Journal articles on the topic 'Мовна дискримінація'

Автор досліджує проблематику заборони дискримінації при реалізації права на працю як способу забезпечення балансу інтересів у трудових відносинах. Автор вказує, що основним законним інтересом працівника при реалізації права на працю є отримання роботи відповідно до спеціальності і кваліфікації незалежно від інших факторів, які характеризують особисте та соціальне становище працівника. Визнається, що натомість роботодавець, володіючи правом на добір працівників, може зловживати цим правом та встановлювати обмеження, додаткові вимоги чи переваги для прийняття на роботу. Автор переконаний, що у цьому випадку не можна говорити про законність інтересу роботодавця. Навпаки, у такій ситуації має місце порушення принципу рівності у сфері праці та здійснюється дискримінація при реалізації права на працю. Автор зазначає, що чинне українське законодавство практично не закріплює ефективних механізмів захисту від дискримінації при реалізації права на працю, які б забезпечили реальний баланс інтересів учасників трудових відносин. Вказується, що за наявності положень, які гарантують рівне ставлення у трудових відносинах, положення трудового законодавства не розкривають механізми захисту права на працю у випадках, коли принцип рівності був порушений та мала місце дискримінація. Автором пропонуються шляхи удосконалення трудового законодавства для гарантування балансу інтересів учасників трудових відносин при реалізації громадянами права на працю.

Проблематика забезпечення принципу тендерної рівності у сімейних правовідносинах і формування націо­нального механізму щодо відповідності світовим політичним процесам і міжнародним зобов'язанням України, її європейському вибору та іншим чинникам має суттєве теоретичне та практичне значення для юридичної док­трини та державно-суспільного розвитку. У статті акцентовано увагу на тому, що поняття ґендерної рівності СК України можна охарактеризувати як прогресивний і доволі демократичний: він ліквідує юридичні підстави для дискримінації жінок і чоловіків у сфері сімейного, приватного життя. Гендерна експертиза сімейного законодавства передбачає аналіз правових норм, про те наскільки вони - дружина і чоловік - як рівноправні суб'єкти подружніх відносин можуть самореалізуватися в сімейному середо­вищі, настільки сімейне законодавство не є нейтральним у цьому, а гарантує гендерну рівновагу, усуває гендерну дискримінацію, сприяє розвитку паритетної демократії в сім'ї. Якщо «жіночий» підхід до сімейних відносин тради­ційно зосереджувався на захисті прав жінок, абсолютизував такий захист, то за гендерного підходу передбача­ється правовий аналіз сімейних відносин із погляду рівності у сім'ї дружини та чоловіка. Тільки гендерно справед­ливий підхід до законодавства може створити гендерно справедливі умови для самоутвердження рівноправності соціальних статей у сімейних відносинах. До системи принципів сімейного права України входить принцип ген­дерного балансу в сімейних правовідносинах. Аналіз національного законодавства показує наявність суттєвих прогалин щодо визначення самого поняття «гендерна рівність» загалом і її місце у сімейних правовідносинах зокрема, однак відзначаємо, що прийняття Сімейного кодексу України та низки законодавчих актів дало змогу більшою мірою врегулювати ці надскладні відносини з урахування інтересів, прав і обов'язків як жінок, так і чоловіків у непростих сімейних відносинах.

