To see the other types of publications on this topic, follow the link: Незаконні збройні формування.
Journal articles on the topic 'Незаконні збройні формування'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 24 journal articles for your research on the topic 'Незаконні збройні формування.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Гаврилішин, А. П. "Відповідальність за створення не передбачених законом воєнізованих та збройних формувань: сучасні проблеми практики." Ірпінський юридичний часопис, no. 1 (April 10, 2019): 150–56. http://dx.doi.org/10.33244/2617-4154.1.2019.150-156.
Full textAbstract:
У цій статті досліджено окремі проблемні аспекти, з якими зустрічаються суб’єкти правозастосування під час притягнення до відповідальності осіб, винних у створенні незаконних воєнізованих та збройних формувань. Досліджений інститут кримінальної відповідальності за діяння, пов’язані з функціонуванням незаконних воєнізованих формувань. Розглянуто співвідношення понять «воєнізовані формування» та «збройні формування». Виявлені чинники, що сприяють виникненню на території України незаконних воєнізованих і збройних формувань. Визначені родовий і безпосередні об’єкти, предмет, об’єктивний і суб’єктивний бік, суб’єкт злочину. Надано пропозиції щодо вдосконалення ст. 260 Кримінального кодексу України.
2
Телелим, В. М., В. В. Шевчук, and А. В. Баргилевич. "Методичний підхід до визначення пріоритетності важливих об’єктів в зоні територіальної оборони, охорона та оборона яких покладається на формування територіальної оборони держави." Наука і техніка Повітряних Сил Збройних Сил України, no. 4(41), (October 25, 2020): 37–43. http://dx.doi.org/10.30748/nitps.2020.41.04.
Full textAbstract:
Сучасний стан воєнно-політичної обстановки довкола України свідчать про наявність значного обсягу викликів різного характеру, до нашої країни, які надходять як зі сторони держав, які мають спільні з нами сухопутні та морські кордони, так і впливових воєнно-політичних та економічних країн і організацій (Сполучені Штати Америки, Північноатлантичний Альянс і Європейський союз), інтереси яких об’єктивно присутні в регіоні. В середині України такі суперечності відобразились територіальними претензіями зі сторони Російської Федерації, розпалюванням релігійних та етнічних суперечностей серед населення, що в свою чергу призвело до виникнення збройного конфлікту та, як наслідок, активної діяльності незаконних збройних формувань в окремих районах Донецької та Луганської областей. Водночас, серйозну загрозу становить активізація тероризму, незаконна торгівля зброєю, наркотичними речовинами, організована злочинність, тощо. Значне зростання таких загроз в Україні викликає необхідність розвивати підходи до забезпечення безпеки держави. Зважаючи на тенденції розвитку воєнних конфліктів сучасності, реалізації завдання забезпечення безпеки від зазначених загроз по праву належить територіальній обороні. Необхідність досліджень питань організації та ведення територіальної оборони України, пов’язана з відносно невеликою кількістю наукових праць з цієї проблематики, метою яких би було сформувати методичні підходи до визначення пріоритетності важливих об’єктів і комунікацій зони територіальної оборони, охорону та оборону яких здійснюють військові частини (підрозділи) територіальної оборони Збройних Сил України в особливий період з метою забезпечення їх надійного функціонування, задля забезпечення потреб населення та функціонування економіки країни.
3
Klymenko, Elena. "Вербування та експлуатація дівчат під час збройних конфліктів (досвід Донбасу)." Sociological studios, no. 2(17) (December 29, 2020): 66–75. http://dx.doi.org/10.29038/2306-3971-2020-02-66-75.
Full textAbstract:
Метою статті є вивчення проблеми залучення дітей до участі у військових конфліктах та аналіз досвіду Донбасу в питанні вербування дівчат до незаконних збройних формувань та опосередкованої їх участі (експлуатації військовими) у поза бойовому житті. Оскільки дана проблема недостатньо досліджена автором було зроблено спробу аналізу добровільних та примусових форм вербовки дівчат, а також ролі в цьому пропаганди в ЗМІ, соціальних та Інтернет мереж, а також вчителів загальноосвітніх шкіл і безпосередньо батьків. Окремо проведено аналіз факторів, що сприяють залученню дівчат, як специфічної гендерної групи, до участі в діяльності незаконних збройних формувань. Особливу увагу приділено висвітленню факторів соціального відчуження та тяжіння в рамках негативної взаємодії, а також вивченню особистісних та групових мотивів приєднання дівчат до незаконних збройних угрупуваннях. Окремо було досліджено роль віртуальної взаємодії в процесі вербування.
4
Васильчук, Є. О. "Теоретичні підходи до вивчення незаконних воєнізованих і збройних формувань." Гілея, Вип. 125 (№ 10) (2017): 353–61.
Find full text
5
ВЄДЄНЄЄВ, Дмитро, and Андрій СЛЮСАРЕНКО. "ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД І АРСЕНАЛУ АСИМЕТРИЧНОГО (“ГІБРИДНОГО”) ПРОТИБОРСТВА У ПЕРІОД МІЖБЛОКОВОГО ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ У СВІТІ (1946–1990)." Східноєвропейський історичний вісник, no. 21 (December 24, 2021): 172–87. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246908.
