Journal articles: 'Кримінальне процесуальне право'

1

Бойко, О. "Справедливість як категорія кримінального процесуального права." Юридичний вісник, no. 1 (July 29, 2020): 31–37. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1533.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню наукових підходів до визначення сутності справедливості та її нормативного закріплення як категорії кримінального процесуального права. З'ясовано, що у філософських дослідженнях виділяють формальну, змістову й процедурну справедливість. У філософії права розрізняють справедливість як рівність можливостей, справедливість розподільчу та справедливість відплатну. У кримінальному процесі справедливість уживається в таких контекстних значення: як мета (завдання) кримінального провадження, як засада кримінального провадження, як суб'єктивне право на справедливий судовий розгляд, як вимога до судового рішення, як відповідність покарання, як вимога до характеристики присяжного. Обґрунтовано, що справедливість кримінального провадження є як його метою, так і завданням. Справедливість є тим орієнтиром, задля досягнення якого розпочинається кримінальне провадження, а завданням кримінального провадження є дотримання справедливої процедури. Визначено, що загальноправовий принцип справедливості поширюється на кримінальне процесуальне право, набуваючи своєї специфіки, зумовленої особливостями кримінальних процесуальних правовідносин. Справедливість є окремою та самодостатньою засадою кримінального провадження. Установлено, що предметом кримінального процесуального регулювання є справедливість кримінальної процесуальної форми, а не покарання. Обґрунтовано, що в кримінальному процесуальному законодавстві справедливість уживається в таких значеннях: як морально-етична вимога до характеристики особи, як вимога матеріального права (справедливість покарання, що призначається судом), як вимога до процесуальної форми (дотримання справедливої процедури проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень). Справедливість як вимога до процесуальної форми також є багатоаспектною: є метою (завданням) кримінального провадження, засадою кримінального провадження та процесуальним правом особи (право на справедливий судовий розгляд).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Попко, В. "Міжнародне кримінально-процесуальне право: постановка питання." Вісник Пенітенціарної асоціації України, no. 1 (June 29, 2021): 141–56. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2021.1.13.

Full text

Abstract:

У статті аналізуються проблемні питання виокремлення міжнародного кримінально-процесуального права як галузі міжнародного права й обґрунтовується правомірність постановки питання про його самостійність. Зазначається, що постановка питання про виділення норм матеріального та процесуального характеру в доктрині міжнародного кримінального права ставилась давно й розвивалась поступово: від заперечення доцільності такого можливого структурного поділу до позиції визнання самостійними галузями міжнародного публічного права. Автор доходить висновку, що міжнародне кримінально-процесуальне право як галузь міжнародного публічного права перебуває в процесі становлення й потребує детального теоретичного обґрунтування. Сучасне міжнародне кримінальне право є складним системним утворенням, що динамічно розвивається, у системі якого виокремлюють підсистеми матеріального й процесуального права. Комплексний характер міжнародного кримінального права визначає правомірність постановки питання про самостійність міжнародного кримінально-процесуального права, на що вказує низка обставин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

КАПЛІНА, ОКСАНА. "Проблеми визначення компетенції слідчого та прокурора на етапі закінчення досудового розслідування." Право України, no. 2018/08 (2018): 72. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-08-072.

Full text

Abstract:

У статті порушуються актуальні для сучасної правозастосовної практики питання, пов’язані з визначенням компетенції щодо складання обвинувального акта прокурором та слідчим. Автором підкреслюється, що ця проблема частково викликана невизначеністю чинного кримінального процесуального законодавства, яке не дає можливості зробити однозначний висновок про момент складання обвинувального акта та суб’єкта його складання, а частково – відсутністю сталих підходів у науці кримінального процесу до питання співвідношення повноважень прокурора – процесуального керівника та слідчого. Відсутність правової визначеності в законодавстві призвела до того, що в правозастосовній практиці непоодинокими є випадки, коли слідчі відмовляються складати обвинувальний акт після відкриття матеріалів кримінального провадження, у випадках, коли вони не погоджуються з позицією прокурора – процесуального керівника та наполягають, що прокурор має право самостійно скласти обвинувальний акт, а потім підтримувати його в суді. Наго лошується на тому, що слідчий та прокурор належать до сторони обвинувачення, повинні спільно спрямовувати свою діяльність на досягнення цілей кримінального провадження та між ними не може бути конфронтації, що шкодить авторитету органів, які зобов’язані неухильно дотримуватися вимог чинного кримінального процесуального законодавства, спільними зусиллями здійснювати боротьбу зі злочинністю та сприяти досягненню цілей кримінального провадження. У статті зазначається, що наукові підходи щодо взаємовідносин слідчого та прокурора, які були розроблені ще за радянських часів та сприймалися вітчизняними вченими як сталі, зараз не можуть бути використані, оскільки концептуально змінилося уявлення про функцію обвинувачення у кримінальному процесі та чинне кримінальне процесуальне законодавство. Діяльність слідчого у кримінальному провадженні за своїм характером і спрямованістю залишається поліаспектною, що й породжує діаметрально протилежні підходи до розуміння її функціонального спрямування. Не вдаючись глибоко до вирішення проблеми функціональної спрямованості діяльності слідчого у кримінальному провадженні, автор звертається до тих взаємовідносин, які виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, що тих проблем, що виникають на практиці. Метою статті є звернення уваги на проблеми, що виникають між прокурором – процесуальним керівником та слідчим, який проводить досудове розслідування, на етапі закінчення досудового розслідування, здійснення їх аналізу крізь призму системного тлумачення норм чинного кримінального процесуального законодавства та формулювання рекомендацій практичного характеру, спрямованих на подолання проблем, що виникають. За підсумками проведеного дослідження та тлумачення деяких норм чинного кримінального процесуального законодавства щодо взаємовідносин слідчого та прокурора на етапі закінчення досудового розслідування в статті зроблено низку висновків: в кримінальній процесуальній науці бракує комплексних досліджень, спрямованих на розробку доктринальних уявлень щодо функціональної спрямованості кримінальної процесуальної діяльності слідчого та її кореляції з функцією прокурора; визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, прокурор, або слідчий за його дорученням, зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику про закінчення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування; після відкриття матеріалів іншій стороні слідчий зобов’язаний скласти обвинувальний акт; складання обвинувального акта прокурором є його дискреційним правом і можливе, наприклад, у разі, якщо він не погодився з обвинувальним актом слідчого; прокурор уповноважений доручати слідчому проведення у встановлений ним строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а у разі потреби – особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України; кримінальним процесуальним законодавством не передбачено право прокурора надавати слідчому вказівки щодо прийняття процесуального рішення, в тому числі – обвинувального акта.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Ковальська, Дарія Тарасівна. "ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ОСОБИ НА ПУБЛІЧНИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 219–26. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.33.

Full text

Abstract:

У статті подано короткий аналіз загальних рис декількох елементів права особи на публіч- ний судовий розгляд кримінального провадження. Доцільність такого аналізу пояснюється тим, що право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження як складова частина права на справедливий суд відіграє важливу роль у кримінальній процесуальній діяльності у зв’язку з побудовою України як правової держави й утвердженням позиції захи- щеності осіб, які потрапляють у сферу кримінального провадження. Досліджуваний комп- лекс прав особи також тісно пов’язаний із засадами кримінального провадження, що визна- чають його зміст і спрямованість. Характеристика таких елементів, як право на усність кримінального провадження та на особисту присутність під час судового розгляду, право на відкритість судового розгляду, публічне проголошення судових рішень і доступ громадськості до його рішень, право особи на публічний розгляд кримінального провадження, актуальна не лише для теорії криміналь- ного процесу, а й для практики провадження в кримінальних справах. Усність криміналь- ного провадження в статті схарактеризовано через призму інстанційності судів: присутність під час судового розгляду в суді першої інстанції та суді апеляційної інстанції. У контексті аналізу доступу громадськості до судових рішень подано пропозицію наукового визначення поняття «громадськість». Визначення поняття уможливить розуміння, хто ж має доступ до судових рішень. У статті наведено приклад рішень Європейського суду з прав людини з метою зазначення порушення / відсутності порушень права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження, взявши за основу конкретний, вищезазначений елемент такого права. Ознайомлення з кримінальним процесуальним законодавством європейської країни – Польщі в контексті права особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження допомогло сформувати думки щодо доцільності / недоцільності імплементування відповідних норм у національне законодавство. Тематика, безумовно, актуальна, оскільки права особи в кримінальному провадженні формулюють і визначають основоположні ідеї всієї кримінальної процесуальної діяльності. Водночас право особи на публічний судовий розгляд кримінального провадження та його елементи не досить вивчене в науці вітчизняного кримінального процесуального права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Лісна, І. С. "ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ АДВОКАТА У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 2 (42) (January 27, 2022): 120–29. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-42-2-120-129.

Full text

Abstract:

Загальновизнано, що суть сучасної демократії полягає у дотриманні верховенстві права. Ефек-тивний захист суспільства від потенційних загроз, що виникають внаслідок зловживання владою і обхо-ду основних демократичних принципів, ґрунтується, серед іншого, на існуванні системи стримувань іпереваг. Незалежність судової влади і адвокатської професії є фундаментальною опорою цієї системи.На сьогоднішній день, адвокатура посідає дуже важливе місце в механізмі здійснення правосуддя,як під час захисту в кримінальному процесу, так і під час здійснення адвокатом представництва.Аналіз практики застосування законодавства в зарубіжних країнах та участі в ній адвокатівпідтверджує те, що визначальною ознакою розвитку законодавства є його спрямованість на забезпе-чення прав і законних інтересів осіб у відносинах із державними органами. Участь адвоката надає про-фесійну правову допомогу відповідно до діючого законодавства, захищає права, свободи і законні інте-реси осіб, які беруть участь в судовому провадженні.На основі порівняльно-правового аналізу та узагальнення законодавства, що регламентує діяль-ність захисника у кримінальному процесі України та деяких провідних державах Європи (Литві, Естонії,Федеративній Республіці Німеччина, Франції та ін..), зроблено висновок про доцільність запозиченняпозитивного досвіду та імплементації деяких норм зарубіжного законодавства для вдосконалення КПКУкраїни. Проаналізовано, що кримінальне процесуальне право більшості країн передбачає вимогу про-фесійності адвоката (Великобританія, Литовська Республіка, Республіка Польща, США, ФранціяФРН,). Особливостями участі адвоката на досудових стадіях кримінального процесу в інших країнах єтакі: можливість залучення як захисників інших фахівців у галузі юриспруденції (зокрема вчених-правників та викладачів національних вишів), а також обмеження участі адвоката у слідчих діях, якіпроводить поліція (ФРН); можливості усунення адвоката від участі у провадженні (Франція, ФРН,Литовська Республіка); кримінальна відповідальність за здійснення адвокатської діяльності не уповно-важеною особою (Франція).Ключові слова: зарубіжний досвід, адвокат, кримінальний процес, процесуальне законодавство Литви, Німеччина, Франція, Естонія, Грузія, Великобританія.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Страшок, А. А. "ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ПЕРЕКЛАДАЧА." Актуальні проблеми держави і права, no. 92 (January 24, 2022): 151–60. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3271.

Full text

Abstract:

Страшок А. А. Процесуальне становище перекладача: особливості залучення та участіу кримінальному провадженні. – Стаття.На початку статті автором вказується, що рівність є основоположною засадою, яка закріплена на міжнародному рівні. Конституцією України також закріплено рівність конституційних прав і свобод громадян, іноземців та осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, та рівність таких осіб перед законом. Своєю чергою КПК України у своєму змісті закріпив, серед інших засад кримінального провадження, засаду рівності перед законом і судом. Рівність учасників кримінального провадження перед законом і судом передбачає наділення їх рівними правами та рівними обов’язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. Однією з гарантій дотримання засадирівності перед законом і судом є залучення перекладача. У роботі висвітлюються проблемні питання порядку залучення перекладача, який закріплений у КПК України, а саме підстави залучення перекладача, особи, уповноважені на його залучення, мета його залучення. Автором надається визначення оціночному поняттю «володіння чи недостатнє володіння» мовою, якою здійснюється кримінальне провадження. У роботі автором розглядається питання щодо осіб, які можуть бути залучені як перекладачі. На основі проаналізованого законодавства автором висуваються власні вимоги до особи пере-кладача у кримінальному процесі, а саме: незаінтересованість у кримінальному провадженні; компетентність; досягнення повноліття. Також у рамках статті автор наводить норми КПК зарубіжних країн, а саме Австрійської Республіки, Естонії, щодо нормативного закріплення поняття «перекладач». Автор пропонує внести зміни до законодавства шляхом його доповнення нормами щодо розробкита прийняття положення про порядок складення кваліфікаційного іспиту та отримання свідоцтва про право на здійснення перекладацької діяльності. Також в Україні створений Довідково-інформаційний реєстр перекладачів, який на практиці не застовується через важкість його використання, закритість тощо. У зв’язку з цим автором пропонується забезпечити належну його роботу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Barabash, T. M., and O. P. Milevskiy. "Теоретико-методологічні засади структурованості досудового провадження в кримінальному процесі України." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (April 25, 2019): 82–88. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.02.09.

