Journal articles on the topic 'Обмежені речові права'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Обмежені речові права.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 19 journal articles for your research on the topic 'Обмежені речові права.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН. "Право господарського відання і право оперативного управління: поняття, зміст та сфера застосування в Україні." Право України, no. 2018/06 (2018): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-06-013.
Full textAbstract:
У статті досліджуються похідні від права власності обмежені речові права: право господарського відання та право оперативного управління. Метою статті є розкриття поняття, змісту та сфери застосування права господарського відання і права оперативного управління в Україні. Висвітлено історію виникнення та закріплення зазначених речових прав у радянському цивільному законодавстві та пострадянському господарському законодавстві. На основі норм чинного Господарського кодексу України (далі – ГК України) розкрито відмінності між правом господарського відання та правом оперативного управління, а також повноваження учасників господарських відносин щодо володіння, користування і розпорядження закріпленим за ними державним майном. Зазначається, що, незважаючи на відсутність у цивільному законодавстві загальних норм, які розкривали б зміст права господарського відання та права оперативного управління, ці права широко вживаються не лише в ГК України, а й у інших законах, що визначають правовий статус державних і комунальних установ та організацій як юридичних осіб публічного права. Водночас зміст низки нормативно-правових актів, положення яких наведено в статті, свідчить про відсутність єдиних підходів до визначення випадків та кола суб’єктів, за якими майно закріплюється на праві господарського відання або праві оперативного управління, що створює можливості для довільного тлумачення окремих положень чинного законодавства, а також спекуляцій навколо ГК України. У зв’язку з цим піддана критиці позиція деяких українських науковців та практиків щодо можливої відповідальності створених державою юридичних осіб за зобов’язаннями держави, а саме шляхом звернення стягнення на закріплене за такими юридичними особами державне майно. Сформульовано низку пропозицій до Цивільного кодексу України та ГК України, спрямованих на удосконалення правового регулювання права господарського відання, права оперативного управління та права оперативного використання майна. На думку автора, реалізація запропонованих змін до законодавства приведе до впорядкування правового регулювання таких речових прав, як право господарського відання, право оперативного управління та право оперативного використання майна.
2
Скрипник, В. Л. "Сервітут як об’єкт цивільних прав." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 53–58. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).515.
Full textAbstract:
Виявлено історичні тенденції та стан сучасного правового регулювання речових прав на чуже майно. З’ясовано характерні ознаки й особливості сервітуту як об’єкта цивільних прав. Розглянуто способи набуття та припинення сервітуту, його обсяг і правовий режим, особливість публічних сервітутів. Сервітут як різновид речових прав, об’єктом яких виступають права на чужу річ, є особливою категорією майнових прав і специфіч-ним об’єктом цивільних прав з огляду на особливості, пов’язані з його оборотоздатністю. Сервітутне право не лише надає власнику змогу ефективно використо-вувати свою річ, а і передбачає задоволення інтересів, у тому числі і немайнових, інших осіб (наприклад, здійснювати право проходу чи проїзду через чужу зе-мельну ділянку навіть розміщати тимчасові споруди). Право власника земельної ділянки на обмежене корис-тування чужою земельною ділянкою зумовлено необ-хідністю та задовольняє потреби (чи усувати недоліки) цієї ділянки за рахунок інших, як правило, суміжних ділянок. В особи, яка у встановленому порядку набула сервітут, виникають правомочності, які і становлять зміст сервітутного права.За відсутності згоди щодо встановлення сервітуту зацікавлена особа має в суді довести неможливість нор-мального господарського використання ним земельної ділянки за відсутності сервітуту. Набуваючи серві-тут особа має уникати зловживання своїми правами. За відсутності підстав набуття речових прав, спроба на-бути їх у будь-який спосіб зумовлює нікчемність пра-вових наслідків.У сервітутних відносинах завжди виступають дві сторони: власник земельної ділянки та особа (чи кіль-ка осіб), яка набуває обмежене речове право на чужу земельну ділянку у вигляді сервітуту. Оскільки будь-який сервітут завжди є обмеженням чужого права, він встановлюється у спосіб, найменш обтяжливий для власника речі. З іншого боку, справедливо зазначи-ти, що обмеження майнових прав породжує для влас-ника необхідність утримання від певних дій, що мо-жуть порушити права іншої особи. Якщо особа набула обмежене право, то в неї не можуть не виникнути пра-вовідносини із власником речі. Різновид обмеженого права, тобто встановлені законом заборони, які звужу-ють зміст суб’єктивного речового права з метою охо-рони і здійснення речових прав інших осіб, і визначає характер таких відносин.
