Journal articles on the topic 'Конфесійне життя'

Анотація. Статтю присвячено вивченню феномену соціального служіння церков і конфесій на ниві збереження індивідуального та громадського здоров’я сучасних українців. Зазначено, що включення релігійних організацій у сферу соціальної дійсності починається з її осмислення на теоретично-богословському рівні. Констатовано, що в українському контексті здійснюється міжконфесійна взаємодія на цій ниві, плідною є державно-конфесійне партнерство. Показано діапазон такої діяльності, сфери, види, формати її реалізації. Проаналізовано коло цільових груп на які вона спрямована. Наведено приклади успішних форматів реалізації соціального служіння, зокрема, медико-місіонерське служіння, діяльність харитативних місій та благодійних фондів. Констатовано, що здійснюючи соціальне служіння церкви та релігійні організації, намагаються охопити, якомога ширше коло проблемних питань, ввести їх у правове поле держави, задля поліпшення якості життя людей. Акцентовано на тому, що активне включення релігійного загалу у сферу соціального, передбачає його реакцію на нові виклики морально-етичного та медичного спрямування. Показано включеність церков та конфесій в контекст діяльності спрямованої на усвідомлення цінності здорового способу життя, заняття спортом. Наведено приклади успішних форматів реалізації соціального служіння у цьому напрямку. Визначено тенденції та перспективи подальшого дослідження проблематики.

Ґрунтовно використовуючи між собою спільні відносини України та Югославії у другій половині ХХ ст., Важливо розібратися в специфіці розвитку співпраці в тих царинах, не проаналізувавши внутрішньополітичних питань, які, безумовно, є державними, існують для функціонування рекреаційного життя в обох питаннях. Запропоновані великі доробкові вітчизняні та закордонні співробітники, провідно-конфесійні стосунки в Україні, фактично не існують з усієї ситуації, що існують, і вони існували в Югославії. У конфіденційній формі розглядаються проблеми, що стосуються рівня свободи віросповідання, правового розгляду церкви, а також відомих організацій, які існують у багатьох інших питаннях.

Вивчається роль в місце блюзнірських практик к релігійному житті селян-штундистів України кінця ХIХ – початку ХХ ст. Низка історіографічних стереотипів щодо історії сектантських рухів пізньоімперського періоду потребує спростування. Обґрунтовується теза, що блюзнірство, яке сприймалося як форма побожності, було визначальним для формування конфесійної ідентичності «штундарів».

У статті розглянуто поліконфесійність як соціальний феномен людства, охарактеризовано особливості й тенденції розвитку релігійного різноманіття в світі та Україні, розкрито роль релігійного плюралізму в реалізації свободи совісті. Починаючи з XVII сторіччя, коли проголошується й реалізується принцип свободи совісті, поліконфесійність стає ідеєю цивілізованого співіснування релігій і церков. Зазначені тенденції знаходять свій вияв в соціально-політичному житті сучасних суспільств. Спираючись на методику класичного еволюціонізму, запропоновану представником британської школи соціології та філософії релігії Г. Спенсером, неоеволюціонізму американського антрополога Дж. Стюарта та конвергентних процесів в релігійному житті українського науковця Е. Мартинюка, розглянуто та проаналізовано сутність поліконфесійності в соціумі: а) еволюція соціуму – від однорідності до різноманітності; б) консолідація та диференціація суспільств; в) культура та соціально-географічні особливості; г) конвергентні процеси соціуму. Звернено увагу на факти поліконфесійності та конвергенції в світі і на теренах України, що зумовлено еволюційно-історичним станом та соціально-політичними умовами країни. Цей феномен є еволюційною моделлю сучасного суспільства, яка має тенденції до формування гетерогенності соціуму, флуктуацій від інтеграції до диференціації, пристосування до природних умов, мультивекторності. На основі історичного підходу та аналітичних викладок наведено факти зближення поліконфесійності і мультикультуральності та спрогнозовано подальші перспективи їх існування. Зазначено, що явище поліконфесіональності, яке має місце і в суспільствах, де проголошуються державні релігії, часто веде до існування і постійного виникнення нових релігійних течій. Поліконфесійність нерідко продукує міжконфесійні непорозуміння й конфлікти, що може бути каталізатором нових течій та напрямів. Визначені детермінанти, а також проаналізовані фактори, які сприяють чи перешкоджають здійсненню свободи совісті в сучасному українському поліконфесійному соціумі. Констатовано, що хоча поняття "свободи віросповідання", "мультикультурализму", "релігійного різноманіття" сьогодні значною мірою є реалізованими в більшості сучасних суспільств, однак їх необхідно постійно підтримувати та зміцнювати. Особливу роль в цьому належить науковцям, які обґрунтовують теоретичні засади мультикультурного, поліконфесійного буття суспільства.

