Academic literature on the topic 'Культурний підхід до перекладу'

Шмігер Т. (2018). Перекладознавчий аналіз – теоретичні та прикладні аспекти: давня українська література сучасними українською та англійською мовами. Монографія. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка. 510 с. Рецензована монографія увібрала в себе багаторічну й копітку працю Тараса Шмігера – непересічної особистості, глибокого аналітика, талановитого учня відомого українського перекладознавця Роксоляни Петрівни Зорівчак. Актуальність запропонованого дослідження зумовлює нагальна потреба впорядкування в перекладознавстві моделей аналітичного опрацьовування міжмовного та міжкультурного зіставлення текстів, що дасть змогу з’ясувати можливості й обмеження застосування цих моделей. Провідним підходом автор обрав лексикоцентричний, адже «через Слово людина спілкується з Богом, зберігає національну пам’ять, творить багатозначну художню форму, яка живе поза писаним текстом і взаємодіє з музичною культурою, риторичним мистецтвом та історичною наукою» (с. 19). За мету книга має визначити внутрішні та зовнішні чинники еволюції розгляду перекладеного тексту, схарактеризувати перекладознавчий аналіз із перспективи сьогоднішніх можливостей і потреб критиків перекладу, випрацювати й уточнити способи зіставлення давньоукраїнських оригіналів і їхніх перекладів сучасними українською та англійською мовами. Це й загалом визначає й аспекти новизни дослідження, позаяк здійснено спробу розширення розуміння перекладознавчого аналізу від одиночного методу до системи аналітичних засобів для вивчення розмаїття текстових компонентів, властивостей і функцій. Розділ 1 відкриває чітка дефініція терміна «перекладознавчий аналіз», що позначає сукупність критеріїв, які застосовують для визначення відповідності між зіставлюваними текстами. Перекладознавчий аналіз автор потрактовує як систему мово- і літературознавчих методів, які розкривають репрезентацію культурного буття нації у лексиконі її мови, смислову функційність комунікативних структур художнього тексту та інтерпретаційного потенціалу оригіналу з погляду їхнього відтворення засобами цільової мовокультури (с. 165). Вважаючи І. Я. Франка не лише основоположником українського перекладознавства, а й провідником перекладознавчого аналізу, автор фокусує далі увагу на постатях М. Зерова, О. Фінкеля, В. Державина, Г. Майфета, Є. Маланюка, завдяки яким метод розширив свої інструментальні рамки, досягши найбільшої популярності в Україні у другій половині ХХ ст. Сприяли цьому перекладачі, критики й теоретики перекладу – М. Рильський, Г. Кочур, В. Коптілов, Ю. Жлуктенко. Цікавим видається визначення й операціоналізація актуальних для перекладу термінів «точності» й «вірності», увагу яким приділяли багато вчених, серед яких були й Г. Кочур і В. Коптілов. Науковці виходили з того, що в центрі розгляду – «якість перекладів» (Кочур 2008:159:265), що дає підстави доречності послуговування терміном «вірності» перекладу. Потому Тарас Шмігер ставить слушне запитання: Чи може існувати «теорія критики» перекладу? Замість розлогих і складних теоретичних рефлексій автор уводить для розгляду опубліковані на стикові століть 12 монографічних досліджень із критики перекладу та дотичних до неї праць. Наслідком їхнього опрацювання є накреслення основоположних принципів критики перекладу, зокрема: робота з текстами, а не поняттями й явищами; метою є аналіз; периферійність теоретичних висновків; критика перекладу – не дидактика, тому не займається сертифікацією кваліфікації перекладача. Далі висновує, що в контексті прикладного застосування, найважливіші аспекти критичних студій спрямовуватимуться на стандартизацію перекладного процесу та оцінювання серйозності й складності помилок. Звідси випливає те, що серед головних завдань для розвитку критики перекладу постає вироблення семантично-текстових моделей аналізу. Також у цьому розділі згадано внутрішньомовний переклад – геть мало досліджену галузь теорії перекладу. Потреба в ньому зумовлює подальший аналіз релігійних текстів перекладу, ожилих для носіїв мови й культури сьогодення. Чи не вперше згадано в контексті внутрішньомовного перекладу властиве й для міжмовного перекладу явище множинності перекладів, що готує читача до появи в подальшому авторових семіотичних інсайтів. Розділ 2 скеровує читача до нових тенденцій, до яких має «дослухатися» сучасне