Full text

Abstract:

Метою статті є висвітлення авторського бачення теоретико-методологічних проблем виокремлення досудового провадження як самостійної частини кримінального провадження. Наукова новизна пов’язана із фундаментальністю цього питання у науці кримінального процесуального права для формування концептуального цілісного уявлення про кримінальну процесуальну діяльність, а також розуміння того, що кожне явище розглядається як більш-менш складна система. У загальному вигляді структура представлена як система відносин об’єктивно існуючих елементів. На авторське переконання, традиційне розуміння кримінального провадження лише як сукупності взаємопов’язаних і послідовно змінюючих одна одну стадій, не охоплює усього різноманіття кримінальної процесуальної діяльності і кримінальних процесуальних правовідносин (зокрема, процесуальні дії з так званої «дослідчої» перевірки перебувають за межами законодавчо визначеної першої стадії кримінального процесу, що з теоретико-методологічної позиції структури кримінального провадження видається алогічним). Відсутність в кримінальному процесуальному законі поняття «досудове провадження» вказує на можливість оцінки його лише як номінативної одиниці мови і дискутування з приводу його змісту. Обґрунтовано поділ кримінального провадження на дві пов’язані структурні частини: досудове провадження і судове провадження, оскільки кримінальний процес є сукупністю правовідносин, які мають початок (виникають) і припинення. Висновки. Підсумовано, що досудове провадження визначається як специфічний пізнавальний цикл, який складають стадії кримінального провадження: попередня перевірка заяв, повідомлень та іншої інформації про кримінальне правопорушення і досудове розслідування. Досудовому провадженню властиві такі ознаки: 1) наявність безпосереднього завдання (розкриття кримінального правопорушення, виявлення осіб, які його вчинили); 2) специфічні методи вирішення цього завдання; 3) особливе, відмінне від інших частин кримінального провадження, коло учасників кримінального процесу; 4) тривалість у часі; структура.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Бабчинська, Т. В. "РЕАЛІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВА НА ЗАХИСТ ПРИ ДОСЛІДЖЕННІ ПОКАЗАНЬ ПІД ЧАС СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 31, 2020): 162–66. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).210.

Full text

Abstract:

У статті автор досліджує міжнародні стандарти пра-ва на захист та порядок їх реалізації при дослідженні показань під час судового розгляду у кримінальному процесі України. Автор аналізує практику ЄСПЛ, від-повідно до якої сторона захисту має право на рівних засадах зі стороною обвинувачення допитувати свідків зі сторони обвинувачення, а також винятки з прави-ла щодо безпосередності дослідження показань згідно з КПК України. Встановлено, що чинне кримінальне процесуальне законодавство не чітко встановлює про-цедуру використання показань з чужих слів в аспек-ті реалізації права на захист. Тому пропонується ч. 6 ст. 97 КПК доповнити таким реченням: «Показання з чужих слів визнаються недопустимими доказами, якщо вони використовуються для встановлення обста-вин, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК». Отже, інститут показань з чужих слів залишається у кримінальному процесі України, проте його дія буде обмежена щодо встановлення винуватості особи, що позитивно вплине на реалізацію права на захист.Також автор досліджує вплив допиту, проведе-ного слідчим суддею під час досудового розслідуван-ня, на реалізацію права на захист. Автор пропонує внести зміни до ч. 4 ст. 95 КПК та викласти її в такій редакції: «4. Суд може ґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Суд може обґрунтовувати свої висновки показаннями, отриманими у порядку, перед-баченому статтею 225 цього Кодексу, лише в тому разі, якщо під час судового розгляду буде встановлена не-можливість особистого допиту свідка та потерпілого, які давали показання <...>». Отже, порядок допиту свідка та потерпілого згідно зі ст. 225 КПК не зазнає змін. Проте для використання таких показань під час судового розгляду обов’язково має бути встановлено, що свідок та потерпілий не можуть особисто надати показання суду. Така зміна в КПК краще забезпечить права учасників кримінального провадження (зокрема, сторони захисту) при оцінці показань під час судового розгляду.У цілому автор констатує, що більшість положень чинного КПК України відповідає міжнародним стан-дартам права на захист. Водночас автор вказує на пев-ну правову невизначеність процедур участі сторони захисту у дослідженні доказів під час судового роз-гляду. Саме тому чинне кримінальне процесуальне законодавство потребує удосконалення з метою кращо-го забезпечення права на захист та формування єдиної правозастосовної практики у вказаних питаннях.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Maryniv, Volodymyr, and Maryna Demura. "КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ТА КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ." Science and Innovation 17, no. 2 (April 27, 2021): 84–93. http://dx.doi.org/10.15407/scine17.02.084.

Full text

Abstract:

Вступ. Право на захист інтелектуальної власності з’являється у його власника в момент порушення або оспорювання його прав та охоронюваних законом інтересів і реалізується в рамках цивільних, кримінальних та адміністративних правовідносин, які виникли при цьому.Проблематика. Під час реалізації права на захист інтелектуальної власності у сфері кримінального права та кримінального процесу постає питання реалізації гарантій прав особи.Мета. Вивчення гарантій прав особи, які реалізуються під час захисту прав інтелектуальної власності у кримінальному провадженні.Матеріали й методи. Інформаційну основу дослідження склали законодавство України та міжнародно-правові акти;методологічну — діалектичний, системний, логічний методи, а також метод порівняльного правознавства. Результати. Визначено гарантії забезпечення прав потерпілого від кримінального правопорушення, пов’язаного із порушенням прав інтелектуальної власності.Висновки. Специфічними гарантіями забезпечення прав потерпілого від кримінального правопорушення, пов’язаного із порушенням прав інтелектуальної власності є 1) право подачі заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення, подання цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, право укладення угоди про примирення; 2) реалізація потерпілим свого права на подачу заяви, повідомленняпро вчинене щодо неї кримінальне правопорушення породжує правовий наслідок — початок кримінального провадження; 3) обов’язок слідчого, прокурора внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування; обов’язок суду — розглянути цивільний позов та прийняти рішення по ньому та інші обов’язки, які забезпечують реалізацію потерпілим своїх прав; 4) встановлення у кримінальному процесуальному законі відповідальності за невиконання обов’язків щодо забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

АЛЕНІН, ЮРІЙ, and АЛІНА МУРЗАНОВСЬКА. "Методологія кримінально-процесуальної науки: сучасний стан і перспективи розвитку." Право України, no. 2019/09 (2019): 17. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-017.

Full text

Abstract:

Дослідження будь-якого об’єкта наукового пізнання передбачає наявність відповідного інструментарію – методології. Сьогодні актуальність розробки проблем методології кримінально-процесуальної науки обумовлена передусім широкомасштабними та кардинальними змінами у вітчизняному кримінальному процесуальному праві, що покликані привести його у відповідність до європейських і міжнародних стандартів, крім того, це викликано також і стрімким розвитком науково-технічної революції, швидким оновленням знань, збільшенням обсягу наукової та науково-технічної інформації, що потребує не тільки уточнення, а й перегляду в кримінальній процесуальній доктрині основних понять і категорій за допомогою оновленої методології. Сьогодні, на відміну від методології загальнотеоретичної юриспруденції, розробленню методології науки кримінального процесуального права присвячена недостатня увага вчених. Метою статті є з’ясування сучасного стану методології досліджень проблем кримінального процесу та визначення основних перспективних напрямів її удосконалення. Досліджено питання щодо поняття, рівнів методології, принципів методології, окреслено різноманіття методологічних підходів як стратегій кримінальних процесуальних досліджень, визначено авторське бачення структури методології кримінально-процесуальної науки. Розглянуто загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, окремо приділена увага евристичним методам і методам дослідження електронної складової кримінального провадження. Робиться висновок про те, що можливість отримання результатів наукових до- сліджень проблем кримінального процесу, які будуть мати теоретичне та практичне значення, залежить від застосування належної методології наукових досліджень. Така методологія має забезпечити комплексний розвиток кримінально-процесуальної науки, раціональне застосування раніше отриманих результатів, вироблення нових науково обґрунтованих теоретичних положень, а також пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вдосконалення кримінального процесуального законодавства та практики його застосування. Серед основних тенденцій розвитку методології виокремлено проблематику методологічної оптики та процес методологування, який має індивідуальний характер і полягає у використанні методологічних принципів, підходів та методів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Barabash , T. M., and L. V. Levytska . "Сучасний стан законодавчого забезпечення кримінально-правової політики в Україні." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 5 (September 27, 2020): 22–31. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.02.

Full text

Abstract:

Вирішення питань кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, благ та інтересів, боротьба з діяннями, що підпадають під ознаки кримінального правопорушення, удосконалення процедури досудового розслідування кримінальних проваджень, кримінального процесуального судочинства належать до одних із найважливіших завдань держави. Необхідність дослідження проблем, пов’язаних із здійсненням державної політики забезпечення законності і правопорядку в країні, охорони прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, зумовлено підвищенням ролі права в процесі соціального регулювання. Зважаючи на те, що закон завжди продукується реальними потребами суспільства, зміни соціально-політичних, економічних умов життя зумовлюють необхідність подальшого реформування правових підстав та порядку притягнення до кримінальної відповідальності у напрямку посилення захисту прав і свобод людини. Метою статті є висвітлення сучасного стану законодавчого врегулювання питань кримінально-правової політики на прикладі змін до кримінального та кримінального процесуального законів та представлення авторського бачення вирішення законотворчих проблем у цьому напрямі. Наукова новизна пов’язана з тим, що масштабність сучасних реформ, важливість прогнозування нових процесів і тенденцій, які з’являються в політико-правовій сфері держави, обумовлюють формування науково обґрунтованих вимог підготовки законодавчих рішень, спрямованих на створення якісної національної правової системи. Пошук найбільш ефективних, раціональних та достатніх засобів і способів оновлення законодавчих джерел кримінального права, кримінального процесуального права, впровадження їх здобутків в практику, встановлення балансу між загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права, процесом євроінтеграції та збереженням самобутності, історичних здобутків вітчизняної науки, відповідності потребам української державності – все це формує сучасний стан наукових поглядів на розвиток і удосконалення законодавчої бази у сфері правоохоронної системи, боротьби зі злочинністю, протидії корупції та здійснення правосуддя у кримінальному провадженні. На підставі аналізу сучасних напрямів оновлення кримінального і кримінального процесуального законодавства України в контексті внесених змін і доповнень до Кримінального кодексу України (далі – КК) [1], Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) [2] узагальнено пропозиції науковців щодо удосконалення національного кримінального та кримінального процесуального законодавства, окреслено орієнтири подальшого законодавчого забезпечення кримінально-правової та процесуальної сфери, висловлено авторську думку щодо шляхів його удосконалення. Вказано, що правова наука покликана реагувати на актуалізацію проблем та вад чинного законодавства, а також – пропонувати законодавцю шляхи і механізми ефективного вдосконалення правового поля. Зауважено, що обґрунтовані положення мають стати підґрунтям формування концепції закону, загальнодержавних програм економічного, соціального і культурного розвитку, удосконалення галузевих блоків національного законодавства. З метою посилення взаємозв’язку правової науки і законотворчості запропоновано прийняти державну стратегію щодо основних засад кримінально-правової політики та розробити на її основі концепцію кримінального і кримінального процесуального закону. Висновки. Підсумовано, що практика вітчизняного нормотворення у кримінальній та кримінальній процесуальній сферах характеризується певним перебільшенням можливостей правових норм у протидії злочинності. Існуюча тенденція дослівного перенесення положень чинних міжнародних договорів до тексту закону вимагає продовження дискусії щодо категоризації кримінальних правопорушень у контексті європейської кримінальної політики, джерел кримінально-правового та процесуального регулювання, форм і видів реалізації кримінальної відповідальності під кутом зору сучасних практик визначення якості, доступності, точності та передбачуваності законодавства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Гловюк, Ірина, and Ігор Зіньковський. "Арешт майна з метою збереження речових доказів: проблеми застосування у сучасному кримінальному провадженні." Право України, no. 2019/09 (2019): 85. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-085.

