Journal articles on the topic 'Наукова картина'

Стаття присвячена проблемi свiдомостi та її вирiшенню в контекстi сучасних спроб вiдмовитись вiд фiзикалiстської картини свiту. У зв’язку з цим автор актуалiзує гiпотезу панпсихiзму, яка пiсля тривалого виключення з серйозного фiлософського дискурсу на початку ХХI ст. переживає ренесанс, особливо в рамках аналiтичної фiлософiї.

Мета роботи. Висвітлити історичні шляхи розвитку квантово-механічних методів дослідження, показати їх значущість для минувшини і сьогодення. Матеріали і методи. Результати й обговорення. Історичні шляхи розвитку науки, розкриття закономірностей мають особливе значення для сьогодення. Процес історії становлення та розвитку фізико-медичних і біологічних знань нерозривно пов’язаний із загальною історією людства, науки і змінював наукову картину світу упродовж тисячоліть. Луї де Бройль, Нобелівський лауреат з фізики, писав: «…історія науки не може не цікавити вчених природознавців: учений знаходить у ній… багаточисельні уроки і, навчений власним досвідом, він може краще, ніж будь-хто інший, тлумачити із знанням справи ці уроки». Фізика і медицина – могутні гілки дерева філософії, коріння якого сягає правікових часів. В історії науки шляхи розвитку медицини і фізики і збігалися й перетиналися. Відкриття у медицині та біології породжували нові фізичні ідеї, а досягнення у фізиці сприяли новітнім медико-біологічним дослідженням. У роботі висвітлено роль квантово-механічних методів дослідження медико-біологічних та хімічних систем. Висновки. У статті віддзеркалено історію розвитку квантово-механічних знань, показано як змінювалась наукова картина світу впродовж тисячоліть, розглянуто взаємодоповнюваність і спадкоємність наукових знань, що визначали напрямок розвитку науки та показано ефективність резонансних методів у медико-біологічних дослідженнях.

Мета роботи полягає в актуалізації опери М. Лисенка «Різдвяна ніч» (1872 рік) у сучасному дослідницькому дискурсі – як увиразнення національної української картини світу. Методологія дослідження cпирається на залучення історіографічного, жанрового, структурно-функціонального методів. Наукова новизна полягає в залученні категорії «картина світу» як когнітивного інструменту під час вивчення музичних артефактів національної музичної культури, в даному разі – першої видатної української опери без розмовних діалогів на український текст «Різдвяна ніч» М. Лисенка, що відкриває перспективу подальшого розроблення дослідження оперної спадщини композитора як цілісності, зважаючи на системоутворювальну функцію картини світу як наукової моделі пізнання. Висновки. На підставі здійсненого дослідження узагальнимо прояв визначальних критеріїв української картини світу, виявлених в опері «Різдвяна ніч» М. Лисенка: спадкоємність (апелювання до усталених засад народнопісенної традиції та обрядових дійств – традиційної звичаєвості загалом); духовність (утілена через звернення до відповідних жанрів народнопісенної традиції, пов’язаних з оспівуванням Різдва Христового, які звучать в опері в хорових епізодах і сценах); музичний логос (наслідування принципів народного багатоголосся на рівні музичної мови, що втілюється в хорових епізодах та сценах опери). Ознайомившись з наявними в наш час аудіозаписами опери «Різдвяна ніч» (1952, 1958 та 1992 років), доходимо висновку про вирішальне значення хорових сцен в опері та цінності кожної із задіяних М. Лисенком колядок, вилучення яких з опери унеможливлює втілення художнього задуму в повноті. Завдяки унікальній художній концепції оперного шедевра М. Лисенка слухач сьогодення здатен осягнути велич національної традиції в її спадкоємних зв’язках. «Різдвяна ніч» постає втіленням української картини світу ХІХ століття, дослідження якої, як і інших знакових явищ національної музичної культури, у наш час з історичної дистанції відкриває перспективу її оцінки і значення під кутом зору національної самосвідомості культури.

У статті за мемуарами всесвітньо відомого біолога, вченого в галузі фітогеографії Генріха Вальтера (1898–1989) «Сповідь еколога» аналізується сприйняття німецьким вченим наукового життя на окупованих українських землях часів Другої світової війни, відносини з українськими науковцями. Доля Г. Вальтера тісно пов’язана з українськими землями – він тут народився, провів перші двадцять років свого життя, а згодом повернувся під час Другої світової війни. Мемуари німецького вченого вітчизняні та зарубіжні науковці використовують як джерело для вивчення історії науки, однак поза увагою залишається дослідження його оцінки подій суспільного, наукового життя часів Другої світової війни, взаємовідносин з українськими фахівцями, які залишились на окупованих землях. Після початку німецької воєнної експансії відбулись зміни в завданнях сільськогосподарських досліджень німецької аграрної науки. Війна надала можливість підпорядкувати всі cільськогосподарські наукові установи та насіннєві станції на східних окупованих територіях та привласнити результати їхньої наукової роботи. Одночасно вивчення та включення генетичних ресурсів та наукового потенціалу окупованих території в сільськогосподарську дослідну справу Німеччини мало слугувати «свободі харчування» для німців. У 1942–1943 рр. українські землі стали своєрідним дослідним майданчиком для багатьох німецьких науковців. Воєнний період «за Вальтером» сприймається як низка можливостей для наукового зростання німецького науковця – освоєння нових територій, знайомство з іншими науковими школами, вченими, внесок у наукове забезпечення ефективного використання cільськогосподарського потенціалу окупованих земель. Але з іншого боку – це можливість продемонструвати своє служіння державі через практичне використання набутих наукових знань як фахівця, знавця місцевих природничих умов окупованих земель, російської мови тощо. Незважаючи на більш як сорокарічний період, що розділяє описані події з датою публікації мемуарів, автор продовжує симпатизувати нацистській політиці в багатьох питаннях. Зображені мемуаристом картини життя українського наукового співтовариства демонструють, що українські науковці використовували різні стратегії виживання в умовах окупації. Робота в створених окупаційною владою науково-дослідних інституціях давала можливість не тільки покращити матеріально-побутові умови життя, а й продовжити науково-дослідну діяльність, давала шанс зберегти наукові колекції у воєнному лихолітті. Умови війни стимулювали також постійно змінювати критерії у сприйнятті людей за принципом «свій-чужий», незважаючи на пропаганду та нав’язані стереотипи. Однак колоніальний характер окупаційної політики створював імітацію свободи наукової думки, інтеграції українського наукового соціуму в німецький науковий простір. Науковий потенціал українських земель використовувався німецькою окупаційною владою лише для максимального освоєння в усіх вимірах захопленої території. Ключові слова: Друга світова війна, Україна, аграрна наука, сільськогосподарська дослідна справа, окупація, картографічна експедиція, Крайовий інститут сільськогосподарської ботаніки, Г. Вальтер, Г. Махов, Ю. Клеопов.

Художня картина світу є особливим авторським баченням навколишнього світу, реалізованим на сторінках певного художнього твору. Вона дозволяє нам розтлумачити сутність людського буття, приховану за численними образами і персонажами уявного світу, що співвідноситься з існуючим. У поданій статті ми намагаємося теоретично розглянути поняття «художня картина світу» з позицій різних літературознавчих методологій. Спираючись на спостереження відомого українського науковця О.О. Потебні, ми пов’язуємо художню картину світу із зовнішньою та внутрішньою формою тексту, а також значенням, заданим головними інтенціями художнього твору. Саме таким шляхом – через зовнішню форму, внутрішню форму, значення (зміст) – рухається людська свідомість у процесі пізнання сутності об’єктів художньої дійсності. Художнє пізнання можливе завдяки образному світу мови, поринувши у який можна відшукати всі першопочаткові значення і смисли, породжені процесами омовлення/висловлення. Німецький філософ Вільгельм Дільтей зобразив процес пізнання художнього світу у вигляді піраміди зіставних із потебнянськими понять переживання – вираження – розуміння. Асоціації, які виникають у реципієнта під час споглядання об’єкту художнього світу, виражаються інтерсуб’єктивними артикуляціями, і саме цей взаємозв’язок є зображенням художньої картини світу, за якою приховані культурні смисли певного народу. Представники формальної літературознавчої школи стверджували, що побудова художньої картини світу і процес пізнання об’єктів реальності відбувається завдяки відчутності форми, поза якою твір мистецтва не існує. Важливим аспектом аналізу й інтерпретації художньої картини світу є також міфологічність літературного твору. Кожен образ, за яким приховане висхідне значення пізнаваного об’єкту, відтворює певний міф – розповідь про дійсну реальність природного світу, що існує у просторі світу мистецтва. Художня картина світу як наукове поняття піддається теоретичному моделюванню з позиції літературознавчої науки, яка розробляє нові вектори наукової інтерпретації художнього бачення світу, створюваного автором, та розуміння феномену людини у цьому світі.

В оглядовій статті досліджуються питання організації та досвіду наукової діяльності кафедр дошкільної педагогіки в закладах вищої педагогічної освіти України. Проаналізовано стан професійної діяльності колективу та очільників кафедр дошкільної ланки закладів вищої педагогічної освіти. Висвітлено наукові доробки в рамках окресленої проблеми та схарактеризовано еволюцію наукової думки. Акцентовано увагу на тих питаннях, які залишилися поза увагою вітчизняних дослідників на науковців сьогодення. Наголошено, що в науково-педагогічній літературі висвітлено окремі аспекти становлення й розвитку кафедр дошкільної педагогіки у структурі закладів вищої педагогічної освіти. Зазначено, що відсутність об’єктивної інтерпретації специфіки становлення й розвитку кафедр дошкільної освіти в системі вищої освіти України не дозволяє відтворити цілісну картину щодо особливостей їх розвитку, що спонукає до здійснення більш детального історико-педагогічного дослідження з метою вивчення науково-педагогічного досвіду із подальшим упровадженням його конструктивних ідей, що мають прогностичне значення. Зауважено, що за останні десятиріччя українська історико-педагогічна наука, зокрема дошкільна, переживає складні, суперечливі трансформації: відбуваються переосмислення наукових парадигм, а отже, й пошуку нових теоретико-методологічних орієнтирів. Акцентовано увагу на тому, що зростає потреба в оновленні змісту та напрямів наукової діяльності кафедр дошкільної педагогіки, що зафіксовано у відповідних законодавчих документах. Наголошено, що розвиток історико-педагогічної науки має практико орієнтовану спрямованість на очільника, тобто лідера, діяльність якого відповідає завданням удосконалення системи вищої освіти та дошкільного виховання у питаннях, окреслених в Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року. Ключові слова: кафедра дошкільної педагогіки; завідувач кафедри, наукова думка; історико-педагогічний аналіз; науково-дослідницький потенціал, заклад вищої освіти.