Full textAbstract:
Мета статті полягає у виявленні формування в період “холодної війни”, глобального протистояння у світі та розпаду світової колоніальної системи комплексу концептуальних засад, відповідних воєнно-політичних структур, а також специфічної стратегії, форм і методів військової та спеціальної діяльності, що лягли в основу доктрин й арсеналу сучасної асиметричної (“гібридної”, неконвенційної) конфліктності. Методологічну основу праці становлять методи класифікації, типології, структурно-системний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-генетичний, методи військово-спеціальної науки, безпекознавства, політичної конфліктології. Наукова новизна полягає у спробі авторів впорядковано дослідити на історичному матеріалі часів “холодної війни” формування доктринальних передумов й стратегії, комплексу спеціальних структур та методів деструктивної діяльності, котрі знайшли своє структуроване втілення у “гібридних” конфліктах початку ХХІ ст. Висновки. У період “ІІІ світової”, або “холодної війни” (1946–1990) нечуваного розвитку сягнули парадигми, форми і методи гібридного протиборства, його доктринальні й концептуальні засади, відповідні теоретико-методологічні, науково-практичні та технологічні засади. Спеціальні служби, афільовані з ними “неурядові організації” та парамілітарні (іррегулярні) структури, профільні аналітико-прогностичні та науково-дослідні центри, медіа-структури стали здатні цілеспрямовано впливати на зміну політичної реальності в національному, міждержавному і транснаціональному вимірах.
Відбулося якісне удосконалення військ спеціального призначення, котрі перетворилися на важливий (інколи – вирішальний) фактор ведення локальних війн і збройних конфліктів, участі у комплексних спеціальних операціях, розгортання керованих іррегулярних збройних формувань. Розпочинається новий якісний етап в організації “елітних військ” – їх реорганізація в сили спеціальних операцій як автономний компонент збройних сил. У складі ССО подальшого серйозного розвитку набули підрозділи (структури) інформаційно-психологічної боротьби та роботи із цивільним населенням.
У період міжблокового протистояння у повоєнному світі, стрижнем якого виступала саме війна психологічна, суттєвого й зростаючого значення набули методи (механізми) впливу на сферу управління колективною діяльністю людей, переформатування масової свідомості та світогляду за рахунок маніпулювання свідомістю людини і створення віртуальної реальності через застосування сучасних інформаційних та соціально-культурних технологій.
На основі потужної спадщини планетарного протистояння суспільних систем та міжблокової конфронтації 1946–1990 рр. склалися численні стратегічні, тактико-технологічні й інформаційно-когнітивні передумови для формування нового якісного типу конфліктності – “гібридної”, у розумінні синтезування різноманітних новітніх форм і методів деструктивної діяльності та їх комплексного, скоординованого застосування.
Набули розвитку такі сутнісні ознаки “гібридного” протистояння, як відсутність оформлення відповідно до міжнародного права війни, використання антиурядових організацій та рухів, незаконних збройних формувань, течій сепаратистського характеру, екстремістських угруповань, деструктивних спільнот тощо, пріоритетна роль спеціальних служб, сил спецоперацій, застосування інших методів невійськового тиску на державу-жертву, включаючи дипломатичні, фінансово-економічні, гуманітарні та інші. Основними рушійними силами асиметричної стратегії ставали неурядові організації, повстанські й “опозиційні” рухи, сили спецоперацій, сили і засоби психологічних операцій, а наголос у стратегії змішувався на користь спецоперацій та конфліктів малої інтенсивності.
6
Васильчук, Є. О. "Політико–правові чинники виникнення незаконних воєнізованих і збройних формувань в Україні." Гілея, Вип. 120 (№ 5) (2017): 233–38.
Find full text
7
Васильчук, Є. О. "Вплив діяльності незаконних воєнізованих і збройних формувань на криміногенну ситуацію в Україні." Гілея, Вип. 124 (№ 9) (2017): 256–62.
Find full text
8
РЕЗНІК, Олег, Олег КУСТИНСЬКИЙ, and Віталій ГАВРИЛЮК. "УДОСКОНАЛЕННЯ БОЙОВИХ МОЖЛИВОСТЕЙ ПІДРОЗДІЛІВ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ЩОДО БОРОТЬБИ З БРОНЬОВАНОЮ БОЙОВОЮ ТЕХНІКОЮ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: військові та технічні науки 82, no. 1 (February 2, 2021): 156–67. http://dx.doi.org/10.32453/3.v82i1.536.
Full textAbstract:
Зважаючи на складну воєнно-політичну обстановку, яка склалась на північно-східних ділянках державного кордону нашої країни, можливість збройнної агресії зі сторони Російської Федерації проведено аналіз можливостей прикордонних підрозділів щодо боротьби з броньованими бойовими машинами.
Однією з головних тенденцій, що впливають на воєнно-політичну обстановку в Україні є інтенсивна модернізація збройних сил сусідніми державами, а також активізація розробок озброєння та військової техніки нового покоління з принципово новими можливостями вогневого ураження і управління.
Успішне виконання підрозділами Державної прикордонної служби України оперативно-службових завдань неможливе без відповідного знання тактики дій, тактико-технічних характеристик броньованої техніки противника, без вивчення досвіду форм і методів боротьби з броне об’єктами. Такі дані дають можливість синтезувати на основі порівняльно-історичного методу пропозиції щодо тактики дій прикордонних підрозділів при виконанні завдань за призначенням.
Враховуючи велику кількість броньованих бойових машин Збройних сил Російської Федерації на сухопутних ділянках державного кордону, застосування танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів незаконних збройних формувань на сході України, автори вважають, що під час особливого періоду в підрозділах охорони державного кордону необхідно створити групи вогневого забезпечення. З урахуванням новітніх модифікацій броньованих бойових машин, наявності активного та динамічного захисту, до складу групи вогневого забезпечення в підрозділі охорони державного кордону обов’язково повинні входити новітні протитанкові ракетні комплекси. Ми розуміємо, що боротьба з бронетехнікою не є функцією підрозділів Державної прикордонної служби України, але наявність таких підрозділів, за нашою думкою, у випадку загострення ситуації або збройної провокації дозволить проводити стримання противника і надасть можливість здійснення маневру підрозділу охорони державного кордону у визначені райони та в подальшому виконувати оперативно-службові завдання.
