв'язку з його законодавчою невизначеністю працівники поліції залишаються геть незахищеними, оскільки умови праці та оплата праці є істотними та визначальними умовами для більшості працівників. В Законі України «Про Національну поліцію» законодавець вживає поняття «службовий час», однак дефініція та сутність цього поняття не наведені, тому, ґрунтуючись на основоположних нормативно-правових актах та доктринальних підходах до вивчення цього питання, автор пропонує розуміти під службовим часом відрізок часу згідно з внутрішнім розпорядком робочого дня (графіком тривалості змін), впродовж якого працівник виконує функціональні обов'язки відповідно до своєї посадової інструкції. Крім того, запропоновано авторське визначення поняття «відпустка поліцейського»: це законодавчо обумовлена та підтверджена відомчими розпорядчими документами кількість календарних днів, які працівник використовує на свій розсуд та впродовж яких не виконує свої функціональні обов'язки, визначені посадовою інструкцією. На підставі проведеного дослідження автор доходить висновку, що чинний Закон України «Про Національну поліцію» необхідно удосконалити шляхом його доповнення визначеннями таких понять:1) «службовий (робочий) час» та «позаробочий час» задля чіткого розмежування службового (робочого) часу, за який працівник отримує заробітну плату, та поза-робочого часу (вихідний, особистий час), впродовж якого працівник виконував свої функціональні обов'язки (хоча мав би відпочивати) і заслуговує на компенсацію;2) «відпустка поліцейського» задля заповнення прогалини законодавства;3) «відпустка учаснику бойових дій» задля уникнення відсилоч-них норм та удосконалення видів відпусток поліцейського;4) «крайня необхідність відкликання з відпустки» задля попередження неконтрольованого та нерегульованого відкликання працівників, що порушує їх право на відпочинок.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Yakubovska, N. O. "INTERNATIONAL DEVELOPMENT COOPERATION — MORAL DUTY OR LEGAL OBLIGATION?" Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 12 (May 6, 2019): 273–82. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v12i0.234.

Full text

Abstract:

The article finds the answer to the question whether under international law states are obliged to cooperate in development. The analysis of the texts of relevant multilateral treaties and state«s practice has confirmed that states obligation to cooperate in the development stems from the UN Charter, the International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights, the Convention on the Rights of the Child, the Convention on the Rights of Persons with Disabilities, as well as customary international law. It was concluded that the provisions of the relevant international legal instruments are of a general nature and do not define precisely states« duties in the field of development cooperation. Статтю присвячено пошуку відповіді на питання, чи зобов'язані держави згідно з міжнародним правом співробітничати в цілях розвитку. У статті проведений аналіз текстів відповідних багатосторонніх міжнародних договорів і практики держав. Підтверджено, що обов'язок держав співробітничати в цілях розвитку випливає зі Статуту ООН, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції' про права дитини, Конвенції' про права інвалідів, а також звичаєвих норм міжнародного права. Зроблено висновок, що положення відповідних міжнародно-правових актів носять загальний характер і не визначають конкретні обов'язки держав у сфері співробітництва в цілях розвитку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Гуйван, П. Д. "Загальна характеристика строків у цивільно-правовому зобов'язанні." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.695.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню актуального питання про сутнісні та темпоральні характеристики суб'єктивного права та відповідного юридичного обов'язку учасників цивільного правовідношення. Надаються думки автора стосовно часових вимірів відповідних діянь у межах як регулятивного, так і охоронного відношень. Піддано обгрунтованій критиці юридичний підхід, за яким сплив встановлених строків існування та здійснення права не впливає на можливість його реалізації. Стверджується, що строк дії зобов'язання є невід'ємним елементом змісту суб'єктивного права та визначає час його належної реалізації. Виконання простроченого обов'язку буде вже неналежним і відбудеться в рамках іншого - охоронного правовідношення, спрямованого на припинення порушення і усунення його наслідків. Отже, коли строк зобов'язання встановлений і воно не було виконане своєчасно, то відповідні регулятивні права та обов'язки припиняються. У цьому проявляється значення цивільно-правового строку як елементу змісту суб'єктивного права: його сплив призводить до певних юридично значущих наслідків - вичерпаності права. Натомість після правопорушення в межах охоронного правовідношення, що виникло, у вірителя з'являється можливість протягом позовної давності здійснити судовий захист свого права. Причому темпоральні регулятори відповідного реагування можуть бути різними. Захисна здатність права також залежить від його часових характеристик як елементу змісту суб'єктивного права. У роботі описані певні особливості часового опосередкування окремих нестандартних відносин: речового характеру; коли боржник добровільно усуває наслідки порушення; коли договірні взаємини контрагентів мають триваючий характер. Викладене бачення автора щодо регулювання тривалості та охоронних заходів у кожному з них. Скажімо, в межах абсолютного відношення (яке характерне, зокрема, для відносин власності та інших речових прав) регулятивне повноваження носія загалом продовжує існувати навіть після порушення, підтвердженням чому є притаманні йому правомочності щодо вимагання певної поведінки від будь-якої особи, але з порушення регулятивного абсолютного права власності виникає відносна охоронна матеріально-правова вимога, адресована порушникові.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Koryagin, M. V., and F. F. Makaruk. "ОРГАНІЗАЦІЯ ОБЛІКУ ФОРМУВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДІЯЛЬНОСТІ РИНКІВ." Scientific Bulletin of UNFU 25, no. 7 (September 24, 2015): 162–68. http://dx.doi.org/10.15421/40250725.

Full text

Abstract:

Досліджено особливості та основні завдання організації обліку формування результатів діяльності ринків. Визначено основні посадові обов'язки головного бухгалтера ринків. Встановлено значення процесу формування облікової політики для облікового відображення витрат, доходів і результатів діяльності ринків. Виокремлено недоліки діючої облікової політики ринків. Досліджено особливості складання графіка документообігу на ринках. Відображено організацію обліку результатів діяльності ринків у вигляді економічної моделі, складовими частинами якої є первинна та підсумкова інформація, що формується у системі бухгалтерського обліку ринків.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Marushko, R. V. "Implementation of provider accreditation in Ukraine: the role and responsibilities of providers in continuing medical education/continuing professional development." UKRAINIAN JOURNAL OF PERINATOLOGY AND PEDIATRICS, no. 3(83) (October 2, 2020): 7–15. http://dx.doi.org/10.15574/pp.2020.83.7.

Full text

Abstract:

In order to provide the best possible care for patients, medical professionals must constantly learn. Exactly through continuing education that medical workers improve their professionalism in practice. The key link in the system of continuing medical education (CME), continuous professional development (CPD) is a provider or organizer of educational activities, an organization that plans, organizes and conducts educational events for medical professionals. The main requirements for the activities of providers or organizers of CME-CPD are impartiality, independence in planning, preparing and conducting educational events on a regular basis, at a high professional level with the involvement of highly qualified specialists. Purpose — to describe the role of providers in the CME-CPD system, their responsibility in complying with the requirements and standards of accredited education, the peculiarities of their activities during the reform of medicine in Ukraine and integration into the international community in the field of CME-CPD. The recommendations, provided in the article, can be used by CME-CPD participants or stakeholders who are aimed at actively participating in the implementation of a new accreditation system, namely, provider accreditation with its subsequent support and development. On the way to achieving stable results in the organization of CME-CPD, it is important for Ukraine to join the international community of organizations working in the field of CME-CPD, by introducing a new accreditation system, namely, provider accrediting and achieving it substantial equivalence to international standards. No conflict of interest were declared by the author. Key words: continuing professional development, continuing medical education, accreditation, provider, medical specialists, educational activities.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Воротинцева, І. "Щодо визначення поняття ФОП як суб’єкта цивільного права." Юридичний вісник, no. 1 (August 7, 2020): 280–84. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1634.

Full text

Abstract:

У статті визначається, що розвиток ринкової економіки зумовив появу нових соціальних зв'язків, які вимагають правового регулювання. Як регулятор цих цивільних зв'язків виступає цивільне право. Отже, цивільні зв'язки є цивільно-правовими відносинами, які, у свою чергу, складаються з елементів - суб'єктів та об'єктів правовідносин. Суб'єктом права є індивід або організація, що володіють закріпленим у законі комплексом прав та обов'язків і здатні вступати у правові відносини. Найбільш часто використовується розподіл суб'єктів права на фізичних осіб і юридичних осіб. Громадяни (фізичні особи) є природними суб'єктами права, вони виникли й існують незалежно від належності до певних форм політичних товариств. На противагу цій категорії суб'єктів виступають юридичні особи (організації), які являють собою штучні суб'єкти й можуть існувати тільки там, де існує право. Це підтверджується також і моментом виникнення цих двох категорій суб'єктів, і моментом припинення їхньої правоздатності. Фізична особа-підприємець визначається як суб'єкт підприємництва. Вивчення суб'єкта підприємницької діяльності передбачає попереднє пізнання статусу суб'єкта цивільного права, правовий режим якого повністю поширюється й на суб'єкта підприємницької діяльності. Іншими словами, перш ніж стати суб'єктом підприємницької діяльності, особа є суб'єктом цивільного права. Пропонується таке визначення поняття: фізична особа-підприємець - це дієздатна фізична особа, зареєстрована в установленому порядку в статусі фізичної особи-під-приємця без статусу юридичної особи, яка здійснює на свій ризик і під свою майнову відповідальність самостійну, професійну, підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку від такої діяльності, має певні права й обов'язки, обумовлені підприємницькою діяльністю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Шуневич, К. А. "СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ІТАЛІЇ." Знання європейського права, no. 1 (September 21, 2020): 122–29. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.62.

