To see the other types of publications on this topic, follow the link: Незалежність України.
Journal articles on the topic 'Незалежність України'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Незалежність України.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Вегеш, М. "Незалежність Карпатської України." Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Політологія, соціологія, філософія, вип. 11 (2009): 3–15.
Find full text
2
Belousov, Alexander Sergeevich, Vitaliy Vitaliyovych Gaitan, and Inna Borysivna Kryvdina. "ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНО-ЕСТОНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1991 - 2021 РР." Філософія та політологія в контексті сучасної культури 13, no. 2 (December 25, 2021): 56–65. http://dx.doi.org/10.15421/352125.
Full textAbstract:
Актуальність обраної тематики обумовлена важливістю поглиблення та подальшого розвитку двостороннього співробітництва між Естонією та нашою державою у таких сферах як політика, економіка, освіта, наука та культура. Естонська республіка має однакове радянське минуле з Україною й так само як й наша держава виборола собі незалежність від радянського ярма у кінці ХХ ст. це стало ключовою передумовою складання між двома державами дружніх дипломатичних відносин, які підтверджені чисельними двосторонніми договорами про співробітництво у суспільно-політичній, соціально-економічній, культурній та в інших сферах. Метою дослідження є дослідження особливостей становлення та подальшого розвитку україно-естонських відносин з 1991 року до 2021 року.Естонія є надійний партнер та союзник України. Естонія та Україна підписали 72 двосторонні угоди про співпрацю та дружбу.Ключовими напрямками співпраці між Естонією й Україною є: сприяння зміцненню демократії; розвиток торгівельних зв’язків; запровадження електронного урядування та належного врядування; розвиток цифровізації, кібербезпеки в нашій державі; підтримка бізнес-середовища; підвищення якості освіти; гуманітарна та військова допомога Україні.Естонія сприяє вступу України в НАТО та до Європейського Союзу. З метою підтримки демократичного розвитку в Україні Естонія підписала ряд двосторонніх договорів із іншими державами.Поглиблення тісної співпраці між Естонією й Україною та врахування естонського досвіду у сфері електронного урядування дозволило реалізувати в нашій країні проекти «Держава в смартфоні» та Trembita. Запровадження цих проектів в нашій державі сприяли прискоренню процесу впровадження електронних послуг; подоланню негативних проявів корупції при наданні публічних послуг; створенню умов для розвитку належного врядування.
3
Щур, М. "Україна 1991 року стала продовженням Акту про Незалежність України." Історія та правознавство, no. 22/24 (554/556), серпень 2019 р. (2019): 33–34.
Find full text
4
Щур, М. "Україна 1991 року стала продовженням Акту про Незалежність України." Історія та правознавство, no. 22/24 (554/556), серпень 2019 р. (2019): 33–34.
Find full text
5
Шевченко, А. Є. "Незалежність України: ретроспективний аналіз, сучасність, перспектива." Бюлетень Міністерства юстиції України, no. 8, серпень (2016): 06–08.
Find full text
6
Капітоненко, М. Г. "Незалежність Косова як виклик для України." Актуальні проблеми міжнародних відносин, Вип. 73, ч. 1 (2008): 24–27.
Find full text
7
Юрківський, Олександр Йосипович, and Людмила Вікторівна Каленчук. "Принципи оподаткування при формуванні податкових систем України та Польщі." Економіка, управління та адміністрування, no. 3(97) (October 13, 2021): 18–22. http://dx.doi.org/10.26642/ema-2021-3(97)-18-22.
Full textAbstract:
Глобалізація та інтернаціоналізація економічних відносин вимагає як формування нових, так і посилення діючих інструментів забезпечення конкурентних переваг власної економіки. Серед базових внутрішніх інструментів впливу на соціально-економічні, екологічні проблеми країни та країн-партнерів є податки й інші обов’язкові податкові платежі. Польща та Україна відновили власну незалежність одночасно на початку 90-х років XX століття і урядами країн приділялася значна увага використанню податків у реформуванні власних економічних моделей. Податки в Польщі стали елементом політики «шокової терапії», в Україні активно використовувалися урядами при послідовному реформуванні національної економіки до ринкових умов господарювання. Податки стали базовим інструментом бюджетно-податкової політики України та Польщі, однак ефективність використання виявилася різною з огляду на макроекономічні показники розвитку обох держав, соціального розвитку.
8
Василик, І. "Адвокати-президенти у боротьбі за незалежність України." Вісник Національної асоціації адвокатів України, no. 4 (52), квітень (2019): 60–64.
Find full text
9
Василик, І. "Адвокати-президенти у боротьбі за незалежність України." Вісник Національної асоціації адвокатів України, no. 4 (52), квітень (2019): 60–64.
Find full text
10
Mykhaliuk, Nazar. "Україна на шляху до європейської інтеграції: уроки з досвіду Польщі." Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, no. 2 (May 29, 2017): 43–54. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2017-02-43-54.
Full textAbstract:
Завданням статті є висвітлити основні етапи на шляху до європейської інтеграції Польщі, проаналізувати головні особливості кроків Польщі на шляху до європейської інтеграції, висвітлити успішний досвід інтеграції України до Ради Європи. Також у статті проаналізовано сучасні настрої населення щодо майбутніх перспектив України. Встановлено, що підтримка незалежності України населенням починаючи із 1991 року в падала до 2016 року – понад 90% населення підтримувало незалежність у 1991 році; близько 47% населення підтримувало незалежність у 2011 році; понад 87% населення підтримувало незалежність у 2016 році. Проаналізовано та охарактеризовано основні організації, до яких вступала Польща на шляху до Європейського Союзу, зокрема, у 1991 Польща стала повноцінним членом Ради Європи; 1991 року створено «Вишеградське об’єднання» та «Комітет розвитку франко-германопольської співпраці» Центральноєвропейська Ініціатива, Рада Держав Балтійського моря; у 1999 році початок членства Польщі у НАТО. Висвітлено проблемні питання для України на шляху європейської інтеграції. Проаналізовано та висвітлено основні етапи формування та зміни законодавства України відповідно до вимог Ради Європи. Використовувалися наступні методи дослідження як порівняльний метод, ретроспективний метод, науковий метод, метод контент-аналізу. В результаті було досягнуто висновків, що досвід Польщі може слугувати як загальним прикладом, так і дорожньою картою для європейської інтеграції України, адже Польща, маючи однакове соціально-економічне, політичне становище як і України, змогла пройти увесь шлях та стати дійсним членом Європейського Союзу, в той час як в України ще довгий шлях попереду. Рамки дослідження охоплюють останнє десятиліття ХХ століття та початок ХХІ століття. Результати дослідження можуть бути використані при формування національної стратегії європейської інтеграції, зовнішньої політики України та для навчальних матеріалів, посібників.
11
Латковська, Т. А. "ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 22 (November 8, 2019): 62–71. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v22i0.591.
Full textAbstract:
Статтю присвячено висвітленню проблем реформування податкової системи України, ефективне функціонування якої детермінує фінансову незалежність будь-якої держави, створює умови для розвитку економіки та бізнесу і є однією з основних та визначальних складників діяльності держави.
12
Кожевнікова, А. "Засоби захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту." Юридичний вісник, no. 2 (August 26, 2020): 233–42. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1728.
Full textAbstract:
Статтю присвячено дослідженню засобів захисту прав людини в умовах російсько-українського конфлікту.
Поява нових прав та свобод людини і громадянина завжди є викликом для країни їх громадянства. Анексія, окупація українських територій, військова агресія Російської Федерації змусили Україну реагувати на проблеми громадян України, що постраждали внаслідок російсько-українського конфлікту. І досі механізм правового захисту громадян не є ідеальним ні з погляду законодавства, ні з погляду практики. І проблема не лише у недоліках діяльності суб'єктів такого захисту, що виконують функції держави, а й у тих умовах, у яких Україна змушена була реагувати (і реагує досі) на зухвале порушення основоположних прав та свобод її громадян. Хоча права і свободи діють безпосередньо, не можна говорити про те, що не потрібно створювати механізм для їх захисту. Потреба в правозахис-ному механізмі зростає, коли права порушуються, саме тому запропоновано дану наукову публікацію. Окрім діяльності органів держави щодо захисту прав громадян, правозахис-ний механізм включає у себе боротьбу самих громадян за втілення в життя наданих їм законодавством прав та свобод.
Кожен громадянин повинен мати можливість вільно вибрати спосіб захисту своїх порушених прав. При цьому він повинен бути впевнений у тому, що держава гарантує рівну можливість скористатися цими способами захисту. Це є, в першу чергу, і викликом самій державі тримати оборону, стримувати військову агресію та водночас здійснювати захист прав та свобод своїх громадян. В іншому разі прагнення України до демократії, законності, свободи, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри.
У цій роботі аналізується державний захист як основний захист прав особи органами публічної влади.
