Journal articles on the topic 'Мета влади'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Мета влади.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Мета влади.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Bezena, I. "ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОГО МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ – СТРАТЕГІЧНА МЕТА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ." Актуальні Проблеми Державного Управління, no. 1(57) (May 26, 2020): 135–44. http://dx.doi.org/10.34213/ap.20.01.15.
Full textAbstract:
Досліджено процеси децентралізації влади в Україні на регіональному рівні, які покликані змінити ефективність діяльності органів публічної влади на місцях й визначити відповідальність за зміст результатів суспільної роботи. Запропоновано критерії індексування рівня стратегій розвитку територій, ефективності діяльності регіональних і місцевих органів влади, моніторинг з реалізації інфраструктурних проектів, спрямованих на реконструкцію й енергоощадливість житлово-комунального фонду, формування ефективного бюджету розвитку, людський розвиток тощо.
2
Кельман, М. С., and Р. М. Кельман. "СУДОВА ПРАКТИКА ЯК БЕЗПОСЕРЕДНІЙ ПРОЯВ РЕАЛІЗАЦІЇ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 9 (August 9, 2021): 36–43. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-09-05.
Full textAbstract:
Мета: дослідження верховенства права як принципу в діяльності судової влади в таких аспектах, як з’ясування витоків ідеї верховенства права, співвідношення концепцій верховенства права і судової влади, аналіз відповідної доктрини в Україні. Методи: діалектичний, герменевтич- ний, прогностичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, метод моделювання, декомпозиції, комплексного аналізу, міжгалузевий метод юридичних досліджень, логічні методи, що були вико- ристані як інструментарій для досягнення поставленої мети. Результати. Застосовуючи принцип верховенства права, суддя має пам’ятати про нього як про глобальну мету правосуддя – панування верховенства права в суспільстві. Вирішення кожного спору й будь-якого правового конфлікту має бути спрямоване на дотримання цього принципу. Обговорення. З практичної позиції верховенство право визначає місце судів у системі публічної влади, яке має засвідчувати не лише реальний розпо- діл влади, а й спроможність судової влади обмежувати дискреційні повноваження законодавчої та виконавчої влади і в такий спосіб гарантувати захист від свавілля. Це можливо лише за умови неза- лежності суду (і процедур правосуддя) від інших гілок влади. Такий підхід до взаємозв’язку поділу влади (традиційно – елементу концепції правової держави) зближує концепції верховенства права та ідеї правової держави в сучасних умовах.
3
КРЮЧКО, НАТАЛІЯ. "Ознаки судової влади: конституційно-правовий аспект." Право України, no. 2018/04 (2018): 251. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-251.
Full textAbstract:
Оскільки завданням чергового етапу судової реформи є забезпечення функціонування судової влади, орієнтованої на правові цінності, відображені в міжнародних стандартах у сфері прав людини, то мають закладатися основи принципової поваги до авторитету та статусу судової влади, що, зі свого боку, базуються на її ознаках. Як зазначає авторка статті, проблематика судової влади загалом та її ознак зокрема завжди була предметом наукових досліджень і палких дискусій серед науковців та практиків. Науковці послідовно досліджують певні аспекти судоустрою та судочинства, не оминаючи увагою окремі ознаки судової влади. Проте комплексного наукового дослідження ще немає. Мета статті полягає у дослідженні характеру закріплення загальних ознак судової влади на конституційному рівні; аналізі зазначених ознак із посиланням на відповідні статті Основного Закону України. Як зазначено у статті, в юридичній науці відсутнє чітке визначення поняття ознак судової влади, крім того, немає одностайності у підходах до визначення їхнього змісту та класифікацій. Зокрема, зміст цієї категорії залишився без законодавчого визначення, закріплені лише деякі ознаки судової влади. Аналіз норм Конституції України дав змогу стверджувати, що термін “ознаки судової влади” не набув у ній широкого застосування. Беручи до уваги специфіку інституту судової влади, науковці зазначають, що загальновизнаною є класифікація ознак судової влади на загальні та особливі (автору статті імпонує саме ця класифікація). Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дають можливість визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності. Загальними ознаками судової влади називають ознаки, що характерні для влади загалом та притаманні судовій владі як її частині зокрема. Їхній аналіз дає змогу з’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі загалом, стосовно судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. У статті детально розглядаються такі загальні ознаки судової влади: 1) соціальний характер влади; 2) структура владовідносин; 3) цілеспрямованість влади; 4) вольовий характер влади; 5) регулююче й організаційне призначення влади; 6) примусовий характер влади. Щодо кожної з них авторка детально аналізує певне специфічне закріплення у Конституції України із зазначенням відповідних норм Основного Закону. Наприкінці статті наголошується, що судова влада характеризується такими загальними ознаками, які надають їй можливість виконувати функцію розгляду та вирішення правових конфліктів, забезпечувати дію принципу верховенства права, підтримувати стабільність у правовідносинах, здійснювати організаційний та регулюючий вплив у необхідних випадках, забезпечувати дотримання прав і свобод людини та громадянина на належному рівні. Всі ці механізми при визначенні змісту своєї діяльності мають пріоритетно обирати гарантування верховенства прав і свобод людини, самостійність при здійсненні повноважень, дотримання процесуального порядку розгляду та перегляду справи, а також ефективність судового захисту загалом.
4
Коломійцев, Павло. "Конституційна законність як метод та мета здійснення державної влади." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 6 (2020): 168–72. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.6.29.
Full text
5
Коломійцев, П. "Конституційна законність як метод та мета здійснення державної влади." Підприємництво, господарство і право, no. 6 (292) (2020): 168–72.
Find full text
6
Васільєва, Леся Миколаївна. "ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНТРОЛЮ ЯК РІЗНОВИДУ ПРАВОВОЇ ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ." Public management 29, no. 1 (May 24, 2022): 30–35. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-4.
Full textAbstract:
Мета роботи – дослідження та узагальнення наукових уявлень щодо контролю як різновиду правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів публічної влади. Методологія. Складність і специфіка досліджуваної теми зумовили використання сукупності методів емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Це дало можливість сформувати відповідні теоретико-методологічні засади виконання поставлених завдань. Наукова новизна. У статті проаналізовані теоретичні аспекти дослідження контролю як різновиду правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів публічної влади. Уточнено поняття «контроль громадянського суспільства за органами публічної влади». Зазначено, що контроль є одним з основних різновидів правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів публічної влади. Ураховуючи різнобічні підходи до розуміння контролю громадянського суспільства за органами публічної влади, було виділено загальні характеристики категорії «громадянський контроль». Наголошено, що контроль громадянського суспільства над органами публічної влади виступає однією з основних цілей підвищення ефективності тих чи інших управлінських рішень, які приймаються уповноваженими владними суб’єктами. Визначено різновиди діяльності контролю з боку громадянського суспільства за органами державної влади. Висновки. У результаті проведеного дослідження визначено контроль громадянського суспільства за органами публічної влади як діяльність, що здійснюється суб’єктами громадянського суспільства у формах, встановлених нормативно-правовими актами, за спостереженням, оцінкою та у разі необхідності коригування діяльності, результатів діяльності органів публічної влади на предмет забезпечення їх відповідності заздалегідь визначеним параметрам та меті підвищення ефективності такої діяльності. Встановлено, що контроль є одним з основних різновидів правової форми взаємодії громадянського суспільства та органів державної влади, спрямованої на встановлення відповідності діяльності окремих органів державної влади, закріплених у нормативно-правових актах параметрам, що здійснюється безліччю суб’єктів громадянського суспільства, різновиди яких слід вивчати.
7
Федорова, Анна. "БЕЗПЕКОВІ КОНЦЕПЦІЇ: МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ ГРОМАДСЬКОСТІ." Public management 25, no. 5 (December 29, 2020): 256–68. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-5(25)-256-268.
Full textAbstract:
Розглянуто концепції національної безпеки, національного ін- тересу, загальної безпеки, соцієтальної безпеки, доповідь ПРООН “Нові ви- міри безпеки людини”, концепцію “Human Security”, Стратегію національ- ної безпеки України “Безпека людини — безпека країни” та ін.
З’ясовано, що потреба в безпеці має об’єктивний характер, оскільки всі люди вразливі, незалежно від їх фізичних даних, володіння багатством, вла- дою, іншими ресурсами. Потребу в безпеці неможливо задовольнити пов- ністю. Вона присутня завжди і вимагає постійної до себе уваги, оскільки у різних ситуаціях людей підстерігають найрізноманітніші загрози. Безпека реалізується на індивідуальному, колективному (груповому), державному та громадському рівнях.
На підставі аналізу концепцій безпеки з’ясовано зміщення пріоритетів у цій сфері — від ідеї воєнізованої охорони державних кордонів до ідеї підви- щення безпеки повсякденного життя людини як універсального запиту на дотримання прав і свобод людини, запиту на свободу від насильства, пере- слідувань та страху.
Встановлено, що стан безпеки асоціюється із здійсненням функції за- хисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави або з її результатами. При цьому безпека розглядається як результат складного процесу забезпечення безпеки, як безперервно реалізується завдання, пов’я- зане з підтриманням оптимальних параметрів життєдіяльності об’єкта, пе- редбаченням і протидією різним загрозам.
Доведено, що діяльність із забезпечення безпеки, протидії загрозам передбачає створення складної системи забезпечення безпеки, яка досяга- ється через системно організовану діяльність щодо запобігання, усунення та ліквідації зовнішніх і внутрішніх загроз за допомогою міждержавних організацій, органів публічної влади, державних, громадських та інших організацій та об’єднань, громадян, які беруть участь у забезпеченні без- пеки.
Встановлено, що забезпечення безпеки життєдіяльності людини зале- жить від рівня правової культури, свідомості та відповідальності кожного члена суспільства, взаємодії органів публічної влади з громадянським су- спільством для організації превентивних заходів щодо виникнення потен- ційних загроз.
8
МАРТИНЮК, РОМАН. "Форма правління, встановлена первинною редакцією Конституції України: труднощі класифікації." Право України, no. 2020/12 (2020): 173. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-173.
Full textAbstract:
Мета статті – встановити особливі риси форми правління, закріпленої первинною редакцією Конституції України, а отже, здійснити її коректну наукову класифікацію. Ухвалена 28 червня 1996 р. Конституція України запровадила форму правління, конституційні ознаки якої засвідчують умовність її визначення як змішаної республіканської. Риси цієї форми правління спричинили суттєве спотворення сутності змішаної республіки. Форма правління принципово обмежувала вплив Верховної Ради України на виконавчу владу й адміністративно підпорядковувала її Президенту України. Тому форма правління забезпечувала не рівновагу “розділених влад”, а домінантну роль Президента України в державному механізмі. Первинна редакція Конституції України не встановлювала деяких принципово важливих елементів змішаної республіки. Зокрема, не закріплювала парламентської інвеститури Кабінету Міністрів України як умови його повноважності. Можливість парламентської відповідальності останнього залежала від політичної волі Президента України, а рівень впливу Глави держави на виконавчу владу усував її дуалізм. За таких умов застосування стримувань і противаг до Президента України з боку Верховної Ради України виявилося суттєво ускладненим, а для Кабінету Міністрів України взагалі неможливим. Хоча структурно Президент України не був поєднаний із жодною з конституційно визначених влад, фактично він виявився главою виконавчої влади. Це засвідчували такі повноваження Президента України, як право призначати членів Уряду, нічим не обмежене право зміщувати їх із посад, право припиняти повноваження Кабінету Міністрів України, право скасовувати урядові акти та ін. Попри те, що форма правління виявляла очевидну функціональну подібність до президентської республіки, вона не була тотожна і їй. Форма правління, закріплена первинною редакцією Конституції України, не виявляла “жорсткого” поділу влади і передбачала інститути, нетипові для президентської форми правління. Тому встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо визначити ні змішаною республіканською, ні президентською. З огляду на рівень президенціалізації форми правління, було б помилково розглядати її і як часткове відхилення від змішаної республіки. По суті, встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо адекватно класифікувати в межах узагальненого трихотомічного поділу республік. Науково коректним є її визначення перехідною президенціалізованою республікою.