Full text

Abstract:

У статті показано вплив типу процесу, який домінує в державі, на порядок залучення судового експерта у кримінальне провадження на прикладі Італії, яка в своєму історичному розвитку здійснила перехід від інквізиційного до змагального типу процесу. Виявлено основні переваги та недоліки типу процесу під час залучення судового експерта у кримінальне провадження. Досліджено «слідчі» повноваження сторін щодо самостійного права збирати докази в процесі встановлення фактичних обставин справи внаслідок реформування кримінально-процесуального законодавства Італії. Визначено необхідність дотримання однакових стандартів прав людини, зокрема в контексті забезпечення кожному реального права на справедливий суд у разі залучення судового експерта у кримінальне провадження. Здійснено аналіз організації проведення судової експертизи в Італії, зокрема, досліджено законодавчу регламентацію статусу суб'єкта, уповноваженого виконувати судові експертизи; загальний порядок залучення судового експерта на стадіях досудового розслідування та під час судового розгляду; можливість проведення судових експертиз у кримінальному провадженні експертами, залученими сторонами. Приділена увага порядку упорядкування та ведення Реєстру судових експертів у кримінальних справах в Італії. Розглянуто права і обов'язки судового експерта, правила використання в доказуванні висновку експерта. Встановлено, що відмінність між «офіційно призначеним судовим експертом» та «технічним консультантом» залежить від суб'єкта, який залучає експерта у кримінальне провадження. Охарактеризовано особливості залучення експерта суддею - «офіційно призначеного судового експерта», а також процесуальний статус експертів, залучених сторонами - «технічних консультантів». Окрема увага приділена оформленню судовим експертом результатів проведеного експертного дослідження в кримінальному процесі Італії. Проаналізовано відповідальність судового експерта у разі неналежного виконання своїх професійних обов'язків.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Рим, Тарас Ярославович. "ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УЧАСНИКІВ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УЧАСНИКІВ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ВІДНОСИН У БУДІВНИЦТВІ ЗА ПОРУШЕННЯ ГРОШОВИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬВІДНОСИН У БУДІВНИЦТВІ ЗА ПОРУШЕННЯ ГРОШОВИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ." Часопис цивілістики, no. 39 (January 20, 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.377.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена особливостям цивільно-правової відповідальності учасників інвестиційних відносин в будівництві. На підставі аналізу судових рішень та наукових праць учених-цивілістів автор робить висновок, що поняття грошових зобов'язань охоплює собою обов'язок сплатити грошові кошти як у межах договірних, так і в межах недоговірних зобов'язань. У статті автор відзначає, що збитки та їх розмір не мають правового значення для виникнення обов'язку боржника сплатити проценти та/або неустойку за порушення грошового зобов'язання. Автор детально аналізує протилежні позиції Верховного Суду в частині можливості одночасного стягнення пені та штрафу за порушення грошового зобов'язання. Аналізує позиції учених із цього питання та обгрунтовує висновок про можливість одночасного стягнення пені та штрафу. Зокрема, застосування різних способів захисту дозволяє повністю або хоча б частково відновити майновий стан кредитора в інвестиційних відносинах. У цивільних відносинах, що виникають під час інвестування за допомогою механізмів фонду фінансування будівництва та фонду операцій із нерухомістю, мають місце суттєві особливості. Адже в управителя фонду фінансування будівництва існує ключовий обов'язок - ефективно здійснювати управління коштами інвестора з метою надання останньому об'єкта інвестування. Зазначений обов'язок не є грошовим. Натомість в управителя фонду операцій із нерухомістю під час настання відповідного строку виникає обов'язок викупити сертифікати фонду, тобто грошовий обов'язок. У статті автор розмежовує підстави та умови для відшкодування збитків та стягнення штрафних санкцій, які є спеціальною формою цивільно-правової відповідальності. Автор зазначає, що відновлення майнового стану учасника інвестиційного процесу не завжди пов'язується із цивільною відповідальністю для порушника. Повернення інвестованих коштів інвестору не є покладенням додаткового обов'язку для боржника. Цивільно-правовою відповідальністю для нього буде покладення додаткового обов'язку у вигляді відшкодування збитків або сплати штрафних санкцій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Клименко, В. "До питання комерційної таємниці у трудових відносинах." Юридичний вісник, no. 5 (December 16, 2020): 157–63. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2015.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто поняття та характерні ознаки, притаманні комерційній таємниці у трудових відносинах. Зроблено висновок, що розгляд інституту комерційної таємниці саме крізь призму відносин роботодавця та найманого працівника дозволить глибше, ґрунтовніше зрозуміти сутність комерційної таємниці та її місце в економічній безпеці підприємства, принципову відмінність від інших видів інформації з обмеженим доступом. Звернено увагу на декілька важливих моментів, а саме: обов'язок нерозголошен-ня комерційної таємниці повинен бути належним чином визначений у корпоративних чи нормативних актах; інформація про наявність використання комерційної таємниці у процесі виконання посадових обов'язків має обов'язково бути закріплена під час укладення трудового договору; у роботодавця повинна бути реальна можливість дострокового припинення трудових відносин у разі порушення працівником вимог нерозголошен-ня; наявність механізму відшкодування працівником збитків, завданих неправомірним розголошенням комерційної таємниці. Комерційну таємницю у трудових відносинах розглянуто як відомості економічного, виробничого, технічного й організаційного характеру, які стали відомі працівникові через специфіку виконання посадових обов'язків та повинні зберігатися ним у таємниці, а їх розголошення має спричиняти для нього негативні наслідки відповідно до закону та норм укладеного договору. До характерних ознак комерційної таємниці віднесено такі: закріплення обов'язку не розголошувати комерційну таємницю; інформація про наявність використання комерційної таємниці у процесі виконання посадових обов'язків має обов'язково бути закріплена під час укладення трудового договору; наявність у роботодавця реальної можливості дострокового припинення трудових відносин у разі порушення працівником вимог нерозголошен-ня; наявність механізму відшкодування працівником збитків, завданих неправомірним розголошенням комерційної таємниці; можливість притягнення до різних видів юридичної відповідальної за скоєння працівниками під час виконання трудових функцій діянь, що посягають на правовий режим обігу комерційної таємниці.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Дніпров, О. С. "Адміністративно-правові засади громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади: проблеми законодавчого регулювання." Прикарпатський юридичний вісник, no. 3(32) (October 16, 2020): 37–42. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i3(32).600.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемам законодавчого регулювання в Україні громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Автор аналізує зміст поняття «громадський контроль» у юридичній літературі та законодавчих пропозиціях. Підзвітність і контроль влади перед суспільством - фундаментальний принцип конституційного ладу, невід'ємний елемент принципів верховенства права, законності та поваги до прав людини, важлива умова формування довіри громадськості до влади та держави загалом. Проаналізовано інститут громадського контролю в аспекті сучасних тенденцій розвитку українського адміністративного права. В контексті європейських принципів державного управління, які базуються на забезпеченні «належного врядування», громадський контроль за діяльністю державного управління є невід'ємною частиною права громадян брати участь в управлінні державними справами. Межі, форми та методи, права та обов'язки суб'єктів контролю за діяльністю уряду, їх повноваження та обов'язки юридично не уніфіковані. Громадський контроль повинен підкорятися правовим принципам, формам і методам його здійснення, а зв'язок між діяльністю суб'єктів громадського контролю і законом повинен відображатися на законодавчому рівні. Визначено адміністративно-правові основи організації та здійснення громадського контролю в контексті європейських критеріїв демократичної держави. Європейські стандарти існують у формі критеріїв, принципів, правил, процедур, механізмів організації управління або систем державного управління: верховенство права, пріоритет прав та свобод людини і громадянина у відносинах із державою, принципи партнерства влади та суспільства, взаємна відповідальність держави та суспільства, взаємна відкритість і прозорість, взаємоповага сторін тощо. Вирішення проблеми законодавчого регулювання правових основ громадського контролю за діяльністю державного управління може слугувати основою для розробки узгодженої науковцями та практиками єдиної Концепції законопроекту про громадський контроль. Концепція законопроекту про громадський контроль повинна закріпити ідею превентивного контролю, який спрямований на попередження порушень Конституції України, законів України, інших правових актів, забезпечення дотримання прав фізичних і юридичних осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Гуйван, П. "Щодо неприпустимості свавільного обмеження права особи на самовираження." Юридичний вісник, no. 2 (August 25, 2020): 122–28. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1713.

Full text

Abstract:

Дану наукову працю присвячено дослідженню актуальної проблематики стосовно юридичного унормування порядку здійснення одного з основоположних прав людини - на вільне вираження своїх поглядів і думок. У цьому контексті проаналізовано основні міжнародно-правові акти, що визначають концептуальні засади політики в галузі регулювання діяльності мас-медіа та державних інституцій у даній сфері. У роботі наголошується, що законодавство та практика правозасто-сування мусять звертати пильну увагу на принципи, що характеризують «демократичне суспільство», й у цьому свобода самовираження є однією з найважливіших основ такого суспільства, однією з основних умов її прогресу та розвитку кожної людини. Поняттям «свободи преси» охоплюється не лише вільний вибір суб'єктом змісту, а й способу, форми та технічних засобів самовираження. При цьому наголошується, що журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Тож за позицією Європейського суду погляди, висловлені в сильних образах чи з перебільшенням, також користуються захистом, особливо у разі обговорення суспільно важливих питань. Але, виходячи з необхідності забезпечення дотримання пропорційності втручання, під час розгляду подібних справ обов'язково необхідно здійснювати розмежування фактів та оціночних суджень. Водночас користування вказаними правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність, обсяг яких залежить від положення особи, що здійснює свободу вираження поглядів, та від технічного засобу, що використовується. Підкреслюється, що для мас-медіа та журналістів обов'язки зводяться до правдивого і неупередженого висвітлення матеріалів, уникаючи порушення прав особи на приват-ність, особливо щодо недоторканості її честі та репутації. Поширення повідомлень має базуватися на принципі достовірності, що забезпечується відповідними засобами перевірки й доказів, а також ґрунтуватися на неупередженості подання, опису й розповіді. Постулюється, що свобода слова не є абсолютною, вона може бути обмежена. Але подібні обмеження повинні бути встановлені законом, переслідувати правомірну мету та бути необхідними і пропорційними переслідуваній меті.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