Розглянуто особливості філософії та практик реалізації принципів здорового способу життя Церквою адвентистів сьомого дня в Україні. Встановлено, що соціальні та культурні зміни, спричинені отриманням Україною статусу незалежності, сприяли відкриттю санаторіїв, пансіонатів, центрів здоров’я вірянами релігійної конфесії адвентистів. Констатовано, що починаючи з 1991 р. адвентисти загалом проводили короткострокові оздоровчі програми та виставки, однак із часом перелаштувалися на західну систему надання послуг на базі постійно діючих оздоровчих установ. Окреслено філософію та практики реалізації здорового способу життя Церквою адвентистів сьомого дня в Україні в контексті роботи медичних, санаторних та оздоровчих закладів, які безпосередньо належать цій релігійній організації. Практична новизна дослідження заснована на матеріалах інтерв’ювання керівників закладів здоров’я, які безпосередно були дотичними до створення медичних установ та реалізації різноманітних адвентистських програм по здоров’ю. Вивлено, що представники інших протестантських та православних конфесій, які відвідували бази відпочинку, змінювали свою думку щодо адвентизму та адвентистів, що, своєю чергою, сприяло створенню атмосфери релігійної терпимості та толерантного ставлення один до одного. Діяльність оглянутих центрів здоров’я, санаторіїв та пансіонатів в основному реалізовує місію Церкви адвентистів сьомого дня, а самі виконавці (персонал) вбачають у профілактиці захворювань та реабілітації пацієнтів свій вклад у служіння Богу. Крім того, в діяльності закладів, які ми дослідили, особлива увага приділяється навчанню принципам здорового способу життя, правильного харчування, водолікування тощо. Визначено, що в основу процесу реалізації програм по здоров’ю покладено принципи християнської етики, якими намагаються керуватися керівники та персонал, вбачаючи у цьому виконання місії Христа на землі, особливо у сфері відновлення та профілактики здоров’я відвідувачів санаторіїв.

Окреслено побутування в ЗУНР головних складових полінаціональної музичної культури. Її прикметою був інструментальний і вокальний фольклор українців, поляків, євреїв, вірмен, німців, угорців, ромів, ін. етносів і особливості музики етнографічних регіонів (Бойківщини, Буковини, Гуцульщини, Закарпаття, Лемкінщини, Опілля, Покуття). Музичне мистецтво успішно виконувало притаманні йому соціокультурні функції в житті цивільних і військових, соціальних прошарків, віруючих різних конфесій. Воно допомагало жити й воювати, виховувати та мобілізовувати, утверджувати українство й оздо- ровлюватися. Закономірні дії новоствореної держави у сфері культури, зокрема мистецтва засвід- чували розуміння його важливості на фронті й у тилу. У статті уточнено окремі факти з біографій діячів музичного мистецтва, авторство деяких їхніх творів.

Проаналізовано військово-релігійні відносини в незалежній Україні. Розвитку цих відносин сприяли зміни у духовному житті суспільства. В історії військово-релігійних відносин виділяється два етапи. Перший характеризується безсистемною співпрацею релігійних конфесій зі Збройними Силами України та розробкою нормативно-правової бази. У різних конфесіях почали формуватися напрями діяльності щодо задоволення духовних потреб військовослужбовців. Другий етап, починаючи з 2006 року, відзначився консолідованою співпрацею Церкви зі структурними підрозділами Збройних Сил України, становленням інституту військового капеланства. Військові священники підтримують бойовий дух та моральний стан військовослужбовців, що сприяє підвищенню боє- здатності військових частин та захисту кордонів країни. Ключові слова: військово-релігійні відносини в Україні, військовослуж- бовці, капелани, священники, Церква, національна безпека, свобода релігійного віросповідання.

У статті проаналізовано вплив представників української літературної інтелігенція радикального спрямування на релігійне життя Галичини й Буковини в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Українські письменники, означеного регіону намагалися виробити власну церковно-релігійну позицію, що мала суттєвий вплив на суспільність. Українські літератори перебували у сфері впливу двох християнських конфесій у Галичині – греко-католицької, а в Буковині – православної. Прихильниками радикалиних ідей були насамперед І.Франко (у 1899 р. перейшов до народовців), С.Данилович, М.Павлик, В.Стефаник, Я.Весоловський, Т.Галіп, Н.Кобринська, М.Лагодинський, А.Чайковський, К.Малицька, К.Трильовський та ін. Основним об’єктом їхніх зацікавлень стали релігія та практична діяльність галицького і буковинського духовенства на зламі ХІХ – ХХ ст. На практиці це виявлялося у їх публічних виступах та публікаціях. Поширення письменниками-радикалами в українському суспільстві популярних у Європі марксистських, соціалістичних та атеїстичних ідей, що заперечувалися церквою, з одного боку сприяло утвердженню плюралізму в суспільному житі, а іншого боку вносило значний дисонанс у суспільно-церковні відносини. Ключові слова: Галичина, Буковина, письменники, релігія, духовенство

