Academic literature on the topic 'Легальна влада'

У статті розглядаються природно-правові моделі легітимності державної влади. Досліджуються дві основні моделі легітимності державної влади: природно-правова модель і модель легітимності представників теорії юридичного позитивізму, детально проаналізовані концепції кожної з цих моделей. З'ясовано, що принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Як і багато інших тогочасних мислителів, він вважав, що держава прийшла на зміну природному станові, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей полишити цей стан і шляхом суспільного договору перейти до життя у громадянському суспільстві, державі. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди, тому державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону і не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Визначено, що висунення й обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої та свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо дають підстави вважати його одним із творців теорії правової держави. Доходимо висновку, що найповніше проблема легітимності державної влади була висвітлена основоположниками соціологічної школи права. Характерними ознаками концепції легітимності державної влади соціологічної школи права є ототожнення поняття «легітимність» і «легальність»: вважається, що будь-яка легальна влада автоматично є і легітимною; лише легальна, раціональна влада має легітимний характер; влада належить народу, який не лише формує, але і здійснює контроль за публічною владою, влада і народ виступають як єдине політичне ціле. Державна влада не є безумовною й абсолютною, тому, усвідомивши необхідність їй підкорятися, людина одночасно усвідомлює, що органи державної влади зобов'язані у процесі здійснення своїх функцій дотримуватися юридичних норм, які розмежовують інтереси влади й інтереси особи та суспільства.

У статті розглянуто окремі аспекти еволюції органі-зованої злочинності в Україні з 1960-х до 2000-х років. Відзначено поширення правового нігілізму серед широ-ких верств населення як формуючу ознаку історичних передумов та соціальної бази організованої злочинності в часи СРСР. Акцентовано увагу на формуванні єдиного конгломерату «криміналітет – економіка – політика», що досі виступає домінуючою формою організованої злочин-ності на пострадянському просторі. Приватний бізнес, сформований в умовах протистояння державній владі, легалізувався і визначив правила, за якими розвивається економіка. У цю сферу інтегрувалися політичні та госпо-дарські еліти СРСР, що капіталізували своє становище. Найбільш поширеними явищами організованої злочин-ності в Україні в 1990-х рр. визначено рекет, наркобізнес, викрадення автомобілів, торгівлю зброєю, викрадення людей для отримання викупу, незаконні фінансові опера-ції, економічну контрабанду тощо. Наголошено на широ-кому територіальному контролі та контролі над галузями економіки, які встановлювалися киміналітетом. Автор зазначає, що для структур організованої злочинності того періоду характерною була чітка ієрархічна побудова (від простих ієрархій типу «ватажок – виконавці» до склад-них структур мафіозного типу, які згодом інтегрувалися у легальні інститути – органи влади, промислово-фінан-сові групи тощо). Автор вказує на те, що у другій поло-вині 1990-х років органи державної влади, зокрема пра-воохоронні, значною мірою витіснили з кримінального середовища традиційний рекет, зайнявши його місце. Ос-новними сферами діяльності тоді були наркобізнес, бан-ківське шахрайство, торгівля зброєю, нелегальний екс-порт нафти та кольорових металів, контрабанда ядерних матеріалів та відходів. Автор доходить висновку, що роз-пад соціалістичної економіки, дезінтеграція СРСР, інсти-туційна неспроможність та криміналізація політикуму призвели до широкої криміналізації суспільного життя на початку 1990-х років. Вуличні банди консолідувалися у потужні кримінальні об’єднання, що почали усвідом-лювати свої не лише економічні, а й політичні інтереси. Їх представники зайняли місця в органах влади на місце-вому та на центральному рівнях, а отримані злочинним шляхом капітали трансформувалися у легальний бізнес.