3
Москалюк, Н. Б. "ДО ПИТАННЯ ОБМЕЖЕНЬ ТА ОБТЯЖЕНЬ ПРАВА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ." Знання європейського права, no. 1 (September 18, 2020): 37–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.44.
Full textAbstract:
У статті досліджено питання обмежень та обтяжень у праві державної власності, встановлено недоліки правового регулювання цього питання та надано пропозиції його вдосконалення. Зокрема, автором встановлено, що донедавна в законодавстві не було чіткого розмежування поняття «обмеження» та «обтяження», у зв'язку з чим різні поняття часто вживалися як синоніми. Сьогодні законодавець намагається врегулювати це питання, надаючи не тільки визначення, а й критерії розмежування. Проте такі намагання стосуються окремих видів майна: землі, нерухомості тощо. Комплексного оновлення законодавства, яке б під один стандарт підігнало використання зазначених категорій, не відбувається. Це породжує подальшу термінологічну невизначеність та плутанину.
Аналізуючи Закон України «Про управління об'єктами державної власності», автор вказує на встановлення ним обмежень права державної власності, тоді як про обтяження у ньому не йдеться. Серед підстав виникнення обтяжень у статті виділяються: 1) акти органів державної влади чи органу місцевого самоврядування; 2) рішення суду; 3) договори; 4) свідоцтво про право на спадщину. Досліджуючи це питання на прикладі нерухомого майна, автор показує, які види обтяжень можуть до нього застосовуватись.
Порівнюючи із національними обмеженнями і обтяженнями, автор аналізує досвід іноземних держав. Зокрема, наводиться приклад такого виду обтяження в Німеччині, як узуфрукт (право особи, на користь якої воно було видано, витягувати усі вигоди від використання речі); а також обтяження прав на землю в Англії - негативний сервітут (за яким встановлюється обіцянка не вчиняти певних дій з певною частиною власності).
Підводячи підсумок, автор вказує, що обмеження не приводять до встановлення нового права, а лише звужують зміст наявного суб'єктивного права власності чи пов'язаних із ними похідними, таких як право оперативного управління чи господарського відання у відношенні державної власності. При цьому вони встановлюються винятково щодо суб'єктивного права на відповідний об'єкт та стосуються як права власності, так й інших речових прав на цей об'єкт. Обтяженнями виступають додаткові права на об'єкт, що відрізняються від права державної власності як основного права. Такі додаткові права зазвичай обтяжують сам об'єкт, а також опосередковано основне речове право. Відмінність між обмеженнями права державної власності та обтяженнями виявляється в меті, заради якої вони встановлюються.
4
Бєлкін, Леонід Михайлович, Марк Леонідович Бєлкін, and Юлія Леонідівна Юринець. "ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ МАЙНОВОГО ПРАВА НА ОТРИМАННЯ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ." Часопис цивілістики, no. 38 (September 7, 2020): 32–38. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i38.364.
Full textAbstract:
У статті висвітлюються особливості реалізації майнових прав на отримання майна у власність, з урахуванням практики правозастосування у цій сфері та судової практики. Наголошується, що на даний момент ці специфічні майнові права виявилися затребуваними. Зокрема, в такий спосіб здійснюються заходи щодо формування ліквідаційної маси банків, відносно майна, яке банк не зміг та/або не встиг оформити у власність самостійно. Крім того, інститут майнових прав використовується також під час інвестування в будівництво житла. Тому дослідження особливостей реалізації майнових прав на отримання майна у власність є актуальним.