Гуйван, П. "Питання взаємозв’язку та сутнісних відмінностей між регулятивними й охоронними правовідношеннями: історичний аспект та часові чинники." Юридичний вісник, no. 5 (December 8, 2020): 64–71. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2003.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена науковому вивченню актуального питання про сутнісні особливості розвитку та реалізації суб'єктивних повноважень правоволодільця та кореспондуючих обов'язків боржника в регулятивних і охоронних право-відношеннях. Надані загальні та глибинні характеристики відповідних відносин, за якими регулятивними є взаємодії, що встановлюють порядок правильної, належної поведінки суб'єктів цивільних відносин, тоді як охоронні - спрямовані на захист досягнутого, вони забезпечують правову можливість припинити порушення суб'єктивного права, усунення негативних наслідків такого порушення. Значна увага в роботі приділена відмежуванню досліджуваних взаємин за ознакою застосування до їх опосередкування темпоральних вимірів, зокрема інституту позовної давності. Встановлено, що позовна здатність, тобто властивість права бути реалізованим примусово в межах визначеного законом періоду, належить виключно зобов'язанням, які перебувають у порушеному стані. Що ж стосується регулятивних відносин, то, хоча до їхнього змісту закладені певні вимоги управненої особи й обов'язки іншої, такі вимоги не мають позовного забезпечення, на них не поширюється дія позовної давності. А передбачена в угоді можливість ужиття заходів примусового впливу має абстрактний характер і не передбачає державного примусу. У статті наданий детальний історичний аналіз становлення вчення про різну природу вказаних відносин, вивчені різні цивілістич-ні підходи до ключового питання: що відбувається із суб'єктивним право носія в разі його порушення. Автор критично оцінює теорію про перехід права внаслідок його порушення в так званий «напружений» стан, яка домінувала багато років. Теза про те, що після настання строку виконання нереалізоване право набуває позовного характеру і щодо його здійснення починається перебіг позовної давності за відповідними вимогами не узгоджується із сучасними правовими концепціями. На переконання автора, від моменту порушення регулятивне право припиняється, натомість виникає нове суб'єктивне право -охоронне, яке від часу появи має захисну примусову властивість.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Ситайло, О. І. "Суб'єкти правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 4, 2020): 173–76. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).587.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто суб'єктний склад правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні. Вивчення правового статусу суб'єктів правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні було предметом досліджень багатьох учених. Але, незважаючи на всебічне теоретичне вивчення, у статті ми доходимо висновку, що нині немає єдиного погляду на визначення кола учасників суб'єктів правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні. З одного боку, це зумовлено відсутністю законодавчого врегулювання цього питання. З іншого боку, на наш погляд, складно регламентувати у законодавстві всі можливі випадки та процесуальні статуси всіх можливих учасників правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні. Суб'єктами кримінальних процесуальних відносин є всі особи, котрі вступають між собою у правовідносини, незалежно від обсягу їхніх прав і обов'язків, зокрема це всі державні органи, посадові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою у процесуальні правовідносини, набувають процесуальних прав і виконують процесуальні обов'язки. Вивчення й узагальнення правозастосовної практики дозволило надати перелік суб'єктів щодо застосування застави, таких як: слідчий суддя, суд; прокурор; захисник підозрюваного, обвинуваченого; обвинувачений, підозрюваний; заставодавець; адміністрація установи або орган, де тимчасово утримується обвинувачений, підозрюваний; державна установа (суд, банк). Надалі у статті пропонується власна авторська класифікація суб'єктів кримінального провадження суб'єктів у цій сфері на 3 групи: 1) державні органи та посадові особи, що виконують функції, покладені на них державою - це слідчий суддя, суд, прокурор, орган, у якому тимчасово утримується обвинувачений, якщо слідчий суддя, суд обрали заставу як альтернативу триманню під вартою; 2) особи, котрі захищаються від обвинувачення у кримінальному провадженні - це підозрюваний, обвинувачений, їх захисники; 3) особи, які добровільно беруть участь у кримінальному провадженні - це заставодавець.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Шаренко, С. Л. "Проблеми правового регулювання судово-контрольного провадження щодо розгляду слідчим суддею скарг на рішення, дії чи бездіяльність дізнавача, слідчого чи прокурора." Актуальні проблеми держави і права, no. 88 (January 18, 2021): 153–62. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3071.

Full text

Abstract:

Проведено дослідження нормативної моделі судово-контрольного провадження щодо розгляду слідчим суддею скарг на рішення, дії чи бездіяльність дізнавача, слідчого чи прокурора. Встановлено недосконалість правового регулювання в цій частині, що, зокрема, полягає у відсутності правової визначеності в питанні процесуального статусу скаржника. Ця прогалина в законодавстві змушує слідчих суддів у судовому засіданні роз'яснювати права й обов'язки такої особи на власний розсуд, оскільки дотепер не розроблена пам'ятка про її права й обов'язки. Запропоновано правами особи, за клопотанням або скаргою якої здійснюється судове провадження, уважати: право бути поінформованою про час і місце судового розгляду, право брати участь у судовому засіданні; право заявляти відвід складу суду; право ставити питання слідчому чи прокурору з питань, які є предметом судового розгляду; право користуватися правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються відповідно до вимог, визначених у статті 50 Кримінального процесуального кодексу; право давати пояснення рідною або іншою мовою, якою вона володіє, і користуватися допомогою перекладача; право користуватися нотатками і документами під час надання пояснень; право знайомитися з матеріалами, які можуть бути надані в судовому засіданні слідчим, дізнавачем або прокурором; право виступати в судових дебатах; право знайомитися із журналом судового засідання і технічним записом судового засідання; право отримувати копію судового рішення. Така особа зобов'язана: прибути за викликом слідчого судді для участі в судовому засіданні, підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого судді. Досліджене питання правових наслідків відмови скаржника від скарги. Звернено увагу на відсутність у Кримінальному процесуальному кодексі можливості закриття провадження із цих підстав. Визначені повноваження слідчого судді щодо ухвалення як підсумкових рішень, так і проміжних. Запропоновано виключення з доктринальних визначень вказівки на процедуру судового розгляду скарги (проведення судового засідання) як обов'язкову передумову винесення підсумкового судового рішення; доповнено пропозиції переліку підсумкових рішень слідчого судді: рішеннями про повернення скарги особі, яка її подала, і про відмову у відкритті провадження за скаргою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Приленський, І. "ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СТОРІН ЗА ДОГОВОРОМ." Юридичний вісник, no. 2 (July 6, 2021): 159–65. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2169.

Full text

Abstract:

Статтею визначено поняття договору, що він являє собою домовленість двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання сторонами обов'язку договору вони підлягають цивільно-правовій відповідальності. У статті зазначається наявність різних видів юридичної відповідальності. Відзначається, що поряд з кримінальною, адміністративною та дисциплінарною відповідальністю важливе місце посідає саме цивільна. Вона є одним зі способів впливу на учасників цивільних правовідносин, що визначається межами дозволеної та необхідної поведінки. Цивільно-правова відповідальність настає за порушення договірних зобов'язань майнового характеру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди. У статті акцентовано увагу на тому, що умовами цивільно-правової відповідальності є: 1) про- типравність поведінки правопорушника (поведінка, яка порушує норму права незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність такої поведінки); 2) наявність негативних наслідків у особи, суб'єктивне право якої було порушено (шкода); 3) причинний зв'язок між поведінкою правопорушника та негативними наслідками; 4) вина правопорушника. При цьому загальною формою відповідальності виокремлюють обов'язок боржника відшкодувати збитки кредитору, заподіяні правопорушенням. Стягнення збитків можливо застосовувати незалежно від існування таких положень у договорі. Відшкодування збитків спрямовується на відновлення майнового стану потерпілої особи, що існував до самого правопорушення та за допомогою майна такого правопорушника, а тому носить компенсаційний характер.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Войчишин, Олексій Валентинович. "ЩОДО ІСТОТНИХ УМОВ КОРПОРАТИВНОГО ДОГОВОРУ В ТОВАРИСТВАХ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ." Часопис цивілістики, no. 38 (September 7, 2020): 58–62. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i38.368.

Full text

Abstract:

Поняття «корпоративного договору» для товариства з обмеженою відповідальністю є новелою вітчизняного законодавства, оскільки було закріплено лише два року тому. Як наслідок, дане правове явище все ще є недостатньо дослідженим та потребує формування усталених підходів до його розуміння. У статті розглянуто істотні умови корпоративного договору як ключовий елемент договірної конструкції даного договору. Визначено стан дослідження проблематики та проаналізовано праці вчених з даного питання. Базуючись на наукових розробках науковців, практиці укладення корпоративних договорів в Україні та наявній судовій практиці, здійснено комплексний аналіз істотних умов корпоративного договору. Зокрема, проаналізовано предмет корпоративного договору як істотну умови корпоративного договору, умови, що визначені законом як істотні або умови, що є необхідними для корпоративного договору; умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. За результатами аналізу детально обґрунтовано особливі межі предмету корпоративного договору - порядок реалізації учасниками своїх прав та обов'язків. Обґрунтовано, що корпоративні права та обов'язки не є самостійним предметом корпоративного договору, оскільки це означало би, що вони можуть виникати, змінюватися та припинятися у корпоративному договорі. Саме тому в дослідженні наголошується на необхідності відмежування предмету корпоративного договору від предмету статуту та предмету Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Крім того, не можна не зазначити значну диспозитивність предмету корпоративного договору, яка закладена авторами профільного закону. До умов, що визначені законом як істотні, або умови, що є необхідними для корпоративного договору, віднесено безоплатність та строковість. Встановлено межі «суб'єктивно істотних» умов корпоративного договору, а саме: зафіксовано, що умови, на яких наполягає одна із сторін, не повинні суперечити статуту та законодавству України. Окрема увага зупинена на особливостях нікчемності корпоративного договору. Здійснено аналіз та оцінку стану судової практики щодо корпоративних договорів. Виявлено, що судова практика щодо корпоративних договорів лише перебуває на стадії формування, підтвердженням чого є лише одне рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Школа, С. М. "Суб'єкт привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 24, 2020): 94–98. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.630.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються ознаки суб'єкта привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Поняття службової особи, яке міститься в ч. 3 ст. 18 Кримінального Кодексу України, за своїми ознаками схоже з поняттям посадової особи, яке містилось у Кримінальному Кодексі України 1960 р. Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. не дає поняття «службова особа», а використовує поняття «посадова особа». Паралельне закріплення в законодавстві двох понять без їхнього належного тлумачення та розмежування створює труднощі в правоза-стосовній практиці. Розмежування понять службової та посадової осіб слід шукати в розрізі предмета регулювання (охорони) тієї чи іншої галузі права. Це принципово різні поняття, оскільки їхнє призначення зумовлене предметом регулювання (охорони) тієї галузі права, до сфери якої вони належать. У ч. 2 ст. 191 Кримінального Кодексу України така додаткова ознака суб'єкта кримінального правопорушення, як «службова особа» пов'язана з можливістю такої особи використовувати службове становище в разі вчинення привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном. Для визнання власника приватного підприємства службовою особою обов'язковою ознакою є не наявність у нього підлеглих осіб і виконання організаційно-розпорядчих функцій щодо них, а можливість такого власника вчиняти дії, які визнаються юридичними фактами на підставі чинного законодавства та які за своєю компетенцією може вчинити лише службова особа. Для вірного встановлення ознак службової особи необхідно чітко визначити правовий статус особи, яка притягується до відповідальності, коло її повноважень і характер покладених на неї обов'язків. Дотримання цієї умови можливе лише в разі встановлення нормативного акту, який визначає зазначені повноваження та обов'язки. Визначення суб'єкта корупційного кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 191 Кримінального Кодексу України, не відповідає визначенню суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. № 1700-VII.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Novikov, Denis. "LEGAL REGULATION OF MEDICAL ACTIVITY IN RUSSIAN EMPIRE BY MEDICAL CHARTER." Inter Collegas 4, no. 2 (July 22, 2017): 52–56. http://dx.doi.org/10.35339/ic.4.2.52-56.

Full text

Abstract:

Novikov D.O.The article is devoted to the study of legal regulation of county physicians’ work in zemstvo medicine. The author determined that the Medical Charter, adopted in 1905, was the first legislative framework regulating medical activities, training, salaries, labour discipline and material responsibility of physicians.Key Words: zemstvo medicine, medical activity, physicians, the Medical Charter, legal regulation, duties. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ЗА ЛІКАРСЬКИМ СТАТУТОМНовіков Д.O.Стаття присвячена дослідженню правового регулювання праці повітових лікарів в земській медицині. Автор визначив, що прийнята в 1905 році Медична хартія була першою законодавчою базою, яка регулює медичну діяльність, підготовку, зарплату, трудову дисципліну і матеріальну відповідальність лікарів.Ключові слова: земська медицина, медична діяльність, лікарі, Медична хартія, правове регулювання, обов'язки. ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ МЕДИЦИНСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ ПО ВРАЧЕБНОМУ УСТАВУНовиков Д.А.Статья посвящена исследованию правового регулирования труда уездных врачей в земской медицине. Автор определил, что принятая в 1905 году Медицинская хартия была первой законодательной базой, регулирующей медицинскую деятельность, подготовку, зарплату, трудовую дисциплину и материальную ответственность врачей.Ключевые слова: земская медицина, медицинская деятельность, врачи, Медицинская хартия, правовое регулирование, обязанности.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Левчук, Ю. "Теоретичні та практичні аспекти нотаріального посвідчення договору про надання послуг сурогатного материнства." Історико-правовий часопис 14, no. 2 (February 18, 2021): 77–83. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/14.

Full text

Abstract:

У статті висвітлено основні аспекти нотаріального посвідчення договорів про надання послуг сурогатного материнства в практичній площині, а також проаналізовано теоретичні основи законодавчого регулювання процесу укладення договору про надання послуг сурогатного материнства в Україні. Регулювання сурогату має цивільно-правовий характер. Сурогатне материнство покликане регулювати відносини між біологічними батьками та сурогатною матір’ю, зокрема шляхом укладення цивільно-правового договору. У договорі про надання послуг сурогатного материнства необхідно передбачити всі можливі варіанти розвитку подій з метою забезпечення безспірності подальших відносин. Тому в ньому необхідно обов'язково прописувати чіткий предмет договору та чіткий розмір компенсацій сурогатної матері за виношування і народження нею дитини (крім випадків безкоштовності такого договору за бажанням сторін); права, обов'язки та відповідальність сторін договору; порядок припинення, відмови від договору; інші істотні умови. Нагальним є врегулювання процедури нотаріального посвідчення договору про надання послуг сурогатного материнства на рівні профільного закону з чітким встановленням вимог до його учасників та, власне, й самого договору. В силу відсутності в нашому законодавстві детальної регламентації процедури сурогатного материнства та профільного закону, залишається плекати надію на нотаріально посвідчений договір між батьками-замовниками сурогатної програми та сурогатною матір’ю, як на такий, що не допустить виникнення конфліктних та спірних ситуацій та полегшить процес врегулювання відносин між потенційними батьками та сурогатною матір’ю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Скляр, Тетяна. "ЕТИЧНІ СТАНДАРТИ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПРАКТИЦІ СОЦІАЛЬНІЙ І РОБОТИ." Social Work and Education 8, no. 1 (April 2, 2021): 42–51. http://dx.doi.org/10.25128/2520-6230.21.1.3.

Full text

Abstract:

Карантині обмеження в наслідок пандемії COVID-19 призвели до обмеження надання послуг у соціальних центрах. Стало зрозуміло, що перелік цифрових соціальних послуг потрібно розширювати. Кризове консультування та психологічна підтримка, так звані «гарячі лінії», першими були успішно впроваджені у форматі дистанційного надання послуг населенню. Розширення асортименту послуг цифрової соціальної роботи є важливим завданням, але головною передумовою впровадження таких послуг є визначення етичних стандартів використання цифрових технологій у практиці соціальної роботи. Метою даної роботи є дослідження етичних стандартів використання цифрових технологій у практиці соціальної роботи. Ця стаття використовує огляд літератури для вивчення накопиченого міжнародного досвіду та формулює рекомендації щодо етичних стандартів використання цифрових технологій у соціальних послугах. Кодекс поведінки повинен бути розроблений для підвищення обізнаності постачальників соціальних послуг про свої етичні обов'язки при використанні цифрових технологій; та інформування постачальників соціальних послуг, роботодавців та громадськості про стандарти практики, що стосуються використання цифрових технологій. Оскільки нові форми цифрових технологій продовжують з’являтися, стандарти повинні постійно адаптуватися відповідно до змін. Етичні стандарти слід розглядати як загальне керівництво щодо того, як використовувати цифрові технології етично. Наші рекомендації полягають у тому, що етичні стандарти повинні бути включені набагато ширше у практику дистанційного надання соціальних послуг, ніж зараз, і що кодекси поведінки повинні бути розроблені та застосовані для ефективного врегулювання питань дистанційного надання соціальних послуг. Поряд з цим, терміново необхідно організувати активну дискусію щодо етичних рамок у практиці соціальної роботи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Сохань, М. Ю. "Загальнообов'язкове державне соціальне страхування як форма соціального захисту осіб із сімейними обов'язками." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 3, 2020): 65–68. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).567.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто загальнообов'язкове державне соціальне страхування як одну із форм соціального захисту таких суб'єктів соціального забезпечення, як особи із сімейними обов'язками, на підставі чого зроблено відповідні висновки. Зроблено висновок, що загальнообов'язкове державне соціальне страхування як форма соціального захисту осіб із сімейними обов'язками є основною матеріальною гарантією реалізації їхнього права на соціальний захист у разі тимчасової втрати ними працездатності. Це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту осіб із сімейними обов'язками, що включає матеріальне забезпечення у зв'язку з вагітністю та пологами, а також у разі хвороби дитини, догляду за дитиною віком до 3 років або дитиною-інвалідом віком до 18 років у разі хвороби матері або іншої особи, котра доглядає за цією дитиною, втратою годувальника та соціальні послуги за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Його головна суть і призначення зводяться до отримання застрахованою особою в разі настання страхового випадку від страховика матеріального забезпечення і соціальних послуг за рахунок страхувальника. Зазначено, що важливою ознакою матеріального забезпечення та соціальних послуг у рамках загальнообов'язкового державного соціального страхування у сфері соціального захисту осіб із сімейними обов'язками є джерела їх фінансування, основними з яких відповідно до чинного законодавства є внески роботодавців і застрахованих осіб. Єдиним критерієм, від якого залежить розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності, законодавство визнає страховий стаж особи, причому вказаний розмір не залежить від тривалості непрацездатності. Визнаючи, що кожна людина має відповідні права на соціальний захист і охорону здоров'я, забезпечення їх належної реалізації є пріоритетним напрямом діяльності суспільства й держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Шевченко, Н. "Законодавчі новації в захисті прав людини правоохоронними органами України." Юридичний вісник, no. 1 (August 6, 2020): 212–17. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1604.