Full text

Abstract:

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (КПК України) передбачає, що арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів; такий арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України, тобто ознакам речових доказів. У зв’язку з цим виникає низка питань стосовно підстав та умов, об’єктів, на які може бути накладено арешт, суб’єктного складу кримінально-процесуальних відносин щодо цього різновиду арешту майна, локального предмета доказування, особливостей захисту прав володільця такого майна, оскарження арешту майна, пропорційності застосування цього різновиду арешту майна, що відображає його специфіку порівняно з іншими різновидами арешту майна. Метою статті є виокремлення та розкриття особливостей арешту майна з метою збереження речових доказів на основі системного тлумачення кримінального процесуального законодавства, практики його застосування, виявлення недоліків нормативної регламентації цього різновиду арешту майна та формулювання пропозицій щодо їх усунення. У результаті проведених досліджень зроблено висновок, що чинне кримінальне процесуальне законодавство, закріпивши арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів, у положеннях глави 17 не повною мірою відображає специфіку такого арешту. Тому запропоновано зміни та доповнення стосовно визначення арешту майна з урахуванням специфіки арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів; уточнення найменування об’єктів, на які може бути накладено арешт, як матеріальних об’єктів за наявності достатніх підстав вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України; уточнення вимог до клопотання про арешт майна з метою забезпечення збереження речових доказів; необхідності врахування предметного характеру обґрунтованості підозри при вирішення питання про арешт майна та наслідків арешту майна для інших володільців матеріальних об’єктів. Доведено, що для захисту майнових прав та інтересів особи, на майна якої накладено арешт з метою забезпечення збереження речових доказів, мають використовуватися права, закріплені у КПК України для іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Аргументовано, що для забезпечення дієвості кримінального провадження в ухвалі мають бути вказані всі слідчі слідчої групи та всі прокурори – процесуальні керівники.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Pochtovyi, M. "ПРО СПІВВІДНОШЕННЯ ПУБЛІЧНОСТІ ТА ДИСПОЗИТИВНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ." Juridical science 2, no. 5(107) (April 3, 2020): 139–45. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.17.

Full text

Abstract:

У науковій статті розглядається питання співвідношення публічності та диспозитивності у кримінальному провадженні України. Наголошено, що у Кримінальному процесуальному кодексі України вони передбачені як засади (принципи) кримінального провадження. Акцентовано увагу на тому, що їх співвідношення та взаємозв’язок не є однозначно визначеними, про що свідчать розбіжності у думках вчених щодо розуміння аспектів взаємодії публічності та диспозитивності. Встановлено, що розширення процесуальних прав учасників процесу, надання і забезпечення можливості вільного розпорядження ними, сприяє посиленню у кримінальному процесі диспозитивних засад. Зазначено також, що сучасна кримінальна процесуальна діяльність спрямована на мінімізацію застосування процесуального примусу, обрання заходів забезпечення кримінального провадження, які обмежують права та інтереси учасників процесу або позбавляють волі. Підкреслено, що актуальним на сьогодні залишається питання про допустимі межі розширення сфери диспозитивності у кримінальному провадженні з метою максимального забезпечення прав та інтересів учасників кримінального судочинства. Доведено, що необхідним є залишити місце публічності, можливості застосування примусу з тим, щоб гарантувати виконання завдань кримінального провадження, ефективне функціонування правоохоронних органів тощо. Також наголошено, що побудова кримінального процесу лише на основі публічності або, навпаки диспозитивності також неможлива, оскільки значне посилення публічності може призвести до набуття кримінальним-процесуальною діяльністю репресивного характеру, а диспозитивності – до анархії. Насамкінець, висловлено думку про те, що поєднання публічності та диспозитивності у кримінальному провадженні носить «дифузний» характер, тобто вони взаємно доповнюють («проникають») одне одного, адже мають спільну правову площину (кримінальне провадження) та заточені на виконання спільних завдань кримінального судочинства.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Karabaza , N. F. "Оцінка наукової розробленості понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень в Україні." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (December 29, 2021): 62–71. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.07.

Full text

Abstract:

Понятійно-категоріальному апарату кримінального процесуального права, кримінального провадження і, зокрема, судового провадження приділяється фрагментарна увага. Остання монографічна праця у цій царині представлена ще до ухвалення Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Питання понятійно-категоріального апарату саме судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень не досліджувалось у вітчизняній процесуальній науці. Це видається прогалиною з огляду на розповсюдженість податкових кримінальних правопорушень та необхідність володіння суддею спеціальними знаннями у сфері оподаткування. Метою статті є оцінка ступеню наукової розробленості категорій і понять, пов’язаних із судовим провадженням щодо податкових кримінальних правопорушень та визначення дослідницьких векторів аналізу цього питання. Наукова новизна зумовлена відсутністю наукових розробок понятійно-категоріального апарату судового провадження щодо податкових кримінальних правопорушень. Разом із тим, у кримінальному провадженні, в процесі ухвалення судових рішень, супутньої діяльності судді першочергову роль відіграє розуміння понятійно-категоріального апарату у певній сфері, вміння оперувати ним і застосовувати щодо конкретних ситуацій. Відповідні спеціальні знання судді є підґрунтям для визначення методики судового провадження, його процедури, передумовою ухвалення справедливого судового рішення і, як наслідок, виконання завдання кримінального провадження, вирішення суспільно-правового конфлікту, зумовленого податковим кримінальним правопорушенням, реалізації функцій держави у податковій сфері. Проведений моніторинг наукового інтересу до таких категорій як «судове провадження» (в кримінальному процесі), «понятійний апарат» (кримінального процесуального права), «податкові кримінальні правопорушення» (у контексті кримінальної процесуальної сфери) дозволив визначити стан їх дослідження, основні проблемні питання та сформувати напрями вивчення обраного предмета наукового пошуку. Висновки. Підсумовано, що в науці кримінального процесуального права слова «поняття», «понятійний апарат» вживаються, в основному, як сталі аксіоматичні означення окремих термінів чи інститутів. У дослідженнях здебільшого увага акцентується на юридичній техніці побудови норми, тексту кримінального процесуального закону. Це, безумовно, має важливе, але не єдине значення для розуміння понятійно-категоріального апарату кримінального процесуального права і кримінального провадження, які, своєю чергою, відрізняються, на думку авторки, саме у контексті використання понять, категорій, термінів (понятійно-категоріальний апарат кримінального провадження, а особливо судового провадження видається з ширшим змістовним наповненням). Підтвердженням цієї позиції стане інституційний підхід до вивчення такого системного утворення (понятійно-категоріального апарату) у міжгалузевому взаємозв’язку кримінальних процесуальних і податкових правовідносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

АНТОНЮК, НАТАЛІЯ. "Роль інституту проступків для диференціації кримінальної відповідальності." Право України, no. 2000/11 (2020): 158. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-158.

Full text

Abstract:

Поява інституту проступків не лише вплинула на класифікацію кримінальних правопорушень, а й дала підстави для дискусії про значення такого поділу для диференціації кримінальної відповідальності. Необхідно відповісти на запитання: чи впровадження цього нового для кримінального права поняття відобра зилося лише у поділі кримінально-караних діянь на злочини та проступки, чи ж вплинуло й на інші кримінально-правові інститути? Метою статті є визначення ролі інституту кримінальних проступків для такого феномену, як диференціація кримінальної відповідальності. Зокрема, важливо встановити, чи поділ на злочини та проступки можна визнати засобом диференціації кримінальної відповідальності або ж цей поділ є її видом. Звернуто увагу на те, що категоризація кримінальних правопорушень не є засобом диференціації кримінальної відповідальності, оскільки не є інструментом у руках законодавця для забезпечення варіативності кримінальної відповідальності, беручи до уваги певні критерії. Вочевидь значення класифікації кримінальних право порушень для побудови Кримінального кодексу України (КК України) є надзвичайно важливим, оскільки забезпечує системність, лаконічність, структурованість і логічну послідовність викладу положень кодексу. Ця класифікація кримінальних правопорушень лежить в основі для подальшої диференціації кримінальної відповідальності. Так, у процесі підготовки статті було встановлено, що у КК України з’явилися положення, які не поширюються на злочини, однак стосуються саме проступків. Зокрема, йдеться про можливість застосування певних видів покарань за злочин або ж проступок, існування стадії готування, певних аспектів давності та судимості. Водночас частина наскрізних диференціюючих положень КК України продовжує застосовуватися до обох видів кримінальних правопорушень. Вважаємо, що саме явище категоризації кримінальних правопорушень за своєю суттю не призначене для градуювання кримінальної відповідальності, а отже, не є засобом її диференціації. З урахуванням впливу категорії проступків на деякі наскрізні положення кримінального закону можна зробити висновок про необхідність виділення нового виду диференціації кримінальної відповідальності за ознакою ієрархії тяжкості кримінальних правопорушень: 1) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних проступків; 2) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення злочинів. Окрім цього, звернуто увагу на дещо “механічний” підхід законодавця до поділу кримінально-караних діянь на проступки та злочини. Адже існуючий поділ побудований на фактичній зміні санкцій із метою віднесення певного діяння до злочинів або ж проступків. І такий процес “підтягування” санкцій має низку недоліків. Поділ на проступки та злочини має бути спрямованим на досягнення певної цілі саме для матеріального права, а не для процесуального. Тому варто більш конкретно спробувати сформулювати саме матеріально-правові підстави для обґрунтування такого поділу. Перевага процесуальних передумов для появи інституту проступків над матеріальними є недопустимою. Всі кримінально-карані правопорушення повинні бути зосереджені в одному нормативному акті. Поява поряд із Кодексом України про адміністративні правопорушення ще двох кодексів про проступки та злочини видається необґрунтованою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

АНТОНЮК, НАТАЛІЯ. "Роль інституту проступків для диференціації кримінальної відповідальності." Право України, no. 2000/11 (2020): 158. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-158.

Full text

Abstract:

Поява інституту проступків не лише вплинула на класифікацію кримінальних правопорушень, а й дала підстави для дискусії про значення такого поділу для диференціації кримінальної відповідальності. Необхідно відповісти на запитання: чи впровадження цього нового для кримінального права поняття відобра зилося лише у поділі кримінально-караних діянь на злочини та проступки, чи ж вплинуло й на інші кримінально-правові інститути? Метою статті є визначення ролі інституту кримінальних проступків для такого феномену, як диференціація кримінальної відповідальності. Зокрема, важливо встановити, чи поділ на злочини та проступки можна визнати засобом диференціації кримінальної відповідальності або ж цей поділ є її видом. Звернуто увагу на те, що категоризація кримінальних правопорушень не є засобом диференціації кримінальної відповідальності, оскільки не є інструментом у руках законодавця для забезпечення варіативності кримінальної відповідальності, беручи до уваги певні критерії. Вочевидь значення класифікації кримінальних право порушень для побудови Кримінального кодексу України (КК України) є надзвичайно важливим, оскільки забезпечує системність, лаконічність, структурованість і логічну послідовність викладу положень кодексу. Ця класифікація кримінальних правопорушень лежить в основі для подальшої диференціації кримінальної відповідальності. Так, у процесі підготовки статті було встановлено, що у КК України з’явилися положення, які не поширюються на злочини, однак стосуються саме проступків. Зокрема, йдеться про можливість застосування певних видів покарань за злочин або ж проступок, існування стадії готування, певних аспектів давності та судимості. Водночас частина наскрізних диференціюючих положень КК України продовжує застосовуватися до обох видів кримінальних правопорушень. Вважаємо, що саме явище категоризації кримінальних правопорушень за своєю суттю не призначене для градуювання кримінальної відповідальності, а отже, не є засобом її диференціації. З урахуванням впливу категорії проступків на деякі наскрізні положення кримінального закону можна зробити висновок про необхідність виділення нового виду диференціації кримінальної відповідальності за ознакою ієрархії тяжкості кримінальних правопорушень: 1) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних проступків; 2) диференціації кримінальної відповідальності за вчинення злочинів. Окрім цього, звернуто увагу на дещо “механічний” підхід законодавця до поділу кримінально-караних діянь на проступки та злочини. Адже існуючий поділ побудований на фактичній зміні санкцій із метою віднесення певного діяння до злочинів або ж проступків. І такий процес “підтягування” санкцій має низку недоліків. Поділ на проступки та злочини має бути спрямованим на досягнення певної цілі саме для матеріального права, а не для процесуального. Тому варто більш конкретно спробувати сформулювати саме матеріально-правові підстави для обґрунтування такого поділу. Перевага процесуальних передумов для появи інституту проступків над матеріальними є недопустимою. Всі кримінально-карані правопорушення повинні бути зосереджені в одному нормативному акті. Поява поряд із Кодексом України про адміністративні правопорушення ще двох кодексів про проступки та злочини видається необґрунтованою.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Карпенко, В. "ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТА НАДАННЯ ПРАВНИЧОЇ ДОПОМОГИ СВІДКУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." Юридичний вісник, no. 1 (April 14, 2022): 124–30. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2311.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано кримінальне процесуальне законодавство щодо визначення процесуального статусу особи, яка може надавати професійну правничу допомогу свідку у кримінальному провадженні. Встановлено, що термін «адвокат», який використовується у п. 2 ч. 1 ст. 66 КПК України, вказує на особу, яка на професійній основі займається адвокатською діяльністю, але не визначає її процесуального статусу як учасника кримінального провадження. Звертається увага на те, що при визначенні процесуального статусу особи, яка захищає підозрюваного чи представляє інтереси потерпілого, законодавець виходить із характеристики їх функції, називаючи «захисником» чи «представником». Це правило не враховано при визначенні назви особи, яка надає правничу допомогу свідку. Визначено три підходи до визначення особи, яка надає свідку професійну правничу допомогу, – захисник, представник, адвокат свідка (юридичний помічник, правничий повірений). Підтримується критика науковців щодо назви цього учасника кримінального провадження захисником та звертається увага на поширеність тверджень про те, що така особа має називатися представником. Обґрунтовано, що право свідка на професійну правничу допомогу обумовлено не стільки необхідністю представництва його інтересів (що передбачає участь у кримінальному провадженні представника замість свідка), скільки потребою забезпечення присутності адвоката під час допиту свідка. Звертається увага на те, що правнича допомога свідку не є тотожною представництву його інтересів у кримінальному провадженні. Встановлено, що суб’єктами надання професійної правничої допомоги свідку у кримінальному провадженні мають бути не лише адвокати, а і фахівці у галузі права, які набули відповідного процесуального статусу. Аналізуються обставини, за наявності яких адвокат свідка не може надавити професійну правничу допомогу свідку у кримінальному провадженні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

ШИЛО, ОЛЬГА. "Компетенція слідчого судді в кримінальному провадженні: теорія, нормативна модель і тенденції розвитку законодавства." Право України, no. 2018/03 (2018): 79. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-079.

