Journal articles on the topic 'Міжнародні міжурядові організації'

Правотворчість має вагоме значення для кожної країни, яка спрямовує свою діяльність на до- сягнення правової держави. Саме для цього державні органи наділяють повноваженнями щодо пра- воутворення. Правотворчість регулює суспільні відносини, які складаються між людьми. Міжнародна правотворчість – це засоби регулювання відносин між державами. Так, за допомогою прийняття Ста- туту Організації Об’єднаних Націй і Статуту Міжнародного Суду з 1945 р. почався активний розвиток міжнародних норм на основі принципів, що надають правовим нормам юридичної обов’язковості, а в подальшому став результатом правотворчості. У міжнародному праві правом правотворчості на- ділені держави, міжнародні та міжурядові організації. Вони приймають нормативно-правовий акт у вигляді договору. Таким чином, суб’єкти міжнародного права уповноваженні мати законодавчу ініці- ативу, що сприяє утворенню правотворчого процесу в міжнародному праві, де суб’єкти можуть ство- рювати правову норму на основі згоди між державами або міжнародними організаціями. Такі згоди між суб’єктами міжнародного права закріплюють правила поведінки або встановлюють обов’язкові для виконання правові норми.

Стаття спрямована на визначення поняття та сутності юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держави та їх класифікацію на основі аналізу сучасної доктрини та практики у сфері права міжнародної відповідальності. Встановлено, що обґрунтоване притягнення держави до міжнародної відповідальності та унеможливлення неправомірного притягнення до відповідальності є одним із проявів принципу юридичної рівності держав у міжнародному праві. Обґрунтовано, що під юридичними підставами міжнародно-правової відповідальності держави варто розуміти юридично дійсні міжнародні зобов'язання держави, незалежно від форми їх закріплення. Формулювання «незалежно від форми походження» вказує на те, що міжнародні зобов'язання можуть встановлюватися звичаєвою нормою міжнародного права, договором або загальним принципом, що застосовується в рамках міжнародного правопорядку. Держави можуть брати на себе міжнародні зобов'язання за одностороннім актом. Міжнародне зобов'язання може випливати із процедур, передбачених у договорі (рішення органу міжнародної організації, яка має компетенцією у відповідній області, постанова Міжнародного суду або іншого трибуналу у справі, що стосується двох держав, та інше). Встановлено, що конкретне діяння держави не може бути кваліфіковано як міжнародно-протиправне, якщо воно не порушує жодного міжнародно-правового зобов'язання такої держави. На таку кваліфікацію, згідно зі статтею 3 Статей про відповідальність держав 2001 року, не впливає кваліфікація цього діяння як правомірного за внутрішньодержавним правом. Зроблено висновок, що систему юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держав становлять: міжнародний договір; міжнародний звичай; юридично обов'язкові рішення міжнародних міжурядових організацій; рішення міжнародних судів та арбітражів; односторонні акти держав. Юридичні підстави можуть розглядатися виключно в їхньому взаємозв'язку з фактичними підставами міжнародної відповідальності держави. Наявності лише однієї з них, безперечно, недостатньо для притягнення держави до міжнародно-правової відповідальності. Доведено, що точне встановлення підстав міжнародно-правової відповідальності держави, як юридичних, так і фактичних, сприяє забезпеченню законності в міжнародному праві, надає необхідні гарантії прав для учасників міжнародних правовідносин.

Алекперов Э. Характерные особенности правосу­бъектности международных финансовых организа­ций. - Статья. Основная цель исследования. Обзор и анализ основ­ных характеристик правосубъектности международ­ных финансовых организаций, а также обобщения рекомендаций и предложений по их дальнейшей дея­тельности. Методы. В исследовании применялись методы системного и сравнительного анализа. В статье исполь­зованы методы обобщенного анализа, а также различ­ных теорий по проблематике правосубъектности меж­дународных финансовых организаций. Новизна в статье. В работе анализируется специ­фика правосубъектности международных финансовых институтов. Рассматриваются понятие и содержание международной правосубъектности - характеристи­ки, свойственные субъектам международного права. Автор считает, что механизм неотвратимости ответ­ственности как государств, так и ведущих междуна­родных финансовых институтов за полное соблюдение общепринятых стандартов в области международной финансовой деятельности должен и дальше совершен­ствоваться, а также нужно продемонстрировать пол­ную объективность в применении этого механизма. Выводы. Таким образом, международные органи­зации стали наделяться особой правосубъектность, отличной от правосубъектности государств. Право­вая природа международных финансовых институтов основана на общих целях и интересах государств-чле­нов. Эти цели согласованы в договоре о его создании. Другими словами, правовая природа международ­ных финансовых организаций определяется тем, что они действуют как юридические лица, объем кото­рых зависит от учредительных документов этих орга­низаций. По своей правовой природе международными финансовыми организациями являются международ­ные межправительственные организации, которые: от­ражают единство государств; создаются на постоянной основе; устанавливаются договором; стремятся обеспе­чить стабильность международных валютных и фи­нансово-кредитных отношений и развивать сотрудни­чество в этой области; имеют свободу воли, органы управления и правосубъектность в целом; пользуются определенными привилегиями и иммунитетами; несут ответственность в пределах, определенных учредитель­ными документами. В исследовании также рассмотрены вопросы, связанные с определением понятия и содержания меж­дународной правосубъектности - характеристики, присущие субъектам международного права. Таким образом, международные финансовые учреждения как субъекты международного финансового права имеют право заключать не только правоприменитель­ные акты, но и международные соглашения. В статье рассматриваются особенности этого и других юридиче­ских качеств. Ключевые слова: международные финансовые организации, международная финансовая деятель­ность, правовой статус, правосубъектность, права и обязанности. Анотація Алекперов Е. Характерні особливості правосуб’єк- тності міжнародних фінансових організацій. - Стаття. Основна мета дослідження. Огляд та аналіз основних характеристик правосуб’єктності міжнарод­них фінансових організацій, а також узагальнення ре­комендацій і пропозицій щодо їхньої подальшої діяль­ності. Методи. У дослідженні використовувалися методи системного й порівняльного аналізу. У статті застосова­ні методи узагальненого аналізу, а також різних теорій із проблематики правосуб’єктності міжнародних фі­нансових організацій. Новизна в статті. У роботі аналізується специфіка правосуб’єктності міжнародних фінансових інститу­тів. Розглядаються поняття та зміст міжнародної пра- восуб’єктності - характеристики, властивої суб’єктам міжнародного права. Автор вважає, що механізм невід­воротності відповідальності як держав, так і провідних міжнародних фінансових інститутів за повне дотри­мання загальноприйнятих стандартів у галузі міжна­родної фінансової діяльності повинен і далі вдоскона­люватися, а також потрібно продемонструвати повну об’єктивність у застосуванні такого механізму. Висновки. Таким чином, міжнародні організації стали наділятися особливою правосуб’єктністю, від­мінною від правосуб’єктності держав. Правова при­рода міжнародних фінансових інститутів заснована на спільних цілях та інтересах держав-членів. Цілі узгоджені в договорі про його створення. Іншими сло­вами, правова природа міжнародних фінансових орга­нізацій визначається тим, що вони діють як юридичні особи, обсяг яких визначається установчими докумен­тами цих організацій. За своєю правовою природою міжнародними фінансовими організаціями є міжна­родні міжурядові організації, які: відбивають єдність держав; створюються на постійній основі; встановлю­ються договором; прагнуть забезпечити стабільність міжнародних валютних і фінансово-кредитних відно­син і розвивати співробітництво в цій галузі; мають свободу волі, органи управління та правосуб’єктність в цілому; користуються певними привілеями й імуні­тетами; несуть відповідальність у межах, визначених установчими документами. У дослідженні також розглянуті питання, пов’яза­ні з визначенням поняття та змісту міжнародної пра- восуб’єктності - характеристики, властивої суб’єктам міжнародного права. Таким чином, міжнародні фінан­сові установи як суб’єкти міжнародного фінансового права мають право укладати не тільки правозастосовні акти, але й міжнародні угоди. У статті розглядаються особливості такого й інших юридичних якостей.

Міжнародно-правове регулювання правозахисної діяльності НУО відбувається по лінії закріплення у міжнародних та регіональних правових документах норм щодо правосуб’єктності та повноважень таких організацій у взаємодії з органами міжурядових організацій. Міжнародно-правове регулювання правозахисної діяльності НУО поширюється й на національні правові системи: у міжнародних договорах щодо цього питання закріплюються не стільки суб’єктивні права НУО, скільки обов’язки або рекомендації державам із приводу співробітництва з НУО. Правовий статус НУО відрізняється в різних спеціальних міжнародних угодах, які створюють окремі режими та стосуються здійснення правозахисної діяльності НУО у певних сферах (права дітей, освіта, екологія і т.п.). Найбільшою мірою питання регулювання правозахисної діяльності НУО відображене у правових актах Ради Європи, яка стала першою міжурядовою організацією, що ввела для міжнародних НУО статус участі, який дозволяє їм впливати на прийняття рішень.

Агресія Російської Федерації (РФ) проти України, розпочата у 2014 р., призвела до нищівних наслідків. Перебуваючи в умовах гібридного конфлікту, Україна стала середовищем здійснення різноманітних атак, зокрема терористичних і кібертерористичних. Встановлення обставин кожного конкретного інциденту та притягнення до відповідальності РФ є першочерговим завданням для підтримання міжнародної безпеки, зниження рівня світової терористичної загрози, а також відновлення миру і справедливості в Україні. Метою статті є визначення та комплексний аналіз можливостей притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за терористичні та кібертерористичні дії в Україні відповідно до чинних норм міжнародного права. Докази причетності РФ до організації та підготовки незаконних збройних формувань для вчинення на території України терористичних актів є численними. Вони перебувають у розпорядженні правоохоронних органів України, Казахстану, Чехії, обговорюються у межах роботи органів міжнародних міжурядових організацій, розміщені на відкритих інформаційних майданчиках засобів масової інформації. Вчені у своїх наукових працях вдало підсумували свідчення, на підставі яких можна зробити однозначний висновок про відповідальність РФ за скоєння терористичних дій і за причетність до них, встановлений зв’язок терористичних угруповань “Донецької Народної Республіки” та “Луганської Народної Республіки” з російською владою. Варто окремо відзначити інтенсифікацію кібератак на території України, починаючи з 2014 р., за участю, сприяння і фінансування РФ. Фактичні підстави притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за кібертерористичні акти на території України можна розглядати з позиції порушення зобов’язань, встановлених міжнародними договорами у сфері протидії тероризму. Відсутність безпосередніх вказівок на конкретні кібератаки, які відбувалися на території України, у позовній заяві Уряду України до Міжнародного суду ООН від 16 січня 2017 р. про порушення Російською Федерацією зобов’язань за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 р. та за Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. (Україна проти Російської Федерації), а також у матеріалах справи, що перебувають у публічному доступі, обумовлено загальною невизначеністю засад застування норм міжнародного права до кіберпростору. Беззаперечними є факти здійснення кібератак на території України саме з російської інформаційної інфраструктури, а також за участю Збройних сил Російської Федерації, що підтверджується у заявах багатьох держав, рішеннях міжнародних організацій, зокрема і Європейського Союзу. Держава зобов’язана не надавати свідомого дозволу для використання кібернетичної інфраструктури, яка перебуває на її території або під її контролем, для здійснення негативних і незаконних дій проти іншої держави. Ба більше, держава зобов’язана вжити всіх необхідних та ефективних заходів, аби зупинити таку протиправну діяльність. РФ заперечує наявність підстав для відповідальності за вчинені терористичні та кібертерористичні дії. Завдання України – продовжити розслідування справ, інтенсифікувати розпочаті провадження, вести пропагандистську (роз’яснювальну) роботу у межах міжнародних організацій, через двосторонні перемовини, розповсюдження знань на рівні суспільства. Визначення способів притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за здійснені терористичні і кібертерористичні атаки на території України є важливою умовою для відновлення справедливості, відшкодування завданих збитків, а також елементом розвитку державного контуру безпеки, зокрема й кібернетичної.

Стаття присвячена розвитку багатосторонньої дипломатії Монголії у ХХІ ст., зважаючи на участь держави у міжнародних міжурядових організаціях. Монголія, маючи специфічне геополітичне положення – між Росією та Китаєм, у ХХІ ст. намагається вийти з-під тотального впливу цих двох держав, реалізовуючи концепцію «третього сусіда» у зовнішній політиці. Автори дійшли висновку, що взаємодія Монголії з міжнародними організаціями має позитивний вплив на позиціонування держави на міжнародній арені та є варіантом модернізації концепту «третього сусіда»: 1) розширення співробітництва з ООН, ШОС, АСЕАН та ОБСЄ сприяє залученню до взаємодії більшої кількості держав як на глобальному, так і регіональному рівнях; 2) участь у СОТ дозволяє розвивати торгівельну політику та інвестиційний потенціал держави; 3) співробітництво з НАТО та залучення США – перспективи модернізації армії, хоча і перетворення Монголії на інструмент «стримування» Китаю у зовнішній політиці Вашингтону.

Шкребтієнко А. Г. Правова природа Міжнародної організації мобільного супутникового зв’язкут (ІМСО). – Стаття.Питання забезпечення безпеки мореплавства є однією із важливіших для міжнародного співтовариства. З періоду виникнення та ефективного використання супутникового зв’язку й збільшеннярівня пасажиропотоку морськими шляхами активно приділяється увага до діяльності, функціонування, а також правового статусу Міжнародної організації мобільного супутникового зв’язку (ІМСО),яка ефективно поєднує технічні стандарти із використання супутникового зв’язку та правові засоби, необхідні для забезпечення безпеки мореплавства. У статті досліджено питання правової природиМіжнародної організації мобільного супутникового зв’язку (ІМСО). Визначено ціль організації ІМСО, яка полягає у гарантії забезпечення кожним постачальником служб морського рухомого супутникового зв’язку для Глобальної морської системи зв’язку під час лиха та для забезпечення безпеки мореплавства (ГМЗЛБ). Визначено, що метою ІМСО є нагляд за виконанням приватною компанією LTD«ІНМАРСАТ» зобов’язань, що полягають, зокрема, в забезпеченні доступності супутникового зв’язку для охорони людського життя на морі. З’ясовано, що ІМСО складається з таких структурних одиниць,як Асамблея Сторін, яка збирається кожні два роки; Консультативний комітет (до складу якого входить приблизно одна третина держав-членів, які призначаються Асамблеєю кожні два роки), якийзбирається на регулярній основі, принаймні двічі на рік; і Директорат, який очолює Генеральний директор, який є головним виконавчим директором і законним представником Організації. Охарактеризовано функції та особливості здійснення функцій структурними органами Міжнародної організації мобільного супутникового зв’язку (ІМСО).У роботі визначено, що ІМСО має статус міжнародної міжурядової організації, яка охоплює широке коло питань в сфері забезпечення космічного сегменту для пошуку та рятування на морі, здійснює нагляд за громадськими службами зв’язку, включаючисистему безпеки на морі в рамках ГМЗЛБ, ефективно надає послуги супутникового зв’язку, що здійснюється зокрема за використання супутників приватної компанії LTD «ІНМАРСАТ».

Узагальнено концептуальні основи глобального управління у сфері безпеки в європейському контексті. Наведено концептуальні підходи в дослідженні проблем глобального управління у сфері безпеки на міждисциплінарній основі. Аргументовано, що глобальне управління у сфері безпеки є комплексним явищем, структура якого враховує галузеву специфіку. Національну безпеку в умовах зміни загального характеру війн і збройних конфліктів розглянуто як відкриту, динамічну, соціальну систему, що є органічним складником систем міжнародної безпеки та глобального управління в цій сфері. Наголошено на тому, що виникнення нових суперечностей, збройних конфліктів і нових силових центрів міжнародної політичної системи стало багатополярним. Зроблено акцент на недоцільності перебільшення ролі міжурядових організацій та інститутів у вирішенні питань міжнародної безпеки, адже реалізація будь-яких глобальних рішень неможлива без участі і без урахування інтересів національних держав. Розкрито особливості “гібридних війн” і “гібридних загроз” та їхній потужний руйнівний потенціал. Послідовно проводиться думка, що організація протидії такій системі загроз вимагає вчасної ідентифікації їх на теоретичному рівні та визначення статусу і заходів із протидії – на практичному рівні, за обов’язкової координації зусиль з міжнародними структурами безпеки та підтримки з боку впливових держав. Аргументовано, що нині баланс сил та інтересів у світі порушено, змінено характер, масштаби та зміст глобальних викликів, загроз та ризиків, які формуються на регіональному й локальному рівнях, набуваючи дедалі більш комплексного характеру. Відзначено, що геополітичне суперництво та боротьба великих держав за ресурси мають загрозливу проєкцію на регіональному й локальному рівні.

Стаття спрямована на визначення міжнародно-правового змісту ситуації чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах міждержавного конфлікту, що триває. Приділено увагу питанням впливу конфлікту на участь України та Російської Федерації (РФ) у колективних договорах, як універсальних, так і регіональних, а також на аспекти чинності та застосування двосторонніх міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод. Висвітлено специфіку застосування колективних і двосторонніх українсько-російських договорів через обставини конфлікту. Досліджено універсальні норми міжнародного права, застосовні до питань чинності міждержавних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Охарактеризовано особливості застосування до українсько-російського конфлікту вимог міжнародного гуманітарного права. Висвітлені у статті питання не мали широкого наукового дослідження до 2014 р. і розглядалися або у вимірі окремої галузі (зокрема стосовно правового співробітництва) чи предмета (договори про перебування в Україні Чорноморського Флоту), а також у вимірі правонаступництва України. Після початку російської агресії фундаментальні дослідження стану договірних відносин між Україною та РФ досліджувалися у фундаментальних працях видатного вітчизняного юриста-міжнародника О. Задорожнього, але його трагічна передчасна загибель призупинила розвиток відповідного провідного напряму вітчизняної правової доктрини. Метою статті є встановлення, з урахуванням приписів універсального міжнародного права та відповідної колективної і двосторонньої договірної бази, специфіки чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах російської агресії, що триває, та напрацювання відповідних рекомендацій для органів державної влади. При цьому питання впливу ситуації міждержавного конфлікту на застосування двосторонніх угод слід відрізняти від проблематики застосування таких угод на тимчасово окупованих територіях сторонами конфлікту та використання двосторонніх угод для отримання у межах конфлікту політико-правових переваг. У висновках зазначається, що сучасне універсальне міжнародне право не має імперативно визначеного підходу до аспектів чинності міжнародних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. механізми припинення, призупинення, виходу з договору варто оцінювати з урахуванням застереження ст. 73 цієї конвенції, яка передбачає додаткову диспозитивність дій держави щодо власних договорів в умовах збройного конфлікту. Схвалені Комісією з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй у 2011 р. Статті про наслідки збройних конфліктів для міжнародних договорів мають характер доктринального регулятора та становлять інтерес насамперед у міркуваннях щодо особливостей ситуацій агресії та самооборони, а також стосовно переліку предметів угод, що не підлягають припиненню в умовах конфлікту. Така ситуація залишає певний обсяг дискреційних дій України щодо констатації чинності або втрати чинності окремих категорій двосторонніх угод із РФ. Практика України щодо припинення двосторонніх та колективних угод через російську агресію є сталою. При цьому процедури виходу України з двосторонніх договорів із РФ залишаються занадто бюрократизованими, а тому надмірно повільними. Наразі ситуація конфлікту у переважній більшості випадків розглядається Україною найімовірніше як фактор, який впливає на ситуацію застосування договору, аніж як підстава його припинення чи призупинення. Ситуація міждержавного конфлікту практично не вплинула на ситуацію дотримання і виконання Україною колективних та універсальних угод, за винятком угод Співдружності Незалежних Держав.

У статті проаналізовано міжнародний досвід розробки та виробництва безпілотних роботизованих систем, як перспективний напрям розвитку озброєнь та військової техніки. Висвітлено нормативно-правові, організаційні та економічні чинники, які стримують їх розвиток в України. Визначено пріоритети розвитку безпілотних роботизованих систем, одним із яких є застосування для цього інструментів міжнародного воєнно-економічного співробітництва, під яким запропоновано вважати міцні і тривалі зв'язки кооперативного характеру, в основі яких лежать вироблені та узгоджені наперед наміри, що закріплені в довготривалих економічних угодах і договорах у сфері розроблення та виробництва БПЛА та БПНА між вітчизняними компаніями – розробниками безпілотних роботизованих систем та провідними закордонними компаніями США, Туреччини, інших держав – членів НАТО, Ізраїлю з питань реалізації спільних проектів у цій сфері. Запропоновано для активізації виробництва безпілотних роботизованих систем різного призначення застосувати державно-приватне партнерство у оборонно-промисловому секторі України, що надає можливість створення спільних підприємств у формі господарських організацій для реалізації інвестиційно-інноваційних, капіталомістких, довготривалих проектів, що є міжнародною практикою. Саме завдяки цьому виникає можливість розподіляти ризики проекту, залучати до нього значні інвестиції та просувати товари/послуги на ринки інших країн. Запропоновано заходи з розвитку державно-приватного партнерства у цій сфері, зокрема: впровадження економічних механізмів ефективної взаємодії наукових установ та виробничих комплексів різних форм власності, а також державно-приватного партнерства підприємств, які забезпечують розроблення, виготовлення і модернізацію безпілотної техніки. Зазначено пріоритет розвитку міжнародного воєнно-економічного співробітництва у сфері безпілотної техніки: посилення експортного потенціалу вітчизняного ОПК, що має здійснюватися шляхом: розроблення та прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на забезпечення заходів міжнародного воєнно-економічного співробітництва і реалізацію офсетних угод під час закупівлі роботизованих платформ та робототехніки за імпортом; укладення міжурядових угод з міжнародного воєнно-економічного співробітництва, що передбачають взаємний захист інвестицій, технологій, конкретні заходи із спільного виробництва безпілотної техніки для потреб ринків третіх держав; створення сприятливих умов для реалізації міжнародних проектів у сфері озброєнь і військової техніки, зокрема, забезпечення умов для створення спільного виробництва зразків безпілотної техніки, які не виготовляються в Україні.

Стаття присвячена важливій та актуальній темі – характеристиці легального та доктринального аспектів формування поняття «корупція». Автор наголошує, що вивчення концепції варто починати із семантичного аналізу. Наукові джерела розрізняють два можливі підходи до походження слова «корупція». Обидва наполягають на своєму давньоримському походженні. Відповідно до першого підходу «корупція» є поєднанням латинських слів corruptio та onis, тому похідна словесна фраза corrumpere, яка є сполученням слів com (разом) та rumpere (ламати), а згідно з іншим підходом слово «корупція» походить від слова corruptio, яке означало підкуп, продажність посадових осіб органів публічної влади, громадсько-політичних діячів. Водночас представники обох груп є одностайними стосовно негативного значення корупції, адже фактично слово означало спотворювати, спокушати, підкуповувати. На практиці виділяють два основні підходи до побудови юридичного поняття. Перший – це доктринальний, або науковий, заснований на дослідженнях вчених та фахівців у певній галузі. Другий – офіційний, або легальний, заснований на нормативних актах, міжнародних документах та інших джерелах, що мають юридичну силу. Існування легального підходу є вираженням принципів верховенства права, законності та юридичної визначеності. Визначення корупції сьогодні закріплено в частині 1 п. 1. 1 Закону України «Про запобігання корупції». Якщо буквально аналізувати це визначення, то справляється враження, що корупцією є лише діяння, предмет яких – це виключно неправомірна вигода. Однак, звернувшись до міжнародно-правових актів, можна виокремити й такі корупційні діяння, як підкуп національних державних посадових осіб; підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій; розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна держави посадовою особою; зловживання впливом; зловживання службовим становищем тощо. Нині існує колізія між положеннями Закону України «Про запобігання корупції» та Кримінальним кодексом України. Адже останній фактично трактує корупцію та корупційні кримінальні правопорушення ширше, ніж відповідний закон. Тому існує об’єктивна потреба оновити значення поняття «корупція». Запропоновано з точки зору легального аспекту під корупцією розуміти навмисне порушення дисциплінарних, цивільних, адміністративних та кримінальних справ, спричинене незаконним використанням особи, зазначеної у статті 3 ч. 1 Закону України «Про запобігання корупції», висловити повноваження або пов’язані з ними можливості. Відносно доктринального аспекту формування поняття «корупція» з’ясовано, що поняття корупції є міждисциплінарним і широко розповсюдженим, оскільки його вивчають не лише професіонали в галузі права, а й соціологія, політологія, економіка, державне управління та психологія. Кожна з цих наук наповнює її своїм специфічним змістом. Формулювання універсального визначення корупції є надзвичайно складним завданням. Нарешті, розмежування та стандартизація термінів є ключем до реалізації принципу правової визначеності, який зі свого боку є частиною конституційного принципу верховенства права. Водночас доведено, що формування єдиного доктринального уніфікованого поняття є неможливим у зв’язку з тим, що змістовне наповнення поняття «корупція» залежить від сфери, де його застосовують.

У статті розглядається процес формування в'єтнамської моделі економічного розвитку в контексті стратегії "оновлення" та соціальної модернізації країни за останні 30 років. Основними чинниками успішного розвитку В'єтнаму є нинішня модель експортоорієнтованої економіки та капітальний ремонт законодавства: прийняття нових земельних законів, нових нормативно-правових актів про валюту та банки. Віддаючи належне азіатському консерватизму та розглядаючи реформу політичної системи як загрозу основ державності та національної єдності, лідери В'єтнаму обрали свій шлях соціальної модернізації - стратегію "оновлення" (на в'єтнамській - "doi moi" ”), Який перетворив країну протягом двадцяти років на іншого азіатського тигра. Курс "оновлення" визначався рішеннями VI (1986) та VII (1991) конгресів Комуністичної партії В'єтнаму. Зміст цього курсу полягав у тому, щоб дозволити розвитку всіх соціально-економічних структур, сприяти особистому ініціативу, послабити механізми державного управління та активізувати політику «відкритих дверей» у зовнішньоекономічних відносинах. Зовнішні фактори успішного розвитку економіки В'єтнаму включають членство в АСЕАН. Завдяки безлічі політичних та соціокультурних факторів, спільних для В'єтнаму та країн-членів АСЕАН (В'єтнам приєднався до АСЕАН у 1995 р.) Та тривалої політичної стабільності країни, В'єтнам домігся особливої ​​прихильності з боку інвесторів та торгових партнерів цієї асоціації. Рішення про створення зони вільної торгівлі ASEAN на саміті Асоціації в Сінгапурі в 1992 році зіграло потужний поштовх для розвитку торгівлі, економіки та інвестицій усього субрегіону. Значна увага в статті приділяється також аналізу розвитку політичних і торговельно-економічних відносин між В'єтнамом та Україною в контексті багатостороннього співробітництва. Проаналізовано встановлення дипломатичних відносин між двома країнами та підписання ключових двосторонніх угод. Відсутність принципових розбіжностей у ключових міжнародних питаннях, а також бажання розвивати дружбу та взаємовигідне партнерство створили сприятливі умови для співпраці України та В'єтнаму в рамках міжнародних організацій. Позиції наших країн щодо розповсюдження ядерної зброї та іншої зброї масового знищення, протидії тероризму, реформи організації ООН мають багато спільного. Україна та В'єтнам традиційно підтримували кандидатури один одного на обрання до керівних органів міжнародних організацій. У сфері торгівлі та економіки актуальним залишається питання про підписання угоди про вільну торгівлю між Україною та В'єтнамом. Укладення такої угоди суттєво сприятиме розвитку українсько-в'єтнамської співпраці у торговій сфері, а також подоланню негативного сальдо зовнішньої торгівлі з В'єтнамом. Під час останніх засідань Спільної українсько-в'єтнамської міжурядової комісії сторони обговорили низку важливих питань у перспективних сферах, що становлять взаємний інтерес, зокрема, торгівлю, банківську діяльність, фінанси та інвестиції, інженерні науки, високі технології, енергетика, гірнича промисловість, будівництво , медицини та фармацевтики, сільського господарства та туризму.