Full text

Abstract:

Сучасне вітчизняне суспільство докорінно відрізняється від суспільства попередніх епох, оскільки основною цінністю визнає саме людину, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність й інші права, свободи й законні інтереси невладних фізичних і юридичних осіб. З метою забезпечення зазначених чеснот об'єктивно функціонує публічний апарат, вершиною якого з погляду ефективності діяльності є правоохоронні органи, що мають здійснювати захист громадян від найбільш значних видів небезпеки. Правоохоронна діяльність держави є провідною гарантією забезпечення принципу верховенства права та здійснюється через систему правоохоронних органів, на які безпосередньо покладено функції забезпечення прав і свобод людини й громадянина від найбільших видів небезпеки, охорони громадського порядку; запобігання скоєнню злочинів; виявлення, розкриття та припинення правопорушень; надання адміністративних послуг. Серед проблем, які вирішує народ України, однією з найгостріших є проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того щоб в повному обсязі реалізувати права, свободи й обов'язки людини й громадянина, потрібно їх знати й уміти їх захищати. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції). Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень й у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Європейська інтеграція України зобов'язує нашу державу забезпечити ефективне функціонування інститутів, які гарантуватимуть верховенство права, додержання прав і свобод людини і громадянина, їхній ефективний захист. Одним із таких завдань є утворення МВС України як цивільного органу європейського зразка.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Гулкевич, О. "Правовий режим земель історико-культурного призначення." Юридичний вісник, no. 2 (September 1, 2020): 297–305. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1736.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню поняття «правовий режим земель історико-культурного призначення» та місця цієї правової категорії у земельному праві, запропоновано власне визначення правового режиму цієї категорії земель. Автором досліджено чинне законодавство України та наукову літературу в цій сфері. Наведено різні підходи до розуміння правового режиму як юридичної категорії. Досліджено розуміння правового режиму земель як загалом, так і земель історико-культурного призначення. Окреслено проблематику щодо відмінностей правового режиму земель історико-культурного призначення, охоронних зон, історичних ареалів міст та охоронюва-них археологічних територій. Окрім того, автор підтверджує зв'язок між правовим режимом пам'яток та земельними ділянками, на яких вони розташовуються. Саме пам'ятка культурної спадщини є тим об'єктом, що зумовлює наявність правового режиму земель історико-культур-ного призначення. Наголошується, що особливості правового режиму земель історико-культурного призначення зумовлені потребою охорони і збереження об'єктів культурної спадщини. Проаналізовано розподіл повноважень у сфері охорони культурної спадщини та її територій, що належать Кабінету Міністрів України, Міністерству культури та інформаційної політики України, а також місцевим органам охорони культурної спадщини. Проаналізовано обмеження щодо набуття об'єктів культурної спадщини, а також певних земельних ділянок істори-ко-культурного призначення у приватну власність. Автор звертає увагу на важливість укладення охоронних договорів, визначаючи у них обов'язки власників та перелік робіт, що необхідно здійснити. Досліджено питання дозволів на проведення будь-яких земляних чи будівельних робіт або іншої господарської діяльності на земельних ділянках істори-ко-культурного призначення. Проаналізовано засади припинення прав на земельні ділянки історико-культурного призначення та відповідальності за порушення у їх використанні чи інші порушення законодавства про охорону культурної спадщини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

РУДЕНКО, Лариса, and Наталія БІДЮК. "ПРОБЛЕМИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ПСИХОЛОГІВ У ВИЩІЙ ШКОЛІ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 21, no. 2 (September 12, 2020): 230–47. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v21i2.431.

Full text

Abstract:

Діяльність психолога нині визначається спрямованістю на оптимальну реалізацію потенційних можливостей людини у сфері її професійної діяльності, особистому житті, міжособистісних взаємодіях, власного сприйняття. Проте далеко не всі фахівці-психологи здатні на належному рівні реалізувати свої функції, що, відображається на духовному стані й економічному розвитку суспільства. У зв'язку з цим актуальним завданням вищої школи є оптимізація та модернізація професійної підготовки кваліфікованих психологів. У статті висвітлено виявлені труднощі й охарактеризовано провідні аспекти проблеми підготовки майбутніх психологів у вітчизняних ЗВО, проаналізовані думки різних дослідників щодо напрямів її вирішення. До основних труднощів професійної підготовки майбутніх психологів у вітчизняних ЗВО відносимо: відсутність в абітурієнтів початкової психологічної підготовки та невідповідність уявлень студентів на початкових етапах навчання про зміст психологічної науки та функціональні обов'язки психолога, неузгодженість життєвих і наукових психологічних знань, мало виражену практичну значущість в академічній психології, недостатню практико орієнтованість професійної підготовки тощо. Професійну підготовку майбутніх фахівців-психологів, на наш погляд, необхідно здійснювати за двома основними напрямами: по-перше - організація та виконання освітньо-професійної діяльності (ефективне засвоєння загальноосвітніх і психологічних дисциплін, опанування умінь і навичок самостійної навчальної та професійної роботи, успішне проходження практики за всіма видами професійної діяльності психолога); по-друге - формування особистості психолога, визначення й усвідомлення його професійних інтересів і напрямів спеціалізації. Таким чином, у професійному навчанні важлива організація діяльності студентів, в якій професійна підготовка полягає не лише у формуванні теоретичного мислення, а й виробленні низки компетентностей і професійної готовності, спрямованих на швидку адаптацію до виконання складних професійних функцій, безперервне фахове й особистісне зростання й активний розвиток.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

МАСЛОВА, К. І. "ПЛАНУВАННЯ ТА РОЗВИТОК УСПІШНОЇ КАР’ЄРИ." АКАДЕМІЧНІ СТУДІЇ. СЕРІЯ «ПЕДАГОГІКА» 2, no. 4 (April 19, 2022): 171–75. http://dx.doi.org/10.52726/as.pedagogy/2021.4.2.25.

Full text

Abstract:

У статті розглядається процес виробничої діяльності, тобто кар'єра, під час якої працівник, просуваючись по кар’єрних сходах, освоює нові технології і техніку, прийоми, функціональні та посадові обов'язки, менеджмент, соціальні ролі тощо. Також у роботі досліджені принципи ефективного планування кар'єри, які сприяють отриманню найбільшого ефекту, формуванню людського капіталу та досягненню успіху на ринку праці. Особлива увага приділяється розгляду компетентного підходу у процесі планування кар'єрних шляхів співробітників, розглянуті питання побудови кар'єрних шляхів, створення профілів компетенцій для посад і співробітників, а також побудови паралельних ієрархій. Доведено, що кар'єра майже повністю залежить від бажання самого працівника щодо її розвитку, а організація повинна надавати активне сприяння цьому. Проаналізовано, що планування кар'єри допомагає вибрати роботу в організації, яка надає працівникові можливості професійного зростання і підвищення рівня життя; отримувати більше задоволення від роботи; чіткіше уявляти особисті професійні перспективи, планувати інші аспекти життя; цілеспрямовано готуватися до майбутньої професійної діяльності; підвищити конкурентоспроможність на ринку праці. Для планування трудової кар'єри найбільш значущим є розвиток таких навичок, як самоаналіз власних інтересів, здібностей, ділових і особистих якостей, цілепокладання, узгодження особистих інтересів та інтересів організації. Але бути молодим і цілеспрямованим недостатньо для того, щоби стати переможцем серед претендентів на престижну посаду, на результати відбору впливає ще кілька чинників. Найголовніший чинник нині – це вільне володіння іноземною мовою. Перевагу віддають тим, хто говорить англійською мовою, рідше вимагають знання французької чи німецької. І другий фактор – поглиблені знання персонального комп'ютера, вміння отримувати цінну інформацію. Залежно від особливостей діяльності структурного підрозділу будуть потрібні хоча б мінімальні знання спеціальних програм.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Пацурківський, Ю. П. "Окремі проблеми розуміння природи відносин власності та права власності." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 14, 2020): 188–96. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1867.

Full text

Abstract:

Право власності, його типи, форми, види, підстави примусового припинення користуються підвищеною увагою дослідників. Власність слід розглядати як цілісну категорію, яка існує як єдність закономірно існуючих і взаємно пов'язаних частин, типів, форм і видів власності. У науці цивільного права триває дискусія щодо методологічних основ власності і права власності, пов'язана з поверненням у сферу приватного права класичної концепції поділу права на публічне та приватне. Є кілька підходів до визначення критерію поділу права на публічне та приватне. Насамперед це матеріальні і формальні теорії. Серед них окреме місце займає теорія інтересу. Її зміст визначається твердженням, що право, яке охороняє інтереси держави, - це публічне право, а право, яке охороняє інтереси приватної особи, - приватне. Для розмежування публічного і приватного права критерію інтересу не досить. Власність за своїм внутрішнім змістом є необмеженим, повним, вільним пануванням людини над річчю. Межі та обмеження здійснення права власності існували в усіх державах. Власність обмежена інтересами суспільства, потребами взаємодії між окремими членами суспільства та організаціями. Держава уповноважена регламентувати цю взаємодію, об'єктивне право її регулює, може встановлювати межі та покладати на власника обов'язки. Тобто, встановлюючи обмеження, держава реалізує функцію охорони і захисту інтересів третіх осіб. Обмеження є складовим елементом правового режиму власності. Власники мають рівні можливості щодо здійснення та захисту своїх правомочностей. Природа власності не впливає на цю можливість. Захист законних прав громадян є головним завданням держави, кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами та юридичними особами та прагне створити умови для їх реалізації. Межі здійснення права власності можуть встановлюватися в законі у різні способи: вказівка на цільове використання майна; вказівка на способи реалізації права власності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Мельник, Я. "Оплата праці: правовий аспект." Юридичний вісник, no. 6 (February 17, 2021): 303–8. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2060.

Full text

Abstract:

У статті узагальнено теоретичні погляди на сутність оплати праці як правової категорії, на підставі чого зроблені відповідні висновки. Зазначено, що, незважаючи на існування чималої кількості теоретичних і емпіричних напра-цювань науковців у сфері оплати праці, не всі аспекти зазначеної проблематики розроблені повною мірою. Зокрема, реалії сьогодення потребують поглибленого вивчення й уточнення сутності оплати праці як правової категорії з урахуванням її специфіки в різних галузях, оскільки економічні процеси, які нині відбуваються в країні, докорінно змінюють теоретичні погляди на сутність оплати праці як правової категорії. Зроблено висновок, що як правова категорія оплата праці розкриває конкретні права й обов'язки учасників трудових правовідносин із приводу оплати праці, виступає однією з істотних умов трудового договору. Вона є інститутом галузі трудового права, являючи собою систему юридичних норм, що регулюють відносини у сфері організації оплати праці. Звернено увагу на терміни «оплата праці» й «заробітна плата», зокрема, зроблено висновок щодо їх чіткого визначення, розмежування й наповнення конкретним змістом. У підсумку зазначено, що оплата праці є одним із важливих складників організації діяльності будь-якого підприємства, оскільки від оптимальної системи оплати праці залежить не лише життєвий рівень працівників, а й результати господарської діяльності підприємства загалом. Природа оплати праці багатогранна, оскільки для роботодавця вона виступає витратами виробництва, які зазвичай він намагається мінімізувати, а для працівника - доходом, і він, відповідно, намагається її максимізувати, домовляючись про доволі високий рівень оплати праці. Тому правильна організація оплати праці, дотримання справедливих пропорцій, співвідношень, обліку розмірів заробітної плати з умовами й результатами праці слугують могутнім чинником стимулювання продуктивності праці, зацікавленості працівника в підвищенні результативності й якості роботи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

Алєксєєва, А. О. "Щодо стандартів участі народу у здійсненні судочинства в Японії." Актуальні проблеми держави і права, no. 87 (November 4, 2020): 3–10. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i87.2792.