Full text

Abstract:

Нормативна модель компетенції слідчого судді в кримінальному провадженні зазнає постійних змін у напрямі розширення предмета відання цього суб’єкта кримінальної процесуальної діяльності. У зв’язку з цим актуальним видається дослідження теоретичних основ визначення компетенції суб’єкта владних повноважень, з’ясування відповідності чинної законодавчої моделі предмету відання слідчого судді меті та сутності його процесуальної функції, якою відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) є судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження. Мета статті полягає у встановленні об’єктивних критеріїв, які мають визначати предмет відання слідчого судді в кримінальному провадженні та його процесуальні повноваження, реалізація яких забезпечує виконання його кримінальної процесуальної функції та вирішення завдань кримінального провадження. Такі критерії повинні враховуватися законодавцем при подальшому удосконаленні нормативної моделі судово-контрольної діяльності, визначенні кримінальної процесуальної компетенції слідчого судді як суб’єкта, що забезпечує реалізацію засади змагальності під час досудового розслідування, дотримання прав і свобод учасників кримінального провадження при проведенні процесуальних дій, що їх обмежують, вирішення правових конфліктів, що виникають між учасниками кримінального провадження під час здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень. Для досягнення цієї мети автором виконано наукові завдання щодо з’ясування сутності категорії “компетенція”, її структурних компонентів та їх кореляційних зв’язків; встановлення тенденцій розвитку кримінального процесуального законодавства України в сегменті, що регулює компетенцію слідчого судді під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, та їх оцінки з позиції відповідності сутності його процесуальної функції. На підставі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства України констатовано тенденцію до постійного розширення предмета відання слідчого судді; автор доходить висновку, що розширення меж судово-контрольної діяльності має здійснюватися з урахуванням чітких критеріїв, які дадуть змогу оптимально їх визначити. До них слід віднести мету процесуальної діяльності та правову природу кримінальної процесуальної функції слідчого судді. Зазначено, що безпідставне розширення предмета відання слідчого судді, яке нині має місце у зв’язку з прийняттям нових змін до КПК України в частині впровадження порядку залучення експерта для проведення експертизи лише за ухвалою слідчого судді, а також продовження слідчим суддею строків досудового слідства, призводить до невиправданого ускладнення досудового розслідування та порушення засади розум них строків, необґрунтованого збільшення навантаження на слідчих суддів, а також порушення балансу процесуальних можливостей сторін кримінального провадження щодо виконання поставлених перед ними завдань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Кравченко, Станіслав. "Загальна характеристика злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого." Право України, no. 12/2018 (2018): 249. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-249.

Full text

Abstract:

У статті досліджується зміст загальних об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, що посягають на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого. Метою статті є здійснення загальної характеристики злочинів, передбачених статтями 371–375 Кримінального кодексу України (КК України), а також виявлення тих ознак, які дають змогу виокремити відповідні посягання серед інших злочинів проти правосуддя та об’єднати їх в одну групу. Встановлено, що склади злочинів, передбачених ч. 2 ст. 371, статтями 372, 374 КК України, побудовані законодавцем із використанням типової юридичної конструкції, яка включає: а) об’єкт злочину – процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого; б) об’єктивну сторону – порушення (недотримання) закріплених у законодавстві процесуальних прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого; в) суб’єкт – службові особи органів, які здійснюють досудове розслідування, оперативно-розшукову діяльність, або судді; г) суб’єктивна сторона – вина у формі прямого умислу. При цьому окремі ознаки юридичних складів злочинів за ч. 1 ст. 371, ст. 374 КК України повною мірою не відповідають визначеній конструкції, оскільки передбачені процесуальним законом права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого для складів відповідних злочинів відіграють роль факультативного об’єкта кримінально-правової охорони. Визнається, що специфічні ознаки злочину відповідно до ст. 375 КК України очевидно виходять за межі наведеної юридичної конструкції: постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови можливе не лише у кримінальному, а й у всіх інших різновидах судового провадження, і, відповідно, заподіює або може заподіяти шкоду процесуальним правам та інтересам не тільки підозрюваного, обвинуваченого, а й інших учасників судово-го провадження. Водночас злочин за ст. 375 КК України, у разі його вчинення у межах кримінального провадження, може посягати на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого, з урахуванням чого відповідні цінності повинні визнаватися для цього злочину факультативним об’єктом кримінально-правової охорони. Отже, у наукових цілях дослідження злочину згідно зі ст. 375 КК України доцільно не відокремлювати від аналізу ознак інших посягань на процесуальні права та інтереси підозрюваного, обвинуваченого.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Циганюк, Юлія Володимирівна. "ЗАСТОСУВАННЯ КАТЕГОРІЇ ЧАСУ ЯК ОБ’ЄКТИВНОЇ ФОРМИ ІСНУВАННЯ МАТЕРІЇ В ОБЧИСЛЕННІ СТРОКУ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ В РАЗІ, ЯКЩО ПІСЛЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАВЕРШЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОКУРОРОМ ВИНЕСЕНА ПОСТАНОВА ПРО ВІДНОВЛЕННЯ СТРОКУ ДОСУДОВ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 201–6. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.30.

Full text

Abstract:

У статті досліджено питання застосування категорії часу як об’єктивної форми існування матерії, в аспекті того, яким чином відповідно до норм кримінального процесуального права та загальних засад кримінального провадження має обчислюватись строк досудового розслідування в разі, якщо після здійснення повідомлення про завершення досудового розслідування через деякий час прокурором винесена постанова про відновлення строку досудового розслідування, а ще через деякий час ухвалене нове рішення про завершення досудового розслідування. Визначено, що питання часу є ключовим у кримінальній процесуальній діяльності та знаходить своє процесуальне вираження у визначенні поняття «процесуальні строки». А така категорія, як «процесуальні строки», істотно впливає на кримінально-процесуальні правовідносини. Відповідно до норм кримінального процесуального права та загальних засад кримінального провадження в разі, якщо після первинного повідомлення про завершення досудового розслідування через деякий час прокурором винесена постанова про відновлення строку досудового розслідування, а ще через деякий час ухвалене нове рішення про завершення досудового розслідування, строк досудового розслідування має обчислюватись за загальними правилами. У цей строк не включається строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому у статті 290 Кримінального процесуального кодексу України, що відбулось після остаточного (останнього) повідомлення прокурора про завершення досудового розслідування. Строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження на підставі попередніх повідомлень прокурора про завершення досудового розслідування включається до строку досудового розслідування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Савицький, О. А. "ПОВНОВАЖЕННЯ СУДДІ ВИЩОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 439–45. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.49.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена висвітленню деяких структурних елементів правового статусу судді Вищого антикорупційного суду у кримінальному процесі. На основі аналізу поглядів науковців визначено, що зміст правового статусу судді Вищого антикорупційного суду включає сукупність таких елементів як, функції (основні напрями кримінально-процесуальної діяльності), повноваження (права та обов’язки), гарантії діяльності та юридична відповідальність. Особливу увагу приділено питанню повноважень досліджуваного учасника кримінального провадження. З’ясовано, що суддя Вищого антикорупційного суду є специфічною посадовою особою, представником суддівського корпусу, який у передбаченій законом процесуальній формі здійснює правосуддя в кримінальних провадженнях. Сфокусовано увагу на тому, що особливістю правого статусу судді Вищого антикорупційного суду є сфера реалізації прав та виконання обов’язків. Це обумовлене завданнями Вищого антикорупційного суду, які поляга- ють у здійсненні правосуддя відповідно до визначених законом засад та процедур судочинства з метою захисту особи, суспільства та держави від корупційних і пов’язаних із ними кримінальних правопорушень та судового контролю за досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у таких кримінальних провадженнях. З’ясовано, що ні законодавство, ні правова доктрина не наводить системного визначення повноважень судді. Крім того законодавцем не закріплено у положеннях Кримінального процесуального кодексу коло специфічних прав та обов’язків саме для суддів Вищого антикорупційного суду. Визначено, що основним призначенням Вищого антикорупційного суду є здійснення правосуддя у чітко визначеному переліку категорій справ, причиною виділення яких став саме неефективний їх розгляд у судах загальної юрисдикції та порушення розумних строків розгляду. В цьому сенсі запропоновано встановлення обов’язку для суддів Вищого антикорупційного суду дотримання конкретних строків судового розгляду кримінальних проваджень щодо корупційних кримінальних правопорушень. Запропоновано спектр процесуальних повноважень судді Вищого антикорупційного суду поділити на загальний (охоплює ознаки правового статусу, притаманні всім суддям у системі правосуддя) та спеціальний (спрямований на деталізацію та конкретизацію прав та обов’язків саме судді Вищого антикорупційного суду) блоки.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

МУЗИКА, АНАТОЛІЙ. "Про кримінально-правові ризики: загальний огляд проблеми." Право України, no. 2020/02 (2020): 97. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-02-097.

Full text

Abstract:

Проблема ризиків як соціального феномена не є новою для будь-якої держави, суспільства, науки чи сфери практичної діяльності. Утім, у вітчизняному правознавстві ця проблема дотепер залишається малодослідженою, а в кримінально-правовій доктрині – ще чекає на своїх розробників. При цьому не беруться до уваги праці, присвячені дослідженню відомої обставини, що виключає злочинність діяння (ст. 42 Кримінального кодексу України). Кримінально-правові ризики як предмет ініційованого дослідження – багатовекторний і має інший масштаб, що зумовлює відмінний зміст і рівень пізнання ризиків як системного явища у кримінальному праві (законодавстві й доктрині), слідчій та судовій практиці. Мета статті – сформувати загальне уявлення про кримінально-правові ризики. Обґрунтовано концепт про те, що будь-які кримінально-правові ризики можуть існу вати лише на рівні законодавства і правозастосування. Доцільно виділяти кримінально-правові ризики в широкому та вузькому значенні. У широкому – це ризики: 1) як ті, що породжені кримінальним законом, так і ті, що виникають через правове регулювання (або його відсутність), зокрема у кримінально-процесуальних, кримінально-виконавчих та оперативнорозшукових відносинах (чи навпаки – породжуються ухваленням/скасуванням, наприклад, кримінального процесуального або кримінально-виконавчого закону); йдеться, окрім того, про правове регулювання, що здійснюється не обов’язково законами, а й іншими нормативно-правовими актами, інколи – несвоєчасне ухвалення, або ж відсутність уваги чи неналежне реагування суб’єкта нормотворення, у разі явної необхідності регулювання певних суспільних відносин; 2) ризики, що виникають у сфері юридичної практики – застосування/незастосування норм, зокрема кримінального права і кримінального процесу, кримінально-виконавчого права, адміністративного права і процесу, митного права, а також у сфері оперативнорозшукової діяльності. Ризики у вузькому значенні – ті, що породжені винятково кримінальним законом (пов’язані з його ухваленням, скасуванням, зміною, доповненням) та (або) його застосуванням/незастосуванням на практиці. Змістом таких ризиків не охоплюєть-ся аналіз та врахування впливу як фактору ризиків відповідного кримінального закону на правові відносини, що зазначені вище. Кримінально-правові ризики в широкому розумінні (якщо вони хоча б якось стосуються кримінальних правовідносин), до певної міри охоплюють інші види ризиків; їх розмаїття відображає, конкретизує специфіку вияву кримінальноправових ризиків. Це стосується, наприклад, інтерпретаційних ризиків (легальних, судових, доктринальних), корупційних, кримінально-процесуальних, криміналістичних і кримінально-виконавчих ризиків, ризиків в оперативно-розшуковій діяльності та митній сфері, політичних ризиків. Проте слід мати на увазі, що всі види ризиків (це стосується і кримінально-правових) не існують у чистому вигляді. Їхня самостійність є відносною. Очевидно, особливим видом ризиків у кримінальному праві є підстави визнавати глобальні кримінально-правові ризики (поряд із ними допустимо виокремлювати міжнародні кримінально-правові ризики). На думку автора, кримінально-правові ризики – це усвідомлена особою, за умов невизначеності, ймовірність небезпеки (настання небажаних, зокрема суспільно небезпечних наслідків у сфері кримінальних правовідносин) у разі ухвалення чи відмови від ухвалення нею відповідного рішення для досягнення суспільно корисного результату.Проілюстровано конкретний вияв кримінально-правових ризиків на законодавчому рівні. Окреслено перспективний розвиток пізнання проблеми кримінальноправових ризиків.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Коваль, О. І. "Становлення інституту міжнародного співробітництва у кримінальному процесуальному законодавстві України." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1 (July 2, 2021): 102–6. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.742.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено ґенезі розвитку інституту міжнародного співробітництва у кримінальному процесі України в радянський та сучасний періоди. Зазначається, що у ХХ столітті кримінально-процесуальне законодавства формувалось під впливом історичних подій, які відбувалися на території Радянського Союзу. Розглянуто тенденцію розвитку кримінально-процесуальних відносин, необхідним засобом упорядкування яких стала кодифікація. Незважаючи на те, що Кримінально-процесуальні кодекси УСРР 1922 та 1927 років не містили положень щодо міжнародного співробітництва у кримінальному процесі, вони закріпили важливі засади здійснення судочинства, дотримання яких є необхідним для налагодженої співпраці з іноземними державами. Наголошено, що з другої половини ХХ століття в кримінально-процесуальному законодавстві відбуваються зміни, які позитивно позначились на формуванні та утвердженні інституту міжнародного співробітництва. А з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, де вперше було закріплено положення щодо здійснення міжнародного співробітництва, розпочався процес його удосконалення. Звернено увагу, що розвиток міжнародних відносин з іноземними державами, ратифікація численних міжнародних договорів, проголошення Незалежності України, прийняття Конституції України відіграли вирішальну роль у приведенні вітчизняного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Встановлено, що ратифікація Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року, Додаткового протоколу 1975 року, Другого додаткового протоколу 1978 року, Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 2001 року та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року закріпили міжнародне співробітництво як самостійний інститут у кримінальному процесуальному законодавстві. Зазначено, що належне правове регулювання міжнародного співробітництва з іноземними державами у кримінальному процесі, впровадження міжнародних норм у вітчизняне законодавство є тими необхідними умовами, які сприяють утвердженню принципів законності та верховенства права, додержанню прав та законних інтересів людини і громадянина, допомагають у боротьбі зі злочинністю, а головне – слугують досягненню завдань кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Козаченко, О. В. "ПОНЯТТЯ ТА ВЛАСТИВОСТІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 16 (October 30, 2019): 87–95. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v16i0.400.