Реформа місцевого самоврядування, започаткована в 2014 р., сьогодні все більше втрачає темпи реалізації, що зумовлено чинниками як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Одним із основних стримуючих чинників цієї реформи є недосконалість конституційно-правового регулювання відносин у сфері місцевого самоврядування. Це зумовлює необхідність більш глибокого аналізу процесів у сфері народовладдя та місцевого самоврядування, чинників і перешкод, які стримують їхній розвиток в Україні. Метою статті є дослідження сутності народовладдя і місцевого самоврядування та їх взаємозв’язку, аналіз стану конституційно-правового регулювання місцевого самоврядування в механізмі народовладдя та формулювання висновків, пропозицій і рекомендацій щодо усунення перешкод його подальшого розвитку та основних напрямів підвищення ефективності. Конституційні категорії “народовладдя”, “народний суверенітет”, “місцеве самоврядування” тісно взаємопов’язані. Їхнє співвідношення проявляється у тому, що місцеве самоврядування є однією з основних форм реалізації народного суверенітету. Місцеве самоврядування завдячує своїм існуванням установчій владі народу. Саме завдяки волі народу, яка виражена на виборах, влада місцевого само врядування стає легітимною. Місцеве самоврядування відіграє важливу роль у механізмі народовладдя, що зумовлено, перш за все, автономністю його органів стосовно системи органів державної влади, відсутністю ієрархічної підпорядкованості, наявністю окремого об’єкта управління – питання місцевого значення. Орга ни місцевого самоврядування, будучи відповідальними перед територіальними громадами, мають змогу провадити самостійну політику, відстоювати місцеві інтереси, діючи в межах Конституції та законів України, шляхом звернення до суду, стримувати органи державної влади від перевищення повноважень. Оцінюючи ефективність реалізації принципу народовладдя в Україні, змушені констатувати, що сьогодні воля народу позбавлена легальних способів прояву, окрім виборів. Парламент уже тривалий час ігнорує запровадження конкретних механізмів дієвості народовладдя, народ не має можливості приймати рішення на всеукраїнському та місцевих референдумах. Сучасний стан суспільного розвитку обумовлює необхідність кардинального оновлення конституційно-правової основи механізму народовладдя. Слід забезпечити можливість реалізації права народу на волевиявлення у найважливіших питаннях, а саме: а) визначати і змінювати конституційний лад в Україні, зокрема, місце і роль місцевого самоврядування; б) обмежувати публічну владу правом; в) протидіяти узурпації, захопленню державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями; г) вимагати реалізації прав і свобод людини (права громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах); ґ) протидіяти скасуванню чи обмеженню права здійснення місцевого самоврядування, яке визнається та гарантується в Україні; д) володіти, користуватися та розпоряджатися об’єктами права власності народу; е) контролювати органи публічної влади та їх посадових осіб.

У статті розкривається становище язичників у Пізній Римській імперії на час написання промови Лібанія «Про храми». Адресатом промови виступає імператор Феодосій І, який на початку правління відносився до язичників достатньо помірковано. На основі промови й інших джерел автор статті з’ясовує межі дозволеного для цієї групи в імперії, що значною мірою була християнізована. Розглядається офіційне ставлення до язичників з боку влади, легальні можливості справляти свої релігійні обряди, аргументи язичників щодо необхідності їх подальшого існування, взаємовідносини з радикально налаштованими християнами.

Актуальність статті полягає в тому, що сьогодні, коли Україна про- ходить складний шлях розбудови незалежної держави важливо забезпечити стабільне і продуктивне функціонування базових інститутів демократії. Тому вибори і виборче право безумовно стають фундаментом демократії і відносяться до основних засад конституційного ладу нашої держави. Якщо говорити про народовладдя, яке означає належність усієї повноти влади народу, то воно напряму залежить від типу виборчої системи, яку застосо- вують у тій чи іншій країні світу. За час незалежності Україна скористала- ся усіма існуючими виборчими моделями: мажоритарною, пропорційною та змішаною. Але, на жаль, слід визнати, що вибори в Україні у посткомуністич- ний період проходили і проходять, як правило, із використанням методів адміністративного тиску, широко застосовується підкуп населення, заля- кування кандидатів та виборців. У статті аналізується становлення ви- борчої системи в Україні. Розкривається суть понять «вибори» та «виборча система», показано вітчизняний та зарубіжний досвід їх розвитку. Визна- чається роль виборів для будь-якої демократичної держави. Розглядаються шляхи подальшого розвитку виборчої системи в Україні. Наголошується на необхідності вивчення історії виборчої системи нашої держави. Окреслено концептуальні підходи удосконалення виборчого законодавства України. Зроблено висновок, що виборчу систему у історико-правовому вимірі слід розуміти таким чином: виборча система – це врегульована конституцій- но-правовими нормами (в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права) система суспільних відносин, які складаються в рамках врегульованого законом порядку організації та проведення віль- них виборів, як форми прямої демократії та безпосереднього народовлад- дя, завдяки якій отримують можливість на законних підставах (легально) та на основі загальносуспільного визнання (легітимно) функціонувати представницькі органи публічної влади на окремому історичному етапі ро- звитку суспільства. Таким чином, виборча система відіграє важливу роль у процесі формування політичної волі в Україні, а здатність її забезпечити між різними політичними партіями консенсус в процесі боротьби за владу є важливим фактором стабільності та руху вперед.