У цій статті автор порушує проблему необхідності виховання почуття доброти в підлітків у контексті потреб і поглядів сучасного соціуму. Автор розмірковує про те, які риси характеру притаманні добрій людині. У статті розглянуто три основні рівні прояву доброти, що були запропоновані шотландськими соціологами Джулією Браунлі та Саймоном Андерсоном: спонтанні прояви доброти, реляційні прояви доброти та рівень абсолютної доброти. Автор обґрунтовує свої погляди на важливість виховання доброти в підростаючого покоління як необхідної складової існування сучасного суспільства. Автор стверджує, що сьогодні наш соціум вражає своїм різноманіттям, адже у межах однієї країни й навіть міста можуть проживати представники абсолютно різних рас, національностей, етносів, віросповідань і конфесій, люди з абсолютно різним рівнем і способом життя, з різноманітними політичними та етичними поглядами. Крім того, завдяки досягненням медицини, люди з особливими фізичними станами здатні вести повноцінне життя і так само відчувають потребу в інтеграції в соціум. Отже, соціальна політика має бути, у першу чергу, з тенденцією до побудови інклюзивного суспільства. Зробити це можна за допомогою виховання почуття доброти й доброго ставлення до оточуючих, починаючи з раннього віку. У статті описана ідея Джона Уотсона, засновника концепції біхевіоризма, про те, що набір особистих якостей індивіда залежить лише від його виховання та правильне оточення здатне сформувати будь-яку модель поведінки. Спираючись на цю думку, автор стверджує, що доброта – це не вроджена риса людини, а результат виховання, а, отже, її можливо й необхідно виховувати. Автор описує низку позитивних аспектів виховання почуття доброти в підлітків.

Тематика статті досліджує питання педагогічної майстерності о. Гавриїла Костельника. У науковій розвідці акцентується на еволюції наукових та педагогічних поглядів греко-католицького священника, доктора філософії, літературознавця, лінгвіста, богослова та педагога о. Гавриїла Костельника (1886–1948). Спираючись на широке коло мемуарних джерел (спогади учнів та сім’ї, епістолярика вченого) та джерел особового поход- ження, автор реконструйовав як педагогічну методологію вченого-філософа, так і ціле коло його особистісних психологічних та світоглядних вподобань: темперамент, якості характеру, вдачу, спектр наукових вподобань тощо. Крім того, на основі джерел проаналізовано гімназійне життя Львова 30–40-х рр. ХХ ст., а також взаємозв’язки та особистісне ставлення учнів до педагогів, зокрема і до о. Гавриїла Костельника. У науковій розвідці автор використовує методологічний інструментарій спеціальних історичних дисциплін: історіографії (методи раціональної реконструкції), історичного джерелознавства (використання в комплексі зовнішньої і внутрішньої критики джерел), історичної біографістики та просопографічного методу дослідження. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що постать о. Гавриїла Костельника є доволі суперечливою, адже він був одним з організаторів так званого псевдособору у Львові 1946 р., через що не отримав об’єктивної та всебічної оцінки в радянській історіографії, а на сучасному етапі вивчення долі цієї непересічної особистості відсутнє історичне монографічне дослідження, присвячене вченому-філософу. Крім того, у 2021 р. виповнюється 75 років «собору» у Львові, що робить вивчення персони о. Гавриїла ще більш актуальним, адже його персона часто зазнає маніпуляцій як у конфесійно-релігійній площині, так і в ідеологічному контексті.

Нагальною проблемою як для теоретико-соціологічної рефлексії, так і соціальних практик є проблема відносин між соціальними інститутами церкви і держави в сучасному українському суспільстві. Проблема актуалізується як у зв’язку із невизначеністю прихованих протиріч між ключовими релігійними конфесіями, так і через хибно-нейтральну позицію держави, яка проводить політику невтручання у внутрішні справи церкви, і тим самим фактично потурає розпалюванню міжконфесійної ворожнечі. Основна лінія конфлікту проходить між УПЦ МП, УПЦ КП та греко-католицизмом (уніатством). Багато в чому відмінності між ними стосуються зв’язку відповідних релігійних організацій із лобістськими огрупованнями в спецслужбах, які в той чи інший спосіб продовжують свої «кураторські повноваження» щодо православної церкви. Відносини інших конфесій, які можна розглядати в якості вторинних, стосуються маргінального неопротестантизму, який, проте, вступає у відносини з державою лише у зв’язку із православ’ям і греко-католицизмом. Інститути релігії в порівнянні з іншими соціальними інститутами більш консервативні та змінюються вкрай повільно. Релігія закріплює сформовані в попередні епохи цінності, норми, соціальні практики, зразки відносин та ін. Трансформація релігійних інститутів відбувається не синхронно зі зміною інших правових, політичних або економічних інститутів. Релігійні інститути більш стійкі, надають стабілізаційний вплив, вносять елемент наступності та забезпечують суспільству його своєрідність. Влада не має можливості надавати пріоритетну підтримку будь-якої з них, в політичному плані вона залежить від електорату не однієї, а сукупності всіх конфесій. Внаслідок цього роль релігійного чинника в суспільному житті країни дещо розмита. Розколи в православ’ї у своїй соціальній функціональності, обмеженої щодо єдиного Вселенського православ’я, мають деструктивне та дезінтегруюче значення не тільки в церковному, але і в суспільному сенсі.