Судова концепція майнових прав на отримання майна у власність започаткована, зокрема, в Постанові від 25.05.2016 у справі № 6-503цс16 Верховного Суду України, де вказано, що «майнове право, яке можна визначити як право очікування, - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, необхідними й достатніми для засвідчення правомочності його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому».
На підставі виконаних досліджень та наступної судової практики доведена наявність та необхідність у цивільному обороті специфічних майнових прав на отримання майна у власність, які слід визначити як сукупність пра-вомочностей щодо здійснення юридично значущих дій, спрямованих на отримання майна у власність, відповідно якого (майна) існують (визначені) вказані майнові права. Такий підхід повністю відповідає міжнародному стандарту широкого розумінню «майна» як права очікування (стаття 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Системно досліджені особливості реалізації майнових прав на отримання майна у власність, з урахуванням практики правозастосування у цій сфері та судової практики. Доведено, що вказані майнові права не є речовими правами на чуже майно і не підпадають під державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
5
ІСАЄВ, АРСЕН. "Право власності на гроші." Право України, no. 2021/05 (2021): 119. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-119.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню окремих питань щодо права власності на гроші. Грошово-вартісний характер майнових відносин і відносин власності зокрема опосередковує актуальність питання про право власності на гроші. Проте тісний зв’язок Цих феноменів не свідчить про відсутність наукової дискусії з приводу їх співвідношення. Метою статті є з’ясування місця грошей у системі об’єктів права власності, визначення особливостей здійснення та захисту права власності на гроші. Поставлену мету може бути досягнуто за допомогою дослідження положень чинного законодавства, що визначає правовий режим грошей як об’єктів цивільних прав, а також окремих положень Цивільного кодексу України, що присвячені регулюванню відносин власності. Основні результати дослідження обумовлені розкриттям економіко-правової природи грошей, особливостями, що відображаються у специфіці набуття, припинення, здійснення та захисту права власності на гроші. Під час дослідження зроблено такі висновки. Під грошима потрібно розуміти майнове благо, яке виконує економічні функції (міри вартості; засобу обігу; засобу платежу; засобу накопичення; світових грошей) та за якими законом визнано статус законного платіжного засобу. Гроші є самостійним майновим благом у системі об’єктів цивільних прав, яке у конкретному правовідношенні об’єктивується в одній із трьох форм (готівкові гроші у формі банкнот і монет; безготівкові гроші у формі записів на рахунках у банках або інших фінансових установах; електронні гроші у формі записів на електронному пристрої). Готівкові гроші (банкноти і монети) визнаються речами, безготівкові та електронні гроші – майновими правами особливого роду, що не входять до множинності речових або зобов’язальних прав – права на платіжну силу. Зміст права на платіжну силу становлять правомочності збереження платіжної сили та користування платіжною силою. Незважаючи на те, що право власності є речовим правом, вимоги обороту та прийоми юридичної фікції дають змогу говорити про право власності на гроші незалежно від форми їхньої фіксації. Звертають на себе увагу значні обмеження, що стосуються речово-правових засобів захисту права власності на гроші.
6
ХАРЧЕНКО, ГЕОРГІЙ. "Цивільно-правовий захист володіння власником майна." Право України, no. 2021/05 (2021): 135. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-135.
Full textAbstract:
У статті розкриваються особливості захисту власником майна свого володіння за цивільним законодавством України. Метою статті є висвітлення особливостей захисту власником свого володіння майном крізь призму доктринальної трансформації правового уявлення на природу володіння у цивільному праві. Зазначено, що в Україні захист власником свого володіння майном, так само як і в римському праві, може відбуватися за правилами посесорного або петиторного захисту володіння. З огляду на те, що посесорний захист володіння для власника майна є зручнішим, оскільки доведення факту володіння майном є легшим завданням, аніж доведення права особи на майно (петиторний захист), обґрунтовано висновок про те, що володіючий власник може цілком правомірно використовувати при захисті володіння презумпцію ч. 3 ст. 397 Цивільного кодексу України (ЦК України), попри те, що вона міститься у главі 31 ЦК України “Право володіння чужим майном”. Відповідно, для неволодіючого власника посесорний захист володіння є можливим крізь призму положення абзацу 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України. Звернуто увагу, що в Україні захист неволодіючим власником свого права володіння майном здійснюється за правилами концепції обмеженої віндикації, а тому з огляду на розширення у судовій практиці кола об’єктів витребування речей за кондикційною вимогою, сьогодні у питанні захисту власником свого володіння майном постає проблема конкуренції позовів, коли в обхід обмежень, встановлених для віндикації речей, є намагання використовувати кондикцію, яка таких обмежень не знає. Враховуючи зазначене, ставиться під сумнів правильність позиції Верховного Суду щодо можливості субсидіарного застосування кондикційної вимоги до віндикації, особливо з огляду на те, що такий підхід напрацьований в інтересах передусім держави, яка не може витребувати своє колишнє майно через віндикацію і намагається це робити через кондикцію. Підкреслюється, що конкуренції між кондикцією і віндикацією у захисті власником свого володіння майном раніше при-родньо не виникало, оскільки за класичним доктринальним підходом цивільного права кондикційною вимогою можна було охопити лише родові речі, що надавало кондикції як способу захисту компенсаційний характер, тоді як віндикаційна вимога відігравала іншу – відновлюючу функцію у захисті володіння, а тому природньо охоплювала лише індивідуально визначені речі. Обґрунтовано висновок про неможливість віндикації майнових прав, порівняно з речами, що зумовлено можливістю майнових прав перебувати у цивільних відносинах у двох якостях: суб’єктивного права та об’єкта суб’єктивних прав. У випадку включення у цивільний оборот майнові права неодмінно у разі їх набуття особою перетворюються із об’єкта суб’єктивного права у саме суб’єктивне право (тобто закріплюється за особою), а тому належним способом захисту для володіння майновими правами слід визнати такий спосіб захисту як визнання права, а не віндикацію.
7
Ваганова, Ірина Михайлівна. "СЕРВІТУТИ ТА УЗУФРУКТ У РИМСЬКОМУ ПРАВІ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 9–13. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.1.
Full textAbstract:
У римському приватному праві, крім абсолютних (право власності) й обмежених прав (право володіння) відносно окремим вважалось і право на чужі речі. У такому випадку розу- міються речі на особливому титулі, які належали як їх власникам, так і особам, які не мали таких широких повноважень. У зв’язку із цим змістом права на чужі речі охоплювались: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, узуфрукт. У Давньому Римі поява й розвиток сервітутів була зумовлена становленням та оформлен- ням інституту приватної власності, насамперед нерухомого майна. Існували, наприклад, земельні ділянки, які не мали доступу до води для поливу сільськогосподарських культур, що набиралась із річки, колодязі загального користування. Були й земельні ділянки, що не мали виходу до пасовища на полі. Тому власник ділянки міг скористуватися водою з коло- дязя загального користування, що знаходився на ділянці сусіда; власник ділянки, який не мав виходу на річку, міг програти худобу, використовуючи дорогу, що проходила через земельну ділянку сусіда тощо. Таким чином, де-факто виникали, а потім де-юре оформлю- валися сервітути, які означали право користування чужою річчю або для створення певних вигід під час використання майна, або для забезпечення благ певних осіб. Поняття “servitus” (від лат. “servire” – служити) означало слугування об’єктів нерухомості не тільки їх власникам, а й користування такими об’єктами для господарських потреб на користь власників сусідніх об’єктів нерухомості. Узуфрукт (лат. “ususfructus”; від “usus” – використання + “fructus” – дохід) – право користування чужим майном із правом присвоєння доходів від нього, але з умовою збе- реження його цілісності, цінності й господарського призначення. Предметом узуфрукту могли бути речі, вживання яких можливо без явного зносу, наприклад, земельні ділянки, тягові тварини. Гроші не могли бути предметом узуфрукту. На початку узуфрукту узуф- руктуарій складав опис майна й завіряв поручителя в тому, що він буде користуватися майном як добросовісний хазяїн. Продаж власником речі не надавала значного впливу на права узуфруктуарія. Сервітути й узуфрукт у римському класичному праві були досить розповсюдженими, а також слугували ефективними юридичними інструментами речового права. Вони забез- печували різні господарські й особисті інтереси суб’єктів римського права.
