Journal articles on the topic 'Народний художник України'

Стаття присвячена малодослідженій у вітчизняній науці проблемі спроб індустріалізації виробництв, що працювали в художній промисловості України в ХХ ст. Зазначаються особливості розвитку індустріалізації вишивального виробництва. Висвітлено історико-культурні умови розвитку вишивального мистецтва, домашньої промисловості, артілей, кустарну промисловість, мануфактуру, фабрики, підприємства «Укрхудожпрому». Зміни, що відбувались в економіці країни в 30-і рр. ХХ ст., призвели до зрушень, у результаті – до т. зв. індустріалізації, промислового виготовлення одягу, яке у попередні роки розпочалося в майстернях та артілях, зосереджуючи його переважно на підприємствах легкої (швацької) промисловості. Здійснились заходи щодо механізації робіт як у виготовленні одягу загалом, так і в застосуванні вишивки. Таким чином, роботи з виготовлення вишитих виробів сконцентрувалися в першу чергу на підприємствах новоствореної галузі «Укрхудожпром» («Українська художня промисловість»), розташованих у традиційних центрах народної творчості. Значний внесок у розвиток української художньої вишивки Київщини становить творча діяльність Н. Я. Гречановської, яка багато років працювала головним художником Художньо-виробничого об’єднання ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ). Художники та творчі майстри цього підприємства не лише зберігали, але й креативно розвивали народні традиції. Для цього на підприємстві була створена художньо-експериментальна лабораторія, в якій розроблялись нові орнаментальні композиції як виразники нових сучасних тенденцій розвитку вишивального мистецтва. Дослідження ґрунтується на використанні архівних матеріалів та спостережень культурологічного, історичного та мистецтвознавчого аналізу, висвітленні проблем, які пов’язані з діяльністю традиційних народних мистецтв і обставин розвитку, історичної еволюції «Укрхудожпрому». Актуальність означеної проблеми обумовлена потребою збереження української автентичності, дослідження та висвітлення особливостей створення сучасних виробів галузі художніх промислів, таких як художня вишивка, що є найдревнішим різновидом народної творчості.

Стаття присвячена малодослідженій проблемі у вітчизняній науці, пов’язаній із промисловим виробництвом одягу та застосуванням української вишивки. Значний внесок у розвиток традиційного українського одягу та декорування вносили художники-модельєри Київського Будинку моделей одягу, якій розпочав свою діяльність у 1944 р. Завдяки художникам у важких умовах розроблялися сучасні на той час моделі за мотивами українського традиційного одягу. Вбрання створювалося на виробництвах легкої промисловості та «Укрхудожпрому». Зазначається, що українська вишивка була невід'ємною частиною українського одягу, а згодом, і промисловості. У Києві в червні 1970 р. Всесоюзним інститутом асортименту виробів Міністерства легкої промисловості УРСР було проведено художньо-технічну раду для огляду виробів, що презентували молодіжну моду. Учасники художньо-технічної ради розглянули моделі, запропоновані 34 швейними підприємствами та 6 Будинками моделей України. Проведення цього заходу надало можливість впровадити модні тенденції десятиріччя у життя. Художники Київського Будинку моделей одягу (КБМО) активно запроваджували та використовували традиційні національні елементи вбрання, поєднуючи тенденції сучасної моди того часу. Аналізуючи стан використання вишивки традиційного українського крою в сучасному одязі 70-х рр. ХХ ст. у КБМО, можемо відзначити, що в молодіжному одязі художники-модельєри застосовували традиційний крій, вишивку, декор, за мотивами національного костюму усіх регіонів України. Змінювалися моделі подовжених жіночих суконь із вовняних тканин, у дівочих комплектах із бязі переважав сорочечний крій із комірцем «стійка» та короткими рукавами. Підтримувалися напрямки крою у довжині блуз до талії, із вживанням народних мотивів української вишивки. Прямі й розширені спідниці донизу підкреслювали талію і призбирувалися на гумці чи поясі. Пальта створювалися на основі крою української свитки за прямим силуетом, втачними рукавами, каптур переходив у комір із китицями та так само оздоблювався за мотивами елементів народної української вишивки, що виконувалася тамбурним швом чорними, червоними, жовтими й зеленими кольорами. Високий рівень моделювання одягу демонстрували промислові виробництва. Джерелом натхнення для фахівців українських виробництв легкої промисловості та «Укрхудожпрому» слуговали покази мод, що влаштовувалися Будинками моделей двічі на рік. Виконання виробництвами тематичних і композиційно довершених творчих проектів спрямовувало й узгоджувало діяльність швейної, текстильної, трикотажної промисловості. Організація праці на усіх етапах виробництва підкреслює актуальність означенної проблеми, що обумовленна потребою збереження української автентичності, дослідження та висвітлення особливостей створення сучасних виробів із напрямку художніх промислів, таких як художня вишивка, яка є одним із найдавніших різновидів народної творчості.

Анатолій Калитко – Заслужений художник України, доцент кафедри образотворчого мистецтва та академічних дисциплін Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв. У статті висвітлюється портрети народних майстрів . Ставиться проблема визначення художньо-стилістичних особливостей. Розглядається вплив етнокультурного середовища Прикарпаття на образотворче трактування портретів.

У публікації висвітлено сучасний стан розвиненості творчого потенціалу майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва в процесі вивчення фахових дисциплін у закладах вищої освіти. На основі використання методів анкетування, узагальнення, систематизації, зіставлення, аналізу виконаних навчальних та навчально-творчих робіт студентів І курсу, висвітлено результати дослідження сучасного стану розвиненості творчого потенціалу майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва у Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. З метою отримання об’єктивних відомостей анкетування, нами враховувалась і порівнювалась думка майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва з думкою експертів. В якості експертів було залучено 17 викладачів фахових дисциплін, що є професійними художниками, членами Національної спілки художників України, що мають почесні звання заслужених і народних художників, діячів мистецтв України. Порівняння отриманих даних уможливлює висновок про те, що думка майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва щодо їхнього рівня розвиненості творчого потенціалу дещо завищена. Експерти наголошують, що студенти не володіють необхідними професійними професійно-художніми знаннями, вміннями і навичками, не мають достатньої художньо-творчої мотивації та творчої активності. Проведене дослідження щодо аналізу сучасного стану розвиненості творчого потенціалу майбутніх художників декоративно-прикладного мистецтва свідчить про його низький рівень, що негативно впливає на якість професійної навчально-творчої діяльності в закладі вищої освіти. Ключові слова: творчий потенціал, творча діяльність, майбутні художники декоративно-прикладного мистецтва.

Стаття висвітлює творчий шлях відомого майстра і художника МиколиІвановича Грепиняка. Нині він патріарх сухої різьби та інкрустації, найбільшдосвідчений різьбяр на дереві і одночасно знавець народних промислів і ремесел наГуцульщині. Його твори зберігаються в багатьох музеях України, приватнихколекціях і за кордоном. Микола Іванович відомий численними публікаціями протворчість своїх земляків митців, успіхам яких щиро радіє. Член Національнихспілок художників і майстрів народного мистецтва, автор нарисів і книг з народного мистецтва. Уродженець села Брустури на Гуцульщині – осередку народних художніх промислів: різьбярства, бондарства, художнього металу (мосяжництва), вишивки, писанкарства, виробів із сиру, з юних років став їх дослідникомі популяризатором.Значне місце в творчості М. Грепиняка посідають графічні твори, зокремаекслібриси. Це оригінальне мініатюрне мистецтво, а також живопис, як іскульптуру, майстер опановував самотужки, під впливом професійних художників Є. Сагайдачного, В. Гуза, Г. Масика. Особливо ефективними ставали поради мистецтвознавців Ірини Матасяк, О. Соломченка, фотографа Я. Дацюката інших.Значний доробок М. Грепиняка в оформленні місцевих храмів: виготовлявсвічники, тетраподи, хрести напрестольні, ручні і процесійні, патериці, скарбнички, рамки оздоблені сухою різьбою та інкрустацією.Окремо відзначимо педагогічну діяльність майстра. Чимало його учнів обрали творчі професії, стали художниками, різьбярами, вчителями і загаломуспішними людьми.

Досліджуючи та аналізуючи художню спадщину українських графіків ІІ пол. ХХ ст., можемо зазначити, що творчі пошуки в галузі книжкового оформлення 1970-х–1980-х рр. були наслідком свідомої боротьби художників із зовнішнім прикрашательством і поверховим декоративізмом, позбавленим глибокого змісту. Українські майстри книжкової графіки Валентин Гордійчук і Анатолій Токарев своїми роботами спростовували тенденції певного занепаду візуальної мови цього періоду, після злету мистецтва книги 1950-х–1960-х рр. Київські художники Валентин Гордійчук і Анатолій Токарев ставали на шлях оновлення, органічно-цілісного вирішення всіх елементів оформлення книги. Зокрема, вони вважали за потрібне переосмислити «Енеїду» І. П. Котляревського, активний колір і драматичну атмосферу, де пафос героїзму й усереднені образи починають поступатися думці про поему як глибший за змістом твір. Методологія дослідження полягає в застосуванні загальнонаукових методів (аналізу та синтезу, індукції та дедукції, єдності історичного і логічного) та мистецтвознавчих методів (компаративний, типологічний, описовий). Наукова новизна роботи полягає у дослідженні неофольклорних особливостей ілюстрування Валентина Гордійчука і Анатолія Токарева. Важливо підкреслити, що ілюстраторам України 1970-х–1980-х рр. було властиво зосереджуватися на духовно-культурних та пластичних засадах історичної малярської спадщини. Можна зазначити, що традиції доби бароко тісно переплітаються в цих ілюстраціях з національними народними мотивами. Тому надзвичайно плідним об’єктом дослідження є роботи майстрів книжкової графіки в новій художній трактовці літературних образів Івана Котляревського.

У статті висвітлено життєвий і творчий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, зокрема, розглянуто та проаналізовано основні напрямки його літературної, педагогічної, громадсько-просвітницької діяльності, а також науково-педагогічні напрацювання в галузі народного шкільництва із застосуванням принципів народної педагогіки та національних ідеалів, визначено внесок у становлення і розвиток української національної школи. Зазначено, що Б. Грінченко одним із перших, в умовах тотальної заборони поширення української мови, порушив питання застосування рідної мови у навчальному процесі, зокрема недільних шкіл. Таким закладом стала приватна школа для дівчат Христини Алчевської в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де Борис Дмитрович шість років вчителювання (1887-1893 рр.) втілював свої ідеали побудови національної школи, таємно ознайомлюючи учнів з українською мовою. Згідно принципів народної педагогіки Б. Грінченко популяризував нові інноваційні форми та методи організації навчально-виховного процесу, не визнаючи фізичних покарань, виступаючи за зближення комунікації між вчителем та учнями. Навчання рідною мовою стало основним кредом Грінченка-вчителя. При цьому Борис Дмитрович був прихильником використання найкращих надбань прогресивних педагогів, застосовуючи діалектичну єдність мислення та мови, вважаючи останню виразником національних ознак: етнографічних, ментальних та світоглядних. Особливою увагою Бориса Дмитровича користувалася література для народного читання, якій він присвятив спеціальну статтю «Популярні книжки». Педагогічні погляди Б. Грінченка відображені і у його численних працях: «На безпросветном пути» (1905), «Якої нам треба школи» (1906), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Перед широким світом» (1907) та численних художніх творах про учнів та вчителів. Невідꞌємну частину громадсько-просвітницької діяльності Бориса Грінченка займає видавнича діяльність, яка особливого масштабу набула у Чернігові, де він організовує єдине в той час в Україні народне видавництво на україномовні книжки. Робота на цій ниві виявилась плідною, адже за період з 1894 по 1902 роки Б. Грінченко видав близько 50 книжок для народу загальним накладом близько 170 тисяч примірників, серед них твори видатних класиків. Видатною заслугою Б. Грінченка є видання чотиритомного «Словаря української мови» (1907-1909) на 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, що охопили період від І. Котляревського до початку ХХ століття. Попри критику видання, значною заслугою Б. Грінченка є той факт, що в Словнику представлено мовне багатство тогочасної України – від сходу до заходу, що утверджувало споконвічну ідею єднання українського народу, а отже Словник можна вважати обличчям української нації, що підняв статус української мови та утвердив право народу на самовизначення. Головним сенсом життя та діяльності Б. Грінченка була боротьба за українську національну справу. Так, у своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у газеті «Буковина» в 1892-1893 рр., Борис Дмитрович подає критичний огляд тогочасного суспільства, звертаючись до аналізу причин занепаду національних змагань, та висуває думку щодо активізації процесів відродження.

Українознавство, його складник народна педагогіка, зокрема усна народна творчість, слугують вагомим чинником виховання любові до рідного краю, малої Батьківщини, яка формує високі патріотичні почуття – любові до України, розуміння важливості не тільки любити рідну країну, а й уміти відстояти її незалежність тощо. Цю проблему актуалізують базові державні документи (Закон України «Про освіту»; Закон України «Про позашкільну освіту»; Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді; Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних закладах; Концепція позашкільної освіти й виховання; Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року та ін.), у яких наголошується, що стрижнем системи виховання учнівства є національна ідея, патріотизм, що передбачають формування любові й готовності до захисту Батьківщини, громадянського обов’язку, інтересу і прагнення до збереження національної історії, культури, традицій та поваги до культурних цінностей інших народів. Усна народна творчість, як i ввесь змiст навчання та виховання в початковій школi, здатна сприяти нацiонально- культурному вiдродженню України. Це стосується насамперед повернення тих культурних цiнностей Прикарпатського краю, які за доби радянського тоталітаризму активно не використовувалися в навчально-виховному процесі, нині вони спроможні збагатити освітній процес початкової школи своїм регіональним колоритом, стати важливим чинником формування та розвитку національної самосвiдомостi юних українцiв. Мета дослідження – проаналізувати теоретичні засади використання засобів народознавства / гуцульщинознавства в навчально-виховному процесі сучасної початкової школи, схарактеризувати систему роботи з патріотичного виховання учнів Яворівської ЗОШ І-ІІІ ст. Косівського району Івано-Франківської області на уроках, позаурочній діяльності, позашкільній діяльності, спрямовану на створення етнонасиченого середовища.

Мета статті полягає у визначенні специфіки, розкритті найбільш своєрідних характерологічних ознак хорової творчості відомої української композиторки Ганни Гаврилець у площині перетворення українського музичного фольклору. Методологія дослідження зумовлюється застосуванням емпіричних методів наукового дослідження, а саме спостереження та узагальнення. Означені методи формують яскраво виражену практичну складову пропонованої наукової розвідки. Застосування методів аналізу та синтезу обумовлюється фрагментарним та цілісним підходами до вивчення окресленої тематики. Структурно-функціональний метод розробки досліджуваного матеріалу вибудовує ціннісні показники художнього мовлення відомої української майстрині. Наукова новизна статті полягає у виявленні особливостей використання обрядового фольклору в хоровій творчості Г. Гаврилець. Виявляється глибинна сутність обрядової народної традиції українців у її яскраво6вираженому представлені в безпосередньому, природному художньо-авторському баченні композиторки, що, у свою чергу, дає вихід на відповідні стильові характеристики, художньо впізнавані ознаки індивідуально-мистецького почерку Г. Гаврилець. У висновках зазначено, що хорова творчість композиторки охоплює майже всі жанри хорової музики. Художній світ авторки, втілений у хоровій творчості фольклорного напрямку, є надзвичайно різноманітним, всебічним та яскравим. Цей найчисельніший за кількістю творів напрямок у композиторському доробку Г. Гаврилець, пов’язаний з традиціями народнопісенної культури України та її відродженням на сучасному етапі розвитку національного музичного мистецтва. Перспективи подальшого дослідження означеної теми полягають у комплексному аналізі хорових творів фольклорного напрямку Г. Гаврилець в аспекті перетворення джерел національного пісенного фольклору.

Мета статті — з’ясувати особливості відродження і розвитку Укрхудожпромради у воєнні та повоєнні роки. На сучасне українське суспільство впливають світові глобалізаційні процеси з тенденцією до нівеляції місцевих особливостей побуту, культури, мистецтва, тому актуальності набувають питання відродження, розвитку національних традиційних промислів. Методологія дослідження ґрунтується на аналізі адміністративно- ділових документів районних, обласних та державного рівнів; використанні методів накопичення і систематизації фактологічного матеріалу та топологічного розгляду. Аналітичний та дедуктивний методи використані для підбиття підсумків на основі попередньо отриманих архівних тверджень, матеріалів і спогадів учасників подій. Наукова новизна. Уперше в історіографії досліджено розвиток і становлення Укрхудожпрому. Порушено малодосліджену тему, пов’язану з діяльністю цього підприємства, яке виготовляло й реалізовувало вироби народних художніх промислів на теренах України та за її межами. Висновки. Проаналізовано адміністративно-організаційні заходи, спрямовані на відновлення зруйнованих підприємств, їх реорганізацію. Держава була зацікавлена у зростанні прибутку, виробничих потужностей і надавала фінансову підтримку для будівництва нових корпусів, цехів, виготовлення обладнання, сприяючи розвитку художньої промисловості України. З’ясовано, що на базі артілей за участю Укрхудожпрому створювалися виробничі об’єднання й фабрики, надаючи можливість продукувати випуск товарів ексклюзивного та масового виробництва. Виявлено, що окрім товарів, необхідних у повсякденному житті, усі виробництва Укрхудожпрому створювали суто мистецькі твори, які були настільки художньо високі, що їх експонували у музеях та демонстрували на всесоюзних й міжнародних виставках і ярмарках. Тобто артіль була не лише виробничим підприємством, а й творчою, мистецькою майстернею.

У статті висвітлено мистецький доробок подільського художника О. Грена як знакової складової українського авангарду, що демонструє унікальну неповторну манеру митця, випрацювану на переосмисленні досягнень авангардного образотворчого мистецтва і традицій народної творчості, не втрачає своєї актуальності і привабливості дотепер. Встановлено, що досі немає ґрунтовних досліджень творчого доробку митця в культурологічному контексті. У статті розглядаються питання взаємодії інтернаціонального і національного, новітнього й традиційного в авангардному живописі ХХ ст. у контексті вивчення творчого доробку окремо взятого художника-авангардиста та його значення для культурно-мистецького життя України. Дослідження мистецької спадщини О. Грена дають підстави для повнішого усвідомлення і визначення шляхів подальшого поступу сучасної української художньої культури в контексті світового мистецького процесу, нинішніх надбань і майбутніх перспектив.

У статті наголошено, що осмислення споконвічних цінностей, звернення до національної свідомості, культурної ідентичності – це шлях збереження української нації у сучасному глобалізованому світі. Показано, що важливим чинником націозбереження є наївне мистецтво. В галицькому наїві втілилися християнська віра, світосприйняття, ментальність та традиції українського народу. Проте багатогранний мистецький доробок митців-самоуків Галичини 20 ст. ще не став об’єктом дослідження мистецтвознавства. У статті висвітлено наївне мистецтво в змісті сучасної культури України як особливого виду народної художньої творчості; охарактеризовано художньо-стилістичні особливості творів народного наїву Галичини другої половини 20 – початку 21 ст.; проаналізовано життєвий шлях та творчий доробок Григорія Пізнака крізь призму наїву.

Збереження та зміцнення здоров'я дитини, її самоцінності є першочерговим завданням сім'ї та закладів дошкільної освіти. На цьому наголошується у Державному освітньому стандарті дошкільної освіти, що визначає очікування суспільства з питань розвиненості, вихованості та освіченості дитини дошкільного віку, передбачає наявність сформованих у дитини компетентностей, які вказують на можливість активно проявляти особистісні надбання в різних самостійних та організованих за підтримки дорослого видах діяльності. Серед ключових для дошкільної освіти компетентностей нашу увагу привертає ігрова та художньо-мовленнєва. Саме ігрова компетентність реалізує можливість дитини застосовувати наявні та освоювати нові знання через провідний вид діяльності, а художньо-мовленнєва – відтворювати художньо-естетичні враження від сприйняття літературних і фольклорних творів засобами різних видів художньо-мовленнєвої діяльності. Значний внесок у розвиток ігрової діяльності зробили Г. Костюк, С. Русова, В. Сухомлинський, К. Ушинський та інші. На роль ігрової діяльності в розвитку і вихованні дошкільників вказували О. Безсонова, А. Богуш, Н. Бібік, А. Бондаренко, Н. Гавриш, А. Матусик, Д. Менджерицька, Т. Піроженко, І. Сікорський, О. Савченко, М. Шуть та інші. Художня література як вид діяльності, що сприяє розвитку дошкільників, була предметом дослідження А. Богуш, Н. Гавриш, В. Кузьменко, Д. Луценко, О. Кононко та інших. Проте, незважаючи на значну кількість досліджень у цьому напрямі, недостатньо дослідженим є питання організації ігрової діяльності у процесі ознайомлення дошкільників із художньою літературою. З огляду на це, мета статті – дослідити стан використання різних видів ігрової діяльності під час ознайомлення дітей дошкільного віку із творами художньої літератури та запропонувати можливі способи використання ігрових форм роботи під час ознайомлення дітей дошкільного віку із художніми творами. Відомо, що ігрова діяльність є найдоступнішим видом діяльності для дітей дошкільного віку, оскільки відповідає психічним властивостям дошкільників та сприяє розвитку їхніх інтересів та здібностей. Існує безліч класифікацій щодо видів ігрової діяльності: режисерські, сюжетно-рольові, конструкторсько-будівельні, ігри на теми літературних творів, рухливі, дидактичні, народні ігри тощо. Зрозуміло, що творчий вихователь у своїй діяльності зможе використати будь-який вид гри під час ознайомлення дітей із літературними творами (як із малим жанровим фольклором, так і з авторськими творами). Зазначимо, що, ознайомлюючи дітей із фольклором (забавлянками, примовками, мирилками, закличками тощо), можна запропонувати рухливі ігри, а для їх розучування можна використовувати мнемотаблиці. Під час читання та засвоєння казок (народних чи літературних) доречним буде проведення сюжетно-рольових або театралізованих ігор. Окрім того, існує багато дидактичних ігор, які сприятимуть кращому розумінню та аналізу дітьми змісту прочитаних казок. Серед таких дидактичних ігор можна назвати «Які права порушено у героїв казок», «Знайди в казці (творі) пару», «Відшукай тінь», «Впізнай казку за малюнком», «Збери казку», «Лото» тощо. Під час вивчення віршів (наприклад, П. Воронько «Їжачок-хитрячок», «Падав сніг на поріг», М. Познанська «Ромашка», П. Тичина «А я у гай ходила» тощо) та переказу творів (наприклад, Л. Українки «Мамо, іде вже зима», «Вишеньки», «На зеленому горбочку» тощо) можна використати мнемотаблиці або круги Лулія, які також використовують як дидактичну гру. Використання будь-яких ігор під час ознайомлення дітей із художніми творами сприяє розвитку у них пам'яті, уваги, закріпленню набутих знань і формуванню уміння використовувати їх на практиці. Головне, що процес навчання відбувається у цікавій формі та сприяє задоволенню однієї із природних потреб дошкільників – потреби у грі. Отже, розвиток креативності дошкільників буде залежати від творчого підходу дорослих у навчанні та вихованні дітей. Пропоновані нами види ігор під час ознайомлення дітей дошкільного віку з літературними творами не обмежують широкі можливості для інтеграції різних видів діяльності у роботі з дітьми дошкільного віку. Перспективи подальшого дослідження вбачаємо у дослідженні використання ІТ-технологій під час ознайомлення дітей дошкільного віку з літературними творами.

У статті розкриваються питання збереження національної самоіндентифікації, ментальності українця шляхом раннього залучення до фольклорної скарбниці у дошкільному дитинстві, засобами української народної казки та ілюстрацій до неї. Автор наголошує на тому, що дитина розвивається через засвоєння суспільно-історичного досвіду людства.Тому в його основі має бути специфічна відтворювальна діяльність, за допомогою якої маля і засвоює історичні фундаментальні потреби та здібності представників свого народу, що сформувались для включення у духовне та матеріальне життя. Для такого засвоєння малюкові конче потрібно спілкуватися з дорослими, які тією чи іншою мірою знають національну культуру і здатні передати накопичений досвід, ознаки духовного та матеріального самовизначення (самоіндентифікації) серед співгромадян-земляків та іноземців.З’ясовано, що художній досвід, сконцентрований в ілюстративних графічних творах, виробах ДПМ сприяєсоціалізації дитини, збагаченню її художньої практики та осмисленню краси в усіх її формах, разом із тим, він формує культуру людських почуттів, розвиває і збагачує їх багатогранність в особистому досвіді дитини, є засобом духовного спілкування з однолітками і дорослими, встановлення взаємодії в соціокультурному та природному середовищі.

У статті визначено, що позашкільна освіта є невід’ємною складовою системи освіти в Україні. Встановлено, що сучасна система позашкільної освіти включає державні, комунальні, приватні заклади; гуртки, секції, клуби, культурно-освітні, спортивно-оздоровчі, науково-пошукові об’єднання на базі закладів загальної середньої освіти; клуби та об’єднання за місцем проживання. На основі аналізу архівних джерел окреслено систему позашкільної освіти Рівненщини. Визначено, що, починаючи з 50-х рр. ХХ ст., на теренах нашої області щороку відкривалися нові заклади позашкільної освіти (будинки піонерів, музичні школи, художні школи, станції юних техніків тощо), в яких працювали гуртки різних профілів. Найбільш поширеними були гуртки мистецького спрямування, зокрема: художнього слова, драматичні, хорові, музичні (духові, струнні, народні інструменти), танцювальні, бальні, художньої вишивки, фотогуртки, майстрів ліплення, теслярів, образотворчого мистецтва, лялькові театри тощо. Встановлено, що на кінець 60-х рр. ХХ ст. на Рівненщині функціонувало 18 будинків піонерів у дев’ятнадцяти населених пунктах області та були відкриті музичні школи в Рівному, Дубному, Острозі, Сарнах, Березному, Володимирці, Дубровиці. На кінець 60-х років ХХ ст. мережа музичних шкіл охопила практично всі районні центри Рівненської області.

Анотація. Мета дослідження. Показано, що діяльність українських кіностудій у період процесу Перебудови 1985 – 1991 рр. є важливою сторінкою історії культурного життя та суспільно-політичного процесу України. Аналізується процес оновлення репертуару українських кіностудій в умовах Перебудови. Важливим в цьому контексті стало дослідження чинників, що сприяли тематичному оновленню кінострічок. Методологія дослідження. В основі методології дослідження лежать принципи історизму, об'єктивності та наукової спроможності. У статті проаналізовано стан наукової розробленості проблеми у вітчизняній історіографії. Визначено основні концептуальні підходи до вивчення проблеми. Наукова новизна полягає у розкритті тематичних особливостей репертуару українських кінострічок в період системних змін 1985 – 1991 рр. за архівними матеріалами. Представлена наукова робота має наукову новизну в контексті української історіографії. Висновки. З’ясовано чинники оновлення репертуарного портфелю: по-перше, нова тематики була визначена новими тематичними планами т. зв. державного замовлення, які зазнали корінних змін в результаті реформаторського курсу влади. По-друге, вивільнення від цензури зумовлювало еволюцію суспільного погляду стосовно минулого; підштовхувало митців до перетворення власних творів на інструмент політичного протистояння народної опозиції владі. Заради підтримки курсу влади з’явилися кінотвори антиалкогольної тематики. Тематичними планами державного замовлення передбачалося створення фільмів на тему, що націлювала митців на актуалізацію українських національних мотивів. Ця робота йшла паралельна зі заохоченням митців до запровадження української мови до творів вербальних видів мистецтва. Завдяки цьому підвищився інтерес митців державних кіностудій ігрового кіно до української літератури й драматургічної класики. Це розмаїтило вітчизняний доробок кінематографічних творів історичного жанру. Тема історичного минулого українського народу посіла провідне місце в репертуарі українських кіностудій. Після чорнобильської аварії екологічна тема однією з перших отримала незаангажоване художнє висвітлення. До тем, що не могли повноцінно втілитися в доперебудовний час, належали фільми з релігійної тематики.

Мета роботи полягає у комплексному дослідженні суспільно-політичних та творчих стратегій львівських митців-скульпторів – майстра української медальєрної пластики Любомира Терлецького та творця монументальної і станкової скульптури Валентина Борисенка – у другій половині ХХ століття. Методологічну основу роботи склали напрацювання в галузях політичної історії, культурної антропології, соціальної історії, мистецтвознавства. Пропоноване дослідження ґрунтується на методологічному принципі «case study», який дозволив застосувати системно-структурний метод до розкриття багатовимірної історії повсякдення – творчого та кар’єрного шляхів львівських скульпторів радянського періоду. Наукова новизна праці полягає в успішному застосуванні мікроісторичного підходу для демонстрації тогочасних опозиційних моделей «творчість-диктатура» та «митець-авторитарна влада», а також способів їх вираження в умовах радянського політико-ідеологічного контролю. Доведено, що львівські митці-скульптори Л. Терлецький та В. Борисенко пройшли відмінний шлях професійного та творчого зростання, й відтак своєю діяльністю виражали різні політичні й культурні горизонти. Висновки. Мистецьке середовище післявоєнного Львова формувалося через активне підпорядкування художньої творчості цілям радянського державно-партійного апарату. Впровадження стилю соціалістичного реалізму вимагало від митців пристосування до примітивних форм вираження ідеологічних постулатів СРСР/УРСР. Залишаючись домінантним напрямом мистецтва, соціалістичний реалізм змушував львівських скульпторів вибудувати індивідуальні стратегії творчості, професійного зростання, взаємовідносин із владою. Любомир Терлецький (1922–1993), будучи замолоду репресованим за активну патріотичну позицію, пройшов випробування радянськими таборами та, після реабілітації, повернувся до творчого життя. Не маючи ілюзій щодо перспектив авторитарного радянського режиму він пізнавав та популяризував тисячолітню історію України. Не лише скульптурною творчістю, але й науковою роботою митець демонстрував незломний характер та переконання про неминучість державно-політичного і культурного відродження українського народу. Автор монументальних та станкових скульптур Валентин Борисенко (1929–1990) увійшов в історію як типовий представник радянської скульптурної школи, майстер, що добре вписувався в накинуту партією «згори» догму соціалістичного мистецтва. Водночас, будучи сформованим у львівській художній традиції (вчителями В. Борисенка були вихованці краківської, празької, римської творчих шкіл), він, через звернення до княжої доби чи народних месницьких характерів XVIII ст., частково відмежовувався від радянських ідеологічних нашарувань. Обравши партійну й адміністративну кар’єру В. Борисенко неодноразово виконував пропагандистські роботи на замовлення партійно-політичних структур.

Культурна спадщина – це сукупність успадкованих нацією від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини, результат надбань духовної та матеріальної культури народу. Одними з різновидів матеріальної культури є рукописи, книги, архівні матеріали, наукові колекції, різноманітні предмети художнього, історичного або ж археологічного значення, які мають художнє, історичне, етнографічне чи наукове значення. Саме про таку частину культурної спадщини йтиметься у запропонованій статті. Найчастіше народи, що проживають на порубіжних землях, мають спільну історію або ж будували власну державність на одних і тих самих теренах чи пережили військові конфлікти, стикаються з проблемою спільної культурної спадщини. Доволі часто трапляється так, що на одні й ті самі об’єкти культурної спадщини висловлюють претензії два або більше народів. Ці питання нині регулюються міжнародним правом, саме останнє і визначає приналежність того чи іншого об’єкта культурної спадщини до надбань конкретної нації. Реституція культурних цінностей у відносинах між державами відіграє надзвичайно важливу роль не лише у справі збереження та відтворення фондів культурної спадщини нації, а й у збереженні та розвитку добосусідських відносин між державами. Україна та Республіка Польща з 90-х років ХХ ст. налагодили та розвивають співпрацю у справі реституції культурних цінностей та спільній пам’яткоохоронній діяльності, що є надзвичайно важливим для розбудови двосторонніх міждержавних відносин. Українсько-польське порубіжжя впродовж усієї своєї історії є класичним прикладом поліетнічного регіону, місцем зустрічі різних культур, їх взаємодії та синтезу. Подібний синкретизм спричинив те, що в історичному просторі українсько-польського порубіжжя прослідковується яскраве переплетіння двох культур, розташування великої кількості об’єктів культурної спадщини двох народів.

У статті розглянуто специфіку репрезентації рис українського національ- ного характеру в циклі казок Марини Павленко «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині». Окреслено стан дослідження проблеми у вітчизняному літературознавстві. Засто- совано системний, історико-типологічний та культурно-історичний методи дослідження. Наголошено на актуальності теми, пов’язаної з активізацією в українському суспіль- стві процесів націєтворчості, самопошуку, духовного та соціального зміцніння, становлення громадянськості, морально-етичного змужніння. Відзначено, що художній твір містить у собі інформацію про етнопсихологічні особливості народу, а письменник відтворює дух народу через власні думки й почуття. Національний характер у творах художньої літератури увираз- нює психологію поведінки, моральні стереотипи, оголює глибинний емоційний пласт, больові точки історичної пам’яті та долі народу. З’ясовано, що казки Марини Павленко мають виразну адресність (для дітей дошкіль- ного й молодшого шкільного віку). Вони транслюють морально-етичні цінності українського народу, знайомлять читачів із особливостями національного життя й унікального буття особистостей, відмінних від рис інших середовищ. Пріоритетними в зображенні письменниці стали герої, наділені волелюбством, кмітливістю, відповідальністю, сміливістю, щедрістю, гостинністю, охайністю. Елементи казкової поетики допомогли Марині Павленко уникнути відкритої дидактики, продемонструвати синтез фольклорної й літературної традиції, сво- єрідність художнього світу літературної казки, позначену особливостями фантастики й авторської позиції, засвідчивши в такий спосіб розвиток літературної казкової системи та національний характер літератури. Визначено, що перспективним напрямом подальших наукових студій може стати комп- лексне осмислення масиву різножанрових новітніх українських творів для дітей та юнацтва щодо своєрідності репрезентації в них рис національного характеру українця, з’ясування їх стильової своєрідності, виявлення інтертекстуальних зв’язків з християнською й народно- поетичною традицією.

Статья посвящена рисунку известного археолога, искусствоведа и художника Н.Е. Макаренко, случайно найденного несколько лет назад в Донецке. Библиографические ссылки Анисимов Н. «Диалог миров» в матрице коммуникативного поведения удмуртов / Dissertationes folkloristicae Universitatis Tartuensis. 26. Tartu: University of Tartu Press, 2017. 286 с. Букатевич Н.І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси / Господарство та право: Записки Одеського інституту народного господарства. Одеса, 1928. 89 c. Величко Т. Традиції народного харчування гуцулів Верховинського району Івано-Франківської області // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 49–56. Воспоминания Елены Николаевны Екимовой, жены Виктора Михайловича Евсеева / Вел беседу и запись – А.В. Колесник. Донецк, обл. Дворец пионеров, 4 декабря 1986 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. В.Щ. Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этнографическое обозрение. 1899. № 1–2, кн. XL–XLI. С. 266–322. Галайчук В. Народний календар зарічненщини в обрядах, звичаях та фольклорі // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Вип. 13–14. Львів, 2012–2013. C. 43–83. Галайчук В., Рачковський Г. Розділ XVIІI. Календарна обрядовість // Етнографія українців / За ред. проф. С.А. Макарчука. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С. 503–547. Граб В. Екслібріс Миколи Макаренка і бібліофіли // Книжник. Ч. 1 (18). Київ, 1993. С. 21–22. Граб В.И., Супруненко А.Б. Из эпистолярного наследия Н.Е. Макаренко // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 36–45. Грошева Г.B. Глава 3. Чулымские тюрки // Этнография народов Томской области: Учебное пособие / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во Томского государственного педагогического университета, 2018. С. 41–50. Гуменний В.Д., Денисюк О.В., Остапенко А.І., Миронов О.С., Горячковський А.С. Чумацькі шляхи України // Актуальні питання технології продукції тваринництва: Збірник статей за результатами всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції студентів і молодих учених. Полтава, 2016. С. 111–126. Гуржій О.І. Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина XVII – XVIII ст.) // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. Ч. 21, Вип. 5(1). 2014. С. 18–33. Гюнтер Д. Бумага ручной вычерпки и поверхностная проклейка // Производство полуфабрикатов и бумаги. Т. III. Ч. I. М.: Промиздат, 1927. 57 с. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х томах. Т. 2. И – О. М.: Русский язык, 1979. 779 с. Данилова Н.К. «Вещный мир» в сакральном пространстве: ритуальная атрибутика в контексте знаковой информации (архетипы, образы и символы) // Человек и культура. 2020. № 5. С. 1–10. Демченко В. Свят-вечір та коляда на західноукраїнських землях кінця ХІХ-40-х років ХХ ст. (на матеріалах етнографічних експедицій Чернівецького університету) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. Т. 2. Чернівці, 1999. С. 243–250. Длужневская Г.В. Археологические исследования в Европейской части России и на Кавказе в 1859–1919 гг. (по документам Научного архива Института истории материальной культуры РАН). СПб.: ЛЕМА, 2014. 218 с. Ермолин Д.С. Погребально-поминальная обрядность и культура захоронений // Новик А.А., Бучатская Ю.В., Ермолин Д.С., Дугушина А.С., Морозова М.С. «Приазовский отряд». Язык и культура албанцев Украины / Отв. ред. А.А. Новик. Часть I. Т. 1. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2016. С. 727–909. Завадська В. Ложка як антропоморфний образ української міфології // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць НАН України ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. Асоціація етнологів. Вип. 4 (7). Київ, 2004. С. 232–236. Завадська В. Ложка як відповідник людської душі у фольклорі та матеріальній культурі українців // Українознавство. 2005. Ч. 3. С. 247–252. Завадська В. Символіка ложки у міфологічному світогляді слов’ян // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. 36. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л.Ф. Дунаєвської. Київ, 2012. С. 105–115. Звагельський В. Справа Макаренка // Червоний Промінь. 1989. 15 липня. № 29. С. 4. Звагельський В.Б. Нові матеріали про Миколу Макаренка (розшуки 1988-1990 рр.) // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990а. С. 23–29. Звагельський В.Б. Хроніка життя і діяльності М. Макаренка // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990б. С. 53–60. Звагельський В.Б. Невтомний у праці (М.О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). Київ: «Рідний край», 1991. С. 161–167. Звагельський В.Б. Нове про професора Миколу Макаренка // Шоста Всеукраïнська наукова конференція з історичного краєзнавства. Луцьк, 1993а. С. 233–234. Звагельський В. Микола Макаренко: «Iстина мусить стояти на першому місці» // Червоний Промінь. 1993б. 17 квiтня. № 16. С. 4–5. Звагельський В. Нове про професора Миколу Макаренка // Червоний Промінь. 1993в. 18 грудня. № 51. С. 3. Иванова С.В. Добыча соли в Северном Причерноморье и Крыму (по археологическим и историческим данным) // Археологія: можливості реконструкцій / Археологія і давня історія України. Вип. 2 (13). Київ, 2014. С. 7–17. Календарные обряды и обрядовая поэзия Воронежской области. Афанасьевский сборник. Материалы и исследования. Вып. III. / Сост. Т.Ф. Пухова, Г.П. Христова. Воронеж: ВГУ, 2005. 249 с. Каталог. Памятные и наградные медали XVIII - нач. XX в. из фондов Донецкого областного краеведческого музея / Авторы-составители Т.П. Койнаш, С.М. Радюк. Донецк, 2003. 48 с. Клюев Н. Избранное. Томск, 2015. 348 с. Коваль-Фучило І. Похоронний обряд на Косівщині: семантика і номінація // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 65–79. Кожанов К.А. Сглаз в традиции цыган-кэлдэраров России // Живая старина. 2018. № 4 (100). С. 40–44. Коренюк Ю. Микола Макаренко – дослідник середньовічного стінопису // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 39–62. Косиков В.А. Новые находки рисунков Н.Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990. С. 44–48. Косиков В.А. История исследования археологических памятников Донбасса. Донецк: Истоки, 2001. 84 с. Косикова Е.В. Возвращенное имя // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 3–17. Косикова Е.В., Косиков В.А. Возвращенное наследие Н.Е. Макаренко // Человек в современном мире: Тезисы докладов Межрегионального научно-практического семинара 28 декабря 1991 г. М.; Донецк: Моск. отд. ФО СССР, Донецк. отд. ФО Украины, МНПП «Возрождение», 1991. С. 28–29. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Милльон этой власти проклятий!..» (письма Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // История археологии: личности и школы. Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В.В. Хвойки / Отв. ред. Н.И. Платонова. СПб: Нестор-История, 2011. С. 195–216. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Глубокоуважаемый и дорогой друг Михаил Маркович!» (Хельсинкская коллекция писем Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // Interactions, Changes and Meanings. Essays in honour of Igor Manzura on the occasion of his 60th birthday / Edited by Stanislav Ţerna and Blagoje Govedarica. Kishinev: Stratum Plus, 2016. С. 379–427. Клейна / Отв. ред. Л.Б. Вишняцкий. СПб.: Нестор-История, 2017. С. 64–92. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «С нетерпением жду ответа от Вас» (письма Н.Е. Макаренко Э.Х. Миннзу) // Ex Ungue Leonem: Сборник статей к 90-летию Льва Самуиловича Кузьминых С.В., Усачук А.Н., Белозёрова И.В. «Мои работы и ничего не стоят, и никому не нужны…»: письма Н.Е. Макаренко В.А. Городцову // Stratum plus. 2021. № 2. С. 361–402. Кучугура Л.И. Новые материалы к биографии исследователя палеолита Донбасса В.М. Евсеева // Кам’яна доба України. Вип. 4. До 130-річчя відкриття Гінцівської стоянки. Київ; Полтава: Шлях, 2003. С. 90–94. Левина-Дорш А., Кунов Г. Техника доисторической эпохи. Часть третья. Оружие. Украшение тела. Одежда. Одесса: Госиздат Украины, 1923. 115 с. Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. М.: Идрик, 2002. 336 с. Лукина Н.В., Парнюк Л.В. Глава 5. Ханты // Этнография народов Томской области / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во ТГПУ, 2018. С. 67–84. Магрицька І.В. Весільний обряд на Східній Слобожанщині: навч. посібник. Луганськ: СПД Рєзніков В.С., 2011. 44 с. Мазур І.І. Чумацтво як передумова виникнення підприємництва в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. Вип. 24. Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2011. С. 191–195. Макаренко Д.Е. Малоизвестные страницы жизни археолога и искусствоведа Н.Е. Макаренко // Охорона i дослiдження пам’яток археологiї Полтавщини. Третiй обласний науково-практичний семiнар. Тези доповідей. Полтава, 1990. С. 39–41. Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. Київ: Наукова думка, 1992. 168 с. Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. Корогви // Україна. Кн. 3. Київ, 1924. С. 25–38. Макаренко М. Орнаментація української книжки XVI–XVII ст. / Труди наукового інституту книгознавства 1. Київ: Держтрест «Київ-Друк», 1926. 70 с. Макаренко М. Передмова од редактора // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. Київ: Вид-во Украïнськой АН, 1927. С. 5–7. Макаренко М. Старогородська «божниця» та її малювання // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди розвідки, матеріали / Записки Історико-філологічного відділу. 23. Київ: Видавництво АН УРСР, 1928. С. 205–223. Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Збірник І. Київ: ВУАН, 1931. С. 27–96. М.Н. [Макаренко Н.] Исследование архитектурных памятников Черниговской земли, доложенные на XIV Археологическом Съезде // Зодчий. № 39. 1908а. С. 364–366. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 24. 1908б. С. 211–215. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 25. 1908в. С. 219–222. Макаренко Н. Путевые заметки и наброски о русском искусстве. Вып. 1. Белозерский край. Санкт-Петербург: Издание А.А. Жукова, 1914. 60 с. Макаренко Н. Искусство Древней Руси. У Соли Вычегодской. Петроград: Свободное искусство, [1918]. 157 с. Мандельштам О. Письмо о русской поэзии // Собр. соч.: В 2 т. – Т. 2. Проза. М.: Художественная литература, 1990. С. 263–266. Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України. Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. 205 с. Німенко Н.А. До історії українського орнаменту (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка) // Актуальні питання вітчизняної та світової історії: збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, 23-24 квітня 2010 року. Суми: СумДУ, 2010. С. 209–212. О библиотеке В.М. Евсеева и Н.Е. Макаренко (воспоминания В.Н. Горбова) / Вел беседу и запись – А.Н. Усачук. Донецк, ул. Маршака, д. 72, кв. 6 (В.Н. Горбова), 7 февраля 2017 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава: Изд. Полтав. учен. Архивн. Комиссии, 1913. 87 c. Пискулин А.А. Материалы по этнографии Черноземья второй половины ХХ – начала ХХI века: традиционные праздники, обряды, верования, обычаи и поверья Липецкой, Орловской, Курской, Тульской областей. / Научные труды ООО НПО «Черноземье». Вып. 3. Воронеж: Изд.-полиграф. центр «Научная книга», 2015. 208 с. Полідович Ю.Б. «Музейна» археологія: люди, події, знахідки // Літопис Донбасу. Краєзнавчий збірник. Вип. 7. (Додаток до Археологічного альманаху). Донецьк, 1999. С. 25–31. Полідович Ю. Люди, події, знахідки // Донбас. 2004. Спецвыпуск. С. 14–20. Проскурова С.В. Чумацтво як українське соціокультурне явище. Автореф. диcс. … канд. іст. наук. Київ, 2001. 14 с. Руденко С. Семантика глютонімів-інструментативів в українській мові // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Філологічна. Вип. 48. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія». 2014. С. 103–106. Салмин А.К. Система фольк-религии чувашей. СПб.: Наука, 2007. 605 с. Салмин А.К. Традиционные обряды и верования чувашей. СПб.: Наука, 2010. 240 с. Сауляк Б.М. Розвиток деревообробних ремесел Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Київ: Наукова думка, 2018. 215 с. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. Київ: Наукова думка, 1989. 304 с. Сокур Ю.В, Малишко К.І. Аспекти становлення чумацького звичаєвого права // Митна справа. № 5 (89). Ч. 2. Кн. 1. 2013. С. 62–69. Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання Лубенського музею К.М. Скаржинської. Автореф. дисc. … канд. іст. наук. Київ, 1997. 24 с. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М. Скаржинської). Київ; Полтава: Археологія, 2000. 392 с. Терюков А.И. Предсказание будущего в традиционной культуре народов коми // Аспекты будущего по этнографическим и фольклорным материалам / Отв. ред. Т.Б. Щепанская. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2012. С. 100–113. Топорков А.Л. Об одном символе в поминальной обрядности и в гаданиях восточных славян (ложка) // Балто-славянские этнокультурые и археологические древности. Погребальный обряд / Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов. М.: Ин-т славяноведения и балканистики, 1985. С. 87–88. Тумайкин В.П. Семейные обряды мордвы Алтайского края // Этническая история народов Урала и Поволжья (препринты докладов и сообщений) / ред. Р.Г. Кузеев, Н.В. Бикбулатов. Уфа: БФАН СССР, 1976. С. 42–43. Усачук А.М., Горбов В.М., Звагельський В.Б. Невiдомий альбом малюнкiв Миколи Макаренка // Полтавський археологічний збірник. Ч. 3. Полтава, 1995. С. 199–214. Усачук А.М., Гриб В.К. Ще один документ з архіву М.О М???????? // акаренка // Донецький археологічний збірник. 2018. № 21. С. 192–205. Усачук А.Н. Раскопки Н.Е. Макаренко и В.М. Евсеева на территории Донецка // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 46–52. Усачук А.Н. Из истории украинской археологии: альбом рисунков и письма Н.Е. Макаренко // Евразийский археолого-историографический сборник / Отв. ред. А.С. Вдовин, И.В. Тункина. СПб.: СПбФ АРАН; Красноярск: КГПУ,2012а. С. 93–103. Усачук А.Н. К истории отечественной археологии: альбом рисунков Н.Е. Макаренко из фондов Донецкого краеведческого музея // Історія археології: дослідники та наукові центри / Археологія і давня історія України. Вип. 9. Київ, 2012б. С. 315–324. Усачук А.Н. Об исследованиях Н.Е. Макаренко в 1930 г. (документы и материалы) // Верхнедонской археологический сборник. Вып. 11./ Отв. ред. А. А. Бессуднов, Е. Ю. Захарова. Липецк: ЛГПУ им. П.П. Семенова-Тян-Шанского, 2019. С. 487–508. Усачук А.Н., Колесник А.В. Виктор Михайлович Евсеев: начало // Літопис Донбасу. 2012. № 20. С. 4–25. Усачук А.Н., Колесник А.В. Археологические исследования в Донбассе в конце 20 – начале 30-х гг. XX века (по материалам архива В.М. Евсеева) // Грани гуманитарного знания. Сборник статей к 60-летию профессора Сергея Павловича Щавелёва / Отв. ред. Д.П. Кузнецов, О.В. Пыжова. Курск: КГМУ, 2015. С. 412–433. Франко А.Д., Франко О.О. Огляд маловідомих архівних матеріалів про життя і наукову діяльність Миколи Макаренка // Вісник Інституту археології. 2013. Вип. 8. С. 75–81. Фролов В. Собори наших душ 4. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам’ятки України. 1990/1991. № 4’90/1’91. С. 35–39. Ходак І. Листи Миколи Макаренка до Данила й Вадима Щербаківських // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 63–73. Чесноков В.И. Производство деревянных ложек. М.; Л.: Всесоюзное кооп. объедин. изд-во, 1933. 153 с. Шарапова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель»; ООО «Русские словари», 2001. 624 с. Щавелєв С., Звагельський В. Микола Макаренко та Дмитро Самоквасов: зустріч на терені вивчення старожитностей України // Червоний Промінь. 1992. 1 лютого. № 5. С. 6–7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1990. 592 с. Hansson H. Gotlands bronsålder. / Kungliga Vitterhets Historie och Antikvitets Akademiens Handlingar, Del 37:1. Stockholm, 1927. 156 s.

Памятники ранних кочевников Казахстана обладают значительной информативной емкостью, особенно важное значение имеют произведения древнего искусства, изделия, декорированные в скифском зверином стиле. Библиографические ссылки 1. Акишев К.А., Акишев А.К. Проблема хронологии раннего этапа сакской культуры // Археологические памятники Казахстана. Алма-Ата: «Наука», 1978. С. 38-63. 2. Алпамыс батыр. Казахский героический эпос в прозаическом пересказе Сейдимбекова А. Перевод с каз. Санбаева С. Художник Сидоркин Е. Алма-Ата: «Жалын», 1981. 112 с. 3. Арриан Квинт Эппий Флавий. Индика. Бонгард-Левин Г.М., Бухарин М.Д., Вигасин А.А. Индия и античный мир. М.: «Восточная литература», 2002. 4. Бейсенов А.З. Талды-2 и памятники раннесакского времени степной Евразии // Сакская культура Сарыарки в контексте изучения этносоциокультурных процессов степной Евразии: тез. докл. Круглого стола, посвящ. 20-летию НезависимостиРеспублики Казахстан. Караганды, 2011. С. 14-20. 5. Бейсенов А.З. Тасмолинская культура Сарыарки // Казахстан в сакскую эпоху: коллективная монография. Алматы: Институт археологии им. А.Х. Маргулана, 2017. С. 59-100. 6. Бейсенов А.З., Смаилов Ж.Е. Талдысайские удила раннетасмолинского времени в Центральном Казахстане // Проблемы изучения и сохранения исторического наследия: матер. междунар. археологической конф. Алматы, 1998. С. 271-275. 7. Бейсенов А.З., Джумабекова Г.С. Бляшка с мифологическим сюжетом из Центрального Казахстана // Известия АлтГУ. 2014. № 4. С. 42-46. 8. Бейсенов А.З., Джумабекова Г.С., Базарбаева Г.А., Дуйсенбай Д.Б., Ахияров И.К. Вихревые композиции в искусстве саков Центрального Казахстана // Археологія і давня історія України. 2017. Вип. 2 (23). С. 40-58. 9. Бесетаев Б. Случайные находки деталей конского снаряжения и воинская поясная гарнитура раннесакского времени из Восточного Казахстана // Казахстанская археология и этнология: прошлое, настоящее и будущее: матер. междунар. научн.-практ. конф. «VII Оразбаевские чтения», посвящ. 550-летию образования Казахского ханства, 20-летию Ассамблеи народа Казахстана (28-29 апреля 2015). Алматы: «Қазақ университетi», 2015. С. 252-256. 10. Бобров Л.А. Тактический прием «хоровод» конных лучников в военном искусстве кочевников Великой степи XIII–XVI вв. // Средневековые тюркско-татарские государства. 2016. № 8. С. 73-83. 11. Борискин К. Зачем олени водят хороводы // Вечерняя Москва. 6 мая 2018 г. 12. Валиханов Ч.Ч. Тенкри (бог) // Собр. соч. в 5 т. Алма-Ата: Главная ред. Казахской советской энциклопедии, 1984. Т. 1. С. 208-215. 13. Васильков Я.В. Битва как жертвоприношение (По данным древнеиндийской традиции) // Жертвоприношение в архаике: атрибуция, назначение, цель: сб. научн. тр. семинара «Теория и методология архаики». Под ред. М.Ф. Альбедиль, Д.Г. Савинова. СПб.: МАЭ РАН, 2012. Вып. V. С. 74-86. 14. Ворошилов А.Н. Копьеносцы в войске скифского времени на Среднем Дону // Древности. Харьков, 2005. С. 19-23. 15. Горелик М.В. Сакский доспех. В: Пиотровский Б.Б. (отв. ред.) // Центральная Азия. Новые памятники письменности и искусства. М.: Наука, 1987. С. 110-133, 367-373. 16. Досжанов Д. Шелковый путь. Алма-Ата: «Жазушы», 1983. 605 с. 17. Ермолаева А.С. Памятники предгорной зоны Казахского Алтая (эпоха бронзы–раннее железо). Алматы: Институт археологии им. А.Х. Маргулана, 2012. 238 с., ил. 18. Кадырбаев М.К. Памятники тасмолинской культуры // Маргулан А.Х., Акишев К.А., Кадырбаев М.К., Оразбаев А.М. Древняя культура Центрального Казахстана. Алма-Ата: «Наука», 1966. С. 303-433. 19. Королькова Е.Ф. Чепраки с полумерлонами: конское снаряжение как элемент сакральной символики // Золото, конь и человек: сб. ст. к 60-летию А.В. Симоненко. Киев: КНТ, 2012. С. 345-352. 20. Кушкумбаев А.К. Военное дело казахов в XVII–XVIII веках. Алматы: Дайк-Пресс, 2001. 172 с. 21. Маргулан А.Х. Казахское народное прикладное искусство. Алма-Ата: «Онер», 1986. Т. 1. 256 с. 22. Мец Ф. О возможных семантических параллелях «рогатым» лошадям пазырыкской культуры // Теория и практика археологических исследований. 2013. № 1 (7). С. 91-102. 23. Перевалов С.М. Тактические трактаты Флавия Арриана: Тактическое искусство; Диспозиция против аланов. Комментарий. М.: “Памятники исторической мысли”, 2010. С. 181-300. 24. Полидович Ю.Б. Хищник и его жертва: выражение круговорота жизни и смерти средствами скифского зооморфного кода // Структурно-семиотические исследования в археологии. Донецк, 2006. Т. 3. С. 355-398. 25. Савинов Д.Г. Идея множественности как залог успешного жертвоприношения // Жертвоприношение в архаике: атрибуция, назначение, цель: сб. научн. тр. семинара «Теория и методология архаики». СПб., 2012. Вып. 5. С. 49-62. 26. Симоненко А.В. Сарматские всадники Северного Причерноморья. СПб.: Факультет филологии и искусств СПбГУ, 2009. 328 с., ил. 27. Тишкин А.А., Шепелева Е.В. Изучение «поминальных» сооружений пазырыкской культуры Алтая // Теория и практика археологических исследований. 2006. Вып. 2. С. 57-75. 28. Черненко Е.В. О времени и месте появления тяжёлой конницы в степях Евразии // Проблемы скифской археологии. МИА. 1971. № 177. С. 35-38. 29. Черемисин Д.В. К дискуссии о семантике искусства звериного стиля и реконструкции мировоззрения носителей пазырыкской культуры // Археология, этнография и антропология Евразии. 2007. № 3 (31). С. 87-102 30. Шалыгин А. Секреты волчьей охоты: охота волчьей стаи была смоделирована на компьютере Учеными США и Испании // National Explorer. URL: http://www.nexplorer.ru/news__12487.htm 31. Шевцова А. Казахский народный орнамент: истоки и традиция. М.: Московский фонд «Казахская диаспора», 2007. 240 с., ил. 32. Шульга П.И. Могильник раннескифского времени Гилёво-10 в предгорьях Алтая. Новосибирск: ИПЦ НГУ, 2016. 258 с. 33. Čugunov K.V., Parzinger H., Nagler A. Der skythenzeitliche Fürstenkurgan Aržan 2 in Tuva. Archäologie in Eurasien 26. Steppenvölker Eurasiens 3. Mainz: Verlag Philipp von Zabern, 2010.

Purpose. To investigate the author’s transformations of ethnocultural archetype mother earth in the individual poetic styles of O. Dovzhenko and T. Osmachka.Methods. With this aim we used the comparative method, as well as the methods of partial search and of seme componential analysis.Results. The author of the article gives a comparative analysis of the associative connections and verbal means which give creative representation of the image of mother earth in the literary output of the two authors. It is noted that the both writers interpret archetype earth via the metaphor of earth as the mother.For O. Dovzhenko archetype earth is one of the primary archetypes of his poetic style. The earth gives new life, vivifies and re-creates the world so it is associated with a woman, a mother. With the aim of depicting archetypical characteristics of mother earth the writer uses such means of language as popular traditional descriptors (сира, рідна, українська), metaphors (рідні руїни, мертві подвір’я Києва), personification (матернє лоно, лице землі).The individual style of T. Osmachka transforms the archetype mother earth as the facts of life change: the motive of the Mother of God in the image of earth is characteristic for the early period of his writing. The article cites and analyses the examples of overlapping of archetype mother earth with the image of Mother of God and with the image of Ukraine.Also the article examines the image of earth in such metaphoric binaries as перса землі, душа землі, ребра землі, as well as poems “Mein Lieber” and “No” (from the “Racemes of Time” collection written in the emigration) which are emblematic of the transformations of image.Conclusions. The creative heritage of both authors is determined by similar ethnocultural archetypes the individual authorial transformations in which can be found in the texts created during different periods of time. The archetypal image of the mother earth is dominant in style of O. Dovzhenko and T. Osmachka. The author's realizations of the studied archetypal image, as a whole, are the main Ukrainian literary tradition and poetic model of the world. Мета ‒ дослідити авторські трансформації етнокультурного архетипу матір-земля в поетичних ідіостилях О. Довженка та Т. Осьмаки як елемент характеристики простору України, що формує у творах письменників мегаобраз країни, її національ-ну ментальність.Методи. Для аналізу застосовуються методи семно-компонентного аналізу, частково-пошуковий та порівняльний.Результати. Здійснено порівняльний аналіз асоціативних зв’язків та вербальних засобів, що художньо репрезентують образ матері-землі в літературних творах О. Довженка та Т. Осьмачки. Зазначається, що в обох митців розкриття архетипу земля відбувається через метафору материнства.Для О. Довженка архетип земля є одним із провідних архетипів його поетики. Образ матері-землі уособлює, насамперед, джерело наснаги, життєвої сили та мудрості, символізує найбільш надійний захист і підтримку. Для розкриття архетипових рис матері-землі письменник використовує народно-традиційні епітети (сира, рідна, українська), образні словосполучення (рідні руїни, мертві подвір’я Києва), прийом персоніфікації (матернє лоно, лице землі).В ідіостилі Т. Осьмачки архетип матір-земля трансформується зі зміною життєвих реалій. Виявлено, що для раннього періоду творчості письменниці характерний богородичний мотив. Наводяться та аналізуються приклади синтезу архетипу мати-земля, образу Богородиці та образу України. В образах, створених пізніше, провідною основою залишається лише архе-тип мати-земля. Досліджуються персоніфікація образу землі в таких бінармах, як перса землі, душа землі, ребра землі, а також показові щодо трансформації образу поезії «Майн лібер» та «Немає» (збірка «Китиці часу», написана в еміграції).Висновки. Доробок обох авторів детермінований однаковими етнокультурними архетипами, індивідуально автор-ські трансформації яких виявляємо в текстах різних періодів творчості. Архетиповий образ мати-земля є домінантним як в О. Довженка, так і в Т. Осьмачки. Авторські реалізації досліджуваного архетипового образу знаходяться в межах загальної української літературної традиції і поетичної моделі світу.

Публікацію присвячено вивченню діяльності одного зі славетних осередків керамічного промислу Середньої Наддніпрянщини ХІХ–ХХ ст. с. Дибинці Богуславського р-ну Київської обл. у контексті розвитку народних промислів. Висвітлено розмаїття художньої культури краю, що наклало свій відбиток на мистецтво досліджуваного гончарного центру. Проаналізовано особливості художніх засобів декорування і формотворення виробів, характерних дибинецькій кераміці, яка на основі споконвічних традицій українського гончарства викристалізувала власні особливості і здійснила вплив на творчість інших гончарних осередків. Виявлено та охарактеризовано основні етапи існування дибинецького керамічного промислу в українській художній культурі ХІХ–ХХ ст.Ключові слова: Дибинці, кераміка, гончарство, фаянс, народні ремесла, художня культура, ХІХ–ХХ ст. This publication is devoted to studying the activity of one of the well-known centers of the ceramic craft of the Middle Dnieper from the ХІХ–ХХ century – Dybyntsi village of Boguslav district of the Kyiv region in the context of the development of folk crafts. The diversity of the artistic culture of the region, that was reflected in the art of the investigated potter’s center, is illustrated. The peculiarities of art products decorating and shaping approaches, that are characteristic of the Dybyntsi’s ceramic art, were analyzed. Based on the ancient traditions of Ukrainian pottery, the Dybyntsi’s ceramic art created its own features and influenced the other pottery centers. The basic existence stages of the Dybyntsi’s ceramic industry in the Ukrainian art culture of the 19th-20th centuries were determined and characterized.Key words: Dybyntsi, ceramics, pottery, faience, folk crafts, art culture, ХІХ–ХХ centuries.