перекладознавство. Когнітивне осмислення перекладу неможливе без учасника й посередника міжмовної комунікації – перекладача, його когнітивних і емоційних структур. Мета введення когнітивних методів аналізу показує, що в акті перекладу все-таки твориться нова дійсність, породжується «нова інформація» (Лотман, 2004:159), бо неперекладність існує, адже неможливо одну дійсність відобразити засобами іншої дійсності і вважати продукт автентичним. Однак неперекладність існує доти, доки дійсність вихідної мови не стає частиною власного досвіду цільової мови. Природно очікувати від сучасного автора, який має інтенцію достеменно збагнути сутність нового перекладознавчого аналізу, введення когнітивного аспекту в парі з комунікативним. Отож не менш інформаційно насиченим є Розділ 3, що встановлює комунікативні засади аналізу перекладу, докладно з’ясовуючи звучання усталених (із погляду лінгвістики тексту) категорій тексту, а саме інформативності, когерентності, з перспективи перекладознавства сьогодення. Це – функційність тексту, комунікативна ефективність, естетичність, інформативність, етнічність. Ними окреслено континуум сприйняття й інтерпретації давніх текстів, замість обмеження просторово-часовими межами їхнього виникнення. Простежено перехрещення когніції й комунікації, що засвідчує «бажання усвідомити авторові комунікативні цілі й інтенції». Сучасним дослідникам, на мій погляд, імпонуватиме закцентована Тарасом Шмігером головна ідея когнітивного підходу – подібності: ми так часто намагаємося розмежувати, відконтрастувати цільовий і вихідний тексти, що надто захоплюємося пошуком розбіжностей. Натомість, у першому розумінні, перекладознавчий аналіз, пропри його первинне призначення спиратися на відмінності, тяжіє до встановлення подібності функцій мовних знаків у зіставлюваних культурах, даючи простір для вибору перекладацьких рішень. Відтак, як пише автор, «еквівалентність на рівні текстових ознак можна розрахувати на основі культурної подібності, а не тотожності» (с. 304). Нарешті, останній розділ 4 присвячено перекладознавчому аналізу здебільшого релігійного дискурсу в розрізі культури й аксіології. Культурний підхід до перекладу ставить за завдання поєднати культуру, яка є абстракцією над часом і простором, та читача, який є конкретним реципієнтом у своїй системі координат. В оцінці якості перекладу автор апелює до його цінності у вимірі цільової культури, спрямовуючи таким чином розум читача до ідеї семіотичної інтеракції текстів джерела й перекладу. Приділивши питанню цінності й інтертекстуальності вагому частину аналізу релігійної комунікації, читач наприкінці розділу дає собі звіт, що несвідомо став частиною інтеракції Бога й людини, що має за мету їхнє примирення через текст. Відтак і цінність різнокодових текстів, за термінами Ю. Лотмана, можливо, й зумовлює смислопороджувальна структура у творчому акті інтерпретації: перекладач (читач) повторює, або реконструює процес авторового створення тексту у зворотному напрямі – від тексту – до задуму (Лотман, 2004:217). Усередині «думних світів» (Ibid) автора й читача культурна матриця володіє потенціалом визначення вартості чужоземного слова. І, як не парадоксально це звучить, ступінь його цінності зростає зі ступенем неперекладності тексту, що його включає. Ці ціннісні риси вдало втілив автор у монографії, яка, переконаний, стане в пригоді дослідникам у галузі перекладознавства, літературознавства, лінгвістики й поетики дискурсу, релігієзнавства. Висновки засвідчують реальність доволі складного завдання інтегрування трьох груп моделей семантичного аналізу у площині перекладу – когнітивної, комунікативної й культурної. Любов до рідного й чужоземного Слова, близькість до українського культурного контексту – семіотична риса Тараса Шмігера, яка приваблює й налаштовує читача на вкрай позитивне, хоча й подекуди критичне осмислення буденних перекладознавчих феноменів сьогодення. Література References Кочур Г. П. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літ. портрети. Інтерв’ю. У 2-х т. Київ: Смолоскип, 2008. Лотман Ю. Семиосфера. СПб: Искусство-СПБ, 2004. Kochur, H. (2008). Literatura ta Pereklad: Doslidzhennia. Retsenzii. Lit. Portrety. Intervyu. [Literature and Translation. Research. Reviews. Literary Images. Interviews]. Kyiv: Smoloskyp. Lotman, Yu. (2004). Semiosfera [Semiosphere]. S.-Petersburg: Iskusstvo SPB.