Full text

Abstract:

Проблема участі народу у здійсненні судочинства є перманентною для української судової системи із часів незалежності. Неодноразово були здійснені спроби реформування інституту народних засідателів та присяжних, які фактично не мали необхідного результату, що підтверджується опитуваннями щодо рівня довіри народу до судової гілки влади та практичними проблемами залучення присяжних до участі в судових засіданнях. Звичайно, проблема реформування і розвитку судової системи не може бути вирішена у відриві від міжнародного досвіду, особливо країн зі схожим історичним досвідом і тих, які тривалий час присвятили пошуку оптимальної моделі залучення народного елемента та вирішенню питань, найбільш гострих для нашої судової влади. У даному контексті автор вирішила проаналізувати японську систему залучення народного елемента до здійснення судочинства в контексті останньої судово-правової реформи 2009 року в Японії - країни, яка відмовилась від англо-американської моделі присяжних та створила власну, змішану систему, вдало поєднала основи англо-американської та континентальної моделей. На основі ключових елементів змішаної системи японського судочинства було сформульовано перелік пропозицій для вдосконалення наявної системи залучення народу до здійснення судочинства в Україні, зокрема: забезпечити необхідну кількість присяжних, встановити розумні строки судового розгляду справи із граничними термінами, забезпечити зрозумілість кримінального процесу для присяжних та запровадити у кримінальному процесі обов'язкове проведення «попереднього засідання». Десятирічний успішний досвід роботи японської системи саібан-ін дозволяє стверджувати, що вказані пропозиції можуть привести до реального залучення народу України до участі в судочинстві та спрощенні кримінального процесу як передумови ефективної роботи змішаної колегії суддів та представників народу. У процесі реформуванням інституту участі народу у здійсненні правосуддя необхідно пам'ятати, що правосуддя, що відправляється «судом рівних», у демократичному суспільстві розцінюється як життєво необхідна соціально-політична підсистема, за допомогою якої реалізуються основні права й обов'язки громадян країни, довіра до судів та віра в торжество справедливості.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Миколаївна, Шкабаро Вероніка, and Луніна Олена Станіславівна. "ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ ПРОЖИВАННЯ ОДНІЄЮ СІМ'ЄЮ ЧОЛОВІКА ТА ЖІНКИ БЕЗ ШЛЮБУ." Часопис цивілістики, no. 41 (August 6, 2021): 77–81. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i41.427.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу судової практики України, доказам і доказуванню у справах про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу. Проаналізовано зміст правових норм Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та інших законодавчих актів, якими регулюється питання щодо підтвердження факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу. У статті проведено дослідження теоретичних і практичних аспектів доведення обставин, на підставі яких встановлюється наявність або відсутність факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу. Визначено факти, якими підтверджуються фактичний шлюб. Визначено обставити та факти, що свідчать про відсутність фактичного шлюбу. Встановлено ознаки фактичних шлюбних відносин, до яких віднесено спільний побут, спільне проживання чоловіка та жінки, взаємні права й обов'язки. Досліджено особливості, які враховуються судом у практиці у справах зі спорів, що виникають із фактичних шлюбних відносин. Визначено, що необхідною умовою для встановлення в судовому порядку факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу є ведення спільного господарства та інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин. До таких обставин віднесено: наявність усталених відносин, притаманних подружжю, наявність спільного побуту та спільного бюджету, спільних витрат, купівлю майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, придбання майна за спільні сумісні кошти або за рахунок спільної праці, факт піклування один про одного, інші обставини. Визначено перелік доказів, якими підтверджуються обставини, що мають значення для вирішення справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу. Проведено аналіз української судової практики суду касаційної інстанції у справах зі спорів, що виникають між чоловіком і жінкою, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі. Наведено приклади судових рішень у справах про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Гуйван, П. "Про часові межі здійснення суб'єктивного права в регулятивних цивільних правовідносинах." Юридичний вісник, no. 4 (October 30, 2020): 30–37. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1968.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню актуального наукового питання про часові межі здійснення суб'єктивного права в регулятивних правовідносинах. Надається правове визначення правовідношення як урегульованої законом суспільної взаємодії, учасники якої мають взаємно кореспондуючі юридичні права та обов'язки. Регулятивні правовідносини мають ту особливість, що їхня реалізація відбувається як бажана поведінка суб'єктів шляхом виконання вчинків, прямо передбачених змістом відповідного зобов'язання. Здійснення суб'єктивних цивільних прав має обмеження в часі. Підстави таких обмежень, їхній характер та вплив на дієвість самого права вивчаються в роботі. Наводиться особиста позиція автора щодо доктриналь-ного визначення понять «існування» та «здійснення» суб'єктивного права, доводиться, що зазвичай вони мають однаковий зміст. Саме протягом існування права можна його здійснити, поза даними межами - це неможливо. Тому надзвичайно актуальним є встановлення в кожному конкретному випадку тривалості строку, протягом якого можлива реалізація суб'єктивного права. Особливо є важливим, коли законодавець встановлює тривалість відношення у вигляді необхідних, розумних та інших подібних періодів. Вважаємо, що вони є визначеними, а їхня тривалість набуває визначеності шляхом застосування звичаїв ділового обороту. Утім, бажано звести дане правозастосування до мінімуму, уникаючи зайвого суб'єктивізму. У роботі проаналізовано теоретичні побудови, що були здійснені науковцями з приводу неправомірності реалізації суб'єктивного матеріального права поза його межами. Ретельно досліджена наукова полеміка з даного приводу, за якою одні вчені охоплюють таке явище поняттям «зловживання правом», а інші - з цим не погоджуються. Автор аргументовано обґрунтовує останню позицію. Використання права поза межами його дії не може кваліфікуватися як зловживання правом, бо насправді жодного права вже не існує. Для зловживання правом треба ним володіти. Оскільки вказаний прояв за відсутності права є поведінкою всупереч праву, то він підпадає під визначення звичайного правопорушення. Саме такими (неправомірними) є вчинки особи щодо здійснення права поза часовими межами його існування. їх не можна визнавати зловживанням правом, оскільки на час здійснення зазначене право особі не належало.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Пузирна, Н. С. "Стан здоров'я працівника: проблеми розуміння." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 14, 2020): 215–20. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1871.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню поняття «стан здоров'я працівника» та його правової природи. Вказано на необхідність теоретичної розробки категорії «стан здоров'я працівника» для визначення напрямів подальшого удосконалення трудового законодавства, а також розробки основних напрямів державної політики в цій сфері. Проаналізовано визначення поняття «стан здоров'я працівника» в юридичній літературі та використання цього терміну в чинному законодавстві України. Зазначено, що стан здоров'я працівника є важливою категорією, що впливає на його трудову діяльність. Нині в Україні спостерігається негативна тенденція збільшення кількості професійних захворювань, а також зростання чисельності працівників, зайнятих в умовах, які не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам. Погляди на понятійний апарат і правову природу стану здоров'я працівника з урахуванням сучасних тенденцій розвитку трудового законодавства потребують окремої уваги. У статті зауважено, що нормативного визначення поняття «здоров'я працівника» немає. Наука трудового права використовує такі поняття як «стан здоров'я працівника», «фізичний стан особи», «фізична здатність працювати» тощо. Розкрито основні положення Кодексу законів про працю України та інших законів України, які прямо чи побічно використовують термін «здоров'я працівника» в процесі правового регулювання трудових відносин. У статті також зазначено, що стан здоров'я працівника як самостійна категорія є юридичним фактом, який впливає на виникнення, зміну та припинення трудових правовідносин. Зроблено висновок, що під станом здоров'я працівника необхідно розуміти нормальне функціонування його організму, що дозволяє працівнику належним чином виконувати свої трудові обов'язки. Стан здоров'я працівника може обмежувати його трудову дієздатність аж до зведення її до мінімуму за умови визнання особи повністю нездатною до трудової діяльності та встановлення зазначеного ступеня втрати працездатності безстроково. Автор також зазначає, що аналіз нормативних правових актів, присвячених питанням здоров'я працівників у сфері праці, свідчить про те, що в певних випадках стан здоров'я працівника безпосередньо впливає і на ефективність виконання трудової функції. У статті також зроблено висновок, що стан здоров'я працівника належить до його професійно важливих якостей, які характеризують, зокрема, і відповідність особи визначеній роботі чи посаді.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Тавровецька, Н. І. "ФОРМУВАННЯ УЯВЛЕННЯ ПРО РОЗПОДІЛ РОЛЕЙ В СІМ'Ї СУЧАСНОЮ МОЛОДДЮ." Problems of Modern Psychology, no. 2 (October 7, 2021): 89–96. http://dx.doi.org/10.26661/2310-4368/2021-2-11.