Верховна Рада України (далі -ВРУ). Представницький характер парламенту полягає у тому, що цей орган є виразником інтересів та волі народу, який складається з усієї сукупності громадян держави. Звідси - позначення парламенту як народного (національного) представництва. Для функціонування системи народного представництва необхідно, щоб депутати відображали політичні настрої та інтереси країни; вони мають керуватися її волею. Установлено, що представницька функція ВРУ здійснюється через реалізацію низки представницьких повноважень, до яких, зокрема, належить і визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики. ВРУ одна з перших законодавчо від-реагувала на загарбницькі дії з боку РФ, прийнявши низку нормативних актів, спрямованих на захист державного суверенітету, прав та свобод людини і громадянина.
Проаналізовано, що політичний напрям діяльності Верховної Ради України має на меті: демократизацію політичних відносин, удосконалення інститутів політичної системи, забезпечення ефективного управління суспільними та державними процесами, підвищення рівня політичної свідомості та правової культури суспільства, створення умов, необхідних для реалізації прав і свобод людини та громадянина, тощо.
Отже, у цій статті звернулися до питання національної ідеї і задалися питанням, хто повинен стати її головним гарантом. Відповідь єдина - Президент України. Більше того, саме Президент України (і йдеться зараз не про прізвище, а про посаду) повинен розробити законопроєкт «Про національну ідею України» та винести його на всеукраїнський референдум. Щодо змісту самої національної ідеї, то, на нашу думку, вона сформувалася виходячи із реалій сьогодення, і, як би примітивно це не звучало, це має бути незалежність України. За результатами дослідження констатовано, що навіть якщо сподіватися, що збройний конфлікт із Російською Федерацією завершиться, то в практичному сенсі на роки ще залишиться завдання з відновлення української незалежності, а в теоретичному - без незалежності ми не можемо говорити ні про національну єдність, ні про подальший розвиток, ні про дієвий механізм правового захисту своїх громадян. І парадокс у тому, що, здобувши державну незалежність, національна ідея переходить у нову фазу - розбудови, розвитку, курс на що останніми роками активно веде Україна. А зараз нам знову потрібно відвойовувати незалежність.
Таким чином, кінцева мета діяльності демократичної правової держави полягає у забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. У статті встановлено: соціальна зумовленість досягнення цієї мети нерозривно пов'язана з обов'язком держави створювати систему захисту прав і свобод, а також установлювати чіткі юридичні процедури такого захисту. Україні потрібні нові проєкти прогресивної спрямованості.
13
ГНАТОВСЬКИЙ, МИКОЛА. "Судовий фронт збройного конфлікту між Україною та Російською Федерацією." Право України, no. 2020/12 (2020): 74. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-074.
Full textAbstract:
Збройний конфлікт між Російською Федерацією (РФ) та Україною, який розпочався у 2014 р., коли Росія окупувала й оголосила про анексію Криму, та продовжився відкритими військовими діями, що призвели до численних жертв і сотень тисяч переміщених осіб у Донецькій та Луганській областях України, продовжується досі. Зважаючи на те що Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй (ООН) було важко домогтися рішучих дій, оскільки держава-агресорка є однією з її постійних членів, наділених правом вето, Україна зверталася до міжнародних судів у пошуках справедливості. У статті розглядаються невід’ємні труднощі, пов’язані з прагненням України встановити справедливість у міжнародних судах. У роздробленій системі міжнародних судових установ Україна могла подати судові позови у різних судах, залежно від їх юрисдикції. Ця стаття звертає особливу увагу справі Міжнародного суду ООН “Україна проти Росії” щодо застосування Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. У 2019 р. Міжнародний суд ООН вирішив, що він має юрисдикцію розглядати справу по суті стосовно обох конвенцій, що стало великим успіхом судових розглядів України в міжнародних судах. Стверджується, що звернення до “Світового суду” стосовно певних міжнародно-протиправних дій, скоєних РФ у контексті її нападу на територіальну цілісність і політичну незалежність України, не слід сприймати ні як прояв слабкості, ні як зло-вживання міжнародним правосуддям. Майбутнє рішення Міжнародного суду ООН, яке охоплює лише деякі аспекти ситуації, зафіксує хронологію подій та певні причинно-наслідкові зв’язки та, серед іншого, значно обмежить можливість виправдати агресивні дії Росії. Делегітимізація міжнародно-протиправних актів повинна сприяти відновленню самих основ міжнародного правопорядку, підірваного війною Росії проти України.
14
Балюк, Валентин. "Україна в політиці Канади у контексті російської агресії." Історико-політичні проблеми сучасного світу, no. 42 (February 23, 2021): 11–26. http://dx.doi.org/10.31861/mhpi2020.42.11-26.
Full textAbstract:
Канадсько-українські стосунки мають певні особливості у зв’язку з тим, що у Країні кленового листка, як інколи називають Канаду, значний відсоток громадян має українське походження. Суспільна мобільність канадців українського походження здавен змушує владу усіх рівнів рахуватися з їх поставою. В цілому, Канада щонайменше після Другої світової війни постійно намагалась підтримати справу унезалежнення України, тобто виходу її із складу Радянського Союзу, діючи безумовно в рамках міжнародного права. Розпад СРСР сприяв виходові України на міжнародну арену як окремої, незалежної від Росії держави. До речі, першою незалежність визнала Польща, що сталося 2 грудня 1991 року. Того самого дня це учинила і Канада, але на шість годин пізніше. З того часу минуло 30 років, протягом яких Україна здобула визнання у світі. Поза будь-яким сумнівом, її взаємини з Канадою є суттєвим підпір’ям того визнання. Автором статті підраховано, що обидві держави підписали понад 50 документів, які регулюють їх взаємини. На думку автора, наявність незалежності суверенної України є передусім важливим чинником для європейської безпеки, чому сприяють сучасні канадсько-українські стосунки. Автор статті зауважує, що вони визнаються як особливе партнерство. Для прикладу посилається на деякі з них. Зокрема, згадує Декларацію про особливе партнерство, підписану ще 1994 року, яку двічі пролонговано – у 2001, 2008 роках. Загалом, у статті проаналізовано канадсько-українські стосунки від їх започаткування по 2018 рік включно. В ній виділено їх два етапи – до 2014 року і після агресії РФ проти України. Окремо автор виділив основну складову своєї наукової розвідки щодо ставлення Канади до російської агресії проти України протягом усіх років. Положення статті аргументуються відповідними документами канадсько-українського походження. Крім названої Декларації – це Угода про дружбу та співпрацю між Україною та Канадою, датована 1994 роком. Документом обидві сторони підтвердили приверженість демократичним цінностям і засадам ринкового господарювання. В ньому також визначено розвиток співпраці у сферах політичній, безпековій, економічній, суспільній та культурній. Оскільки стаття присвячена двостороннім взаєминам обох держав у надзвичайно скрутних для України умовах, пов’язаних з російською агресією проти неї, то у статті чимало сказано про саму агресію, про допомогу Україні щодо її відбиття, реакцію міжнародної спільноти на неї. Для цього залучено двосторонній документ від 3 квітня 2017 року Порозуміння про співпрацю в галузі оборони. У статті наголошується на підтримці Канадою демократичних і ринкових реформ в Україні. Щоправда, автор звертає увагу на те, що обсяги торгівельних обмінів і рівень взаємних інвестицій наразі залишають бажати кращого. Тим не менше, влада і канадське суспільство надали істотну підтримку Україні під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Влада в Оттаві засудила агресію Росії проти України, приєднуючись до політики санкцій західних країн. Окрім підтримання справи продажу Україні летальної зброї, Оттава чітко висловилася проти анексії Росією Криму і дестабілізації ситуації на Донбасі. Передусім Канада підтримує Україну дипломатичними заходами, а також у здійсненні економічних реформ, в посиленні системи державної безпеки.
15
Семененко, Андрій. "УГС / УРП в боротьбі за незалежність України (1988-1991)." Українознавство, no. 3 (2007): 82–87.
Find full text
16
Примушко, Наталія. "НЕВІДОМІ УЧАСНИКИ БОЮ ПІД КРУТАМИ — ПЕРШІ БОРЦІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ." Воєнно-історичний вісник 41, no. 3 (January 18, 2022): 49–59. http://dx.doi.org/10.33099/2707-1383-2021-41-3-49-59.
Full textAbstract:
У статті набуло подальшого розвитку питання уточнення списку учасників бою під Крутами 29 січня 1918 року, які пройнялися національною ідеєю і стали борцями за свободу й незалежність Української держави. Їхню участь у бою та біографічні дані встановлено на основі таких посвідок локальної історії, як листи й усні розповіді родичів, знайомих, односельців (епістолярні джерела), що надійшли до Меморіального комплексу «Пам’яті героїв Крут» (далі — МК «ПГК») у період з 2013 по 2020 роки з різних куточків України, зокрема Дрого- бича, Харкова, Конотопа, Чернігова. Інформатори ділилися спогадами й переказами про родичів чи односельців і їхню участь у знаковому (історичному) бою під Крутами. Така робота є позитивним досвідом МК «ПГК», завдяки якому сформовано список нововиявлених учасників бою під Крутами 29 січня 1918 року, що є базою для подальших наукових досліджень.
Ключові слова: філія Національного військово-історичного музею України — Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут», учасники бою під Крутами, борці за незалежність, юні герої.
17
КУЯН, ІРИНА. "Ідеї суверенної і незалежної держави в контексті національної ідеї України." Право України, no. 2021/02 (2021): 63. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-063.