The purpose of the study is to indicate the translation strategies and techniques that could be opted for while translating religion-related tourist promotional texts so that the target audience would get interested in the tourist objects.Methods. The analysis is based on the linguacultural approach which presupposes equal attention to linguistic presentation of the translation and its cross-cultural appropriateness. Specifically, we scrutinized the relevance of the equivalents on the textual level (lexical and grammatical correctness), the discourse level (conformity to the tourist discourse standards) and communicative level (maintenance of interactive relationship with the target audience). The method applied in the study is comparative analysis of the Ukrainian-English translation pairs.The results of the study testify to the strong tendency of translation adaptation which seems reasonable while the promotion of the destination is on the agenda. The data show that translation of religion-bound units in tourism promotional materials is predominantly based on the domestication approach, such as cultural adaptation of the religious terms through neutralization, generalization, reduction/compression, etc., and adaptation with explanation, particularly when dealing with specific theological concepts or historical church personalities. The foreignization approach which is implemented in literal translation of some religious terms without explanation is aimed at emphasizing the cultural singularity of the tourist object.Conclusions. Since the translation of religion-related tourist promotional texts is mostly expected to be tar-get-recipient-oriented and transparent, it is cultural adaptation that should be opted for as the dominant strategy whereas the local strategy of preservation (literal or loan translation of religious terms) should be employed in a very sensitive and sensible manner after considering the extra-linguistic and linguistic factors, otherwise the overuse of literal translation will impede effective cross-cultural communication.Key words: strategy, promotional text, source text, target recipient, religion. Мета роботи – визначити перекладацькі стратегії і техніки, якими доцільно послуговуватись під час перекладу туристичних промоційних текстів релігійного спрямування задля того, щоб викликати інтерес цільової аудиторії до туристичних об’єктів.Методи. Лінгвокультурний підхід, на якому ґрунтується аналіз, передбачає рівноцінне урахування як мовного оформлення перекладу, так і його міжкультурної відповідності. Зокрема, досліджено релевантність еквівалентів на текстовому рівні (лексико-граматична коректність), дискурсивному рівні (відповідність стандартам туристичного дискурсу) та комунікативному рівні (підтримка інтерактивного зв’язку з цільовою аудиторією). У роботі застосовано порівняльний аналіз українсько-англійських пар перекладу.Результати роботи засвідчують стійку тенденцію адаптації перекладу, що і є досить очікуваним у туристичному дискурсі. Отримані дані вказують, що переклад релігійно-специфічних одиниць у туристичних промоційних текстах загалом ґрунтується на одомашнювальному підході, зокрема культурній адаптації релігійних термінів шляхом нейтралізації, генералізації, редукції/компресії, тощо, а також адаптації з поясненням, якщо йдеться про специфічні теологічні поняття та історичні церковні особистості. Очужувальний підхід, який реалізується при буквальному перекладі окремих релігійних термінів без пояснення, спрямований на підкреслення культурної унікальності туристичного об’єкта.Висновки. Оскільки переклад туристичних промоційних текстів релігійного спрямування має бути насамперед орієнтованим на цільового реципієнта та зрозумілим, слід послуговуватись саме культурною адаптацією як домінуючою перекладацькою стратегією, в той час як локальну стратегію збереження форми оригіналу (буквальний переклад чи калькування релігійних термінів) варто застосовувати з особливою обережністю, беручи до уваги усі лінгвістичні та екстралінгвістичні фактори, інакше надмірне використання літературного перекладу перешкоджатиме ефективній міжкультурній комунікації.Ключові слова: стратегія, промоційний текст, вихідний текст, цільовий реципієнт, релігія.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

У статті виокремлено й проаналізовано особливості рекламного тексту, який розглядається як коротке інформаційне повідомлення, створене для того, щоб стимулювати збут продукту або послуги. Це повідомлення, яке має сильний переконливий вплив, виражений за допомогою лінгвістичних засобів мови. Рекламні тексти часто націлені на велику аудиторію й розраховані на переконання цієї аудиторії придбати певний продукт. Тому основне завдання перекладача – збереження цієї мети, що вимагає врахування певних особливостей і функцій у процесі перекладу. Досліджено структуру рекламного тексту й виділено основні його частини. Виявлено, що переклад рекламного тексту залежить від сфери спілкування, які можна представити такими блоками, як торговельно- комерційна, соціально-культурна, навчально-професійна, сімейно- побутова та спортивно-оздоровча. Уніфіковано завдання на переклад реклами й розглянуто етапи роботи з рекламним текстом. Виявлено закономірності та специфіку відбору мовних засобів для надання тексту реклами виразності, лаконічної інформативності, привабливості й переконливості з метою максимального впливу на потенційного споживача. Установлено, що при перекладі реклам зазвичай використовують два основні методи: калькування й різного роду перекладацькі трансформації. Визначено види перекладу, які використовуються при перекладі рекламних текстів. Виявлено, що за своєю складністю переклад рекламного тексту схожий на переклад художнього твору. Проаналізовано художні засоби, які використовують при перекладі реклами. Установлено, що алегорія, метафора, порівняння, паралелізм, різні види повторів, алітерація, ономатопея, концентрація імперативних форм дієслова й конотативних прикметників – усе це широко презентовано в рекламних текстах. Виявлено, що загальними рисами всіх рекламних текстів можна вважати специфічний підбір лексики, низькочастотних слів; часто стилістично забарвлені слова; уживання ідіом і цитат для створення образності; заклик до дій за допомогою імперативу; широке використання особових і присвійних займенників; використання номінативних речень; прийом паралелізму й повтору; широкий спектр прикметників і прислівників.

Статтю присвячено дослідженню базових особливостей кодування/декодування лінгвокультурного коду крізь призму інтерсеміотич- ного прочитання першотвору. Розглянуто підходи до розуміння різних виявів інтерсеміотичного перекладу в зіставленні і порівнянні його з іншими видами перекладу, акцентовано увагу на процесах інтерпретації різних знакових сис- тем. Актуальність статті зумовлена недостатньо вивченими та обґрунто- ваними чинниками асиметрії сприйняття тексту в різних семіотичних площи- нах. Основоположником цієї наукової полеміки вважається Р. Якобсон і його стаття про лінгвістичні аспекти перекладу, у якій дослідник запропонував виділити три типи перекладу: інтралінгвістичний, інтерлінгвістичний та інтерсеміотичний. Інтерсеміотичний переклад – інтерпретація вербальних знаків за допомогою невербальних. Наголошено, що переклад не зводиться до простої передачі значень між мовами і культурами – йдеться про контекстуалізацію знаків. Окремі явища культури (особливість зовнішності, одяг, артефакт, пісня) мають статус лінгвокультурного коду; вони знаходять сенс лише у загальному контексті твору і відображають макросмисл твору. Особливість інтерсеміотичного перекладу полягає у тому, що він має справу з двома або більше знаковими системами, наприклад мовною, музичною, танцювальною або образотворчою тощо. У передачі цього макросмислу полягає основна мета інтерсеміотич- ного перекладу. Відповідно, культурні смисли осягаються не на рівні окремих значень і мікросмислів, а на рівні макросмислу, у формуванні якого вони беруть участь. Інтерсеміотичний переклад, що спричиняє зміни між знаками, роз- глянуто з позиції мультимодальності, яка незалежно від її виду встановлюється за допомогою використання різних типів знаків. Пошук правильного коду для процесу перекодування, передбачуваного мультимодальністю, призво- дить до нових варіантів інформації або набору знаків, які завжди спричиня- ють незначні зміни форми або значення. Доведено, що такі зміни залежать від подібності/відмінності мов узагалі або ж подібності/відмінності окремих слів/виразів кожної мови зокрема.

“Faust” Й.В. Ґете – видатне явище світової культури й водночас глибоко національний твір. Всеохопність поетичного задуму Й.В. Ґете виявляється в змалюванні головного героя, який мучиться розривом між мрією та дійсністю. Й.В. Ґете писав «Фауста» все своє життя, вклавши в трагедію те, чим жив сам, усі свої враження, роздуми, пізнання. У статті подано стислий перекладознавчий аналіз мовної особистості Фауста з однойменної трагедії Й.В. Гете та її українських (І. Франка, Д. Загула, М. Улезка й М. Лукаша) та англомовних (британських – А. Свонвік і Дж. Пріста – і американських: Б. Тейлора, Ч. Брукса й Е. Кляйна) перекладів. Запропоновано підхід до аналізу індивідуалізованого мовлення персонажа через когнітивний і мотиваційний рівні мовної особистості (за Ю. Карауловим), зокрема, на когнітивному рівні розглянуто ключові когнітивні установки й метафору, притаманну персонажу Фауста. Завдяки аналізу мовлення персонажа й шляхів вираження емоцій в оригіналі й перекладах можемо зробити висновки про успішність відтворення аналізованої мовної особистості. Усі перекладачі іноді замінювали усвідомлення Фаустом себе або інших конкретних та абстрактних людей виразами, де присутні поняття «дух», «душа» й «серце», використовуючи слова “spirit” і «дух» набагато частіше, ніж слово “Geist”, вжите в оригіналі. Отже, можна припустити, що образ Фауста також змінюється в перекладах: він стає більш емоційним і вірить у духовність усього, що його оточує. У перекладі І. Франка можна помітити разючу відмінність, оскільки слово «душа» вживається лише 5 разів, тобто на відміну від усіх інших аналізованих перекладів навіть менше, ніж в оригіналі. Фауст у перекладі І. Франка більше наголошує на поняттях «дух» і «серце» як двох принципах, які у своєму дуалізмі провокують персонажа шукати сенс життя. Аналіз образу Фауста проведено на основі всієї його мовної партії в першій частині трагедії Й.В. Ґете, що складає 221 висловлювання (репліки в діалогах і монологи). Усі вони певною мірою відтворені в аналізованих українських та англомовних перекладах, тобто загальний матеріал для аналізу налічує 2 210 уривків різної довжини.