9
Мельниченко, Б. "ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ ЯК ОСНОВА УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ." Юридичний вісник, no. 4 (October 6, 2021): 37–41. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.2212.
Full textAbstract:
У статті досліджено тео-ретичні та практичні аспектидецентралізації влади як основивдосконалення організаційно-пра-вового механізму публічного управ-ління. Зазначено, що реформадецентралізації є однією з визна-чальних реформ із часів українськоїнезалежності. Вона створила під-ґрунтя для укорінення кардиналь-них інституційних перетворень,підвищення якості життя грома-дян та має велике значення дляпродовження секторальних реформ.Завдяки створенню нової системирозподілу владних повноваженьміж центральними та місцевимиорганами влади в Україні нині фак-тично формується нова системавзаємовідносин між різними гіл-ками влади та новий баланс стри-мувань і противаг. З’ясовано, що всучасних дослідженнях децентралі-зацію визначають як ефективнийспосіб здійснення публічної владив державі, за якого адміністра-тивно-територіальні одиниці навласній території мають правосамостійно вирішувати локальніпитання і реалізовувати власнізавдання в межах чинного законо-давства та під відповідальністьуповноважених органів чи поса-дових осіб, причому втручаннявищих органів влади в їх діяль-ність може відбуватися виключноз метою нагляду за законністюцієї діяльності. Встановлено, щодецентралізація є одним із способівоптимізації публічного управління.Головна її мета – превалюванняруху управлінських і політичнихпроцесів «знизу», від населення доцентру. Акцентовано, що сама пособі децентралізація не є ознакоюпослаблення центральної влади.Децентралізація – це передусімефективний інструмент покра-щення якості управління дер-жавою і фінансовими потоками.Підкреслено, що децентралізаціюпотрібно розцінювати не про-сто як передавання повноважень,ресурсів і компетенції вирішуватиосновні питання життя на най-ближчому до людини рівні, де цеможна зробити найефективніше,а як створення базового суб’єктамісцевого самоврядування – спро-можної територіальної громади(вагомої ланки у структурі гро-мадянського суспільства), рівеньрозвитку якого прямо впливає намодель публічного управління.
10
Ортіна, Ганна Володимирівна, and Ніна Павлівна Рибальченко. "ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ." Public management 29, no. 1 (May 24, 2022): 104–9. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-15.
Full textAbstract:
Мета роботи. Стаття присвячена окремим питанням трансформації механізму реалізації публічної влади в умовах цифрового суспільства. Діджиталізація публічної влади серйозним чином коригує взаємовідносини людини, суспільства та держави. Це позначається на конституційно-правовому статусі людини в цифровому вимірі. Методологія. Методологічну базу наукового дослідження складають методи проведення аналогії, синтезу, системного аналізу, застосування методу спостереження, опису, індукції та дедукції. Необхідно відзначити, що на території України з кожним роком набувають популярності державні послуги, що здійснюються в мережі Інтернет. У зв’язку з чим успішно розвивається платформа надання даних державних та муніципальних послуг як громадянам, а й різним установам. З лютого 2020 року почав працювати мобільний додаток «ДІЯ». Це державний проект, яким займається Міністерством цифрової трансформації України. Наукова новизна. Формування цифрової економіки видозмінює архітектуру соціально-трудових відносин, визначивши необхідність пошуку нової точки балансу у суспільстві, що забезпечує досягнення соціального компромісу та збереження цілісності держави. Сучасні цифрові технології відкривають нові можливості у реалізації окремих державно-правових інститутів Це повною мірою стосується інституції виборів. У статті висловлюється певне побоювання, що нові технології у разі їх застосування до усталених інститутів реалізації громадської влади можуть девальвувати конституційно-правові цінності і принципи, що захищаються ними. Висновки. На підставі цього можна зробити висновок про необхідність початку конституційно-правової дискусії щодо меж застосування нових технологій у сфері здійснення публічної влади.
11
Шило, Є. П. "Мета та завдання діяльності Національної поліції України як центрального органу виконавчої влади." Часопис Київського університету права, no. 2 (2017): 85–89.
Find full text
12
Кошарновська, С. Л. "ПРАВОВІ ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ: ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ." Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", no. 33 (2021): 121–33. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.33.15.
Full textAbstract:
Мета наукової статті полягає в окресленні окремих проблем у визначенні поняття правових форм реалізації соціальної функції держави, оскільки таку діяльність виконують окремі уповноважені державою органи та посадові особи та винятково в спосіб, установлений законом. Зміст державної влади розкривається в її функціях, компетенції суб’єктів, формах і методах реалізації їхніх повноважень. У статті запропоновано визна- чення правових форм здійснення функцій державної влади, зокрема проаналізовано інші форми реалізації соціальної функції, серед яких вагоме місце посідає контрольно-наглядова форма, що передбачає здійснення контролю за діяльністю державних органів у соціальній сфері не тільки парламентом, урядом та іншими органами, що належать до вертикалі державної виконавчої влади, а й органами, що чинять правосуддя.
13
Gumeniuk, Oksana. "Соціальний портрет радянської сім’ї." Eminak, no. 2(34) (July 1, 2021): 229–37. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2021.2(34).530.
Full textAbstract:
Дослідження охоплює проміжок часу, обумовлений пануванням радянської влади на українських землях і (нерідко) у свідомості українців. Мета статті: визначення особливостей становлення сімейної політики радянської влади та співіснування приватного та загальнодержавного у побутовому просторі радянської сі’ї часів існування СРСР.
Подано порівняльний аналіз існування радянських сімей у різні часи існування радянської системи. Проведено частково паралелі між традиційною українською родиною у дореволюційний період і сімейними нововведеннями радянського періоду. Вказано на особливе значення ролі партії у житті радянської людини, що нерідко стосувалося і сімейно-шлюбного життя.
14
Гаврилюк, Р. А. "СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ ДИСКУСІЇ ПРО ГНОСЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВСТАНОВЛЕННЯ ІСТИНИ У СУДОВІЙ СПРАВІ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 2 (40) (February 4, 2021): 76–84. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-40-2-76-84.
Full textAbstract:
Розбудова державного устрою в нашій незалежній Україні відбувається вже майже 30 років. Паралельно з розбудовою суспільних відносин здійснюється і трансформація окремих гілок влади, їх побудова та внутрішня організація. Чи не найбільш радикальні, і з періодичністю змін у політичному керівництві країни, відбуваються і зміни у системі судоустрою. Така періодичність призвела на сьогоднішній день до стану, коли попередній етап розбудови судової влади ще не був завершений, а новий вже починає своє нове будівництво, що призводить до конфліктів у створюваних структурах та визначенні засад і мети їх діяльності. Також це призводить до конфлікту правових норм, що приймаються в забезпечення їх діяльності.
Перегляд основних засад суспільного устрою і розбудова суспільних інститутів вимагає наукового обґрунтування та долучення до процесу розбудови суспільства і наукової думки, яка у свою чергу не може за своєю природою миттєво бути представлена у відповідь на кожну зміну у суспільстві, чи на політичні уподобання, чи на принципові зміни засад функціонування гілок та органів влади. Науці потрібен час, науці потрібна дискусія, науці потрібні думки дослідників для формування концепцій та представлення узагальнень та висновків.
Все вищенаведене стосується і засад судового провадження, відправлення правосуддя та принципів, за якими кожен окремий суддя судової гілки влади буде приймати рішення в окремій справі. При цьому чи не найважливим у цьому процесі залишається питання сприйняття його суспільством, вироблення у суспільства до ного довіри та підтримки.
Ключові слова: істина, об’єктивна істина, формальна істина, теорія доказування, мета судового провадження.
15
ГРУШЕВА, Тетяна, and Ольга СПИС. "РЕФОРМАЦІЙНА ДОКТРИНА І ПОЛІТИЧНІ ЦІННОСТІ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ (на прикладі історії пізнього протестантизму в Україні)." Східноєвропейський історичний вісник, no. 19 (June 30, 2021): 204–16. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.19.233808.
Full textAbstract:
Мета дослідження – на прикладі історії пізнього протестантизму в Україні визначити особливості політичної етики в реформаційній доктрині. Методологія дослідження спирається на методи: загальнонаукові (аналітичний, синтетичний, парадигмальний, холістичний); загальноісторичні (системно-хронологічний, історико-порівняльний); та соціологічний (контент-аналіз). Наукова новизна полягає у тому, що вперше в новітній українській історіографії і філософській науці зроблена спроба комплексного аналізу впливу зовнішніх чинників на політичну етику протестантів на прикладі історії протестантизму в Україні ХХ – початку ХХІ ст. Висновки. Реформаційна доктрина була сформована 500 років тому. За цей період вона пройшла випробування часом. Дослідивши окрему складову доктрини – політичну етику, автори статті дійшли висновку, що її ключові тези були сформовані в період раннього протестантизму і залишаються незмінними до сьогодні. Виразні специфічності є реакцією на історичні умови існування та проявом етноконфесійних відмінностей. Прикладом слугує буття протестантів у радянській Україні. Посилаючись на біблійну тезу “всяка влада від Бога”, протестанти сприйняли всі гасла радянської влади. На своїх з’їздах вони висловили бажання навіть проходити службу в армії. Згодом, коли атеїстичний експеримент в УРСР набрав обертів і представники богоборчої влади вдалися до репресій, віруючі намагалися використати різні стратегії виживання в суспільстві з панівним ворожим світоглядом: від наполегливих вимог реєстрації громад до оголошення сидячих страйків і намагання емігрувати в “будь-яку несоціалістичну країну”. Так, християни дійшли висновку, що та влада від Бога, яка слугує добрій справі. Протестанти в сучасній Україні повільно включилися до політичного життя. Християни віри євангельської найбільш виразно демонструють солідарність із суспільними настроями (участь в Помаранчевій революції, Революції Гідності, капеланському служінні). У сучасному протестантському середовищі піддається сумніву сліпе підпорядкування будь-якій владі, вносяться зміни в пацифістські настрої, виникають передумови до зародження соціально-політичного богослов’я. Особливою цінністю для нього є категорії правди, свободи і відповідальності (що є проявом етноконфесійних відмінностей), а позакультове служіння організоване із дотриманням ортодоксії та ортопраксії.
16
Останек, Адам Адріан. "ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ У СТАНИСЛАВОВІ У ПЕРІОД ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (1918–1919)." Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис "Галичина", no. 31 (December 28, 2018): 98–108. http://dx.doi.org/10.15330/gal.31.98-108.
Full textAbstract:
У 1918–1919 роках Станиславів виконував особливу функцію в рамках нової української державності, будучи столицею новоствореної республіки. Національний характер Станиславова не відрізнявся від статистичної картини міст Східної Галичини, в яких переважали поляки та євреї. Зважаючи на вищевикладене, становище польського населення перед обличчям польсько-української війни було важливим елементом внутрішньої політики Західно-Української Народної Республіки, особливо з урахуванням зусиль Державного секретаріату, який прагнув до довіри в очах держав Антанти. Тому непослідовний національний характер міста був величезною проблемою для української влади. Мета цієї статті – показати польсько-українські відносини в Станиславові під час існування Західно-Української Народної Республіки з особливим акцентом на ставленні української влади до польської громади, яка проживала в місті. У роботі показані різні підходи української влади до поляків.
Ключові слова: Західноукраїнська Народна Республіка, Станиславів, польсько-українські стосунки, польсько-українська війна.
17
ЮЩИК, ОЛЕКСІЙ. "Демократія і народовладдя в Україні як предмет юридичної доктрини." Право України, no. 2019/10 (2019): 25. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-025.
Full textAbstract:
У статті розглядається проблема реалізації ідеї народовладдя в умовах розбудови демократичної, соціальної, правової держави в Україні в контексті формування національної юридичної доктрини. Мета статті полягає у з’ясуванні співвідношення понять “демократія” та “народовладдя” і ролі держави в конституюванні та забезпеченні реального здійснення влади народу. Відзначається значення етимології слова “демократія” для розуміння її поняття, трактування його різними ідеологічними течіями в сучасному суспільстві. Вказано три головні варіанти демократичного ідеалу в сучасному світі, якими є ліберальна демократія, соціал-демократія і народна демократія, кожному з яких притаманне різне розуміння поняття “народ”. Охарактеризовано внутрішні суперечності цих варіантів, на які повинна зважати національна юридична доктрина. Наголошується на негативному значенні ідей ліберальної демократії для здійснення реального народовладдя в Україні, непослідовність і внутрішню суперечливість у визначенні засад конституційного ладу України на основі ідей ліберальної демократії в Конституції України. Розкривається значення державної влади у визначенні та зміненні демократичного устрою України, підпорядкованість її здійсненню народом його виключного права визначати й змінювати конституційний лад. Зроблено висновок стосовно закономірності наявності внутрішньої суперечності ліберальної демократії як антинародної по своїй суті форми державного ладу,яка принципово заперечує реалізацію ідеї народовладдя; обґрунтовується об’єктивна необхідність на сучасному етапі розвитку України соціальної демократії. Констатується нагальна потреба у формуванні науково обґрунтованої юридичної доктрини України, визначаються деякі її важливі положення, зокрема, необхідність визначення національної ідеї та способу її реалізації, заміна формули демократії “Народ – влада – Конституція” на формулу “Народ – Конституція – влада”, зміцнення парламентаризму, значення для цього юридичної доктрини.
18
КУБКО, АНДРІЙ. "Державні інтереси в правовій системі України: поняття, ознаки, призначення." Право України, no. 2020/06 (2020): 234. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-234.
Full textAbstract:
У правовій системі України запроваджені юридичні механізми, спрямовані на захист інтересів держави. Захист державних інтересів є об’єктивною необхідністю з погляду розвитку суспільства. Водночас із метою захисту державних інтересів державна влада вимушена застосовувати обмеження приватних прав, свобод і відповідних інтересів приватного характеру. Це здатне призвести до конфлікту, протиріч між соціальними інтересами, а недотримання державою правових стандартів захисту прав і свобод нерідко має наслідком юридичну відповідальність держави. Мета статті полягає у виробленні теоретичних підходів до розуміння інтересів держави, їх правильної наукової ідентифікації та співвідношення із правами та закон ними інтересами інших учасників суспільних відносин, створенні дефініції державних інтересів як об’єкта захисту у правовій системі України, а також розкритті їхніх ознак. Державні інтереси характеризуються ознакою структурності, тобто вони є складним структурним явищем: засновані на відповідних потребах і включають у себе їх усвідомлення та засоби реалізації. Крім того, ознакою державних інтересів є об’єктивність – вони засновані на потребах, які мають об’єктивний характер. Невра хування державними органами в процесі реалізації, захисту державних інтересів їх об’єктивного, структурного характеру нерідко має наслідком недостатню ефективність державно-владних механізмів, спрямованих на реалізацію, захист інтересів держави, притягнення держави до відповідальності, майнові втрати держави та шкоду її суспільному авторитету. Дійсні державні інтереси наділені ознакою публічності. Публічність як ознака державних інтересів передбачає, що вони мають в основі потреби, які є загальносуспільними за своєю природою. Такі потреби не зводяться до потреб державного апарату, посадових осіб, гілок влади, відомчих потреб. Реалізація потреб, покладе-них в основу державних інтересів, необхідна з погляду розвитку, функціонування самої держави, але водночас має загальносуспільне значення. Саме за ознакою публічності державні інтереси відмежовуються від схожих явищ, таких як відомчі інтереси, інтереси посадових осіб, державних підприємств, гілок влади. Державні інтереси характеризуються тим, що вони офіційно визнані державою та є релевантними меті задоволення загальносуспільних потреб, покладених в їх основу. Релевантність як самостійна ознака державних інтересів полягає у тому, що ці інтереси повинні отримувати реалізацію, захист із застосуванням державою юридичних засобів, найбільш ефективних, придатних для мети реалізації відповідних загальносуспільних потреб. Державні інтереси слід розуміти як об’єктивні визнані державою інтереси, засновані на загальносуспільних (публічних) потребах і релевантні до цих потреб із погляду правових засобів їх реалізації.
19
БЕЛЯНЕВИЧ, ОЛЕНА. "Мета сучасного господарського процесуального права: доктринальний погляд." Право України, no. 2020/07 (2020): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-07-013.
Full textAbstract:
Розроблення мети господарського процесуального права має забезпечити наукове підґрунтя збереження і поглиблення спеціалізації господарського процесу на противагу неадекватним відносинам у сфері господарювання та суцільної уніфікації процесуального права України. Запропоновано доктринальний аналіз мети господарського процесуального права в контексті господарського права, досягнення його цілей і реалізації вихідних норм, а також з урахуванням здобутків теорії господарського права. Звертається увага на тісний взаємозв’язок господарського права з процесом, що має відбиватися в особливостях порядку здійснення господарського судочинства. Ускладнення відносин у сфері господарювання та їхнього нормативного регулювання зумовлює складність правничих конфліктів між учасниками відносин у сфері господарювання. Суб’єкти господарювання перебувають між собою у правових зв’язках, і тому порушення одного з них негативно впливає на решту. З огляду на це обґрунтовано, що в умовах ринкової соціально-орієнтованої економіки, ускладнення відносин у сфері господарювання мета господарського процесуального права має полягати не тільки в ефективному захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів окремих фізичних та юридичних осіб, держави, а й у забезпеченні правового господарського порядку як складової суспільного господарського порядку. Основними елементами концепції мети господарського судочинства є: застосування економіко-правового підходу як методології судового пізнання та ухваленнярішення у справі господарської юрисдикції, що дає можливість прогнозувати вплив судового рішення на сферу господарювання; розвиток принципу пропорційності у господарському судочинстві (визначених законом критеріїв суддівського керівництва процесом у взаємозв’язку з диспозитивністю сторін); концентрація справу господарській юрисдикції (зосередження у господарській юрисдикції комплексу всіх взаємопов’язаних правових конфліктів, зокрема й за участю органів державної влади та органів місцевого самоврядування).
20
Starodubets, Galyna. "Основні вектори й агенти соціально-політичної мобілізації сільського жіноцтва Волині у перші роки становлення радянської влади." Eminak, no. 2(34) (July 1, 2021): 127–38. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2021.2(34).521.
Full textAbstract:
Основна мета статті полягає у тому, щоб на прикладі волинського регіону розкрити детермінанти політичної та соціальної мобілізації селянок у період першого десятиріччя становлення радянської влади. Визначено, що основним агентом впливу на процес організації жіночого руху та формування його змісту і форм виступала більшовицька партія. Зазначено, що емансипаційна політика більшовиків ґрунтувалася на константі невіддільності жіночого руху від загально пролетарського.
21
Pochapska, Mar’yana. "Репертуар як політика: зміни в музичному житті Львова після вересня 1939 року." Музичне мистецтво і культура, no. 21 (December 25, 2015): 130–38. http://dx.doi.org/10.31723/2524-0447-2015-21-130-138.
Full textAbstract:
Пропонована стаття присвячена детальному розгляду та аналізу репертуару львівської філармонії та оперного театру (на прикладі публікацій в львівських радянських газетах «Вільна Україна», «Ленінська молодь» і «Czerwony sztandar»). Основна мета: виявити впливи, пов'язані зі зміною влади, як і в музичній репертуарній політиці, так і в художньому контексті в цілому. Ключові слова: музична критика, музична публіцистика, оперний репертуар, ідеологія, соцреалізм, В. А. Барвінський.
22
Кравченко, С. В. "НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАУКОВОГО ТА ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНОГО СУПРОВОДУ У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я." Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, no. 4 (April 15, 2022): 69–74. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2021.4.12859.
Full textAbstract:
Мета: аналіз сучасної законодавчої бази нормативно-правового регулювання організації наукового та інформаційно-аналітичного супроводу органів державної влади, що формують державну політику у сфері громадського здоров’я.
Матеріали і методи, що використані при виконанні роботи: бібліосемантичний, структурно-логічного аналізу, системного підходу та аналізу.
Результати. Проаналізовано законодавчі та нормативно-правові документи щодо регулювання організації наукового й інформаційно-аналітичного супроводу органів державної влади, що формують державну політику у сфері громадського здоров’я: Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закон України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», Закон України «Про протидію захворюванню на туберкульоз», Правила санітарної охорони території України, що затверджені Постановою Кабінету Міністрів України (КМУ).
Висновок. У статті розкрито сучасний стан і сутність законодавчого нормативно-правового регулювання організації наукової та інформаційно-аналітичної підтримки органів державної влади України, що формують державну політику у сфері громадського здоров’я.
23
КРЕСІНА, ІРИНА. "Виборність суддів як реалізація принципу народовладдя." Право України, no. 2019/10 (2019): 142. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-142.
Full textAbstract:
В основі численних спроб реформувати судову систему в Україні лежать прагнення тих чи інших політичних сил, що приходили до влади, підпорядкувати своїм інтересам судову владу, зробити суддю залежним від волі не народу, а політичного класу, можновладців, зручним знаряддям у перерозподілі суспільного багатства. На зміну виборності приходить призначуваність суддів чимраз корумпованішими органами та посадовими особами, що легітимується відповідними змінами до Конституції України, прийняттям відповідного законодавства, євроінтеграційними вимогами і стандартами, конкурсами і “доброчесними” комісіями тощо. Мета статті – показати переваги виборності суддів порівняно з призначуваністю – для утвердження в Україні як демократичній, соціальній, правовій державі принципів народовладдя та верховенства права. Повернути довіру до влади і правосуддя можна шляхом переходу до виборності суддів. При цьому варто виходити із засадничої “презумпції” – права народу обирати владу, контролювати і змінювати її, якщо вона не виправдовує його довіри. У науковій літературі склалися дві діаметрально протилежні точки зору щодо виборності суддів – “за” і “проти”. Аргументи “проти” зводяться до: 1) нездатності громадян оцінити професійність суддів; 2) вибори передбачають проведення відповідної агітаційної кампанії, фінансування якої може викликати запитання. Переваги виборності полягають у такому: 1) реалізується принцип, що жодна гілка влади не може і не повинна призначати іншу; 2) зміцнюється незалежність судді; 3) суддя наближається до народу; 4) відбувається запобігання соціальній неспра ведливості, відірваності судді від громадян, замкненості, корпоративності, перетворенню суддів на касту недоторканних; 5) посилюється відповідальність і підзвітність суддів перед громадянами. До того ж інститут мирових суддів добре себе зарекомендував як ефективний інструмент позасудового вирішення спорів і розвантаження судів. Окрім того, призначення суддів у корумпованій судовій систе мі – це легалізація узурпації. Важливим контрольним механізмом є відкличний мандант. Отже, принцип виборності має бути застосований до суддів усіх юрисдикцій. У Виборчому кодексі мають бути визначені чіткі механізми і процедури виборів суддів, а також їх відкликання. Вибори – надійна запорука чесності й прозорості добору суддівського корпусу. Тим паче, що політичні партії будуть позбавлені права висувати своїх кандидатів у судді. Одночасно треба посилити кримінальну відповідальність за правопорушення у цій сфері, внести зміни до Кримінального кодексу України, унеможливлюючи будь-які спроби підкупів, тиску, фальсифікацій тощо, створюючи низку запобіжних механізмів.
24
Сіленко, А. О., and Н. В. Крук. "Відкритий уряд: досвід Сполучених Штатів Америки та європейських країн." Актуальні проблеми політики, no. 65 (September 2, 2020): 76–82. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.309.
Full textAbstract:
У вересні 2011 року Україна почала процедуру вступу в партнерство та приєдналася до Міжнародної ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд»», яка спрямована на підвищення рівня відкритості та прозорості діяльності державних органів, упровадження високих стандартів професійної чесності в державному управлінні. Ініціатива «Відкритий Уряд» актуалізує і ставить на порядок денний питання про підвищення ефективності демократичних інститутів в Україні. Метою статті є розгляд досвіду Сполучених Штатів Америки і європейських країн. У статті проведено порівняльний аналіз закордонного досвіду реформування державної влади, на основі якого зроблено висновок про те, що процес реформування державної влади мав дуже важливу політичну мотивацію у зв'язку із кризою довіри в демократичних країнах наприкінці ХХ століття до традиційних політичних інститутів представницької демократії, які забезпечували її легітимність протягом усього століття, - партій, виборів, парламентів, держави загалом. Розглядається формат ініціативи «Відкритий Уряд», у рамках якої держава бере на себе чіткі зобов'язання за вказаними пріоритетами. Офіційна мета даної ініціативи - забезпечення безпрецедентного рівня відкритості уряду, створення системи прозорості, участі та співпраці урядових агентств із громадянами і групами інтересів публічного, приватного та некомерційного секторів у формуванні та реалізації політичних рішень. Зроблено висновок про те, що застосування досвіду закордонних країн, що мають ефективні системи інформаційної відкритості органів влади, може принести помітну користь у процесі вдосконалення діяльності органів державної влади України. Проте варто враховувати, що кожна країна має свою специфіку, сліпе запозичення «чужих» зразків навряд чи принесе очікувані результати. Тому Україні необхідна власна модель системи інформаційної відкритості влади, що враховуватиме національну специфіку, особливості історичного розвитку, політичні, соціально-економічні, культурні, соціально-психологічні й інші чинники.
25
Дорофєєва, Тетяна, and Володимир Приходько. "ЗНАЧЕННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ СПОРТУ В УМОВАХ УКРАЇНИ." Слобожанський науково-спортивний вісник 5, no. 79 (October 26, 2020): 12–19. http://dx.doi.org/10.15391/snsv.2020-5.002.
Full textAbstract:
Мета: обґрунтувати потребу поширення в Україні практики децентралізації влади на сферу спорту, що сприятиме її подальшому розвитку. Матеріал і методи: узагальнення літератури і матеріалів з Інтернету, абстрагування, ідеалізація, аналіз і синтез, індукція та дедукція. Результати: проаналізовано зміст законодавчих актів України щодо розвитку спорту, що дозволило встановити суттєві прогалини як у їхньому змісті (декларативність), так і визначити потребу якісного покращення регіонального управління розвитком спорту. Проблема низької ефективності державного управління розвитком сфери спорту в Україні потребує подальшого опрацювання, адже вона примітна вкрай слабким виконанням законів України, діючих нормативних та відомчих актів. Висновки: аналіз свідчить, що прийняті законодавчі і нормативні акти не є такими, які в своїй значній частині сприяють розвитку сфери спорту на місцях. Це відбувається внаслідок того, що значну частину їх змісту відзначає декларативність і відсутність встановлених показників. Децентралізація влади створює більш потужні організаційні та фінансові передумови для реформи сфери фізичної культури і спорту за «європейською моделлю». А це, за умови високого рівня державного управління (коли керівництво буде зацікавлене у сприянні розвитку, тобто якісним змінам), може забезпечити розвиток сфери спорту. Ця модель при компетентному управлінні дозволяє об’єднати ресурси і можливості, включаючи кошти органу державного управління спортом, інших міністерств та відомств, які опікуються фізичною культурою і спортом, а також місцевих органів влади і громадських організацій (національних федерацій з видів спорту, федерацій, що існують в областях і містах, спортивних клубів тощо). Ключові слова законодавчі акти, децентралізація, розвиток спорту, місцеві органи влади.
26
Korol, V. S. "ПРАКТИКА І ШЛЯХИ БОРОТЬБИ З ТІНЬОВОЮ ЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ." Actual problems of regional economy development 2, no. 13 (June 26, 2017): 53–60. http://dx.doi.org/10.15330/apred.2.13.53-60.
Full textAbstract:
Слабкий контроль над органами влади та структурами сприяє розмежуванню економічного простору на офіційний та тіньовий сегменти. Розподіл держави економічного простору на офіційний (соціально-позитивний) та неформальний (соціально-негативний) сегмент базується на якості управління економікою з боку державної влади та контролю: чим вище якість управління, тим нижче нижчий рівень тіньова економіка і навпаки.
Головна мета статті – проаналізувати фактори, що складають тіньову економіку з сучасним станом економічних інтересів України щодо легалізації національної економіки. Одна з найважливіших проблем сучасного часу України відображена в статті – тіньова економіка, яка паралізувала майже весь спектр національної економіки та є головною перешкодою для подальшого розвитку нашої держави. В статті проводиться аналіз тенденцій, особливостей та стану цього негативного явища в економіці України. Особлива увага звертається на провідну роль держави у подоланні цієї проблеми. Пропозиції та методи захисту – це міграція від подальшого тінізації житлової економіки, а також шляхи виходу з кризи.
27
Kravchuk, L. V., T. B. Kadobnyi, and L. O. Kravchuk. "ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ В 1939–1941 РОКАХ ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ У СТУДЕНТІВ-МЕДИКІВ ПОЧУТТЯ ПАТРІОТИЗМУ, КОМПЕТЕНТНОСТІ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ КРАЮ." Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, no. 3 (January 29, 2019): 36–42. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2018.3.9759.
Full textAbstract:
Мета: шляхом аналізу суспільно-політичних та соціально-економічних трансформаційних процесів на Тернопільщині в 1939–1941 рр. та їх наслідків формувати у студентів-медиків почуття патріотизму, компетентності під час програмного вивчення новітньої історії України.
Матеріали і методи. На основі історико-порівняльного та бібліосемантичного методів проведено систематичний аналіз наукових джерел вітчизняних дослідників та істориків діаспори, архівних матеріалів щодо інформації про події передвоєнного періоду на території Тернопільщини.
Результати. У запропонованій статті авторами розкрито природу та мотиви нової радянської влади, яка збройно вcтупила на територію Західної України 17 вересня 1939 р. і шляхом насилля запроваджувала свої реформи місцевому населенню. Встановлено, що думки дослідників розходяться в трактуванні визвольного походу Червоної армії на захід та виявлено взаємозв’язок загальнодержавних і регіональних чинників радянізації Тернопільщини.
Висновки. Авторами зроблено власний внесок у розкриття мотивів та наслідків діяльності тодішньої радянської влади на території краю.
28
Коструба, Наталія. "ПСИХОЛОГІЧНІ МАРКЕРИ РЕЛІГІЙНИХ НОВИН ЯК ФОРМИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ." Psychological Prospects Journal, no. 36 (December 30, 2020): 113–23. http://dx.doi.org/10.29038/2227-1376-2020-36-113-123.
Full textAbstract:
Мета. Стаття має на меті емпірично визначити основні психологічні маркери релігійних новин.
Методи. Для реалізації мети дослідження ми використали комп’ютерне забезпечення Statistica 12 та Linguistic Inquiry and Word Count (LIWC2015). Матеріалом для дослідження ми обрали новини найчисельніших церков в Україні (православні, католики, протестанти). Для аналізу були використані усі інформаційні повідомлення за період з 27.11.-03.12. 2020, які були розміщені на офіційних інтернет-сайтах. Загалом, було проаналізовано 43 інформаційних повідомлення.
Результати. Серед усіх категорій стильових слів у опрацьованих повідомленнях домінують прийменники, сполучники і займенники. Аналіз змістовного наповнення релігійних новин продемонстрував, що найбільше текст стосується просторових зв'язків (7,03%), мотиваторів (drivers), які спонукають до дій (5,99%), когнітивних процесів (4,74%), соціуму та соціальних процесів (2,96%), приналежності (2,17%), релігійна термінологія (2,08%). Оцінка частотності використання слів у релігійних новинах виявила, що найбільше використовуються слова «українське», «церква», «храм». Змістовно новини часто стосуються відзначення знаменних дат чи вшанування пам’яті тощо. Це підтверджує часте використання слів «року» і «свят». Загалом, релігійні повідомлення закликають до єдності, постійно використовуючи слова «наш», «наше» і намагається згуртувати наш народ навколо української ідентичності. Також, часто у релігійних новинах використовують слова «орган» та «представник», тут мова йде про уповноважені органи влади.
Висновки. Релігійні новини здійснюють просвітницьку діяльність і соціальну рекламу єдності і взаємо підтримки, не лише на основі спільної віри, але й однієї нації та подолання складних часи для усієї аудиторії (зокрема, пандемія Covid-19). Релігійні новини апелюють не лише до віри, але і до розуму своєї аудиторії про що свідчить когнітивна складність тексту. Повідомлення спрямовані на оцінку і обговорення сьогодення, без прогнозів на майбутнє. Наскрізною характеристикою усіх повідомлень є зверненням до церковної залученості, закликами до молитов і читання релігійної літератури. Сучасні релігійні новини часто згадують органи державної влади, наголошують на їхній авторитетності.
29
ПУДЕЛЬКА, ЙОРГ. "Доктрина розсуду в податковому праві Німеччини та України." Право України, no. 2020/04 (2020): 93. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-093.
Full textAbstract:
Поняття розсуду є одним із центральних в адміністративному праві Німеччини, а відповідно, й такого його розділу, як податкове право. Важливим є розсуд і в податковому праві України. Мета статті має комплексний характер: 1) визначити зміст поняття “розсуд”; 2) проаналізувати критерії належності розсуду; 3) встановити особливості реалізації розсуду у сфері оподаткування; 4) визначити особливе місце оціночних понять у формуванні судових доктрин. Встановлено, що під поняттям “розсуд” потрібно розуміти можливість органу публічної влади мати певний діапазон для самостійного ухвалення рішень, які можуть бути перевірені судом в обмеженому обсязі. Розсуд суб’єктів владних повноважень може стосуватися: а) здійснення або невиконання будь-якої дії органом пуб лічної влади; б) запитання “яким чином?”, тобто запитання, за допомогою яких заходів реагу вати органу управління у конкретному випадку? Зазначається, що в аспекті розсуду важливим є дотримання таких умов: 1) право на реалізацію розсуду повинне бути чітко прописане в законі або ж послідовно випливати із нього; 2) розсуд повинен реалізовуватися відповідно до мети, з якою він був наданий; 3) розсуд пови нен застосовуватися у визначених законом межах. Відповідні умови потрібно детермінувати як умови належності розсуду. Підкреслено важливе значення оціночних понять в аспекті розвитку доктрини розсуду у сфері оподаткування. При цьому констатується, що у зазначеній сфері розсуд отримує своє обмежене застосування. Отже, як у Німеччині, так і в Україні розсуд у сфері оподаткування є можливим. При цьому відзначається, що в Німеччині розсуд у податково-правовій сфері суттєво обмежений.
30
ГЛІБІЩУК, Микола, and Зоряна БУРКОВСЬКА. "СИСТЕМА ОСВІТИ НА БУКОВИНІ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ (1919 – 1923)." Східноєвропейський історичний вісник, no. 21 (December 24, 2021): 110–18. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246910.
Full textAbstract:
Мета статті – проаналізувати перетворення системи освіти Буковини упродовж 1918–1923 рр., коли цей край був приєднаний до складу Королівства Румунії. Методологія дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах (аналіз, синтез, індукція, дедукція), а також застосуванні спеціально-історичних методів (порівняльно-історичний тощо). Наукова новизна дослідження полягає у тому, щоб проаналізувати зміни освітньої царини на Буковини в перші повоєнні роки (1918–1923). Адже це був надзвичайно важливий період, коли румунська влада, приєднавши ці території до складу своєї держави, намагалася трансформувати освітню систему Буковини на свій лад. Висновок. Підбиваючи підсумки, зазначимо, що система освітніх закладів на Буковині у перші роки після Великої війни 1914–1918 рр. зазнала суттєвих змін. Румунська влада намагалася за допомогою заходів у царині освіти, з одного боку, адаптувати ці інститути до власних, які існували у Королівстві Румунія до початку Першої світової війни. З іншого, такими діями заручитися лояльністю та якомога швидше інтегрувати різні національні спільноти краю. Однак цими діями нова владна адміністрація лише спричиняла негативне ставлення цих етнічних громад як до таких кроків, так і до румунської влади загалом. Однак ці заходи представників румунської владної адміністрації слід оцінювати не лише з точки зору внутрішньополітичного життя Короліства Румунії, але й розглядати у ширшому центрально-східноєвропейському тогочасному контексті.
31
Vysotskyi, O. Y. "Легітимаційні технології в міжнародних відносинах." Науково-теоретичний альманах "Грані" 20, no. 10 (October 23, 2017): 98–104. http://dx.doi.org/10.15421/1717138.
Full textAbstract:
Стаття ставить проблему можливості управління легітимністю на світовій арені через використання технологій легітимації як ефективних інструментів регулювання міжнародних відносин. Завдяки застосуванню технологічного підходу автору вдалося виокремити іпроаналізувати основні легітимаційні технології на світовій арені. Автор доводить, що головна мета легітимаційних технологій – це створення значущості відносин, влади, інститутів, правил, принципів, рішень, символів. Він визначає технології легітимації в міжнародних відносинах як процедури, прийоми, способи та процеси, спрямовані на найбільш оптимальну та ефективну реалізацію цілей і завдань суб’єкта міжнародної діяльності стосовно здобуття, укріплення та розширення своєї влади на міжнародній арені. Автор обґрунтовує думку, що найбільш ефективними та перспективними в глобальному світі є легітимаційні технології союзницького зв’язування. Вони здійснюються через механізм ініціювання союзно-договірних відносин та багатобічних структур у різноманітних сферах життя міжнародної спільноти у відповідь на наявні або уявні загрози. Такі технології та результати їх використання є надійним фундаментом для успішної реалізації будь-яких інших легітимаційних заходів на світовій арені.
32
Вовк, П. "Правова держава: вітчизняні наукові підходи до змісту поняття." Юридичний вісник, no. 1 (July 29, 2020): 19–23. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1531.
Full textAbstract:
Мета статті полягає в тому, щоб на основі філософії права, теорії права, норм законодавства узагальнити вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». У статті проаналізовано вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». Установлено відсутність єдиного наукового змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуючу модернізацію цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави. Визначено правову державу як управлінсько-правову форму організації та діяльності публічних органів влади й суспільства, цінністю якої є людина, її життя, здоров'я, честь, гідність недоторканність та інші права і свободи, що забезпечуються через взаємопов'язану діяльність усіх гілок влади на засадах верховенства права. Наголошено, що сучасний зміст поняття «правова держава» повинен включати не лише чинні засади функціонування органів влади, а й прогресивні напрями розвитку суспільних відносин зі справедливим, правовим і гуманним суспільним ладом у державі. З'ясовано, що в конструкції сучасної правової держави має бути відображено таке: а) сучасна концепція правової держави може бути лише системою принципів (ознак), інститутів, що висловлюють демократичну ідею народного суверенітету; б) суверенітет народу означає, що лише народ - єдине джерело всієї влади; лише він має невідчужуване право визначати та змінювати форми державно-правового життя. З'ясовано, що Україна лише формальними ознаками характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів. Тому можна говорити лише про певні загальні риси правової держави в умовах сучасної України, адже не завжди реальне становище українських громадян відповідає тому, що затверджено законами та підзакон-ними актами. Зроблено висновок, що вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава» об'єднує відсутність єдиного змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуюча модернізація цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави.
33
Панфілов, О. Є., and А. Л. Калімбет. "АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2 (August 31, 2021): 79–83. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.878.
Full textAbstract:
Панфілов О. Є., Калімбет А. Л. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України: характеристика поняття та змісту. - Стаття.
У статті досліджено поняття і сутність адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України, виокремлено та проаналізовано його складові частини
з урахуванням сучасних правових реалій. Встановлено, що адміністративно-правовий статус являє собою сукупність конкретно визначених суб’єктивних прав і обов’язків, які закріплюються за відповідним суб’єктом визначеними нормативно-правовими актами та гарантовані державою.
Виокремлено структуру адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України шляхом детермінування таких елементів, як: 1) нормативно-правова основа; 2) принципи функціонування; 3) мета та завдання; 4) компетенція; 5) порядок формування; 6) порядок ухвалення рішень.
Визначено, що нормативну основу діяльності Кабінету Міністрів України становлять акти загального характеру, які встановлюють основні положення про органи виконавчої влади, і акти спеціального характеру, які конкретизують усі важливі аспекти діяльності Кабінету Міністрів України.
Доведено, що метою функціонування Кабінету Міністрів України як суб’єкта публічної адміністрації виділено забезпечення публічних інтересів, а також здійснення належного публічного адміністрування в тих сферах суспільних відносин, у межах яких його наділено повноваженнями. Завдання як елемент адміністративно-правого статусу спрямовано на конкретизацію мети та відображено на нормативному рівні.
Встановлено, що компетенція Кабінету Міністрів України складається з таких трьох елементів, як: повноваження, предмет відання, функції. Визначено, що повноваження є сукупністю прав та обов’язків, якими наділено вищий орган виконавчої влади. Як предмет відання визначаються сфери суспільних відносин, у межах яких можуть бути реалізовані закріплені за Кабінетом Міністрів України повноваження.
Виділено, що функції як структурний елемент компетенції Кабінету Міністрів України можна поділити на соціально орієнтовані та внутрішньо орієнтовані. Визначено, що через соціально орієнтовані функції Кабінету Міністрів України функції виявляється основний сенс і зміст публічного адміністрування, реалізується його призначення щодо виконання своїх обов’язків перед суспільством. Визначено, що внутрішньо орієнтовані функції Кабінету Міністрів України спрямовані всередину вищого органу виконавчої влади і здійснюються для забезпечення умов нормального функціонування цього органу, його належної самоорганізації та самозбереження.
34
Давидюк, Руслана, Андрій Жив’юк, and Володимир Старжець. "ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ: КОМУНІСТИЧНІ ВИКЛИКИ І НАЦІОНАЛІСТИЧНІ ВІДПОВІДІ (1944–1953 рр.)." Problems of humanities. History, no. 7/49 (July 20, 2021): 54–71. http://dx.doi.org/10.24919/2312-2595.7/49.234429.
Full textAbstract:
Анотація. Мета дослідження – проаналізувати становище освітян західноукраїнського регіону у контексті боротьби радянської влади і українського підпілля у повоєнний період, довести що саме вчительство опинилося на вістрі цього збройного та ідеологічного протистояння. Методологія дослідження ґрунтується на принципах науковості, системності, історизму, верифікації. У ході дослідження використовувались проблемно-історичний, пошуковий методи, а також методи мікроісторії та локальної історії. Наукова новизна статті полягає у вивченні особливостей життя і праці вчительства у повоєнний період крізь призму ідеологічного протиборства і збройного протистояння радянської влади і націоналістичного підпілля. Висновки. У науковій статті на основі розсекречених архівів спецслужб показано трагедію західноукраїнського вчительства, яке опинилося в епіцентрі двобою між радянською владою і українським повстанським рухом за вплив на освітній простір регіону. Стверджено, що сталінський режим, прагнучи уніфікувати освітнє життя у західних областях УРСР, вимагаючи прищеплювати комуністичний світогляд у школі, використовував для цього різноманітні механізми – від пропаганди до терору. Нав’язування атеїзму, культу російської мови і літератури, створення піонерських та комсомольських організацій викликало опір з боку українського підпілля. Складна ідеологічна атмосфери в регіоні впливала на життя і діяльність педагогів, які потерпали не лише від важких матеріально-побутових умов, але й опинилися в епіцентрі безкомпромісної боротьби двох сил. Такий двосторонній тиск на вчителів спричинив переслідування як з боку радянської влади, так і українських повстанців, внаслідок чого багато освітян ставали жертвами цього протистояння, або намагалися залишити небезпечний регіон.
35
МАЛЯРЧУК, Олег, and Оксана КОГУТ. "СПІВПРАЦЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ З ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У 1988 – 2021 рр. (НА ПРИКЛАДІ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ)." Східноєвропейський історичний вісник, no. 21 (December 24, 2021): 198–207. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246915.
Full textAbstract:
Мета дослідження – в історичному контексті дослідити ефективність співпраці громадських організацій західного регіону України з органами місцевого самоврядування та державної влади (1988 – 2021) на прикладі унікальних за своєю потугою “Товариства Лева”, Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства (КНТ) “Рух”, Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ і процесів у їх розвитку та тісному зв’язку із системою відповідних суспільних відносин; історичні факти аналізуються на фоні політичних процесів, що передбачає застосування методу порівняльного аналізу, завдяки якому з’ясовано сутність багатьох знакових для української суспільно-політичної думки подій. Наукова новизна: окреслено проблеми, з якими зустрічаються громадські організації та органи місцевого самоврядування й державної влади; узагальнено здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах; вироблено програму дій між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування і державної влади. Висновки. На сьогоднішній день в Україні створено й апробовано, але не впроваджено на загальнодержавному рівні, ефективний механізм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування й державної влади. Функцію підтримки громадянського суспільства можуть і повинні брати на себе як громадські організації, так і органи місцевого самоврядування та державної влади. На жаль, вони мають одні до одних ще багато упереджень. Творці “Просвіти” (матері українських товариств) глибоко усвідомлювали потребу творення нації та її самоутвердження в умовах іноземної окупації. Оцінюючи здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах, необхідно акцентувати увагу на справі збереження генетичної пам’яті народу. Після проголошення незалежності України постало завдання формування громадянського суспільства, відродження і розвитку духовності українського народу. “Товариство Лева”, Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство “Рух”, Івано-Франківське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка та інші виробили програму дій: впровадження у суспільну свідомість розуміння необхідності самоорганізації громад, активної громадянської позиції, пріоритету традиційних українських національних цінностей; підтримка української мови, історії, культури, церкви, християнської моралі; сприяння формуванню всебічно розвиненої високоосвіченої, національно свідомої, соціально активної особистості.
36
АБАКУМОВА, Вікторія. "ОНОВЛЕННЯ РЕПЕРТУАРУ УКРАЇНСЬКИХ КІНОСТУДІЙ В УМОВАХ ПРОЦЕСУ ПЕРЕБУДОВИ." Східноєвропейський історичний вісник, no. 18 (March 30, 2021): 199–209. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.18.226504.
Full textAbstract:
Анотація. Мета дослідження. Показано, що діяльність українських кіностудій у період процесу Перебудови 1985 – 1991 рр. є важливою сторінкою історії культурного життя та суспільно-політичного процесу України. Аналізується процес оновлення репертуару українських кіностудій в умовах Перебудови. Важливим в цьому контексті стало дослідження чинників, що сприяли тематичному оновленню кінострічок. Методологія дослідження. В основі методології дослідження лежать принципи історизму, об'єктивності та наукової спроможності. У статті проаналізовано стан наукової розробленості проблеми у вітчизняній історіографії. Визначено основні концептуальні підходи до вивчення проблеми. Наукова новизна полягає у розкритті тематичних особливостей репертуару українських кінострічок в період системних змін 1985 – 1991 рр. за архівними матеріалами. Представлена наукова робота має наукову новизну в контексті української історіографії. Висновки. З’ясовано чинники оновлення репертуарного портфелю: по-перше, нова тематики була визначена новими тематичними планами т. зв. державного замовлення, які зазнали корінних змін в результаті реформаторського курсу влади. По-друге, вивільнення від цензури зумовлювало еволюцію суспільного погляду стосовно минулого; підштовхувало митців до перетворення власних творів на інструмент політичного протистояння народної опозиції владі. Заради підтримки курсу влади з’явилися кінотвори антиалкогольної тематики. Тематичними планами державного замовлення передбачалося створення фільмів на тему, що націлювала митців на актуалізацію українських національних мотивів. Ця робота йшла паралельна зі заохоченням митців до запровадження української мови до творів вербальних видів мистецтва. Завдяки цьому підвищився інтерес митців державних кіностудій ігрового кіно до української літератури й драматургічної класики. Це розмаїтило вітчизняний доробок кінематографічних творів історичного жанру. Тема історичного минулого українського народу посіла провідне місце в репертуарі українських кіностудій. Після чорнобильської аварії екологічна тема однією з перших отримала незаангажоване художнє висвітлення. До тем, що не могли повноцінно втілитися в доперебудовний час, належали фільми з релігійної тематики.
37
Кучеренко, І. Г. "ФОРМИ ТА МЕТОДИ КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 192–203. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.23.
Full textAbstract:
Мета статті полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства, що регулює контрольно-наглядову діяльність у сфері публічних закупівель в Україні, позиції практиків та вчених адміністративного права визначити та проаналізувати форми та методи вказаної діяльності у визначеній сфері. У статті аналізується чинне законодавство України та погляди науковців-адміністративістів щодо визначення поняття, класифікації форм та методів контрольно-наглядової діяльності у сфері публічних закупівель. В адміністративно-правовій науці існує два підходи до розуміння категорії «адміністративно-правова форма» які використовуються при характеристиці діяльності у сфері виконавчої влади. Відповідно до широкого підходу, зовні виражені дії (форма) притаманні не тільки органу виконавчої влади (суб’єкту державного управління), а й іншим суб’єктам адміністративного права – громадянам, громадським об’єднанням тощо, представники вузького підходу вважають, що адміністративно-правова форма характерна лише для діяльності органів виконавчої влади. Автором доводиться, що широкий підхід до трактуван- ня «адміністративно-правової форми» є виправданим, адже адміністра- тивна наука вже давно почала відходити від «радянського» ставлення до адміністративної діяльності, як суто діяльності органів виконавчої влади з використанням своїх владних повноважень. Рух в сторону сервіс- ності та більш широкого залучення громадського сектору для прозорої та ефективної діяльності різних суб’єктів адміністративної діяльності взагалі та суб’єктів контрольно-наглядової діяльності – зокрема, обумо- вило обрання вказаного вектору. Визначається, що особливістю вчинення юридично значущих дій суб’єктами контрольно-наглядової діяльності у сфері публічних закупівель є те, що вони в основному вчиняються за допомогою електронної платформи «ProZorro» та інших інформаційних ресурсів. В свою чергу методами контрольно-наглядової діяльності у вказаній сфері є сукупність конкретних процедурно-процесуальних дій (позитивного та примусового характеру), які використовуються на всіх стадія публічної закупівлі та передують закріпленню результатів діяльності контролюючих суб’єктів.
38
Мамедова, Е. "КАТЕГОРІАЛЬНІ ТА ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ КІБЕРБЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2022): 272–81. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2293.
Full textAbstract:
У науковій статті розглянуто правові, політичні, історичні передумови необхідності активізації процесів кібербезбпеки держави,взаємодії між державними інформаційними ресурсами. Визначено, що у процесуальних формах кібербезпека містить широкий спектр політичних і технічних практик, від оборонних і захисних до наступальних і підривних. Також визначено що кібербезпека являє собою, не тільки засіб захисту суспільства і його основних інформаційних інфраструктур, але також спосіб проведення національної й міжнародної політики за допомогою інформаційно-технологічних засобів. Розглянуто нормативні акти інших держав та України, щодо становлення кібербезпеки що визначають засади електронної взаємодії між державними інформаційними ресурсами. Виявлено проблемні аспекти котрі вливають на дослідження державної політики кібербезпеки в нашій країні. Визначено ознаки державної політики у сфері кібербезпеки: за змістом це дії системи органів державної влади, що дозволяє державі досягнути певної мети в галузі кібербезпеки; мета її – створення та забезпечення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави; завдання: формування системи дієвої кібероборони; ефективної протидії розвідувально-підривній діяльності у кіберпросторі та кібертероризму; посилення спроможності у протидії кіберзлочинності; реалізується через правові, організаційні, економічні, адміністративні методи впливу та здійснення комплексу інформаційно-технічних заходів. Запропоновано авторське поняття державної політики у сфері кібербезпеки як правової категорії, а саме як системи правових, організаційних, економічних, інформаційно-технічних заходів, що реалізуються органами державної влади у взаємодії з громадянським суспільством з метою створення та забезпечення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави. Запропоновано зміни до Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України».
39
Хмелюк, Віта Степанівна. "МОДЕРНІЗАЦІЯ МОДЕЛІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В МІНІСТЕРСТВІ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ." Public management 28, no. 3 (April 12, 2022): 90–95. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2021-3(28)-13.
Full textAbstract:
Мета роботи. Публічно-управлінський прогрес суспільства потребує змін, пов’язаних із формуванням нової якості структури та функцій суспільних відносин. Модернізація включає у себе глобальні процеси, що відбуваються в усіх сферах життєдіяльності суспільства, які визначають його рівень готовності та здатності до еволюції. Метою дослідження є роз- криття механізмів модернізації моделі публічного управління Міністерства освіти і науки України. Методологія. Щоб досягнути мети дослідження, в роботі послідовно застосовуються три основні методологічні прийоми: неоінституціональний підхід, структурно-функціональний аналіз і системний підхід. Використання неоінституціонального підходу дозволяє дійти висновку, що в українському суспільстві наявні інституційні передумови для модернізації моделі публічного управління на основі теорії суспільного вибору. Модернізаційний розвиток інститутів при цьому представлено як свідомий вибір акторів змін в управлінській сфері. Завдяки структурно-функціональному аналізу стає можливим виокремлення складників публічного управління та їх функціональної спрямованості. Модернізація моделі публічного управління центрального органу виконавчої влади стосується не стільки існування деяких можливостей перетворення, скільки якості отримуваних освітніх послуг, тобто характеру функціонування певних інститутів, органів і структур. Використання системного підходу дозволяє розглянути два комплекси модернізаційних змін: у МОН як цілісну сукупність публічно-управлінських процесів, і в КМУ, який спрямовує та координує діяльність МОН. Наукова новизна. Дослідження характеризується двома основними положеннями науково-дослідницької новизни: з’ясовано інституційні передумови модернізації моделі публічного управління центральних органів виконавчої влади, а також окреслено публічно-управлінську модель ефективного функціонування МОН України. Висновки. Модернізація моделі публічного управління МОН уможливлюється у разі врахування опти- мізації інституційного та функціонального складників, а також завдяки вдосконаленню характеру функціонування Міністерства.
40
Майстренко, Катерина Миколаївна. "КОМУНІКАЦІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ." Public management 29, no. 1 (May 24, 2022): 93–98. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-13.
Full textAbstract:
У статті виявлено, що комунікації у системі публічного управління є офіційним, юридично цілеспрямованим регламентованим рухом індивідуальних суб’єктів управління до соціальної спільності із збереженням за цими суб’єктами певної автономності, самостійності, самодіяльності, індивідуальності. Наголошего на тому, що комунікативний процес відіграє важливу роль у публічному управлінні незалежно від того, про яку форму комунікації йдеться. З’ясовано, що комунікаційний процес у публічному управлінні включає такі елементи: установи публічного управління та громадяни, повідомлення, канали комунікації, інформаційні бар’єри, зворотний зв’язок. Досліджено, що зовнішня комунікація в публічному управлінні націлена на справляння впливу на громадянське суспільство або отримання рекомендацій чи узгодження позицій із представниками суспільства, внутрішня комунікація пронизує всю систему публічного управління зсередини і є основною рушійною силою у сфері прийняття управлінських рішень. Мета роботи. Метою статті є здійснення теоретичного обґрунтування головних складових процесу комунікації в публічному управлінні та комплексний аналіз функцій та видів комунікації в системі публічного управління. Методологія. У запропонованій статті проаналізовані особливості комунікації в публічному управлінні. Визначено, що комунікація являє собою обмін інформацією між двома суб’єктами комунікативної взаємодії. Наголошено на тому, що для органів публічного управління надзвичайно важливою складовою комунікативної діяльності є зворотний зв’язок та перехід від одностороннього інформування громадян про дії влади до двосторонньої комунікації «громадянське суспільство – публічний орган – громадянське суспільство». Наукова новизна. Доведено, що комунікації повинні: забезпечувати ефективний обмін інформацією між суб’єктами та об’єктами управління; удосконалювати відносини між суб’єктами комунікації різних рівнів у процесі обміну інформацією; створювати інформаційні канали для обміну інформацією між окремими співробітниками та групами; налагоджувати та раціоналізувати інформаційні потоки. Висновки. Наголошено на тому, що використання системи комунікацій у публічному управлінні є важливою складовою процесу підготовки та прийняття управлінських рішень. Підкреслено, що існують різні канали, якими здійснюється комунікація в системі публічного управління, і досить важко визначити, який з них є найважливішим і необхідним. Безумовно, офіційні засоби для комунікації в публічних організаціях, несуть більше конкретики та перевірених даних, ніж неофіційні. Виявлено, що комунікація не може існувати у відриві від держави і суспільства, а суспільство не може розвиватися без грамотно налагодженої комунікації. Однак без взаємної довіри, зворотного зв’язку та своєчасної інформації, комунікація публічних інститутів та суспільства не буде ефектив- ною та продуктивною. Визначено, що у зв’язку з цим керівники публічних організацій та управлінці різного рівня, повинні шукати шляхи, підходи вдосконалення комунікації, встановлення нефор- мальних, більш оперативних каналів передачі, нарощувати власний потенціал через спілкування з підлеглими, іншими керівниками, постійного навчання та особистісного зростання.
41
Крилов, Д. В. "Концептуальні засади вдосконалення адміністративно-правового регулювання публічно-сервісної діяльності державної податкової служби України." Актуальні проблеми держави і права, no. 84 (February 6, 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i84.147.
Full textAbstract:
У статті, на основі аналізу наукових поглядів вчених, норм чинного законодавства України, визначено та охарактеризовано концептуальні засади вдосконалення адміністративно-правового регулювання публічно-сервісної діяльності Державної податкової служби України. Обґрунтовано доцільність розробки двох нормативно-правових актів, зокрема: «Концепції розвитку Державної податкової служби України на 2020-2025 роки» та «Програми покращення публічно-сервісної діяльності Державної податкової служби України». Наголошено, що серед основних пріоритетів реформування системи органів, що реалізують державну податкову політику є стимулювання добровільної сплати податків, розвиток податкових сервісів. З’ясовано, що «Концепції розвитку Державної податкової служби України на 2020-2025 роки» повинна бути спрямована на те, щоб забезпечити сталий розвиток новоствореного органу державної влади. В ній мають бути визначені мета, завдання, а також найбільш пріоритетні напрямки розвитку даного відомства. Крім того, обов’язково повинно бути окреслено коло інструментів та засобів, за допомогою яких дані цілі можуть бути досягнуті. Визначено, що «Програма покращення публічно-сервісної діяльності Державної податкової служби України» представляє собою своєрідний план дій, які має вчинити законодавець на шляху вдосконалення публічно-сервісної діяльності Державної податкової служби України. Обов’язковими моментами, які мають бути враховані в окресленому нормативно-правовому, це напрямки покращення: кадрового, матеріально-технічного, фінансового, інформаційного забезпечення діяльності Державної податкової служби України. Окрема увага має бути присвячена протидії корупції в податкових органах. Зроблено висновок, що Концепція розвитку Державної податкової служби України повинна бути спрямована на те, щоб забезпечити сталий розвиток новоствореного органу державної влади. В ній мають бути визначені мета, завдання, а також найбільш пріоритетні напрямки розвитку даного відомства. Крім того, обов’язково повинно бути окреслено коло інструментів та засобів, за допомогою яких дані цілі можуть бути досягнуті.
42
Терехова, О. Ю. "ПОНЯТТЯ Й ЕЛЕМЕНТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРУЖНИХ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(26) (November 28, 2019): 181–85. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(26).35.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню поняття й елементів адміністративно-правового статусу окружних адміністративних судів в Україні. Розглянуто поняття «правовий статус», зокрема як багатоаспектну категорію, яка дозволяє розкрити особливості суб’єкта правовідносин, а порівняно з правовим статусом інших учасників відносин – виявити наявні недоліки та сформулювати напрямки їх усунення. Розкрито доктринальні підходи до розуміння правового статусу суду. Наголошено на доцільності виділяти базовий, спеціальний і конкретний правовий статус окружних адміністративних судів. Наведено виділені у науковій доктрині ознаки правового статусу адміністративних судів. З метою визначення змісту адміністративно-правового статусу окружних адміністративних судів в Україні розглянуто зміст понять «адміністративно-правовий статус суб’єкта адміністративного права», «адміністративно-правовий статус державних і муніципальних органів», «адміністративно-правовий статус органів судової влади», «адміністративно-правовий статус адміністративних судів» і відповідно існуючі підходи до розуміння їх структурних елементів. Виділено класифікацію елементів адміністративно-правового статусу на цільовий, організаційно-структурний, компетенційний блоки, а також на основні та додаткові тощо. З’ясовано відсутність єдності серед науковців у підходах до визначення змісту адміністративно-правового статусу. Розкрито сутність компетенції як прояву адміністративної правосуб’єктності органу влади, організаційної структури – обов’язкової ознаки органу державної влади, юридичної відповідальності та юридичних гарантій віднесення яких до елементів адміністративно-правового статусу є дискусійним. Встановлено, що мета, завдання, функції, компетенція, організаційна структура, юридичні гарантії і юридична відповідальність окружного адміністративного суду в Україні є складниками його адміністративно-правового статусу, що закріплені на законодавчому рівні та в сукупності визначають правове становище зазначеного суду серед суб’єктів адміністративних правовідносин.
43
Танська, Людмила Вацлавівна. "КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕДІАКУЛЬТУРИ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ." Питання культурології, no. 37 (May 28, 2021): 200–209. http://dx.doi.org/10.31866/2410-1311.37.2021.236022.
Full textAbstract:
Мета статті — визначити культурологічні виміри проблеми функціювання медіакультури як політичної реальності на пострадянському просторі в контексті глобалізаційних процесів. Методологію дослідження становлять теоретико- інтерпретаційні настанови культуротворення щодо визначення специфіки презентації пострадянського простору сучасної культури (холізм як домінанта системи; антихолізм як визначення особистісного статусу медіапродукту). Наукова новизна полягає у розкритті особливостей категорії «політична культура» на пострадянському просторі як цілісності медіапродукту. Висновки. Визначено, що медіакультуру як політичний простір пов’язують з технологічними ознаками самоздійснення процесів, які визначаються владними перетвореннями (досягнення влади, отримання влади, втрата влади), вона також характеризує культуру загалом, є локусом політики. Медіакультура як інтенція владного дискурсу є владою слова, образу, автентичних імперативів поведінки, діяльності, стану. Політика і медіакультура утворюють одне ціле, яке потребує специфікації комунікативного простору. Доведено, що модернізм трансформаційної політики пострадянського простору призводить до його радикалізації, а простір медіа стає орієнтованим на картинки-етикетки іміджів політиків. Ідея екстраполяції західних технологій політичного процесу, як і моделей прискореного розвитку економіки хоча й виглядає спокусою, однак є моделлю архаїзації пострадянського простору. Транзитологія як теорія, що обслуговує транзит культурних та економічних, технологічних цінностей в Україні, лише маркує стан уподібнення західним іміджам і реаліям, які не приносять реальної користі. Цей транзит здається ідеалом, який описується в рубриках сучасного маркетинг-міксу політичних реляцій, зокрема у вимірі моделей трансформації політичних систем незалежних країн. Втім, справжню публічну легітимність він може отримати лише в просторі медіакультури.
44
Червінська, Леся. "ПОДІЄВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ ЯК ЕЛЕМЕНТ ФОРМУВАННЯ ІМІДЖУ ТЕРИТОРІЙ." УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА : МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, ШЛЯХИ РОЗВИТКУ (НАПРЯМ: МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО), no. 37 (October 11, 2021): 115–21. http://dx.doi.org/10.35619/ucpm.vi37.449.
Full textAbstract:
Доведено, що головна мета формування іміджу території зводиться до того, що таким чином створюється позитивний образ території, гарантується його суспільне визнання. Розглянуто основі завдання формування позитивного іміджу територій та наведено основні функції, які виконує імідж територіальної одиниці. Охарактеризовано структуру та етапи формування іміджу території. Виділено фактори, що забезпечують підтримку місцевого економічного розвитку і залучення інвестицій при проведенні іміджевих заходів. Охарактеризовано класифікацію івент-заходів за принципом цільової аудиторії або орієнтації на об’єкт впливу. Запропоновано Міністерству культури та інформаційної політики, а також у подальшому місцевим органам влади та територіальним інституціям, що діють у сфері культури, напрями формування позитивного іміджу територій шляхом використання подієвого менеджменту.
45
Ліхтей, Ігор Михайлович. "«…DE CONSENSUS NOBILIUM ET CIVIUM»1: УТВЕРДЖЕННЯ ВЛАДИ МОРАВСЬКОГО МАРКГРАФА ПРШЕМИСЛА В АВСТРІЙСЬКОМУ ГЕРЦОГСТВІ У 1251–1252 РОКАХ." Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти, no. 7 (June 3, 2021): 142–63. http://dx.doi.org/10.31866/2616-745x.7.2021.233316.
Full textAbstract:
Мета наукової студії – простежити процес утвердження влади чеського королевича Пршемисла в Австрійському герцогстві у 1251–1252 рр. Методологічною основою роботи є принципи історизму, об’єктивності й наукової достовірності. Використано історико-системний та порівняльно-історичний методи. Важливе значення має також методика аналізу джерел. Ідеться про документи чеського дипломатарію, а також наративні матеріали (аннали й хроніки), які було написано у Празі та в окремих регіонах Священної Римської імперії. Заслуговують на увагу і дані Галицько-Волинського літопису. У процесі проведеного дослідження відзначається, що чеський король Вацлав І проявляв до володінь Бабенбергів, що об’єднували Австрійське та Штирійське герцогства, неабиякий інтерес. Першу спробу поширити свій вплив на ці землі він здійснив, одруживши у травні 1246 р. старшого сина Владислава з племінницею тодішнього герцога Фрідріха ІІ Бабенберга – Гертрудою. Однак невдовзі Фрідріх ІІ Бабенебрг загинув, а Владислав помер. Через відсутність прямих спадкоємців Австрія та Штирія стали об’єктом вторгнень із боку Угорщини та Баварії, що завдавало значних збитків населенню герцогств. Свої претензії на ці території висував і німецький імператор Фрідріх ІІ Штауфен. Однак восени 1251 р. у Празі відбулися перемовини Вацлава І із представниками австрійського нобілітету, які запропонували йому перебрати владу в герцогстві. Він відрядив у Подунав’я свого другого сина – моравського маркграфа Пршемисла. Закцентовано увагу на тому, що Пршемисла було обрано герцогом зі згоди австрійської знаті й містян. До Австрії його супроводжувала чеська шляхта, тобто він прибув сюди не як бідний найманець, а як син і спадкоємець авторитетного володаря. Відтак Пршемисл одружився із сестрою Фрідріха ІІ Бабаенберга – Маргаретою. Цей шлюб було укладено з політичного розрахунку, та він забезпечив Пршемислові права на спадщину Бабенбергів. Щоправда, утвердження влади Пршемисла у Штирії на той момент залишалося відкритим.
46
Корнієнко, М. В. "ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ЯК ДЖЕРЕЛО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА." Знання європейського права, no. 1 (September 21, 2020): 64–67. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.50.
Full textAbstract:
Актуальність статті зумовлена упровадженням західних правових цінностей та відходом від превалюючого становища нормативістського розуміння права, особливою значимістю верховенства права в західній правовій культурі. Відзначається, що в межах пострадянського простору принципи права не розглядалися як джерело права; їм відводилась свого роду ідеологічна роль, вони займають другорядну роль у порівнянні з нормативно-правовими приписами.
Акцентується увага на імпліцитному характері принципу верховенства права, що охоплює собою низку вимог, які можуть розглядатися як окремі принципи, до того ж зміст цього принципу перманентно розкривається через практику Європейського суду з прав людини, через тлумачення mutatis mutandis.
Значна увага зосереджується на трьох складових частинах обмеження людських прав, що дає можливість встановити недостатність закону для такого обмеження та пріоритет принципів права над нормативно-правовими приписами. Окрім припису нормативно-правового акта, для обмеження людських прав має бути наявна легітимна мета. З'ясувавши наявність правової підстави для обмеження людських прав та визнавши наявність легітимної мети, Європейський суд із прав людини визначає пропорційність вжитих органами публічної влади заходів. Принцип пропорційності вимагає з'ясувати, чи не порушується сутність права через вжиті державою заходи з його обмеження, при цьому досягнуті цілі мають відповідати використаним засобам.
Робиться висновок, що принцип верховенства права є складним феноменом, що включає в себе низку вимог до учасників правових відносин, у першу чергу - до органів публічної влади, що і зумовлює його важливість для суб'єктів адміністративних правових відносин. Необхідність для органів державного управління керуватися принципом верховенства права, в тому числі й за відсутності окремих законодавчих приписів (або у випадку колізії між юридичними нормами), і надає досліджуваному явищу властивості джерел права, зумовлює потребу розгляду принципу верховенства права як джерела, зокрема, адміністративного права.
47
Олейников, Сергій. "ПРАВОВІ ОБМЕЖУВАЛЬНІ ІМПЕРАТИВИ ДЛЯ ВЛАДИ: ВИДИ ТА СКЛАД." ГРААЛЬ НАУКИ, no. 5 (June 13, 2021): 60–67. http://dx.doi.org/10.36074/grail-of-science.04.06.2021.011.
Full textAbstract:
Аналізується публічно-правовий вираз, інституційне оформлення та юридичні управлінські можливості влади, як правової організації. Ця ознака є істотною для моделі публічної влади, надає її атрибутам юридично-обмежувального сенсу. В соціальних комунікаціях влада відбиває особливості її нормативно-правової організації та функціонування. Вона впорядковує соціальні системи, підкоряючи суб’єктів меті збереження правового порядку, спирається на легітимні заходи примусу, прагнучі виконання суб’єктами алгоритму правомірної поведінки. Інститути сучасної влади функціонують в правовому режимі, що визначений «позитивними» та «негативними» обов’язками держави. Сучасні демократії конституційно визначають кордони їх повноважень. Правові обмеження влади в сукупності складають системне утворення, єдність елементів, визначених поняттями «принципи організації і роботи інститутів влади», «методи правового обмеження влади», «механізм» та «правовий режим обмеження державної влади». Серед обмежувальних владу чинників згадуються поля саморегуляції – сфери приватного життя та вільної діяльності інститутів громадянського суспільства.
48
Vasiutynskyi, Vadym. "Український ціннісний контекст визначення винуватців корупції." Проблеми політичної психології 24 (December 30, 2021): 47–61. http://dx.doi.org/10.33120/popp-vol24-year2021-64.
Full textAbstract:
Актуальність. Психологічні дослідження корупції зосереджуються на її особистісних та міжособових аспектах. Менше досліджено ціннісну природу корупції як суспільного явища. Завданням психології має бути встановлення відповідних соціально-психологічних залежностей.
Мета дослідження полягає у висвітленні та інтерпретації результатів широкомасштабного психосемантичного вивчення ціннісних аспектів пошуку винуватців корупції.
Методологія. Дослідження проведено в межах психосемантичного моніторингу масової політичної свідомості. За методом «лице-в-лице» опитано 1199 респондентів за всеукраїнською вибіркою (за винятком окупованих Криму та частини Донбасу). Запитання про ймовірних винуватців корупції було корельовано з 52 висловами з приводу різних обставин громадсько-політичного та особистого життя респондентів. Застосовано факторний та порівняльний аналіз.
Результати. Респонденти, які обстоюють проукраїнські цінності, активніше звинувачували громадян України, ніж владу Зеленського або владу Порошенка. Навпаки, проросійські особи більш схильні покладати провину на владу Порошенка, ніж на владу Зеленського або громадян України. Вони також винуватили колишні українські влади або уникали відповідати про винуватців.
Реформаторськи налаштовані респонденти сильніше звинувачували громадян України, ніж владу Зеленського або владу Порошенка. Натомість ті, хто перебуває на антиреформаторських позиціях, приписували більшу провину всім українським владам, ніж громадянам України.
Носії протестних настроїв виразніше наділяли провиною владу Зеленського, ніж громадян України.
Інтернальні респонденти активніше звинувачували владу Порошенка, ніж владу Зеленського або громадян України. Звинувачення з боку екстернальних осіб мали обернений порядок.
Висновки. Ціннісний контекст пошуку винуватців корупції в Україні зумовлено поділом за проукраїнськими і проросійськими цінностями, реформаторськими і антиреформаторськими поставами, рівнем протестних настроїв, локусом контролю поведінки. Прихильність респондентів до певних світоглядних цінностей зумовлює спрямування їхніх оцінок суб’єктів громадсько-політичного життя. Істотним чинником таких оцінок є владно-олігархічний контекст. Простежуються намагання респондентів, що мають вигляд захисних самовиправдань, протиставити себе та загалом пересічних громадян іншим суб’єктам імовірної корупції.
Перспективи досліджень можуть полягати у визначенні причин надмірного зосередження громадян на ціннісних упередженнях та розробці засобів спонукання їх до більш конструктивних способів розв’язання проблем корупції.
49
Гуренко, М. А. "Гарантії прав та законних інтересів сторін інвестиційного договору за участі органів державної влади та органів місцевого самоврядування." Актуальні проблеми держави і права, no. 89 (April 28, 2021): 8–14. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3183.
Full textAbstract:
У даній статті досліджуються напрями та мета інвестиційної політики держави, засоби і механізми реалізації інвестиційної політики держави, зокрема державна підтримка, яка включає в себе систему різних форм прояву, зокрема таких як гарантії прав та законних інтересів інвесторів у контексті Господарського кодексу України, Закону України «Про інвестиційну діяльність». Водночас було розглянуто ряд ризиків, які можуть виникнути під час реалізації інвестиційних договорів за участі органів державної влади та органів місцевого самоврядування, таких як договори, що укладаються в рамках державно-приватного партнерства, що пояснює необхідність в існуванні різного роду гарантій прав та законних інтересів сторін таких договорів. Окрім цього, розглядаються особливості гарантій прав та законних інтересів сторін інвестиційних договорів за участі органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а саме розглянуто деякі особливості гарантій прав та законних інтересів сторін договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства, як договорів, що відносяться до ряду інвестиційних договорів за участі органів державної влади та органів місцевого самоврядування, зокрема гарантії, що передбачаються окремо для державних партнерів – сторін договору та гарантії, що передбачаються для приватних партнерів – сторін договору відповідно до Закону України «Про державно-приватне партнерство» та ряду інших нормативно-правових актів України. У результаті дослідження також було проаналізовано різницю між гарантіями від змін у законодавстві, які надаються приватному інвестору за угодою про розподіл продукції відповідно до Закону України «Про угоди про розподіл продукції» та гарантіями від змін у законодавстві, які надаються приватному партнеру під час реалізації договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства відповідно до Закону України «Про державно-приватне партнерство».
50
Кравцов, Максим Олександрович. "СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЗВЕРНЕНЬ ГРОМАДЯН ЯК КОНСТИТУЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ." Public management 28, no. 3 (April 12, 2022): 38–44. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2021-3(28)-5.
Full textAbstract:
Мета роботи. У статті розглянуто основні проблеми становлення інституту звернень громадян до органів державної влади в Україні як конституційного механізму реалізації прав та свобод людини і громадянина.Методологія. Застосовано інструментарій порівняльно-функціонального аналізу стану наукової бази та визначено зв’язок між розглядом звернень громадян органами державної влади і розвитком громадянського суспільства.Наукова новизна. Обґрунтовано, що для ефективного функціонування інституту звернень громадян необхідний певний рівень політичної і правової культури як власне громадян, так і чиновників. Охарактеризовано зарубіжний досвід у функціонуванні та безперервному розвитку громадянського суспільства, його відносин із владними структурами, їхнього демократичного контролю, а також нарощування суспільної інституційної спроможності.Визначено проблеми діяльності України щодо функціонування інституту звернень громадян до органів державної влади та обґрунтовано, що актуальність цього напряму досліджень у галузі публічного управління та адміністрування зумовлена потребою ефективного регулювання соціальних процесів, аби їх розвиток не набув некерованого характеру та своєю чергою не призвів до небажаних соціальних деформацій. Розглянуто понятійно-категоріальний апарат інституту звернень та наведено основні тлумачення терміна «звернення», доступні в науковій та методичній літературі.Надано власне визначення поняття «звернення» як способу, за допомогою якого громадяни в усній або письмовій формі ініціюють спілкування з державними органами або посадовими особами для того, аби задовольнити власні інтереси шляхом вирішення владою питань суспільного характеру завдяки реагуванню цих органів або посадових осіб на звернення.Висновки. Зроблено висновок, що розвиток інституту звернення громадян відбувається в рамках міжнародно-правового регулювання захисту прав людини і основних свобод та є конституційним механізмом захисту таких прав і свобод, а також механізмом зворотного зв’язку владно-суспільної взаємодії в процесах публічного врядування.