9
Кириленко, Володимир, and Сергій Кметь. "ОБҐРУНТУВАННЯ НЕОБХІДНОСТІ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ КОНТРОЛЮ ТА НАДАННЯ ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ В КОНТРОЛЬНИХ ПУНКТАХ В’ЇЗДУ-ВИЇЗДУ З ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИМИ ТЕРИТОРІЯМИ ДОНЕЦЬКОЇ, ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ ТА АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: військові та технічні науки 86, no. 4 (April 16, 2022): 52–70. http://dx.doi.org/10.32453/3.v86i4.925.
Full textAbstract:
Стаття присвячена емпіричному ретроспективному аналізу агресивної політики (розв’язаних збройних агресій, війн) з боку колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік та Російської Федерації, результатом якої були сформовані “політії” – невизнані, частково визнані держави або змінено курс історичного розвитку держав, а також досвіду іноземних держав щодо здійснення прикордонної політики на прикладі кордону між Мексикою та США. Обґрунтовано, що способи реалізації функцій підрозділами Державної прикордонної служби України (ДПСУ) в контрольних пунктах в’їзду-виїзду (КПВВ) з тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях та на адміністративному кордоні з тимчасово окупованими територіями Автономної Республіки Крим повинні корелюватися з необхідністю забезпечення прикордонної складової національної безпеки України для її об’єктів. Розкрито необхідність прийняття обґрунтованих додаткових контрдій щодо недопущення можливості реалізації виявлених загроз щодо можливих протиправних дій незаконних збройних формувань. Визначено завдання при виникненні нових загроз у КПВВ у результаті імплементації прийнятих нормативно-правових актів, які регламентують правила перетину громадянами “внутрішніх кордонів” та необхідності впровадження додаткових заходів щодо облаштування КПВВ з анексованими територіями України. Розкрито специфіку виконання завдань, які покладені на прикордонні підрозділи в КПВВ. Автор статті акцентує на тому, що позитивне вирішення проблем, які виникли в результаті територіального конфлікту, пристосування до сучасних умов можливе в тому випадку, якщо буде враховано історичний досвід іноземних держав. Розкрито необхідність проведення додаткових досліджень для подальшого вдосконалення загальнодержавної системи контролю та надання гуманітарної допомоги в КПВВ на лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), пошуку нових, науково-обґрунтованих підходів до облаштування КПВВ, формування в них складу елементів службового порядку прикордонних нарядів.
10
КРЕСІН, ОЛЕКСІЙ, and ІРИНА КРЕСІНА. "Проблема кваліфікації статусу ОРДЛО у міжнародному праві." Право України, no. 2000/11 (2020): 49. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-049.
Full textAbstract:
У контексті необхідності визначення суб’єкта або суб’єктів, відповідальних за дотримання нематеріальних і матеріальних прав людини та юридичних осіб, а також за порушення цих прав на території окремих районів Донецької та Луган ської областей (ОРДЛО), щодо яких Уряд України тимчасово втратив контроль, слід точно визначити статус цієї території згідно з міжнародним правом. Цю проблему можна розглядати як похідну від кваліфікації збройного конфлікту на сході України як міжнародного чи неміжнародного (хоча існують і проміжні визначення). Але вона може розглядатись і як самостійна проблема у контексті так званого права окупації та суттєвої трансформації останнього після Другої світової війни. У такому розумінні поставлена проблема може набути не лише практичного, а й наукового значення. Зрозуміло, що в цій статті йтиметься лише про постановку, а не вирішення поставлених завдань. Автори припускають, що внаслідок тривалого розвитку класичних норм міжнародного гуманітарного права відбулося узагальнення права окупації. Можна стверджувати про існування єдиного правового режиму незаконного контролю однієї держави щодо території іншої держави. Формами такого контролю є, власне, окупація, що передбачає офіційне визнання державою здійснення нею контролю щодо території (частини території) іншої держави, та чітко не розмежовані ефективний, всезагальний, загальний, фактичний контроль. На думку авторів, останні можна вважати єдиною формою ефективного контролю, що передбачає неоголошені дії та неофіційні за соби його здійснення, намагання представити підконтрольні військові структури і військово-адміністративні інституції як самостійних недержавних акторів міжнародних відносин. Кваліфікація статусу ОРДЛО в міжнародному праві неоднозначна. Мінські угоди 2014 р. уникали визначення другої сторони конфлікту (перша – Україна), а в 2015 р. другою стороною названі збройні формування ОРДЛО. При цьому не вказано, кому вони підпорядковуються і хто може вважатися їхніми представниками. Резо люції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) визнають подвійний факт наявності тимчасової окупації ОРДЛО Росією і здійснення нею ефективного контролю щодо незаконних збройних формувань на цій території. Важливо, що ПАРЄ вказує на застосовність щодо збройного конфлікту в Україні й зокрема ситуації в ОРДЛО IV Женевської конвенції 1949 р. Водночас повноцінне визнання наявності міжнародного збройного конфлікту між Україною і Росією на території ОРДЛО, а також незаконного контролю Росії щодо ОРДЛО (у формі окупації, ефективного чи іншого контролю) слід очікувати в процесі розгляду низки справ у Міжнародному суді Організації Об’єднаних Націй, Міжнародному кримінальному суді, Європейському суді з прав людини.
11
КРЕСІН, ОЛЕКСІЙ, and ІРИНА КРЕСІНА. "Проблема кваліфікації статусу ОРДЛО у міжнародному праві." Право України, no. 2000/11 (2020): 49. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-049.