Статтю присвячено проблемі юридичної відповідальності роботодавця за прояви дискримінації щодо працівника. Встановлено, що ефективні правові механізми є надзвичайно важливими у трудовій сфері, про що свідчить низка обставин: а) моральна застарілість Кодексу законів про працю, незважаючи на численні зміни та доповнення; б) поширена трудова міграція частини населення України, зокрема, для роботи в Європейському Союзі; в) залежність економічної стабільності від рівня працездатності населення; г) динамічний характер трудового законодавства, розвиток якого спрямований на більш ефективний захист трудових прав людини. Наголошено, що, попри те, що Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» встановлено відповідальність за порушення законодавства про запобігання та протидію дискримінації, як окрему підставу настання відповідальності роботодавця її не виокремлено, що не можна вважати прийнятним. До найбільш характерних проявів роботодавцем дискримінації щодо працівника нами віднесені такі: а) за ознакою статі (ґендерна); б) за віком (ейджизм); в) за ознакою інвалідності; г) мобінг; ґ) за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Акцентовано увагу на тому, що у сучасній трудовій сфері наявна велика кількість дискримінаційних проявів. Разом із тим національне законодавство містить доволі абстрактні визначення сутності дискримінації. Це ускладнює, а подекуди й унеможливлює притягнення винних осіб до відповідальності, зокрема, у випадках вчинення роботодавцем протиправних дій щодо працівника. Зроблено висновок, що Кодекс України про адміністративні правопорушення має бути доповнений низкою положень, у яких необхідно врахувати всі найбільш поширені прояви дискримінації. Наголошено, що конкретизація протиправних дій має поліпшити ефективність правозастосування у трудовій сфері, що у сукупності з адекватним розміром штрафних санкцій дозволить створити дієвий правозахисний механізм.

До пріоритетних напрямів реалізації державної політики щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків віднесені такі: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; запобігання та протидію насильству за ознакою статі, у тому числі всім проявам насильства стосовно жінок; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних і сімейних обов’язків; підтримка сім’ї; виховання й пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності в цій сфері; захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі, тощо. Реалізація вказаних напрямів зумовила виникнення проблемних питань у практичній правоохоронній діяльності, потребу вдосконалення діяльності Національної поліції за цим напрямом. При вдосконаленні вітчизняної правозастосовної практики й організації діяльності Національної поліції, важливо орієнтуватися на міжнародне законодавство, кращий досвід іноземних держав, а також сформувати міжнародні стандарти забезпечення гендерної рівності. Їх з’ясування і є метою наукової публікації. У результаті проведених досліджень обґрунтовано, що формою закріплення міжнародних стандартів забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції є положення міжнародних і національних нормативно-правових актів, рішень Європейського суду з прав людини, кращого іноземного досвіду, що стосуються нормативно-правового регулювання окресленої сфери правовідносин. Окрім того, розглянуті положення щодо забезпечення гендерної рівності повинні бути додатково відображені в Законі України «Про Національну поліцію» 2015 року, тим самим посиливши гарантії прав поліцейських. Ураховуючи значну кількість міжнародних і національних джерел, аналіз змісту яких дає змогу виокремити міжнародні стандарти щодо забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції, їх можна об’єднати в такі групи: міжнародні нормативно-правові документи, які визначають фундаментальні правові основи забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; нормативно-правові акти України, які регламентують забезпечення гендерної рівності в діяльності поліції; судові рішення міжнародних і національних судових інстанцій, які тлумачать аналізовані вище джерела права.