В умовах інтенсифікації економічних, політичних та суспільних процесів сучасного світу, політичного й економічного реформування в державі вчені та урядовці вимушені шукати нові оптимальні форми владарювання. Разом із тим неврегульовані належним чином правовідносини призводять до фактичної концентрації державної влади у руках вузького кола осіб, що не є уповноваженими ані народом, ані чинною владою та повинні володіти лише технологічними функціями з підготовки проєктів нормативно-правових актів. Таке становище об’єктивно потребує своєї правової регламентації та врегулювання. Метою статті є дослідження важливої тенденції посилення ролі державного апарату як реальності, що об’єктивно склалася у сучасній системі владарювання. У статті автор на численних прикладах показує постійно зростаючий вплив державного апарату на розробку та прийняття рішень у сфері державного управління. Наукова новизна статті полягає в критичному осмисленні феноменології посилення влади апарату органів виконавчої влади в сучасних реаліях державного життя. Діяльність цього прошарку владної структури, що фактично не підлягає контролю з боку суспільства, громадських організацій та парламентів, видається автору небезпечною. У роботі також проаналізовані причини виникнення такого явища у різних державах світу. Висновки. Діяльність виконавчої влади являє собою нескінченний ряд здійснюваних нею конституційних повноважень, які їй легально і фактично належать. Обсяг цих повноважень об’єктивно неухильно та перманентно зростає, доповнюючи один одного. При такому положенні авангардна роль виконавчої влади не викликає сумніву. Однак така роль об’єктивно вимагає свого теоретичного обґрунтування, належного конституційно-законодавчого закріплення й обґрунтованого зростання ролі апарату цієї гілки державної влади. Суспільство має знати, як і на яких засадах приймаються рішення, що суттєво впливають на повсякденне життя людей, соціуму та держави.

У статті досліджено сутність поняття «корупція» через призму економічної безпеки держави. Розглянуто її вплив на економічну безпеку. Визначено, що основними загрозами економічній безпеці держави, які продукує корупція, є: збільшення масштабів тіньової економіки; зрощення криміналу із легальною економікою шляхом доступу до політичної влади та можливості «відмивання» брудних» грошей»; порушення конкурентних умов ринку; затримка появи ефективних приватних власників, неефективне використання бюджетних коштів; зростання цін за рахунок включення в ціну витрат на «послуги» корумпованих чиновників, зниження довіри до держави та її можливості регулювати економічні процеси, сприяння соціальної нерівності і збільшення розриву доходів між різними верствами населення. Запропоновано заходи спрямовані на зниження рівня корупції в Україні та її негативного впливу на економіку.

Стаття присвячена важливій та актуальній темі – характеристиці легального та доктринального аспектів формування поняття «корупція». Автор наголошує, що вивчення концепції варто починати із семантичного аналізу. Наукові джерела розрізняють два можливі підходи до походження слова «корупція». Обидва наполягають на своєму давньоримському походженні. Відповідно до першого підходу «корупція» є поєднанням латинських слів corruptio та onis, тому похідна словесна фраза corrumpere, яка є сполученням слів com (разом) та rumpere (ламати), а згідно з іншим підходом слово «корупція» походить від слова corruptio, яке означало підкуп, продажність посадових осіб органів публічної влади, громадсько-політичних діячів. Водночас представники обох груп є одностайними стосовно негативного значення корупції, адже фактично слово означало спотворювати, спокушати, підкуповувати. На практиці виділяють два основні підходи до побудови юридичного поняття. Перший – це доктринальний, або науковий, заснований на дослідженнях вчених та фахівців у певній галузі. Другий – офіційний, або легальний, заснований на нормативних актах, міжнародних документах та інших джерелах, що мають юридичну силу. Існування легального підходу є вираженням принципів верховенства права, законності та юридичної визначеності. Визначення корупції сьогодні закріплено в частині 1 п. 1. 1 Закону України «Про запобігання корупції». Якщо буквально аналізувати це визначення, то справляється враження, що корупцією є лише діяння, предмет яких – це виключно неправомірна вигода. Однак, звернувшись до міжнародно-правових актів, можна виокремити й такі корупційні діяння, як підкуп національних державних посадових осіб; підкуп іноземних державних посадових осіб і посадових осіб міжурядових організацій; розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна держави посадовою особою; зловживання впливом; зловживання службовим становищем тощо. Нині існує колізія між положеннями Закону України «Про запобігання корупції» та Кримінальним кодексом України. Адже останній фактично трактує корупцію та корупційні кримінальні правопорушення ширше, ніж відповідний закон. Тому існує об’єктивна потреба оновити значення поняття «корупція». Запропоновано з точки зору легального аспекту під корупцією розуміти навмисне порушення дисциплінарних, цивільних, адміністративних та кримінальних справ, спричинене незаконним використанням особи, зазначеної у статті 3 ч. 1 Закону України «Про запобігання корупції», висловити повноваження або пов’язані з ними можливості. Відносно доктринального аспекту формування поняття «корупція» з’ясовано, що поняття корупції є міждисциплінарним і широко розповсюдженим, оскільки його вивчають не лише професіонали в галузі права, а й соціологія, політологія, економіка, державне управління та психологія. Кожна з цих наук наповнює її своїм специфічним змістом. Формулювання універсального визначення корупції є надзвичайно складним завданням. Нарешті, розмежування та стандартизація термінів є ключем до реалізації принципу правової визначеності, який зі свого боку є частиною конституційного принципу верховенства права. Водночас доведено, що формування єдиного доктринального уніфікованого поняття є неможливим у зв’язку з тим, що змістовне наповнення поняття «корупція» залежить від сфери, де його застосовують.