8
Гуйван, П. Д. "ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЗАХИСТУ ФАКТИЧНОГО ВОЛОДІННЯ. СУТНІСНІ ТА ТЕМПОРАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ВІНДИКАЦІЇ." Знання європейського права, no. 3 (February 2, 2021): 20–24. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.92.
Full textAbstract:
Ця наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання охорони прав нетитульного володільця в речових відносинах. Проаналізований генезис юридичного розуміння повноважень даної особи в контексті необхідності пожвавлення динаміки матеріального обороту як рушійної сили суспільного прогресу. Встановлено, що право на річ добросовісного володільця, попри те, що він протистоїть вимозі реального власника, захищаються нормативним положенням чинного цивільного законодавства. Адже окремі охоронні повноваження особи, що набула річ без титулу, стосуються інтересів громади та інших учасників матеріальних відносин, зацікавлених у зміцненні обороту. З іншого боку, з огляду на необхідність державної охорони права власності власник також потребує досить значних гарантій. Відтак, як постулюється у праці, протягом нетитульного володіння завжди існує певне протистояння між особою, що вважає себе власником, та тим, хто фактично утримує річ. При цьому закон не надає очевидних переваг жодному з цих суб'єктів. Навпаки, виходячи із суспільної зацікавленості в захисті як статики, так і динаміки речових взаємини, законодавець створив правовий інструментарій, який забезпечує баланс інтересів цих осіб. Зокрема, підтримувати даний баланс покликана правова конструкція обмеження віндикації. Згідно з даним підходом, тільки речі, що вибули від титульного володільця поза його волею, можуть віндикуватися. Якщо ж майно було передане таким суб'єктом іншій особі, воно втрачається безповоротно, а добросовісний набувач отримує на нього право власності. Звісно, подібне врахування інтересів добросовісного володільця може сприйматися як обмеження прав власника. Та, незважаючи не можливе ущемлення інтересів власника у разі обмеження віндикації, все ж визнано доцільним вчинити такий крок. Він перекриває вказані недоліки позитивними ефектами для цивільного обігу. По-перше, дане нормативне правило легітимізує довіру до зовнішньої видимості права, по-друге, цей інститут забезпечує стабільність обороту. На переконання автора, пріоритет обороту виглядає як доцільний та співрозмірний.
9
Гончаренко, Влада Олександрівна. "ЕМФІТЕВЗИС ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН." Часопис цивілістики, no. 38 (September 7, 2020): 63–68. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i38.369.
Full textAbstract:
Статтю присвячено характеристиці емфітевзису за цивільним законодавством України та зарубіжних країн. У роботі досліджено поняття та характерні ознаки емфітевзису, проаналізовані передумови та підстави виникнення й розвитку емфітевзису за цивільним правом України, охарактеризовано право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) з точки зору приналежності його до речових прав на чуже майно. У статті надається визначення та аналізуються характерні риси договору про емфітевзис, характеризується суб'єктний склад та істотні умови цього договору.
У роботі розкриті особливості регулювання емфітевзису у законодавстві західноєвропейських країн. Зроблено висновок, що у сучасних національних законодавствах країн континентальної Європи емфітевзис зберігся у праві лише деяких держав. Відмова від інституту емфітевзису у багатьох сучасних зарубіжних правопорядках зумовлена заміною його аналогічними за змістом правовими конструкціями - особистими сервітутами (узуфруктами), правом забудови (суперфіцієм) чи речовими обмеженнями (Німеччина, Австрія, Польша, Швейцарія). При цьому в деяких зарубіжних країнах поряд із узуфруктами залишено й інститут емфітевзису (Франція, Італія, Нідерланди). У цих країнах емфітевзис являє собою обмежене речове право користування земельною ділянкою та плодами. Емфітевтичне право може виникати у результаті укладення договору або передаватися у спадок.
Сформульовано пропозиції щодо удосконалення низки норм ЦК України, які регулюють право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
10
Нікітенко, В. "Земельний сервітут: речове право vs. обтяження (обмеження)." Мала енциклопедія нотаріуса, no. 1 (97), лютий 2018 р. (2018): 27–32.