У статті обґрунтовуються необхідність і перспективи інтегрованого підходу до вивчення і аналізу літературного твору. Зокрема, аналізується можливість використання методів патографії як частини біографії письменника для різнобічного сприйняття і більш глибокого розуміння творів художньої творчості. При створенні художнього тексту певною мірою проявляються особистість, психологічні особливості та стан його автора. З іншого боку, дані патографії, поряд з літературознавчим і текстологічним аналізом, сприяють більш повному та різноплановому сприйняттю твору і формуванню естетичної реакції на нього у читача. Показовим прикладом такого підходу може бути творчість Ф. Достоєвського, твори якого, та й сама особистість письменника викликали і продовжують викликати інтерес не тільки літературознавців, а й психологів, психіатрів, а також кримінальних антропологів. При тому, що наукова картина світу, яка формується психологами і психіатрами, може не збігатися з художньою картиною світу твору, їх симбіоз може мати значний вплив на процес читацького сприйняття поряд з іншими важливими факторами. У статті представлений огляд існуючих досліджень зазначеного напрямку в їхньому розвитку, у тому числі щодо творчості окремих письменників, зокрема, Ф. Достоєвського, і виділені перспективи напрямку, як для літературознавства, так і для психології, антропології, психіатрії. І якщо існує кількість наукових досліджень класичних літературних творів з боку окремо психопатології і патографії, а також з боку літературознавства і текстології, то інтегрований похід лише починає розвиватися

Важливою складовою базової підготовки майбутнього медика залишається медична та біологічна фізика, оскільки саме у процесі вивчення цього предмета здійснюється розвиток природничо-наукового мислення студентів. Медична фізика вивчається на першому курсі вищого медичного закладу. На початку вивчення матеріалу студенти повинні володіти фундаментальними теоріями з фізики, які розглядалися у середніх навчальних закладах. Сформована у них наукова та фізична картина світу за шкільні роки під час вивчення природничих наук у виші лише розширюється та поглиблюється. Таким чином реалізується принцип наступності вивчення фізики у системі неперервної освіти. Специфіка дидактичного підходу до вивчення фізики в медичному університеті значною мірою зумовлена тим, що для спеціаліста-фізика основним є фізична суть явищ природи, а для фахівця-медика об’єктом дослідження є людина. Для фахівців медичної галузі фізика виступає як фундаментальна природничо-наукова дисципліна, і для них головним є вміння використовувати знання фізики при розв’язанні фахових проблем. Викладачі кафедри підготували нову навчально-методичну літературу для дисциплін, які викладаються на кафедрі. У нових навчальних посібниках приділено багато уваги практичному аспекту можливого використання набутих знань у майбутній діяльності лікаря, відображено останні досягнення фізичної науки в галузі медичної діагностики та лікування. Однією з форм проведення практичних занять на кафедрі є використання елементів проблемного навчання. Створення проблемних ситуацій активізує пізнавальну діяльність студентів на занятті. У професійній діяльності лікаря важливу роль відіграє вміння правильно діагностувати захворювання. В основі більшості діагностичних методів лежать фізичні закони, теорії, наукові факти, а також фізичні властивості об’єктів і закономірності перебігу фізичних явищ, тому виникає необхідність навчати майбутнього лікаря діагностичної діяльності уже на етапі вивчення медичної фізики. У цьому аспекті застосовуємо компетентнісний підхід, у рамках якого закладаються основи діагностичних компетенцій.

У статті висвітлено питання історіографії розвитку та становлення кафедр дошкільної педагогіки у структурі закладів вищої педагогічної освіти; схарактеризовано еволюцію наукової думки щодо зазначеної проблеми; акцентовано увагу на тих питаннях, які залишилися поза увагою вітчизняних дослідників та науковців сьогодення. Наголошено, що в науково-педагогічній літературі накопичено певний обсяг багажу знань із питань розвитку та становлення кафедр дошкільної педагогіки у структурі закладів вищої педагогічної освіти. Відсутність об’єктивної інтерпретації про розвиток та становлення кафедри дошкільної педагогіки в системі вищої освіти України не дозволяє відтворити повну картину і особливості її розвитку та спонукає до детальнішого науково-педагогічного та історичного аналізу з метою оптимального відтвореного досвіду з урахуванням майбутніх напрацювань та перспектив. Установлено, що головним завданням (основою науково-педагогічної діяльності) у закладі вищої освіти роботи кафедри як осередку освіти та виховання молоді були: набуття вищої освіти і кваліфікації в обраній галузі професійної діяльності; задоволення потреб суспільства в кваліфікованих спеціалістах з вищою освітою й науково-педагогічних кадрах вищої кваліфікації, організація і проведення фундаментальних пошукових і прикладних наукових досліджень з проблем дошкільної освіти, перепідготовка й підвищення кваліфікації викладачів і спеціалістів. Акцентовано увагу на тому, що сьогодні зростає потреба в оновленні змісту та напрямів наукової діяльності кафедр дошкільної педагогіки, про що зазначається у законодавчих документах «Про наукову й науково-технічну діяльність», Стратегія розвитку вищої освіти в Україні на 2021–2031 рр. тощо.

Кириленко К. М. До питання про демаркацію понять «картина світу», «світогляд» та «образ світу». - Стаття. У статті з урахуванням традицій вітчизняного наукового обігу аналізуються та розмежовуються по­няття «картина світу», «внутрішня картина світу», «образ світу», «світогляд», які функціонують як си­нонімічні терміни для позначення уявлень людини про навколишню дійсність та визначення розуміння нею свого місця і призначення у ній. Розрізнення цих понять є нагальним завданням для наукового співто­вариства, оскільки термінологічна синонімія усклад­нює порозуміння та позбавляє наукові дослідження чіткості формулювань. Поняття «картина світу» висвітлюється як таке, що фіксує пізнавально-теоретичну основу уявлень певної епохи, охоплює собою велике коло когерент­них поглядів і переконань та є підґрунтям формуван­ня аксіологічних регуляторів і мотиваторів поведінки окремих особистостей. Картина світу як вона втілюєть­ся на рівні окремої людської особистості, яка формує своє розуміння світу на основі власних та здобутих в готовому вигляді знань, усвідомлених та позасвідомих чинників, визначається терміном «внутрішня карти­на світу». Термін «образ світу» використовується для позначення формування «картини світу» на особистіс- ному рівні, ним фіксується усвідомлена її особистісна репрезентація. Терміном «світогляд» позначається система уявлень людини про світ та її особисте місце в ньому, у якій важливим складником структури є цін­нісно-мотиваційні регулятори людської поведінки. По­няття «картина світу» фіксує пізнавально-теоретичну основу уявлень певної епохи та є неперсоніфікованим утворенням, хоча й таким, що існує на особистісному рівні. Поняття «світогляд» позначає ті погляди і пере­конання, які є особистісним надбанням, хоча й таким, що екстрапольоване та тісно пов’язане із онтологічни­ми, гносеологічними вимірами людського буття у пев­ному соціокультурному середовищі. Демаркація визначених понять є шляхом до повно­ти розуміння тем та проблем, які ними позначаються, що є важливим завданням гуманітарних студій ХХІ ст. у контексті окреслення вихідних підвалин сучасної си­нергетично-еволюційної картини світ.

АНОТАЦІЯ Потужне зростання кількості інформації потребує вдосконалення підходів до її знаходження і передачі в освітньому процесі. Одним із шляхів подолання цієї проблеми є використання засобів візуалізації, серед яких ментальні карти (mind map), що мають дидактичну ефективність, особливо в поєднанні з можливостями комп’ютерних технологій. Метою статті є дослідження сучасних можливостей візуалізації наукової інформації під час вивчення технічних дисциплін. Проаналізовано поняття візуалізації, що стала невід'ємним елементом обробки складної інформації про структуру досліджуваних об'єктів; методи, принципи та наукові підходи візуалізації. Обґрунтовано доцільність і ефективність використання mind map з метою візуалізації технологічних процесів. Доведено, що використання комп’ютерних ментальних карт сприяє підвищенню рівня запам’ятовування інформації за рахунок деталізації основних понять, їх систематизації, класифікації та узагальнення; формування навичок роботи з графічною інформацією. Визначено умови ефективності використання мультимедійних ментальних карт, дотримання яких гармонізує освітній процес для всіх його учасників. Визначено переваги використання ментальних карт, серед яких активне осмислення навчального матеріалу в процесі самостійного створення власних карт розуму, що дає можливість активно засвоювати наукову інформацію, набувати навичок самостійного її структурування, відслідковувати логіку зв'язків різних одиниць, знаходити нові ідеї і розвивати асоціативне мислення. Застосування засобів візуалізації, зокрема інтелект-карт, в освітньому процесі є можливим як під час вивчення нового матеріалу на лекції, самостійної роботи, так і під час контролю засвоєння і розуміння наукової інформації, за встановленням зв’язків між її складовими, умінням структурувати інформацію. Mind map є продуктивною альтернативою традиційним способам обробки та передачі інформації в освітньому процесі, яка перетворює студента в активного здобувача вищої освіти. Ключові слова: наукова інформація, візуалізація, ментальна карта, технологічний процес.