У статті схарактеризовано суть культурологічного підходу до кроскультурної підготовки майбутніх фахівців галузі туризму. З’ясовано, що культурологічний підхід є сукупністю теоретико-методологічних положень і організаційно-педагогічних заходів, спрямованих на створення умов для засвоєння професійних цінностей, що забезпечить креативний прояв особистості у професійній діяльності. Культурологічний підхід до кроскультурної підготовки майбутніх фахівців галузі туризму дає змогу трактувати формування кроскультурної компетентності студентів як процес особистісного відкриття, розвитку ідей діалогу культур. З іншого боку, сприяє глибокому розумінню туризму як визначального чинника соціальної і культурної інтеграції, як прояву та інструменту зростаючої культурної взаємодії, як засобу самовдосконалення особистості. Реалізується культурологічний підхід у процесі кроскультурної підготовці майбутніх фахівців галузі туризму завдяки спрямованості змісту на розвиток у студентів здатності до цілісного бачення світу й сприйняття загальнолюдської, особистої, національної культури; формування у студентів здатності розпізнавати культурні особливості представників різних культур (етносів, націй), вирішувати навчально-пізнавальні завдання, виявляти моральні аспекти культури; розвиток творчої особистості студента, здатної до прояву індивідуальності, самовдосконалення, самореалізації. Виявлено, що культурологічний підхід до кроскультурної підготовки майбутніх фахівців галузі туризму зумовлює акцент на розвитку в студентів культурного інтелекту. Запропоновано структуру культурного інтелекту, яка складається з таких компонентів: «метакогнітивний культурний інтелект», «когнітивний культурний інтелект», «мотиваційний культурний інтелект», «поведінковий культурний інтелект».

У статті розглянуто підходи дослідників-лінгвістів щодо визначення закономірностей перекладу творів різних жанрів та їхньої відмінності. Сформульовано визначення мовностилістичного аналізу. Виконано критичний аналіз підходів до мовностилістичного аналізу художнього тексту. Зазначено, що вітчизняні та закордонні критики відзначають появу великої кількості якісних творів, розрахованих на масового читача. Останнім часом такі твори все частіше стають предметом мовностилістичного аналізу. Одним із важливих чинників у процесі перекладу є жанрова належність оригіналу, яка спрямовує перекладача на вибір відповідного мовно-стилістичного інструментарію. Переклад художніх творів вимагає ще більших зусиль перекладача для збереження задуму автора, передачі духу епохи, її культурних надбань тощо. Складність художнього перекладу зумовлює цілу низку нових завдань не лише для перекладача, а й для перекладознавчої науки загалом, передусім – стилістики. Доведено, що в сучасних творах художньої літератури предмет мовностилістичного аналізу можна визначити як сукупність використаних у художньому творі мовних засобів, за допомогою яких письменник забезпечує втілення ідейно-художнього задуму; вивчення виразних засобів мови та стилістичних прийомів повинно враховувати взаємозв’язок застосування зазначених засобів і прийомів зі змістом художнього твору; мовні засоби та прийоми, які несуть стилістичну функцію, служать не тільки відповідній передачі художнього задуму, а й завданням автора. Для виконання поставлених завдань використовувалася комплексна методика аналізу, що включає прийоми порівняльного лінгвістичного аналізу, статистичного підрахунку мовних одиниць, класифікаційного аналізу, контекстуальної інтерпретації, виявлення смислових і конотативних відповідностей. Теоретична значущість дослідження полягає в подальшому розвитку порівняльного мовностилістичного аналізу оригінального художнього твору, призначеного для масового читача, і його перекладу, у встановленні основних стилістичних закономірностей, характерних для творів масової літератури. Практична значущість полягає в тому, що матеріал дослідження може використовуватися в курсах із порівняльної стилістики англійської та української мов, а також під час вивчення сучасної зарубіжної літератури у вишах.

У статті представлено аналіз функціональної теорії перекладу. Хоча функціональні погляди на переклад можна зустрінути на різних етапах історії, теоретичне їх оформлення й обґрунтування відбулося в 1970–1980-х роках ХХ ст. у колі німецьких професійних перекладачів і дослідників. Стаття надає огляд розвитку ідей функціоналізму в перекладі від класифікації текстів для перекладу К. Райс, яка підготувала підґрунтя для функціонального підходу в праці щодо критики перекладу. Представлено класифікацію текстів К. Райс відповідно до їх функцій і відповідні методи перекладу. У статті розглянуто теорію перекладацької дії, запропонованої Ю. Хольц- Мянттярі, уперше орієнтовану на професійний переклад. Особливістю цього підходу є широке тлумачення перекладу як дії, що охоплює всіх учасників взаємодії та міжкультурний контекст. Визначальними факторами такої перекладацької дії є потреби вихідного тексту й адресата. Інтегрований функціональний підхід М. С.-Хорнбі базується на теорії К. Райс і являє собою всеосяжний «комплексний» підхід до перекладу на основі типів тексту з різних сфер, є спробою подолати розрив між комерційними та літературними перекладами. Також проаналізовано функціональний підхід до перекладу, що ґрунтується на «скопос-теорії», засновниками якого вважають Г. Фермеєра й К. Райс. Критерієм успішної діяльності перекладача в «скопос-теорії» є досягнення ним мети комунікації, яку ставить автор перекладу. Принцип «функціональності плюс лояльність» ліг в основу моделі аналізу тексту в перекладі, який запропонувала К. Норд. Лояльність авторка трактує як двосторонню відповідальність перекладача перед партнерами в суспільній взаємодії між людьми. У статті представлено модель аналізу тексту, що синтезує три аспекти функціоналістських підходів, які, на думку вченої, є особливо важливими в підготовці перекладачів. Визначено, що на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства застосування наявних напрацювань функціонального підходу до перекладу відповідає вимогам професійної практики й може бути успішно застосовано при підготовці перекладача.

Захищено англійською мовою
Мета: вивчення актуальних підходів до теорії та практики художнього перекладу, їх застосування у практичній діяльності перекладачів художніх текстів та навчання таким прийомам здобувачів вищої освіти за спеціальністю «Переклад». Наукова проблема: на сьогодні спостерігається бурхливий розвиток перекладознавчої науки, пов’язаний з процесами глобалізації, активного розвитку міжкультурних зв’язків та діалогу культур в різних сферах діяльності людини. З огляду на це теорія та практика перекладу постійно стикається з новими проблемами й викликами та потребує актуалізації відповідно до сучасних реалій та вимог. Методологія дослідження: включає описовий та порівняльний методи, які використовувалися у ході теоретичного осмислення предмета дослідження; метод кількісного аналізу, контекстуальний аналіз та елементи компонентного аналізу, а також перекладацький аналіз, які застосовані у ході практичного дослідження питання культурологічного підходу до перекладу художніх текстів; а також метод моделювання, використаний у ході розробки вправ для навчання художньому перекладу студентів-перекладачів. Основні результати і висновки дослідження: Художнім текстам притаманні образність, естетика мовлення, експресія, зображувальність, відсутність регламентування вживання мовних засобів і способів їх поєднання, відсутність будь-якого нормування мови, суб’єктивізм відображення подій та реалій життя, фантазія як основа створення образів та відображення явищ дійсності. Переклад художнього тексту – це складний і багатогранний вид людської діяльності та творчості. Це не просто переклад творів художньої літератури та художніх текстів, однак також і трансформація тексту оригіналу засобами іншої мови, і взаємодія та взаємовплив двох культур – вихідної та цільової, до яких належать оригінальний текст та текст перекладу. На сьогодні актуальними напрямками дослідження перекладу художніх текстів стають питання використання принципів адекватності та еквівалентності художнього перекладу, а також явище «культурного перевороту» у сфері художнього перекладу, яке передбачає використання стратегій доместикації та форенізації культурно-маркованих елементів художнього тексту. У роботі здійснено аналіз перекладу англомовного художнього твору, який містить культурно-специфічну інформацію, який показав, що досить часто перекладач не справляється з відтворенням такої інформації у перекладі. Причинами невмотивованості замін при перекладі культурно-специфічних реалій та лакун, а також неправильного вибору перекладацької стратегії може бути недостатній рівень фонових знань перекладача, брак ефективних перекладацьких підходів до передачі культурних елементів тощо. У роботі досліджені методичні передумови, принципи та особливості навчання перекладу студентів ЗВО. Розглянуті основні етапи та складові навчання художнього перекладу, а також на основі цих даних розроблені вправи для навчання усного та письмового художнього перекладу майбутніх перекладачів. Теоретичне значення: систематизація теоретичних знань про художній стиль англійської мови та актуальні напрямки розвитку художнього перекладу; узагальнення методичних передумови навчання художньому перекладу студентів-перекладачів
Цель: изучение актуальных подходов к теории и практике художественного перевода, их применение в практической деятельности переводчиков художественных текстов и обучении таким приемам соискателей высшего образования по специальности «Перевод». Научная проблема: сегодня наблюдается бурное развитие переводческой науки, связанное с процессами глобализации, активного развития межкультурных связей и диалога культур в различных сферах деятельности человека. Учитывая это, теория и практика перевода постоянно сталкивается с новыми проблемами и вызовами и требует актуализации в соответствии с современными реалиями и требованиями. Методология исследования: включает описательный и сравнительный методы, которые использовались в ходе теоретического осмысления предмета исследования; метод количественного анализа, контекстуальный анализ и элементы компонентного анализа, а также переводческий анализ применены в ходе практического исследования вопроса культурологического подхода к переводу художественных текстов; метод моделирования использован в ходе разработки упражнений для обучения художественному переводу студентов-переводчиков. Основные результаты и выводы исследования: Художественным текстам присущи образность, эстетика речи, экспрессия, изобразительность, отсутствие регламентирования употребления языковых средств и способов их сочетания, отсутствие любого нормирования языка, субъективизм отображения событий и реалий жизни, фантазия как основа создания образов и отражение явлений действительности. Перевод художественного текста – это сложный и многогранный вид человеческой деятельности и творчества. Это не просто перевод произведений художественной литературы и художественных текстов, однако также и трансформация текста оригинала средствами другого языка, и взаимодействие и взаимовлияние двух культур – исходной и целевой, к которым относятся оригинальный текст и текст перевода. На сегодня актуальным направлениям исследования перевода художественных текстов становятся вопросы использования принципов адекватности и эквивалентности художественного перевода, а также явление «культурного переворота» в сфере художественного перевода, который предусматривает использование стратегий доместикации и форенизации культурно-маркированных элементов художественного текста. В работе проведен анализ перевода англоязычного художественного произведения, содержащий культурно-специфическую информацию, который показал, что достаточно часто переводчик не справляется с воспроизведением такой информации в переводе. Причинами немотивированности замен при переводе культурно-специфических реалий и лакун, а также неправильного выбора переводческой стратегии может быть недостаточный уровень фоновых знаний переводчика, отсутствие эффективных переводческих подходов к передаче культурных элементов и т. п. В работе исследованы методические предпосылки, принципы и особенности обучения переводу студентов ВУЗов. Рассмотрены основные этапы и составляющие обучения художественного перевода, а также на основе этих данных разработаны упражнения для обучения устной и письменной художественного перевода будущих переводчиков. Теоретическое значение: систематизация теоретических знаний о художественном стиле английского языка и актуальные направления развития художественного перевода; обобщение методических предпосылок обучения художественному переводу студентов-переводчиков.