Full textAbstract:
У контексті необхідності визначення суб’єкта або суб’єктів, відповідальних за дотримання нематеріальних і матеріальних прав людини та юридичних осіб, а також за порушення цих прав на території окремих районів Донецької та Луган ської областей (ОРДЛО), щодо яких Уряд України тимчасово втратив контроль, слід точно визначити статус цієї території згідно з міжнародним правом. Цю проблему можна розглядати як похідну від кваліфікації збройного конфлікту на сході України як міжнародного чи неміжнародного (хоча існують і проміжні визначення). Але вона може розглядатись і як самостійна проблема у контексті так званого права окупації та суттєвої трансформації останнього після Другої світової війни. У такому розумінні поставлена проблема може набути не лише практичного, а й наукового значення. Зрозуміло, що в цій статті йтиметься лише про постановку, а не вирішення поставлених завдань. Автори припускають, що внаслідок тривалого розвитку класичних норм міжнародного гуманітарного права відбулося узагальнення права окупації. Можна стверджувати про існування єдиного правового режиму незаконного контролю однієї держави щодо території іншої держави. Формами такого контролю є, власне, окупація, що передбачає офіційне визнання державою здійснення нею контролю щодо території (частини території) іншої держави, та чітко не розмежовані ефективний, всезагальний, загальний, фактичний контроль. На думку авторів, останні можна вважати єдиною формою ефективного контролю, що передбачає неоголошені дії та неофіційні за соби його здійснення, намагання представити підконтрольні військові структури і військово-адміністративні інституції як самостійних недержавних акторів міжнародних відносин. Кваліфікація статусу ОРДЛО в міжнародному праві неоднозначна. Мінські угоди 2014 р. уникали визначення другої сторони конфлікту (перша – Україна), а в 2015 р. другою стороною названі збройні формування ОРДЛО. При цьому не вказано, кому вони підпорядковуються і хто може вважатися їхніми представниками. Резо люції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) визнають подвійний факт наявності тимчасової окупації ОРДЛО Росією і здійснення нею ефективного контролю щодо незаконних збройних формувань на цій території. Важливо, що ПАРЄ вказує на застосовність щодо збройного конфлікту в Україні й зокрема ситуації в ОРДЛО IV Женевської конвенції 1949 р. Водночас повноцінне визнання наявності міжнародного збройного конфлікту між Україною і Росією на території ОРДЛО, а також незаконного контролю Росії щодо ОРДЛО (у формі окупації, ефективного чи іншого контролю) слід очікувати в процесі розгляду низки справ у Міжнародному суді Організації Об’єднаних Націй, Міжнародному кримінальному суді, Європейському суді з прав людини.
12
Васильчук, Є. О. "Роль незаконних воєнізованих і збройних формувань в акціях громадянської непокори та військово–політичних конфліктах в Україні." Гілея, Вип. 123 (№ 8) (2017): 308–15.
Find full text
13
НЕРОБА, Вадим. "РОЛЬ МІННОЇ ЗБРОЇ В СУЧАСНИХ ВІЙНАХ І ПРИКОРДОННИХ КОНФЛІКТАХ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: військові та технічні науки 81, no. 3 (September 16, 2020): 155–71. http://dx.doi.org/10.32453/3.v81i3.444.
Full textAbstract:
Стаття присвячена аналізу сучасного досвіду застосування мінної зброї в локальних війнах, збройних і прикордонних конфліктах. На прикладі війн, починаючи з п’ятдесятих років минулого століття, показано, що використання мін здатне урівняти шанси сторін, що воюють, а також нейтралізувати переваги противника в інших видах озброєння. Такими війнами для дослідження були обрані: війна в Кореї (1950–1953 рр.); війна у В’єтнамі (1959–1975 рр.); війна в Афганістані (1979–1989 рр.); війни в Іраку (1991 р.; 2003–2011 рр.); грузино-абхазький збройний конфлікт (1992–1993 рр.); війни в Чечні (1994–1996 рр.; 1996–2006 рр.); війна на території колишньої Югославії (1991–2002 рр.); війна в Сирії (з 2011 р.). Аналізувалися з позиції застосування мін прикордонні конфлікти: М’янми – Бангладеш; Вірменія – Азербайджан; Таджикистан – Узбекистан; Південна Корея – Північна Корея; гібридна війна Росії проти України. Було виявлено дві особливості щодо мінної війни.
Перша полягає в тому, що традиційні міни, які встановлюються вручну або засобами механізації, не тільки не втратили своїх позицій, але стали більш досконалими і такими, що складно виявляються. До них додалися дистанційно встановлювані міни, що роблять мінну війну більш динамічною і такою, що вписується в сучасну маневрену війну. Друга особливість виявилася в значному відставанні засобів протимінної боротьби, входженні їх у стан затяжної системної кризи, що теж зробило мінну війну ще більш привабливою. Аналіз досвіду застосування мін у локальних війнах, збройних і прикордонних конфліктах показав, що мінній боротьбі притаманні такі характерні риси: замість протяжних мінних полів зазвичай ставлять невеликі групи мін і навіть окремі міни; ці мінні групи й окремі міни найчастіше ставлять безсистемно, дуже часто – безграмотно; захоплюються установкою керованих мін; мінні поля, групи мін, а тим більше окремі міни прикривають вогнем; встановлені мінні групи і поля не фіксують у документах; використовується величезна кількість мін, детонаторів і вибухових речовин кустарного та напівкустарного виготовлення. Звертається увага на те, що спостерігається гнучка зміна тактики незаконних збройних формувань з мінування місцевості та доріг, застосування мінно-вибухових приладів різного принципу дії залежно від характеру дій військ, порядку руху військових колон і тактики дій інженерних підрозділів з перевірки на мінування шляхів руху військ, місцевості й об’єктів; широке використання нестандартних, специфічних способів протидії військам, що характеризуються прихованістю, раптовістю і підступністю, а також широким застосуванням воєнної хитрості. Ураховуючи розвиток мінної зброї, зроблено висновок про те, що вона продовжує залишатися важливим фактором у сучасних війнах і прикордонних конфліктах.
