Academic literature on the topic 'Національний дух'

Своєю історією зміст поняття “національний характер” сягає давніх часів від давньогрецького філософа і сучасника Аристотеля – Теофраста, до сучасних дослідників (І. Абрамова, А. Донченко, Л. Орбан-Лембрик, М. Пірен, Т. Потапчук, В. Руденко та ін.).На різних етапах розвитку людства, науковці відмічали появу все нових і нових рис у національному характері того чи іншого народу, що спричинено різноманітністю наукових підходів щодо вивчення зазначеного терміну.Визначення змісту поняття “національний характер” є досить різноплановими і здійснюються в рамках різних наук (етнопсихології, психології, культури тощо). Аналіз останніх публікацій свідчить про те, що багато авторів звертаються до цього поняття, а іноді і розкривають його через призму таких понять, як “національна ментальність”, “народний дух”, “душа народу”.Так, на думку етнопсихологів, “національний характер” є досить складним феноменом етнопсихології як науки в гносеологічному плані; це уявлення народу про самого себе, важливий елемент його народної свідомості, його суспільного етнічного “Я”.Для розкриття способу життя того чи іншого народу у літературі набуло широко вжитку поняття “національний характер”. У зміст цього поняття одні автори включали темперамент людей, їхні здібності, інші – різноманітні риси юдей, їхні ціннісні орієнтації, ставлення до праці, влади, оточення тощо.Також науковцями відмічено той факт, що важливою сферою вияву національного характеру є діяльність. Одним з таких продуктів діяльності виступає мова, адже передача рис національного характеру здійснюється за активної її участі. Мовний фактор відіграє значну роль у формуванні національної самосвідомості, національного характеру, який є етноформуючою ознакою українського народу. Наступним продуктом діяльності є фольклор, адже завдяки йому також можна проаналізувати стереотипи національного характеру.Національні риси психіки народу виявляються і в особливостях побудови його характеру, темпераменту, традиціях, звичаях і смаках його представників. Науковцями виокремлено низку позитивних і негативних рис національного характеру народу.На різних історичних етапах на національний характер мала вплив політична система суспільства. У кризових ситуаціях, у періоди загострення національних проблем і протиріч ті чи інші риси національного характеру, як відмічено дослідниками, можуть виходити на передній план, детермінуючи політичну поведінку людей. Специфічність особливостей українського національного характеру проявляється у сукупності типових рис через їх структуру та форми вираження.

“Faust” Й.В. Ґете – видатне явище світової культури й водночас глибоко національний твір. Всеохопність поетичного задуму Й.В. Ґете виявляється в змалюванні головного героя, який мучиться розривом між мрією та дійсністю. Й.В. Ґете писав «Фауста» все своє життя, вклавши в трагедію те, чим жив сам, усі свої враження, роздуми, пізнання. У статті подано стислий перекладознавчий аналіз мовної особистості Фауста з однойменної трагедії Й.В. Гете та її українських (І. Франка, Д. Загула, М. Улезка й М. Лукаша) та англомовних (британських – А. Свонвік і Дж. Пріста – і американських: Б. Тейлора, Ч. Брукса й Е. Кляйна) перекладів. Запропоновано підхід до аналізу індивідуалізованого мовлення персонажа через когнітивний і мотиваційний рівні мовної особистості (за Ю. Карауловим), зокрема, на когнітивному рівні розглянуто ключові когнітивні установки й метафору, притаманну персонажу Фауста. Завдяки аналізу мовлення персонажа й шляхів вираження емоцій в оригіналі й перекладах можемо зробити висновки про успішність відтворення аналізованої мовної особистості. Усі перекладачі іноді замінювали усвідомлення Фаустом себе або інших конкретних та абстрактних людей виразами, де присутні поняття «дух», «душа» й «серце», використовуючи слова “spirit” і «дух» набагато частіше, ніж слово “Geist”, вжите в оригіналі. Отже, можна припустити, що образ Фауста також змінюється в перекладах: він стає більш емоційним і вірить у духовність усього, що його оточує. У перекладі І. Франка можна помітити разючу відмінність, оскільки слово «душа» вживається лише 5 разів, тобто на відміну від усіх інших аналізованих перекладів навіть менше, ніж в оригіналі. Фауст у перекладі І. Франка більше наголошує на поняттях «дух» і «серце» як двох принципах, які у своєму дуалізмі провокують персонажа шукати сенс життя. Аналіз образу Фауста проведено на основі всієї його мовної партії в першій частині трагедії Й.В. Ґете, що складає 221 висловлювання (репліки в діалогах і монологи). Усі вони певною мірою відтворені в аналізованих українських та англомовних перекладах, тобто загальний матеріал для аналізу налічує 2 210 уривків різної довжини.

У статті на основі аналізу біографічних даних і сфер наукової та суспільної діяльності німецького мислителя, лінгвіста, представника німецького філологічного неогуманізму, державного і політичного діяча, реформатора європейської університетської освіти Вільгельма фон Гумбольдта розглянуто формування лінгвофілософської системи, що визначила магістраль­ні напрямки розвитку європейського і світового мовознавства ХХ–ХХІ століття. З’ясовано, що доповідь «Про порівняльне вивчення мов різних епох їхнього розвитку», прочитана в Берлінській академії наук у 1820 р., стала етапним фактом наукової біографії Гумбольдта, результатом особистого екзистенційного досвіду, свідомого цілеспрямованого накопичення фактів проявів національного духу різних європейських народів, включаючи повноцінні мови й діалекти, міфологічний національний пласт, традиції, культурні артефакти, фольклорні й авторські тексти різних епох. Доведено, що основоположні ідеї лінгвофілософської системи Гумбольдта сформульовані й оприлюднені в праці «Про відмінність статей і її вплив на органічну природу» (1794). Проголошена ним формула «прекрасної єдності» речей і явищ трактувалася як результат діяльності енергії тілесного світу, тому всі його прояви, включаючи людину, її діяння, а також мову (праця «Про Германа і Доротею» Гете», 1798), мають бути враховані, осмислені й систематизовані, як результати функціонування людського духу. Мандрівки Францією, Іспанією та Італією не лише забезпечили Гумбольдта новими естетичними враженнями, але остаточно визначили мовознавчий вектор його досліджень, що завершився оригінальною лінгвофілософською концепцією, в якій ідеальна складова не суперечить матеріальній, а доповнює її: мова є дух, і духом народу є його мова («Про відмінність будови людських мов і її вплив на духовний розвиток людства»).

У статті розглянуто специфіку репрезентації рис українського національ- ного характеру в циклі казок Марини Павленко «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині». Окреслено стан дослідження проблеми у вітчизняному літературознавстві. Засто- совано системний, історико-типологічний та культурно-історичний методи дослідження. Наголошено на актуальності теми, пов’язаної з активізацією в українському суспіль- стві процесів націєтворчості, самопошуку, духовного та соціального зміцніння, становлення громадянськості, морально-етичного змужніння. Відзначено, що художній твір містить у собі інформацію про етнопсихологічні особливості народу, а письменник відтворює дух народу через власні думки й почуття. Національний характер у творах художньої літератури увираз- нює психологію поведінки, моральні стереотипи, оголює глибинний емоційний пласт, больові точки історичної пам’яті та долі народу. З’ясовано, що казки Марини Павленко мають виразну адресність (для дітей дошкіль- ного й молодшого шкільного віку). Вони транслюють морально-етичні цінності українського народу, знайомлять читачів із особливостями національного життя й унікального буття особистостей, відмінних від рис інших середовищ. Пріоритетними в зображенні письменниці стали герої, наділені волелюбством, кмітливістю, відповідальністю, сміливістю, щедрістю, гостинністю, охайністю. Елементи казкової поетики допомогли Марині Павленко уникнути відкритої дидактики, продемонструвати синтез фольклорної й літературної традиції, сво- єрідність художнього світу літературної казки, позначену особливостями фантастики й авторської позиції, засвідчивши в такий спосіб розвиток літературної казкової системи та національний характер літератури. Визначено, що перспективним напрямом подальших наукових студій може стати комп- лексне осмислення масиву різножанрових новітніх українських творів для дітей та юнацтва щодо своєрідності репрезентації в них рис національного характеру українця, з’ясування їх стильової своєрідності, виявлення інтертекстуальних зв’язків з християнською й народно- поетичною традицією.

Акцентовано особливу увагу на актуальній проблемі духовного відродження України. Обґрунтовано субстанційні та структурно функціональні характеристики духовності як визначального чинника національного виховання. Зроблено висновок, що саме духовність уособлює національну визначеність певної людської спільноти, а проблема «духовність-нація» з необхідністю вбирає в себе всі наріжні вісі національного виховання – виховання національного духу, усвідомлення національної ідеї, залучення до національних традицій, формування національної самосвідомості.

Конкретизовано філософію історії Гегеля на базі теорії колек- тивного несвідомого К. Г. Юнга і його послідовників. Ключовою категорі- єю, що зв’язує ці теорії, є поняття народного духу, оскільки, згідно з теорі- єю Гегеля, Світовий дух (загальне) розвивається через народні (особливе). Для з’ясування основного протиріччя історичного розвитку розглядається структура діалектичного протиріччя Гегеля. У всесвітньо-історичному про- цесі головним є протиріччя між Логосом (ідеями) і міфосом (колективне несвідоме, народні духи). Абсолютизація загального, Логосу, в марксиз- мі або буржуазному глобальному лібералізмі веде до втрати національної ідентичності та соціальної катастрофи. Своєю чергою, абсолютизація мі- фосу, що лежить в основі різних фашистських і расистських теорій, веде до національної ізоляції і стагнації. Міфологія історії, заснована не на понят- ті (Розумі), а на архетипах і міфах — це шлях в історичну безвихідь. Тому тільки суперечлива, діалектична єдність Логосу і Міфосу веде народи до сталого розвитку. Не національна самоізоляція і винятковість, і не розчи- нення в глобальних світових процесах, а розвиток на основі національних архетипів і цінностях в тісній співпраці з іншими країнами. Таким чином, світогляд, який вбачає у протиріччях джерело розвитку, має стати затребу- ваним. Цим світоглядом є конкретизована на сучасному науковому мате- ріалі філософія діалектичного розуму Г. Гегеля, згідно з яким, “хто розум- но дивиться на світ, на того і світ дивиться розумно”. Навпаки, панівний нині розумовий розум, що розділяє світ на частини, не може зрозуміти діалектичної розумності світу і занурює його в нісенітницю. Саме в цьому полягає витік появи популярних політологічних теорій “хаосу”, “турбулент- ності” та ін.

Леся Українка – письменниця широкого творчого діапазону. За своє коротке життя залишила нащадкам великий літературний доробок – полум'яну поезію, філософську драматургію, талановиту прозу, оригінальні публіцистичні та критичні статті, переклади. Вона бачила світ у образному сприйнятті: воно було у Лесі настільки всеосяжне, що виявлялося не лише в художньому слові, а й у роботі пензлем, у майстерній грі на фортепіано. На літературну арену Леся Українка вийшла спочатку як поет та перекладач, потім закріпила за собою славу талановитого драматурга і водночас досягла значних успіхів як прозаїк, розкривши таким чином свій багатогранний талант. У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ–ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середовищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зневіреною. Українська літературознавча думка XX ст. неодноразово зверталася до осмислення творчого доробку Лесі Українки в найрізноманітніших аспектах: проблематики, поетики (передусім жанру й образності), типології тощо, але досі практично не існує окремих наукових шкіл у лесезнавстві, немає глобального прочитання художньої спадщини одного з найбільших геніїв національної літератури. Леся Українка розробила власну, самобутню й цілісну філософську систему, яку можна охарактеризувати як гуманістичний індивідуалізм. Поетеса впевнена в тому, що тільки духовність спроможна врятувати людство від занепаду. Враховуючи роль і значення слова в житті людини, упевнено можна стверджувати, що саме слово формує людину, а не людина – слово. Очевидно, що Леся Українка вбачає сенс людського буття, а також виділяє гуманістичний ідеал через людину, яка є духовно багатою особистістю і здатна боротися за волю свого народу, національні інтереси, національну гідність. Ідеалом особистості для поетеси також є людина праці, оскільки внутрішній світ людини вона аналізує в таких поділах: людина і суспільство; людина і природа; самоусвідомлення власної суті. У наш час духовність можна назвати нагальним велінням часу, без якого неможливо побудувати незалежну самостійну державу. Для Лесі Українки проблема екзистенційного вибору виступає сутнісною характеристикою людини (світогляду, розуму, почуття, переконання, волі та ідеалу), яка прагне знайти сенс свого існування. Окреме місце займають погляди Лесі Українки, які збагатили свідомість народу ідеями незалежності і свободи, гуманізму та демократії. Її свідомість знаменувала собою вершину філософського осмислення світу людини. Проблема духовності та екзистенційного вибору в творчій спадщині Лесі Українки набуває все більшої універсальності та, на жаль, вона є недостатньо дослідженою. Суттєве місце в її творчості посідає проблема духовної сутності людини.

У статті акцентовано на ролі «Енеїди» І. Котляревського у репрезентації кодів культури загалом та в ментальному просторі української культури зокрема, у відображенні фрагментів національної картини світу в аспекті специфіки етнічної свідомості, міфологічної та сміхової культури. Поему схарактеризовано крізь призму категорій прецедентності й інтертекстуальності, у площині взаємодії «свого» й «чужого» в межах художнього дискурсу.