Соціально-філософські витоки розуміння сутності поняття безпеки пов’язані з пануванням різних наукових картин світ. В епоху античності існуючі підходи суттєво різнилися, адже безпеку визначали як найвищу цінність держави, закон, або ж розглядали як можливість задоволення потреб функціонування особистості, а потім і всього суспільства в цілому. У працях середньовічних мислителів вона ототожнювалася з атрибутами божественного провидіння, виступаючи однією з функцій віросповідання. Для філософських ідей цих історичних епох характерні відсутність безпосереднього пізнавального інтересу до осмислення безпеки суспільства. Механістичне пізнання світу дозволило у період середньовіччя, Відродження та Нового часу виділити принципи безпечної взаємодії людини з природою, соціальним середовищем, внаслідок чого відбулося усвідомлення аналізу сутності механізмів гарантування безпеки у суспільств, державі. В епоху Просвітництва в межах статистичної наукової картини світу безпека розглядалася як баланс між системами й підсистемами, які, маючи приналежність до людського буття, визначають характер взаємозалежності безпечного існування людини та суспільства. Аналіз становлення теорії безпеки є необхідною умовою для формування уявлень про наукові принципи управління системою безпеки, усвідомлення яких дасть можливість забезпечити безпечне існування особистості, ефективне функціонування суспільства та держави.

В статті аналізується генезис системи індустріальної освіти; фундаментальна наука розглядається як підстава даного явища, а умови переходу від аграрної до індустріальної освіти постулюються як формоутворення освіти; ідеал нової людини – як логічний продукт функціонування індустріальної освіти; фундаментальна наука як підстава є невичерпною, оскільки вона живиться смислогенезом Всесвіту. Головним чинником формоутворення освіти був так званий «дух епохи» тогочасної Європи, як простору у якому зародився і прогресував індустріалізм. Філософія як атрактор нового світового порядку відігравала помітну роль, зважаючи на її місце і роль у просторі духовного виробництва. Наукова картина світу в оцінці умов того часу відіграє одну з ключових ролей, оскільки – це система найбільш загальних уявлень про природу, принципів дослідження і вихідних даних, що виробляються природознавством і соціально – гуманітарним комплексом наук на тому чи іншому етапі його розвитку. Світогляд Нового часу як чинник породження індустріальної доби відігравав важливу роль, оскільки це не просто узагальнене уявлення про світ, а історично конкретна форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої слугують поняття «світ» і «людина». Світогляд за самою своєю сутністю є універсальним, оскільки інтегрує знання і переконання, а також практичним. У цьому полягає функціональне призначення світогляду. Ідеологія Нового часу та її вплив на породження першоелементів системи індустріальної освіти забезпечувався релігійними настановами, волею монарха (державою) і здоровим глуздом людини, головним чином батьків. Педагогічна думка на етапі зародження системи індустріальної освіти була суперечливою, оскільки в європейському просторі відбувалось гостре протистояння усталених ідей католицької релігійної освіти, з одного боку, а з іншого – інноваційних ідей Реформації і Відродження. Зміст освіти на етапі зародження індустріальної доби був достатньо суперечливим, оскільки був звалений у єдиний педагогічний котел теологічного, гуманітарного і природознавчого знання. На практиці вихід був знайдений організаційним шляхом культивування релігійних і світських навчальних закладів. Ідея «нової людини» поступово вимальовувалась на полотні освітянської діяльності завдяки ідеям авторитетних філософів, науковців і діячів мистецтва. До того ж, Нова доба вимагала вже не просто людину – гуманіста, а поставила питання про формування людини – ремісника.

Вступ. Висвітлення основних історичних моментів становлення кафедри анестезіології та реаніматології Української військово-медичної академії за 25 років є актуальним для відтворення цілісної картини історії кафедри, етапності та періодичності її реорганізації та розвитку. Дослідження вкладу тих науково-педагогічних працівників, які стояли біля витоків створення кафедри, а також тих, хто вносив зміни в навчальний процес, узагальнюючи досвід бойових дій на сході України, і сьогодні продовжує їх справу є важливим аспектом історико-медичного дослідження. Мета. Розглянути питання процесу становлення і розвитку кафедри анестезіології та реаніматології Української військово-медичної академії. Матеріали та методи. Матеріалами для статті служили нормативно-правові акти, що стосуються реформування системи військово-медичної освіти, звіти про роботу кафедри. Використано історичний, аналітичний і бібліосемантичний методи. Результати. За період свого існування кафедра анестезіології та реаніматології УВМА внесла вагомий внесок у підготовку та перепідготовку фахівців як для медичних закладів Збройних Сил України, так і для медичних закладів МОЗ України. У процесі створення кафедри був збережений науковий потенціал її співробітників, їх досвід, наукові та практичні здобутки, що дозволило за відносно короткий термін сформувати науково-педагогічний і науковий колектив кафедри, ефективно організовувати навчальний процес з слухачами Української військово-медичної академії, лікарями-анестезіологами та лікарями інших спеціальностей лікувальних закладів Міністерства оборони України, розвивати наукову, методичну і виховну роботу науково-педагогічних працівників кафедри та вивести систему підготовки військових анестезіологів на якісно новий рівень. Завдяки плідній роботі співробітників кафедри відбулося 23 випуски слухачів-анестезіологів, підготовлено 191 військового лікаря-анестезіолога. Висновки. За порівняно невеликий термін свого існування кафедра анестезіології та реаніматології УВМА внесла вагомий внесок у підготовку та перепідготовку фахівців як для Збройних Сил України, так і для інших військових формувань і лікувальних закладів України. На сьогоднішній день кафедра анестезіології та реаніматології єдина в Україні, яка здійснює післядипломну підготовку та перепідготовку військово-медичних кадрів за фахом «Анестезіологія та інтенсивна терапія» для зміцнення обороноздатності країни з урахуванням досвіду АТО/ООС.

Анотація. Мета статті – охарактеризувати становище жінки в українському підпіллі (1940–1950-х рр.) та з’ясувати, яке місце займали насильницькі форми поведінки чоловіків стосовно жінок. Методологія дослідження передбачає використання таких принципів: історизму, науковості, об’єктивності та логічності. Використовуються методи: загальнонаукові (аналіз, порівняння, узагальнення), спеціально-історичні (періодизація, історико-порівняльний та ін.), а також методи критики джерел (зовнішні та внутрішні). Наукова новизна полягає у тому, що на основі невідомих та маловідомих архівних матеріалів спростовується поширена думка в українській історіографії щодо винятково насильницької поведінки чоловіків стосовно жінок. Подається узагальнена картина гендерних стосунків у підпіллі. Висновки. Становище жіноцтва під час національно-визвольних змагань було складним не лише через умови часу, а й з огляду на політику радянських каральних органів. Попри усі непорозуміння, які виникали усередині підпілля, учасники визвольних змагань намагалися підтримувати дружні стосунки задля досягнення спільної мети. Говорити про факти насильства як нормальну та загальноприйняту поведінку у лавах ОУН та УПА – недоречно. Як і в будь-який період існування суспільства, під час національно-визвольних змагань, мали місце проблеми гендерних нестатутних стосунків. Однак вони були радше винятком із правил, аніж «нормальним» ставленням до жінок. Існує набагато більше свідчень приязного та толерантного ставлення вояків до жінок. І це аж ніяк не залежить від замовчування чи приховування протилежних аргументів, а є лише прямим свідченням домінування адекватної поведінки чоловіків під час визвольних змагань. Наявність фактів примусу та водночас наявність правового регулювання проблеми насильства аж ніяк не були свідченням існування в підпіллі подвійної моралі, а лише нормативно-правовою спробою врегулювання людських конфліктів.

Вивченням проблем пам’яті, її процесів, механізмів запам’ятовування, ролі пам’яті для кожної окремої людини і людства загалом займаються дослідники різних галузей науки. Лексична одиниця mémoire є терміном багатьох сфер. У сучасних дослідженнях національ- них мовних картин світу науковій парадигмі знань, що у своїй сукупності створює наукову картину світу, протиставлені наївні знання, які людина отримує, використовує й передає прийдешнім поколінням незалежно від знань наукових. Мета статті полягає у тому, щоб проаналізувати концепт mémoire та продемонструвати процес його вербалізації на матеріалі вільних сполучень із компонентом mémoire, фразеологічних одиниць і паремій, що зафіксували наївні уявлення, асоціації, життєвий досвід, пов’язані з пам’яттю. Дані сполучуваності імені концепту mémoire з прикметниками подають оцінні характеристики пам’яті. Предикативні сполучення представляють пам’ять як сховище для зберігання або як предмет, на якому можна зробити записи. Пам’ять уважають невід’ємним складником здорової людини, втрата пам’яті є відхиленням від норми і фіксується в мові. Погана пам’ять асоцію- ється безпосередньо з дірками або з дірявими предметами. Фразеологічні одиниці, будучи репрезентантами концепту, в образній і експресивній формі представляють уявлення про якість пам’яті людини, пов’язуючи останню з представниками тваринного світу, предметами, що оточують людину в повсякденному житті. Аналіз ознак зазначеного концепту на матеріалі паремій виявляє життєвий досвід про недосконалість пам’яті, але також її важливість для людини; розкриває зв’язок пам’яті з добром і злом, при цьому зазначаючи, що останнє залишає довший слід; пам’яті при- писують здатність рухатися і навіть залишати сліди; відзначено також, що її брак у людини має компенсуватися міцними ногами і що особливу потребу в якісній пам’яті мають брехуни.

У статті подано часткове рішення науково-технічної проблеми з розроблення методики оцінювання ефективності функціонування системи захисту інформації і кібербезпеки. Часткове рішення полягає у виборі підходів, показників, критеріїв оцінювання ефективності функціонування системи захисту інформації і кібербезпеки. Наукова новизна одержаного результату полягає в тому, що вперше комплексно і систематично проаналізовано підходи до вибору критеріїв оцінювання ефективності функціонування системи захисту інформації і кібербезпеки, які забезпечують цілісну картину. Практичне значення роботи полягає в подальшій можливості, на основі обраних показників, критеріїв розробити методику оцінювання ефективності функціонування системи захисту інформації і кібербезпеки.

Попов В. Ю., Попова О. В. Επιστημη – science – wissenschaft: до проблеми культурно-філософської визначеності поняття «наука». – Стаття.У статті здійснено аналіз ґенези та інтерпретацій поняття «наука» в давньогрецькій, латинській, французькій, британській та німецькій культурно-філософських традиціях. Показано, що відмінності в розумінні цього поняття пов’язані з соціально-історичними і духовно-релігійними особливостями розвитку цих національних культур. Зокрема, проаналізовано сенс та значення давньогрецького поняття “επιστημη”, показано його відмінності від концептів “δόξα” та “τέχνη”. Вказано на провідну роль розуміння επιστημη Аристотелем та вплив його інтерпретації на латинсько-середньовічний концепт “scientia”. У статті доводиться, що сучасного тлумачення поняття «наука» набуло після першої наукової революції. Унаслідок докорінної зміни картини світу відбувся переворот у розумінні науки як головного знаряддя осягнення світу та його підкорення. У статті показано основні відмінності в критеріях науковості знання в британській, французькій та німецькій парадигмах. Вказано на експериментальне підтвердження, логічне обґрунтування та систематичність як три головних критерії європейської раціональності. У роботі простежуються виникнення та трансформації поняття “Wissenschaft” в німецькому науковому лексиконі. Вказано на докорінні відмінності між європейською наукою – science – та німецьким поняттям “Wissenschaft”, що охоплювало як природниче, так ігуманітарне знання. У роботі аналізується специфіка розуміння Wissenschaft-науки в концепціях І. Канта, В. Дільтая, В. Віндельбанда, Е. Гуссерля. Стверджується, що саме широке розуміння науковості, тісний зв’язок з освітою – Bildung, уособленням якої є університет Гумбольдта, та державна підтримка зі збереженням академічної свободи призвели до розквіту німецької науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. У статті вказується, що зовнішні соціально-політичні події (поразки в світових війнах, панування тоталітарного режиму) та внутрішні суперечності призвели до втрати німецькою наукою лідерських позицій. У роботі вказується, що в сучасному глобалізованому світі відбувається уніфікація розуміння науки та критеріїв науковості. Цьому сприяє домінування США в наукових дослідженнях, що призводить до формування єдиної мови наукового спілкування та єдиних технократично-інструментальних підходів до науки як провідної сили технічного та соціального прогресу.

Анотація. Мета дослідження полягає у всебічному вивченні форм та змісту науково-популяризаційної діяльності М. Кордуби в роки Першої світової війни. Методологія дослідження спирається на традиційне для історіографічних праць поєднання принципів (історизму й об’єктивності) і методів (загальнонаукових та спеціально-історичних) наукової праці. Наукова новизна статті полягає у спробі всебічної реконструкції творчості Кордуби-популяризатора в період Першої світової війни. Висновки. У підсумку визначено провідні ідеї науково-популярного дискурсу М. Кордуби. Перша – ідея українського народу як однієї з найбільших європейських етнічних спільнот, що неприхильною волею історії була поділена більш організованими сусідами. Другою, в розумінні історика, стала ідея території, котру цей народ здобув колонізаційною енергією в доісторичні часи, а потім вклав у її розвиток і захист свої таланти та мужність. Третя – ідея української соборності, зрозумілої як культурна єдність й спільність історичної долі мешканців всіх регіонів від Холмщини і до Криму. Органічним синтезом цих ідей стала максима відродження української державності, що мала підсумувати тривалу боротьбу народу за право бути господарем на власній землі. Ці ідеї, викладені в доступній формі й узасаднені значною кількістю різнопланового матеріалу (фрагменти із джерел, матеріали статистики, географічні карти), справили очікуваний М. Кордубою ефект на читачів його науково-популярних праць. Вони змушували пересічного українця замислитися над своїм місцем у тогочасних подіях, допомагаючи зрозуміти власний інтерес у протистоянні військових блоків, що полягав у здобутті національної держави. Також ці праці відіграли поважну освідомлюючу роль для європейської громадськості, що подекуди саме з них уперше пізнавала українські незалежницькі прагнення. Дієвість науково-популяризаторської праці М. Кордуби довели наступні події Визвольних змагань, коли більшість його ідей стали політичними вимогами пробудженого українства.

Стаття присвячена питанням створення системи шкільних засобів навчання, які використовувались при викладанні географії в середніх закладах освіти з середини 30-х до середини 50-х рр. XX ст. З’ясовано, що на підготовку засобів навчання вплинули політичні і культурно-історичні умови того часу. Зокрема, постанови ЦК ВКП (б) «Про початкову і середню школу» (5 вересня 1931 р.) і «Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі» (25 серпня 1932 р.), які обумовили радикальний поворот в шкільній освіті і на десятиліття вперед визначили розвиток шкільної освіти у вигляді нормативно-уніфікованої моделі. Необхідність за- Збірник наукових праць «Історія та географія» / Харк. нац. пед. університет імені Г. С. Сковороди. Випуск 56. Харків, 2019. 117 безпечити виконання завдань на практиці спочатку обумовила підготовку програм шкільних предметів, потім стабільних підручників, посібників, зокрема, з методики викладання географії та окремих її шкільних курсів, а згодом створенні (в загальних рисах) системи засобів навчання. Вона включала програмно-нормативні (програми), навчальні (підручники, географічні карти, атласи, контурні карти, картини, макети, колекцій гірських порід і мінералів, гербарії, діапозитиви, навчальні кінострічки, прилади, обладнання), навчально-методичні (методичні посібника для вчителів різного типу, періодичні журнали) і додаткові, підтримуючі (хрестоматії, довідники, науково-популярні видання та) засоби. Центральне місце в цій системі зайняли програми і створені на їх основі стабільні підручники з усіх шкільних курсів. Їх текст був ідеологічно витриманим і виконував функцію виховання в дусі комуністичних ідей. Зросла кількість і якість методичних посібників, географічних карт, з’явились науково-популярні та навчальні кінострічки. Створення системи шкільних засобів навчання на десятиліття вперед визначило розвиток шкільної географії та методики у вигляді нормативно-уніфікованої моделі. Склалися умови для розробки науковопрактичних питань з проблем конструювання і використання системи засобів навчання географії. В той же час централізація та ідеологізація освіти обумовили різке зниження творчих пошуків і ініціативи на місцях.

Стаття представляє ілюстрацію історії переселення болгарського народу та формування національної карти Бессарабії. Історія міста, яке вже 200 років зберігає статус національного центру і є зразком духовно-культурного розвитку болгарських колоній на півдні України у ХІХ ст. Розглянуто основні аспекти економічного, національно-культурного та соціального розвитку болгарської діаспори. Імена і біографія видатних людей, наукові гіпотези та факти історії, відтворюють національну картину державного будівництва та політики влади на півдні України. А аналіз національної ментальності регіону, дає відповідь, щодо інструментів діалогу з національними меншинами, методів регіональної політики та поваги до історичної пам'яті.

У статті схарактеризовано сутнісні ознаки дидактичної складової упровадження STEM-освіти в сучасних закладах загальної середньої освіти, зокрема на уроках географії. Метою її запровадження є гармонійний розвиток особистості завдяки формуванню провідних життєво важливих компетентностей, природничо-наукової картини світу, світоглядних позицій і життєвих цінностей. Виокремлено й частково розкрито нормативну основу та значення цього підходу у розвитку освітнього простору держави як провідної складової державної політики з підвищення рівня конкурентоспроможності національної системи освіти. Схарактеризовано теоретико-прикладний аспект провідних наукових підходів функціонування STEM-освіти: мультидисциплінарного, плюридисциплінарного, інтердисциплінарного, трансдисциплінарного. У межах останнього підходу актуальними залишаються традиційні дидактичні наукові підходи до побудови навчального змісту за умови їх орієнтації, в першу чергу, на активну самостійну і творчу діяльність, що є провідною у процесах навчання та формування в учнів умінь і навичок самоосвіти, котрі є ключовими в переліку провідних життєвих і кар’єрних «Навичок ХХІ століття». Такими традиційними дидактичними підходами до конструювання навчального змісту і самостійної діяльності учнів є: міжпредметний, інтеграційний, диференціації та індивідуалізації. Розкрито й схарактеризовано сутнісні ознаки специфічних якостей, які мають засвоїти учні у процесі здобуття STEM-освіти: формування потреби в навчанні, формування мотивації до навчання, формування і розвиток інтересу. Публікацію другої частини статті буде здійснено у наступному номері журналу.

В даному дослідженні розглянуто розвиток і становлення Київської світоглядно-гносеологічної школи. Визначення основних здобутків школи були здійснені на основі аналізу публікацій вчених, які були викладені на сторінках «Вісника Київського університету». Основна увага зосереджена на досить складному періоді існування школи в умовах тоталітарного режиму радянської влади. Для більш повної картини фундації та розвитку Київської світоглядно-гносеологічної школи було проаналізовано наукові уподобання вчених цієї школи, відстежено еволюцію тематичних напрямів публікацій. Це дало можливість зрозуміти наукові уподобання, вивчити тематичні переваги вчених, з’ясувати особливості публікацій і встановити їхній дійсний зміст і важливість наукових ідей для сучасної філософської та політологічної освіти і науки в Україні. Узагальнення та систематизація процесів інституалізації філософських та соціально-політичних досліджень, здійснених київськими вченими в радянський період, допомогло визначити феномен Київської світоглядно-гносеологічної школи, прослідкувати її становлення та розвиток.

У статті репрезентовано інноваційну технологічну розробку науковців Ужгородського національного університету (інтерактивна карта діалектів), упровадження якої в навчальний процес для філологічних спеціальностей дає можливість оптимізувати навчальну й наукову роботу студентів, особливо в умовах дистанційного та змішаного навчання. Створений зусиллями фахівців у сфері інформаційних технологій програмний продукт, контент якого наповнюють лінгвісти, дає можливість користувачам вводити діалектний матеріал (дані друкованих діалектологічних атласів, словників, а також самостійно зібраний у польових умовах) до бази даних, представляючи його в потрібних для вивчення української мови аспектах. Такий інноваційний спосіб фіксації мовних даних оптимізує процеси дослідження особливостей українських діалектів та спрощує рутинні процедури зі збирання, накопичення й аналізу емпіричного матеріалу, що становить значний інтерес для мовознавства, історії, археології, етнографії та етнології, культурології, а також для інших науково-навчальних галузей, пов’язаних з дослідженням і вивченням історії та сучасного стану матеріальної й духовної культури етносів, українського зокрема. Крім міждисциплінарного використання як у навчальному процесі вищої школи, так і в дослідницькому аспекті, перевага розробленого програмного продукту - у можливості його різновекторного масштабування: оскільки потенційно проєкт розрахований не тільки на Україну й українську мову, а й на інші держави й мови, то під час додавання слова доступний вибір країни (на час написання цієї статті доступні Україна та Угорщина). Унікальність розробки полягає в тому, що вона слугує передусім навчально-науковим інструментом, який добре інтегрує дослідницький потенціал студентів-айтівців (виступають розробниками програмного продукту) та студентів-філологів (його перші тестувальники й наповнювачі контенту). Така синергійна діяльність під час підготовки на перший погляд різновекторних фахівців дає результат, який може бути цікавим для студентів й інших напрямків підготовки (майбутніх істориків, культурологів, туризмознавців тощо).

Всесвітня організація охорони здоров'я 11 березня 2020 р оголосила Коронавірусну інфекцію 2019 (COronaVIrus Disease 2019 - COVID-19) пандемією. Незважаючи на велику кількість наукових публікацій, що стосуються клінічної картини і методів лікування, даних про структурні зміни внутрішніх органів при COVID-19 недостатньо. У цій статті проаналізовано дані, опубліковані вченими різних країн.

Анотація. Метою роботи є визначення основних напрямків впрова- дження механізму діджиталізації та цифрових технологій у процес децен- тралізації для створення інституційно спроможних територіальних громад. Методологія. Для досягнення зазначеної мети використано сучасну наукову методологію, що зумовило вибір відповідних методів дослі- дження. В основу покладено системний підхід, який полягає в розкритті цілісності об’єкта і механізмів, що забезпечують його дослідження, надає можливість розглянути діджиталізацію як механізм створення спромож- них територіальних громад та його зв’язок і взаємодію з іншими меха- нізмами; виділити різні типи зв’язків складної системи та об’єднати їх у єдину картину. Із метою виявлення проблемних питань під час застосування механізму діджиталізації та цифрових технологій в процесі розвитку територіальних громад застосовані методи: спостереження, опису, порівняння, узагальнення. Загальнонауковий аналіз використано під час опрацювання наукових джерел та нормативно-правових актів, що регламентують впровадження цифрових технологій, діджиталізації; структурно-функціональний аналіз – для виокремлення досліджуваних елементів та встановлення їх місця і зна- чення в процесі реформування органів місцевого самоврядування та ство- рення інституційно спроможних територіальних громад. SWOТ-аналіз – для аналізу зовнішнього та внутрішнього середовища територіальних громад та забезпечення їх спроможності. Наукова новизна статті полягає в розробці практичних рекомендацій з впровадження механізму діджиталізації в органах місцевого самовряду- вання. Уперше, діджиталізація розглядається як механізм створення інсти- туційно спроможних громад. У статті удосконалено визначення поняття «діджиталізація» як меха- нізму, що застосовується для створення спроможних територіальних громад. Висновки. Запропоновані у статті теоретичні положення, висновки, реко- мендації можуть бути використані у практичній діяльності органів вико- навчої влади та місцевого самоврядування, стейкхолдерів, які причетні до реформування органів місцевого самоврядування, процесу децентралізації, створення спроможних територіальних громад.

Система освіти, яка ґрунтується на наукових засадах її організації, характеризується зміщенням акцентів від отримання готового наукового знання до оволодіння методами його отримання як основи розвитку загальнонаукових компетенцій.Уже достатньо чітко визначена спрямованість нової освітньої парадигми, осмислені її детермінуючі особливості, визначено предмет постнекласичної педагогіки та її основоположні аксіоми. Вироблені пріоритети всієї постнекласичної дидактики, аж до розроблення її категоріального апарату. Проте, на фоні такої колосальної роботи педагогічної думки так і не сформульовано достатньо чітко концептуальні основи постнекласичної дидактики, яка перебуває в стані активного формування як загалом, так і по відношенню до її природничо-наукової компоненти.На сучасному етапі модернізації освіти головним завданням стає формування у студентів здатності навчатися, самостійно здобувати знання і творчо мислити, приймати нестандартні рішення, відповідати за свої дії і прогнозувати їх наслідки; за період навчання у них мають бути сформовані такі навики, які їм будуть потрібні упродовж всього життя, у якій би галузі вони не працювали: самостійність суджень, уміння концентруватися на основних проблемах, постійно поповнювати власний запас знань.Зараз вимоги до рівня підготовки випускника пред’являються у формі компетенцій. Обов’язковими компонентами будь-якої компетенції є відповідні знання і уміння, а також особистісні якості випускника. Синтез цих компонентів, який виражається в здатності застосовувати їх у професійній діяльності, становлять сутність компетенції. Отже, інтегральним показником досягнення якісно нового результату, який відповідає вимогам до сучасного вчителя, виступає компетентність випускника університету. Оволодіння сукупністю універсальних (завдяки інтегральному підходові до викладання) і професійних компетенцій дозволить випускнику виконувати професійні обов’язки на високому рівні. Необхідно шляхом інтеграції навчальних дисциплін, використовуючи активні методи та інноваційні технології, які привчають до самостійного набуття знань і їх застосування, допомагати як формуванню практичних навиків пошуку, аналізу і узагальнення любої потрібної інформації, так і набуттю досвіду саморозвитку і самоосвіти, самоорганізації і самореалізації, сприяти становленню і розвиткові відповідних компетенцій, актуальних для майбутньої професійної діяльності учителя.Стосовно обговорюваного питання, то в результаті вивчення циклу природничих дисциплін випускник повинен знати фундаментальні закони природи, неорганічної і органічної матерії, біосфери, ноосфери, розвитку людини; уміти оцінювати проблеми взаємозв’язку індивіда, людського суспільства і природи; володіти навиками формування загальних уявлень про матеріальну першооснову Всесвіту. Звичайно, що забезпечити такі компетенції будь-яка окремо взята природнича наука не в змозі. Шлях до вирішення цієї проблеми лежить через їх інтеграцію, тобто через оволодіння масивом сучасних природничо-наукових знань як цілісною системою і набуття відповідних професійних компетенцій на основі фундаментальної освіти [2].Когнітивною основою розвитку загальнонаукових компетенцій є наукові знання з тих розділів дисциплін природничо-наукового циклу ВНЗ, які перетинаються між собою. Тобто, успішність їх розвитку визначається рівнем міждисциплінарної інтеграції вказаних розділів. Загальновідомо, що найбільший інтеграційний потенціал має загальний курс фізики, оскільки основні поняття, теорії і закони фізики широко представлені і використовуються у більшості інших загальнонаукових і вузькоприкладних дисциплін, що створює необхідну базу для розвитку комплексу загальнонаукових компетентностей.У той же час визначальною особливістю структури наукової діяльності на сучасному етапі є розмежування науки на відносно відособлені один від одного напрями, що відображається у відокремлених навчальних дисциплінах, які складають змістове наповнення навчальних планів різних спеціальностей у ВНЗ. До деякої міри це має позитивний аспект, оскільки дає можливість більш детально вивчити окремі «фрагменти» реальності. З іншого боку, при цьому випадають з поля зору зв’язки між цими фрагментами, оскільки в природі все між собою взаємопов’язане і взаємозумовлене. Негативний вплив відокремленості наук вже в даний час особливо відчувається, коли виникає потреба комплексних інтегрованих досліджень оточуючого середовища. Природа єдина. Єдиною мала б бути і наука, яка вивчає всі явища природи.Наука не лише вивчає розвиток природи, але й сама є процесом, фактором і результатом еволюції, тому й вона має перебувати в гармонії з еволюцією природи. Збагачення різноманітності науки повинно супроводжуватися інтеграцією і зростанням упорядкованості, що відповідає переходу науки на рівень цілісної інтегративної гармонічної системи, в якій залишаються в силі основні вимоги до наукового дослідження – універсальність досліду і об’єктивний характер тлумачень його результатів.У даний час загальноприйнято ділити науки на природничі, гуманітарні, математичні та прикладні. До природничих наук відносять: фізику, хімію, біологію, астрономію, геологію, фізичну географію, фізіологію людини, антропологію. Між ними чимало «перехідних» або «стичних» наук: астрофізика, фізична хімія, хімічна фізика, геофізика, геохімія, біофізика, біомеханіка, біохімія, біогеохімія та ін., а також перехідні від них до гуманітарних і прикладних наук. Предмет природничих наук складають окремі ступені розвитку природи або її структурні рівні.Взаємозв’язок між фізикою, хімією і астрономією, а особливо аспектний характер фізичних знань стосовно до хімії і астрономії дають можливість стверджувати, що роль генералізаційного фактору при формуванні змісту природничо-наукової освіти можлива лише за умови функціонування системи астрофізичних знань. Генералізація фізичних й астрономічних знань, а також підвищення ролі наукових теорій не лише обумовили фундаментальні відкриття на стику цих наук, але й стали важливим засобом подальшого розвитку природничого наукового знання в цілому [4]. Що стосується змісту, то його, внаслідок бурхливого розвитку астрофізики в останні декілька десятків років потрібно зробити більш астрофізичним. Астрофізика як розділ астрономії вже давно стала найбільш вагомою її частиною, і роль її все більше зростає. Вона взагалі знаходиться в авангарді сучасної фізики, буквально переповнена фізичними ідеями й має величезний позитивний зворотній зв’язок з сучасною фізикою, стимулюючи багато досліджень, як теоретичних, так і експериментальних. Зумовлено це, в першу чергу, невпинним розвитком сучасних астрофізичних теорій, переоснащенням науково-технічної дослідницької бази, значним успіхом світової космонавтики [3].Разом з тим, сучасна астрономія – надзвичайно динамічна наука; відкриття в ній відбуваються в різних її галузях – у зоряній і позагалактичній астрономії, продовжуються відкриття екзопланет тощо. Так, нещодавно відкрито новий коричневий карлик, який через присутність у його атмосфері аміаку і тому, що його температура істотно нижча, ніж температура коричневих карликів класів L і T, може стати прототипом нового класу (його вчені вже позначили Y). Важливим є й те, що такий коричневий карлик – фактично «сполучна ланка» між зорями і планетами, а його відкриття також вплине на вивчення екзопланет.Сучасні астрофізичні космічні дослідження дозволяють отримати унікальні дані про дуже віддалені космічні об’єкти, про події, що відбулися в період зародження зір і галактик. Міжнародна астрономічна спілка (МАС) запровадила зміни в номенклатурі Сонячної системи, ввівши новий клас об’єктів – «карликові планети». До цього класу зараховано Плутон (раніше – дев’ята планета Сонячної системи), Цереру (до цього – найбільший об’єкт з поясу астероїдів, що міститься між Марсом і Юпітером) та Еріду (до цього часу – об’єкт 2003 UB313 з поясу Койпера). Водночас МАС ухвалила рішення щодо формулювання поняття «планета». Тому, планета – небесне тіло, що обертається навколо Сонця, має близьку до сферичної форму і поблизу якого немає інших, таких самих за розмірами небесних тіл. Існування в планетах твердої та рідкої фаз речовини в широкому діапазоні температур і тисків зумовлює не тільки величезну різноманітність фізичних явищ та процесів, а й перебіг різнобічних хімічних процесів, таких, наприклад як, утворення природних хімічних сполук – мінералів. На жодних космічних тілах немає такого розмаїття хімічних перетворень, як на планетах. Проте на них можуть відбуватися не тільки фізичні та хімічні процеси, а й, як свідчить приклад Землі, й біологічні та соціальні. Тобто планети відіграють особливу роль в еволюції матерії у Всесвіті. Саме завдяки існуванню планет у Всесвіті відбувається перехід від фізичної форми руху матерії до хімічної, біологічної, соціальної, цивілізаційної. Планети – це база для розвитку вищих форм руху матерії. Слід зазначити, що це визначення стосується лише тіл Сонячної системи, на екзопланети (планет поблизу інших зір) воно поки що не поширюється. Було також визначено поняття «карликова планета». Окрім цього, вилучено з астрономічної термінології термін «мала планета». Таким чином, сьогодні в Сонячній системі є планети (та їх супутники), карликові планети (та їх супутники), малі тіла (астероїди, комети, метеороїди).Використання даних сучасних астрономічних, зокрема астрофізичних уявлень переконливо свідчать про те, що дійсно всі випадки взаємодій тіл у природі (як в мікросвіті, так й у макросвіті і мегасвіті) можуть бути зведені до чотирьох видів взаємодій: гравітаційної, електромагнітної, ядерної і слабкої. В іншому плані, ілюстрація застосувань фундаментальних фізичних теорій, законів і основоположних фізичних понять для пояснення особливостей будови матерії та взаємодій її форм на прикладі всіх рівнів організації матерії (від елементарних частинок до мегаутворень Всесвіту) є переконливим свідченням матеріальної єдності світу та його пізнаваності.Наукова картина світу, виконуючи роль систематизації всіх знань, одночасно виконує функцію формування наукового світогляду, є одним із його елементів [1]. У свою чергу, з науковою картиною світу завжди корелює і певний стиль мислення. Тому формування в учнів сучасної наукової картини світу і одночасно уявлень про її еволюцію є необхідною умовою формування в учнів сучасного стилю мислення. Цілком очевидно, що для формування уявлень про таку картину світу і вироблення у них відповідного стилю мислення необхідний й відповідний навчальний матеріал. В даний час, коли астрофізика стала провідною складовою частиною астрономії, незабезпеченість її опори на традиційний курс фізики є цілком очевидною. Так, у шкільному курсі фізики не вивчаються такі надзвичайно важливі для осмисленого засвоєння програмного астрономічного матеріалу поняття як: ефект Доплера, принцип дії телескопа, світність, закони теплового випромінювання тощо.В умовах інтенсифікації наукової діяльності посилюється увага до проблем інтеграції науки, особливо до взаємодії природничих, технічних, гуманітарних («гуманітаризація освіти») та соціально-економічних наук. Розкриття матеріальної єдності світу вже не є привілеями лише фізики і філософії, та й взагалі природничих наук; у цей процес активно включилися соціально-економічні і технічні науки. Матеріальна єдність світу в тих галузях, де людина перетворює природу, не може бути розкритою лише природничими науками, тому що взаємодіюче з нею суспільство теж являє собою матерію, вищого ступеня розвитку. Технічні науки, які відображають закони руху матеріальних засобів людської діяльності і які є тією ланкою, що у взаємодії поєднує людину і природу, теж свідчать про матеріальність засобів людської діяльності, з допомогою яких пізнається і перетворюється природа. Тепер можна стверджувати, що доведення матеріальної єдності світу стало справою не лише філософії і природознавства, але й всієї науки в цілому, воно перетворилося у завдання загальнонаукового характеру, що й вимагає посилення взаємозв’язку та інтеграції перерахованих вище наук.Звичайно, що найбільший внесок у цю справу робить природознавство, яке відповідно до характеру свого предмета має подвійну мету: а) розкриття механізмів явищ природи і пізнання їх законів; б) вияснення і обґрунтування можливості екологічно безпечного використання на практиці пізнаних законів природи.Інтеграція природничо-наукової освіти передбачає застосування впродовж всього навчання загальнонаукових принципів і методів, які є стержневими. Для змісту інтегративних природничо-наукових дисциплін найбільш важливими є принцип доповнюваності, принцип відповідності, принцип симетрії, метод моделювання та математичні методи.Вважаємо за доцільне звернути особливу увагу на метод моделювання, широке застосування якого найбільш характерне для природничих наук і є необхідною умовою їх інтеграції. Необхідність застосування методу моделювання в освітній галузі «природознавство» очевидна у зв’язку зі складністю і комплексністю цієї предметної галузі. Без використання цього методу неможлива інтеграція природничо-наукових знань. У процесі моделювання об’єктів із області природознавства, що мають різну природу, якісно нового характеру набувають інтеграційні зв'язки, які об’єднують різні галузі природничо-наукових знань шляхом спільних законів, понять, методів дослідження тощо. Цей метод дозволяє, з одного боку, зрозуміти структуру різних об’єктів; навчитися прогнозувати наслідки впливу на об’єкти дослідження і керувати ними; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між явищами; з іншого боку – оптимізувати процес навчання, розвивати загальнонаукові компетенції.Фундаментальна підготовка студентів з природничо-наукових спеціальностей неможлива без послідовного і систематичного формування природничо-наукового світогляду у майбутніх фахівців.Науковий світогляд – це погляд на Всесвіт, на природу і суспільство, на все, що нас оточує і що відбувається у нас самих; він проникнутий методом наукового пізнання, який відображає речі і процеси такими, якими вони існують об’єктивно; він ґрунтується виключно на досягнутому рівні знань всіма науками. Така узагальнена система знань людини про природні явища і її відношення до основних принципів буття природи складає природничо-науковий аспект світогляду. Отже, світогляд – утворення інтегральне і ефективність його формування в основному залежить від ступеня інтеграції всіх навчальних дисциплін. Адже до складу світогляду входять і відіграють у ньому важливу роль такі узагальнені знання, як повсякденні (життєво-практичні), так і професійні та наукові.Вищим рівнем асоціативних зв’язків є міждисциплінарні зв’язки, які повинні мати місце не лише у змісті окремих навчальних курсів. Тому, сучасна тенденція інтеграції природничих наук і створення спільних теорій природознавства зобов’язує викладацький корпус активніше упроваджувати міждисциплінарні зв’язки природничо-наукових дисциплін у навчальний процес ВНЗ, що позитивно відобразиться на ефективності його організації та підвищенні якості навчальних досягнень студентів.Підсумовуючи вище викладене, можна зробити наступні висновки:Однією з особливостей компетентісного підходу, що відрізняє його від знанієво-центрованого, є зміна функцій підготовки вчителів з окремих дисциплін, які втрачають свою традиційну самодостатність і стають елементами, що інтегруються у систему цілісної психолого-педагогічної готовності випускника до роботи в умовах сучасного загальноосвітнього навчального закладу.Інтеграційні процеси, так характерні для сучасного етапу розвитку природознавства, обов’язково мають знаходити своє відображення в природничо-науковій освіті на рівні як загальноосвітньої, так і вищої школи. Майбутнім педагогам необхідно усвідомлювати взаємозв’язок і взаємозалежність наук, щоб вони могли підготувати своїх учнів до роботи в сучасних умовах інтеграції наук.Учителям біології, хімії, географії необхідно володіти методами дослідження об’єктів природи, переважна більшість яких базується на законах фізики і передбачає уміння працювати з фізичними приладами. Крім того, саме фізика створює основу для вивчення різноманітних явищ і закономірностей, які складають предмет інших природничих наук.Інтеграція природничо-наукових дисциплін дозволить розкрити у процесі навчання фундаментальну єдність «природа – людина – суспільство», значно посилить інтерес студентів до вивчення цього циклу дисциплін, дасть можливість інтенсифікувати навчальний процес і забезпечити високий рівень якості його результату.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.

У статті проведено аналіз джерельної бази дослідження розвитку післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти України в 50-ті–90-ті роки XX століття. У ході дослідження джерела умовно поділено на певні групи за їх характерними ознаками. Відповідно до місць зберігання документів виокремлено архівні, бібліотечні, електронні джерела інформації. Надано характеристику низці вже відомих, проте малодоступних джерел, аналіз яких дав можливість з’ясувати і дослідити політичні, соціальні, економічні та передусім педагогічні передумови розвитку системи підвищення кваліфікації керівників закладів загальної середньої освіти в Україні у 50-ті – 90-ті роки XX століття. Проаналізовано та систематизовано наукові здобутки вітчизняних учених, які досліджували питання розвитку післядипломної педагогічної освіти, зокрема і керівних педагогічних кадрів. Розглянуто масив нормативно-правових, наукових, бібліотечних та літературних джерел, завдяки яким утворюється цілісна картина про трансформаційні зміни змісту, засобів, форм та методів підвищення професійного рівня директорів шкіл у процесі розвитку післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти. З’ясовано, що основою дослідження ґенези післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти України в 50-ті–90-ті роки XX століття є нормативно-правові документи, дисертації та їх автореферати, монографії, матеріали періодичних наукових фахових видань, збірники тез конференцій, матеріали архівних і бібліотечних фондів, довідково-словникові та енциклопедичні, джерела інформації з електронних ресурсів та ін. Окреслено перспективи подальших наукових розвідок з вивчення педагогічного досвіду організації післядипломної освіти керівників закладів загальної середньої освіти та його застосування в сучасних освітніх умовах

Мета статті — дослідити особливості інклюзивного театру, виокремити основні типи інклюзивних театральних вистав та притаманні їм виражальні засоби. Методологія дослідження. У процесі дослідження застосований описовий метод (для аналізу оригінальних театральних прийомів для різних форм інклюзивних вистав), методи емпіричного дослідження, спостереження, порівняння, моніторинг та статистичний аналіз для створення загальної картини стану розвитку інклюзивного культурного продукту в Україні та закордоном. Наукова новизна полягає в систематизації різних типів інклюзивних вистав й інтерпретації впровадження інклюзивних культурних проєктів у репертуари театрів України, зокрема у професійні театри ляльок. Здебільшого для людей з інвалідністю технічні, мистецькі, наукові ресурси залишаються недоступними, тому сьогодні особливої актуальності набувають питання, присвячені вивченню саме інклюзивного театру, який лише починає свій розвиток в українському сучасному просторі. Висновки. Під час порівняльного аналізу інклюзивного театру та інклюзивної вистави створили типологізацію інклюзивних вистав та виокремили основні мистецькі прийоми театральних вистав з урахуванням різних форм інвалідності реципієнтів. Інклюзивний театр націлений не лише на людей з інвалідністю, але й сприяє загальному розвитку паритетного суспільства, зменшенню дискримінаційних практик, культурному та освітньому розвитку всіх членів спільноти, а митці мають чітко розмежовувати різновиди інклюзивного театру та формулювати принципи роботи для кожного соціокультурного проєкту.

У статті аналізуються умови занепаду системи індустріальної освіти, що почався у 70-ті роки ХХ ст. і продовжується донині. Умови визначаються як сукупність факторів зовнішнього середовища, що впливають на саморозгортання системи індустріальної освіти. До них віднесено: «дух епохи», філософію, наукову картину світу, світогляд, ідеологію. «Дух епохи» на початку ХХІ ст. набув хаотичного стану. Це сталося внаслідок того, що індустріальна культура, яка розбудована на основі двох протилежних ідеологій: ліберальної і комуністичної, злились у «суперідеологію» технократизму. Філософія сучасного етапу свідчить про те, що світова спільнота знаходиться у стані пошуку мейнстриму соціального розвитку. Етап занепаду переконав інтелектуальні еліти в тому, що постмодерністський підхід себе не виправдовує, оскільки світова спільнота «звалилась» у глибоку кризу. На зміну постмодернізму прийшов так званий постпостмодернізм, як течія, що не лише відмовляється від інтертекстуальності, а й переходить на якісно новий рівень відтворення перцептивних і культурних пластів інформації, в яких віртуальна реальність займає одне з ключових місць і поняття гіперреальність є одним з базових. Зазначається, що введення в навчальний процес курсів із соціальної філософії і філософії освіти дещо компенсувало філософсько-світоглядний і ідеологічний вакуум, що утворився після відмови вітчизняних освітян від циклу навчальних дисциплін марксистсько-ленінського спрямування. Зміни в сучасній постнеокласичній картині світу призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнеокласичній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності. На поверхню світоглядного олімпу після загального і агресивного мілітаризму виступив нігілізм і цинізм, що остаточно поховав гуманізм як концепт і смисл, придатний спасти людину від самої себе. Ідеологією етапу занепаду є мультикультуралізм. Оскільки ні філософія, ні наука не змогли своєчасно дати відповідь на питання, що відбулося з планетарним світом і як виходити з тотальної кризи соціального розвитку, то еліти індустріальних суспільств, з одного боку, у теоретичній площині визнали, що світ вступив у постіндустріальну епоху, а з іншого – на практиці, інтуїтивно схилилися до «тихого» виходу з кризи на основі ідеології мультикультуралізму. Вона виникла на основі злиття течій неолібералізму, неоконсерватизму, соціал-демократизму та ін.; спостерігається, як традиційна форма індустріальної освіти на європейському континенті змінюється на мультикультурну освіту, а загалом рухається від «мультикультурної» до «міжкультурної» освіти. Це принципово інший алгоритм функціонування системи індустріальної освіти на етапі її сходження з планетарної арени.

Стаття присвячена можливостям впровадження системно-інтегративного підходу до підготовки учителів-магістрів у процесі опанування ними циклу фундаментальних наук (фізики, астрономії, астрофізики, космології, космогонії, хімії). Формулювання проблеми. Обґрунтувати можливість одного з варіантів системно-інтегративного підходу щодо структурування і вивчення навчального матеріалу про фундаментальні взаємодії в природі і сучасний стан процесу об’єднання теорій, що їх описують. Матеріали і методи. У якості методів дослідження використовувалися комплексний аналіз науково-методичних джерел, в яких репрезентується системно-інтегративний підхід до вирішення педагогічних проблем, та синтез відповідних результатів досліджень, опублікованих у науково-педагогічних виданнях, з результатами авторських наробок щодо експериментального їх впровадження в освітню практику. Інтегративність змісту матеріалу про фундаментальні взаємодії в природі пропонується викладати послідовно у формі трьох підтем (питань). Спершу розглядається природа всіх фундаментальних взаємодій, їх загальна характеристика, порівняльні дані за величиною чисельних значень, формули безрозмірних світових констант, що описують ці взаємодії, прояв фундаментальних взаємодій (сил) у фізиці, астрономії, хімії тощо. Наступний етап полягає у визначенні впливу зміни чисельних значень світових констант на еволюцію Всесвіту. Після цього на якісному рівні розглядаються сучасні теорії, які намагаються об’єднати в єдину систему (наукову картину світу) всі фундаментальні взаємодії. Результати. Внаслідок проведеного дослідження з’ясовано, що можливості інтегративного вивчення матеріалу про фундаментальні взаємодії у природі, підкреслюють їх фундаментальні протилежні властивості (далекодіючий характер гравітаційної і електромагнітної взаємодій та близькодіючий – слабкої і сильної), які в поєднанні й визначають структурну єдність і еволюцію нашого Всесвіту, можливість існування множинності інших всесвітів, властивість невичерпного «дроблення» матерії на все менші і менші частинки, підтверджуючи тим самим діалектику єдності і боротьби протилежностей. Висновок. Системно-інтегративний підхід до вивчення фундаментальних взаємодій у природі дає можливість інтерпретувати фундаментальне значення різниці між далекодіючими і близькодіючими силами природи: з одного боку – взаємодії необмеженого радіуса дії (гравітація і електромагнетизм), а з іншого – малого радіуса (сильна і слабка). Цим й демонструється, що світ природних процесів розгортається в межах цих двох полярностей і разом з тим втілює єдність гранично малого і безмежно великого – мікросвіту і мегасвіту, елементарної частинки і всього Всесвіту. Іншими словами – опис природи пролягає між двома протилежними картинами. У цьому «серединному» описі фізичні закони призводять до нової форми пізнання, яка виражається ймовірнісними уявленнями. Тобто, будучи пов’язаними з динамічною нестійкістю природних систем (як мікро- так і макроскопічних), закони природи оперують лише з можливістю подій, а не роблять окремі події наперед передбачуваними.

На підставі методів історіографічного та джерелознавчого аналізів оцінено вичерпність та достовірність історіографії щодо питання організації наукового забезпечення виробництва електричних машин на Харківському електромеханічному заводі в 1919–1940 рр. Встановлено, що розміщені в проаналізованих розвідках відповідні історичні факти є достовірними, але неповними. В історіографічному матеріалі повністю проігнорована участь іноземних компаній в досліджуваному процесі, а також виключений з розгляду мілітарний аспект діяльності заводу, що сприяв встановленню активного співробітництва підприємства з військовими науково-технічними установами. Таким чином, в історіографії залишилися позбавленими уваги основні шляхи організації наукового забезпечення заводу в 1919–1940 рр., через що узагальнення відповідних висновків, здійснених у вивчених наукових працях, приводить до укладання необ’єктивної історичної картини ходи цього процесу в цілому. Отже, указані висновки не можуть бути застосовані при дослідженні стану науковотехнічного потенціалу Харківського електромеханічного заводу в означений відтинок часу, проте наведені в історіографії факти цілковито придатні для використання в такого роду розвідках.

Надзвичайно інтенсивний розвиток виробництва переважно в у сіх країнах, зокрема й Україні, супроводжується такими негативними явищами, як травматизм та поява професійних захворювань. Відомо, що джерел та причин, що передують появі травматизму і професійних захворювань, багато, зокрема організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, нормативно-правових та ін. В Україні, за даними Міжнародної організації праці, виробничий травматизм є одним із найбільших серед європейський країн. Смертність від виробничих травм посідає третє місце після серцево-судинних та онкологічних захворювань. Вищезазначені показ-ники свідчать про надзвичайну серйозність проблеми виробничого травматизму, а тому ця тематика потребує вивчення. Науковці нашої держави провели низку досліджень у цьому напрямі, результати яких використовують при розробці шляхів профілактики виробничого тра-вматизму. Незважаючи на значний науковий та практичний внесок дослідників відповідної галузі у вивчення різних аспектів виробничого травматизму і розробки профілактичних заходів на державному рівні й на рівні підприємств, проблема виробничого травматизму в Україні залиша-ється актуальною та потребує інноваційних, науково обґрунтованих підходів до її розв’язання. Варто зазначити, що проблему зниження виробничого травматизму віднесено до категорії особливої державної і суспільної значущості, а її розв’язання – до пріоритетних завдань національної безпеки України. Аналіз нещасних випадків на виробництвах України є одним із основних і необхідних шляхів розробки механізмів профілактики та запобігання виробничого травматизму. При цьому застосовуються різні методи та методики аналізу, такі як статистичний, монографічний, економічний, ергономічний та ін. У статті пропонується методика аналізу, короткострокового прогнозування виробничого травматизму та шляхів його профілактики, що дає змогу виявити очікувану картину таких явищ і отримати прогнозовані моделі для динаміки показників виробничого травматизму, які є підставою для розробки шляхів профілактики виробничого травматизму.

Мета дослідження — проаналізувати багатожанрову поліаспектність музичного універсалізму композитора Ігора Шамо як феноменального явища в національній музичній культурі радянської доби в повоєнні роки. Методи. Наукові положення статті аргументовані на рівні методів (емпірико-теоретичний, хронологічний, аналіз та синтез, індукція та дедукція, мистецтвознавчий аналіз), які дозволили виявити основні складові багатогранної музичної палітри митця. Наукова новизна полягає в тому, що автор робить спробу комплексно відтворити цілісну поліаспектну картину композиторського спадку митця, здійснивши його комплексний аналіз. Висновки. Багатогранний творчий спадок композитора Ігоря Шамо свідчить про його мистецький універсалізм як феномен української музичної культури другої половини минулого століття. У творчому доробку митця — три симфонії, хорова фольк-опера «Ятранські ігри», камерно-інструментальні твори й романси, фортепіанний цикл «Тарасові думи», 6 квартетів, велика кількість пісень. Найпотужнішим жанром, через який І. Шамо впевнено увійшов у композиторське мистецтво перших повоєнних десятиріч, стала пісня. У цьому жанрі чітко викарбовується досконала форма, яскравий тематизм, використовується інтонація та стилізація народних мелодій, своєрідні гармонія й фактура. Створивши цикли як ліричних, так і пісень героїко-патріотичної тематики, митець розвинув і започаткував окремі жанрово-пісенні різновиди. Таким чином, музичні твори Ігоря Шамо мають широкий жанрово-стильовий діапазон, що свідчить про високий універсалізм композитора, який зробив відчутний внесок в українську музичну культуру другої половини минулого століття.

Визначено, що на сучасному етапі розвитку науки державно- го управління у сфері пожежної безпеки існують певні проблемні питання. Наприклад, неналежне нормативно-правове регулювання впровадження системи забезпечення пожежної безпеки, на національному та міжнарод- ному рівнях, розглядається дослідниками різних суміжних галузей науки (право, менеджмент, маркетинг та ін.). Доведено, що спостерігається ви- разна відмінність між вітчизняними методологічними підходами у здійс- ненні аналітичних розрахунків щодо рівня пожежних ризиків та наукови- ми підходами уряду Великої Британії. Ця країна у контексті розрахунку рівня пожежної безпеки набагато ретельніше вивчає відокремлені етнічні групи населення як окремі компоненти групи громад. У процесі досліджен- ня здійснюється систематизація інформаційних даних, які наносяться на карти місцевості для того, щоб визначити найвразливіші територіально розподілені райони і, на основі цього моделювання, складається “Карта ризиків”. Досліджуючи європейську наукову думку щодо поняття “публічне адміністрування” (public administration), визначено, що воно є одним з елементів галузі права. Термін “публічне адміністрування” розкривається як діяльність державно-владних органів у відповідній сфері, яка не має законодавчого та судового підґрунтя. Тобто зміст публічного адміністрування окреслений у сенсі практичної реалізації законодавчо закріплених положень. Отже, це певні законодавчо конкретні методи та засоби для досягнення відповідних цілей у певних напрямах. Доведено, що процес осмислення проблем безпеки можна простежити в перших спробах держави об’єктивно оцінити зовнішні загрози навколиш- нього середовища. Сутність категорії “безпека” містить у собі лише віднос- ний та смисловий зміст, якого вона набуває тільки у взаємозв’язку між пев- ними об’єктами або ж у конкретній сфері функціонування.

Метою статті є розгляд засадничих ідей актор- мережевої теорії Б. Латура, які можуть слугувати евристичним потенціалом в осмисленні складних процесів суспільного жит- тя. Методологічними засадами дослідження є використан- ня антропологічного й феноменологічного підходів, а також окреслення методологічного потенціалу актор-мережевої теорії. Наукова новизна полягає в характеристиці особливо- стей гетерогенної природи мережі, яка утворюється під час взаємодії різнорідних елементів, як соціальних, так і технічних. Саме мережі становлять нову морфологію соціального жит- тя, а поширення «мережевої логіки» суттєво відображається на всіх суспільних процесах. Модель актора-мережі дає змогу бачити взаємопов’язаність і єдність соціальної реальності без штучного протиставлення соціально-смислових конструктів і матеріально-речового світу. Дія в умовах соціального про- стору позбавлена чіткої диференціації за рівнями важливості, тому не має значення, хто чи що її здійснює. Бути – уже не тотожно існувати, радше бути дорівнює діяти, виявляти здатність вступати у взаємозв’язки та здійснювати взаємодію. Висновки. Ідеї актор-мережевої теорії Б. Латура володіють значним інноваційним потенціалом. Вони вводять у науковий дискурс аналізу соціальних мереж як складників соціальної взаємодії нові епістемологічні засоби. Перегляд усталених наративів сприйняття дійсності, розроблення нових концепту- альних способів розуміння зміни суспільних процесів відкриває інші можливості в соціальних науках і гуманітаристиці загалом. Таке розуміння реалій сучасного соціального світу нівелює межу між матеріальним і духовним, людським і світом предметів тощо. Уведення в ранг повноправних соціальних акторів тва- рин, речей, явищ тощо вимагає осмислення їх як соціальних акторів, які здатні суттєво змінити соціальну картину й впли- нути на природу, поведінку, думки людини. Ідеї актор-мережевої теорії окреслюють перспективу оновлення корпусу теоретич- ного знання про суспільство й задають парадигмальні горизон- ти сучасного метатеоретичного рівня соціального пізнання. Рефлексія й аналіз соціальних змін як єдиних взаємопов’язаних процесів із багатьма соціальними елементами є актуальною проблемою й перспективою подальших наукових розвідок.

Системний підхід до вивчення лексики англійської мови викликає необхідність виявлення закономірностей функціонування її окремих компонентів. У сучасних дослідженнях із лексичної семантики застосування системного підходу у вивченні певних явищ надає особливої цінності результатам конкретних наукових розвідок у лінгвістиці. Власне врахування системності мови дозволяє проводити вивчення кожного семантичного об’єднання слів як невід’ємної частини загальної системи мови, що допускає можливість моделювання семантичних відношень у лексиці. У свою чергу, контрастивне дослідження елементів мови сприяє виявленню таких властивостей лексичної семантики, які відображають специфіку світобачення лінгвосоціумів, адже зміна парадигм окремих мовних одиниць уможливлює розгляд деяких лексичних і семантичних явищ у новому світлі, а також пояснення особливостей їх функціонування у мові. Сучасна лінгвістична наука характеризується пожвавленим інтересом до вивчення мови як соціокультурного феномену, а тому у центрі уваги багатьох лінгвістичних досліджень є людина та її роль в організації та використанні мови як засобу спілкування. Саме тут дедалі більше уваги приділяють емоційному фактору людини у мові, адже буття людини неможливо уявити без вираження нею емоцій у повсякденному житті засобами мови. У дослідженні особливостей функціонування ЛСП ад’єктивних емосемізмів як фрагмента англійськомовної картини світу цікавим видається спостереження за його спільними та відмінними рисами порівняно з індивідуально-авторською картиною світу письменника, яка відіграє важливу роль в антропоцентрично спрямованих лінгвістичних дослідженнях, адже її вивчення дає можливість розглянути світобачення народу – носія мови та його безпосереднього представника – людини. Аналіз особливостей художнього тексту, семантичний процес утворення якого є досить складним і неоднорідним за своєю природою, дозволяє виявити закономірності художнього мислення автора, яке розкривається через мову його текстів, відбір і художнє осмислення лексичних засобів із загальнонаціонального мовного фонду. Проблема є важливою для дослідження, адже емотивний прикметник характеризується складною семантичною структурою та виконує прагматичну функцію в мовленні.

У статті йдеться про складний період розвитку української літературної мови, який припав на період так званої дерусифікації (20-ті – поч. 30-х рр. минулого століття). Наукові суперечки, що точилися тоді навколо питань унормування літературної мови, заторкнули й болюче питання про способи поповнення української лексики. Такі науковці, як Ю. Шевельов і П. Векслер виокремили в українському мовознавстві дві течії, або дві групи пуристів («крайні» та «помірковані»), які демонстрували різні підходи до багатьох дражливих нормативних питань, одним із яких було питання про шляхи збагачення української терміносистеми. Так, крайні пуристи заперечували потребу запозичувати іншомовні слова, пропонуючи замість них уживати свої, українські, а якщо таких відповідників не було, то створювати або, як тоді писали, «кувати» нові слова на позначення абстрактних понять та явищ. Натомість помірковані пуристи були протилежної думки й пропонували не обмежувати використання чужомовних слів, адже це сприятиме поповненню української термінологічної системи. Показово, що сьогодні ми намагаємося повернути в науковий обіг українські слова, вилучені в період лінгвоциду (від поч. 1930-х років) з тогочасних термінологічних словників, й надаємо перевагу питомим лексемам, як-от: первень замість елемент, підсоння замість клімат, світлина замість фотокартка, бігун замість полюс, мапа замість карта, рівновартник замість еквівалент та багато інших. Аналіз тогочасних лексикографічних джерел допоміг унаочнити ці мовознавчі дискусії й довести, що поміж нормалізаторами 20-х років не було згоди й щодо вживання таких лексем, які можна використовувати не тільки в мові науки й техніки (за приклад ми взяли декілька мовних одиниць, кодифікованих у двомовних перекладних словниках, видаваних під ту пору у великій кількості).

Обсуждаются соотношения религии, искусства и науки как «мегаязыков» культуры, способных дать нам картину мира. Сделан вывод, что «перевод» с одного «мегаязыка» на другой возможен. Такого рода «перевод» в системе «изобразительное искусство – математическая экология» проиллюстрирован на примере метаморфозы образа быка в работе Пабло Пикассо (принцип множественности моделей, аналитическое и имитационное моделирование).