Find full text
11
Нікітенко, В. "Земельний сервітут: речове право vs. обтяження (обмеження)." Мала енциклопедія нотаріуса, no. 1 (97), лютий 2018 р. (2018): 27–32.
Find full text
12
Пацурківський, Ю. П. "Поняття та ознаки обмежених речових прав." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Правознавство, Вип. 147 (2002): 60–65.
Find full text
13
СЕМКІВ, ВІТАЛІЙ. "Методологічні аспекти історико-правової доктрини української державності." Право України, no. 2020/01 (2020): 41. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-041.
Full textAbstract:
У статті розкрито методологічні аспекти історико-правової доктрини української державності. Значна увага зосереджена на аналізі історико-правової доктрини української державності. Акцентовано увагу на праві української нації на створення національної держави, верховенстві права, демократії, самоврядуванні, легітимності, через історичну неперервність яких вирішуються проблеми наступності української державності. Історико-правовий підхід зумовив виділення окремих напрямів сучасних наукових досліджень української державності, зокрема: дослідження державної та правової традиції, демократії (народоправства), самоврядування, недержавного права тощо. Зазначено, що історико-правова доктрина української державності є результатом вирішення питання про співвідношення загальної історії права з галузевими юридичними науками. На думку автора, основними завданнями загальної історії права є створення її інтегрального варіанта, що передбачає розгляд темпоральних відмінностей, які випливають із претензій будь-якого права на тривалість у часі та повторюваність. Основним завданням галузевих юридичних наук у царині історії права є історична та генетична реконструкція догм права, яка давала б змогу відповісти на питання про причини, цільові установки, філософські й методологічні основи, хід їхнього становлення та розвитку. Обґрунтовано, що наукова доктрина історії української державності послуговується найширшим розумінням верховенства права – розумінням, яке упродовж свого понад двотисячолітнього існування часто ставало дуже слабким, але ніколи не зникало повністю, розумінням того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом. Висвітлено приклади такого розуміння верховенства права, які знаходимо у численних пам’ятках українського права, особливо козацького. В “Анонімній записці про потребу обмежити владу гетьмана”, підготовленій невідомим претендентом на посаду одного з генеральних старшин напередодні виборів гетьманом Д. Апостола, яку науковці вважають проєктом малої Конституції, йдеться про провідну роль права та судового розгляду в політичному змаганні між гетьманатом і старшиною. Прагнення до верховенства права як обмеження державної влади простежуються не тільки на різних етапах української державності, наприклад, у конституційних документах. Ці прагнення не полишають українців і в періоди перебування українських земель у складі інших держав. Історичних прикладів достатньо – бороть ба української шляхти за “золоті вольності” у Речі Посполитій, міських громад – за самоврядне міське право, українців в Австрійській та Російській імперіях – за виборчі права, українців в Українській Радянській Соціалістичній Республіці – за політичний плюралізм тощо.
14
Скрипник, В. Л. "Публічний інтерес як підстава обмеження речових прав." Публічне право, no. 1 (25) (2017): 226–33.
Find full text
15
Чемерис, І. М. "Використання спеціальних знань, призначення експертиз та арешт безготівкових коштів як засіб забезпечення подальших слідчих дій." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 213–17. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).548.