14
Левченко, Олександр, Дмитро Федорчук, and Юрій Міхєєв. "Аналіз основних загроз національній безпеці держав-сусідів України в умовах гібридної агресії Росії." Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони 41, no. 2 (September 30, 2021): 53–58. http://dx.doi.org/10.33099/2311-7249/2021-41-2-53-58.
Full textAbstract:
У статті розглянуто поняття та сутність загроз національній безпеці держав-сусідів України, спричинених гібридною агресією Російської Федерації. Проаналізовано нормативно-правові акти, які визначають можливі інформаційні загрози для України та держави-сусідів: Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови, Угорщини, Білорусі. Основну увагу приділено реальним та потенційним загрозам національній безпеці держави в інформаційній сфері, а саме намаганню маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення пропагандистських повідомлень, недостовірної, неповної або упередженої інформації. Розглянуто Стратегію національної безпеки Російської Федерації, яка визначає причини виникнення загроз національній безпеці держави.
На основі аналізу результатів моніторингу інформаційного простору визначено основну цільову аудиторію, обрану спецслужбами Російської Федерації для поширення пропагандистських повідомлень. При цьому враховано основні цілі пропаганди, яка поширювалася спецслужбами Російської Федерації під час проведення антитерористичної операції та поширюється в умовах проведення операції Об’єднаних сил з метою досягнення стратегічних цілей держави-агресора, а саме: дискредитації держави на міжнародній арені, підриву довіри до неї як до надійного економічного та політичного партнера; дискредитації військово-політичного керівництва держави, керівників органів державної влади усіх рівнів серед українського суспільства; дестабілізації внутрішньополітичної обстановки в державі; зниження морально-психологічного стану особового складу Збройних Сил України; інформаційної підтримки керівництва тимчасово окупованих територій, ватажків незаконно створених збройних формувань, терористичних організацій так званих “ДНР” та “ЛНР”; демонстрації військової могутності Російської Федерації.
За результатами проведеного аналізу задекларованих національних інтересів та загроз національній безпеці держав-сусідів України з’ясовано особливості конфронтації національних інтересів нашої держави: етнічне розмаїття суспільства, ескалація напруженості в зоні територіальних інтересів, агресія Російської Федерації.
15
Степаненко, Євген, Вячеслав Думітраш, Ольга Думітраш, and Віталій Кокошинський. "Перспективи розвитку тропосферного зв’язку в інформаційно-телекомунікаційних системах спеціального призначення." Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони 42, no. 3 (December 17, 2021): 71–78. http://dx.doi.org/10.33099/2311-7249/2021-42-3-71-78.
Full textAbstract:
Сучасні військові конфлікти змінили загальний підхід до ведення бойових дій. Раніше війни розвивалися шляхом наростання масштабності (масовості) при безпосередньому контакті військ (сил), то сучасні війни ведуться за принципом зменшенням людського ресурсу при збільшенні використання високоінтелектуальної зброї на значних відстанях. На сьогоднішній день широке застосування високоточної зброї, засобів вогневого ураження в поєднанні з засобами розвідки, диверсійно-розвідувальних груп, незаконних збройних формувань, засобів радіоелектронного придушення, суттєво впливає на функціонування системи військового зв’язку.
Дана тенденція в майбутньому буде тільки посилюватись, що створюватиме загрози функціонування системи управління.
У війні майбутнього, кожна Держава, ставить своїм завданням адекватно і своєчасно виявити ключові ризики, напрямок технологічного розвитку, та зрозуміти, як він може вплинути на потенціал можливого майбутнього військового конфлікту.
У найближчому майбутньому основу перспективної інформаційно-телекомунікаційної системи ЗС України повинна становити об’єднана автоматизована цифрова система зв’язку, яка повинна включати космічний, повітряний, наземний (польовий і стаціонарний) і морський компонент, автоматизовану систему управління зв’язком і систему інформаційної безпеки та повинна сприяти більш тісному зближенню (взаємної інтеграції) систем управління військами та зброєю в єдину інформаційно-розвідувально-вогневу (ударну) просторово розподілену систему, ключовими елементами якої є розвідувально-ударні комплекси.
У зв’язку з цим виникла необхідність коригування підходів до визначення основних напрямків розвитку засобів і комплексів тропосферного зв’язку як складової інформаційно-телекомунікаційної системи ЗС України.
У статті викладені пропозиції щодо перспектив розвитку засобів тропосферного зв’язку в інтересах Збройних Сил України.
16
Klymenko, O. M., and L. M. Kakaulina. "Проблеми правового забезпечення права власно- сті в умовах тимчасової окупації частини території України." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (March 13, 2020): 15–27. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.02.
Full textAbstract:
Метою статті є окреслення ряду проблем, пов’язаних із порушеннями в Україні права власності в умовах тимчасової окупації Автономної Республіки Крим і частини територій Донецької та Луганської областей, а також формування пропозицій щодо шляхів їх правового вирішення.
Наукова новизна полягає в спробі висвітлення неординарних в юридичному аспекті питань, що потребують ґрунтовного аналізу з позицій конституційного та міжнародного права, зокрема щодо захисту права власності Українського народу й держави на об’єкти, які перебувають у межах окупованих територій у зв’язку з тимчасовою окупацією частини території України, за відкритого порушення РФ територіальної цілісності України та в умовах тривалої «гібридної» війни.
Висновки. У складних політико-економічних умовах «гібридної» війни, наслідками якої є окупації частини території, Україною використовуються можливості міжнародно-правових засобів захисту права власності та формується законодавче поле для його забезпечення. Головним акцентом в діяльності державних органів є необхідність впровадження системних заходів, зокрема передбачених Стратегією інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року та спрямованих на розв’язання існуючих у цій сфері проблем.
Найпершим кроком має бути створення спеціального реєстру незаконно захопленого, зруйнованого та/або пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації нерухомого (приватного, державного та комунального) майна. Відповідні факти мають бути підтверджені судовими рішеннями, що є гарантією забезпечення його повернення законним власникам або відновлення їх правового становища шляхом компенсації за втрати.