Артикулювання питань увиразнення релігійної проблематики у поетикальному дискурсі завжди вимагає залучення широкого літературного та літературознавчого контексту. Європейське бароко, у межах якого відбувалося становлення «метафізичної школи» в Англії, вирізняється серед інших типів культури й художніх систем, зокрема, потужним впливом філософсько-теологічної парадигми кінця XVI – початку XVII ст. на уявлення тогочасної людини про світоустрій і зрештою на творчі інтенції митців. Теократизація суспільної думки відбивається на художньому рівні та маніфестує на сторінках складних і вишуканих творів метафізиків. Мета роботи випливає зі спроби акцентуалізації релігійного досвіду та увиразнення християнського догматизму у художньому вимірі метафізичної лірики. Методологія дослідження поєднує концептуальні стратегії лінгвостилістичного, герменевтичного, імагологічного аналізу, культурно- історичного методу та методу експлікації. Показово, що конфесійна боротьба та державна політика Англії сприяли виявленню у поетичному тексті метафізичного як особливої категорії, що імпліцитно фіксує прагнення до істинної релігійної віри та абсолютизації християнського ідеалу. Релігійна проблематика у метафізиків постає певною призмою, крізь яку аналізуються та сприймаються всі аспекти людського буття, а ідеологічна християнізація поетики приводить до трансформації творчої свідомості. Резюмуючи, що літератори «метафізичної школи» свідомо присвячують своє життя духовним пошукам, вбачаючи у поезії інструмент пізнання й прославляння Бога, наголосимо на вишуканості художніх форм і засобів відображення результатів цих пошуків у поетичній тканині метафізичних творів. Спроба окреслити межі суто релігійної лірики та метафізичної поезії, здійснена у презентованій розвідці, вкотре демонструє умовність цих меж. Поетизація трансперсонального досвіду, що означає надособистісну сутність свідомості людини й корелює з поняттям власне метафізичного – надматеріальною сутністю буття, сприяє створенню універсальної образності для експлікації християнської догматики у поетикальному вимірі метафізичних пасажів.

У статті розглядається питання формування ідеалу виховання в історичній ретроспективі. Автор статті аналізує, чи варто говорити про універсальний ідеал виховання, що сприяє дотриманню загальнолюдської культури задля миру і формування відповідального громадянина. Ставиться питання, чи існує загальний ідеал, який міг би задовольнити всі верстви населення і бути покладеним в основу загального суспільного виховного ідеалу, чи варто включати в поняття загальнодержавного виховного ідеалу релігійну компоненту. Аналізуються ідеї Г. Ващенка, О. Вишневського, прибічників традиційного українського ідеалу, який вони формулюють як служба Богові і Батьківщині. Вказується на суперечливість і нелогічність деяких їхніх постулатів, які спрощують реалії життя, не сприяють взаєморозумінню представників різних прошарків населення, загрожують роздмухуванням суспільної ворожнечі. До суперечностей концепції Г. Ващенка автор відносить фактичне превалювання національних інтересів над християнськими і конфесійних над загальнохристиянськими. Слабиною концепції Г. Ващенка автор вважає надмірну ідеалізацію, героїзацію історичних часів, що мало би, на думку цього вченого, прислужитися запаленню жертовної любові до Батьківщини молодих українців. Спираючись на ідеї Г. Ващенка, О. Вишневського, автор статті ставить питання: якого виховання ми прагнемо для наших дітей в Україні, серед яких вже зараз є католики, греко-католики, протестанти, православні «різних мастей», у тому числі й «небажаних», атеїсти, мусульмани тощо, і всі вони – громадяни України? Стверджується, що в Україні назріла необхідність формування загальнодержавного виховного ідеалу з урахуванням етнічного та релігійного різноманіття української нації, якщо Україна прагне стати нацією громадян, які добровільно бажають жити спільно.

Стаття присвячена аналізу державно-церковних відносин у західноукраїнських областях на завершальних етапах розвинутого соціалізму (кінець 70-х – початок 80-х рр. ХХ ст.), зокрема розкриває: особливості процесу відродження Греко-католицької церкви у регіоні; стан, тенденції серед віруючих Російської православної церк- ви (РПЦ); специфіку атеїстично-пропагандистської діяльності радянсько-партійних органів влади; діяльність віруючих в умовах радянської тоталітарної системи; засоби боротьби Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР з релігійністю населення та її ефективність. Мета статті – на основі аналізу архівних документів комплексно охарактеризувати загальні тенденції та локальні особливості державно-церковних відносин в Українській РСР в контексті суспільно-політичних та соціокультурних процесів. Показано, що основ- на відмінність західноукраїнського регіону від інших областей УРСР – висока релігійність населення, більшість із якого до проведення Львівського псевдособору (1946 р.) належало до Греко-католицької церкви. Відзначено, що боротьба із віруючими усіх конфесій у досліджуваний період не приносила очікувальних результатів для місцевих Уповноважених у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, радянсько-партійних органів влади, насамперед через «поверхневість роботи», а також через певну лібералізацію всіх сфер суспільно-політичного життя в республіці та зменшення впливу репресивно-каральної системи на населення регіону. Зазначено, що в західноукраїнських областях Компартія України фіксувала значний відсоток населення, яке відзначалося релігійністю (відвідування культових споруд, дотримання обрядовості), що показує бузуспішність політики викорінення релігійної свідомості у населення краю.

Статтю присвячено проблемі соціологічної рефлексії особливостей модернізації в суспільстві Австралії в англо-мовних джерелах з соціології модернізації та секуляризації. Авторкою зроблено висновок про те, що класичний конфесійний «вільний ринок» знайшов своє повне вираження в Америці в дев’ятнадцятому і на початку двадцятого століть, але існував, з самого заснування США, під прикриттям більш радикальних альтернатив, породжених просвітництвом: деїзму, скептицизму, секуляризму. В другій половині двадцятого століття саме ці «релігійні можливості» стали переважати в Англії і на континенті. Це більшою мірою відноситься до Австралії, проте Канада і США також не захищені від цих впливів.У сьогоднішній Австралії практики несповідування і непрактикування жодної релігії є найпоширенішим вибором, який є позбавленим соціальної стигми, і, мабуть, найчастіше обирається молоддю. Плюралізм виходить за рамки припущень теорії пропозиції, але теорія секуляризації повинна враховувати всі ці аспекти плюралізму. Однак існує один вимір релігійної ситуації в Австралії, до якого можна було б застосувати теорію пропозиції: мається на увазі стійке зростання груп п’ятидесятників і мормонів за останні 15-20 років, протягом яких основні протестантські групи зменшилися. Як відомо, обидва показники засвідчують численні риси «суворості» на відміну від протестантів магістральних напрямків. Обидва процвітали на більш відкритому ринку, який з’явився в результаті розпаду католицьких і англіканських інституцій. Вони успішно конкурують з іншими конфесіями, щоб отримати частку релігійного попиту (хоча і нестабільного, але обмеженого і такого, що зазнає неухильного зменшення). Згідно з дослідженнями церковного життя, хоча зазначені організації вербують переважно прозелітів з числа людей без вищої і навіть закінченої середньої освіти, більшість з тих, хто приєднався, раніше були членами інших деномінацій - в основному протестантів. Разом ці дві групи складають 1,3% населення. З іншого боку, вони істотно не стримують відхід від деномінацій і перехід більшості населення до атеїзму.

Вступ. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – це час, коли на Буковині, коронному краї Австро- Угорської імперії, склалися політичні, економічні та соціальні умови для розвитку освіти, науки й культури, відбулося кількісне збільшення громадських товариств та урізноманітнення напрямів їхньої діяльності. Створено товариства, які повністю або частково розв’язували проблеми фізичного виховання дітей і молоді. Піонером спортивного руху в краї став «Bukowiner Allgemeiner Sportklub». Мета дослідження – про- аналізувати діяльність товариства «Bukowiner Allgemeiner Sportklub», визначити його внесок у розвиток фізкультурно-спортивного руху на Буковині на початку ХХ ст. Методи дослідження – вивчення літературних джерел, документальних й історичних матеріалів, теоретичний аналіз і синтез отриманих даних. У дослідженні використано матеріали фондів установ Австрії (із 1867 р. Австро-Угорщини) 1775–1918 рр. Державного архіву Чернівецької області. Результати дослідження. «Bukowiner Allgemeiner Sportklub» – громадське товариство, яке діяло на Буковині в 1910–1913 рр. Його діяльність була позбавлена політичних, національних, конфесійних упереджень та ґрунтувалася на принципах расової, класової й майнової рівності, а також на головних життєвих пріоритетах – тілесному та духовному здоров’ї. Клубом організовано гурток спортивних (рухливих) ігор для юнаків, секції з футболу, важкої атлетики, велоспорту, ковзанярського, лижного спорту; відкрито два льодові майданчики, спортивний майданчик у Чернівцях, спортивні гуртки в містах Радівці та Солка; налагоджено активну участь членів клубу в змаганнях із легкої атлетики, плавання, туризму. Висновки. За період існування клубу «Bukowiner Allgemeiner Sportklub» його членами налагоджено роботу спортивних секцій, організовано й проведено низку змагань, облаштовано спортивні споруди. До прогресивних починань можна віднести гнучку систему оплати членства в клубі, існування пільг, різноманіття надання спортивних послуг, широку кампанію з популяризації здорового способу життя. Отже, клуб був активним учасником фізкультурного руху на Буковині, а діяльність його членів поклала початок розвитку спорту в краї.

Стаття вивчає явище остракізації як феномен інклюзивного простору. Особливу увагу приділено інтолерантності до індивідів з інклюзивними проявами, що існує в суспільстві, внаслідок взаємодії між людьми різних національностей, конфесій, професійного спрямування та певних фізичних особливостей. Автор розкриває розуміння явища остракізму в просторі освіти як процесу, який характеризується як розгортання послідовності відповідей: перенесених, ігнорованих та виключених. А також, як виключення, поодинці чи ізольовано, іноді з явними проявами неприязні. Розкрито модель та особливості проявів феномена в просторі інклюзивної освіти, які включають: пригнічений емоційний стан індивіда під час навчального процесу або після перебування в академічній групі; потайливість, сором’язливість, тенденція до замовчування свого особистого життя; відхід від спілкування з сім'єю, друзями та спільної діяльності; уникання дискусій про університет або інше освітнє середовище. Визначено, що основною причиною остракізації інклюзистів у середовищі освіти є сприйняття осіб з обмеженими можливостями як феноменологічної групи «іншого», а причина цього підходу полягає в механізмі страху «іншого» як прояву самозахисту. Вказано на гандикапні прояви остракізму – виключення із соціального середовища під впливом психофізіологічних особливостей: мобінг, уникання, насмішки, потурання, наклеп. Висвітлено основні умови організації інклюзивного процесу при роботі з остракізаторськими проявами в освітянській сфері: партнерство сім'ї та школи; співпраця між загальноосвітніми та дефектологами; узгоджене планування та спілкування між персоналом «загальних» та «особливих потреб». Наголошено на низці позитивних наслідків включень, які впливають як на осіб з особливими потребами, так і на інших учасників освітнього простору. Зроблено висновки, що дотримання принципів ведення інклюзивних осіб в освітньому просторі та забезпечення системного супроводу всього освітянського процесу дають змогу формувати тенденції до толерантного сприйняття «іншого», індивідуальних особистісних проявів та, як наслідок, мінімізації проявів остракізму як в інклюзивному просторі, так і в закладах освіти без спеціалізованих класів. Подальший розгляд цієї проблеми вбачаємо в більш розгорнутому вивченні основних методів супроводу осіб з особливими потребами включення в освітній простір та можливостей формування тенденцій толерантного ставлення через включення у простір освіти інклюзивного індивіда.

Усталене розуміння поняття “народовладдя” як належності всієї повно ти влади в межах території держави народові нині вже вимагає, як видається, врахування викликів глобалізації та масової міграції. Глобалізація, яка сприяє розмиванню етнокультурної ідентичності, загалом не знищує етнічного чинника, не спричиняє повної уніфікації соціокультурної сфери. Одним із перспективних варіантів забезпечення міжкультурного діалогу, вирішення правових протиріч та досягнення взаєморозуміння в умовах подекуди вимушеного співіснування носіїв різноманітних етнокультурних ментальностей, є ідея та політико-правова концепція мультикультуралізму. Метою статті є філософсько-правовий і загальнотеоретичний аналіз природи та різновидів мультикультуралізму крізь призму проблеми забезпечення прав національних меншин. Важливим практичним моментом є загальна спрямованість комунітаризму на захист прав етнічних, конфесійних та інших меншин, що до певної міри зближує комунітаризм із мультикультуралізмом. Водночас еволюція позиції частини лібералів від неприйняття до схвалення правової політики мультикультуралізму є результатом впливу комунітарної парадигми та наочним доказом синтезу й конвергенції обох філософських напрямів і появи нового концептуально модифікованого політико-правового “гібриду” – ліберального комунітаризму. Наголошено на тому, що за аналогією із “сімейством лібералізмів” можна вести мову про “сімейство мультикультуралізмів”, маючи на увазі неможливість (а ймовірно, й недоцільність) створення єдиної для всього глобального соціуму концепції мультикультуралізму. Як діахронно, так і географічно соціальні відмінності можуть бути дуже суттєвими. Мультикультуралізм як політико-правова концепція і як правова політика може бути ефективним лише щодо конкретної держави в конкретно-історичних умовах. У зв’язку з цим надзвичайно важливим є питання щодо вибору тієї чи іншої моделі, або ж навіть унікального локального варіанта мультикультуралізму. Поняття мультикультуралізму не може використовуватися для опису емпіричної соціальної реальності відокремлено від нормативного підходу. Розрізнення дескриптивного/нормативного у мультикультуралізмі є вираженням класичної дихотомії сущого/належного, яка є однією з базових категоріальних пар для філософії права та моралі. Схематично аналізовану категорію можна означити 1) як ідею (належ не, повинне) і 2) як втілення цієї ідеї (суще). Отже, є ідея “мультикультуралізму” і, відповідно, є соціальна реальність, яка до певної міри є втіленням цієї ідеї в життя. Під таким кутом зору про дескриптивний підхід варто говорити лише у контексті втілення нормативного підходу, але жодним чином не окремо чи навіть у сукупності з останнім. Зі свого боку необхідність уваги до нормативних аспектів мультикультуралізму, до “правового мультикультуралізму” викликає потребу спеціальних досліджень у межах правничих дисциплін, насамперед – філософії права.

Анотація: Ісмаїл Ґаспринський був відомим кримськотатарським інтелектуалом, педагогом, видавцем і політиком пантюкістом, який надихнув рух джадидистів у Центральній Азії. Однин з перших мусульманських інтелектуалів в Російській імперії, котрий усвідомлював необхідність реформації у сфері освіти, культури і модернізації тюркських та ісламських громад. Він вважається архітектором модернізму серед тюркських мусульманських підданих Російської імперії. Здобував освіту в мусульманських школах, в Російській військової академії і за кордоном (Франція та Османська імперія); повернувся до Криму, щоб заснувати одне з найважливіших етнічних періодичних видань в історії Росії - «Терджиман» (Перекладач). Ісмаїл Ґаспринський вважав, що вплив невірно спрямованої релігійної ортодоксії прирікав мусульман на культурну неповноцінність в умовах сучасної західної технологічної, військової, політичної та інтелектуальної гегемонії. Він стверджував, що прогрес вимагає реформи освіти, викладання сучасної навчальної програми сучасними методами, заохочення соціально-економічного співробітництва та культурних запозичень. Поширював свої ідеї за допомогою численних брошур та періодичних видань. Однак залишався досить поміркованим в інтелектуальному плані щодо практичного впливу на життя громад, це відчувалося до 1920-х рр. по всій Росії імперії, де жили мусульмани, а також в Туреччині, Єгипті та мусульманській Індії. Ісмаїл Ґаспринський поширював свої ідеї в основному через засновану ним в 1883 р. газету «Терджиман», яка проіснувала до 1918 р. У своїх публікаціях він закликав до єдності та солідарності між тюркськими народами і ратував за їх модернізацію через європеїзацію. Він вважав, що єдиний шлях модернізації - освіта. Широко виступав за проведення реформи освіти і критикував традиційну систему освіти в мусульманських школах, в якій велика увага приділялася питанням релігії, і розробив новий метод навчання дітей ефективному читання на їхній рідній мові і провів реформи навчальних програм. Зокрема у нашому дослідженні буде проаналізовано період становлення і формування просвітительства кримськотатарського суспільства кінця XIX століття і початку ХХ століття, на чолі якого стояв сам Ісмаїл Ґаспринський. Саме з його ім’ям пов’язана епоха модернізації, не тільки кримського суспільства, але всього тюркського світу в усіх аспектах, зокрема у сфері освіти, релігії, культури. Також у статті подана епохальність найбільшого мислителя тюркського світу в соціально-історичній площині, через призму його літературної спадщини. З ім’ям Ісмаїла Гаспринського пов’язано заснування та розвиток просвітницького руху народів ісламського Сходу – джадидизм (новий, звуковий спосіб навчання грамоті, у широкому розумінні – оновлення). Цей напрям радикально змінив сутність та структуру початкової освіти в багатьох мусульманських країнах і на Батьківщині свого творця – Криму. Навчанню кримськотатарських дітей було надано більш світського характеру. Ісмаїл Ґаспринський розробив основу реформування традиційної мусульманської етно-конфесійної системи народної просвіти. Його «нові методи навчання» з успіхом застосовувалися не тільки в Криму, а й у Татарстані, Казахстані, Башкортостані, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані, Азербайджані, Туреччині, Північній Персії та в Китайському Туркестані.

