Academic literature on the topic 'Криза українського суспільства'

У статті досліджується політичний й ідеологічний вплив Польщі на Україну в умовах Української кризи, наголошуючи на питанні чи зусилля Польщі були спрямовані на поширення демократії, здебільшого з боку Європейського Союзу, чи на подолання кризи в Україні. Стаття складається з двох частин: у першій частині досліджується польський політичний й ідеологічний вплив на Україну під час розвитку Української кризи в 2013-2014 рр., яка відбувалася в умовах Євромайдану і Революції Гідності і в контексті зусиль ЄС із поширення демократії щодо України. Друга частина спрямована на вивчення сприяння Польщі у боротьбі із поширенням російського авторитаризму в умовах російсько-української гібридної війни 2014-2020 рр. Українську кризу і посткризовий процес ми розглядаємо як значний мотивуючий фактор, який здійснює важливу роль у посиленні демократичних орієнтацій українського суспільства, а участь зовнішніх сил, передусім консолідованого Заходу, як його істотний чинник. Українська криза 2013-2020 рр. є цікавим кейсом для визначення можливостей головних донорів із зовнішнього поширення демократії для цільових країн, в нашому випадку, України.

Загострення соціальних та економічних проблем, ескалація техногенних ризиків, зміни політичної ситуації – ці та багато інших кризових явищ вимагають від держави та суспільства уважного ставлення до проблем повноцінного розвитку і якісного виховання наступних поколінь. Захист дітей в умовах та реаліях нетипового дитинства набуває особливої актуальності для українського суспільства, яке переживає економічну та політичну кризи. Сьогодні в Україні зусилля держави і створеного нею інституту соціального захисту дитинства спрямовані не на допомогу та підтримку дитини як суб’єкта суспільного буття, а на вирішення завдань, поставлених перед організаціями та установами системи надання соціальної допомоги, які чітко визначені наявним переліком соціальних проблем. Сучасні умови розвитку українського суспільства характеризуються наявністю тенденції до збільшення соціальних ризиків для дитини та її родини, які обумовлені рядом кризових явищ як інституціонального (криза інститутів сім’ї, освіти, соціального захисту), так і системного характеру (економічна, політична). Оскільки базові соціальні інститути формують певні системи, так звані інституційні матриці, що регулюють взаємопов’язане функціонування основних сфер суспільства – економічної, політичної, ідеологічної, то виникнення кризових явищ в одній з них стає пусковим механізмом для кризи усієї матриці. На шляху до попередження негативних впливів на дитину близького оточення та соціального середо­вища, які й формують нетиповий характер перебігу дитинства, суспільство встановлює формальні та неформальні норми і правила, основними завданнями яких є гарантія нащадкам певних соціальних переваг та привілеїв відносно інших вікових груп. Такий стан речей обумовлений наступними чинниками: по-перше, об’єктивною зацікавленістю суспільства в розвитку наступних поколінь, як гаранта безперервності життя нації; по-друге, біологічно обмеженими можливостями життєдіяльності зазначеної вікової категорії. Економічна криза, обумовлена проведенням на Донбасі антитерористичної операції, призвела до різкої диференціації прибутків населення, що стало пусковим механізмом для кардинальних змін у житті українського суспільства в цілому та суттєвого погіршення стану дітей в Україні зокрема. Процес адаптації дітей до нових умов і реалій буття супроводжується значними ускладненнями, що дозволило говорити про нетиповий характер перебігу дитинства цілого покоління. Оскільки соціалізація дітей сьогодні проходить в умовах повної зміни системи цінностей, економічної кризи та збройного конфлікту, загострюється питання накопичення соціального капіталу, що передається від покоління до покоління. Концепція соціального капіталу є ключовою для багатьох напрямків соціально-економічного життя суспільства, що актуалізує необхідність проведення дослідження проблем його формування в умовах нетипового дитинства, обумовленого кризовими ситуаціями. За обставин різкого зубожіння значної частини населення України зазначена проблема значно загострилась, що поставило під питання взагалі його наявність у теперішнього підростаючого покоління, що не тільки вплинуло на нетиповий характер перебігу дитинства більшості дітей, але й стало ключовим фактором їх дезадаптації та викривлення механізмів соціалізації.

У статті автор досліджує суспільно-політичні і церковно-релігійні причини виникнення розколу на єпархіально-регіональному рівні в межах тогочасної Харківській єпархії Українського Екзархату Російської Православної Церкви у 20-х роках ХХ ст. У зазначений період релігійне життя характеризувалось надмірною політизацією, яка була обумовлена атеїстичною політикою комуністичної влади. Комуністична влада свідомо стимулювала внутрішньоцерковні розколи у середині Українського Екзархату Російської Православної Церкви. Автор зосередив свою увагу на автокефальній, обновленській і лубенській течіях у середині Харківської єпархії. Наведено численні факти внутрішньоцерковної боротьби за храми та вірян, а також доведено безпосереднє втручання органів радянської влади у справи Російської Православної Церкви в Україні. Це втручання носило системний характер і призвело до перманентної кризи в церковно-православному середовищі на Харківщині у досліджуваний період. Автор статті наголошує, що перманентна криза в церковноправославному середовищі Харківській єпархії Українського Екзархату Російської Православної Церкви призвела до незворотних негативних трансформацій, посіяла ворожнечу серед кліру і вірян. Логічним і трагічним результатом втручання органів радянської влади у справи Російської Православної Церкви в Україні стало істотне послаблення позицій Церкви у суспільному житті, а подекуди і повне витіснення релігії з життя суспільства. Тогочасна специфіка церковно-релігійної ситуації в Збірник наукових праць «Історія та географія» / Харк. нац. пед. університет імені Г. С. Сковороди. Випуск 56. Харків, 2019. 67 цілому в Україні і Харківщини зокрема характеризувалась відсутністю чіткої перспективи розв’язання проблеми надання автокефалії для Української Православної Церкви.

Досліджуються особливості формування політичного лідерства в Україні в умовах державної незалежності та актуалізується необхідність створення цілісної системи підготовки політичних лідерів. Підкреслюється, що політична практика цього періоду не висунула жодного загальнонаціонального лідера, який був би здатним об’єднати всі верстви українського суспільства в боротьбі за дійсну демократію, соціальну справедливість та всенародний добробут. Для сучасної політичної ситуації в Україні характерні такі явища, як криза державності, втрата політичного управління, криза національної ідентичності. В цьому контексті підкреслюється, що сьогоднішня реальність змушує переосмислити питання про роль особи, її внесок у політичний процес перехідного періоду розвитку суспільства.Робиться висновок, що в Україні відсутні система підготовки політичних лідерів як у загальнонаціональному масштабі, так і на регіональному рівні. Політичні партії, громадські організації теж не готують цілеспрямовано політичних лідерів, використовуючи системи стихійного відбору, що вкрай неефективно. В цьому плані особливої актуальності набуває комплекс проблем, пов’язаних з системою формування та підготовки політичних лідерів як у загальнонаціональному масштабі, так і на регіональному рівні.

Нестабільність є визначальною рисою політичного процесу в Україні. Відсутність тривалої традиції суве- ренного державотворення в умовах сталої демократії заклала підвалини проблем легітимності політичної вла- ди в Україні на сучасному етапі державного будівництва. Проблеми, пов’язані з утратою підтримки та довіри громадян, є особливо відчутними для незміцнілих політичних інститутів українського суспільства. За часи незалежності криза легітимності політичної влади набула всеохоплюючого характеру в українській політичній системі. Це призвело до формування процесу делегітимації політичної влади. Найбільших репутаційних утрат від процесу делегітимації зазнав інститут президентства. Кульмінацією цих процесів для інституту прези- дентства в Україні стали події Революції гідності 2013–2014 рр. та обрання президентом «не політика» В. Зеленського у 2019 р, яке стало проявом тотальної делегітимації української політичної еліти. Проблеми делегітимації президентської влади значною мірою залишаються поза увагою українського нау- кового співтовариства. Про це свідчить недостатнє висвітлення означеної проблеми у вітчизняній науковій літературі. Однак актуальність кризових явищ в українській політичній системі та невирішеність проблем делегітимації президентської влади в політичному процесі України стимулюють наукову зацікавленість цією проблематикою. З огляду на це, автор пропонує інструментарій, який стане у нагоді в наукових розвідках, пред- метом яких є делегітимація президентської влади. У статті розглянуто два рівня методології: загальнонауковий та конкретно-науковий. У рамках загальнона- укового рівня методології проаналізовано можливості застосування для дослідження технологій делегітимації президентської влади таких підходів: інституційного, історичного, соціокультурного, аксіологічного, системно- го, біхевіорального, діяльнісного, синергетичного. У рамках конкретно-наукового рівня методології встановлено евристичний потенціал таких спеціальних методів: спостереження, статистичного аналізу, математичного моделювання, психологічного аналізу, політичного прогнозування, політичного моделювання, контент-аналізу, case study.

Мета статті – вивчення нових моделей освітніх практик, які стали найбільш поширеними в кризовий період під час упро­ваджен­ня каран­тину та вимушеної самоізоляції в українському суспільстві й визначення ролі онлайн-навчання під час формування стратегій адаптації до умов обмеження соціальної активності. Оскільки ця проблема на сьогодні є актуальною для українського суспільства, яке намагається адаптуватися до принципово нових реалій життя, зумовлених карантинними обмежен­нями й високим рівнем ризиків для здоров’я громадян, автори провели власне соціологічне до­сліджен­­ня із застосуванням методу Інтернет-опи­ту­­вання населення м. Києва та Київської області щодо змін освітніх практик в умовах кризи. Особливу увагу приділено вивченню вікових особ­ливостей усвідомлення й сприйняття онлайн-освіти, а також аналізу нових освітніх практик, котрі стали використовувати комплексно разом із традиційними. Дослідження реакції пересічних громадян на кризу та вивчення моделей адаптації суспільства в реаліях сьогодення дало змогу авторам переглянути процеси вибору особистістю стилів поведінки, стратегій соціальної дії та освітніх практик, акценту­вав­ши увагу на тому, що раніше напрацьовані методи пристосування не спрацьовують, а соці­альна реальність потребує створення нових моделей адаптації.

Розкрито необхідність оцінки ризику в умовах глобалізації сучасного суспільства. З’ясовано теоретичні аспекти політичного ризику, основні аспекти сприйняття суспільством ризиків. Ключовим моментом у дослідженні ризиків сучасного українського суспільства стало його співвідношення з невизначеністю та небезпекою у політиці. Відзначено, що політичні ризики сучасного українського суспільства тяжіють до зростання (тобто поглиблюються). Свідченням цього факту є аналітичні довідки та експертні висновки фахівців Українського незалежного центру політичних досліджень. Особливо увагу приділено «портфелю ризиків» українського суспільства, який щорічно поповнюється в умовах світової кризи, активної терористичної діяльності тощо.

У статті проаналізовано ідеологічну платформу європейської політики, в основу якої покладено такі цінності, як консенсус, компроміс, толерантність. Ураховуючи позитивний європейський досвід публічного управління, беремо до уваги базові цінності для української політики. Розглянуто особливості реалізації європейських цінностей у контексті демократизації українського суспільства. Європейські цінності проаналізовано як систему нових можливостей для сталого розвитку українського суспільства. Ураховано освітні зміни (прозорість та публічність влади, розвиток громадських ЗМІ й ін.). Розглянуто сутність політичних вимог щодо встановлення консенсусу для легітимації транзитивних політичних режимів. З’ясовано результативність політичного консенсусу в умовах масштабних політичних криз. Визначено значення етапів досягнення політичного консенсусу для нових демократій, до яких належить і сучасна Україна. Установлено зміст політичного консенсусу та його предмет, діяльність суб’єктів та об’єктів політичного консенсусу, які вступають між собою у взаємодію. Охарактеризовано також рівень загальної політико-правової культури консенсусних відносин, яка складається в кожному трансформаційному суспільстві. Виявлено особливості співвідношення політико-інституційного забезпечення політичного компромісу й політичного консенсусу, оскільки консенсус передбачає погодження всіх і вироблення спільної позиції. А тут про спільність говорити зарано, тому що сам механізм опрацювання цих рішень передбачає відмову від конфліктних питань.

Застосування соціальних медіа в політичному дискурсі є досить активним, і давно перетворило цей засіб комунікації на інструмент впливу на спільноти. В умовах політичних та соціальних криз такий вплив може бути особливо актуальним, адже суспільство перебуває у мобілізованому стані, а традиційні медіа часто мають менший рівень довіри. Дискурси в соціальних медіа, особливо в умовах нарощення у суспільстві градієнту протистояння в суспільстві, є елементами влади, і через реалізацію в них певних психологічних практик може відбуватися соціальне конструювання у формі встановлення соціальної ієрархії. В цій статті завдяки дослідженню із застосуванням критичного дискурс-аналізу за методом Нормана Феркло комунікативного кейсу в українському сегменті соціальних медіа визначено особливості лінгвістичних характеристик, дискурсивних практик та соціальних практик, що ведуть до відтворення психологічної практики сегрегації членів спільноти. Ця практика веде до послаблення здатності суспільства до єдності та мобілізації через посилення внутрішніх протиріч між індивідами, залежно від їхнього ставлення до «політизації» конкретної теми, і до побудови додаткової «лінії розлому» між громадянами. У процесі відтворення цієї практики на цільову аудиторію також навіюється ефект монотонії, тобто втоми від інформації та втрати інтересу. Монотонія, в свою чергу, веде до зростання пасивності громадян та втрати ними мотивації якось позиціонувати себе в дискурсах, заповнення комунікаційного простору «зайвою» інформацією та до зниження здатності суспільства до мобілізації.

У статті досліджено причини духовної кризи студентської молоді сучасної України. Підкреслено, що головним завданням вищих навчальних закладів з підвищення рівня духовної культури студентів є національне виховання через залучення молоді до відродження національної культури та оволодіння загальносвітовими цінностями. Автор звертає увагу на духовність особистості в педагогічному аспектів – як сенс життя людини, як певну сферу, що впливає на формування та результат духовності студента. Своєю чергою, педагогічним явищем є процес формування духовності студентів. Зазначено, що для розуміння й вирішення проблем, які склалися в духовній сфері, необхідним є ґрунтовний аналіз діяльності органів державної влади щодо формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства. Автор наголошує на необхідності та важливості формування державницької політики та ідеології як головної вимоги розвитку сучасної української культури та українського державотворення.

У статті на основі аналізу літературних джерел здійснено критичний аналіз наукових поглядів з теоретичних основ кризи трудової мотивації. Наведено власний соціально-економічний аспект інтерпретації цього поняття, який містить з одного боку особистісні та суспільні чинники, а з іншого, економічні, засновані на класичних теоріях мотивації. Сформовано основні причини кризи трудової мотивації у суспільстві. Узагальнено основні шляхи подолання кризи трудової мотивації за умов розвитку сучасного українського суспільства.

У статті представлено авторське бачення ролі соціального контролю в сучасному суспільстві, зокрема прояву його сили і слабкості в періоди криз і військових конфліктів. Обґрунтована думка про те, що розбалансування його інституціонального механізму в умовах сучасного суспільства пов’язується з нехтуванням політичними акторами демократичних принципів розвитку суспільних процесів. Послуговуючись науковими ідеями Ж. Лакана, Р. Барта і української дослідниці О. Зубарєвої, автор розвиває наукове положення про те, що у суспільстві постмодерну соціальний контроль змінює межі і простір свого існування, набуваючи тотожності з дискурсом, оскільки його ядром стає мова, як «загальнообов’язкова форма примусу» (Р. Барт). Підкреслено, що в умовах криз і військових конфліктів суспільний (загальновизнаний) механізм соціального контролю втрачає свою силу регуляції, оскільки в окремих територіальних чи соціальних локаціях набувають значущості нові маркери його дискурсу, а саме псевдоцінності, квазінорми, соціальна псевдогра, міфологізація образів, ідеалів, реформ, піднесення влади псевдоавторитетів, псевдосимволів, симулякрів тощо, які, власне, є складовими соціальної мімікрії. Внаслідок цього створюється псевдоінституціональний механізм соціального контролю, культурні правила, цінності і соціальні норми якого не мають нічого спільного з загальнолюдськими цінностями, а лише імітують їх, маскуючи за «іррелевантними мемплексами» (Ю. Полулях).