Full text

Abstract:

У статті представлено результати емпіричного дослідження уявлення сучасної молоді про розподіл ролей у сім’ї. Розглянуто аналіз розробленості питання з точки зору гендерного аспекту (психічної статі респондентів) та з урахуванням структури сім’ї респондентів (повні та неповні родини). Наведено результати за опитувальником «Індивідуально- типологічний» (Л.М. Собчик) та опитувальником «Розподіл ролей у сім’ї» (Ю.Є. Альошиної, Л.Я. Гозмана). Констатовано, що для сучасної молоді характерним є відсутність готовності брати на себе відповідальність за долю іншої людини, брати на себе батьківські обов'язки, не сформована установка на створення майбутньої сім'ї. Виявлено вплив гендерних стереотипів щодо розподілу сімейних ролей, статистично доведена відмініть у сприйнятті ролей в родинах між хлопцями та дівчатами, які виховуються у неповних родинах. Встановлено, що у групі респондентів в залежності від типу психічної статі є розбіжності в уявленнях про тип сім'ї, а отже й про розподіл ролей у сім'ї. Дівчата з фемінним типом психічної статі більш схильні до вибору традиційного розподілу ролей у сім'ї, також є й проміжний тип. Фемінні хлопці обирають егалітарні та традиційні сім'ї. Найбільшу кількість таких респондентів склали хлопці з неповних родин. Їх фемінність можна пояснити саме вихованням матері- одиначки. Хлопці з маскуліним типом психічної статті, серед яких є як з повної родини так і ні обирають традиційний типу родини, а от дівчата проявляють амбівалентний вибір: егалітарна та традиційна родина. Молодь з андрогінним типом психічної статі обирають егалітарний тип сімейних стосунків та розподілу ролей. За результатами дослідження доведено, що для образу сучасної сім’ї в уявленнях молоді характерна присутність ознак різних типів сімейних стосунків: традиційні, проміжні та егалітарні сім’ї. У висновках представлені результати, які підтверджені сучасними аналогічними розвідками з даної проблематики. А саме, показано, що відсутній негативний вплив розлучення на відносини батька і дитини, що дитячо-батьківські відносини, у більшості відсотках результатів, залежать від типу психічної статі респондентів, від їх уявлення про образ шлюбного партнера та ті типи сімейних стосунків, які транслює батьківська сім’я.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Ваньчик, Ю. А. "ПРОФЕСІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ ІЗ РІЗНИМИ КАТЕГОРІЯМИ ГРОМАДЯН." Знання європейського права, no. 1 (September 21, 2020): 60–63. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.49.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано ключові правила спілкування поліцейського з різними категоріями громадян. Сформульовано основні положення, на яких повинна грунтуватись поведінка спілкування поліцейського під час виконання службових обов'язків. У відносинах із громадянами поліцейський повинен неухильно дотримуватися принципу гуманізму, який виявляється у: ввічливості і доброзичливості; відкритості, готовності надати допомогу, чуйності, делікатності, коректності та толерантності. Адже відповідно до Конституції України найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека, а забезпечення прав і свобод людини є обов'язком поліцейських, які безпосередньо втілюють ці конституційні положення в життя. Ефективна комунікація, її досконале володіння повним спектром засобів професійного спілкування як із громадянами, так і у службовій діяльності є необхідною умовою виконання Національною поліцією України поставлених перед нею завдань із забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Комунікація поліції з населенням вимагає здійснення різноманітних підходів, використання відповідних засобів для встановлення та розвитку контакту. Формування комунікативної культури працівників поліції повинно розглядатися в поліцейських структурах як важливе завдання в межах розвитку їхньої професійної культури, адже їхній рівень комунікації безпосередньо залежить від правової культури, наявності різнобічних знань, сформованості певних моральних принципів та якостей. Існує необхідність підвищення якості роботи із працівниками поліції, виховання у працівників шанобливого ставлення до закону, норм моралі, підвищення рівня службової етики, гострого та принципового реагування на прояви грубощів. Чітке дотримання правил етикету спілкування є важливою умовою високої культури поведінки поліцейських як під час виконання службових обов'язків, так і в позаслужбових відносинах.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Біліченко, В. В. "Міжнародні стандарти щодо захисту ключових прав та свобод людини в діяльності правоохоронних органів України." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 27 (January 19, 2021): 30–35. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v27i0.678.

Full text

Abstract:

У статті охарактеризовано основні міжнародні стандарти дотримання прав людини. Визначено основні історичні моменти формування системи прав людини та громадянина. У цій статті подано можливі варіанти покращення та модернізації законодавства на прикладі міжнародного досвіду. Визначено механізм утворення та забезпечення міжнародно-правових стандартів. Окреслено ключові права людини, висвітлюються питання, пов'язані із дотриманням міжнародно-правових стандартів прав людини в діяльності правоохоронних органів. Сформовано загальні рекомендації для модернізації правоохоронної системи України та покращення нормативно-правової бази у цій сфері. У цій роботі висвітлено основні міжнародні договори, якими регулюється діяльність Національної поліції: основні положення меморандуму про співпрацю, що на практиці повинен забезпечити дотримання прав людини стосовно затриманих правоохоронними органами громадян, гарантує право на захист. У цьому документі визначено напрями діяльності, котрі повинні попередити вчинення порушень відповідно до строків повідомлення про затримання, також інформування затриманих щодо їхніх прав та обов'язків, їхнього процесуального статусу. Документ спрямований на збалансування сил превентивного та силового блоку, що на поточний момент вимагає негайного втручання з боку законодавчих та виконавчих органів влади. Така нормотворча діяльність стане каталізатором у модернізації стратегії захисту прав та свобод людей, честі та гідності, захисту інтересів суспільства і держави. Обов'язок забезпечення реалізації вищеперелічених засад правової демократичної держави частково покладено на правоохоронну систему, центральним органом якої є Національна поліція України. У цій роботі проаналізовано значне місце міжнародних стандартів у модернізації правоохоронної системи, основна функція якої полягає у забезпеченні захисту основоположних прав та свобод людини та громадянина. Таке міжнародне партнерство дасть змогу підвищити рівень готовності працівника поліції до виконання професійних завдань та обов'язків або набуття ними нових, необхідних у роботі навичок.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Никоненко, М. "Допит малолітньої або неповнолітньої особи на стадії досудового розслідування." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 218–25. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1944.

Full text

Abstract:

У статті досліджено національне законодавство щодо врегулювання проблем допиту малолітньої чи неповнолітньої особи на стадії досудового розслідування. Акцентовано увагу на тому, що перед учасниками кримінального провадження, які представляють сторону кримінального провадження з боку обвинувачення (ними, згідно з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, як представники державних органів є слідчий, дізнавач, керівник органу досудового розслідува ння, керівник органу дізнання, прокурор), виходячи із його завдань, стоїть непросте завдання: виконуючи свої функціональні обов'язки, з одного боку, необхідно забезпечити охорону прав, свобод та законних інтересів усіх без винятку учасників кримінального провадження, а з іншого - забезпечити швидке, повне та неупереджене розслідування і судовий розгляд. При цьому підвищені вимоги до учасників кримінального провадження ставляться у тому разі, якщо у сферу дії кримінальних процесуальних правовідносин потрапляють особи до досягнення ними повноліття. Автор виступив з ініціативою про вдосконалення положення ч. 3 ст. 484 КПК України, де запропонував після слів «...у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, учинених особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку» доповнити словами «...на момент учинення кримінального правопорушення», що послужить додатковою гарантією охорони прав і законних інтересів осіб, які вчинили кримінальне правопорушення до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, але на період здійснення досудового розслідування чи судового розгляду досягли вісімнадцятирічного віку. Автором висловлено рекомендації стосовно того, що під час допиту неповнолітньої особи відведений для перерви час повинен бути об'єктивно достатнім для досягнення мети перерви. Акцентовано увагу на тому, що допит малолітньої або неповнолітньої особи проводиться у присутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря, але проводить цю слідчу дію слідчий, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх. І саме цей слідчий складає протокол під час допиту неповнолітньої особи або безпосередньо після закінчення такого допиту. Звернено увагу на низку проблемних питань, які потребують вирішення. Зокрема, йдеться про визначення різного проміжку часу для допиту окремих категорій малолітніх і неповнолітніх осіб, про вирішення питання про дотримання законодавства під час здійснення допиту названої категорії осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Сокол, М. В. "Сім'я як суб'єкт соціально-забезпечувальних правовідносин у сфері державних соціальних допомог." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 3, 2020): 60–64. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).566.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідження правового статусу сім'ї, в т. ч. сім'ї з дітьми як суб'єкта соціально-забезпечувальних правовідносин у сфері надання державних соціальних допомог. Проводячи аналіз ряду законодавчих актів, які містять положення щодо порядку надання соціального забезпечення сім'ям, зроблено висновок, що коли йдеться про сферу соціального страхування, то суб'єктами соціально-забезпечувальних правовідносин виступає здебільшого окремий член сім'ї, а у сфері надання державних соціальних допомог законодавець виділяє сім'ю як колективного суб'єкта, закріплюючи її права та гарантії у сфері соціального захисту. Визначено та проаналізовано особливості право-суб'єктності цих учасників соціально-забезпечувальних правовідносин. Встановлено факт виникнення права та дієздатності сімей. Правоздатність сім'ї як колективного суб'єкта соціального-забезпечуваль-них правовідносин виникає з моменту її створення. Юридичними фактами, які підтверджують цю дію, є акти громадянського стану, наприклад, взяття шлюбу, усиновлення дитини, а також рішення суду та нотаріально посвідчений договір між чоловіком і жінкою, що встановлює факт наявності сімейних правовідносин (спільне проживання, спільне ведення господарства та взаємні права й обов'язки). Правоздатність сімей із дітьми виникає з моменту появи на утриманні та вихованні у сім'ї дитини. У свою чергу, галузева дієздатність такого суб'єкта у сфері надання державних соціальних допомог виникає з моменту настання ма-лозабезпеченості чи юридично значимих обставин, не пов'язаних із отримуваним сім'єю доходом. Зроблено висновок, що додатковими особливостями правосуб'єктності сімей із дітьми є: 1) наявність дітей; 2) встановлений правовий зв'язок між дитиною та суб'єктами, які здійснюють за нею догляд (кровний зв'язок, усиновлення, встановлення опіки чи піклування, передання дитини до прийомної сім'ї чи дитячих будинків сімейного типу); 3) спільне проживання дитини з особами, котрі здійснюють догляд за нею, проте останній критерій не є обов'язковим для всіх правовідносин. Сформульовано дефініцію сім'ї з дітьми як самостійного суб'єкта галузевих правовідносин: особи (мінімум двоє), які спільно проживають, крім випадку навчання дитини до досягнення нею 23 років, однією з яких виступає неповнолітня особа чи особа віком до 23 років, а також повнолітня особа, котра спільно проживає із батьками на підставі факту встановлення інвалідності, інші особи, що здійснюють турботу про дитину та перебувають із нею у відповідному правовому зв'язку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Коваленко, І. А. "Правові наслідки укладення правочинів особами з вадами волі." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 31–36. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.619.