Full textAbstract:
В останні роки в Україні все частіше виникає питання змісту національної ідеї, що, думається, відтворює запит суспільства щодо осмислення шляхів розвитку та напрямів модернізації держави, підвищення її ефективності перед викликами сучасності, посилення гарантій суверенітету та визначення дороговказу розвою державності в Україні. Це питання безпосередньо стосується характеру зв’язку національної ідеї і юридичної доктрини, який, на нашу думку, детермінований діалектикою політики і права, та є конститутивним для суспільства фактором. Тому необхідне глибоке розуміння ідеї суверенітету, сутності характеристик суверенності і незалежності держави як моделі та проєкту формування змісту і напрямів державної політики. Метою статті є наукове осмислення характеристик України як суверенної і незалежної держави, що має значення для розуміння національної ідеї як політико-правового орієнтиру при здійсненні реформ у державі. Акцентовано, що ознаки державного суверенітету утверджено в Декларації про державний суверенітету України (1990 р.), а в Конституції України нашу державу визначено суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою. Виходячи з розуміння сутності суверенітету як властивості певного суб’єкта щодо володіння верховною владою, виводиться його теоретична конструкція – родового і видових понять (народного, національного і державного) суверенітету. Підкреслено, що вказаний політико-правовий феномен має об’єктивно-суб’єктивну природу та виявляється як результат матеріальних процесів і вольове правове відношення. Визначено зміст верховенства влади народу, нації та держави як виключних суб’єктів суверенітету. Народний суверенітет розуміється як об’єктивно надана властивість народу володіти верховенством своєї влади, що ґрунтується на його інтересах і волі та реалізується у його правах на державотворення, на зміну конституційного ладу, на участь у формуванні й функціонуванні держави та її органів. Зміст поняття національного суверенітету як властивості нації володіти верховенством влади ґрунтується на розумінні нації як особливої форми життєдіяльності суспільства, як спільноти, яка формує загальні потреби, інтереси та загальну волю. Наголошено, що, за змістом преамбули Конституції України, право на самовизначення належить українській нації, усьому українському народу. Акцентовано, що реалізація суверенітету України на засадах, визначених у Конституції України, значною мірою залежить від повноти законодавчого регулювання, розвитку цих засад у національному законодавстві. Похідним від народного є державний суверенітет. Конституція утверджує Україну як суверенну державу, визначає основні її атрибути і символи, суб’єктів, уповноважених реалізовувати владу та забезпечувати загальнонародний, загальнодержавний інтерес. Суверенітет, суверенність – ознака іманентно притаманна державі як формі політичної і правової організації суспільства. Державний суверенітет – це властивість держави як публічної політикоправової організації володіти в межах відповідної території верховенством, незалежністю, повнотою, самостійністю і єдністю своєї влади, що ґрунтується на інтересах і волі народу та закріплена в правових формах. Ключовою ознакою державної влади є верховенство. Верховенство державної влади і незалежність влади та держави є найважливішими ознаками державного суверенітету. Верховенство як ключова характеристика державної влади в Основному Законі України виражена насамперед через принцип “верховенства права”. У цьому контексті наголошено на ієрархії юридичної сили Конституції і законів України в системі нормативно-правового регулювання суспільних відносин. Аргументовано, що суверенна державність України у доктринальному сенсі передбачає у своїй основі класичну модель взаємозв’язку народного, національного і державного суверенітету. А втілений у Конституції України принцип суверенітету народу, нації й держави встановлює правило, яке повинно наповнюватися змістом усією системою конституційного законодавства та враховуватися при здійсненні державних реформ на науковому підґрунті юридичної доктрини.
18
Янушевич, Я. В. "ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІНСЬКОГО ВПЛИВУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ НА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ, ЩО СКЛАДАЮТЬСЯ У СФЕРІ ОПОДАТКУВАННЯ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 11, 2021): 167–71. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).711.
Full textAbstract:
Янушевич Я. В. Особливості управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. - Стаття.
У статті розглянуто теоретико-правові засади управлінського впливу Президента України на суспільні відносини, що складаються у сфері оподаткування. Встановлено, що детальне вивчення правового статусу Президента України дає підстави розцінювати його не лише в контексті представника інституту президенства, а ще і як повноцінного суб’єкта публічної адміністрації.
Акцентовано увагу на тому, що ціннісно-функціональне призначення Президента України в державі та суспільстві розкривається через його місце в системі державної влади України і визначається такими характеристиками: у системі поділу державної влади не належить ані до законодавчої, ані до виконавчої, ані до судової влади, займаючи особливе самостійне місце в державному механізмі, але за змістом своїх повноважень Президент України є найбільш наближеним до виконавчої влади; влада Президента України є похідною від влади народу України, який є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні, що забезпечує формальну незалежність Президента України від інших вищих органів державної влади; забезпечує єдність державної влади і державної політики, цілісність державного механізму; є рівноправним суб’єктом у системі державної влади; зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, які передбачено Конституцією та законами України.
Доведено, що Президент України в інституційному механізмі забезпечення сфери оподаткування займає особливе місце, адже є суб’єктом, якого не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, але якого наділено окремими повноваженнями щодо забезпечення управлінського впливу у вказаній сфері, здійснює інституційне забезпечення сфери оподаткування на загальнодержавному рівні.
19
Семененко, А. І. "Українська студентська спілка у боротьбі за незалежність України (1989-1991)." Наука. Релігія. Суспільство, no. 3 (2007): 63–70.
Find full text
20
Попик, Н. "Студентський рух України в умовах змагання за її державну незалежність." Наукові записки з української історії, Вип. 44 (2018): 99–104.
Find full text
21
Семененко, А. І. "Українська студентська спілка у боротьбі за незалежність України (1989-1991)." Наука. Релігія. Суспільство, no. 3 (2007): 63–70.
Find full text
22
Заїка, Наталія, and Леся Гладун. "ВИСТАВКОВІ ПРОЄКТИ ДО ДНЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОГО ЗАПОВІДНИКА «ПЕРЕЯСЛАВ»." Litopys Volyni, no. 24 (July 9, 2021): 88–92. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.14.
Full textAbstract:
Українські процеси боротьби за незалежність 20-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. набирають нових обертів. Події 2013–2014 рр. кинули виклик пострадянській системі, суттєво змінили українське суспільство, його культурні, духовні, політичні цінності. На тлі цих історичних подій ідея соборності України стала ключовою. Актуалізація питання соборності досить чітко простежується в посилах політиків, науковців, аналітиків, діяльності наукових та освітніх закладів. Саме тому Національний історико-етнографічний заповідник «Пере- яслав» започаткував низку національно-патріотичних заходів. У статті автори на основі виставкових проєктів Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» висвітлюють роль переяславців у державотворчих процесах нової та новітньої історії України. Відкриття щорічних виставок приурочувалося до Дня Соборності України. Виставки проходили в межах заповідника та інших закладах міста Переяслава упродовж 2015–2021 рр. Структура експозицій вибудовувалася відповідно до принципів історичної достеменності та хронологічної послідовності показу етапів боротьби за незалежність і соборність держави: Українська революція 1917–1921 рр., Революція Гідності 2013–2014 рр., російсько-українська війна на сході України. Територіально більшість виставкових наративів пов’язані з Переяславом – документи із фондів Заповідника періоду Української Народної Революції 1917–1921 рр., які доповнені автентичними речами учасників революційних подій початку ХХІ ст. та матеріалами із зони військових дій на сході України. Основна мета статті – розкрити проблематику поєднання виставкової та інших форм просвітницької діяльності Заповідника через принципи історичної достеменності та хронологічної послідовності. Загалом авторами представлено та узагальнено, що такий проєкт має позитивний резонанс у суспільстві і нині в умо- вах війни є особливо актуальним. Наголошується, що ідеологія виставкових проєктів є наріжною у формуванні європейської ідентичності, а отже, має важливе значення для інтеграції України до Європи.
23
Wojcieszak, Lukasz. "Значення та перспективи польськоукраїнського співробітництва в галузі нафтової безпеки в контексті імплементації трубопроводу Броди-Аданово." Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, no. 2 (May 29, 2017): 187–95. http://dx.doi.org/10.29038/2524-2679-2017-02-187-195.
Full textAbstract:
У роботі розглядаються проблеми безпеки нафти у відносинах між Польщею та Україною. Ключовою проблемою в цих відносинах є будівництво газопроводу, що зв'язує Броди та Адамово. Ці інвестиції вважаються ключовими для енергетичної стратегії та диверсифікації напрямків постачання нафти, однак його економічний сенс та економічна ефективність є сумнівними. У документі представлені як причини цієї інвестиції, так і потенційні вигоди від її впровадження, а також слабкі сторони проекту та можливі перспективи її проведення. За словами автора, сумнівно, чи достатня кількість нафти буде проходити через запланований трубопровід, щоб зробити ці інвестиції вигідними. Зокрема, проблематично забезпечити надійне та стабільне постачання сировини. Проте останнім часом все більший інтерес викликає експорт нафти через територію України з Азербайджану, що має багаті родовища сировини. З метою підвищення енергетичної безпеки Польщі та України необхідно створити нові шляхи постачання вуглеводнів. Польща та Україна повинні скористатися геополітичними позиціями своїх держав, розглядаючи як економічні, так і політичні детермінанти. Газопровід Броди – Адамово, крім своєї першої і основної функції, підвищив би енергетичну незалежність Європи та Прибалтики від Росії. Україна теж залишилася б у виграші, адже у кризових ситуаціях газопровід можна використовувати у реверсному напрямку, забезпечуючи регіон нафтопродуктами з Балтійського і Північного морів. Газопровід міг би слугувати козирем у відносинах з Росією. У швидко мінливої реальності, яку можна назвати варіантом постачання нафти з Ірану, важливо забезпечити різноманітні інструменти та альтернативи для збільшення гнучкості. Хоча економічна складова використання газопроводу Броди – Адамово породжує сумніви, все ж його доля залишається невирішеною через постійні зміни в енергетичних стосунках сучасного світу. Реалізацію проекту варто теж розглядати з точки зору прагнення Польщі та України до енергетичної незалежності від Росії, яка залишається ключовим регіональним транспортером нафтопродуктів.
24
Филь, О. М. "Тут вічно звучатимуть їх імена… Меморіальний комплекс Міністерства оборони України." Воєнно-історичний вісник 38, no. 4 (December 2, 2020): 54–61. http://dx.doi.org/10.33099/2707-1383-2020-38-4-54-61.
Full textAbstract:
У статті вперше досліджено та проаналізовано діяльність Меморіального комплексу Міністерства оборони України, як єдиного місця в країні, де зібрані та назавжди вписані до історії імена загиблих захисників держави. Автор, користуючись, у першу чергу, матеріалом, зібраним, опрацьованим та оприлюдненим співробітниками Національного військово-історичного музею України під час підготовки до відкриття Меморіального комплексу, а також однотипними, здебільшого репортажними та інформаційними публікаціями в ЗМІ, що з’являлися під час проведення офіційних заходів, не тільки досить ґрунтовно та детально висвітлює діяльність цього унікального меморіального закладу, але й відзначає його роль, як важливого чинника національної ідентичності та місця збереження в національній пам’яті жертовності і подвигу українських військовиків, які віддали життя, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави від російського агресора.
Ключові слова: Меморіальний комплекс, Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Зала пам’яті, Книга пам’яті.
25
Пащенко, В. "Патріарх Володимир (Василь Романюк) : в"язень совісті, борець за незалежність України." Рідний край, no. 2 (21) (2009): 210–18.
Find full text
26
ХОТИНСЬКА-НОР, ОКСАНА. "Дисциплінарна відповідальність vs незалежність судді: у пошуках балансу." Право України, no. 2018/03 (2018): 110. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-110.
Full textAbstract:
Однією з фундаментальних гарантій справедливого судового розгляду, а отже, важливою гарантією верховенства права, є незалежність суддів, що забезпечується завдяки низці законодавчо встановлених приписів. Механізм реалізанцепту незалежності суддів є складноструктурованим, передбачає сукупність елементів, що є різними за своїм змістом і характером. Чільне місце у ньому посідає спеціальний порядок притягнення суддів до відповідальності. Проте показники у цій сфері відображають не лише рівень суддівської незалежності в державі, а й ефективність функціонування судової влади, рівень суспільної довіри до неї. Остання вимагає наявності розумного балансу між незалежністю та підзвітністю представників суддівського корпусу, формою виразу якої є їхня юридична, зокрема, дисциплінарна відповідальність. Оновлення законодавства у сфері судової влади засвідчило зміну підходів у питанні притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Оскільки дисциплінарна відповідальність суддів завжди балансує із забезпеченням їхньої незалежності, гостро постає проблема наявності належних пересторог перетворення її на засіб тиску. Мета статті полягає у тому, аби на основі системного аналізу положень чинного законодавства з’ясувати питання, чи на сучасному етапі судової реформи досягнуто балансу у сфері забезпечення незалежності суддів і притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Встановлено, що порівняно з попередніми періодами судової реформи, нинішній відрізняється “суворістю” запроваджених змін у сфері нормативного регулювання притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Зокрема, логіко-структурний і системний методи аналізу окремих положень чинного Закону України “Про судоустрій і статус суддів” дали змогу дійти висновку про невичерпність підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, а також, що більшість із них передбачають можливість застосування найсуворішого виду дисциплінарного стягнення – подання про звільнення судді з посади. У процесі дослідження класифіковано дисциплінарні стягнення: 1) за структурою: прості і складні; 2) за ступенем впливу на можливість здійснювати повноваження судді: такі, що не впливають на здійснення суддею правосуддя, та такі, що спричиняють наслідки, які позбавлять суддю можливості здійснювати правосуддя. Окремо увагу звернуто на такий вид дисциплінарного стягнення, як подання про переведення судді до суду нижчого рівня, існування якого, на думку автора, суперечить положенням про єдиний статус судді. Запроваджена в Україні модель дисциплінарної відповідальності суддів містить у собі високі ризики загрози їх незалежності. Тому пошук необхідного у цій сфері балансу триває.
27
Strishenez, Mykola, Olena Pavlova, and Kostiantyn Pavlov. "ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ ТА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА І. С. МАЗЕПИ." Economic journal of Lesya Ukrainka Volyn National University 2, no. 26 (June 30, 2021): 6–15. http://dx.doi.org/10.29038/2786-4618-2021-02-6-15.
Full textAbstract:
У статті розглянуто діяльність гетьмана І. С. Мазепи, його уряду, органів місцевого управління по ефективному розвиткові сільського господарства, ремісничого виробництва, різних видів міських і сільських промислів, зміцненню торговельно - економічних зв’язків як на території України, так і за її межами.
Вивчається зародження сільськогосподарського підприємництва на землях козацької старшини, мануфактурної промисловості: залізоплавильної, поташної, склоробної та селітроварної. Досліджуються козацькі та селянські господарства, організовані за фермерським зразком.
Відмічаються особливості формування нового господарського устрою в умовах жорстокої боротьби за незалежність України.
Висвітлюється сутність реформування аграрних відносин, організації та діяльності козацько- селянських господарств, сільськогосподарського підприємництва козацької старшини і зародження та розвиток мануфактурної промисловості.
28
С., Арсентьєва О. "ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ПІДҐРУНТЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА ФОРМУВАННЯ ГАЛУЗІ ТРУДОВОГО ПРАВА." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 1 (39) (April 21, 2020): 43–54. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-43-54.
Full textAbstract:
У статті досліджено питання історико-правового аспекту становлення й розвитку галузі трудового права. Проаналізовано нормативно-правові акти у сфері праці зі стародавніх часів й до сьогодення. Розглянуто різні періодизації, які висвітлюють історію формування та становлення галузі трудового права у різні часи, - під владою Австрійської та Російської імперії, за часів виборювання свого права на незалежність та встановлення на території України влади Центральної Ради, під владою Радянського Союзу і, зрештою, за часів незалежності України. Визначено головні історичні та правові особливості, які вплинули на розвиток трудового законодавства сучасної України та на цій підставі виокремлено періоди, які відображатимуть усі специфічні риси становлення та формування галузі трудового права нашої держави.
Ключові слова: галузь трудового права, норми трудового права, нормативно-правовий акт, трудове законодавство, трудові відносини, періодизація у галузі трудового права.
29
Naumenko, N. S. "Пріоритети нової енергетичної стратегії України у світлі європейського геополітичного вектора." Bulletin of the Dnipropetrovsk University. Series: Management of Innovations, no. 6 (July 1, 2016): 97. http://dx.doi.org/10.15421/191610.
Full textAbstract:
Актуальність проблеми наукового дослідження полягає в критичній енергетичній залежності України від зовнішніх джерел енергопостачання. Наявність більш ранніх науково-практичних підходів до питання про енергозаощадження не в повному обсязі розкриває можливості пошуку шляхів подальшої диверсифікації джерел енергозабезпечення. Тому перед українським урядом щорічно постає проблема вибору не лише закордонного експортера енергоносіїв, але й політико-економічного вектора руху країни. Необхідність приєднання України до європейських стратегічних документів з розробки і впровадження технологій у галузі відновлюваної енергетики нині досить актуальна.Мета написання статі – проаналізувати відповідність запропонованої оновленої версії Енергетичної стратегії всім видам відновлюваної енергетики з урахуванням потенціалу розвитку відновлюваних джерел енергії Україні. Автор у своєму дослідженні спирається на прогнозовані результати, яких прагнуть досягти країни ЄС-28 у практиці енерговідновлення й енергозабезпечення. Тим самим ці країни закріплюють власну енергетичну незалежність від деструктивних зовнішніх чинників (часто політичного характеру) з поступовою мінімізацією та подальшою відмовою від імпорту енергоносіїв.У статті розглянуто чинники, що сприяли приєднанню України до Директиви ЄС 2009/28/EC на шляху просування до технологій відновлюваної енергетики. Окреслено критичну оцінку переваг і недоліків оновленої Енергетичної стратегії України на тлі існуючої кризової ситуації в економіці країні. Згідно із пріоритетами оновленої Енергетичної стратегії України наведено прогнози обсягів відтворення енергетичних запасів і розглянуто можливість їх якнайшвидшого досягнення.Наукова новизна дослідження полягає в систематизації методологічних підходів до аналізу сучасного стану енергозабезпечувальних і відновлюваної складових відповідно до галузевих потреб економіки.Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості використання вітчизняними економістами матеріалів статті у сфері енергозаощадження та енергозабезпечення.
30
Миргород-Карпова, Валерія, and Катерина Корощенко. "ІСТОРІЯ ТА ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ РЕСТИТУЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ." Молодий вчений, no. 11 (99) (November 30, 2021): 315–18. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-11-99-69.
Full textAbstract:
Україна – країна з тисячолітньою історією. Кожний етап розвитку від трипільців до сьогодні несе за собою важливі події, політичні особливості, економічні злети і падіння, а також культурну спадщину. За свою історію Україна боролась за незалежність від країн-сусід, доводила свою ідентичність та намагалась створити окрему державу. Від заснування Києва (482 р.) до сьогодні пройшло 1539 років, 30 з яких Україна є незалежною країною. Цілком логічно, що ці 30 років українці намагаються відновити історію держави, вживають заходів для збереження будь-яких речових, писемних пам'яток та збирають, мов з пазлів повний хронологічний історичний шлях, який пройшла Україна. Музейні надбання, виставки, бібліотеки, приватні колекції мають багато незаповнених місць і не через те, що втрачені пам’ятки та цінності не можна вже відновити. По всьому світу у музеях можна віднайти клаптики української історії, проте, рано чи пізно, але кожна реліквія, кожна пам’ятка має повернутись на Батьківщину – до України. 24 серпня 2021 року в урочистій промові до Дня Незалежності Президент Володимир Зеленський проголосив: «Ми будемо повертати не тільки своїх, ми будемо повертати своє – це історичні і культурні цінності нашої держави, що перебувають за кордоном. Ми більше ніколи і нікому не подаруємо жодний камінчик нашої історії, ми не дамо окуповувати жодну сторінку нашої історії …. ». За 30 років незалежності було здійснено безліч маленьких кроків для повернення культурних цінностей – створювались органи, започатковувались реєстри, локальні проекти займались глобальною місією – повернення історії. Проте, органи закривали, реєстри не вели, а локальні проекти так і залишались на сторінках газет. Роботи у напрямі повернення культурних цінностей дуже багато, адже фактично з нуля необхідно будувати новий орган та нормативну базу, адже наразі це питання регулює один закон, а наявний орган, який би займався пошуком та поверненням втрачених пам'яток не проводить жодних дій у цьому напрямі.
31
Таланчук, П. "Незалежність України, як і власну гідність, громадянам необхідно захищати, навіть не вміючи." Світогляд, no. 4 (30) (2011): 12–16.
Find full text
32
Константий, Олександр Володимирович. "ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ПРАВОСУДДЯ." New Ukrainian Law, no. 1 (March 30, 2022): 103–8. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.15.
Full textAbstract:
У статті розглядаються питання сутності і завдань правосуддя. Указується, що визнання, ефективні реалізація і судовий захист прав і свобод людини є умовою існування правової держави в Україні. Зазначено, що тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України вперше на нормативному рівні закріплено незалежність судів від органів законодавчої і виконавчої влади. За часів СРСР суди не були відділеними від правоохоронних органів. Указано, що завдання роботи судів у цей період – охорона соціалістичного державного устрою, державної власності, покарання порушників законності. Установлено: за положеннями Конституції України, діяльність судів передбачає здійснення правосуддя. Під правосуддям пропонується розуміти реалізацію судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції, спрямованої на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, утвердження верховенства права процесуальної діяльності з вирішення юридичних спорів. Серед функцій судів виділено також вирішення питань обґрунтованості кримінального обвинувачення особи, здійснення судового контролю, забезпечення безспірних прав, підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, уніфікації судової практики. Наголошується, що здійснення правосуддя в умовах побудови в Україні правової держави вимагає, щоб суди в процесуальній діяльності керувалися потребами забезпечення дієвого захисту порушених прав і свобод людини. Правосуддям визнається гуманістичне, а не формальне застосування судами норм права. Правосуддя не є тотожним реалізації судової влади. До судової влади належать не тільки суди, а й утворені для організаційного, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та іншого забезпечення процесуальної діяльності судів державні органи.
33
Яцкевич, Дмитро Сергійович. "ІМУНІТЕТ СУДДІВ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ: ГАРАНТІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЧИ СПОСІБ УНИКНЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ?" New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 293–99. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.43.
Full textAbstract:
29 грудня 2020 року на підставі клопотання тимчасово виконуючого обов’язки Генерально- го прокурора України Президент України видав Указ № 607/2020 про відсторонення від поса- ди судді Конституційного Суду України Олександра Тупицького строком на два місяці. Таким чином, вперше в історії України Президент скористався повноваженнями, передбаченими час- тиною третьою статті 154 Кримінального процесуального кодексу України, у відношенні судді Конституційного Суду України. Цей крок викликав досить палкі дискусії в юридичній спільно- ті. Адже Конституція України не наділяє Президента правом «відсторонення від посади судді Конституційного Суду». Крім того, слід звернути увагу, що ні в Конституції України, ні в законі України «Про Конституційний Суд України», ні в регламенті Конституційного Суду не врегульо- вано питання тимчасового відсторонення від посади судді Конституційного Суду України. В умовах трансформації українського суспільства та системи державної влади Конститу- ційному Суду України належить вирішальна роль у забезпеченні верховенства Конституції, гарантуванні конституційного порядку та забезпеченні прав і свобод людини. Винятково важлива роль органу конституційного правосуддя зумовлює необхідність забезпечити його незалежність. Саме тому гарантії незалежності суддів Конституційного Суду України є вкрай важливим питанням сьогодення. Статтю присвячено аналізу інституту імунітету суддів Конституційного Суду України. Досліджується питання конституційності указу Президента України щодо тимчасового від- сторонення судді Конституційного Суду України від посади. Зосереджено увагу на імунітеті судді Конституційного Суду України в кримінальному провадженні. Проаналізовано чинне законодавство України щодо можливості застосування до судді Конституційного Суду України такого заходу забезпечення кримінального провадження, як відсторонення від посади, виявлено в ньому відповідні прогалини та суперечності.
34
Марущенко, Олександр. "МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ “ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА: РЕВОЛЮЦІЯ, ДЕРЖАВНІСТЬ, СОБОРНІСТЬ. До 100-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ЗУНР”." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", no. 31 (December 28, 2018): 209–11. http://dx.doi.org/10.15330/gal.31.209-211.
Full textAbstract:
Боротьба за незалежність України в ХХ столітті стала однією з найбільш величних сторінок в історії українського народу. Серед її важливих складових вагоме місце посідає героїчний чин творців і захисників Західно-Української Народної Республіки. Її виникнення у листопаді 1918 р., ухвалення 22 січня 1919 р. вікопомного Акту Злуки Української Народної Республіки і ЗУНР яскраво засвідчили державотворчі й соборницькі прагнення української нації, що залишаються актуальними й сьогодні, століття потому, в умовах складних для незалежної держави Україна внутрішніх і зовнішніх викликів.
Саме цими імперативами керувалися учасники міжнародної наукової конференції “Західно-Українська Народна Республіка: революція, державність, соборність”, яка працювала 30–31 жовтня 2018 р. в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів) та Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника і була присвячена 100-річчю з часу утворення ЗУНР. Її співорганізаторами стали також Івано-Франківська та Львівська обласні ради і державні адміністрації, академічні Інститути історії України, політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса, народознавства, Український інститут національної пам’яті, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Представницький характер цього наукового форуму був засвідчений широкою географією його учасників, які презентували Республіку Польща, Словацьку Республіку й наукові і навчальні установи з 23 міст України: Києва, Львова, Івано-Франківська, Харкова, Одеси. Ужгорода, Чернівців, Черкас, Луцька, Тернополя, Рівного, Миколаєва, Вінниці, Кам’янець-Подільського, Кривого Рогу, Маріуполя, Коломиї, Дрогобича, Мелітополя, Кременця, Галича, Бурштина, Тисмениці. На конференції було заявлено 207 тем доповідей і повідомлень, до участі в її роботі зголосилося 217 науковців, з них 59 докторів наук, професорів.
35
Danylyuk, Tatyana. "УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ПРИКАРПАТТЯ ЯК ЧИННИК НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ." Mountain School of Ukrainian Carpaty, no. 21 (November 27, 2019): 60–64. http://dx.doi.org/10.15330/msuc.2019.21.60-64.
Full textAbstract:
Українознавство, його складник народна педагогіка, зокрема усна народна творчість, слугують вагомим чинником виховання любові до рідного краю, малої Батьківщини, яка формує високі патріотичні почуття – любові до України, розуміння важливості не тільки любити рідну країну, а й уміти відстояти її незалежність тощо.
Цю проблему актуалізують базові державні документи (Закон України «Про освіту»; Закон України «Про позашкільну освіту»; Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді; Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних закладах; Концепція позашкільної освіти й виховання; Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року та ін.), у яких наголошується, що стрижнем системи виховання учнівства є національна ідея, патріотизм, що передбачають формування любові й готовності до захисту Батьківщини, громадянського обов’язку, інтересу і прагнення до збереження національної історії, культури, традицій та поваги до культурних цінностей інших народів.
Усна народна творчість, як i ввесь змiст навчання та виховання в початковій школi, здатна сприяти нацiонально- культурному вiдродженню України. Це стосується насамперед повернення тих культурних цiнностей Прикарпатського краю, які за доби радянського тоталітаризму активно не використовувалися в навчально-виховному процесі, нині вони спроможні збагатити освітній процес початкової школи своїм регіональним колоритом, стати важливим чинником формування та розвитку національної самосвiдомостi юних українцiв.
Мета дослідження – проаналізувати теоретичні засади використання засобів народознавства / гуцульщинознавства в навчально-виховному процесі сучасної початкової школи, схарактеризувати систему роботи з патріотичного виховання учнів Яворівської ЗОШ І-ІІІ ст. Косівського району Івано-Франківської області на уроках, позаурочній діяльності, позашкільній діяльності, спрямовану на створення етнонасиченого середовища.
36
Воробйова, Інна Вікторівна. "ІМІДЖ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ: ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ТА ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ." Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, no. 4 (December 9, 2021): 16–21. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.4.3.
Full textAbstract:
Статтю присвячено вивченню іміджу військовослужбовця Національної гвардії України. На основі власних досліджень, а саме вивчення і порівняння реального, ідеального і відбитого типів іміджу військовослужбовця Національної гвардії України, описаних за оцінками самих військовослужбовців, вивчення і порівняння ретроспективного, реального і ідеального типів іміджу військовослужбовців, що описані за оцінками цивільного населення, їхніх позитивних і негативних підтипів, наданих у період «Євромайдану» і у період проведення антитерористичної операції на сході України/ операції об’єднаних сил (АТО/ООС) визначено та обґрунтувано зміст структурних елементів іміджу військовослужбовця Національної гвардії України, виявлено особливості і механізми самого процесу його формування. Так, першоджерелом формування сприятливого іміджу військовослужбовця Національної гвардії України є його безпосередні особистісні характеристики та відповідний рівень їх розвитку (насамперед, вольових якостей особистості, ставлення до професійного обов’язку, до людей, професійних і соціальних норм, здатність контролювати власні емоційні прояви, «тактична» і політична незалежність), а також професійна і соціальна компетентність. Ефективна цілеспрямована діяльність щодо формування сприятливого іміджу військовослужбовця Національної гвардії України повинна бути організована із врахуванням основних змістових елементів іміджу, а також виходити з конкретної мети іміджу у вигляді ідеального уявлення результатів цього виду діяльності та обов’язково враховувати специфічні особливості і механізми власне процесу формування іміджу військовослужбовця Національної гвардії України. Адже сприятливий імідж у сучасних реаліях – необхідна складова частина розвитку будь-якої організації. Не виняток і Національна гвардія України.
37
Крутько, М. А. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ ТА МЕХАНІЗМ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, no. 29 (January 26, 2022): 123–28. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.724.
Full textAbstract:
Крутько М. А. Нормативно-правове регулювання фінансової безпеки держави та механізм її забезпечення в Україні. – Стаття. У статті визначено, що з моменту прийняття Декларації про незалежність Україна становилась як цілісна й незалежна держава, захист національних інтересів якої виступає пріоритетним завданням. У такому контексті встановлено значущість питань національ- ної безпеки, та економічної безпеки держави зокрема. Проведено дослідження питання нормативно-правового забезпечення фінансової безпеки, яке є актуальним, адже Україна, як і кожна держава, прагне до економічної стабільності й фінансової самостійності, що є важливим аспектом у розрізі трансформаційних і глобалізаційних викликів сьогодення. Доведено, що фінансово-економічна безпека держави напряму залежить від взаємо- узгодженої та налагодженої стабільно-працюючої фінансової системи. В умовах внутріш- ньої та зовнішньої економічної кризи існують фактори ризику, що слугують каталізатором негативних процесів у системі фінансової безпеки держави, задля боротьби з якими необ- хідно розробити дієвий механізм забезпечення порядку. Запропоновано найдієвіші заходи забезпечення фінансової безпеки України, якими виступають: 1) насамперед удосконалення нормативно-правової бази регулювання фінансової без- пеки країни шляхом прийняття спеціалізованого закону «Про основи фінансової безпеки України», разом з яким прийняти Концепцію та Стратегію фінансової безпеки держави, де визначити засади державної політики забезпечення фінансової складової частини націо- нальної економічної безпеки; 2) обов’язкове створення ефективного органу й системи заходів, спрямованих на бо- ротьбу з корупційною складовою частиною; 3) забезпечення залучення іноземних інвестицій шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату; 4) переймання іноземного досвіду забезпечення фінансової безпеки й імплементування міжнародних стандартів у національне законодавство; 5) створення умов для виходу коштів із тіньової економіки; 6) удосконалення регулювання кредитно-банківської системи. Визначено, що під час розробки зазначених регуляторно-забезпечуючих нормативних документів необхідно насамперед вивчити й запозичити досвід зарубіжних країн із вищим рівнем економічного й правового розвитку, імплементувати міжнародні стандарти у сфері забезпечення фінансової безпеки держави, а також приєднатися до міжнародних конвенцій досліджуваного напряму.
38
БЕРЕСТОВА, ІРИНА. "Висновок суду про суперечність закону Конституції України: ризики у процедурі звернення до Верховного Суду." Право України, no. 10/2018 (2018): 198. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-198.
Full textAbstract:
Головним моментом другого етапу судово-конституційної реформи в Україні можна вважати прийняття довгоочікуваних змін до процесуального законодавства (зокрема до Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, а також Кодексу адміністративного судочинства України), які набрали чинності 15 грудня 2017 р. із початку роботи Верховного Суду. Внесені зміни торкнулися також процедури звернення судів системи судоустрою до Верховного Суду у разі висновку перших щодо неконституційності законів, які мають бути застосовані до спірних відносин. У статті досліджується можливість особи (за допомогою міждисциплінарного, системного методів і методу моделювання) захистити порушене конституційне право у зв’язку із наявністю окремих положень законів, зміст яких не відповідає Конституції України, на її погляд, ще під час судового захисту у порядку цивільної юрисдикції. Мета статті полягає у тому, щоб дослідити переваги і ризики процедури звернення суду системи судоустрою до Верховного Суду у зв’язку із висновком суду, який розглядає справу, про неконституційність закону, що має застосовуватися до спірних відносин. Обґрунтовується фактичне введення презумпції неправового закону, підкреслюється ризик ослаблення прямої дії норм Конституції України, нівелювання конституційного принципу верховенства права й обов’язковості прийнятого судового рішення до виконання, а також порушення балансу поділу влади. Сформовано висновок, що нормативне закріплення подальших прямих процесуальних дій суду зі звернення до Пленуму Верховного Суду для вирішення питання про внесення у Конституційний Суд України (КСУ) подання про неконституційність закону, що відноситься до юрисдикції КСУ, за своєю суттю є неприйнятними і такими, що підривають незалежність ухваленого судом рішення і в подальшому призведуть до переоцінки цього рішення по суті у позапроцесуальному (квазіпроцесуальному) порядку. Такий висновок ґрунтується на тому, що Пленум Верховного Суду не є судовим органом, який переглядає справу по суті у процесуальному порядку. Констатується, що суд системи судоустрою нижчого рівня виступає неналежним суб’єктом для формування висновку про неконституційність закону, а не сумніву у цьому, про що вказує в конкретному рішенні суду по суті цивільного спору до відкриття конституційного провадження у цій справі
39
Тертична, Анна. "Часописи посольства УНР в Софії: інструмент промоції України в Болгарії." Український інформаційний простір, no. 2(8) (November 15, 2021): 209–18. http://dx.doi.org/10.31866/2616-7948.2(8).2021.245883.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню часописів посольства УНР в Софії. Обґрунтовується теза про те, що для перших українських дипломатів важливою місією стало відокремлення у свідомості болгар України від Росії, до якої болгарський народ почував деякий сентимент через допомогу в боротьбі за незалежність. Таким чином, перед першими українськими дипломатами постало складне завдання: представити ідентичність молодої української держави та забезпечення її розпізнавання на міжнародній арені.
У статті підкреслюється, що відчуваючи потребу бути незалежними у своїй роботі від редакторської політики окремих болгарських видань та необхідності вчасного реагування на розвиток подій в Україні та навколо неї, українські дипломати вирішили видавати неперіодичний часопис «Украинско Слово», який передував появі двотижневого часопису «Украинско-български Преглед». Усі випуски часопису «Украинско Слово» публікували огляди останніх подій в Україні, повідомлення про найважливіші публікації іноземної преси на українську тему, новини з «дипломатичного життя», підтвердження визнання самостійності УНР іноземними урядами та ін.
Окреслено, що редакційний комітет часопису «Украинско-български Преглед» ставив за мету ґрунтовно інформувати болгар про історію, культуру та літературу України, поширення думки авторитетних болгарських поетів та письменників про українсько-болгарські зв’язки. Крім того, в умовах недостатньої уваги болгарських ЗМІ до українського питання збільшувався обсяг новинного блоку.
З’ясовано, що дипломати посольства УНР вдалися до ідеї видання власного часопису як способу масової комунікації з болгарським суспільством. «Украинско-бьлграски Преглед» можна вважати прототипом сучасних інтернет-сторінок дипломатичних представництв та акаунтів у мережі Фейсбук, враховуючи подібність цілей та завдань, які стоять перед сучасною публічною та культурною дипломатією як її складником.
Зроблено висновок про те, що часопис «Украинско-български Преглед» є унікальним джерелом для міждисциплінарних досліджень відносин між Українською Народною Республікою, яка боролася за утвердження своєї державності та Царством Болгарія, керівництво якого мало готовність підтримати молоду країну в умовах складної геополітичної ситуації в Європі після закінчення Першої світової війни. Глибокий аналіз змісту публікацій журналу дозволить сучасним дослідникам глибше зрозуміти цей період українсько-болгарських міжкультурних взаємин, а також витоків офіційної публічної дипломатії між Україною та Болгарією.
40
Гудіма, Т., and О. Чабан. "ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ ПОСИЛЕННЯ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ." Financial and credit activity problems of theory and practice 4, no. 39 (September 10, 2021): 12–20. http://dx.doi.org/10.18371/fcaptp.v4i39.238589.
Full textAbstract:
Анотація. Проаналізовано функції Національного банку України і Банку Англії крізь призму викликів, що накладаються динамічним характером суспільства та процесами глобалізації. Висвітлено різний підхід України і Великобританії під час імплементації однакових положень Директиви (ЄС) 2015/2366 Європейського Парламенту і Ради від 25 листопада 2015 року про платіжні послуги на міжнародному ринку у внутрішнє законодавство. Доводиться, що наявність необмежених дискреційних повноважень у центрального банку може завдати негативного впливу на стимулювання фінансової стабільності й одночасне забезпечення функції наглядового органу, зокрема на ринку платіжних послуг. Обґрунтовано, що замість цього збалансована система, яка складається з низки повністю або частково незалежних один від одного фінансових установ та органів влади, повинна взаємодіяти за зрозумілими і прозорими правилами. Наголошується на невідповідності вітчизняних підходів правового регулювання діяльності центрального банку принципам, установленим європейськими вимогами, зокрема Директивою (ЄС) 2015/2366. Зокрема, законопроєкт «Про платіжні послуги» № 4364 від 12.11.2020 містить положення, які поєднують в особі Національного банку України повноваження регуляторного, наглядового органу та учасника ринку платіжних послуг. Крім того, широкі дискреційні повноваження центрального банку в Україні передбачають також деякі законодавчі функції. Зазначене не відповідає європейським принципам, правилу розподілу влади, несе загрози для фінансового ринку та фінансової стабільності країни в цілому. На підставі досвіду Великобританії аргументовано доцільність розмежування наглядових і регуляторних функцій, зокрема на ринку платіжних послуг, між різними інституціями та забезпечення їхньої постійної взаємодії. Саме такий підхід здатен урівноважити вплив центрального банку та інших органів на шляху до сприяння фінансовій стабільності економіки країни. Ключові слова: незалежність, платіжні послуги, дискреційні повноваження, імплементація, фінансова стабільність, нагляд, правове регулювання, європейські принципи. Формул: 0; рис.: 0; табл.: 0; бібл.: 22.
41
Добровольська, О., С. Москаленко, Г. Кучер, Г. Скорик, and Я. Мудра. "ДО ПРОБЛЕМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ COVID-19." Financial and credit activity problems of theory and practice 1, no. 42 (March 31, 2022): 335–41. http://dx.doi.org/10.55643/fcaptp.1.42.2022.3728.
Full textAbstract:
Анотація. Визначено основні проблеми, які виникають у публічному управлінні фінансово-економічною безпекою України в умовах пандемії COVID-19, можливі наслідки пандемії в аспекті впливу на економічну та національну безпеку. Завдання дослідження — дослідження впливу пандемії коронавірусної інфекції на фінансово-економічну систему України та світову економіку, аналіз загрози біологічного фактора на економічну та національну безпеку України. Предмет дослідження — аналіз проблем публічного управління фінансово-економічною безпекою України в умовах пандемії COVID-19, що є відгуком на актуальні питання для нашої країни: стагнація економіки, інфляція, невирішені проблеми, пов'язані зі зростанням цін на продовольчі товари та погіршенням геополітичної ситуації. Авторами доведено думку про те, що незалежність, стійкість, конкурентоспроможність національної економіки та фінансово-економічна безпека України, залежить, насамперед, від забезпечення економічної безпеки кожного її регіону. У статті авторами розроблено та обґрунтовано положення про те, що публічне управління фінансово-економічною безпекою України в умовах пандемії COVID-19 пов’язано зі зміцненням економічної безпеки регіонів, яке повинно базуватися на вдосконаленні державного регулювання економічного зростання шляхом створення нормативно-правових актів територіального та міжрегіонального планування, спрямованих на підтримання реального сектора економіки та розвиток перспективних технологій, що будуть дієвими в умовах пандемії COVID-19. У статті автори приділили увагу дослідженню теоретичного та практичного значення фінансово-економічної безпеки України та ефективного публічного управління у цій сфері, як невід'ємної складової національної безпеки нашої держави. Ключові слова: національна безпека, економічна безпека, публічне управління, фінансова безпека, пандемії COVID-19.
42
Галич, Олександр Андрійович. "Роман «Маруся» В. Шкляра як поєднання біографії з квазі-біографією." Літератури світу: поетика, ментальність і духовність 6 (September 25, 2015): 9–18. http://dx.doi.org/10.31812/world_lit.v6i0.1185.
Full textAbstract:
Героїня роману В. Шкляра Маруся постає як талановитий воєначальник, що бореться за незалежність України, незважаючи на численні перешкоди і труднощі, заради досягнення мети, за яку віддали життя її батько, брати, односельчани. Твір «Маруся» у тій частині, що стосується безпосередньо діяльності отамана, є цілком документальним, оскільки базується на мемуарних матеріалах і реальних фактах. Тут можна говорити про нього як про біографічний роман. Та ж сюжетна лінія, що пов’язує головну героїню з Мироном Гірняком, базується здебільшого на художньому вимислі й бурхливій фантазії автора. Тут можна впевнено говорити про квазі-біографію.
43
Кузьменко, О. В., and Г. В. Берченко. "Статус Конституційного Суду України як судового органу." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 18, 2020): 6–10. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.614.
Full textAbstract:
У статті розглянуто статус Конституційного Суду України як судового органу влади. Розкрито зміст дискусії між Гансом Кельзеном і Карлом Шміттом щодо природи конституційного суду. З'ясовано зміст і наслідки конституційної реформи 2016 року в частині статусу Конституційного Суду України. З'ясовано аргументи щодо відповідності Конституційного Суду України критеріям ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. Зроблено висновок про те, що шлях створення окремого конституційного суду, який був обраний в Європі внаслідок «перемоги» аргументів Ганса Кель-зена над аргументами Карла Шмітта, навряд чи варто піддавати ревізії. Така ревізія ставить під сумнів сам факт існування, авторитет і роль Конституційного Суду в механізмі захисту прав людини, а також юридичну силу його рішень, власну юрисдикцію, його інституційну незалежність, що забезпечується саме судовим статусом (за Кельзеном), створює невизначеність щодо місця в судовій системі шляхом потенційної конкуренції з Верховним Судом як «найвищим судом у системі судоустрою України» (ч. 3 ст. 125 Конституції в чинній редакції). Відповідне занепокоєння (щодо конкуренції з Верховним Судом) набуло свого конкретного вияву під час визнання останнім Конституційного Суду України політичним органом, а також заперечення Верховним Судом поширення на Конституційний Суд України ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. Визнання позасудового статусу Конституційного Суду України або ж його політичного, а не правового характеру принижує його роль і не сприяє злагодженому функціонуванню судових механізмів захисту прав людини. Європейський суд із прав людини неодноразово визнавав національні конституційні суди «судом, встановленим законом» саме в розумінні відповідної ст. 6 Конвенції. Судовий статус Конституційного Суду України не заперечувався Венеціанською комісією, навпаки - він схвалювався.
44
Kovalchuk, I. V., M. V. Slusar, and I. I. Kovalchuk. "АНАЛІЗ СТАНУ МОЛОЧНОГО СКОТАРСТВА УКРАЇНИ, ЯК ПЕРСПЕКТИВНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ." Bulletin of Sumy National Agrarian University. The series: Livestock, no. 4(39) (December 23, 2019): 63–67. http://dx.doi.org/10.32845/bsnau.lvst.2019.4.9.
Full textAbstract:
Об’єктом досліджень була галузь молочного скотарства України. Метою роботи було проаналізувати стан галузі молочного скотарства в Україні, визначення проблем та шляхів подолання кризового стану. Галузь молочного скотарства в Україні характеризується скороченням поголів’я худоби, зменшенням загального обсягу виробництва молока. Втрата молочних корів – це втрата стратегічних ресурсів, відновлення яких у найближчому майбутньому досить проблематичне. Тому стабілізація поголів’я і розвиток молочного скотарства повинні стати важливим пріоритетом аграрного виробництва. Тенденції структури виробництва молока засвідчують поступове нарощування його обсягів великими сільськогосподарськими підприємствами, що є позитивним з точки зору якості молока, економічної ефективності його виробництва. Основними напрямами розвитком молочного скотарства є зосередження уваги на розширенні виробництва молока у великих господарствах. Для підтримання необхідного рівня виробництва молочної сировини молокопереробні підприємства продовжуватимуть ініціювати і фінансувати незалежність країни у даному сегменті національного агропродовольчого ринку, а також захист його від неякісної імпортної продукції; контролювати дотримання екологічних нормативів і протиепідеміологічних заходів, особливо крупними товаровиробниками, що, як правило, розміщують свої виробництва поблизу великих населених пунктів. Основу молочного скотарства повинні становити вітчизняні породи, які за генетичним потенціалом знаходяться на рівні кращих європейських аналогів, а за якістю молока, плодючістю, тривалістю продуктивного використання їх переважають. Кількість і якість молочної сировини, що виробляється сьогодні в Україні, не відповідає вимогам ринку. Основними причинами цього є дрібнотоварність виробництва молока, концентрація його переважно у господарствах населення, постійне скорочення молочного поголів’я, низька ефективність селекційної роботи, дефіцит коштів для впровадження передових технологій годівлі, утримання та відтворення стада, відсутність економічних і соціальних стимулів покращення організації праці у молочному тваринництві, зокрема, низький рівень заробітної плати, несприятливі умови праці на селі тощо. Подальше поліпшення ситуації у молочному скотарстві вимагає державного стимулювання виробників шляхом підтримки їх діяльності.
45
Губський, Сергій. "Внесок інонаціональних військових формувань армії УНР (1918-1920 рр. ) у боротьбу за незалежність України." Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, Вип. 39 (2008): 233–47.
Find full text
46
Бойко, І. "Боротьба українського народу за державну незалежність у 1917 - 1921 рр. : уроки для сучасної України." Право України, no. 1 (2016): 182–91.
Find full text
47
Грабовська, І. "Українські еліти: конфлікт між «кочубеїзмом» і «мазепинством» (спроба філософсько-світоглядного аналізу)." Studies in history and philosophy of science and technology 29, no. 1 (February 4, 2021): 37–43. http://dx.doi.org/10.15421/272005.
Full textAbstract:
Розглянуто проблему вибору українських еліт крізь призму понять «кочубеїзму»/«мазепинства» в історичній ретроспективі та перспективі існування незалежної самостійної української держави. Під «мазепинством» у сучасному українському соціогуманітарному дискурсі мається на увазі рух за виборення свободи для України, позбавлення української держави будь-яких форм колоніальної та неоколоніальної залежності. У філософському плані ця проблема розглядається якнайширше як питання співвідношення Добра і Зла для власної Батьківщини і народу. Поняття «кочубеїзм» («кочубеївщина») вживається для означення схильності до національної зради та самозради, сервілізм, ментальна настанова до рабства та підкорення чужим володарям. «Кочубеївщина» розглядалась Є. Маланюком як найгірший прояв малоросійства. Під малоросійством Є. Маланюк розумів «завжди поразку, ганьбу», програш, меншовартість особистості і нації в цілому. Конфлікт між ідейними та світоглядними установками «кочубеїзму»/«мазепинства» є непримиренним. Проте робота із носіями цих ідей та світоглядних установок при певних умовах може привести як до позитивного для України як самостійної держави результату, так і до негативного. Зроблено висновок щодо необхідності рішучого вибору українством не лише європейськості, але і українськості задля збереження України та перемоги у боротьбі за власну свободу і незалежність.
48
ЩЕРБИНА, ВАЛЕНТИН, and ВІКТОРІЯ РЄЗНІКОВА. "Основні засади (принципи) господарського судочинства України." Право України, no. 2018/07 (2018): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-013.
Full textAbstract:
У статті, на основі положень Конституції України та нової редакції Госпо дарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), розкривається зміст основних засад (принципів) господарського судочинства України як загальних керівних положень, що визначають характер діяльності суду щодо здійснення судочинства в господарських відносинах. Зазначається, що оновлений ГПК України розширив коло основних засад господарського судочинства, зокрема завдяки таким принципам, як верховенство права, диспозитивність, пропорційність, розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення; цілком справедливо принципи судоустрою (здійснення правосуддя виключно судом, незалежність суддів, право на справедливий і поважний суд, мова судочинства і діловодства в судах тощо) ні Конституцією України, ні ГПК України не віднесені до принципів господарського судочинства. Водночас розтлумачується алогічність розміщення статей, у яких розкривається зміст зазначених принципів. У статті детально розкривається кожен із новітніх принципів господарського судочинства. Аналізується та висвітлюється досвід Європейського суду з прав людини щодо розуміння змісту зазначених принципів. Автори доходять висновків, що загалом закріплені в ГПК України принципи господарського судочинства відповідають основним конституційним засадам судочинства, хоча норми щодо них і потребують подальшого удосконалення як шляхом узгодження їхнього найменування з найменуваннями, вжитими в Конституції України, так і шляхом більш повного розкриття їхнього змісту. Зокрема, звертається увага на ті проблеми у законодавчому закріпленні основних засад господарського судочинства, які не були вирішені в оновленому ГПК України (зокрема, не розкрито змісту принципу верховенства права, не поширено дію принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом на фізичних осіб — підприємців, не визнано самостійним принципом рівність сторін, звужено зміст принципу обов’язковості судового рішення тощо). Конституційні засади судочинства доповнені в ГПК України міжгалузевими принципами судочинства. Водночас певна уніфікація принципів судочинства привела до того, що оновлений ГПК України не містить галузевих принципів, які були б притаманними лише господарському судочинству і відображали його особливості. Крім того, вважають автори, в законодавстві доцільно більш чітко розмежувати принципи судоустрою і принципи процесуальної діяльності судів.
49
БАТРУН, Ірина. "ФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ ТА ГРОМАДЯНСЬКИХ ЯКОСТЕЙ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ НУШ." Acta Paedagogica Volynienses, no. 5 (December 30, 2021): 76–83. http://dx.doi.org/10.32782/apv/2021.5.12.
Full textAbstract:
Розвиток особистості громадянина України, формування інноватора і патріота з метою збереження цілісності вітчизняної держави передбачає формування громадянських якостей. Формування патріотизму в українському суспільстві залишається першочерговим як для держави, так і для системи освіти загалом. Заклади освіти є державно-громадськими установами, які організовують свою діяльність на ґрунті національної культури і національних традицій, які за змістом, формами роботи відповідають національно-культурним потребам України, її розвитку як суверенної держави. Отже, національно-патріотичне виховання є важливою складовою частиною сучасного освітнього процесу. Формування здатності людини, громадянина до активної діяльності у справах суспільства, держави на основі усвідомлення своїх прав та обов’язків із гармонійним поєднанням національно-патріотичних почуттів розглядається як громадянськість. Формування громадянських якостей взаємопов’язано із поняттям патріотизму, що сьогодні ототожнюється із захистом національних інтересів, наведенням порядку, забезпеченням соціальної справедливості. Патріотизм несе в собі повагу до інших народів, країн, їхньої культури. Повага до своєї країни, до її національних традицій, історії і багатої культури є основою будь-якого виховання. У 2017 році почалися реформи в загальній середній освіті – початок реалізації Концепції «Нова українська школа». Це реформа шкільництва Міністерства освіти та науки, яка передбачала створення школи, де діти будуть навчатися через діяльність. У 2017–2018 навчальному році 100 шкіл тестували новий стандарт, з 2018–2019 року усі перші класи навчаються за ним. Шкільне середовище в умовах НУШ має виховували дітей у дусі патріотизму, глибокого розуміння історії свого народу, національної ідентичності, самобутності. Завдання педагогів полягає в тому, щоби слова «Україна», «патріотизм» набували для дитини особливого сенсу. Важливим напрямом є повсякденне виховання поваги до Конституції держави, законодавства, державних символів − Герба, Прапора, Гімну. Важливим аспектом національно-патріотичного виховання та формування громадянськості є повага та любов до державної мови. Мовне середовище завжди впливає на формування учнягромадянина, патріота України. Багато поколінь українців боролись за незалежність України, яка стала реальністю 24 серпня 1991 року. Сьогодні нашій державі ще тільки 30 років. Відзначаючи і вшановуючи своє державне тридцятиріччя, важливо у дитячому шкільному просторі провести його цікаво, привертаючи увагу до знакових подій і до постатей знакових наших сучасників, які активно брали участь у розбудові України.
50
Popyk, Nadiya. "STUDENT'S MOVEMENT OF UKRAINE IN THE CONDITIONS OF THE COMPETITION FOR ITS STATE INDEPENDENCE." Scientific notes on Ukrainian history, no. 44 (November 30, 2018): 99–104. http://dx.doi.org/10.31470/2415-3567-2018-44-99-104.
Full text