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенною та незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У статті 2 зазначено, що Україна є унітарною державою. Очевидно, що в 2014 році Євромайдан спричинив кристалізацію цінності та територіальний сепаратизм різних регіонів України, що буде стимулюватися державними та громадськими організаціями сусідньої країни. Згідно з історичним досвідом, прихильники сепаратизму можуть вдатися до ненасильницьких акцій (пропагандистські акції, діяльність політичних партій, громадських рухів, проведення масових мітингів, референдумів тощо) для досягнення своїх цілей, а також до використання збройних форм і методів боротьби (терористичні акти, терористичні акти, диверсія, використання повстансько-партизанської тактики тощо). Відповідно, методи, які використовуються державами для збереження територіальної цілісності, можна приблизно поділити на два основні типи: ненасильницькі та насильницькі (насильницькі чи репресивні). Ненасильницькі методи включають політичні та економічні заходи, включаючи: обґрунтовану соціальну політику. Тимчасова окупація територій Автономної Республіки Крим, Донецької та Луганської областей негативно вплинула на весь спектр прав їх мешканців і, в багатьох випадках, спричинила їх вимушену міграцію. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на жовтень 2019 року в Україні нараховували 1 мільйон 413,6 тисяч внутрішньо переміщених осіб з Донбасу та Криму. У тому числі - понад 785 тис. Пенсіонерів, 240 тис. Дітей та приблизно 48 тис. інвалідів. На думку міжнародних експертів, Україна не вживає достатніх заходів щодо поваги прав своїх громадян, які постраждали внаслідок анексії Криму та війни на сході, як це передбачено її зобов'язаннями відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року. Дискримінація у здійсненні права на соціальний захист може вважатися однією з найпоширеніших форм дискримінації осіб, постраждалих внаслідок конфлікту. Право на соціальне забезпечення та захист є одним із основних прав людини, відображених у міжнародних договорах про права людини, учасниками яких є Україна. Право на пенсію є невід'ємною частиною соціального захисту та соціального забезпечення. Фактично додаткові умови отримання пенсії внутрішньо переміщеними особами не стосуються всіх інших пенсіонерів України, є дискримінаційними та не відповідають критеріям необхідності та пропорційності. Таким чином, сепаратистські процеси є негативними для української держави в цілому: механізм функціонування політичної системи порушений, легітимність центрального уряду падає, національна політика переживає кризу. Сепаратизм, загрожуючи суверенітету держави, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж та знижує соціальні стандарти для громадян. З огляду на викладене, для запобігання проявам сепаратизму необхідно підвищити соціальний рівень життя громадян, особливо на територіях, які потрібно повернути Україні.

Стаття присвячена з’ясуванню та систематизації основних причин, що сприяють чи, навпаки, перешкоджають громадсько­політичній участі жінок в сучасній Україні. Проведений аналіз кількісних та якісних показників участі в громадсько­політичному житті дає підстави констатувати, що рівень громадсько­політичної активності жінок в Україні все ще досить низький і жінки не(до)представлені в органах державної влади. Дослідження дозволило виявити такі основні групи чинників, які зумовлюють громадсько­політичну активність жінок в Україні: соціально­економічні; культурні; громадсько­політичні. Також серед причин, що спонукають жінок до активності в політичній сфері, можна умовно виділити причини позитивного характеру та негативного характеру. Виділено дві групи причин, що обмежують громадсько­політичну участь українських жінок: недостатність ресурсів та особливості соціалізації. Окрім загальних причин, які обмежують громадсько­політичну участь українських жінок, були виявлені такі специфічні причини, які обмежують представництво жінок в органах державної влади України: бар’єри інституційного характеру та бар’єри культурного характеру. Доведено, що існує необхідність підвищення громадсько­політичної активності жінок і збільшення кількісного та якісного представництва жінок в органах влади в Україні. Найбільш ефективною стратегією для вирівнювання представництва чоловіків і жінок у громадсько­політичній сфері України є свідома комплексна політика позитивної дискримінації.