Full text

Abstract:

У статті на підставі проведеного аналізу наукових поглядів представників українсько~ кримінально-правової доктрини запропоновано новий підхід до визначення кримінально-правових заходів як системи прийомів і способів примусового й реабілітаційно-заохочувального впливу держави на кримінальні практики, правомірну постзлочинну поведінку особи, що детермінуеться культурним середовищем, яке склалось у конкретно-історичних умовах. Крім того, на підставі дослідження із застосуванням культуро-антропологічноi методології виділено об’ективні та суб’ективні властивості кримінально-правових заходів, до яких віднесено мету й підстави здійснення кримінально-правового впливу в процесі застосування кримінально-правових заходів, культуро-антропологічне обгрунтування допустимості та доцільності застосування заходів зазначеноi галузі права, суб’ектів, щодо яких здійснюється правовий вплив і суддівський розсуд, що уособлює процесуальний аспект кримінально-правового заходу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Шуневич, К. А. "СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ІТАЛІЇ." Знання європейського права, no. 1 (September 21, 2020): 122–29. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.62.

Full text

Abstract:

У статті показано вплив типу процесу, який домінує в державі, на порядок залучення судового експерта у кримінальне провадження на прикладі Італії, яка в своєму історичному розвитку здійснила перехід від інквізиційного до змагального типу процесу. Виявлено основні переваги та недоліки типу процесу під час залучення судового експерта у кримінальне провадження. Досліджено «слідчі» повноваження сторін щодо самостійного права збирати докази в процесі встановлення фактичних обставин справи внаслідок реформування кримінально-процесуального законодавства Італії. Визначено необхідність дотримання однакових стандартів прав людини, зокрема в контексті забезпечення кожному реального права на справедливий суд у разі залучення судового експерта у кримінальне провадження. Здійснено аналіз організації проведення судової експертизи в Італії, зокрема, досліджено законодавчу регламентацію статусу суб'єкта, уповноваженого виконувати судові експертизи; загальний порядок залучення судового експерта на стадіях досудового розслідування та під час судового розгляду; можливість проведення судових експертиз у кримінальному провадженні експертами, залученими сторонами. Приділена увага порядку упорядкування та ведення Реєстру судових експертів у кримінальних справах в Італії. Розглянуто права і обов'язки судового експерта, правила використання в доказуванні висновку експерта. Встановлено, що відмінність між «офіційно призначеним судовим експертом» та «технічним консультантом» залежить від суб'єкта, який залучає експерта у кримінальне провадження. Охарактеризовано особливості залучення експерта суддею - «офіційно призначеного судового експерта», а також процесуальний статус експертів, залучених сторонами - «технічних консультантів». Окрема увага приділена оформленню судовим експертом результатів проведеного експертного дослідження в кримінальному процесі Італії. Проаналізовано відповідальність судового експерта у разі неналежного виконання своїх професійних обов'язків.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

Беспалько, І. "ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ ПІД ЧАС ПРОВАДЖЕННЯ НА ПІДСТАВІ УГОД." Юридичний вісник, no. 1 (April 14, 2022): 34–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2300.

Full text

Abstract:

Виникнення кримінального провадження на підставі угод є новелою як для кримінального процесуального закону України, так і для процесуальної діяльності органів досудового розслідування та судової системи. Це нововведення раніше невідоме українській правовій системі, оскільки запозичене з англо-американського досвіду з метою економії часу та вдосконалення кримінального судочинства. Здійснення кримінального провадження на підставі угод як особливого порядку кримінального провадження має на меті, насамперед, розв’язання наявного кримінально-правового конфлікту між його учасниками, спрощення та скорочення загальної процедури кримінального провадження, забезпечення процесуальної економії, зменшення навантаження на суди, надання самостійності сторонам угоди щодо вирішення питання про призначення узгодженого ними покарання звільнення від його відбування з випробуванням. Кримінальне провадження на підставі угод є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми, яка ґрунтується на матеріально-правових критеріях, котрі передбачають встановлення змісту договірних правовідносин, та кримінально-процесуальних, що визначають форму і процедуру досягнення взаємних поступок між сторонами угод про примирення чи про визнання винуватості у кримінальному провадженні. Проте в науці кримінального процесуального права та у практичній діяльності залишається велика кількість суперечливих підходів, неузгодженість правових позиції та різне бачення деяких аспектів функціонування такого інституту. Зокрема, суперечності виникають під час визначення особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, що є предметом даного наукового дослідження. Основний підхід до розгдяду зазначеного питання в цій статті полягає у здійсненні критичного аналізу норм чинного законодавства, які регламентують особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод. В публікації здійснюється аналіз нормативної регламентації кримінального провадження на підставі угод, висловлені зауваження до низки норм КПК, які закріплюють особливості кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод та запропоновані підходи до усунення їх недоліків. Матеріали статті представляють як теоретичну, так і практичну цінність. Вони можуть бути використані для подальшого наукового дослідження особливостей кримінального процесуального доказування під час провадження на підставі угод, а також для належного розуміння та здійснення правозастосовної кримінальної процесуальної діяльності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Шум, С. С. "УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ ПОТЕРПІЛОГО ВІД НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 128–32. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.245.

Full text

Abstract:

У дослідженні розглянуто процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину. Автор робить висновок про те, що правовий статус та процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину - це тотожні поняття. Під процесуальним статусом потерпілого від насильницьких злочинів пропонується розуміти юридично закріплене становище особи, якій шляхом застосування фізичного чи психологічного насильства заподіяно смерть, тілесні ушкодження чи психічна шкода, що виражається через сукупність прав та обов’язків, які визначені та гарантовані Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, кримінальним процесуальним законодавством та іншими нормативно-правовими актами. У статті зазначено, що процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину, окрім Кримінального процесуального кодексу України, врегульовано низкою інших нормативно-правових актів, а саме Цивільним кодексом України, Законом України «Про боротьбу з тероризмом», Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», Законом України «Про протидію торгівлі людьми» тощо. З метою вдосконалення процесуального статусу потерпілого від насильницького злочину пропонується закріпити положення про те, що потерпілому за поданим належним чином обґрунтованим клопотанням суд виносить ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів. Це положення дасть змогу потерпілому (чи його представнику) здійснювати низку процесуальних дій, звертатись до суду з відповідними клопотаннями та ефективно здійснювати захист своїх прав та законних інтересів. Окрім цього, надається пропозиція визначити можливість набуття правового статусу потерпілого близькими родичами та членами сім’ї постраждалої особи, а також надання статусу потерпілого особі за рішенням суду навіть за відсутності згоди такої особи на отримання статусу. З метою удосконалення процедури інформування потерпілого від насильницького злочину про його права та обов’язки пропонується запровадити процедуру первинного інформування про права під час першого контакту особи з поліцейським. Реалізація зазначених пропозицій дасть змогу захистити права потерпілих від насильницьких злочинів та удосконалити їх процесуальний статус.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Семенишина-Фіголь, Б. М., and В. В. Микoлюк. "Міжнародне співробітництво у кримінальному провадженні." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 205–8. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).546.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто поняття і сутність міжнарод-ного співробітництва в кримінальному провадженні. Висвітлено стан дослідження проблеми міжнародного співробітництва в кримінальному провадженні. Проа-налізовано основні нормативно-правові акти, що регу-люють сферу міжнародного співробітництва в кримі-нальному провадженні, а також визначають порядок та зміст такого співробітництва. Стаття присвячена визначенню поняття міжнародного співробітництва, місця міжнародного співробітництва в кримінально-му процесуальному праві. Проводиться аналіз деяких форм міжнародної правової допомоги, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, ін-ших нормативно-правових актів. У статті проаналізовано підходи до визначення по-няття та змісту міжнародного співробітництва в кримі-нальному провадженні. Здійснено аналіз зіставлення міжнародного права та міжнародного співробітництва в кримінальному провадженні. Розкрито особливості міжнародного співробітництва на рівні різних країн та співтовариств.Висвітлені особливості інституту міжнародної пра-вової допомоги під час кримінального провадження, процесу видачі осіб, які вчинили кримінальне право-порушення, перейняття кримінального провадження. Зазначено правове підґрунтя регулювання міжнарод-ного співробітництва в кримінальному провадженні. Наведений аналіз деяких положень Кримінального процесуального кодексу України, Інструкції про поря-док здійснення міжнародного співробітництва з питань взаємної правової допомоги, видачі правопорушників (екстрадиції), передачі (прийняття) засуджених осіб, виконання вироків та інших питань міжнародного судового співробітництва в кримінальному проваджен-ні під час судового провадження з нормами відповідних міжнародно-правових актів, що регулюють міжнарод-не співробітництво в кримінальному провадженні. Пропонуються шляхи вирішення проблемних питань, пов’язаних із міжнародним співробітництвом у кримі-нальному провадженні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Zavorina, О. Р. "Процесуальні особливості допиту неповнолітнього, який підозрюється у вчиненні вбивства." Law and Safety 83, no. 4 (December 1, 2021): 48–55. http://dx.doi.org/10.32631/pb.2021.4.05.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено аналізу процесуальних особливостей проведення допиту неповнолітнього, який вчинив кримінальне правопорушення, зокрема вбивство. Проаналізовано процесуальний порядок і тактичні особливості проведення допиту неповнолітньої особи, визначені в міжнародному законодавстві. Розглянуто критерії, певні правила проведення допиту, а також вимоги до проведення такої процесуальної дії. Установлено необхідність подальшого вдосконалення національного законодавства відповідно до міжнародних стандартів у галузі кримінального процесуального забезпечення досудового розслідування. Звернуто увагу на відсутність законодавчо регламентованої процедури допиту неповнолітніх за методом «Зеленої кімнати» та невідповідність національного законодавства України вимогам Конвенції про права дитини (1991 р.), що висуваються до осіб, які допитують неповнолітніх.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Pochtovyi, M. "ФАКТОРИ ВПЛИВУ ТА «ПРАВОВІ ФОРМУЛИ» СПІВВІДНОШЕННЯ ПУБЛІЧНОСТІ ТА ДИСПОЗИТИВНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 240–47. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.29.