Вітчизняне законодавство потребує внесення змін стосовно встановлення, а також відновлення строку позовної давності для справ, пов’язаних із порушенням права власності у контексті окупації частини територій України.
При цьому відповідальність щодо компенсацій власникам втраченого внаслідок окупації приватного майна держава має взяти на себе з чітко визначеними джерелами фінансування (на початковому етапі це можуть бути кошти державного бюджету, що в перспективі можуть бути відшкодовані за рахунок стягнення коштів з країни-агресора).
17
Псьол, Сергій. "ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ ОФІЦЕРІВ В ДЕРЖАВНІЙ ПРИКОРДОННІЙ СЛУЖБІ УКРАЇНИ." Збірник наукових праць Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: педагогічні науки 18, no. 3 (February 1, 2020): 291–304. http://dx.doi.org/10.32453/pedzbirnyk.v18i3.87.
Full textAbstract:
Досліджено особливості реалізації загальнодержавних і відомчих вимог щодо підготовки офіцерського складу Державної прикордонної служби України. Встановлено, що для забезпечення належного кваліфікаційного рівня керівної ланки доцільним є поєднання здобуття бакалаврського або магістерського рівня вищої освіти із здобуттям тактичного, оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівня вищої військової освіти. Здобуттю кожного наступного рівня освіти обов’язково передує період практичного виконання посадових обов’язків в підрозділах та органах охорони кордону. Ці періоди професійної діяльності потребують освітнього супроводу у формі проходження курсів підвищення кваліфікації.
Визначено, що зміст підготовки офіцерів тактичного, оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівня Державної прикордонної служби України повинен враховувати завдання і повноваження Служби, які стосуються організації охорони державного кордону на суші і на водоймах; організації прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів та вантажів; забезпечення суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; організації розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності; участі у боротьбі з організованою злочинністю та протидії незаконній міграції на державному кордоні; участі у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом; координації діяльності військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов’язаної із захистом державного кордону України, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України; ведення прикордонно-представницької роботи та іншими специфічними функціями, притаманними лише Державній прикордонній службі України. У зв’язку із цим зміст підготовки офіцерів-прикордонників суттєво відрізняється від змісту підготовки офіцерів взаємодіючих структур, наприклад Збройних Сил України та Національної Гвардії України, і повинен здійснюватись у відомчому вищому військовому навчальному закладі Державної прикордонної служби України.
18
ТИМЧЕНКО, ЛІЛІАНА, and МАРТА ЯЦИШИН. "Міжнародно-правова відповідальність Російської Федерації за терористичні та кібертерористичні дії в Україні." Право України, no. 2020/12 (2020): 100. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-100.
Full textAbstract:
Агресія Російської Федерації (РФ) проти України, розпочата у 2014 р., призвела до нищівних наслідків. Перебуваючи в умовах гібридного конфлікту, Україна стала середовищем здійснення різноманітних атак, зокрема терористичних і кібертерористичних. Встановлення обставин кожного конкретного інциденту та притягнення до відповідальності РФ є першочерговим завданням для підтримання міжнародної безпеки, зниження рівня світової терористичної загрози, а також відновлення миру і справедливості в Україні. Метою статті є визначення та комплексний аналіз можливостей притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за терористичні та кібертерористичні дії в Україні відповідно до чинних норм міжнародного права. Докази причетності РФ до організації та підготовки незаконних збройних формувань для вчинення на території України терористичних актів є численними. Вони перебувають у розпорядженні правоохоронних органів України, Казахстану, Чехії, обговорюються у межах роботи органів міжнародних міжурядових організацій, розміщені на відкритих інформаційних майданчиках засобів масової інформації. Вчені у своїх наукових працях вдало підсумували свідчення, на підставі яких можна зробити однозначний висновок про відповідальність РФ за скоєння терористичних дій і за причетність до них, встановлений зв’язок терористичних угруповань “Донецької Народної Республіки” та “Луганської Народної Республіки” з російською владою. Варто окремо відзначити інтенсифікацію кібератак на території України, починаючи з 2014 р., за участю, сприяння і фінансування РФ. Фактичні підстави притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за кібертерористичні акти на території України можна розглядати з позиції порушення зобов’язань, встановлених міжнародними договорами у сфері протидії тероризму. Відсутність безпосередніх вказівок на конкретні кібератаки, які відбувалися на території України, у позовній заяві Уряду України до Міжнародного суду ООН від 16 січня 2017 р. про порушення Російською Федерацією зобов’язань за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 р. та за Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. (Україна проти Російської Федерації), а також у матеріалах справи, що перебувають у публічному доступі, обумовлено загальною невизначеністю засад застування норм міжнародного права до кіберпростору. Беззаперечними є факти здійснення кібератак на території України саме з російської інформаційної інфраструктури, а також за участю Збройних сил Російської Федерації, що підтверджується у заявах багатьох держав, рішеннях міжнародних організацій, зокрема і Європейського Союзу. Держава зобов’язана не надавати свідомого дозволу для використання кібернетичної інфраструктури, яка перебуває на її території або під її контролем, для здійснення негативних і незаконних дій проти іншої держави. Ба більше, держава зобов’язана вжити всіх необхідних та ефективних заходів, аби зупинити таку протиправну діяльність. РФ заперечує наявність підстав для відповідальності за вчинені терористичні та кібертерористичні дії. Завдання України – продовжити розслідування справ, інтенсифікувати розпочаті провадження, вести пропагандистську (роз’яснювальну) роботу у межах міжнародних організацій, через двосторонні перемовини, розповсюдження знань на рівні суспільства. Визначення способів притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за здійснені терористичні і кібертерористичні атаки на території України є важливою умовою для відновлення справедливості, відшкодування завданих збитків, а також елементом розвитку державного контуру безпеки, зокрема й кібернетичної.