Стаття присвячена розкриттю ролі громадських організацій у політичній системі України. Подано визначення організації, під якою автор розуміє соціальну групу, орієнтовану на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і на формування високоформалізованих структур на основі спеціалізації або розподілу праці. Представлено критерії виділення громадських організацій і їхні головні ознаки (недержавність, самоуправління, добровільність, некомерційність (неприбутковість), суспільна корисність). Наоснові аналізу наукової літератури, узагальнено основні характеристики громадських організацій і подано їхнє наступне визначення: громадські організації – добровільні, легальні, організаційно оформлені об’єднання громадян, які представляють інтереси певних верств населення, діють за статутом на основі принципів самоврядування і законності. Виходячи з класичних і сучасних поглядів на демократію, зроблено узагальнення, що в демократичній політичній системі громадяни беруть участь у виборах, здійснюючи своє пряме волевиявлення, а уряд усвідомлює необхідність проведення чесних і прозорих виборів як підтвердження легітимності своєї влади. Зроблено висновок, що в політичній системі сучасної України громадські організації відіграють потрійну роль, забезпечуючи неухильну реалізацію прав громадян, попереджуючи будь­які спроби впливу на процес з боку уряду та одночасно гарантуючи чесність і прозорість виборчого процесу.

За останнє десятиліття вектор демократичних рухів і реформ досяг глобального масштабу, а демократична децентралізація поширилася по всьому світу. Як наслідок, нині близько 95 % демократичних країн мають органи влади субнаціонального (регіонального чи місцевого) масштабу, яким передаються політичні, фіскальні та адміністративні повноваження. Твердження на користь демократичної децентралізації та зміцнення місцевого самоврядування часто ґрунтуються на тому, що демократизація і розширення повноважень субнаціональних о рганів влади призведуть до більшої підзвітності й відповідальності публічної влади перед місцевими жителями і зроблять врядування більш адаптованим до місцевих потреб та уподобань. Метою статті є розгляд сутності і типів децентралізації, переваг і недоліків, розкриття її співвідношення з народовладдям та визначення тих моделей демократії, які найбільше корелюють із реформою щодо децентралізації й можуть бути найбільш ефективними в умовах розширення компетенції місцевого са-моврядування в Україні. Здійснено кваліфікацію реформи територіальної організації влади та місцевого самоврядування в Україні, розпочатої в 2014 р., із точки зору типів децентралізації та очікуваної моделі локальної демократії, котрої планується досягти. Звертається увага на правові межі реформи децентралізації, характер тих функцій, що підлягають розподілу, на необхідність забезпечення додаткових повноважень місцевого самоврядування достатніми мате ріальнофінансовими ресурсами, на проблему місцевої автономії та систему стримувань і противаг у відносинах між центральними й місцевими органами влади, на роль неурядових організацій у розгортанні реформи та зміцненні місцевого самоврядування. Обґрунтовується думка, що реформа децентралізації не повинна обмежуватися інституційними змінами (змінами конституційного дизайну на субнаціональному рівні), а має забезпечити перехід від консультативної до партисипативної демократії, коли кожен член територіальної громади матиме право і реальну здатність безпосередньо або через виборних представників впливати на процес вироблення і зміст публічно-владних рішень, які безпосередньо визначають умови життя на відповідній території. Стверджується, що саме партисипативна демократія може слугувати ефективним інструментом протидії консолідації влади в руках зацікавлених бізнес-груп та політичних еліт, що захищають свої корпоративні інтереси. Звертається увага на необхідність підвищення легальної громадянської активності на місцевому рівні та посилення ролі органів самоорганізації населення як “інститутів сусідського самоврядування”.