Goal: studying of the current approaches to the theory and practice of literary translation, their application in the practical activities of translators of literary texts and teaching such techniques to the students in the course of translation studies. Scientific problem: Nowadays there is a rapid development of translation science associated with the processes of globalization, the active development of intercultural relations and dialogue of cultures in various spheres of human activity. Taking this into account, the theory and practice of translation is constantly faced with new problems and challenges and requires updating in accordance with modern realities and requirements. Research methodology: includes descriptive and comparative methods that were used in the course of theoretical understanding of the research subject; the method of quantitative analysis, contextual analysis and elements of component analysis, as well as translation analysis were applied in the course of practical research on the issue of a cultural approach to the translation of literary texts; the modeling method was used during the development of exercises for teaching literary translation to translation students. The main results and conclusions of the research: Artistic texts are characterized by imagery, aesthetics of speech, expression, depiction, the absence of regulation of the use of linguistic means and methods of their combination, the absence of any standardization of language, the subjectivity of displaying events and realities of life, fantasy as the basis for creating images and reflecting the phenomena of reality. Translation of a literary text is a complex and multifaceted type of human activity and creativity. This is not just a translation of works of fiction and literary texts, but also the transformation of the original text by means of another language, and the interaction and mutual influence of two cultures – source and target, which include the original text and the translated text. Nowadays, the issues of using the principles of adequacy and equivalence of literary translation, as well as the phenomenon of “cultural revolution” in the field of literary translation, which involves the use of strategies for domestication and forenization of culturally marked elements of literary text, are becoming topical areas of research into the translation of literary texts. The paper analyzes the translation of an English-language literary work, containing culturally specific information, which showed that quite often the translator cannot cope with the reproduction of such information in translation. The reasons for the wrong choice of translation strategy may be an insufficient level of background knowledge of the translator, the lack of effective translation approaches to the transfer of cultural elements, etc. The methodological principles and features of teaching translation university students. The main stages and components of literary translation training are considered, and on the basis of these data, exercises have been developed for teaching interpretation and literary translation of future translators. Theoretical meaning: systematization of theoretical knowledge on the literary style of the English language and current trends in the development of literary translation; generalization of the methodological prerequisites for teaching literary translation to student translators.

В тезах описуються основні етапи розвитку теорії тексту як окремої галузі мовознавства, що зумовило виникнення багатьох новітніх лінгвістичних напрямів, повʼязаних з вивченням тексту, його стилістичних засобів, особливостей семантики і структури, способів функціонування.
В тезисах описываются основные этапы развития теории текста как отдельной отрасли языкознания, что обусловило возникновение многих новейших лингвистических направлений, связанных с изучением текста, его стилистических средств, особенностей семантики и структуры, способов функционирования.
The paper describes the main stages of development of the theory of the text as a separate branch of linguistics, which led to the emergence of many new linguistic trends related to the study of the text, its stylistic devices, characteristics of semantics and structure, methods of operation.

Мета: полягає в теоретичному обґрунтуванні особливостей текстоцентричного підхіду до перекладу та аналізі передачі лексичних та граматичних одиниць при перекладі. У роботі проаналізовано особливості текстоцентричного підходу до перекладу. Текстоцентричність та цілісність є головними принципами лінгвохудожнього аналізу тексту перекладу художнього твору; при цьому функціональну відповідність перекладу оригіналові можна визначити лише в загальному вигляді шляхом порівняння образу автору (стратегії конструювання першотвору) з образом перекладача (стратегією конструювання перекладу). Теоретичне значення: полягає у систематизації теоретичних передумов реалізації текстоцентричного підходу в процесі перекладу. Методи дослідження: У роботі був використаний метод комплексного лінгвопрагматичного опису, що включає прийоми спостереження, порівняння, узагальнення та інтерпретації. Висновки: Залежно від обраної інтерпретаційної позиції, визначення художньо-естетичної природи твору, його стильової домінанти, перекладач може приймати ті чи інші рішення, які адекватні потребам читачам у даний момент часу, а в іншу історичну епоху вони можуть бути відкинуті читачами або не відповідають наявним нормам перекладу.
Цель: заключается в теоретическом обосновании особенностей текстоцентричного подход к переводу и анализе передачи лексических и грамматических единиц при переводе. В работе проанализированы особенности текстоцентричного подхода к переводу. Текстоцентричнисть и целостность являются главными принципами лингвохудожнього анализа текста перевода художественного произведения; при этом функциональное соответствие перевода оригиналу можно определить только в общем виде путем сравнения образа автору (стратегии конструирования подлинника) с образом переводчика (стратегии конструирования перевода). Теоретическое значение: состоит в систематизации теоретических предпосылок реализации текстоцентричного подхода в процессе перевода. Методы исследования: В работе был использован метод комплексного лингвопрагматическое описания, включающий приемы наблюдения, сравнения, обобщения и интерпретации. Выводы: В зависимости от выбранной интерпретационной позиции, определение художественно-эстетической природы произведения, его стилевой доминанты, переводчик может принимать те или иные решения, адекватные потребностям читателям в данный момент времени, а в другую историческую эпоху они могут быть отвергнуты читателями или не соответствуют имеющимся нормам перевода.
Purpose: is to theoretically substantiate the features of the text-centric approach to translation and analysis of the transfer of lexical and grammatical units in translation. The peculiarities of the text-centric approach to translation are analyzed in the work. Text-centricity and integrity are the main principles of linguistic-artistic analysis of the text of a translation of a work of art; the functional conformity of the translation to the original can be determined only in general terms by comparing the image of the author (the strategy of constructing the original work) with the image of the translator (the strategy of constructing the translation). Theoretical significance: is to systematize the theoretical prerequisites for the implementation of text-centric approach in the translation process. Research methods: The method of complex linguopragmatic description was used in the work, which includes methods of observation, comparison, generalization and interpretation. Conclusions: Depending on the chosen interpretive position, determining the artistic and aesthetic nature of the work, its stylistic dominance, the translator can make certain decisions that are adequate to the needs of readers at a given time, and in another historical epoch they may be rejected by readers or not available. translation standards.

Розмежовується автоматизований та машинний види перекладу. Наводяться існуючі класифікації систем машинного перекладу. Аналізуються системи машинного перекладу відповідно методів лінгвістичних досліджень, міри розробленості, міри автоматизованості та з точки зору користувача системи.
Разграничиваются автоматизированный и машинный типы перевода. Наводятся существующие классификации систем машинного перевода. Анализируются системы машинного перевода относительно методов лингвистического исследования, меры разработанности и меры автоматизации, с точки зрения пользователя системы.
Computer-aided and machine translations are differentiated. Existed kinds of machine translation classifications are taken into consideration. Systems of machine translation based on methods of linguistic research, development and automated levels, and on the point of view of a user.

Крапивна К. В. Формування готовності майбутнього педагога до реалізації особистісно-орієнтованого підходу в закладі загальної середньої освіти : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 011 «Освітні, педагогічні науки» / наук. керівник І. В. Козич. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 100 с.
UA : Робота викладена на 100 сторінках друкованого тексту, містить 13 таблиць, 8 рисунків. Перелік посилань включає 84 джерела. Об’єкт дослідження: підготовка студентів до реалізації особистісно-орієнтованого підходу в умовах закладу загальної середньої освіти. Актуальність дослідження обумовлена завданнями, що стоять перед системою освіти, необхідністю відродження культурного потенціалу кожного народу за допомогою реалізації культурологічних принципів та особистісно-орієнтованого підходу в педагогічному просторі. В роботі розглянуто теоретичні засади проблеми реалізації особистісно-орієнтованого підходу в контексті національної культури, проведено експериментальне дослідження формування готовності майбутнього педагога до реалізації особистісно-орієнтованого підходу в умовах закладу загальної середньої освіти. Наукова новизна полягає в тому, що розроблена програма підготовки педагога до реалізації особистісно-орієнтованого підходу в умовах закладу загальної середньої освіти; виявлено рівні та критерії готовності педагога до реалізації особистісно-орієнтованого підходу в умовах закладу загальної середньої освіти.
EN : The work is presented on 100 pages of printed text, contains 13 tables, 8 figures. The list of references includes 84 sources. The object of the study: preparing students for the implementation of a person-centered approach in a general secondary education setting. The urgency of the study is conditioned by the challenges facing the education system, the need to revive the cultural potential of each nation through the implementation of cultural principles and a person-centered approach in the pedagogical space. The theoretical foundations of the problem of realization of personality-oriented approach in the context of national culture are considered in the work, the experimental study of formation of future teacher's readiness for realization of personality-oriented approach in the conditions of the institution of general secondary education is conducted. The scientific novelty is that the program of training of the teacher for realization of the person-oriented approach in the conditions of the institution of general secondary education is developed; the levels and criteria of teacher's readiness for realization of personality-oriented approach in the conditions of the institution of general secondary education are revealed.