19
Квятківський, Ю. В. "ЗАГАЛЬНИЙ СТАН ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВ’ЯЗНЕНИХ В УКРАЇНІ ТА СТАН ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВ’ЯЗНЕНИХ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ ДОНЕЦЬКОЇ ТА ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 93–99. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).19.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано загальний стан дотримання прав ув’язнених в Україні. Досліджено стан дотримання прав ув’язнених на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Виявлено перелік особливостей вказаної категорії осіб і охарактеризовано значення кожної з них. Визначено, що проблема медичного забезпечення полягає у такому: високий рівень захворюваності та смертності серед ув’язнених; відсутність належних умов для відбування покарання ув’язненими з інвалідністю; відсутність будь-яких тенденцій та передумов до покращення ситуації із медичним забезпеченням засуджених. З’ясовано, що не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. У таких умовах працю, яка здійснюється засудженими для відшкодування витрат на їх утримання, можна зарахувати до видів праці, які не є примусовими, хоча засуджені вимушені працювати. Наголошено, що кваліфікаційними вимогами до персоналу установ виконання покарань є: 1) належні особисті, ділові та моральні якості, вік, освітній і професійний рівень та стан здоров’я; 2) відсутність судимості та адміністративних стягнень за вчинення корупційного правопорушення. Доведено, що проблемами дотримання прав ув’язнених на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей залишаються: 1) залучення ув’язнених до участі у незаконних збройних формуваннях; 2) проблеми забезпечення установ відбування покарань ресурсами; 3) складність переведення засуджених до установ відбування покарань, які розташовані на території, підконтрольній Україні; 4) проблема застосування національного законодавства України. Зроблено висновок, що найгострішими проблемами дотримання прав ув’язнених в Україні є: проблема медичного забезпечення, яка полягає у високому рівні захворюваності та смертності серед ув’язнених та відсутності належних умов для відбування покарання ув’язненими з інвалідністю; проблема ненадання засудженим можливості реалізації свого права на працю у тому обсязі, у якому воно їм гарантоване та забезпечене вітчизняним законодавцем; проблема персоналу установ виконання покарань – його нестачі та непрофесійного характеру, внаслідок чого відбуваються порушення прав ув’язнених у формі катувань, побиття та інших формах.
20
Artakivna, Zhebrovska Krystyna. "INTERNATIONAL LEGAL STANDARDS OF HUMAN RIGHTS: GENERAL PRINCIPLES." Часопис цивілістики, no. 41 (August 6, 2021): 71–76. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i41.426.
Full textAbstract:
Міжнародні стандарти прав і свобод людини можна розглядати як загальновизнані положення міжнародних актів обов'язкового та рекомендаційного характеру, а також принципи міжнародного права, що закріплюють фундаментальні права особистості, які мають визначальне значення для захисту людини від незаконних і необґрунтованих дій із боку держави, посадових та інших осіб, порушують або обмежують ці права, а також виконують функцію орієнтира для усіх держав у регламентації та забезпеченні прав своїх громадян. Основи міжнародно-правових стандартів прав людини продовжують розвиватися одночасно із процесом формування нових правових систем, які декларують у своїх конституціях ідеї верховенства права та поваги до прав людини.
Міжнародно-правові акти в галузі прав людини розглядають як міжнародні стандарти, оскільки вони розробляються на підставі звичаєвих норм, що сформувалися внаслідок визнання державами юридичної сили правил поведінки, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій чи рекомендацій.
Міжнародні стандарти у галузі прав людини - це загальновизнані міжнародно-правові норми, які закріплюють на загальнолюдському рівні статус особистості і встановлюють перелік основоположних прав і свобод, обов'язок держав їх дотримуватися, а також межі можливого або припустимого їх обмеження.
Міжнародні cтaндaрти прав і свобод людини закріплені в міжнародних угодax, конвенціях і пaктax, що базуються на вcecвітньому досвіді та втілюють cучacні потреби, тенденції соціального прогресу.
В основу міжнародних стандартів із прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів і націй; рівноправність всіх людей і заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини навіть за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише політичні права, потім - економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав, однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.
Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини становлять норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави.
21
Саганюк, Ф., Ю. Мудрак, І. Мазуренко, and Ю. Піщанський. "Тероризм та інші протиправні дії у російській гібридній війні." Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ імені Івана Черняховського, November 25, 2021, 51–56. http://dx.doi.org/10.33099/2304-2745/2021-2-72/51-56.
Full textAbstract:
Головним сучасним безпековим аспектом у воєнній сфері на національному рівні залишається розв’язана Російською Федерацією (РФ) гібридна війна проти України, яка ведеться у формі комбінації різноманітних агресивних протиправних дій, застосування регулярних військ (сил), незаконних збройних формувань і терористичних організацій, використання пропаганди, саботажу, терору, вчинення диверсій, умисного завдавання шкоди громадянам та об’єктам державної власності України.
Метою статті є пошук правових підходів до належного оцінювання наявних агресивних гібридно-терористичних збройних та інших діянь Російської Федерації проти України й інших суверенних держав світу відповідно до чинного законодавства України та міжнародного і міжнародного гуманітарного права.
Сучасні дослідження наявних підходів до боротьби з російським міжнародним тероризмом і збройною агресією переконують, що такі діяння РФ є насильницькими та особливо небезпечними, пов’язаними з масовими вбивствами, захопленнями та викраденнями невинних людей, руйнуваннями чисельних населених пунктів, важливих народногосподарських об’єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням зброї масового ураження.
Здійснювані вже восьмий рік Російською Федерацією гібридні агресивні злочинні терористичні діяння на території України та інших суверенних держав світу без оголошення війни та з відвертим цинічним нехтуванням норм міжнародного гуманітарного права належить розцінювати не як війну в межах міжнародного права, а як збройну агресію з наявними ознаками міжнародного тероризму.