Full textAbstract:
У статті розглянуто процесуальні джерела доказів, що найбільше притаманні досудовому розслідуванню кримінальних проваджень про злочини, вчинені із вико-ристанням безготівкових операцій, а саме висновок екс-перта та речові докази. Досліджено комп’ютеро-техніч-ні експертизи як такі, що найчастіше призначаються у провадження цієї категорії. Розкрито зміст експерти-зи комп’ютерної техніки, експертизи програмних про-дуктів, інформаційно-комп’ютерної експертизи, вивче-но відмінності між ними. Звернуто увагу на потенціал розвитку відносно нового виду експертного досліджен-ня – телекомунікаційної експертизи, методика та ме-тодологія якої розроблені ще недостатньо. Проаналізо-вано статус речей, зумовлений визнанням їх речовими доказами та накладенням арешту на них. У дослідженні проводиться аналіз механізмів пово-дження із речовими доказами та арештованим майном, звертається увага на суперечності нормативно-право-вого регулювання щодо визначення долі речових дока-зів, на які накладено арешт. У статті акцентується ува-га на наявних практичних проблемах, які виникають при реалізації ухвал суду про арешт майна, неможли-вості забезпечити повернення майна, набутого внаслі-док вчинення кримінального правопорушенням, по-терпілому на стадії досудового розслідування. В умовах обмежених строків досудового розслі-дування запропонований механізм реалізації права потерпілого на відшкодування шкоди, завданої кри-мінальним правопорушенням. З урахуванням прак-тики інших держав висловлено необхідність запрова-дження системи автоматичної реалізації ухвал суду про накладення арешту на майно. На підставі прове-деного вивчення запропоновано розширити перелік суб’єктів, уповноважених на звернення із клопотан-ням про скасування арешту майна. Істотно удосконалено порядок припинення арешту при закритті кримінального провадження та скасуван-ня арешту майна у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених із використанням безготівкових операцій. Зокрема, наводяться пропозиції щодо закрі-плення порядку визначення долі речей, які не міс-тять слідів кримінального правопорушення, як в ході досудового розслідування, так і при прийнятті остаточ-ного рішення у кримінальному провадженні.
16
Простибоженко, Т. В. "Обмежене речове право на "свое" майно: аналіз судової практики та перспектива законодавчого врегулювання." Часопис цивільного і кримінального судочинства, no. 3 (36) (2017): 188–96.
Find full text
17
Кривда, Л., and Р. Кривда. "ГЕНЕЗИС СУДОВО-МЕДИЧНИХ ЗНАНЬ ТА НАПРЯМИ ЇХ ВИКОРИСТАННЯ В РОЗСЛІДУВАННІ НАСИЛЬНИЦЬКИХ І КОРИСЛИВО-НАСИЛЬНИЦЬКИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ." Юридичний вісник, no. 2 (July 5, 2021): 133–45. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2156.
Full textAbstract:
На даний час особливо актуальним є питання ефективного розслідування злочинів із застосуванням міждисциплінарного та інтеграційного підходу, оскільки злочинність здатна не тільки пристосовуватися до різноманітних способів приховування злочинів, а й вдосконалювати засоби здійснення правопорушень за допомогою сучасних знань завдяки відкритому інформаційному доступу до специфічних ресурсів. Ці обставини призводять до того, що виникає потреба в застосуванні не тільки фахових юридичних знань органів, які здійснюють кримінальне провадження, а й у використанні спеціальних знань різних галузей науки, техніки, мистецтва, ремесла (медицини, автотехніки, економіки тощо).
У статті досліджено генезис використання судово-медичних знань у розслідуванні кримінальних правопорушень. Використання такого типу знань хронологічно розглядається за об'єктами судової медицини таким чином: дослідження живих осіб і трупів, дослідження речових доказів, дослідження матеріалів кримінальних та цивільних проваджень.
Метою статті є огляд й упорядкування сформованих спеціальних судово-медичних знань за визначеними критеріями, структура яких дозволить відійти від часових та географічних обмежень щодо поділів історії судової медицини.
Для досягнення мети були використані як загальні, так і спеціальні методи пізнання (аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія, абстрагування). За допомогою історико-правового методу було досліджено генезис поняття «спеціальні знання», порівняльно-право¬вого методу - аналіз норм мате¬ріального і процесуального права національного та законодавства німецькомовних країн, наукових категорій, визначень та підходів.
18
Пилипчук, О. О. "Інститут обмежених речових прав в наукових працях Київського юридичного товариства (друга половина ХІХ ст.)." Історія науки і техніки 8, вип. 2 (13) (2018): 500–514.
Find full text
19
Pylypchuk, O. "Institutution for limited proprietary rights in scientific works of Kyiv Law Society (Second half of the XIX century)." History of science and technology 8, no. 2(13) (December 17, 2018): 500–514. http://dx.doi.org/10.32703/2415-7422-2018-8-2(13)-500-514.
Full text