Purpose. The purpose of the article is to highlight the results of a pilot study of the peculiarities of the manifestation of religiosity in the structure of personal qualities, which can potentially indicate a kind of condition for the formation of religious consciousness and manifestations of personality behavior. Methods. To determine one`s characteristic features of the religious world view, we chose “Structure of Individual Religiosity” by Y. Shcherbatykh; to diagnose the actual semantic states of the respondents – a test-questionnaire “SJO” by D. Leontiev and “16PF Questionnaire” by R. Cattell, which reflects the model of individual psychological personality traits.Results. This scientific report presents the results of an empirical study, which provided for the possibility of comparing the psychological consequences of individual religiosity of persons with different levels of formation of individual religiosity. Religiosity in the context of this study appears as a deep personal structure that is not reduced to any particular confessional form. The legitimacy of determining the psychological consequences of individual religiosity as related to changes in the characteristics of the main dynamic substructures of personality – “inner world”, “character” and “mental states” is theoretically substantiated and empirically confirmed. It has been proved that the level of religiosity correlates with sociability, which is determined by the affiliation of an individual to religious communities, functional and empirical type of religiosity.Conclusions. This article provides the analysis of the concept of individual religiosity, defines its components and typologies. The established value attitude to religion is realized through the system of knowledge, emotional attitude, cult religious behavior and the spread of religious ideals in one’s own life. Along with the concept of religiosity, the concept of spirituality or faith is often used, and it is generally accepted to share faith in religious and non-religious. The results of the study refute the stereotypes formed in society about the individual psychological qualities of religious people, for example, indicators indicate the absence of differences in internality and externality, carelessness, emotional stability of religious and non-religious respondents. Individual religiosity acts as an adaptive resource of the individual, providing increased stress potential, the effectiveness of its adaptation to changing living conditions, the success of overcoming social fears, etc., therefore, the psychological consequences of individual religiosity include: improving the effectiveness of overcoming difficult life situations and adaptability to changing living conditions, growing sense of social and psychological security.Key words: individual religiosity, faith, non-religiosity, personality, psychological consequences of religiosity, value-semantic orientations. Мета. Метою статті є висвітлення результатів пілотажного дослідження особливостей прояву релігійності в структурі особистісних якостей, що можуть потенційно свідчити про своєрідну умову для формування релігійної свідомості й проявів поведінки особистості. Методи. Для визначення характерних ознак релігійної картини світу особистості був обраний тест- опитувальник вивчення рівня та структури індивідуальної релігійності Ю.В. Щербатих; для діагностики актуальних смислових станів респондентів – тест-опитувальник СЖО Д. Леонтьєва та 16-фактор-ний особистісний опитувальник Р. Кеттелла, який відображає модель індивідуально-психологічних властивостей особистості.Результати. В цьому науковому повідомленні викладено результати пілотажного емпіричного дослідження осіб, які мають різні рівні сформованості індивідуальної релігійності. Релігійність у контексті цього дослідження постає як глибинна особистісна структура, що не зводиться до будь-якої конкретної конфесійної форми. Теоретично обґрунтовано та емпірично підтверджено правомірність визначення психологічних наслідків індивідуальної релігійності як пов’язаних зі змінами у характеристиках основних динамічних підструктур особистості – «внутрішнього світу», «характеру» та «психічних станів». Доведено, що рівень релігійності корелюється з соціабельністю, що зумовлюється приналежністю особистості до релігійних спільнот, функціональним та емпіричним типом релігійності.Висновки. У статті проаналізовані поняття індивідуальної релігійності, визначено її компоненти та форми. Сформоване ціннісне ставлення особистості до релігії, що реалізується через систему її знань, емоційне ставлення, культову релігійну поведінку, поширення релігійних ідеалів у власному житті. Поряд з поняттям релігійності часто використовується поняття духовності або віри, а також є загальноприйнятим існування певної амбівалентності релігійності й нерелігійності.Результати дослідження спростовують сформовані в суспільстві стереотипи стосовно індивідуально-психо-логічних якостей релігійних людей, наприклад, показники свідчать про відсутність розбіжностей за інтернальністю та екстернальністю, безтурботністю, емоційною стійкістю релігійних та нерелігійних респондентів. Індивідуальна релігійність виступає як адаптаційний ресурс особистості, що забезпечує підвищення стресозахисного потенціалу людини, ефективності її пристосування до змінюваних умов життєдіяльності, успішності подолання соціальних страхів тощо, отже, до психологічних наслідків індивідуальної релігійності варто віднести: підвищення ефективності подолання складних життєвих ситуацій та адаптивності особистості до змінюваних умов життя, зростання відчуття соціально-психологічної безпеки.Ключові слова: індивідуальна релігійність, віра, нерелігійність, особистість, психологічні наслідки релігійності, ціннісно-смислові орієнтації.