Full text

Abstract:

Проблема відповідальності - одна з найбільш складних проблем як загальної теорії права, так і галузевих юридичних наук. В останні роки у вітчизняній юридичній науці цій проблемі приділяється значна увага. Дослідження вчених-юристів зробили значний внесок у розробку теорії юридичної відповідальності. Але цю проблему не можна вважати вичерпаною. До цього часу ще не вироблено єдиного визначення поняття юридичної відповідальності, відсутній також єдиний погляд і щодо її змісту. Упродовж останніх років найбільш досліджуваними були питання цивільно-правової відповідальності малолітніх та неповнолітніх осіб. Зокрема, це знайшло відображення в дисертаційних дослідженнях молодих науковців. Водночас проблематика цивільно-правової відповідальності обмежено дієздатних, недієздатних осіб та осіб, які не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними, залишається малодослідженою в науці цивільного права України. Такий стан речей дає підстави говорити про необхідність нового, більш широкого підходу до питання цивільно-правової відповідальності осіб з вадами волі й зумовлює необхідність здійснення комплексного та всебічного аналізу даної проблематики. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з цивільно-правовою відповідальністю осіб з вадами волі, а предметом дослідження є цивільно-правова відповідальність осіб з вадами волі. Вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності в окремих випадках може породити цивільні права та обов'язки. Зокрема, цивільне законодавство встановлює два способи визнання правочину, вчиненого малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним: по-перше, в разі подальшого схвалення такого правочину батьками або одним із них, з ким проживає малолітня особа, або опікуном; по-друге, у випадку пред'явлення до суду позову про визнання його дійсним. Оскільки однією з умов дійсності правочину, згідно з Цивільним кодексом України, є умова, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити йому та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, правочини, що вчинені з дозволу органу опіки та піклування, але порушують права підопічних, мають визнаватися недійсними, такими, що порушують загальні вимоги чинності пра-вочинів. Такий правочин порушуватиме норму права, відповідно до якої опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Голова, Наталія. "ПCИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЯК ЯКОСТІ ОСОБИСТОСТІ В ПРОЦЕСІ СТУДЕНТСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 24, no. 1 (April 26, 2021): 60–78. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v24i1.630.

Full text

Abstract:

В статті проаналізовано сутність відповідальності, як понятійної категорії, узагальнені підходи вітчизняних та зарубіжних авторів до вивчення цього поняття. Проведено дослідження визначення рівня відповідальності студентів у вищих учбових закладах до та після залучення їх до студентського самоврядування. Проаналізовано ставлення студентів до виконання управлінських обов’язків у вищому закладі освіти. Охарактеризована методологія організації діяльності студентського самоврядування у вищому учбовому закладі, що умовно поділена на три етапи. На першому етапі основна увага приділялася залученню студентів до управлінської діяльності, активізації їх життєвої позиції. З цією метою у кожній навчальній групі були створені групи за інтересами: навчальна, господарська, дисциплінарна, організаторська, соціальна. На другому етапі основна увага зосереджувалася на розширенні цілей та змісту діяльності органів самоврядування, залученні їх до вирішення дещо складніших управлінсько-господарських питань: розподілу бюджету, благоустрою мікрорайону і т. д. Характерна ознака цього етапу полягала в тому, що з набуттям досвіду представників самоврядування у вирішенні університетських питань їх права та обов'язки розширювалися, а водночас зростало й почуття їхньої відповідальності. На третьому етапі контроль з боку педагогічних працівників за діяльністю органів самоврядування дещо звужувався. Водночас продовжувалися розширюватись функції органів самоврядування, права та обов’язки студентів в організації студентського життя. Суттєвою ознакою третього етапу діяльності студентського самоврядування є те, що ініціатива стосовно дотримання норм і правил життя колективу ініціювалася вже самими студентами. Проаналізовано способи педагогічного стимулювання та підтримки на етапах залучення студентів до самоврядування, що є ефективними при розподілі студентських обов’язків. Досліджено ефективність впливу управлінської діяльності на формування особистісних якостей в процесі самоврядування, зокрема відповідальності. Розроблена схема структури студентського самоврядування, де чітко схематизована позиція усіх учасників навчально-виховного процесу: ректора, голови студентського самоврядування, викладачів-консультантів, кураторів, завідувачів кафедр, психолога, старост, проректора з виховної роботи і т.д. Охарактеризовано динаміку ставлення студентів до навчальної діяльності до та після залучення їх до діяльності в системі самоврядування. В ході дослідження встановлено, що формування відповідальності у студентів знаходиться у прямій залежності й від форми організації їх діяльності: спільно-індивідуальної, спільно-послідовної чи спільно-взаємодіючої.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

О.І.ПЕРЕДРІЙ. "РЕГЛАМЕНТАЦІЯ БЕЗПЕКИ КОСМЕТИЧНИХ ЗАСОБІВ В КРАЇНАХ ЄС ТА УКРАЇНІ." Товарознавчий вісник 1, no. 15 (February 19, 2022): 252–63. http://dx.doi.org/10.36910/6775-2310-5283-2022-15-22.

Full text

Abstract:

Метою статті вивчення основних вимог щодо експорту косметичних засобів в країни Європи з метою забезпечення просування вітчизняних виробників на світовому ринку. Методика. Використано методи теоретичного пошуку, системного підходу та логічного узагальнення. Результати. У зв’язку з можливостями виходу вітчизняних виробників на європейські ринки постає питання широкого розгляду процедури технічного регулювання експорту в ці країни та внесення змін в процедури оцінювання якості косметичних засобів відповідно до вимог регламентів різних держав. У статті проаналізовано основні вимоги нормативних документів країн Європи, США та Канади щодо експорту даної товарної групи,на прикладі губних помад. Встановлено, що стандарти сертифікації косметичних засобів значно різняться залежно від регіону. Найбільш жорсткими є стандарти США та Великобританії. Контроль ЄС за безпекою декоративної косметики, в основному, стосується регуляторної бази для доступу до ринку, міжнародних торговельних відносин та регуляторної конвергенції. До найбільш суттєвих регламентацій цього регламенту відносять такі положення: посилені вимоги безпеки до косметичної продукції; введення поняття «відповідальна особа»; централізоване повідомлення про всі косметичні продукти, розміщені на ринку ЄС (CPNP); введення повідомлень про серйозні небажані ефекти (SUE); нові правила використання наноматеріалів у косметичних продуктах. Для виконання своїх зобов’язань, передбачених Регламентом ЄС про косметику, компанії повинні виконувати конкретні обов'язки перед тим, як розміщувати товар на ринку, включаючи: оцінка безпеки; надання інформації про товар; відповідність інгредієнтів; достовірність товарної інформації. Крім європейських стандартів виробники часто звертаються до американських стандартів безпечності FDA, який проводить велику кількість досліджень щодо безпечності певного виду косметичних засобів. Українська косметична галузь не лише не відповідає вимогам європейських директив щодо якості та безпеки косметичної продукції та викликає недовіру споживачів, а й не має сучасного нормативно-технічного забезпечення, що провокує відсутність належного контролю та застій розвитку виробництва. Рівень розвитку українського ринку і непрозорість правил торгівлі у парфумерно-косметичній галузі сприяють хаотичному поширенню будь-яких брендів та фальсифікованої продукції. Це, зокрема, зумовлено і застарілими нормами та вимогами чинного законодавства. Практична значимість. Визначено основні вимоги щодо якості, безпечності та маркування косметичних засобів відповідно до вимог європейських нормативних документів. Виокремлення таких вимог значно спростить процедуру підготовки товаросупровідних документів при експортів даної товарної групи вітчизняними виробниками.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Погрібний, С. О. "ПРО ПРАВОВУ ПРИРОДУ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ГАРАНТА ЗА БАНКІВСЬКОЮ ГАРАНТІЄЮ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 12 (May 6, 2019): 234–44. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v12i0.230.

Full text

Abstract:

Наведена стаття присвячена дослідженню питання з'ясування правової природи зобов'язань, що виникають у гаранта у цивільних відносинах з банківської гарантії. Автор визначає характер відносин учасників банківської гарантії — гаранта, принципала та бенефіціара, характер їх взаємних зобов'язань, специфіку правовідносин між ними. З огляду на обрану проблематику автор зосередив свою увагу на питаннях поняття та правової природи банківської гарантії, характеру обов'язків гаранта перед бенефіціаром, незалежності гарантії від основного зобов'язання, правових наслідках порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, порядку пред'явлення вимоги бенефіціара до гаранта про сплату грошової суми, строку пред'явлення вимоги бенефіціара до гаранта, меж здійснення обов'язку гаранта тощо. The Resulted article is devoted research of question of determination of legal nature of obligations, arising up for a guarantor in civil relations from a bank guarantee. An author determines character of relations of participants of bank guarantee — guarantor, principala that fide-comissary, character of their mutual obligations, specific of legal relationships between them. Having regard to select problematiku an author turned the attention on questions of concept and legal nature of bank guarantee, character of duties of guarantor before a beneficiary, to independence of guarantee from a basic obligation, law consequences of violation of obligation, provided with a guarantee a debtor, order of producing of requirement of beneficiary to the guarantor about payment of money sum, line of producing of requirement of beneficiary to the guarantor, limits of realization of duty of guarantor.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Обов'язки'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles