Journal articles on the topic 'Криза освітня'

Оглядова стаття присвячена розгляду освіти в умовах пандемії К-19, яка спричинила вплив на функціонування усіх сфер суспільства, змінила картину світу та стала причиною трансформацій освіти. Освіта розглядається як основний стратегічний ресурс забезпечення здорового функціонування суспільства та держави. Підкреслюється необхідність адекватної та професійної освітньої політики держави для подолання кризової ситуації та забезпечення соціальної й економічної безпеки населення. Розглядаються фактори дестабілізуючого характеру, які суттєво впливають на стан освіти в умовах пандемії: соціальна ізоляція, блокування можливості навчання face-to-face, напруження в суспільстві, економічна криза, відсутність достовірних знань про реальних стан речей, нерівний доступ до якісного Інтернету, низький рівень цифрової обізнаності педагогічного персоналу. Здійснюється аналіз проблем освіти у кризовій ситуації, а також визначаються потенційні можливості для виведення освіти на принципово новий за формою та якістю рівень. Автори наголошують на необхідності посилення іншомовної компетентності викладачів, оскільки ситуація потребує теоретичних знань із зовнішніх джерел для об’єктивного аналізу ситуації, а також практичних знань, які дозволяють підвищувати власний професійний рівень (у тому числі за рахунок освіти та самоосвіти при використанні ресурсів іноземними мовами). Серед позитивних змін в освіті автори називають створення нових моделей навчання, розширення освітніх кордонів, економічність, оновлення запитів на освіту, розкриття творчого потенціалу педагогів. У статті визначаються також пріоритети освіти: сприяння, підтримка та участь держави та державних органів влади усіх рівнів у реалізації принципів цифрової освіти; масштабне використання цифрових технологій навчання та викладання; розвиток цифрових навичок педагогічного персоналу, формування культури цифрової комунікації; аналітика в системі освіти, компаративістські дослідження, вивчення досвіду інших держав, стратегічні прогнози. Обґрунтовано, що в умовах дестабілізації суспільства основні проблеми – у царині моральної відповідальності, а тому реформи, зміни, трансформації освіти мають відбуватися з урахуванням основних моральних цінностей та поваги до особистості. Ключові слова: цифрові ресурси, Інтернет, цифрова освіта, освітні ресурси, цифрове спілкування, фактори дестабілізуючого характеру, пріоритети освіти, цифрова обізнаність, моральна відповідальність.

В оглядовій публікації проаналізовано звіти європейських освітніх організацій щодо впливу пандемії COVID-19 на вищу освіту. Зокрема: UNESCO; COVID-19 Social Science Lab; Pearson; Quacquarelli Symonds (QS); Boston College Center for International Higher Education; Oxford Economics; International Association of Universities; UK NARIC; Centre for the New Economy and Society; The world university rankings та інші. Визначено основні напрями досліджень ситуації у вищій європейській освіті: екстрений перехід на дистанційне навчання і викладання; проблеми пов’язані з інтернаціоналізацією і академічною мобільністю; вплив пандемії COVID-19 на наукові дослідження; значення співпраці з різними організаціями; утвердження європейської вищої освіти на міжнародному рівні; наслідки кризи і перспективи вищої освіти. На основі звітів охарактеризовано загрози та потенційні можливості дестабілізуючих обставин природного характеру у суспільстві на розвиток освітніх систем, зокрема ланки вищої освіти, у глобальному, європейському та національному вимірах. Проаналізовано вплив COVID-19 на розвиток вищої освіти в Україні. З’ясовано, що основними формами освіти в умах пандемії є асинхронна або заочна форма навчання, синхронна та змішана. Охарактеризовано сформовані у результаті вимушеного переходу на дистанційну форму освіти чотири групи викладачів: викладачі дисциплін, що вимагають значного обсягу практичної, лабораторної роботи; викладачі, які активно користувалися цифровими технологіями до пандемії; викладачі, знайомі з цифровими технологіями; викладачі, які не змогли освоїти нові інструменти організації навчання, колективної роботи і розширеного використання цифрових ресурсів. Визначено спільні для більшості університетів проблеми: відсутність професійно розроблених програм для он-лайн навчання, недостатнє фінансування, необхідність методичної підготовки викладачів для роботи зі студентами он-лайн тощо. Ключові слова: пандемія; COVID-19; вища освіта; викладач закладу вищої освіти; студент; європейська вища освіта.

Початком освітньої реформи в Україні, покликаної модернізувати концептуальні засади всіх освітніх ланок, змінити стереотипне ставлення громадськості до розуміння сутності освітньої парадигми, сформувати нові стандарти і результати навчання, стало прийняття Законів України «Про освіту» (2017) та «Про повну загальну середню освіту» (2020), Концепції «Нова українська школа» (2016), Державного стандарту початкової освіти (2018) та Державного стандарту базової середньої освіти (2020). Концепцією Нової української школи серед низки пріоритетів у розвитку освіти визначено особистісно орієнтоване навчання і виховання, що передбачає психологізацію освітнього процесу шляхом підвищення рівня психологічної компетентності всіх його учасників: здобувачів освіти, батьків, учителів. Діяльність учителя є поліфункіональною та передбачає реалізацію певних компетентностей, аби діяти якісно й ефективно, бути конкурентоздатним та успішним. Науковцями давно доведено, що педагоги – це не тільки «змінна величина», необхідна для успішного реформування освітньої системи, а передусім «найбільш визначний носій змін» у реалізації реформ. Ця дуальна роль учителя в освітніх реформах – бути суб’єктом і об’єктом трансформацій – робить професійний розвиток учителів «зоною виклику» (Пуховська, 2011, с. 97–106). В умовах постійних динамічних змін, що стосуються знань, технологій, інформації, обставин життя, людство постало перед фактом, що знання оновлюються навіть швидше ніж відбувається зміна поколінь (Огнев’юк, 2013, с. 6–11). Така ситуація обумовлена тим, що отримані знання дуже швидко «старіють», виникає потреба не лише в здобутті нових, а й у постійному їх оновленні, неперервній освіті педагогів. До того ж динаміка змін на ринку праці в умовах світової економічної кризи ускладнює педагогічні проблеми підготовки конкурентоспроможних фахівців.

Через пандемію, швидку зміну технологій, глобалізаційні виклики сьогодні вища школа переживає гуманітарну кризу. Це негативно впливає на підготовку висококваліфікованих фахівців, формування у них ціннісної свідомості, творчого мислення, національно-культурної ідентичності, громадянської відповідальності. Такий підхід ставить під загрозу виконання завдання навчити студентів толерантності, здатності мислити, аргументувати філософськими та духовно-культурними категоріями, вибудовувати свій шлях саморозвитку професіонала й освіченої, культурної особистості. Актуальними є проблеми виховання духовно пробудженої особистості, сприяння міжкультурному діалогу та залучення молоді до побудови мирних і відкритих для участі суспільств, заохочення до творчості та різноманітності форм культурного самовиразу задля забезпечення сталого розвитку. Вітчизняні ЗВО не мають необхідну кількість ефективних спецкурсів, соціально-гуманітарних і культурологічних дисциплін, які б сприяли вирішенню цих проблем. Разом із тим педагоги-вчені й практики зі всього світу та України зокрема мають низку наробок щодо технологій виховання, застосовують освітньо-виховні практики у процесі професійної підготовки студентів. Автор наголошує, що з-поміж наукових та практичних наробок у вихованні студентів вищої школи виокремлюються питання соціальної відповідальності, формування громадянських компетентностей, громадянська освіта, соціальні й громадянські навички, виховання через освіту тощо. Нарівні з умінням бути культурною, гармонійно розвиненою особистістю постає відповідальність як ключова компетентність у вищій освіті. Саме відповідальна, толерантно вихована особистість майбутнього фахівця є запорукою духовної безпеки будь-якого суспільства. Досвід виховних досліджень і практик європейських та українських вишів є дуже цінним. Актуальними є форми і методи розвитку соціальної відповідальності студентів, їхня громадянськість, морально-культурні цінності, духовна безпека, лідерство в студентському середовищі, засоби заохочення студентів до громадянської активності, роль освітнього середовища, оновлення виховної системи закладу вищої освіти та його освітніх сервісів. Духовне пробудження особистості у добу глобалізаційних викликів може відбутися тільки завдяки прийняттям нею громадянських цінностей через культуру й соціальну відповідальність. Сьогодні в українських вишах відбувається не тільки професійна підготовка студентів, а й генерується суспільна ідеологія

Мета статті – вивчення нових моделей освітніх практик, які стали найбільш поширеними в кризовий період під час упро­ваджен­ня каран­тину та вимушеної самоізоляції в українському суспільстві й визначення ролі онлайн-навчання під час формування стратегій адаптації до умов обмеження соціальної активності. Оскільки ця проблема на сьогодні є актуальною для українського суспільства, яке намагається адаптуватися до принципово нових реалій життя, зумовлених карантинними обмежен­нями й високим рівнем ризиків для здоров’я громадян, автори провели власне соціологічне до­сліджен­­ня із застосуванням методу Інтернет-опи­ту­­вання населення м. Києва та Київської області щодо змін освітніх практик в умовах кризи. Особливу увагу приділено вивченню вікових особ­ливостей усвідомлення й сприйняття онлайн-освіти, а також аналізу нових освітніх практик, котрі стали використовувати комплексно разом із традиційними. Дослідження реакції пересічних громадян на кризу та вивчення моделей адаптації суспільства в реаліях сьогодення дало змогу авторам переглянути процеси вибору особистістю стилів поведінки, стратегій соціальної дії та освітніх практик, акценту­вав­ши увагу на тому, що раніше напрацьовані методи пристосування не спрацьовують, а соці­альна реальність потребує створення нових моделей адаптації.

У статті аналізуються умови занепаду системи індустріальної освіти, що почався у 70-ті роки ХХ ст. і продовжується донині. Умови визначаються як сукупність факторів зовнішнього середовища, що впливають на саморозгортання системи індустріальної освіти. До них віднесено: «дух епохи», філософію, наукову картину світу, світогляд, ідеологію. «Дух епохи» на початку ХХІ ст. набув хаотичного стану. Це сталося внаслідок того, що індустріальна культура, яка розбудована на основі двох протилежних ідеологій: ліберальної і комуністичної, злились у «суперідеологію» технократизму. Філософія сучасного етапу свідчить про те, що світова спільнота знаходиться у стані пошуку мейнстриму соціального розвитку. Етап занепаду переконав інтелектуальні еліти в тому, що постмодерністський підхід себе не виправдовує, оскільки світова спільнота «звалилась» у глибоку кризу. На зміну постмодернізму прийшов так званий постпостмодернізм, як течія, що не лише відмовляється від інтертекстуальності, а й переходить на якісно новий рівень відтворення перцептивних і культурних пластів інформації, в яких віртуальна реальність займає одне з ключових місць і поняття гіперреальність є одним з базових. Зазначається, що введення в навчальний процес курсів із соціальної філософії і філософії освіти дещо компенсувало філософсько-світоглядний і ідеологічний вакуум, що утворився після відмови вітчизняних освітян від циклу навчальних дисциплін марксистсько-ленінського спрямування. Зміни в сучасній постнеокласичній картині світу призводять до знищення орієнтацій на лінійну однозначність і тотальну заданість сюжетів наступного розвитку. У постнеокласичній картині світу невпорядкованість, безструктурність, хаотичність визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності. На поверхню світоглядного олімпу після загального і агресивного мілітаризму виступив нігілізм і цинізм, що остаточно поховав гуманізм як концепт і смисл, придатний спасти людину від самої себе. Ідеологією етапу занепаду є мультикультуралізм. Оскільки ні філософія, ні наука не змогли своєчасно дати відповідь на питання, що відбулося з планетарним світом і як виходити з тотальної кризи соціального розвитку, то еліти індустріальних суспільств, з одного боку, у теоретичній площині визнали, що світ вступив у постіндустріальну епоху, а з іншого – на практиці, інтуїтивно схилилися до «тихого» виходу з кризи на основі ідеології мультикультуралізму. Вона виникла на основі злиття течій неолібералізму, неоконсерватизму, соціал-демократизму та ін.; спостерігається, як традиційна форма індустріальної освіти на європейському континенті змінюється на мультикультурну освіту, а загалом рухається від «мультикультурної» до «міжкультурної» освіти. Це принципово інший алгоритм функціонування системи індустріальної освіти на етапі її сходження з планетарної арени.

Статтю присвячено аксіологічній кризі як одному з чинників розвитку політичної системи суспільства. Виокремлено міжгенераційні та культурно-цивілізаційні аксіологічні кризи. Показано, що протиріччя між цінностями виживання та самореалізації часто призводять до політичної кризи. Доведено, що Арабська весна являла собою наслідок глибокої міжгенераційної кризи. Підкреслюються небезпечні наслідки культурно-цивілізаційної кризи в умовах глобалізації. Досліджено причинно-наслідкові зв’язки між нелегальною міграцією, екстремізмом та аксіологічними кризами. Особливу увагу приділено трансформаційному потенціалу вищої освіти в умовах аксіологічної кризи. Наголошено на необхідності реформування системи вищої школи в Україні з метою недопущення розвитку деструктивних кризових процесів в аксіологічній сфері. Проаналізовано світовий досвід розв’язання такого роду проблем і перспективи його ефективного застосування на українських теренах.

Мета статті – проаналізувати глобалізаційні процеси, що відбуваються сьогодні в освіті, і визначити їх позитивні й негативні риси. Проаналізовано ті елементи навчального процесу, котрі з метою вдосконалення освітнього процесу сьогодні активно запроваджуються в новій українській школі та є, по суті, тими інструментами, що сприяють глобалізації в освіті. Методологічними засадами дослідження є використання аналітичного підходу, який дає змогу в реф- лексивно-критичному ключі розглянути сутність як самого освітнього процесу, так і тих методів та інструментів, за допомогою яких глобалізаційні процеси запроваджуються в навчально-освітній процес. Наукова новизна. У статті розглядається навчання як процес, що завжди має поєднувати в собі як консервативні, так і новітні методи. Висновки. Сучасна освіта повинна врахувати сучасні глобалізацій тенденції й водночас нові вимоги до людини у вигляді аналітичного та критичного мис- лення, пізнавальної гнучкості, креативності в розв’язанні завдань, самодисципліни, ініціативності, комунікації, навичок медійної грамотності й уміння швидко переорієнтовуватися. Аналізуючи останні тенденції в системі освіти, можна помітити критику, що наростає, класичної освітньої систе- ми. Як часто зазначають автори, аналіз кризи освіти привів до усвідомлення необхідності розробки нової освітньої парадигми, спрямованої передусім на розвиток духовності й творчої суті людини. Із цим завданням може впоратися лише інноваційна освіта, головна мета якої – збереження та розви- ток творчого потенціалу людини. Як стверджує багато сучасних дослідників освіти, наші школи не надто змінилися за останні десятки років. І більшість критиків згодні з тим, що нинішня система освіти має багато недоліків і проблем, бо розроблена в індустріальну епоху, тобто створена в основ- ному для того, щоб «штампувати» робітників для промислової галузі. І дотепер менталітет масо- вого виробництва й тотального контролю все ще дуже поширений у наших школах. Тому критикува- ти та змінювати класичну модель навчання стало надзвичайно модним сьогодні. Але у вітчизняних реаліях сучасні методи навчання ефективно працюють лише в поєднанні з консервативними.

У статті проаналізовано контекст кризи вищої освіти, спричиненої переходом сучасного суспільства до Другого Модерну. Показано, що в умовах передчуття «смерті університету», або перебування його «в руїнах», сьогодні, з одного боку, переглядається «ідея університету», акцентується увага на зміні його місії, пропонуються нові моделі, гнучкі траєкторії освіти, що стимулює адаптаційні процеси в закладах вищої освіти, їх творче реагування на виклики сьогодення, виникнення позауніверситетських освітніх послуг. Водночас, паралельно відбуваються процеси уніфікації освітньої системи, гонитва за рейтингами, що є проявом попереднього коду індустріального суспільства, коли «невидима» частина навчання мала на меті формування керованої робочої сили. Простежено зв’язок між третинним навчанням, «освітою без навчання» та перетворенням університету на лабораторію суспільно-особистісних нанотехнологій, в якій здобувач, пізнаючи власну унікальність, набуває таку пластичність мислення та функції, яких потребують різні соціальні вузли.

У статті розглянуто аспекти реалізації права на освіту в умовах пандемії за допомогою дистанційної форми навчання. Встановлено, що зміна способів передачі інформації безпосереднім чином зумовлює трансформацію інститутів влади. Одним із напрямів реалізації влади в умовах цих змін є управління інформаційними потоками. Здійснення інформаційної влади все частіше розглядаються крізь призму розвитку інформаційно-комунікацій­них технологій. Поширення дистанційної освіти є відображенням розвитку інформаційного суспільства. Доведе­но, що розвиток дистанційної освіти, як і будь-які інновації в цій сфері, порушують традиційне функціонування цього соціального інституту і вимагають змін юридичних і організаційних підходів в його регулюванні як на між­народному, так і національному рівнях. Дистанційне навчання є однією з найбільш фінансово доступних і житт­єздатних форм навчання, пов’язаною з використанням електронних засобів масової інформації для різних цілей навчання, які варіюються від їх додаткового застосування у звичайних аудиторних формах навчання до повної заміни особистих комунікацій інтерактивними зустрічами. Розвиток технологій і міждисциплінарних підходів - ключові фактори дистанційної освіти, а використання Інтернету є основним компонентом такого виду навчання. Встановлено, що на глобальному міжнародному і регіонально-міжнародному рівнях майже сорок років вибу­довується механізм регулювання дистанційної освіти. Криза, яка викликана COVID-19, стала стимулом для інно­вацій в освітній сфері та вдосконалення організаційно-правових механізмів регулювання дистанційної освіти. Обґрунтовано думку про те, що право на освіту має бути адаптованим до різних контекстів і потреб мінливого суспільства. Нерозвиненість інформаційно-телекомунікаційних мереж у різних регіонах світу в умовах пандемії значно ускладнює реалізацію фундаментального права людини - права на освіту і підсилює нерівність у сфері освіти.

У статті порушується проблема, викликана потребою суспільства у формуванні сучасного молодого покоління. Мета статті полягає у висвітленні впливу криз психовікового розвитку на виникнення негативної поведінки у дітей дошкільного віку. Виокремлено, проаналізовано погляди та узагальнено ідеї відомих дослідників щодо порушеної проблеми дослідження. У разі несприятливого перебігу кризи необхідно здійснювати психолого-педагогічний супровід дитини дошкільного віку, актуальність якого підвищуватиметься у зв'язку з акцентуванням на завданнях позитивної соціалізації, що простежується в освітніх програмах дітей дошкільного віку. Найбільш поширеними негативними проявами, які спостерігаються у дошкільному віці, є: примхливість, впертість, агресія, афективні спалахи, істерики, страхи, неслухняність, нечесність, жадібність, замкнутість, сором’язливість, кожен з яких має певні особливості прояву. Суттєвими є й інші симптоми криз у дітей, такі як негативізм, впертість, емоційне збудження, норовливість, свавілля та інші негативістські симптоми. Визначено психолого-педагогічні умови, дотримання яких уможливить попередження виникнення негативної поведінки у дітей дошкільного віку у період перебігу криз психовікового розвитку. Закцентовано увагу на тому, що, аби допомогти дитині дошкільного віку успішно пережити психовікові кризи, необхідно побудувати навчально-ігрову діяльність на основі корекційно-розвивальних ігор. У період кризи можуть сформуватися як позитивні, так і негативні новоутворення. Таким чином, вплив криз психовікового розвитку на виникнення негативної поведінки у дітей дошкільного віку є актуальною проблемою сьогодення, оскільки вони можуть сприяти формуванню негативних проявів поведінки у дошкільників.

The crisis of education occupies a significant place in a number of crisis problems, which are particular indicated, in the jubilee report of the Club of Rome (April 2018). The main conclusion from this report is: “The old world is doomed, the New World is inevitable.” The article makes an attempt to find a logic in which one can understand the essence of this transition from the “doomed” to the “inevitable” world (the New Cultural Era), in particular, in the plane of educational transformations. The methodological choice of finding the answer to this question lies in the plane of a systemic, non-linear and interdisciplinary view of social and cultural dynamics, which suggests that there is a certain meta-parameter that sets the essence of the phase (crisis) transitions in these processes. As such a parameter, it is suggested to consider those typical basic experiences of the world that correspond to the main cultural epochs of the Western cultural range (Tradition, Modernity, Postmodern). A Quintessence of it can be described in terms of a person's experience of the relationship “I am - the World”. It is justified that in such conceptual frameworks it is logical to expect from the New Era the domination of the paradoxical individualistic-holistic experience of the World: I acutely realize myself as individuality, but at the same time it experiences its unity with the World, I belong to the World and create it simultaneously. In support of the reliability of such a forecast, the available points of growth of such a perception of the world are indicated, which take place in our sociocultural realities - the volunteer movement, playback theater, experimental schools (live school, game), the Internet as a parallel social reality and self-organizing communities that arise there . It emphasizes the value ambiguity of such cultural transformations and the need to track them not at the formal and institutional level but at the level of social self-organization, life styles, the transformation of everyday practices, in particular, everyday practices in the educational field.

У статті проаналізовано та розкрито сучасні актуальні проблеми сім’ї як об’єкта соціальної політики та соціальної роботи. Аналізом встановлено, що на сучасному етапі сім’я як соціальний інститут суспільства переживає кризу, яку спричинила низка факторів глобального та локального рівнів. Дослідженням визначено що соціальна політика стосовно інституту сім’ї – це комплекс соціально-економічних, нормативно-правових, соціальних, демографічних та інших заходів державного та недержавного впливу щодо виявлення, узгодження та задоволення потреб та інтересів сім’ї. Головним завданням соціальної політики щодо української сім’ї є: розроблення напрямів підтримки сім’ї, функціонування системи соціального захисту сім’ї з мережею соціальних служб, установ, організацій, різними технологіями, методами та послугами й іншими формами соціальної роботи із сім’єю та її членами. Основним реалізатором соціальної політики із сім’єю є центральний орган публічної влади – Міністерство соціальної політики з його структурними підрозділами та мережами соціальних служб, установ та організацій. З’ясовано, що на сучасному етапі соціальна робота з українською сім'єю проводиться за такими основними напрямами: соціально-економічним, психологічним, освітнім та медіації. Сучасна соціально-психологічна підтримка сім´ї відбувається із забезпеченням відновлення позитивного мікроклімату між її членами, особливо в період сімейних криз. Освітній напрям соціальної роботи забезпечує соціальну допомогу та підтримку у навчанні та вихованні. Медіація з її процедурами, формами та підходами здійснює соціальну допомогу сім'ї з вирішення спорів, конфліктів та допомагає в організації її життєдіяльності, забезпечує координаційні процеси взаємозв'язку сім'ї із соціальними службами, установами та організаціями щодо вирішення питань соціального захисту та підтримки.

Загострення соціальних та економічних проблем, ескалація техногенних ризиків, зміни політичної ситуації – ці та багато інших кризових явищ вимагають від держави та суспільства уважного ставлення до проблем повноцінного розвитку і якісного виховання наступних поколінь. Захист дітей в умовах та реаліях нетипового дитинства набуває особливої актуальності для українського суспільства, яке переживає економічну та політичну кризи. Сьогодні в Україні зусилля держави і створеного нею інституту соціального захисту дитинства спрямовані не на допомогу та підтримку дитини як суб’єкта суспільного буття, а на вирішення завдань, поставлених перед організаціями та установами системи надання соціальної допомоги, які чітко визначені наявним переліком соціальних проблем. Сучасні умови розвитку українського суспільства характеризуються наявністю тенденції до збільшення соціальних ризиків для дитини та її родини, які обумовлені рядом кризових явищ як інституціонального (криза інститутів сім’ї, освіти, соціального захисту), так і системного характеру (економічна, політична). Оскільки базові соціальні інститути формують певні системи, так звані інституційні матриці, що регулюють взаємопов’язане функціонування основних сфер суспільства – економічної, політичної, ідеологічної, то виникнення кризових явищ в одній з них стає пусковим механізмом для кризи усієї матриці. На шляху до попередження негативних впливів на дитину близького оточення та соціального середо­вища, які й формують нетиповий характер перебігу дитинства, суспільство встановлює формальні та неформальні норми і правила, основними завданнями яких є гарантія нащадкам певних соціальних переваг та привілеїв відносно інших вікових груп. Такий стан речей обумовлений наступними чинниками: по-перше, об’єктивною зацікавленістю суспільства в розвитку наступних поколінь, як гаранта безперервності життя нації; по-друге, біологічно обмеженими можливостями життєдіяльності зазначеної вікової категорії. Економічна криза, обумовлена проведенням на Донбасі антитерористичної операції, призвела до різкої диференціації прибутків населення, що стало пусковим механізмом для кардинальних змін у житті українського суспільства в цілому та суттєвого погіршення стану дітей в Україні зокрема. Процес адаптації дітей до нових умов і реалій буття супроводжується значними ускладненнями, що дозволило говорити про нетиповий характер перебігу дитинства цілого покоління. Оскільки соціалізація дітей сьогодні проходить в умовах повної зміни системи цінностей, економічної кризи та збройного конфлікту, загострюється питання накопичення соціального капіталу, що передається від покоління до покоління. Концепція соціального капіталу є ключовою для багатьох напрямків соціально-економічного життя суспільства, що актуалізує необхідність проведення дослідження проблем його формування в умовах нетипового дитинства, обумовленого кризовими ситуаціями. За обставин різкого зубожіння значної частини населення України зазначена проблема значно загострилась, що поставило під питання взагалі його наявність у теперішнього підростаючого покоління, що не тільки вплинуло на нетиповий характер перебігу дитинства більшості дітей, але й стало ключовим фактором їх дезадаптації та викривлення механізмів соціалізації.

Законом України «Про вищу освіту», прийнятим у 2014 році, було встановлено, що заклади вищої освіти (ЗВО), яким надано статус національних, мають право самостійно визначати норми часу навчальної та інших видів роботи педагогічних і науково-педагогічних працівників. До цього для ЗВО було обов’язковим використання норм часу для планування та обліку навчальної роботи, що затверджені наказом Міністерства освіти і науки України 21.08.2002 р. № 450. Після отримання дозволу на самостійне формування норм, багато які ЗВО з різних причин, передусім, у зв’язку з фінансовими труднощами, стали вносити зміни до норм часу, офіційно затверджених Міністерством освіти і науки України. Внаслідок цього у них стали з’являтися свої власні видозмінені похідні системи норм часу. Таким чином, крім офіційно затверджених норм часу, у вищій освіті виникла ціла сукупність систем норм часу на виконання навчальної роботи, які мають загальне походження, загальну «материнську» систему норм часу. У своєму розвитку вони дедалі більше віддаляються від «материнської» системи й одна від одної, що дає змогу говорити про їх дивергенцію. Метою цієї статті є дослідження процесів дивергенції норм часу на виконання навчальної роботи та визначення її основних напрямів. Дивергенція норм часу є адаптивним процесом, який полягає у пристосуванні систем норм часу ЗВО до нових умов функціонування. Як необхідні передумови для дивергенція норм часу у вищій освіті України виступають законодавчі зміни, які дозволяють ЗВО в межах університетської автономії самим встановлювати норми часу на виконання навчальної роботи науково-педагогічними працівниками; різні умови функціонування ЗВО; їх відносна відособленість. Основними чинниками дивергенції виступають хронічне недофінансування вищої освіти, необхідність суттєвого підвищення якості підготовки фахівців, суттєве скорочення випускників середніх шкіл внаслідок демографічної кризи в Україні. У процесі дослідження виявлено п’ять основних напрямів дивергенції, які об’єднують відповідні первинні зміни систем норм часу. Трансформація норм часу дає змогу ЗВО адаптуватися до змін зовнішнього середовища та особливостей елементів внутрішнього середовища (організація навчального та наукового процесів, персонал, організація управління, маркетинг тощо). Подальші дослідження дивергенції норм часу на виконання навчальної роботи мають полягати у визначенні ступеня змін норм протягом певного часу в окремих ЗВО або їх групах, а також у встановленні рівнів дивергенції в різних системах норм часу.

Актуальність. зумовлена соціально-економічними вимогами до пошуку шляхів реформування професійної освіти в Україні, що потребують урахування досвіду Німеччини в сфері професійної підготовки конкурентоспроможних кадрів і запровадження на цьому підґрунті дуальної форми здобуття освіти. Мета: полягає у розкритті основних історичних передумов виникнення та етапів розвитку дуальної освіти в Німеччині, аналізі її особливостей для забезпечення її ефективного та органічного впровадження в систему професійної (професійно-технічної) освіти України. Методи: теоретичні (аналіз, синтез, інтерпретація, абстрагування, узагальнення, аналогія, порівняння,); поєднання логічного й історичного, порівняльно-історичних методів; емпіричні (праксиметричні). Результати: досліджено розвиток дуальної системи освіти Німеччини в історичному контексті: від середньовічних ремісничих гільдій до сучасних проблем, пов’язаних із глобалізацією освітнього простору, модернізацією та інформатизацією економіки й виробництва. Також охарактеризовано основні етапи розвитку дуальної освіти Німеччини: створення трудових шкіл, реформа трудової (народної) школи Г. Кершенштейнера, дезінтеграція освіти в період економічної кризи, відродження дуальної системи освіти та її проблеми в епоху глобалізації. Представлено результати аналізу історико-педагогічних досліджень різних авторів, офіційних нормативних правових документів, що регламентують процес дуальної освіти Німеччини, що дали змогу визначити закономірності та особливості її розвитку. Висновки: Історико-педагогічний аналіз особливостей процесу становлення і розвитку дуальної системи освіти у Німеччині в різні періоди її історії дав змогу виокремити такі її особливості: практикоорієнтованість, інтегративність, інноваційність, гнучкість, інтелектуалізацію, динамічність, соціальну спрямованість та індивідуалізацію. Впровадження елементів дуальної системи освіти в освітні системи інших країн повинно відбуватися не лише з урахуванням досвіду, накопиченого ФРН в галузі законодавчого, економічного регулювання цієї системи і участі роботодавців в ній, а й поєднанні з дослідженням її історичного генезису.

У статті розглянуто філософські та теоретико-методологічні засади утвердження й реформування системи принципів навчання студентів гуманітарно-педагогічного коледжу в умовах глобалізації. Акцент зроблено та інтерпретації вищезазначених принципів як найзагальніших методичних орієнтирів під час формування комунікативно-мовленнєвої компетентності студентів як ключової загальнолюдської й професійної компетентності в умовах гуманітарної кризи та дефіциту антропологічного чинника у суспільстві. Здійснено огляд і проаналізовано погляди українських та зарубіжних методистів та теоретиків освіти щодо комплектації, сутнісного й мето- дичного наповнення принципів навчання майбутніх фахівців гуманітар- но-педагогічного профілю, причому з’ясовано доцільний дидактичний зміст традиційних, спеціальних та інноваційних принципів. Аргументо- вано доцільність виокремлення таких інноваційних й актуальних освітніх принципів, як діалогічний, контекстний, цифровий та принцип суб’єктно- сті. Доведено інтегративний і взаємодетермінувальний характер вище- вказаних принципів та їх зв’язок із сучасною суспільною й культурною практикою, у лоні якої майбутній випускник гуманітарно-педагогічного коледжу неодмінно реалізовуватиме свої професійні комунікативно-мов- леннєві компетентності. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше у вітчизняній лінгводидактиці комплексно розглянуто загальні, специфічні гуманітарні та інноваційні принципи навчання майбутніх філологів та вчителів початкових класів в освітніх умовах сучасного гуманітарно-педагогічного коледжу. Описану у статті систему принципів навчання розглянуто холістично, інтегровано, що пов’язано з практичними потребами глобалізованого суспільства. Результати проведеного аналізу можуть лягти в основу моделювання нових освітніх умов і розроблення моделі гуманітарно- педагогічної освіти у вітчизняних коледжах гуманітарно-педагогічного напряму.

Анотація. У статті визначено тенденції професійної підготовки майбутніх логопедів в умовах інформаційно-освітнього середовища вищих навчальних закладів: соціально-педагогічна зумовленість процесу підготовки майбутніх логопедів, яка орієнтована на міждисциплінарну інтеграцію в освітньому процесі; фундаменталізація загальної та спеціальної підготовки майбутніх логопедів; переорієнтація зі знаннєвої освітньої парадигми на діяльнісну, орієнтовану на формування готовності майбутнього логопеда до професійної діяльності; гуманістична спрямованість процесу підготовки фахівців до освіти дітей з порушеннями мовлення; інформатизація професійної підготовки майбутніх логопедів в умовах інформаційно-освітнього середовища; неперервність професійної підготовки майбутніх логопедів; інноваційний характер сучасної вищої освіти. Виокремлено, що до специфічних тенденцій у професійній підготовці майбутнього логопеда віднесено такі: переорієнтацію ціннісних смислів, інтенсифікацію освіти, необхідність управління педагогічним процесом, кризу спеціальної освіти, що складається під дією «зовнішніх» і «внутрішніх» чинників. Основою професійної компетентності логопеда є фундаментальні знання і вироблені на їхній основі вміння, які виступають, безумовно, в тісному єднанні з його особистісними якостями. У результаті системного аналізу традиційної практики освіти виявлено ряд проблем і суперечностей, характерних для лінійної освітньої системи, незалежно від індивідуальних особливостей і властивостей її суб’єктів. Серед них: проблема визначення мети в освіті; проблема відбору змісту освіти; проблема організації процесу навчання; проблема інтенсифікації процесу навчання в умовах переважаючої фронтальної взаємодії викладача та студентської групи.

У статті аналізується оповідання Ф. Дюрренматта «Пілат», в якому за допомогою умовносимволічних, притчово-асоціативних форм (зокрема, через хронотоп зустрічі людини з Богом) автор здійснює оцінку сучасного богопокинутого стану людства крізь призму позачасових, універсальних цінностей. Метою статті є з’ясування своєрідності трансформації образу Понтія Пілата в оповіданні Ф. Дюрренматта і виявлення поетико-стильових особливостей художнього втілення психологічного стану людини в ситуації екзистенціальної кризи. Дослідницька методика ґрунтується на використанні структурно-функціонального, порівняльно-типологічного, культурно-історичного, контекстуального, герменевтичного, психоаналітичного методів. У результаті дослідження встановлено, що концептуальною домінантою образу Понтія Пілата в оповіданні Дюрренматта є думка про вічні й невідворотні помилки людини у її стосунках із Вищою силою, невідповідність уявлень про Бога, а відтак і психологічної реакції на ситуацію екзистенціальної кризи. Твір є глибоко морально-філософським, що засвідчує сюжетна лінія про жорстоке поводження прокуратора з богом, його розп’яття та пізніше усвідомлення своєї провини. В оповіданні автор чітко акцентує увагу на проблему мотиву вини, яка перебуває у надто складному відношенні до мотиву страху, що домінує у творі. Амбівалентність психологічної реакції Понтія Пілата викликана амбівалентною позицією Бога, що спричиняє кризу у свідомості Пілата. Наукова новизна полягає у виявленні індивідуально-авторської стратегії переосмислення сюжету про Понтія Пілата як одного з продуктивних традиційних сюжетів у світовій літературі. Охарактеризовано потенційні чинники інтерпретації цього сюжету та їх вплив на варіанти трансформації традиційного матеріалу. Матеріал статті може бути використаний у процесі вивчення різних університетських курсів, у розробці вибіркових курсів філологічного спрямування у закладах вищої освіти, при підготовці підручників і посібників для середньої і вищої школи.

У статті аналізується процес саморозгортання явища управління в контексті життєвого циклу системи індустріальної освіти. Доводиться, що на етапі зростання відбувається пошук форм організації управління у відповідності до ментальності народу і практики національної держави; на етапі зрілості менеджмент освіти досягає своїх завдань завдяки стандартизації, спеціалізації, синхронізації, концентрації, максимізації і централізації управління освітою; занепад системи супроводжується надмірним і жорстким адмініструванням, що веде до консервації віджившої свій час системи індустріальної освіти. Організаційні проблеми в управлінні системою індустріальної освіти полягають у тому, що, по-перше, процес індустріальної освіти вичерпав себе остаточно, на його долю залишається лише фахова підготовка робочої сили для обслуговування наявних продуктивних сил, що були створені на попередніх етапах; по-друге, процес виокремлено від навчання і виховання молодого покоління населення планети, оскільки воно інтуїтивно бажає вчитись новому змісту освіти і жити в умовах інформаційної доби; по-третє, у арсеналі соціального управління сучасності немає навіть адекватного інструменту на випадок занепаду соціальних систем, що ґрунтуються на суспільному поділі індустріальної праці; по-четверте, зруйнована основа саморегуляційного контуру соціальних систем, оскільки мораль індустріальної доби себе вичерпала і тим самим зробила добру справу – звільнила аксіологічний сегмент простору освіти для формування паростків нової моралі. Доводиться, що система освіти, почала відставати від ритму природного саморуху цивілізації. Вона не змогла довго утримуватись у стані гомеостазу, оскільки в рух прийшла підстава і умови. На цій високій напруженості, що склалася у системі індустріальної освіти, з одного боку, а з іншого – між нею і іншими підсистемами планетарного соціального організму, вона потрапила у стан кризи.

У статті розглядається аналіз поняття фундаменталізації та формування особливостей вивчення фундаментальних понять з урахуванням розвитку сучасних тенденцій вищої освіти. Фундаменталізація забезпечує універсальне, системоутворювальне, інваріантне знання та сприяє його відбору з величезного обсягу нової наукової інформації. У межах знаннєвої парадигми інноваційного розвитку на засадах STEM‑освіти є пошук шляхів розв’язання цієї проблеми на рівні універсальних надпредметних знань, до яких належать методологічні. Окреслено принципи фундаменталізації, що ґрунтовно розкривають сутність STEM-освітніх показників та їх значення для подальшого вивчення професійно зорієнтованих дисциплін технічного закладу вищої освіти. Визначені нами принципи фундаменталізації свідчать про те, що зміст навчального матеріалу, форми, методи навчання, що використовуються в освітньому процесі з фізики на основі STEM‑технологій, мають відповідати системній логіці побудови тих професійно зорієнтованих дисциплін, теоретичною основою яких є фізика. На основі цих знань студенти зможуть моделювати пізнавальні та практичні завдання прикладного характеру з урахуванням концепції STEM-освіти. Відповідно до зазначеного потрібно формувати фундаментальне ядро знань і уявлень з фізики та методологічних STEM‑компетентностей, що є важливими для студентів у подальшому вивчення дисциплін прикладного характеру за освітніми програмами. Розв’язання цієї проблеми нами вбачається у визначенні міждисциплінарної інтеграції фізики та дисциплін технічного циклу через взаємозумовленість та взаємодоповненість науковості, емпірії та математизації. Відповідно, прослідковуючи фундаменталізацію змісту навчання фізики, потрібно враховувати узагальнені знання студентів на засадах STEM-освіти. У статті розглянуто як приклад визначення центра мас крила літака, де визначено технічний складник STEM-освіти (будова літака та його частин), інженерний складник – використання програми 3D-max для 3D моделювання літака та його конструкцій, а для розрахункових обчислень студентами використовувалась програма Excel. Визначено, що курс фізики для студентів технічного закладу вищої освіти потребує значної математизації та залучення елементів програмування, що сприятиме їхній адаптації до професійної діяльності, що зумовлено специфікою цих навчальних дисциплін.

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

This article may be completely devoid of academic pathos and full of everyday irony, but such an approach can probably be justified by the situation that has developed in the educational space of the country today. The situation itself is so glaring that speaking in the "exemplary language" of high-ranking officials and extensive constructions of wordplay like the "bright future" of our education does not arouse any desire. Under these conditions, in this article we try to analyze some problems that exist in the system of humanitarian education in Ukraine. In particular, we address the issue that the country's educational strategy (if it exists at all) is a continuous "experiment" based on the continuous testing of various educational strategies in the world on the Ukrainian education system and in which children and teachers are subjects. Such experiments, even in experimental sociology or psychology, are called "inhuman." After all, only "our" education system adopts a new strategy, as soon as the next Minister of Education appears with his innovations and his own vision of the situation; it lacks either logic or any relationship between higher and secondary schools; it is there that the level of state funding of the humanitarian bloc is declining and depreciating, which could lead to complete cultural degradation. We focus on the latter. Because it is the humanities education, and the same humanities, at any time, in any country have been leaders and indicators of the level of social and cultural development in general. The purpose and objectives of the study are to identify and analyze some of the problems that exist today in the field of humanities education and which cause the symptoms of its "disease"

У статті наголошується, що гармонія поєднання духовності і культури у сучасного студента лежить на стику цілого комплексу наук: студент як особистість має вибудовувати свій соціально-психологічний простір, філософськи ставитися до проблем сучасності як життєвого вибору у бік людяності й цінності освіти. Автор наголошує на міждисциплінарності та її ролі в гармонійному поєднанні духовності і культури студента сучасного закладу вищої освіти, бо проблеми вивчення й виховання студента, для якого процес соціалізації закінчується у закладі вищої освіти, переплітаються з багатьма дисциплінами. Подано важливі роздуми про соціальну кризу, яка склалася у суспільстві на порозі карантину й поглибилася під час нього, коли духовно-моральні цінності відступають на другий план. Підкреслено вплив вищої школи на духовний світ майбутніх фахівців і вплив кризового стану суспільства, його морально-психологічної атмосфери на духовний світ студентської молоді. Акцентовано на потенційних можливостях культури, гармонійному поєднанні духовності і культури в навчально-виховному процесі сучасного ЗВО. Автор звертає увагу, що виховання будь-якого напрямку відбувається поза бажанням людини, бо виховують інші люди, обставини, вчинки, умови, в які потрапляє людина. Визначено, що міждисциплінарність у формуванні майбутнього фахівця-особистості можна простежити на прикладі дисциплін із програми професійної підготовки здобувачів за спеціальністю 015 – професійна освіта. Наводяться приклади дієвої педагогіки громадян під час карантину, які гідно витримали екзамен на силу духу й духовно-моральні цінності, виявили людяність і милосердя. Завдяки цьому гармонійному наповненню людини як особистості не тільки суспільство, а людство може продовжити своє існування. Автор доводить, що студент на шляху до себе духовно зростає упродовж життя, наповнює життя смислом і цінностями, які стануть орієнтиром у подальшій професійній діяльності.

У статті проаналізовано покрокові складові етнонаціональної політики щодо реінтеграції українського Донбасу та відновлення територіальної цілісності та громадянської єдності України. Виділено сім актуальних етнополітичних проблем соціокультурного розвитку регіону в умовах протидії імперській політиці Росії в умовах її окупаційно-гібридної війни проти України. Завданнями етнонаціональної політики задля деокупації українських територій та їх мешканців повинно стати: консолідація громадян України, їхня інклюзія до системи загальнонаціональних цінностей, збереження етнокультурного розмаїття регіону, відновлення спільного інформаційного простору, його дерусифікація, насамперед сфери освіти, відновлення правових засад вищої та спеціальної освіти, подолання наслідків демографічної кризи, формування спільної громадянської позиції щодо необхідності повернення окупованих територій. Відзначено успіхи України на шляху об’єднання українського суспільства, досягнення громадянської єдності, формування спільних цінностей у інформаційному просторі, культурно-освітньому житті. Викладено ряд пропозицій щодо реінтеграції окупованих та підконтрольних територій Донецької та Луганської областей в єдиний культурно-освітній та інформаційний простір на основі спільних громадянсько-політичних, етнонаціональних та цивілізаційних цінностей. Відзначено, що всі сучасні етнонаціональні проблеми Донбасу пов’язані, з одного боку, з імперсько-радянською соціокультурною і світоглядною спадщиною, а з другого, з окупаційно-гібридною війною та інформаційною агресією путінської Росії проти України. Наголошено, що інтеграційні процеси на підконтрольній і непідконтрольній частинах Донбасу мають враховувати різновекторність розвитку за останні сім років. Зроблено висновок щодо необхідності посилення впливу держави Україна на процеси національної консолідації українського суспільства. Вирішення завдань етнонаціональної консолідації суспільства разом з подоланням бідності, боротьбою з олігархатом і корупцією складає важливий ресурс деокупації територій, відновлення суверенітету України над окупованими територіями і повинно залишатися пріоритетом української влади та інститутів громадянського суспільства.

Розглядається питання застосування інтернет-ресурсів для формування екологічних знань учнів у процесі вивчення предметів природничого циклу. Відзначається, що поширення екологічних знань і розвиток екологічної освіти стали першочерговими завданнями шкільної освіти з огляду на глобальну екологічну кризу. Тому важливо використовувати у шкільній підготовці всі можливості, які дозволяють підвищувати рівень екологічних знань учнів і тим самим впливати на формування сучасних поглядів стосовно збереження довкілля. Значну увагу приділено порадам для вчителів предметів природничого циклу щодо методики використання інтернет-ресурсів під час підготовки і проведення практичних і лабораторних занять, інших форм навчально-пошукової діяльності учнів.

Реформа охорони здоров’я України, яка сьогодні відбувається, інтеграція вітчизняної медичної науки і практики у світову потребують від закладів медичної освіти підготовки сучасних медичних фахівців. Велике значення при цьому відіграє післядипломна медична освіта. Метою роботи було теоретичне обґрунтування методики об’єктивізації оволодіння практичними навичками лікаря-інтерна хірурга за період навчання в інтернатурі, використовуючи сучасні досягнення обігу цифрової інформації. Період навчання після отримання диплома лікаря, на сьогодні, називається інтернатурою і складає 36 міс., з них лише 12 міс. очна форма навчання. У гонитві за засвоєнням різнопланового теоретичного матеріалу відбувається нехтування детальним розглядом питань, з якими частіше стикається молодий спеціаліст. Освоєння практичних навичок більшою мірою зміщене на самостійне опрацювання в період заочної інтернатури. Для вирішення поставленого завдання було проаналізовано ряд англомовних джерел і пропонується використати розгалужені цифрові технології, глобальну мережу «Інтернет» та смартфон, який є у кожного громадянина молодого віку. В основі запропонованої інновації знаходиться «крива навчання», а також розроблений механізм об’єктивізації оцінки набутих навичок та моніторинг їх набуття on-line. Запропоновано змінення формату єдиного документа, що засвідчує зайнятість інтерна, «Щоденник обліку роботи інтерна» на електронний. Висунута ідея не потребує значних фінансових затрат, але зможе підвищити самодисципліну серед молодих спеціалістів, полегшити облік освоєних практичних навичок, а також проводити дистанційний контроль за освоєнням практичних навичок незалежно від місця розташування відділення, в якому лікар-інтерн проходить заочну частину інтернатури. Соціальним наслідком цього буде усунення ряду прихованих проблем у набутті післядипломної освіти інтернами-хірургами і як результат якісно новий формат кваліфікації молодого спеціаліста.

Постнекласична методологія виступає як форма подолання духовної кризи класичних та некласичних підходів до пізнання та розвитку. Концепція постнекласичної наукової раціональності характеризується співвіднесеністю з ціннісно-смисловими настановами дослідника. У межах постнекласичних підходів важлива не просто діяльнісна природа людини, а суб’єктна центрованість діяльності, розуміння соціокультурних механізмів інтегрування людини у власну діяльність як детермінант її суб’єктивності. Духовність звичайно розглядається як поняття, що відображає цінності і смисли людського буття. Вплив освітньої діяльності як чинника формування духовності людини носить проектно-моделюючий характер, оскільки через цінності майбутнього соціокультурного середовища, яким підпорядковується буття особистості, формуються реальні соціальні відносини постмодерного зразка. У цьому сенсі проблематика духовності в освіті принципово впливає на процес її цілепокладання, оскільки забезпечує когерентність завдань розвитку постмодерного суспільства та людини.

Розглянуто теоретичні аспекти взаємозв’язку професійного та кар’єрного самовизначення учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти. Встановлено, що напрацювання з теорії та практики професійного самовизначення не є достатніми для забезпечення у сучасних соціально-економічних умовах успішного професійного розвитку особистості на його постоптаційних стадіях. Визначено, що одним із напрямів розв’язання зазначеного протиріччя є використання компетентнісного підходу стосовно проблем професійного розвитку, а також перехід до досліджень професійного самовизначення особистості крізь призму дефініцій «професійна кар’єра» та «кар’єрне самовизначення». Це зумовлено тим, що до сфери професійного самовизначення включено лише аспекти, що стосуються становлення особистості у професії, а до змістовного наповнення дефініцій «кар’єра» та «професійна кар’єра» дослідники включають й інші аспекти життєдіяльності особи. Кар’єрний контекст для особистості є ширшим, ніж професійна діяльність, оскільки додатково містить життєві домагання та позапрофесійні сторони життєдіяльності. За такого підходу доцільним є введення до наукового обігу поняття «кар’єрне самовизначення», що можна розглядати як процес створення людиною образу професійної кар’єри та визначення засобів її реалізації. Психолого- педагогічний супровід кар’єрного самовизначення передбачає використання, по-перше, інструментарію забезпечення професійного самовизначення, тобто професійну орієнтацію, та специфічний інструментарій, що розбудовує психологічні структури особистості, що стосуються майбутньої професійної діяльності, але є ширшими й дають змогу визначити та реалізувати життєві плани. Таким чином, як засіб психолого-педагогічного забезпечення професійного розвитку особистості варто розглядати не лише професійну орієнтацію, але й ширший комплекс психолого-педагогічних заходів, що визначається як консультування для кар’єри або кар’єрне консультування. Результатом кар’єрного самовизначення є сформованість кар’єрної компетентності, що стосовно учнів закладів професійно-технічної освіти проявляється, зокрема, у здатності подолати нормативні кризи професійного розвитку та побудувати подальшу реалістичну освітньо-професійну траєкторію.

Мета статті – розкрити методологічну роль розуміння природи поняття в класичній діалектиці для сучасної педагогічної теорії та практики. Методологічні засади. Засобами досяг- нення поставленої мети є сама діалектика в її класичному варіанті, виражена через необхідні категоріальні зв’язки. Тим самим вона розуміється як логіка й теорія пізнання, доведені до етики, естетики і тим самим до мислячої педагогіки. Наукова новизна. У статті обґрунтовується думка, що розуміння природи поняття в класичній діалектиці має серйозне філософсько-освітнє значен- ня, оскільки може постати рефлексивною методологією дійсної педагогічної теорії та практики. Діалектико-логічне розкриття природи поняття як такого протистоїть звичайному тлумачен- ню поняття у формальній логіці, на яку суцільно орієнтована педагогіка. Поняття в діалектиці (насамперед у Геґеля) розкривається як єдність усезагального, особливого й одиничного. При цьому вельми значимим для педагогіки є розрізнення конкретно-всезагального й абстрактно-загального, відповідно, принципово різних способів узагальнення: емпіричного та власне рефлексивно-теоретич- ного. Оволодіння поняттями в їх істинному розумінні причетне до набуття свободи й вирішує про- блему поєднання набутих в освіті знань і реального життя. Висновки. Якщо педагогіка насправді стурбована процесами побудови власне людського в людському індивідові, вона жодним чином не омине діалектичного способу розуміння природи поняття. Проте для цього має бути розвинена певна філософська культура педагогів, без якої оволодіти змістом істинної понятійної форми про- сто неможливо. Якщо ж педагогіка й надалі буде користуватися лише формально-логічним знан- ням у способі побудови методики навчання, то вона, урешті-решт, виявиться нездатною вийти з нинішньої системної кризи.

The purpose of the work. The article is about the personality of a OUN(r) March Groups member Yulian Wojtowych and his work in the field of education in Kherson during the German occupation in particular. The attention is focused on the history of foundingan agricultural school where Yulian Wojtowych taught history and geography. The historiography of the issue embraces works which cover the topic of OUN activities at the South of Ukraine, particularly that of Lev Shankovsky and Yevgen Gorburov, and Mykola Shytiuk. OUN March Groups members’ memoirs and Soviet State Security agencies’investigatoryfiles, as well as operative ones, about OUN activities in Kherson became sources for this research.Results and scientific novelty of the research. It was found out, that educational line was one of the primary ones in the OUN activity in Kherson during the German occupation. Ukrainian nationalists paid special attention to teaching the history of Ukraine in the learning process because this very subject together with geography formed the students’ outlook. As OUN members believed, it was the school which shaped future architects of the Ukrainian State. Yulian Wojtowych who had had complete theological education was actually a teacher of history and geography, participated in composing the history of Ukraine curricula for Kherson schools. In thecrisis situation in education sphere caused by the policy of the Nazi occupational authorities, special (professional) educational institutions, namely agricultural school, were for OUN members of particular interest.The occupational authorities had their own interest in opening such schools which would train mid-level professionals (“help staff”). OUN members considered them as opportunities for Ukrainian youth to obtain education and for themselves to recruit new staff for the struggle for independence of Ukraine. Due to his nationalist underground activities and realization of the organisation leaders’ instructions on the Ukrainian education development, Yulian Wojtowych suffered repressions from the Nazi secret services and had to undergothe “Vodokachka” camp, Buchenwald, Dora and Bergen-Belsen.Key words: Nazi repressions, Organisation of Ukrainian Nationalists, OUN March Groups, Agricultural School, Kherson. Мета роботи. Стаття присвячена постаті учасника Похідних груп ОУН-р Юліана Войтовича, а саме його діяльності на освітній ниві у Херсоні під час німецької окупації. В центрі уваги історія створення херсонської сільськогосподарської школи, де Юліан Войтович викладав історію та географію. Історіографія проблеми охоплює роботи, в яких висвітлюється питання діяльності ОУН на Півдні України, зокрема Лева Шанковського та Євгена Горбурова й Миколи Шитюка. Джерелами дослі-дження стали мемуари учасників похідних груп ОУН та слідчі й оперативні справи радянських органів державної безпеки щодо діяльності ОУН у Херсоні. Результати та наукова новизна дослідження. З’ясовано, що освітянський напрямок був одним з провідних в діяльності ОУН у Херсоні під час німецької окупації. Важливе місце в освітньому процесі українські націоналісти відводили викла-данню історії України, оскільки саме цей предмет, разом з географією, формував світогляд учнів. На переконання членів ОУН саме школа формувала майбутніх будівничих Української Держави. Юліан Войтович, який мав закінчену вищу богословську освіту, якраз був викладачем історії та географії, брав участь у складенні програм з курсу історії України для шкіл Херсона. В умовах кризи освітянської галузі, спричиненої політикою нацистської окупаційної влади, значний інтерес для членів ОУН представляли спеціальні (професійні) освітні заклади, зокрема – сільськогосподарська школа. Окупаційна влада мала свій інтерес у відкритті подібних шкіл, які мали готувати фахівців середньої ланки («обслуговуючого персоналу»). Члени ОУН вбачали у подібних школах можливості для української молоді отримати освіту, а також залучення нових кадрів для боротьби за незалежність України. Через свою діяльність у націоналістичному підпіллі, реалізації настанов організаційних провідників щодо розвитку української освіти, Юліан Войтович зазнав репресій нацистських спецслужб, пройшовши шлях від табору «Водокачка» до Бухенвальду, Дори й Берген-Бельзен. Ключові слова: нацистські репресії, Організація українських націоналістів, Похідні групи ОУН, Сільськогосподарська школа, Херсон

Актуальність: дослідження нормативних засад правової освіти військовослужбовців дає змогу оцінити вплив на неї державної освітньої політики, сприяє критичному осмисленню та подальшому вдосконаленню системи правової освіти в процесі її реформування. Мета: виявити й охарактеризувати особливості регламентації правової освіти майбутніх офіцерів у вищих військових навчальних закладах (далі – ВВНЗ) України у ХХ та на початку ХХІ століть (1943-2015); порівняти нормативні засади правової освіти у вищих військових навчальних закладах СРСР та незалежної України. Методи: історико-генетичний (з’ясування передумов і чинників розвитку правової освіти у вищих військових навчальних закладах України досліджуваного періоду); хронологічний, логіко-історичний (дослідження процесу та етапів розвитку правової освіти у вищих військових навчальних закладах, виявлення особливостей, суперечностей, закономірностей у просторово-часовій послідовності); порівняльно-аналітичний, зіставно-педагогічний (аналіз нормативно-правової бази означеного періоду, періодичних видань, досвіду здійснення правової освіти у вищих військових навчальних закладах). Результати: проаналізовано нормативні засади здійснення правової освіти майбутніх офіцерів Збройних Сил СРСР та незалежної України, встановлено особливості її регламентації на різних історичних етапах. Висновки: З’ясовано, що протягом досліджуваного періоду розвиток правової освіти офіцерів у ВВНЗ мав три основні етапи: перший (1943-1975) характеризується оновленням нормативної бази Збройних сил СРСР з урахуванням бойового досвіду, розвитку озброєння та змін у світовій геополітичній обстановці; другий (1975-1991), під час якого нормативне регулювання правової освіти в галузі розвивалося в умовах наростання системної кризи СРСР; третій (1991-2015), за якого відбувалися становлення й розбудова системи військової освіти незалежної України. Попри те, що сучасна система військової освіти незалежної України є наступницею радянської, між ними існують суттєві відмінності, пов’язані із набуттям Україною статусу суверенної держави (прийняття нею відповідних зобов’язань, як повноправного учасника міжнародних відносин, зокрема, щодо забезпечення прав людини у мирний та воєнний час), орієнтацією на захист інтересів власного народу (замість геополітичних амбіцій наддержави), інтеграцією в оновлену національну систему освіти (зокрема, щодо забезпечення її якості). Усе перелічене, зі свого боку, позначалося на баченні завдань правової освіти офіцерів у ВВНЗ, і, як наслідок на її нормативних засадах.

Шлях розвитку сучасного суспільства зорієнтований на постійне збільшення виробництва і споживання природних ресурсів, що спричиняє глобальну екологічну кризу. Показано, що формування нового способу взаємин людини, техніки й природи є першочерговим завданням сучасної цивілізації. Актуальність також обумовлена і потребою формування життєво-ціннісних орієнтацій, зокрема відповідальному й гуманному відношенню як до природи, так і до людини. В статті розкрито, що саме життєво-ціннісні орієнтації сучасної людини мають сформувати екологічно зорієнтовану діяльність. Ціннісні орієнтації, які становлять внутрішню складову свідомості, а також самосвідомості людини, відіграють значну роль у спрямованості її життєво-ціннісних орієнтацій, тому що, орієнтуючи на них свої вчинки, особистість у результаті утверджує своє свідоме ставлення до сущого й належного. Відповідно до цього пізнання, яке є активністю людського розуму й здатне отримувати науково вивірені етичні та інші знання, повинно пояснити норми морального належного по відношенню до природи, які необхідні сучасному суспільству, де відбуваються якісні зміни глобального характеру. Зважаючи на це, доведено необхідність принципово нових підходів до екологічної освіти – вона не просто має інформувати про стан речей, а навчати дієвим засобам протидії екологічно-кризовим явищам в усіх сферах життя. Ці питання підпорядковані тому, щоб суспільство стало відповідальним за екологічні наслідки науково-технічного прогресу і щоб надати йому соціально-гуманістичного спрямування і саме через екологічні знання, які трансформуються в процесі освіти в життєво-ціннісні орієнтації.

В останні роки минулого тисячоліття провідні світові держави перейшли рубіж, що символічно розділяє «вік енергетики» і «століття інформатики». Це супроводжувалося глобальним переобладнанням всіх галузей комп’ютерними та телекомунікаційними системами і вимагало величезних капіталовкладень – у тому числі в розробку програмних засобів різного призначення для автоматизації інженерної та управлінської діяльності. За висновком Національного наукового фонду США, впровадження систем САПР в різні сфери інженерної діяльності має більший потенціал підвищення продуктивності праці, ніж усі відомі технічні нововведення з часів відкриття електрики. Процес історичний, хоча сучасникам і сьогодні непросто усвідомлювати глибину та значення змін, що відбуваються на їхніх очах [1].Інформаційні технології відносяться до так званих «високих технологій», що є однією з найважливіших і найбільш наукоємних ланок науково-технічної революції на сучасному етапі. Бачимо, що серед найбільш успішних світових компаній розробники програмного забезпечення знаходяться на чільному місці.Будь-яка технологічна перебудова промисловості безперспективна, якщо вона не забезпечена відповідними кадрами. У зв’язку з цим необхідно оцінити якість випускників наших навчальних закладів, їх відповідність сучасним реаліям і зарубіжним стандартам. Наприклад, в [1] наведені експрес-зіставлення студентів інженерно-будівельного факультету Санкт-Петербурзького будівельного університету з тими, які щорічно проходять навчання в міжнародній школі в Норвегії. Виявилося, що в порівнянні із закордонними однолітками наші студенти володіють великим обсягом фундаментальних знань, мають більший інженерний кругозір, але поступаються у вирішенні практичних інженерних завдань. На жаль, наша освіта дає застарілі технології застосування знань. Наш випускник може розрахувати будівельну конструкцію, але буде це робити вручну і досить довго. А його закордонний колега, що володіє відповідними програмними засобами, зробить розрахунки набагато швидше і, крім того, зможе оптимізувати сортамент металопрокату, видати необхідні специфікації та робочі креслення. Звичайно, такий фахівець більш цінний і для нашої промисловості. Аналогічні дослідження, напевне, необхідно було б виконати і для галузі вітчизняної профтехосвіти.Формування фахівця, здатного ефективно працювати в XXI столітті, має здійснюватися шляхом насичення навчальних планів інформаційно-технологічними компонентами і розвитку перепідготовки кадрів. Отже, потрібно переглядати зміст і склад загальних та спеціалізованих дисциплін. Необхідно звернути особливу увагу на підготовку фахівців для проектних організацій, які найбільш насичені інформаційними технологіями, зокрема автоматизованими системами проектування (САПР). Ці досить вартісні комп’ютерні програми сьогодні встановлені на кожному робочому місці проектувальника.Якщо звернутися за досвідом до сусідньої країни, то можна констатувати, що в Російській Федерації вже зробили істотні кроки в реформуванні підготовки фахівців, починаючи з загальноосвітньої школи. Ще в 1992 році компанія АСКОН випустила версію САПР КОМПАС, призначену для навчання школярів. У 2008 році навчальна САПР КОМПАС-3D LT, поступила в школи Росії у складі Стандартного базового пакета програмного забезпечення в рамках пріоритетного національного проекту «Освіта». Ця навчальна САПР отримала широке поширення в школах і використовується в рамках курсів інформатики, креслення, геометрії. Під керівництвом професора КДПІ О. О. Богуславського розроблена методика викладання в програмно-методичному комплексі «Освітня система на базі КОМПАС-3D LT». В рамках Міжнародного проекту «Мережева школа ІКТ» працює секція «Комп’ютерне креслення в середовищі САПР КОМПАС», учасники якої є навіть з України. Організатор проекту – Академія підвищення кваліфікації та професійної перепідготовки працівників освіти РФ.В Україні тільки розпочинаються роботи в цьому напрямку.За ініціативи Асоціації проектних організацій України та Рішення науково-технічної ради Міністерства регіонального розвитку та будівництва створена перша вітчизняна система автоматизованого проектування «БудКАД» загального призначення (рис. 1, 2, 3) [2]. Ця система є аналогом найбільш розповсюдженої серед проектувальників країни САПР AutoCAD і дає можливість створення робочих креслень 2D. БудКАД має три мови інтерфейсу користувача: українську, російську та англійську. Розпочата адаптація надбудов, які сьогодні використовуються над AutoCAD. На сьогодні вже поставляється надбудова СПДБ – BonusTools. За даними Асоціації проектних організацій САПР БудКАД придатний для використання на 80-85% робочих місць проектувальників. З кінця минулого року розпочалося широке впровадження САПР БудКАД в проектні організації України. Завдяки тому, що вартісні показники САПР БудКАД на порядок нижчі, ніж найбільш розповсюдженої САПР AutoCAD (США), впровадження першої в значній мірі вирішує питання легалізації програмного забезпечення в галузі, що дуже гостро стоїть сьогодні в нашій країні (рівень піратства сягає 84%). Крім того, заміна зарубіжних програмних продуктів вітчизняною САПР істотно знижує навантаження на імпорт (за даними Асоціації проектних організацій вартість ліцензій на імпортні програмні засоби, необхідних для легазізації будівельної галузі, сягає 4 млрд. грн.) [3]. На жаль, темпи впровадження дещо знижені внаслідок економічної кризи в галузі.Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України та Міністерство регіонального розвитку та будівництва України визначили заходи з впровадження вітчизняної САПР також і в навчальний процес: безкоштовне оснащення навчальних закладів будівельного профілю системою БудКАД; проведення навчання та атестації викладачів систем автоматизованого проектування; проведення семінарів з питань інформаційних технологій в будівельній галузі; проведення конкурсів на кращу роботу з будівельного креслення; залучення Асоціації проетних організацій України до процесу навчання; участь в Міжнародних виставках «Сучасна освіта в Україні».В рамках цих заходів ДНДІ автоматизованих систем в будівництві (базова організація Мінрегіонбуду з інформаційних технологій) готує підручник і методичні рекомендації з навчання САПР БудКАД та спільно з Інститутом професійно-технічної освіти НАПН України веде розробку методики викладання курсів інформатики і креслення з використанням САПР в ПТНЗ будівельного профілю. Готується проведення науково-практичних семінарів для викладачів навчальних закладів та конкурсів на кращу роботу з будівельного креслення, фінальна частина яких призначена на ІХ Міжнародній науково-технічній конференції «Новітні комп’ютерні технології НОКОТЕ’2011», що відбудеться у вересні 2011 р. в м. Севастополі.

У статті розглядається моделювання едукаційних систем як складний, багатоетапний процес. Складність організації таких систем підкреслює актуальність проблеми і настійливу необхідність її практичного вирішення. Проблемний підхід передбачає інтеграцію знань, здатних при взаємодії створювати якісно нові поєднання та раніше невідомі знання. Цей підхід є особливо важливим у професійній освіті, де фахівець повинен постійно оновлювати та коригувати свої професійні знання. Встановлено, що традиційні методологічні підходи до опису складних процесів не завжди враховують неоднозначність майбутнього, конструктивність хаотичного начала в еволюції систем, роль швидких процесів у розвитку складних структур тощо. У синергетичній картині світу, що нині встановлюється, розкривається складна природа нового, а освітні процеси є нелінійними системами – і дослідження їхньої структури не може обмежуватися вивченням окремих елементів. Суттєва особливість синергетичних систем полягає в тому, що на них можна впливати, змінюючи діючі на них зовнішні фактори: коли зовнішні фактори управління підтримуються сталими, можна враховувати їх у рівняннях, покладаючи сталими відповідні параметри. Дидактичні системи характеризуються структурною нестійкістю та наявністю корелятивних зв’язків, хоча до недавнього часу їх розглядали в основному як системи функціональні, а синергетика забезпечує методологічні основи розуміння шляхів розвитку освітньої системи, пояснює причини криз, надійність прогнозів тощо. Обґрунтовано, що використання ідей синергетики в дидактиці є одним з можливих напрямів розвитку її теоретичних основ, зокрема поєднання ідей інтеграції та синергетики дає можливість розвинути в дидактиці якісно нові напрями теоретичних та експериментальних досліджень. Креативний підхід трактує творчий потенціал як сутність, зміст людської натури. Педагогічні прогнози мають бути узгоджені з прогнозами у інших галузях. Доведено, що тільки за системного, комплексного підходу можна будувати реальні моделі та розраховувати на отримання достовірної і безперервної багатопланової прогностичної інформації, необхідної для оптимізації рішень. Синхронізація на засадах інтеграції навчального, виховного і наукового процесів у навчальному закладі, їх узгоджена взаємодія забезпечує самодостатність кожного процесу за умов їх самоподібності, що вимагає використання фрактального підходу.

У статті досліджені історичні етапи формування міграційної політики Швеції, її сучасний стан та ключові проблеми, з якими зіштовхнувся шведський уряд під час реалізації міграційної політики в період міграційної кризи в ЄС 2015 року. Формування цілісного бачення особливостей реалізації міграційної політики Швеції, дає змогу розвинути комплексний підхід при реалізації міграційної політики України завдяки ефективному й послідовному врахуванню вартісного досвіду інших держав, зокрема Королівства Швеція. Врахуванням особливостей функціонування міграційної політики Королівства Швеція дозволить Україні вдосконалити власне політико-правового регулювання питань трудової міграції, освітніх норм для мігрантів, а також переглянути наявні критерії соціального забезпечення мігрантів. Наголошено, що використання практичного досвіду міграційної політики Швеції, врахування його позитивних та негативних аспектів є корисним для України, оскільки нашій державі слід своєчасно реагувати на потенційні виклики сучасних міграційних проблем.

Статтю присвячено виявленню цільових орієнтирів інституційного забезпечення соціальної безпеки громадян і суспільства в цілому за умови непереборної дії соціальних криз. За результатами опитуван-ня громадської думки виявлено основні пріоритети громадян щодо соціальної безпеки, що включають сприят-ливі та безпечні умови життя, гідний рівень якості життя, упевненість у майбутньому, захищеність прав і свобод громадян. Натомість поза кризою громадяни надавали менше значення проблемам зайнятості, досту-пності та якості медичних послуг, забезпечення здорового способу життя. Визначені особливості зайнятості свідчать про незбалансованість, що проявляється у підвищеному попиті на працівників низького рівня кваліфі-кації, що підриває мотивацію до професійного зростання та розвитку, супроводжуючись значними втратами людського і трудового капіталу та соціальною апатією. Водночас дослідження показало, що незадовільна заробітна плата, зайнятість, безробіття, дисбаланс на ринку праці спричиняють загрози соціальному забез-печенню, такі як низька зайнятість у певних вікових групах, особливо молоді, включаючи освіту та професійне навчання. Загрози, що виникли, та рівень безробіття, у тому числі довгострокового, формують умови для не-сприятливого соціального середовища та стають джерелом соціальної напруги в суспільстві. Виявлено, що пандемічний спалах на початку 2020 р. змістив пріоритети у суспільному сприйнятті соціальних небезпек, спри-чинивши значне падіння економіки, обсягів торгівлі, цінові коливання, зростання рівня безробіття та зменшення доходів більшої частки населення, що негативно позначилося на рівні життя громадян. Показано, що в умовах глобальних соціальних криз та форс-мажорних обставин пріоритетом державного піклування стають най-менш захищені верстви населення, тобто одночасно виявляються різні варіації впливу соціального забезпечен-ня держави. У подальших дослідженнях доцільно виявити можливі інструменти реалізації соціальної політики для своєчасного та ефективного запобігання небезпечним соціальним проявам