Full text

Abstract:

Метою статті є вивчення аспектів співвідношення публічності та диспозитивності у кримінальному провадженні України, а також факторів впливу на цей зв’язок. У науковій статті розглядається питання співвідношення публічності та диспозитивності у кримінальному провадженні України. Наголошено, що у Кримінальному процесуальному кодексі України вони передбачені як засади (принципи) кримінального провадження. Акцентовано увагу на тому, що їх співвідношення та взаємозв’язок не є однозначно визначеними, про що свідчать розбіжності у думках вчених щодо розуміння аспектів взаємодії публічності та диспозитивності. Систематизовано різні варіації поєднання цих принципів у кримінальному процесі та запропоновано 21 правову формулу співвідношення публічності та диспозитивності між собою. Визначено фактори впливу на співвідношення публічності та диспозитивності у кримінальному провадженні. Встановлено, що розширення процесуальних прав учасників процесу, надання і забезпечення можливості вільного розпорядження ними, сприяє посиленню у кримінальному процесі диспозитивних засад. Зазначено також, що сучасна кримінальна процесуальна діяльність спрямована на мінімізацію застосування процесуального примусу, обрання заходів забезпечення кримінального провадження, які обмежують права та інтереси учасників процесу або позбавляють волі. Підкреслено, що актуальним на сьогодні залишається питання про допустимі межі розширення сфери диспозитивності у кримінальному провадженні з метою максимального забезпечення прав та інтересів учасників кримінального судочинства. Доведено, що необхідним є залишити місце публічності, можливості застосування примусу з тим, щоб гарантувати виконання завдань кримінального провадження, ефективне функціонування правоохоронних органів тощо. Насамкінець наголошено, що побудова кримінального процесу лише на основі публічності або, навпаки диспозитивності також неможлива, оскільки значне посилення публічності може призвести до набуття кримінальним-процесуальною діяльністю репресивного характеру, а диспозитивності – до анархії.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Dzhafarzade, D. "ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ПРОТИДІЇ ВЧИНЕННЮ ГРУПОВОГО ПОРУШЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ МОЛОДІЖНИМИ ЕКСТРЕМІСТСЬКИМИ ГРУПАМИ." Juridical science, no. 6(108) (April 4, 2020): 379–87. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.45.

Full text

Abstract:

Мета статті є вивчення особливостей зарубіжної регламентації кримінально-правової протидії вчиненню групового порушення громадського порядку молодіжними екстремістськими угрупуваннями. У статті висвітлено питання міжнародно правової регламентації протидії порушенням громадського порядку. Розглянуто групове порушення громадського порядку, що вчиняються молодіжними екстремістськими угрупуваннями та особливості протидії таким діям у різних зарубіжних країнах.. Висвітлено наукові позиції щодо відмінностей між підходами до протидії зазначеним видам кримінальних правопорушень та запропоновано шляхи імплементації до українського законодавства. Визначено, що розслідування кримінальних правопорушень є важливим в кримінальному процесі незалежно від форми судочинства, хоча і має певні особливості. Прагнення законодавчих органів зробити розслідування кримінальних правопорушень менш формальним призвело до того, що на сьогодні не в повній мірі регламентована діяльність поліції, а саме відсутній вичерпний перелік процесуальних дій, що можуть проводитися в ході досудового розслідування. Законодавцем надано пріоритет саме змісту права, а не формі. У Сполучених Штатах Америки основним органом досудового провадження є поліція, на яку покладено функції підтримання громадського порядку та розслідування вказаної категорії кримінальних правопорушень. Зроблено висновок, що найбільш подібна до української системи органів, які здійснюють досудове розслідування групових порушень громадського порядку, що вчиняються молодіжними екстремістськими угрупуваннями - є система кримінально-процесуальної регламентації Федеративної Республіки Німеччини. Юрисдикцією розслідування наділено МВС ФРН, так само як і українське Міністерство внутрішніх справ, визначає напрямки діяльності правоохоронних органів, в тому числі і поліції, яка в свою чергу поділяється на два види: загально-поліцейську та кримінальну. Разом з тим слід зазначити, що є і відмінні риси законодавств, так наприклад США та Великобританія на відміну від Німеччини функції органів, які здійснюють досудове розслідування групового порушення громадського порядку, що вчиняються молодіжними екстремістськими угрупуваннями, в значній мірі диференційовані, такий як відповідний центральний орган, наділений традиційними поліцейськими функціями у них відсутній.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Харченко, С. В., and А. С. Симчук. "Залучення законного представника у кримінальних провадженнях за участю неповнолітніх осіб." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 137–44. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.707.

Full text

Abstract:

Становлення України як демократичної правової держави, проголошення людини найвищою соціальною цінністю вимагає вжиття відповідних суспільно-політичних і правових заходів щодо забезпечення прав і свобод людини. Такі заходи особливо важливі для забезпечення прав і свобод такої категорії населення, які в силу свої вікових особливостей, психофізіологічної незрілості й соціально-психологічної адаптованості неспроможні самостійно захистити свої порушені чи спірні права або реалізувати процесуальні повноваження. Серед таких осіб найбільш незахищеною категорією суспільства є саме неповнолітні. Тому їхні права та інтереси перебувають під постійною пильною увагою як законодавців, так і правоохоронних органів, прокуратури, суду. Досудове провадження у кримінальних справах щодо неповнолітніх, які вчинили правопорушення, а також неповнолітніх, котрі є потерпілими від правопорушення, здійснюється в Україні в межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів досудо-вого слідства й прокуратури. Воно спрямоване на досягнення єдиних цілей кримінального процесу і грунтується на загальних принципах кримінального судочинства, однак має й певні особливості. Неповнолітні особи, які потрапили у сферу кримінального процесу, у силу своїх вікових особливостей потребують посилення своєї правової захищеності, застосування до них особливих правил під час провадження й створення для них додаткових процесуальних гарантій. Однією з форм правого захисту є подвійне представництві інтересів неповнолітнього в суді - його законним представником і захисником (адвокатом). На відміну від захисника, законні представники захищають інтереси неповнолітнього не через призму виконання професійної діяльності, а насамперед через загально-правову відповідальність за своїх неповнолітніх дітей з урахуванням морально-етичних аспектів виховання. У статті висвітлено нормативно-правове регулювання проведення слідчих (розшуко-вих) дій за участю неповнолітніх учасників у кримінальному процесуальному законодавстві України, зокрема обов'язкового залучення законного представника. Підкреслюється значення дотримання процесуальної форми за умов проведення слідчих (розшукових) дій за участю неповнолітніх учасників кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Salmanov, O. V. "Щодо суб’єктів проведення слідчих (розшукових) дій, що обмежують недоторканність житла чи іншого володіння особи." Law and Safety 83, no. 4 (December 1, 2021): 13–19. http://dx.doi.org/10.32631/pb.2021.4.01.

Full text

Abstract:

Визначено основних владних суб’єктів, які діють під час проведення слідчих (розшукових) дій на стадії досудового розслідування. Акцентовано на тому, що закріплена чинним Кримінальним процесуальним кодексом України форма вітчизняного кримінального процесу, побудованого на підставі конституційних принципів змагальності та рівності сторін кримінального провадження, обумовила необхідність відмежувати таке поняття, як «суб’єкти проведення слідчих (розшукових) дій, що обмежують недоторканність житла чи іншого володіння особи», від загального поняття «учасники слідчих (розшукових) дій» з метою недопущення будь-яких порушень конституційних прав усіх учасників кримінальної процесуальної діяльності з боку владних суб’єктів кримінального провадження.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Кавецька, В. "Участь законного представника неповнолітнього у кримінальному процесі." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 184–89. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.989.

Full text

Abstract:

У статті дається загальна характеристика законного представника неповнолітнього у кримінальному процесі України. У процесі життя і розвитку неповнолітнього його відносини з батьками та іншими особами, які можуть бути наділені повноваженнями законних представників, складаються по-різному. Саме прихильність, взаєморозуміння, довіра неповнолітнього до законного представника є прямим шляхом до їх активної, спільної та узгодженої участі в процесуальній діяльності, що, зрештою, сприяє забезпеченню прав і захисту законних інтересів неповнолітнього. Якщо неповнолітній перебуває під опікою установ та організацій, також можна надати йому можливість вибору законного представника з числа адміністрації, працівників цієї установи чи організації, педагогічному складу. Потерпілого неповнолітнього у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. Що стосується представництва неповнолітніх потерпілих у кримінальному провадженні, то згідно зі статтею 59 КПК України, якщо потерпілим є неповнолітня особа, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. Процедура проведення допиту неповнолітніх осіб заснова- на на загальних положеннях проведення допиту, регламентованих чинним кримінальним процесуальним законодавством. Законний представник здійснює лише представництво інтересів неповнолітнього допитуваного. Завданням захисника є захист прав та інтересів неповнолітнього й за допомогою засобів захисту можливість виявити обставини, які пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність неповнолітнього. Проаналізовано думки щодо природи законного представництва у справах за участю неповнолітніх як у кримінальному, так і у цивільному процесі. Визначено функції законного представника у кримінальному процесі та запропоновано зміни до Кримінального процесуального кодексу України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Кравчук, І. І., and М. В. Андрушко. "ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО З ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." Знання європейського права, no. 5 (December 22, 2021): 80–84. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.286.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто поняття взаємодії органів досудового розслідування з оперативними підрозділами Наці ональної поліції в межах кримінального провадження та з метою розкриття і розслідування кримінальних пра вопорушень. Вона передбачає використання спільних зусиль у розкритті та розслідуванні кримінальних право порушень через поєднання методів та засобів, властивих цим службам. Звертається увага на необхідність такої взаємодії і вказується на її ефективність. Взаємодія слідчого та оперативних підрозділів зумовлена такими об’єк тивними передумовами, як спільність завдань; відмінність у повноваженнях; специфічність сил, засобів та методів боротьби зі злочинністю; самостійність та підвищення рівня роботи з попередження та розкриття кримінальних правопорушень. Взаємодія між слідчим та оперативними підрозділами може реалізовуватися як у процесуальній формі, врегульованій нормами кримінального процесуального законодавства, так і в непроцесуальній, або орга нізаційній. Окрема увага приділяється визначенню та аналізу основних принципів такої взаємодії в криміналь ному провадженні, що забезпечують повне, швидке та неупереджене досудове розслідування кримінальних пра вопорушень. Основними принципами взаємодії слідчого з оперативними підрозділами є дотримання законності, конституційних прав і свобод громадян; комплексне використання сил та засобів; персональна відповідальність кожного; самостійність слідчого в прийнятті рішень, а оперативних підрозділів – у виборі засобів та методів опе ративно розшукової діяльності; узгодженість планування слідчих дій та оперативно розшукових заходів; безпе рервність взаємодії в межах розслідування та розкриття кримінальних правопорушень до прийняття рішення щодо кримінальної справи. Установлено також основні завдання взаємодії: забезпечення невідкладних слідчих дій та оперативно розшукових заходів під час кримінальних правопорушень; всебічне та об’єктивне розслідуван ня кримінальних правопорушень, своєчасне викриття та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які їх вчинили, а також розшук осіб, що зникли; вживання заходів, спрямованих на відшкодування матеріальних збитків, завданих громадянам та організаціям незалежно від форм власності злочинними діями винних осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Галабурда, Н. А. "Імплементація міжнародних кримінально-процесуальних норм як форма впливу міжнародного права на національне право." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 12, 2020): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1823.

Full text

Abstract:

У статті досліджуються особливості імплементації міжнародних кримінально-процесуальних та кримінально-правових норм як форми впливу міжнародного права на національне право. Аналізуються основні доктринальні підходи вчених до визначення поняття «імплементація» і відмежування його від інших подібних понять. Виявляється специфіка впливу правових норм міжнародних конвенцій на правові норми кримінального права окремих держав. Можна зробити висновок, що основною метою реалізації як кримінального процесуального, так і міжнародного кримінального права як форми впливу міжнародного права на національне право є зміна чинного законодавства для виконання міжнародних зобов'язань з урахуванням кримінально-правової системи, структури чинного галузевого законодавства, законодавчої техніки. Це дозволяє законодавцю реалізувати положення міжнародної угоди та покращити якість законодавства, а положення міжнародного кримінального права є поштовхом, який ініціює перегляд національного законодавства у випадках, коли це прямо передбачено в тексті міжнародної угоди або вимагається законом. На ефективність реалізації безпосередньо впливає якість національного законодавства, а також вибір законодавцем методів реалізації: прийому, адаптації, трансформації та направлення. Незважаючи на різні доктринальні підходи до визначення поняття «імплементація», найбільш точним слід вважати визначення національної правової імплементації як процесу, що передбачає реалізацію міжнародного кримінального права в державі у сфері внутрішнього права з його допомогою та зі встановленим порядком; юридична діяльність державних органів, спрямована на фактичне виконання міжнародних зобов'язань, взятих на себе державою. Підтримую думку А.Л. Лучиніна про те, що поняття «реалізація» не є синонімом поняття «виконання», оскільки реалізація - це процес, а виконання - можливий результат цього процесу. Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також інші міжнародні договори, норми яких стосуються самореалізації, безпосередньо застосовуються, вони не потребують прийняття внутрішнього законодавства для їх реалізації. Зазвичай у конституціях держав містяться положення, які є прикладом загального довідкового правила, що дозволяють застосовувати міжнародні угоди, обов'язкові для держави, належним чином ратифіковані та опубліковані, або загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, або визначають місце міжнародного права в межах правової системи конкретної держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

КУЧИНСЬКА, ОКСАНА, and ЮЛІЯ ЦИГАНЮК. "Система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України." Право України, no. 2019/09 (2019): 50. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-09-050.

