Academic literature on the topic 'Насильницький протест'

Стаття присвячена визначенню сутності, методів та форм ненасильницької протидії масовим заво- рушенням, а також формуванню типового алгоритму такої протидії. Дослідження засноване на вивченні перебігу на наслідків масових заворушень за останні роки у різних країнах світу та на аналізі результатів наукових розві- док щодо причин виникнення насильницьких протестів, їх припинення та наслідків застосування сили поліцією. Визначено зміст насильницької протидії масовим заворушенням та встановлено, що її застосування при- зводить до низки негативних наслідків. Натомість ненасильницька протидія масовим заворушенням має значні переваги. Встановлено, що провідна роль у запобіганні виникненню масових заворушень належить політичному керівництву держав та його ефективній взаємодії з власними правоохоронними органами. У решті ж основна роль належить саме ефективній роботі правоохоронних органів, яка має проводитися у таких двох основних формах, як гласна та негласна.

В статті досліджується громадсько-політичний рух «Black Lives Matter» та його роль в зростанні насилля проти афроамериканців в США. «Black Lives Matter» є сьогодні найбільш відомим та масовим в рухом в Сполучених Штатах. З часу появи руху в 2013 році, організатори проголосили, що його метою є збереження життя афроамериканців та зменшення рівня насилля щодо них. Також організатори руху наголошували на існування в США інституційного расизму. Різкий сплеск насилля в Сполучених Штатах було зафіксовано в 2014-2016 роках. В цей час відбулося багато насильницьких злочинів на расовому тлі. Причиною такого розвитку подій були агресивні дії активістів «Black Lives Matter» під час протестів у багатьох містах США. Ці протести переростали в масові погроми та пограбування. В статті наведено низку досліджень державних та недержавних установ Сполучених Штатів. Вони демонструють, що рівень смертності серед афроамериканців почав збільшуватися після 2014 року. В ході дослідження виявлено, що масові погроми в низці американських міст викликали значне зростання злочинності. В статті встановлено, що вбивства в США носять внутрішньорасовий характер. Тому різке підвищення рівня злочинності викликало й підвищення рівня смертності серед афроамериканців. Також виявлено, що поліцейські не діють упереджено до афроамериканців. Антиполіцейська риторика організаторів та активістів руху «Black Lives Matter» призвела навпаки до зменшення активності поліцейських в районах щільного проживання афроамериканців. Цей феномен отримав назву «Ефект Фергюсона». Встановлено, що від цього смертність афроамериканців упродовж 2014-2016 значно збільшилась. Отже, діяльність Громадсько-політичного руху «Black Lives Matter» тільки дестабілізувало становище в США та погіршило становище афроамериканської спільноти.

Пошуковий портрет злочинців складається здебільшого під час розслідування серійних насильницьких злочинів - зґвалтувань, сексуальних вбивств, ритуальних вбивств. Криміналістична практика розробки і реалізації пошукових портретів серійних злочинців має багаторічну історію. Проте протягом багатьох років всі розшукові слідчі дії та виявлення й викривання злочинців базувались на практичному досвіді й «оперативному відчутті» тих, хто здійснював розслідування. Залежно від змісту й характеру отриманої інформації пошуковий портрет невідомого злочинця може містити такі дані: загальна характеристика особистості і формуюча мотивація поведінки; звички, схильності, навички та інші індивідуальні ознаки особистості; вікова група; район, де ймовірно проживає злочинець; район місця роботи, служби, навчання; рівень освіти й професійна діяльність; особливості родини та історія особистого життя; сімейний стан і наявність дітей; служба в армії, заняття спортом, робота з людьми; наявність судимості (кримінальна обізнаність); наявність психічної патології; антропологічна і функціональна характеристика. З метою підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів по розслідуванню серійних насильницьких злочинів пропонуємо такі рекомендації: 1) розробити принципово нову методику розслідування серійних насильницьких злочинів шляхом складання пошукових портретів злочинців; 2) створити інформаційну базу даних (інформаційно-пошукову систему) про серійних злочинців з урахуванням базових складників пошукового портрету злочинця (стать, вік, сімейний стан, освіта та інший); 3) запровадити нові експертні системи та системи підтримки прийняття рішень для роботи фахівців по складанню пошукових портретів злочинців (профілерів); 4) запровадити обов'язкову реєстрацію серійних злочинців, які мають певні відхилення психічного розвитку; 5) налагодити обмін інформацією про пошукові портрети злочинців зацікавленим відомствам, як в Україні, так і за її межами; 6) організувати відповідні наукові дослідження в галузі створення пошукових портретів злочинців.

У статті аналізуються основні засади партійно-державної політики 1920–1930-х років щодо релігії та особливості їх застосування до релігійних громад етнічних меншин Харкова. З початком затвердження більшовицького режиму перевага надавалася силовим методам боротьби з церквою. Із запровадженням непу та політики «коренізації» влада починає відносно ліберально ставитися до віруючих і надає перевагу методам податкового тиску та дискредитації духовенства. З кінця 1930-х років відбувається реставрація силових методів, які в кінці 1920-х років набувають характеру репресій щодо духовенства і віруючих, закриття церков. Антирелігійна кампанія Харкова здійснювалася у двох основних напрямах. Перший був спрямований на боротьбу проти конфесійних інституцій, духовенства і церковного активу шляхом адміністративного тиску, правових обмежень, економічного визискування, дискредитації духовенства, карально-репресивних заходів. Другий напрям включав заходи ідеологічно-пропагандистського спрямування, серед яких важливе місце займала антирелігійна пропаганда через різноманітні форми роботи клубів, червоних кутків, безвірницьких гуртків. Проте досягти бажаного результату – масового антирелігійного руху та швидкого формування безрелігійного суспільства – не вдалося. Релігійні громади національних меншин в умовах насильницької атеїзації суспільства та репресій проти духовенства і віруючих продемонстрували здатність виживати та протидіяти етнічній асиміляції.

Актуальність статті полягає в тому, що Конституція України в ст. 3 проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. На виконання такого положення в КК України передбачено кримінальну відповідальність за діяння, пов’язані з примушуванням. Примушування – кримінальне правопорушення, що вчиняється в різних сферах та посягає на різні суспільні відносини, а особливо на свободу і особисту недоторканність особи. Свобода діяти на власний розсуд, за своїм бажанням, обирати вид діяльності становить саме основне благо особи, яке повинне охоронятися державою на основі закону, але сьогодні в Україні значна кількість насильницьких кримінальних правопорушень вчинюються шляхом примушування. У статті досліджується існуючі способи та види примусу згідно з КК України. Встановлено, що у кримінальному законі (стаття 40 КК України) є дві підстави класифікації примушування (примусу): за способом – фізичний та психічний; за характером – непереборний та переборний. Законодавець в кримінальному законі виділяє три різновиди примушування (примусу): непереборний фізичний примус (ч. 1 ст. 40 КК України), переборний фізичний примус і переборний психічний примус (ч. 2 ст. 40 КК України). Поділ примушування (примусу) на непереборний та переборний є дуже умовним. Непереборний примус означає відсутність вольового акту. Однак про примус можна вести мову лише там, де діяльність людини опосередкована його психікою. Аргументується, що основним і єдиним способом примушування (примусу) в кримінальному праві виступає фізичне або психічне насильство. Причому саме насильство може бути направлено не тільки проти особи, яку примушують, і близьких їй осіб, але і на інші зовнішні об’єкти. Разом з тим, не всі форми прояву насильства (фізичного, психічного) можна віднести до способів примушування. Насильство, як єдиний спосіб примушування, повинне відповідати трьом умовам: 1) воно не повинне бути елементом мотивації, самоціллю злочину; 2) насильство як спосіб примушування повинне бути очевидним для потерпілого і усвідомлюватися ним; 3) насильство повинне підкріплювати (супроводжувати) протиправну вимогу. Зроблено висновок, що на сьогодні в науковій літературі існує розробка окремих питань примушування як елементу системи обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння, а також деякі роботи, присвячені кваліфікації фізичного і психічного насильства. Проте не дивлячись на наукову цінність цих робіт, в них переважає вузький дослідницький підхід до примушування, який, як правило, зводиться до розгляду основного способу фізичного примушування - фізичного насильства.

Мета статті: коротко дослідити та проаналізувати сучасний стан виконання положень міжнародного гуманітарного права під час конфліктів, ускладнених ознаками асиметричності; процеси та чинники, що впливають на міжнародно-правовий статус недержавних учасників, та можливості їх включення до сфери дії міжнародного гуманітарного права. Наукова новизна роботи полягає в аналізі теоретичних аспектів міжнародно-правового статусу недержавних сторін конфліктів, що може бути використаний для подальших досліджень у цій сфері, а також при розробці механізмів поєднання елементів національного та міжнародного права для врегулювання неміжнародних збройних конфліктів. Висновки. У статті зроблено спробу дати відповідь на два питання: по-перше, яким чином недержавні учасники збройного протистояння можуть бути пов’язані нормами міжнародного гуманітарного права, а по-друге – чи достатньою мірою поведінка таких недержавних суб’єктів охоплюється міжнародним гуманітарним правом у його нинішньому вигляді. Перше питання стосується дефіциту легітимності, від якого страждають норми міжнародного права, що стосуються недержавних акторів. Ця проблема поширюється на весь спектр міжнародного права. Єдине рішення цієї проблеми, як здається, полягає у забезпеченні згоди, наскільки це можливо, недержавного суб’єкта взяти на себе зобов’язання, визначені нормами міжнародного гуманітарного права для сторін конфлікту. Друге питання стосується сфери дії міжнародного права щодо недержавних суб’єктів. Це означає, що багато насильницьких дій зазначених суб’єктів (зокрема, терористичні дії) не регулюються нормами міжнародного гуманітарного права. Хоча з цього не випливає, що ці дії взагалі не регулюються законодавством – навпаки, вся сукупність кримінального законодавства відповідної держави може охоплювати їх дії, тоді як право прав людини гарантує, що примусові дії держави залишаються у розумних межах. Проте на деяких театрах військових дій терористичні дії та масовані антитерористичні операції можуть спричинити такі збройні конфлікти, як, наприклад, асиметричні війни, що ведуться в Афганістані чи Іраку. У цьому випадку обмеження, накладені нормами міжнародного гуманітарного права, іноді розглядаються державою як односторонній механізм обмеження її свободи у досягненні своїх законних цілей. Однак ряд дослідників цієї проблеми наголошує, що, незважаючи на це, згідно з нормами міжнародного гуманітарного права у його теперішньому вигляді недержавні суб’єкти користуються досить обмеженим захистом. Якщо межа збройного конфлікту досягнута, будь-яка цивільна особа (недержавний актор), яка береться за зброю, аби виступити проти уряду, стає законною мішенню, а це, своєю чергою, означає, що будь-які процеси кримінального правосуддя мирного часу можна обійти. З іншого боку, брак волі недержавних акторів до визнання над собою дії норм МГП зумовлений, у першу чергу, браком інструментів для здійснення такого визнання, а також обмеженням способів реалізації власних інтересів таких акторів, які це визнання за собою тягне. З точки зору держави – сумніви щодо того, чи буде таке визнання своєрідним індикатором визнання правосуб’єктності актора в цілому і легітимізацією їхніх дій. Відтак, розглянуті аспекти вкотре вказують на прогалини у нормах міжнародного гуманітарного права та застарілість використовуваних практик, що не охоплюють увесь спектр сучасних конфліктів.

Ненасильницький конфлікт можна вважати особливим видом соціально-політичного конфлікту. Нормативно-правова база України не готова регулювати даний вид протестів. Інстинктивно люди схильні збиратись у натовпи та захищатись. У натовпі людина піддається психологічним змінам: зниження соціальної відповідальності, зниження когнітивних компонентів в поведінці, діє інфантильно. Конфлікт слід розуміти як вид взаємодії між людьми. Трансформація конфлікту полягає у зміні реальності конфлікту через 3 його виміри: сприйняття, контекст та поведінку. Для трансформації конфліктів існують внутрішні інститути (відділи поліції превентивного впливу (поліція діалогу), Національна служба посередництва і примирення) та міжнародного рівня організації (ООН, ОБСЄ) та фонди (РАХ, Berghoff foundation, Caritas, фонд «Відродження»). Серед методів та інструментв трансформації конфліктів я виділила 3: діалог, фасилітація та медіація. У роботі я описала технологію трансформації конфлікту між групами людей під час ненасильницьких протестів – вулична фасилітація. Вулична фасилітація має такі етапи: намір, моніторинг конфлікту, оцінка та картування конфлікту, моделювання та визначення точок входу, первинний психологічний контакт, контакт. Завершальний етап інтервенції в конфлікт виводить людину на зміну стратегії, поведінки. Вуличний фасилітатор здійснює кризову інтервенцію в умовах ненасилля, в точці активної «сірої маси» та надає голосу мовчазній більшості. Вуличний фасилітатор має розвинуті такі компетенції: комунікабельність, емоційний інтелект, гнучкість, здатність до емпатії та самоемпатії, вміння структурно мислити, розуміння власних кордонів та обмежень.
Nonviolent conflict can be considered a special kind of socio-political conflict. The legal framework of Ukraine is not ready to regulate this type of protest. Instinctively, people tend to gather in crowds and defend themselves. In the crowd a person undergoes psychological changes: reduced social responsibility, reduced cognitive components in behavior, acts infantile. Conflict should be understood as a kind of interaction between people. The transformation of the conflict is to change the reality of the conflict through its 3 dimensions: perception, context and behavior. There are internal institutions (preventive police units (dialogue police), National Mediation and Reconciliation Service) and international level organizations (UN, OSCE) and foundations (PAX, Berghoff foundation, Caritas, “Vidrodgennja” Foundation) for the transformation of conflicts. Among the methods and tools for conflict transformation, I identified 3: dialogue, facilitation and mediation. In this paper, I described the technology of transforming conflict between groups of people during nonviolent protests – urban peacebuilding. Urban peacebuilding has the following stages: intention, conflict monitoring, conflict assessment and mapping, modeling and identification of entry points, primary psychological contact, contact. The final stage of intervention in the conflict brings a person to change strategy, behavior. The urban peacebuilder carries out crisis intervention in conditions of non-violence, at the point of active "gray mass" and gives a voice to the silent majority. The urban peacebuilder has developed the following competencies: sociability, emotional intelligence, flexibility, ability to empathize and self-empathy, the ability to think structurally, understanding their own boundaries and limitations.
Ненасильственный конфликт можно считать особым видом социально-политического конфликта. Нормативно-правовая база Украины не готова регулировать данный вид протестов. Инстинктивно люди склонны собираться в толпы и защищаться. В толпе человек подвергается психологическим изменениям: снижению социальной ответственности, снижению когнитивных компонентов в поведении, действует инфантильно. Конфликт следует понимать как вид взаимодействия между людьми. Трансформация конфликта заключается в изменении реальности конфликта через 3 его измерения: восприятие, контекст и поведение. Для трансформации конфликтов существуют внутренние институты (отделы полиции превентивного воздействия (полиция диалога), Национальная служба посредничества и примирения) и международного уровня организации (ООН, ОБСЕ) и фонды (РАХ, Berghoff foundation, Caritas, фонд «Возрождение»). Среди методов и инструментв трансформации конфликтов я выделила 3: диалог, фасилитация и медиация. В работе я описала технологию трансформации конфликтов между группами людей во время ненасильственных протестов - уличная фасилитация. Уличная фасилитация имеет следующие этапы: намерение, мониторинг конфликта, оценка и картирование конфликта, моделирования и определения точек входа, первичный психологический контакт, контакт. Завершающий этап интервенции в конфликт выводит человека на смену стратегии, поведения. Уличный фасилитатор осуществляет кризисную интервенцию в условиях ненасилия, в точке активной «серой массы» и дает голос молчаливому большинству. Уличный фасилитатор имеет развитые такие компетенции: коммуникабельность, эмоциональный интеллект, гибкость, способность к эмпатии и самоемпатии, умение структурно мыслить, понимание собственных границ и ограничений.