22
Попельський, M. "Погляди щодо організації національного спротиву з урахуванням вимог Закону України “Про основи національного спротиву”." Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ імені Івана Черняховського, November 11, 2021, 84–89. http://dx.doi.org/10.33099/2304-2745/2021-2-72/84-89.
Full textAbstract:
Аналіз локальних війн і збройних конфліктів останнього десятиріччя свідчить про те, що поряд з безпосереднім застосуванням сил військової організації, держави активно проводять комплексне застосування за єдиним замислом і планом сил спеціальних операцій, формувань збройної опозиції та інших незаконно утворених антидержавних озброєних формувань. Зважаючи на нестабільну і недоброзичливу зовнішньополітичну, економічну, соціальну, інформаційну обстановку навколо України виникає об’єктивна потреба подальшого удосконалення організаційно-штатної структури частин (підрозділів) територіальної оборони, пошуку ефективних методів їх застосування, враховуючи обстановку, яка склалася на сьогодні, удосконалення заходів щодо планування і ведення територіальної оборони.
З набранням чинності та подальшим введенням в дію Закону України “Про основи національного спротиву” виникають питання щодо внесення змін до законодавчих актів, опрацювання положень про Командування Сил територіальної оборони, регіональні органи військового управління Сил територіальної оборони. Потребує визначення: роль Сил територіальної оборони Збройних Сил України в загальній системі оборони України, склад та організаційно-штатна структура військових частин територіальної оборони, питання всебічного забезпечення, порядок виконання завдань територіальної оборони у взаємодії з іншими складовими Сил безпеки та сил оборони держави.
Пропозиції, які надані у статі, можуть бути використані органами: військового управління, державної влади та місцевого самоврядування.
23
Тімченко, Олександр, and Юрій Широбоков. "Психологічні умови індоктринації військовополонених." Disaster and crisis psychology problems, no. 1 (2021). http://dx.doi.org/10.52363/dcpp-2021.1.5.
Full textAbstract:
В сучасних умовах, коли на сході нашої держави триває операція Об’єднаних сил, особливого значення набувають аспекти співробітництва громадян України з ворогом. Особливо гостро постають питання переходу на бік ворогуючої сторони військовополонених, затриманих представниками незаконних збройних формувань, особливо важливими стають питання психологічного аспекту даної проблеми. Статтю присвячено проблемі військового полону. На сьогоднішній день детально опрацьовані та досягли високих технологічних форм методи переформування поведінки (переконання) військовополонених, але умови перебування військовополонених у психологічному середовищі індоктринації, фази протікання цього процесу та їх характеристики у ході сучасного військового конфлікту, вивчені недостатньо та потребують більш детального дослідження. Проведене дослідження фаз сучасного військового полону дозволило виявити їх характеристики. І фаза «Вітальних реакцій», яка триває від декількох секунд до 5-15 хвилин та характеризується підпорядкуванням всіх дій збереженню власного життя. ІІ фаза «Шокова» з проявами надмобілізаціі – триває від 3 до 5 годин та характеризується загальним психологічним напруженням, граничною мобілізацією психофізіологічних резервів. ІІІ фаза «Психофізіологічної демобілізації», на думку опитаних, триває до трьох діб. В абсолютній більшості випадків вона пов'язується з розумінням масштабів трагедії («стрес усвідомлення»). У ІV «Фазі дозволу» (від 3 до 12 діб) динаміка стану та самопочуття військовополонених багато в чому визначається специфікою впливу екстремальних факторів. V фаза «Фаза відновлення» психофізіологічного стану починається переважно з кінця другого тижня після впливу екстремального фактора. VІ фаза «Конфліктогенності» (через місяць), характеризувалася стійкими порушеннями сну, невмотивованими страхами, жахливими сновидіннями. Розглянуті умови індоктринації військовополонених у різних фазах полону.
24
Вітер, Д., О. Цевельов, and В. Безбах. "Робота штабу органу охорони кордону під час організації операцій з ліквідації диверсійно-розвідувальних груп." Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ імені Івана Черняховського, April 18, 2022, 53–59. http://dx.doi.org/10.33099/2304-2745/2021-3-73/53-59.
Full textAbstract:
Під час загострення обстановки в Автономній Республіці Крим та сході України диверсійно-розвідувальними групами вдалось порушити систему управління органами охорони державного кордону та інших правоохоронних органів, створити передумови блокування висунення підрозділів Збройних Сил України в райони зосередження та виконання бойових завдань. В деяких випадках прикордонні підрозділи через слабке озброєння та втрату управління, відсутності підтримки з боку місцевого населення самі опинилися в оточенні незаконних військових формувань, якими керували диверсанти.
Диверсійно-розвідувальна група – це спеціально підготовлений підрозділ у складі фізично та професійно натренованих військовослужбовців, які відправляються в розташування противника, на суміжну територію, лінію розмежування сторін для знищення не тільки військових, а й цивільних об’єктів, ліквідації пунктів тактичного, оперативного та стратегічного призначення та командних пунктів (командного складу).
Мета статті ‑ визначення загальних принципів та особливостей роботи штабу органу охорони державного кордону під час організації операцій з ліквідації диверсійно-розвідувальних груп в умовах змінюваної обстановки.
Ураховуючи досвід АТО, визначено принципові елементи організації діяльності штабів органів охорони державного кордону під час організації операцій з ліквідації диверсійно-розвідувальних груп за різних умов:
з початком загострення обстановки;
з початком дій щодо пошуку та участі в ліквідації диверсійно-розвідувальних груп;
у разі прориву диверсійно-розвідувальної групи або її частини за межі району оточення;
під час участі з блокування (ліквідації) диверсійно-розвідувальних груп та під час виявлення диверсійно-розвідувальної групи.