Full text

Abstract:

Інтеграція України у світове співтовариство та європейський простір обумовила трансформаційні процеси у правотворчості та практиці застосування законодавства. Такі процеси відбуваються і у кримінальному процесі України. З набуттям незалежності, переходом від тоталітарної системи до режиму демократії, а в подальшому – із прийняттям Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. (КПК України) відбулося становлення та утвердження системи міжнародних стандартів прав людини у вітчизняному кримінальному процесі. Аналіз правової літератури радянського періоду показав, що за часів Радянського Союзу у науці кримінального процесу не порушувалося питання дотримання міжнародних стандартів прав людини та їх закріплення у нормах законодавства як джерел кримінального процесуального права. Можливо, саме наслідки минулого стали поштовхом для закріплення у чинних нормах кримінально-процесуального законодавства пріоритету особи, її прав і свобод перед державою, теоретико-прикладний аналіз та систему яких необхідно розкрити. Метою статті є аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових джерел, у яких розкрито проблемні системні питання з’ясування сутності міжнародних стандартів у кримінальному процесі України, обґрунтування їхнього доктринального значення. Проаналізовано основні підходи до розуміння поняття “міжнародно-правові стандарти”. Звернено увагу на те, що головним елементом використання міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України є людина, а причиною їх реалізації – необхідність захисту її прав і свобод. Встановлено та проаналізовано основні ознаки системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України. Запропоновано авторське бачення системи міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України та її ознак. Встановлено, що під системою міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України необхідно розуміти імплементований у систему кримінального процесуального законодавства, на основі спеціального дозволу, комплекс норм міжнародних договорів, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні. Визначено, що система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі України характеризується такими ознаками: а) головним елементом використання таких стандартів є людина; б) причина реалізації міжнародних стандартів – охорона та захист її прав і свобод; в) міжнародні стандарти містяться у нормах міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а саме в договорах, що визначають правове становище особи у сфері кримінального процесу та вимоги, що пред’являються до кримінальних процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному провадженні; г) система є динамічною, адже з розвитком “поколінь” прав людини може доповнюватися новими стандартами; ґ) систему не можна класифікувати за критеріями норм матеріального або процесуального права, оскільки вона комплексно вміщує їхні норми; д) система міжнародних стандартів прав людини у кримінальному процесі передбачає відповідність їй норм КПК України та інших законів України, які вміщують кримінально-процесуальні норми.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

ШУНЕВИЧ, КАТЕРИНА. "Участь судового експерта у кримінальному провадженні в державах змагальної системи права на прикладі Великої Британії." Право України, no. 2021/03 (2021): 133. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-03-133.

Full text

Abstract:

Вплив змагального процесу на організацію судово-експертного забезпечення судочинства у державах загального права є актуальним для наукового вивчення. Метою статті є аналіз організаційних і процесуальних особливостей залучення судового експерта у кримінальне провадження Великої Британії та дослідження впливу змагального процесу на організацію судово-експертного забезпечення судочинства у державах загального права. Встановлено, що завдяки принципу змагальності, який домінує, зокрема, у Великій Британії, сторони отримують можливість на власний розсуд визначати, які докази подавати до суду, а також самостійно вибирати експерта. Експерт у змагальній системі мав би надавати висновок на основі власної незалежної оцінки і не має обов’язку “дбати” про позицію сторони, яка його залучила у провадження. Розглянуто концепцію експерта як “найманої зброї” (“hired guns”) і теорію “експертного шопінгу” (“expert shopping”) як загрозу для здійснення об’єктивного та неупередженого правосуддя у державах, де домінує змагальний процес. Досліджено окремі шляхи вирішення проблеми упередженості експертів у змагальній системі. З’ясовано історичні передумови виникнення “обізнаного свідка” у кримінальному процесі Великої Британії. Встановлено, зважаючи на особливості судового процесу та правової системи загалом, відмінності законодавчого підходу Великої Британії до статусу експерта від підходу у державах континентального права. Звернено увагу на організаційні та процесуальні особливості залучення судового експерта у кримінальне провадження Великої Британії. З цією метою проаналізовано прецедентну практику, Кримінально-процесуальні правила Великої Британії, Положення про акредитацію судових експертів, Вказівки Королівської прокурорської служби, що стосуються експертних доказів, а також окремі моніто-рингові документи, присвячені проблемам судової експертизи у Великій Британії. Визначено статус експертних доказів для доведення чи спростування обвинувачення у кримінальному провадженні. За результатами дослідження зроблено висновок, що функція експерта у Великій Британії включає необхідність збалансувати очікування клієнта із зобов’язанням підтримувати об’єктивність. Виявлено недоліки відсутності системи атестації та ліцензування судових експертів і відповідних реєстрів судових експертів, що ставить під сумнів належний рівень їхньої професійної підготовки. Залучення судового експерта у кримінальне провадження Великої Британії, у якій домінує змагальний процес, поступово запозичує деякі риси, характерні обвинувальному процесу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Страшок, А. А. "Історичний розвиток правового статусу суб'єктів, які здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 14, 2020): 228–34. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1873.

Full text

Abstract:

Досліджено основні періоди історичного розвитку правового статусу суб'єктів, які здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню. До суб'єктів, котрі здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню, автор відносить свідка, понятого, перекладача, спеціаліста та експерта. Дослідження становлення правового статусу цих осіб починається з УШ-УІ ст. до н. е., під час колонізації Північного Причорномор'я, і триває до наших днів. Проаналізовано найбільш визначні законодавчі акти минулих часів, які регулювали правовий статус суб'єктів, що здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню. До таких нормативно-правових актів автором відносено Руську Правду, котра діяла за часів Київської Русі, Судебник Казимира 1468 року, Литовські статути 1529, 1566 та 1588 років, Соборне Уложення 1649 року, книгу ІІ т. XV Зводу законів, яка мала назву «Законы о судопроизводстве по делам о преступлениях и проступках», Статут кримінального судочинства 1864 року, Кримінально-процесуальні кодекси УРСР 1922 року та 1927 року, Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року та Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року. Автором зазначається, що протягом свого розвитку правовий статус цих суб'єктів поліпшувався, а саме розширювався, оскільки вони наділялись новими права, обов'язками та відповідальністю. Указується, що на сьогодні їх статус є чітко регламентованим, а також, відповідно до Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, цих осіб було віднесено до учасників кримінального провадження. Також автором зазначається про наявність проблем, які стосуються участі вказаних суб'єктів у кримінальному провадженні, а саме - неповноцінне правове закріплення правового статусу понятого у кримінальному провадженні. Наприкінці статті автором зауважується необхідність вивчення напра-цювань науковців та законодавця, законодавства зарубіжних країн, а також практики Європейського суду із прав людини з метою вдосконалення правового статусу суб'єктів, які здійснюють функцію сприяння кримінальному провадженню.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

Котюк, О., and Ю. Середа. "Спірні аспекти традиційних підходів до визначення предмета правового регулювання." Вісник Пенітенціарної асоціації України, no. 4 (March 27, 2021): 65–74. http://dx.doi.org/10.34015/2523-4552.2020.4.06.

Full text

Abstract:

У статті на основі положень загальної теорії права уточнюються поняття правового регулювання, його предмета та видів. Обґрунтовується, що предмет правового регулювання є основною підставою не тільки поділу правових норм на галузі права, а й визначення їхніх назв. Привертається увага до того, що правильний з методологічного погляду поділ правових норм на норми матеріального і норми процесуального права у правовій науці помилково використовується й як критерій поділу галузей права на галузі матеріального та процесуального права, що й зумовило появу таких галузей як цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та господарсько-процесуальне право, які супроводжуються відповідними кодексами. Автори доводять, що оскільки змістом предмета правового регулювання вказаних галузей права фактично є правовідносини, які складаються в ході судочинства, що випливає з відповідних матеріально-правових відносин, то саме тому вказані кодекси мали б іменуватися кодексами судочинства, що у повній мірі стосується й цивільного процесуального права та відповідного кодексу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Путілова, С. А. "ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ВИКОНАННЯ ЗАПИТУ (ДОРУЧЕННЯ)ПРО МІЖНАРОДНО-ПРАВОВУ ДОПОМОГУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 22, 2020): 207–11. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).465.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто окремі аспекти кримінального процесуального порядку виконання запиту про міжна-родно-правову допомогу на території України. Розгля-нуто ключові критерії нормативного врегулювання кри-мінальної процесуальної процедури виконання запиту про міжнародно-правову допомогу. Наголошено на важ-ливості дотримання збалансованого підходу із дотри-манням прав та інтересів людини й громадянина, а та-кож інтересів держави під час вирішення питання щодо виконання запиту (доручення) про міжнародно-правову допомогу. Зосереджено увагу важливості вчасної опти-мізації чинних кримінальних процесуальних норм, що регулюють питання у сфері міжнародної взаємодії в ме-жах кримінального провадження. Зроблено висновок, що сфера міждержавної взаємодії щодо розкриття зло-чинів є вкрай важливим сегментом міждержавних від-носин. Це твердження набуває особливої актуальності в умовах глобалізації сучасного світу, що, відповідно, впливає на збільшення показників транснаціональної злочинності. За цих умов оперативна взаємодія між дер-жавами щодо протидії та попередженню злочинності може стати тим самим важливим форпостом на шляху зростання показників транснаціональної злочинності. Одним з обов’язкових та необхідних факторів ефектив-ної взаємодії між державами виступає належне норма-тивне визначення подібних міждержавних відносин. Цей аспект, без жодних сумнівів, стосується й сфери внутрішнього законодавства кожної з держав сторін подібних угод та, відповідно, учасників міждержавних відносин у сфері взаємодії щодо розкриття злочинів. У контексті зазначеного вітчизняний законодавець має оперативно реагувати на зміни в кон’юнктурі розвитку сучасного світу та специфіки міждержавних відносин, які також мають урегульовуватись з урахуванням ви-мог сьогодення, що сприятиме якомога ефективній вза-ємодії між державами як у сфері протидії та боротьби зі злочинністю загалом, так і в кримінальній процесуаль-ній сфері зокрема щодо вирішення питань, пов’язаних з виконанням запитів (доручень) про міжнародно-право-ву допомогу на території нашої держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Ситайло, О. І. "Суб'єкти правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(31) (September 4, 2020): 173–76. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).587.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто суб'єктний склад правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні. Вивчення правового статусу суб'єктів правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні було предметом досліджень багатьох учених. Але, незважаючи на всебічне теоретичне вивчення, у статті ми доходимо висновку, що нині немає єдиного погляду на визначення кола учасників суб'єктів правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні. З одного боку, це зумовлено відсутністю законодавчого врегулювання цього питання. З іншого боку, на наш погляд, складно регламентувати у законодавстві всі можливі випадки та процесуальні статуси всіх можливих учасників правовідносин щодо застосування застави у кримінальному провадженні. Суб'єктами кримінальних процесуальних відносин є всі особи, котрі вступають між собою у правовідносини, незалежно від обсягу їхніх прав і обов'язків, зокрема це всі державні органи, посадові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою у процесуальні правовідносини, набувають процесуальних прав і виконують процесуальні обов'язки. Вивчення й узагальнення правозастосовної практики дозволило надати перелік суб'єктів щодо застосування застави, таких як: слідчий суддя, суд; прокурор; захисник підозрюваного, обвинуваченого; обвинувачений, підозрюваний; заставодавець; адміністрація установи або орган, де тимчасово утримується обвинувачений, підозрюваний; державна установа (суд, банк). Надалі у статті пропонується власна авторська класифікація суб'єктів кримінального провадження суб'єктів у цій сфері на 3 групи: 1) державні органи та посадові особи, що виконують функції, покладені на них державою - це слідчий суддя, суд, прокурор, орган, у якому тимчасово утримується обвинувачений, якщо слідчий суддя, суд обрали заставу як альтернативу триманню під вартою; 2) особи, котрі захищаються від обвинувачення у кримінальному провадженні - це підозрюваний, обвинувачений, їх захисники; 3) особи, які добровільно беруть участь у кримінальному провадженні - це заставодавець.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Крикунов, О. "Особливості суб’єктного складу кримінального провадження щодо неповнолітніх." Історико-правовий часопис 14, no. 2 (February 18, 2021): 104–14. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/19.