У статті автор зосереджує увагу на тому, що, незважаючи на безпосередню близькість jus cogens та erga omnes, вони мають різну правову природу. Проте щодо універсальності можна стверджувати, що ці концепції діють як інструменти досягнення однієї мети - забезпечення інтересів міжнародного співтовариства. Здійснено правовий аналіз ст. 20 Міжнародного пакту про політичні та громадянські права від 1966 р., яка закріплює положення, згідно з котрим (ч. 1) будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. Досліджено положення в Зауваженнях Загального порядку № 11, прийнятого Комітетом ООН з прав людини в 1983 р. до ст. 20 Пакту, на підставі чого автор відзначає, що, зважаючи на характер ст. 20, дер-жави-учасники зобов'язані прийняти необхідні законодавчі заходи, які забороняють дії, що в ній згадуються. Автор на підставі положень Пакту та Зауважень загального порядку робить висновок, що будь-яка пропаганда війни і всякий виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинні бути заборонені законом. Заборона, що згадується, поширюється на всі види пропаганди, здійснюваної з метою загрози або акту агресії або порушення миру всупереч Статуту Організації Об'єднаних Націй. До Зауважень Загального порядку № 24, прийнятого на 52 сесії Комітету з прав людини в 1994 р. з питань, що стосуються застережень, які робляться при ратифікації Пакту чи Факультативних протоколів до нього, закріплюється положення: застереження, що порушують імперативні норми, несумісні з об'єктом і цілями Пакту. Відповідно, положення Пакту, які представляють звичайне міжнародне право (і a fortiori, якщо вони мають характер імперативних норм) не можуть бути предметом застережень. Автор проаналізував, що у консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 28 травня 1951 р. стосовно справи про застереження до Конвенції про геноцид Суд подав уточнення поняттю erga omnes. З'ясовано, що відповідно до Зауважень Загального порядку № 29 від 24 липня 2001 р., присвяченого питанню відступлення держави від прав у зв'язку з надзвичайним станом, згідно з п. «е» ст. 13 Комітет підкреслює імперативний характер ст. 20 Пакту і неможливість відступу держави від її виконання. Ніяке оголошення надзвичайного стану, зроблене відповідно до п. 1 ст. 4, не може служити державі-у-часниці виправданням у плані ведення, у порушення ст. 20, пропаганди війни або організації виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства.

Автором підкреслено, що низька соціальна орієнтованість державної політики, що спостерігається з 2014 року,а також пандемія коронавірусу, яка вкрай загострила ситуацію на ринку праці, викликали шокові соціально-еко-номічні наслідки для українських громадян. І за таких складних умов важливим науковим завданням є розробканизки заходів для забезпечення для них належного соціального захисту і підтримки. Варто зазначити, що пози-тивним кроком є те, що за останні два роки мінімальна заробітна плата була підвищена до 5 000 гривень, із 1 січня2021 року – до 6 000 гривень на місяць. Із 1 грудня 2021 року очікується ще одне її підвищення – до 6 500 гривеньна місяць.Автор обґрунтовує, що навряд чи можна погодитись із тим, що при цьому не були підвищені інші базові соці-альні стандарти, як-от розміри прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп насе-лення (найбільш вразливих). Із точки зору конституційного права це можна розглядати як порушення принци-пу рівності. Здавалося б, щодо найбільш уразливих груп населення принцип рівності порушувався завжди, алеце було виявом так званої позитивної дискримінації. Особливе занепокоєння викликає те, що стосовно цих группорушення принципу рівності зараз може вважатися не позитивною, а негативною дискримінацією.Автором проаналізовано проєкт закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Українищодо створення передумов для підвищення прожиткового мінімуму на рівень, не нижчий рівня фактичного про-житкового мінімуму» від 05 червня 2020 року за реєстр. № 3515-1, урядовий проєкт з аналогічною назвою від29 травня 2020 року за реєстр. № 3515, а також проєкт закону України «Про внесення змін до деяких законівУкраїни щодо встановлення і затвердження окремих державних соціальних гарантій» від 16 вересня 2019 рокуза реєстр. № 2146. На підставі цього авторка доводить, що одним із пріоритетних антикризових заходів має ста-ти перехід до фактичного показника прожиткового мінімуму та його подальше щорічне закріплення в законіпро Державний бюджет, робить інші висновки та пропозиції.

У статті досліджуються міжнародні стандарти праці жінок, охорони материнства, створення безпечного трудового простору, який позбавлений ґендерної нерівності, мобінгу, дискримінації, а також будь-яких інших форм пригнічення, передбачених актами Міжнародної організації праці. Обґрунтовується основна роль актів МОП у захисті трудових прав жінок. Встановлено, що протягом своєї нормотворчої діяльності МОП завжди окремо виділяє працю осіб, які потребують підвищеного захисту, зокрема: жінок, вагітних жінок та жінок-матерів. Визначено ознаки та сформульовано поняття «міжнародні трудові стандарти захисту трудових прав жінок». Міжнародні трудові стандарти у сфері захисту прав жінок слід розглядати: по-перше, як визначену сукупність міжнародних норм і принципів, які регулюють трудові правовідносини цієї категорії працівників, та по-друге, як мінімальний рівень гарантій прав та обов’язків, котрий характеризується загальним визнанням, тривалістю дії та можливістю застосування міжнародного впливу і контролю. Спираючись на проведений аналіз, визначено поняття «міжнародні трудові стандарти захисту трудових прав жінок» як: сукупність наявних норм і принципів у сфері трудових відносин, які закріплені у міжнародних договорах (конвенціях, угодах, пактах тощо), на базі яких визначається зміст і обсяг певного трудового права жінки та які є орієнтиром для розвитку національного трудового законодавства держави, яка є учасником цих договорів. Сформульовані пропозиції щодо імплементації окремих положень нератифікованих конвенцій та рекомендацій МОП у сфері праці жінок, протидії насильству та домаганням на робочому місці в національне трудове законодавство. Доведено, що соціальна політика держави зазнавала б переваг, якби рівень забезпечення встановлених нормами внутрішнього законодавства прав у трудовій сфері був підвищений шляхом запозичення окремих норм нератифікованих конвенцій МОП. Наприклад, їх можна застосовувати соціальними партнерами у переговорах щодо укладання колективних договорів та угод у соціально-трудовій сфері як кращий світовий досвід регулювання трудових відносин.

У статті розглянуто особливості конструювання колективної образи за допомогою кінематографа. Розглянуто теоретичні основи роботи, а саме статті дослідників, які вивчають правила конструювання та утвердження колективної пам’яті в кінематографі. Колективна образа розглядається саме як частина пам’яті, в якій вона закріплюється за допомогою такого способу, як перегляд фільмів. Виявлено основні особливості відображення колективної образи в кіно. Найчастіше для її конструювання використовуються образи ворога і жертви. Вони гіпертрофовані, жертва постає виключно в позитивному світлі, практично без недоліків. Образ ворога створюється як образ жорстокого, брутального, зневажливого, який готовий фізично і морально принизити жертву. Позитивний персонаж стає жертвою дискримінації, військової агресії, інших проявів неповаги. Зображення образів жертви і ворога в картинах сприяє конструюванню ставлення до різних соціальних груп в суспільстві. Люди сприймають моделі поведінки, продемонстровані на екрані, як релевантні, а потім відтворюють їх у реальному житті. Проведене дослідження демонструє, що в Україні на тлі актуалізації військових і політичних проблем регулярно випускаються в широкий прокат фільми, які конструюють колективну образу. Серед картин, що вийшли в прокат у 2020 році, до таких можна віднести «Східняк», «Черкаси», «Наші котики». У них конструюється образ українських військових не тільки як героїв і захисників Батьківщини, але й як безневинних постраждалих, які стають жертвами обставин. Для картин характерні героїзація воїнів і демонстрація жертв, з якими зіткнулися військові. Несправедливість щодо них приводить до формування колективної образи як відповіді на ті бойові втрати, з якими довелося зіткнутися. Також у фільмах українського виробництва регулярно відтворюється образ ворога, який демонструється як жорстокий, підступний, що порушує наявні міжнародні домовленості. Його втілює як воєнне, так і політичне керівництво. Демонстрація таких картин сприяє консолідації певної частини населення навколо єдиних цінностей, а також посиленню негативного сприйняття ворога.

У племінних стадах худоби лебединської та української бурої молочної порід проведені дослідження, метою яких було вивчити поліморфізм гену бета-казеїну та його вплив на якісний склад молока корів. Проведене генотипування 242 голів великої рогатої худоби вищеназваних порід. Визначення поліморфізму гену бета-казеїну проводили в генетичній лабораторії Інституту фізіології ім. Богомольця. Для проведення алельної дискримінації використовувалась система TagMan@Genotyping та набір праймерів та зондів. Встановлено, що частоти алелів А1 (0,308-0,313) та А2 (0,687-0,692)в локусі гену бета-казеїну у тварин різних порід відрізнялися. Вищою частотою бажаного алелю А2 відрізнялася популяція корів лебединської породи (0,692), а нижчою – української бурої молочної (0,687). Частота алелю А1 була найменшою у корів лебединської породи (0,308), а вищою – української бурої молочної породи (0,313). Відповідно частоти генотипів А1А1, А1А2 та А2А2 в залежності від походження різнилися. Бажаний генотип частіше зустрічався у тварин лебединської порід (51%). Гетерозиготний генотип більшою мірою був притаманний тваринам української бурої молочної породи (45%). Вищою частотою генотипу А1А1 характеризувалися тварини лебединської породи (13%). За даними генетико-статистичного аналізу встановлено надлишок в бета-казеїновому локусі гомозиготних варіантів А1А1 та А2А2. Нестачу гетерозиготного А1А2 виявлено у тварин лебединської породи. Між тваринами різних генотипів виявлена різниця за якісними характеристиками молока. У тварин різних порід вміст окремих компонентів молока змінювався не однаково залежно від генотипу за бета-казеїном, але ця різниця була статистично незначущою. За вмістом жиру та білка в молоці тварини всіх генотипів відповідали стандарту порід. Таким чином можна констатувати, що формування стад з генотипом А2А2 за бета-казеїном не матиме негативного достовірного впливу на продуктивні ознаки корів і таким чином забезпечить збереження високих якісних показників молока худоби стад нового типу. Невелика кількість піддослідних тварин на нашу думку стала однією з причин відсутності достовірної різниці між середніми значеннями вмісту складових молока корів різних генотипів за бета-казеїном.

Агресія Російської Федерації (РФ) проти України, розпочата у 2014 р., призвела до нищівних наслідків. Перебуваючи в умовах гібридного конфлікту, Україна стала середовищем здійснення різноманітних атак, зокрема терористичних і кібертерористичних. Встановлення обставин кожного конкретного інциденту та притягнення до відповідальності РФ є першочерговим завданням для підтримання міжнародної безпеки, зниження рівня світової терористичної загрози, а також відновлення миру і справедливості в Україні. Метою статті є визначення та комплексний аналіз можливостей притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за терористичні та кібертерористичні дії в Україні відповідно до чинних норм міжнародного права. Докази причетності РФ до організації та підготовки незаконних збройних формувань для вчинення на території України терористичних актів є численними. Вони перебувають у розпорядженні правоохоронних органів України, Казахстану, Чехії, обговорюються у межах роботи органів міжнародних міжурядових організацій, розміщені на відкритих інформаційних майданчиках засобів масової інформації. Вчені у своїх наукових працях вдало підсумували свідчення, на підставі яких можна зробити однозначний висновок про відповідальність РФ за скоєння терористичних дій і за причетність до них, встановлений зв’язок терористичних угруповань “Донецької Народної Республіки” та “Луганської Народної Республіки” з російською владою. Варто окремо відзначити інтенсифікацію кібератак на території України, починаючи з 2014 р., за участю, сприяння і фінансування РФ. Фактичні підстави притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за кібертерористичні акти на території України можна розглядати з позиції порушення зобов’язань, встановлених міжнародними договорами у сфері протидії тероризму. Відсутність безпосередніх вказівок на конкретні кібератаки, які відбувалися на території України, у позовній заяві Уряду України до Міжнародного суду ООН від 16 січня 2017 р. про порушення Російською Федерацією зобов’язань за Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 р. та за Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. (Україна проти Російської Федерації), а також у матеріалах справи, що перебувають у публічному доступі, обумовлено загальною невизначеністю засад застування норм міжнародного права до кіберпростору. Беззаперечними є факти здійснення кібератак на території України саме з російської інформаційної інфраструктури, а також за участю Збройних сил Російської Федерації, що підтверджується у заявах багатьох держав, рішеннях міжнародних організацій, зокрема і Європейського Союзу. Держава зобов’язана не надавати свідомого дозволу для використання кібернетичної інфраструктури, яка перебуває на її території або під її контролем, для здійснення негативних і незаконних дій проти іншої держави. Ба більше, держава зобов’язана вжити всіх необхідних та ефективних заходів, аби зупинити таку протиправну діяльність. РФ заперечує наявність підстав для відповідальності за вчинені терористичні та кібертерористичні дії. Завдання України – продовжити розслідування справ, інтенсифікувати розпочаті провадження, вести пропагандистську (роз’яснювальну) роботу у межах міжнародних організацій, через двосторонні перемовини, розповсюдження знань на рівні суспільства. Визначення способів притягнення РФ до міжнародно-правової відповідальності за здійснені терористичні і кібертерористичні атаки на території України є важливою умовою для відновлення справедливості, відшкодування завданих збитків, а також елементом розвитку державного контуру безпеки, зокрема й кібернетичної.

Міжнародні стандарти прав і свобод людини можна розглядати як загальновизнані положення міжнародних актів обов'язкового та рекомендаційного характеру, а також принципи міжнародного права, що закріплюють фундаментальні права особистості, які мають визначальне значення для захисту людини від незаконних і необґрунтованих дій із боку держави, посадових та інших осіб, порушують або обмежують ці права, а також виконують функцію орієнтира для усіх держав у регламентації та забезпеченні прав своїх громадян. Основи міжнародно-правових стандартів прав людини продовжують розвиватися одночасно із процесом формування нових правових систем, які декларують у своїх конституціях ідеї верховенства права та поваги до прав людини. Міжнародно-правові акти в галузі прав людини розглядають як міжнародні стандарти, оскільки вони розробляються на підставі звичаєвих норм, що сформувалися внаслідок визнання державами юридичної сили правил поведінки, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій чи рекомендацій. Міжнародні стандарти у галузі прав людини - це загальновизнані міжнародно-правові норми, які закріплюють на загальнолюдському рівні статус особистості і встановлюють перелік основоположних прав і свобод, обов'язок держав їх дотримуватися, а також межі можливого або припустимого їх обмеження. Міжнародні cтaндaрти прав і свобод людини закріплені в міжнародних угодax, конвенціях і пaктax, що базуються на вcecвітньому досвіді та втілюють cучacні потреби, тенденції соціального прогресу. В основу міжнародних стандартів із прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів і націй; рівноправність всіх людей і заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини навіть за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини. Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише політичні права, потім - економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав, однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав. Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини становлять норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави.

Адаптація національного законодавства до міжнародних стандартів забезпечення ґендерної рів-ності у всіх без виключення сферах суспільних відносин, у тому числі і в юридичній науці, створили підвалини ґендерного підходу у наукових дослідженнях. Саме тотальне впровадження ґендерної ідео-логії у різні сфери діяльності детермінує роль ґендерного підходу, завдяки якому можливе здійснення різнопланових досліджень із ґендерної проблематики. Для ґрунтовного дослідження питання ґендерного аспекту суддівської діяльності та отримання до-стовірних результатів необхідно гармонійно поєднати сучасні методологічні інструментарії і підходи міждисциплінарного характеру з науковими здобутками минулого. На підставі проведеного емпірич-ного дослідження у статті піднімається питання ґендерного виміру суддівської діяльності в контексті таких питань, як ґендерна дискримінація, ґендерна рівність, ґендерна асиметрія за статевою ознакою. За його результатами вдалося відобразити реальну картину реалізації ґендерного паритету в судовій системі в цілому, з розмежуванням залежно від судової інстанції та сформувати розуміння тих чи ін-ших проблем суддями-чоловіками та суддями-жінками, визначити спільний знаменник для них та сфери, які не дотикаються в силу їх різного сприйняття. Формування ґендерного підходу в правовому пізнанні – досить нова наукова парадигма, прийнят-тя якої передбачає перегляд багатьох звичних уявлень і цінностей та утвердження нових світогляд-них орієнтацій. Його змістова сутність полягає не просто у виявленні відмінностей між чоловіком і жінкою, а й у впровадженні в право нових моделей суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню. Вирішення проблеми викорінення ґендерної асиметрії українського судочинства знач-ною мірою залежить від комплексного використання різних методологічних підходів, принципів та методів наукового пізнання при дослідженні конкретних аспектів, адже тільки у їх органічній єдності можна ефективно побудувати модель забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків-суд-дів. Вирішення вказаного питання потребує розроблення надійних засобів вимірювання ґендерної спе-цифіки суддівської діяльності загалом та окремих її аспектів зокрема.

У ході досліджень було доведено, що навіть підписання Угоди про асоціацію та отримання безвізового режиму України з ЄС не наблизили Україну до статусу постійного члена Європейського Союзу та НАТО. Однією з головних причин втрати такої перспективи є очевидна невідповідність обіцянок яскравих перспектив потужного розвитку цього геополітичного та геоекономічного союзу, який свого часу дав "архітекторам" діючого ЄС та ЄС реальність нереалізованих грандіозних планів перетворення ЄС на світового лідера. Показано, що слабкий прогнозний потенціал в оцінці подальшої долі ЄС пояснюється відсутністю належного науково-теоретичного обґрунтування основних основ цього безпрецедентного геополітичного об’єднання, яке оцінюється різними авторами, будь то специфічним федеральна або конфедеративна асоціація, в якій національний або суверенний делегується на наднаціональний рівень. Зокрема, існує декілька наукових версій, щоб забезпечити оптимальні параметри для будівництва та будівництва Європейського Союзу. Зокрема, мова йде про "класично федералістичний", "міжурядовий" підходи, "теорію раціонального вибору", "ліберальний міжурядовий напрям", "багаторівневе управління", "мережеве управління", квазі-теорію, що називається "неофункціоналізм". Насправді всі ці моделі так чи інакше ігнорують запропоновану Ш. де Голлем модель організації ЄС за принципом Європи Батьківщини на користь космополітичного глобального проекту Сполучених Штатів Європи. В результаті імплементації Лісабонського договору процес нееквівалентного економічного поділу всередині ЄС фактично легалізований. Незважаючи на це, у березні 2017 року країни-члени ЄС підписали документ під назвою "Європа різних видів" на святкування 60-ї річниці заснування Союзу. Обґрунтовано, що таке порушення принципу солідарності та рівності, заявленого в програмних документах у діяльності ЄС, виникла саме через вимушене об'єднання вимог до національних економік, які не є рівними за своїм потенціалом, неминуче, що створює дискримінацію умови для їх динамічних можливостей. Така геоекономічна конфігурація призводить до повільного розвитку спільної економіки в усьому ЄС. Усі вони, природно, призвели до скарг політичних лідерів Чехії, Польщі, Угорщини, Нідерландів (не кажучи вже про лідерів націоналістичних партій практично у всіх європейських країнах) щодо антинаціональної орієнтації поточної політики ЄС. Зроблено концептуальний висновок: причина вищезазначеної синхронності світового космополітизму та європейського транснаціоналізму полягає в тому, що завдяки дуже складним процесам етапу цивілізаційного масштабу світ переважав у негативній тенденції глобального нееквівалентного перерозподілу товарів , капітал та фінансові ресурси. У той же час аналіз вказує на необхідність врахування того, що в сучасному глобалізованому світі для виживання окремих національних держав (особливо тих, що не мають статусу наддержави), і навіть на тлі зростаючої глобальної кризи, обов'язково необхідно, щоб оптимальне "включення" політичних націй у більш потужні регіональні об'єднання. Ось чому непримиренний євроскептицизм зараз не може бути конструктивним. Однак, як показано у статті, ця інтеграція України матиме сенс лише за умови кардинальної зміни існуючої моделі об’єднаної Європи з метою максимальної функціональної взаємодоповнюваності політичних та економічних інститутів національних держав та наднаціонального прийняття рішень. центри на рівні ЄС.