Full text

Abstract:

У статті розглянуті міжнародні та національні правові норми щодо учасників кримінального провадження щодо неповнолітніх. З'ясовано законодавчі вимоги щодо посадових осіб, які керують кримінальним провадженням, процесуальну функцію законних представників і спеціальних допоміжних учасників кримінального провадження щодо дитини. За результатами дослідження запропоновано передбачити вимогу спеціальної підготовки для слідчого судді, прокурора, захисника, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність щодо неповнолітнього. Висловлено пропозицію передбачити в КПК України необхідність з'ясування думки неповнолітнього в разі підстав для заміни його законного представника, при залученні педагога або психолога. В інтересах кращого вирішення кримінального провадження щодо неповнолітнього запропоновано ввести складання досудової доповіді також у кримінальне провадження про застосування примусовихзаходів виховного характеру. Доцільно запровадити обов’язкову участь законного представника, педагога чи психолога, а у разі необхідності – лікаря у всіх слідчих розшукових та судових діях за участі неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених у інтересах захисту їх прав. Суд повинен здійснити виклик відповідних представників уповноваженого органу з питань пробації, служби у справах дітей, підрозділу органів Національної поліції, які брали участь у підготовці досудової доповіді та забезпечити їх опитування сторонами та самим судом. Висловлено критичну оцінку щодо норм чинного КПК, які не виключають проведення судового провадження щодо неповнолітніх за відсутності їх законних представників. Підтримано практику залучення медіаторів у провадження щодо неповнолітніх осіб.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

Габлей, Н. Г. "СМЕРТЬ ЗАСУДЖЕНОГО ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ЗАКРИТТЯКАСАЦІЙНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ." Прикарпатський юридичний вісник 1, no. 4(29) (April 13, 2020): 161–64. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).416.

Full text

Abstract:

Створення системи касаційного оскарження судових рішень, яка б повністю узгоджувалася з вимо-гами Конституції України та міжнародно-правовими зобов’язаннями, узятими нашою державою, є важли-вою проблемою, на якій зосереджена увага дослідників. Закріплена в Конституції України можливість каса-ційного оскарження рішення суду традиційно розгля-дається як важливий складник права особи на захист. Забезпечення цього права у сфері кримінального судо-чинства залежить від ефективності реалізації завдань касаційного провадження як форми перегляду судових рішень у кримінальних справах. Касаційне проваджен-ня має велике значення для досягнення завдань кримі-нального процесу, зокрема для запобігання виконанню незаконного судового рішення й захисту через свою діяльність громадянина та суспільства від незакон-ного й необґрунтованого засудження, незалишення безкарними осіб, які вчинили кримінальне правопо-рушення, застосування належної правової процедури до кожного учасника кримінального провадження. На стадії касаційного провадження обвинувачений набуває процесуального статусу засудженого, відпо-відно, у нього з’являється комплекс прав та обов’яз-ків. Проте часто бувають випадки, коли кримінальне провадження не може бути продовжено через об’єктив-ні обставини, зокрема такі як смерть особи. Закриття кримінального провадження у зв’язку зі смертю особи, щодо якої здійснюється це провадження, крім випад-ків, коли воно є необхідним для реабілітації померло-го, по суті, означає припинення процесуальної діяль-ності щодо встановлення винуватості особи в учиненні певного злочину та відмову держави від притягнення її до кримінальної відповідальності й призначення їй покарання. Припинення кримінального переслідуван-ня особи, яка померла, дає змогу уникнути надмірного витрачання ресурсів держави, адже продовження та-кого переслідування виключно заради формального визнання померлого винуватим у вчиненні злочину, як правило, не має жодного практичного сенсу. У стат-ті ми розглядатимемо порядок і доцільність закриття кримінального касаційного провадження в разі смерті засудженого.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Компанець, Євгеній Михайлович. "СУБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПРО ПОРУШЕННЯ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 227–36. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.34.

Full text

Abstract:

У статті досліджено теоретичні та практичні підходи до розуміння поняття «суб’єкти доказування», їх класифікацію в залежності від процесуального становища, ролі в процесі, обов’язку або права в доказуванні. Суб’єктів доказування розглянуто також через додатко- вий критерій – реалізацію всіх елементів процесу доказування (збирання, перевірка та оцін- ка доказів). Висловлено деякі критичні зауваження щодо думок та позицій науковців. За результатами аналізу Кримінального процесуального кодексу України підкреслено нечіткі, фрагментарно розкидані по Кодексу, іноді суперечливі права певних суб’єктів доказуван- ня. Висвітлено дискусійні питання реалізації суб’єктами доказування їхніх процесуальних функцій. Наведено нову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо форми та моменту початку досудового розслідування, яку практики назвали «альтернативною» по відношен- ню до чинного порядку. На прикладах проілюстровано актуальні та дискусійні питання ролі суб’єктів доказування в кримінальних провадженнях про порушення прав інтелектуальної власності. Підкреслено ознаку активності потерпілого в доказуванні. Окрему увагу звернуто на форму збирання доказів потерпілим – процесуальну дію добровільної видачи документів, речей тощо. Вказано обставини, що звужують права потерпілого після пред’явлення цивіль- ного позову. Окреслено специфіку діяльності захисника, зокрема складність спростування порушення норм матеріального права (способів використання об’єктів права інтелектуаль- ної власності). Обґрунтовано, чому експерт може бути суб’єктом доказування. Як висновок запропоновано шляхи вирішення проблемних питань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Кириченко, С. І. "САМОЗАХИСТ ПІДСЛІДНОГО З ІНВАЛІДНІСТЮ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 6(35) (May 11, 2021): 188–92. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).716.

Full text

Abstract:

Кириченко С. І. Самозахист підслідного з інвалідністю в кримінальному провадженні. - Стаття. Статтю присвячено дослідженню форм самозахисту підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) з інвалідністю, що виникає внаслідок його реакції на помилки слідства і захисту в кримінальному провадженні. Обґрунтовано, що для захисту прав людини з інвалідністю у кримінальному провадженні (поряд з іншими законодавчо закріпленими стандартами прав людини) доцільно застосовувати Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю від 13 грудня 2006 року. Доведено, що набуття зазначеними правовими стандартами зв’язку з Кримінальним процесуальним кодексом України сприятиме ефективності та якості кримінального провадження, спрямованого на розслідування подій правопорушення, вчиненого інвалідизованою особою. Доведено, що помилки процесуального керівника, обвинувача, слідчого, захисника тягнуть за собою порушення прав підданої кримінальному переслідуванню людини, адже трапляються непоодинокі випадки залишення помилок без їх виправлення в остаточному рішенні суду. Зазначено, що відмова регіонального центру з надання безоплатної правової допомоги в призначенні адвоката для надання правової допомоги інвалідизованому підозрюваному, обвинуваченому, посилаючись на відсутність спеціальної підготовки адвокатів до роботи з такою категорією підслідних, є дискримінацією клієнта за ознакою інвалідності та зумовлює в нього потребу в самозахисті. Установлено, що самозахистом підслідного є акти протестної поведінки особи, що здійснюються без професійної правничої допомоги та спрямовані на самостійне обстоювання своїх прав та законних інтересів у кримінальному провадженні. Такі акти можуть здійснюватися підсудним активно через учинення дій, що полягають у поданні заяв, скарг, клопотань тощо, або пасивно через протест певними видами бездіяльності, зокрема й у вигляді відмови від надання пояснень та оголошення голодування у кримінальному провадженні. Виділено дві форми протесту підслідного: 1) процесуальна, що здійснюється у передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку; 2) непроцесуальна, що здійснюється у передбаченому іншими законами порядку звернень до відомчих органів владних повноважень.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Романюк, В. В. "Процесуальний аспект вивчення особи неповнолітнього у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 2, no. 86 (July 3, 2019): 146–56. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.86.146-156.

Full text

Abstract:

У статті здійснено дослідження щодо захисту прав, свобод і законних інтересів особи, особливу категорію яких становлять неповнолітні, які вчинили кримінальне правопорушення або суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність. Встановлено, що така діяльність є пріоритетним завданням кримінального провадження. Зазначене зумовлено особливою турботою та захистом цих осіб з боку світової спільноти, що вимагає постійного вдосконалення національного законодавства та приведення його у відповідність до міжнародних правових стандартів, а також розроблення рекомендацій щодо удосконалення кримінального процесуального законодавства для створення умов якнайкращого забезпечення інтересів дитини в кримінальному судочинстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Назаренко, О. "Процесуальні права адвоката за новим Кримінальним процесуальним кодексом України: порівняльний аспект." Юриспруденція: теорія і практика, no. 11 (85) (2011): 50–53.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

П. Є. Антонюк, М. В. Гуцалюк,. "ЩОДО СУТНОСТІ ЕЛЕКТРОННОЇ (ЦИФРОВОЇ) ІНФОРМАЦІЇ ЯК ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ." Криміналістичний вісник 33, no. 1 (February 10, 2021): 37–49. http://dx.doi.org/10.37025/1992-4437/2020-33-1-37.

Full text

Abstract:

Мета статті – науково обґрунтувати теоретичні засади правового регулювання та сучасної практики використання електронної (цифрової) інформації як джерела доказів у кримінальному провадженні. Методологія. Достовірність отриманих результатів і висновків забезпечено сукупністю методів філософського, загальнонаукового і конкретно-наукового рівнів. Зокрема, з позиції матеріалістичної діалектики розглянуто сутність електронних (цифрових) доказів як процесуальних джерел доказів та їх відмінність від інших джерел доказів. Із застосуванням методів формальної логіки (аналіз, синтез, аналогія, дедукція) зроблений висновок про синонімічність (під кутом зору використання) таких понять, як «електронна інформація» і «цифрова інформація» у вітчизняному правовому полі. Завдяки методам аналогії та моделювання на реальних прикладах продемонстровано специфічні властивості електронних (цифрових) доказів як самостійних джерел інформації про подію правопорушення та їх взаємозв’язок із матеріальними об’єктами – технічними носіями такої інформації. Застосуванням порівняльно-правового методу засвідчено помилковість сприйняття як електронних усіх документів, створених в електронній (цифровій) формі, що підтверджується прикладами слідчої та судової практики, проаналізованими за допомогою статистичних методів. Наукова новизна. Електронні докази розглядаються як інформація в електронній (цифровій) формі, що отримана в передбаченому законом порядку і має значення для кримінального провадження. Вироблено пропозиції щодо внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України стосовно розширення кола процесуальних джерел доказів шляхом уведення до нього електронних (цифрових) доказів. Висновки. Проаналізовано вітчизняне кримінальне процесуальне законодавство щодо процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві, а також нормативно-правові акти стосовно електронної (цифрової) інформації з позиції належності електронних (цифрових) доказів до процесуальних джерел доказів. Вироблено пропозиції щодо правового закріплення такого розуміння електронних (цифрових) доказів у кримінальному процесуальному праві України. Доведено необхідність удосконалення процесуальної процедури отримання електронних (цифрових) доказів, а також окреслення кваліфікаційних вимог до суб’єктів – носіїв спеціальних знань, залучуваних до роботи з електронними доказами, чітко розмежувавши їх компетенцію щодо обсягу та форми застосування спеціальних знань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Ракіпова, І. В., and В. Г. Пожар. "ЩОДО ОКРЕМИХ ПИТАНЬ КОМУНІКАЦІЇ ПОТЕРПІЛОГО В СУДОВОМУ РОЗГЛЯДІ В ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2 (August 31, 2021): 96–101. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.882.

Full text

Abstract:

Ракіпова І. В., Пожар В. Г. Щодо окремих питань комунікації потерпілого в судовому розгляді в першій інстанції. - Стаття. У роботі досліджуються окремі питання кримінально-процесуальної комунікації потерпілого в судовому розгляді в першій інстанції. Зазначається, що сприяння активності сторін передбачає надання судом необхідної допомоги у використанні процесуальних засобів доказування й обстоювання своєї позиції перед судом тими учасниками судового розгляду, які з різних причин не можуть повною мірою реалізувати свій змагальний потенціал, зокрема потерпілим. Зазначено, що незалежно від вказівки на необхідність роз'яснення прав і обов'язків із метою забезпечення кримінально-процесуальної активності потерпілого як учасника судового розгляду в суді першої інстанції головуючий, будучи гранично об’єктивним і справедливим, у разі необхідності, зобов’язаний роз’яснити відповідні права потерпілого за визначених обставин. Значна увага приділена проблематиці участі представника потерпілого та законного представника потерпілого в судовому розгляді в разі відмови прокурора від обвинувачення або зміни обвинувачення на менш тяжке, а також участі представника потерпілого під час судового розгляду в разі застосування процедури «скороченого судового слідства». Підкреслюється, що в разі, якщо у кримінальному провадженні беруть участь декілька потерпілих, то суд повинен з’ясувати окремо думку кожного потерпілого щодо можливості проведення «скороченого судового слідства», після чого може здійснити провадження у скороченому порядку або за загальною процедурою, якщо хоча б один із потерпілих не згоден на здійснення судового розгляду у скороченому порядку. Робиться висновок щодо обов’язкової участі представника потерпілого під час судового розгляду в разі застосування процедури «скороченого судового слідства», передбаченої частиною 3 статті 349 Кримінального процесуального кодексу, з моменту ініціювання такої процедури у відкритому судовому засіданні. Наведені пропозиції щодо змін та доповнень до чинної редакції Кримінального процесуального кодексу із зазначених питань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Кримінальне процесуальне право'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles