To see the other types of publications on this topic, follow the link: Конституції.
Journal articles on the topic 'Конституції'
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 50 journal articles for your research on the topic 'Конституції.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
Берченко, Г. "Конституція як основний закон: проблеми теорії і практики." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2021): 39–46. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2027.
Full textAbstract:
У статті з'ясовано сутність конституції як основного закону. В літературі постійно точаться дискусії щодо того, коли саме у світі з'явилися перші конституції. Так само постає питання про те, хто від самого початку звернувся до поняття конституції в док-тринальному розумінні, описуючи відповідне вже наявне поняття або пропонуючи запровадити конституцію як певну ідеальну модель на практиці. Паралельно не вщухають спори щодо співвідношення конституції та основного закону, сучасного змісту конституції як державно-правового явища.
Робиться висновок про те, що вчення про конституцію формувалося поступово, еволюційно. Конституцію почали сприймати як державний устрій або форму правління, не одразу ототожнюючи її з окремим писаним формальним джерелом з відповідною назвою. Паралельно розвивалося вчення про основні закони, під якими розумілися саме норми й правила, хоча їх форма могла бути різною. Робиться висновок про те, що до появи конституцій у формальному значенні особливо важливо підкреслити її ґенезу: вона виросла з матеріального значення, будучи доповненою на певному історичному етапі значенням формальним. Термін «конституція» поступово витіснив термін «основний закон», хоча у деяких країнах досі залишився у вжитку з різних історичних причин як синонім конституції. Досить велику традицію вживання терміна «основний закон» мають німецько-мовні країни. Сьогодні у Федеративній Республіці Німеччина конституція названа саме «Основний Закон». Відповідна мотивація щодо назви була обумовлена, за задумом авторів, тимчасовим характером дії ухваленого після Другої світової війни у 1949 році акта (який зберіг свою чинність досі). Сьогоднішня Конституція Угорщини 2011 року має також назву «Основний Закон». Іспаномовні держави також мають свій аналог «основного закону», що вживається як синонім конституції, а саме "Carta Fundamental".
2
Берченко, Г. В. "КОНСТИТУЦІЯ І ОСНОВНИЙ ЗАКОН." Знання європейського права, no. 4 (February 11, 2021): 25–29. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.122.
Full textAbstract:
У статті з’ясовано співвідношення конституції та основного закону. У літературі постійно точаться дискусіїз приводу того, коли саме у світі з’явилися перші конституції. Так само постає питання: хто із самого початку звернувся до поняття конституції в доктринальному розумінні, описуючи відповідне вже існуюче поняття або ж пропонуючи запровадити конституцію як певну ідеальну модель на практиці? Паралельно не вщухають спори щодоспіввідношення конституції та основного закону, сучасного змісту конституції як державно-правового явища.Зроблено висновок про те, що вчення про конституцію формувалося поступово, еволюційно. Конституціюпочали сприймати як державний устрій або форму правління, не одразу ототожнюючи її з окремим писаним формальним джерелом з відповідною назвою. Паралельно розвивалося вчення про основні закони, під якими розумілися саме норми і правила, хоч їхня форма могла бути різною. З’ясовано, що до появи конституцій у формальномузначенні особливо важливо підкреслити її ґенезу – вона виросла із матеріального значення, будучи доповненою на певному історичному етапі значенням формальним. Термін «конституція» поступово витіснив термін«основний закон», хоч і в деяких країнах дотепер залишився у вжитку через різні історичні причини як синонімконституції. Досить велику традицію вживання терміна «основний закон» мають німецькомовні країни. Сьогодніу Федеративній Республіці Німеччина конституція названа саме «Основний Закон». Відповідна мотивація щодоназви була зумовлена, за задумом авторів, тимчасовим характером дії ухваленого після Другої світової війниу 1949 році акта (який зберіг свою чинність дотепер). Чинна нині Конституція Угорщини 2011 року носить такожназву «Основний Закон». Іспаномовні держави мають свій аналог «основного закону», що вживається як синонімконституції – «Carta Fundamental».
3
Федоренко, В. Л. "Конституція та конституціоналізм: сутність, сенси і взаємозумовленість." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 2, no. 86 (July 3, 2019): 78–94. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.86.78-94.
Full textAbstract:
Публікація покликана дослідити походження та поняття категорії «конституція», її взаємозв’язкам із категорією «конституціоналізм» у сучасних демократичних правових державах. Аналізуються витоки українських конституцій і конституційних актів від Конституції Пилипа Орлика 1710 р. до чинної Конституції України 1996 р. Узагальнюються та систематизуються найбільш поширені підходи до визначення сутності конституцій і їх сенсу для розвитку суспільства та держави, як-от: позитивістський, природно-правовий, соціологічний, політологічний, інституційний, синтетичний тощо.
4
Sekunova, Yuliya Vladimirovna, and Olena Sergiyivna Predko. "СОВРЕМЕННАЯ КОНСТИТУЦИЯ УКРАИНЫ (1996) И КОНСТИТУЦИЯ ПИЛИПА ОРЛИКА (1710): ХАРАКТЕРНЫЕ ОСОБЕННОСТИ." Научный взгляд в будущее, no. 05-06 (October 12, 2017): 59–62. http://dx.doi.org/10.30888/2415-7538.2017-05-05-070.
Full textAbstract:
В даній рoбoтi рoзглядaється сучасна Конституцiя України та вплив на її формування Конституцiї Пилипа Орлика. Висвітлюється проблема конституційного процесу, основні характеристики Конституції Пилипа Орлика.
5
Худик, А. М. "Правова природа податку та податкових правовідносин за Конституцією України." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 22–25. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).509.
Full textAbstract:
Стаття присвячена висвітленню одного з аспектів проблеми конституціоналізації публічних фінансів в Україні, а саме правовій природі податку та податкових правовідносин за Конституцією України. На думку автора, за своєю конституційною природою податок – це насамперед обмеження конституційного права приватної власності, зазіхання на власність у тій мірі, в якій воно зобов’язує до її відчуження. Всебічний захист права приватної власності в Конституції України зумовлений тим, що за майно, яке перебуває у володінні, користуванні і розпорядженні приватних суб’єктів, вони зобов’язані сплачувати податки і збори.У статті аргументується, що норми податкового права відображають свободу держави, інших публічних суб’єктів у податкових правовідносинах, містять вимоги до іншої зобов’язаної сторони (платників податків) про виконання податкового зобов’язання, при цьому зобов’язана сторона перебуває тільки у функціональній залежності від владного суб’єкта й організаційно йому не підлегла. Наголошується, що Конституція України закладає вихідні начала податкової системи України, визначає природу та призначення податку й податкових правовідносин в Україні. Системний аналіз Конституції України (ст.ст. 1, 3, 8, ч. 3 і 4 ст. 13, ст. 67) свідчить, що стягнення не є ознакою податку. Згідно із ст. 67 Конституції України, податки не стягуються і не вилучаються, а те, що стягується, – це вже не податок. Податок є платежем, активною дією і наслідком вольового акту платника податків.
Аргументується, що, згідно з Конституцією України, обмеження форм прояву автономії волі суб’єктів податкового права не означає підпорядкування волі одних суб’єктів податкового права владним волевиявленням інших (на відміну від деяких інших публічно-правових галузей, наприклад, адміністративного права). Конституція України, як і Податковий кодекс України, не передбачає податкової субординації.
6
Берченко, Г. В. "Розвиток конституції шляхом її судового тлумачення та установча влада." Актуальні проблеми держави і права, no. 88 (January 14, 2021): 18–24. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3051.
Full textAbstract:
Традиційно, коли говоримо про внесення змін до конституції, ми маємо на увазі трансформацію її тексту. Проте було б надто формалістично вбачати конституцію в її текстуальному вираженні поза практикою застосування, тлумачення тощо. З огляду на доктринальні підходи, чинник тлумачення однозначно впливає на зміст конституції, а зміна вже сформованого тлумачення і поготів. На позна-чення впливу тлумачення на зміст конституції вживають різні терміни: «розвиток», «трансформа-ція», «зміна» конституції.
Ключову роль у тлумаченні конституції в тих країнах, де існує модель спеціалізованого консти-туційного контролю, відіграють конституційні суди. Проте, як відомо, Конституційний Суд України відповідно до Конституції України здійснює низку повноважень, окремо зафіксовано повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України і щодо перевірки на відповідність Конституції України низки правових актів.
Варто було б ще раз звернути увагу на повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України шляхом його вдосконалення і прив’язки до конкретних практичних проблем правозастосу-вання або ж відмовитися від нього взагалі. Тлумачення Конституційним Судом має здійснюватися, проте казуально – під час розгляду конкретної справи, шляхом конституційного контролю.
Відповідно до позиції Венеціанської комісії, устами конституційних судів якраз і проявляє себе установча влада, що зумовлює високий ступінь їхньої легітимності. Отже, за будь-яких умов варто визнати факт перетворення конституції шляхом її судового тлумачення. Варто завжди розуміти альтернативу, якою є розвиток конституції шляхом актів звичайного законодавця. Причому легітимність промовляти від імені установчої влади в законодавчої влади є значно меншою, ніж у конституційних судів, якщо поділяти підхід П. Розанваллона. Саме тому розвиток конституції шляхом її тлумачення не варто протиставляти концепції установчої влади.
7
ЄРМОЛАЄВ, ВІКТОР. "Про конституційний процес в Українській Народній Республіці 1917–1918 рр." Право України, no. 2018/04 (2018): 25. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-025.
Full textAbstract:
Стаття присвячена дослідженню історії та розвитку конституційного процесу в Україні з утворенням Української Центральної Ради (далі – УЦР) та особливо з проголошенням Української Народної Республіки (далі – УНР), наслідком якого стало прийняття Конституції УНР. Аналізуються найважливіші види джерелконституційного права, простежено наступність у державо- і законотворенні УЦР, розробці Статуту про державний устрій, права і вольності УНР. Увага зосереджена на основному змісті і віхах конституційного процесу, здійсненого УЦР, проаналізовано універсали УЦР, які заклали державно-правове підґрунтя УНР та її правової системи, поетапний процес конституційної правотворчості. Метою статті є аналіз процесу започаткування УЦР конституційного правотворення, втілення у ньому конституційно-правових принципів народовладдя і державного суверенітету, розробки юридичної конституції. Встановлено, що починаючи з І Універсалу, в якому було стисло викладено бажання українського народу, УЦР своїм законодавством прагнула до конституційно-правового регулювання гострих соціально-економічних і політичних відносин в Україні, спричинених національним визволенням і проголошенням УНР. Розглядається специфіка “тимчасового парламенту”, яким себе проголосила УЦР, та законодавчого процесу; основні етапи розробки проектів Основного Закону УНР, започаткованого Статутом автономної України. Крім того, увага приділена положенням проекту Конституції УНР від 10 грудня 1917 р. та їхньому закріпленню у Статуті п ро державний устрій, права і вольності УНР. Безперечним здобутком законотворчої діяльності УЦР стали розробка й прийняття закону про національно-персональну автономію, який розробники оцінювали як “малу Конституцію” для національних меншин – “Декларація прав націй”. Загалом закони УНР відобразили і, певним чином, закріпили множинність назрілих конституційних відносин, різноманітність їхніх об’єктів і стали джерелом її Основного Закону. Прийнята Конституція УНР юридично оформила відродження української державності.
8
ІРКЛІЄНКО, АНДРІЙ. "25-річчя Конституції України: на шляху до формування конституційної культури." Право України, no. 2021/04 (2021): 182. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-04-182.
Full textAbstract:
Аналіз українських політико-правових процесів засвідчує, що однією з головних причин політичних криз, які пережила та переживає наша країна, є не так недоліки тексту Конституції України, як відсутність належної політикоправової культури, поваги до Основного Закону, несприйняття владою принципу верховенства права, що означає, зокрема, необхідність при застосуванні норм права та їх тлумаченні дотримуватися насамперед інтересів людини і суспільства, а не чиновника, партії чи держави. Мета статті полягає у виявленні тенденцій реформування Конституції України впродовж останніх 25 років та їх впливу на формування конституційної культури. Методологічно обґрунтованим є висновок про те, що історія конституції у будь-якій країні невід’ємна від історії суспільства і держави. Кожен черговий етап їхнього розвитку характеризується новими моментами в соціально-економічних і політичних відносинах, здійсненні функцій держави, зміні форми правління. Ухвалення конституції має завданням відобразити всі якісно нові явища. Зміст економічних, політичних, духовних та інших соціальних процесів, що нині відбуваються у нашій країні, дає змогу зробити висновок про формування якісно ново го етапу розвитку українського суспільства й держави. Конституція України набула чинності з моменту її ухвалення та розпочала діяти у конкретних історичних і політичних умовах, що сформувалися у 1996 р. у державі та характеризувалися існу ванням доволі сильного Президента України, політично неструктурованого Парламенту та загалом несформованої політичної системи. Це фактично спотворило конституційну модель державної влади: встановлені межі президентських повноважень було розширено, що призвело до порушення балансу стримувань і противаг у механізмі державної влади. Серйозним недоліком Конституції України є її надмірна “універсальність”. На підставі одних і тих же конституційних положень здійснювалася і лібералізація економіки, і зміцнення позицій держави в економічній сфері, і побудова “владної вертикалі”. Безумовно, реформування Конституції України в контексті запровадження двопалатного парламенту передбачає наявність чітких політичних уявлень про шляхи розвитку української державності. Водночас спектр таких політичних уявлень досить широкий – від ліберальних до тоталітарних. Із політичних позицій Конституція України критикується як за недостатність лібералізму, так і за “надмірну” політичну й економічну свободу.
9
Бедрій, Р. Б. "Конституційно-правове забезпечення реформування адміністративно-територіального устрою України." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 22, 2020): 12–20. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2399.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано стан конституційно-правового забезпечення реформування адміністративно-територіального устрою України. Зокрема, досліджено відповідні положення проекту закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» № 2217а від 1 липня 2015 року (відкликаний 29 серпня 2019 року), у контексті їхньої відповідності конституціям європейських країн. Зроблено висновок, що нова редакція статті 133 Конституції України, яка була запропонована в зазначеному законопроекті, більшою мірою, порівняно із чинною редакцією цієї статті, відповідала способу закріплення системи адміністративно-територіального устрою в конституціях закордонних країн, коли визначаються лише види адміністративно-територіальних одиниць, без їх поіменного переліку, а також окремі елементи їхнього правового статусу (конституції Італійської Республіки, Королівства Іспанія, Угорщини, Бельгії, Португальської Республіки, Королівства Нідерланди). Отже, положення законопроекту, які стосувалися адміністративно-територіального устрою України, загалом відповідали практиці конституційного забезпечення цих питань у європейських країнах.
Крім того, піддано аналізу проєкт закону України «Про засади адміністративно-територіального устрою України» № 8051 від 22 лютого 2018 року (відкликаний 29 серпня 2019 року). Наголошено, що важливість даного законопроекту полягала в тому, що він, по суті, проводив декому-нізацію вітчизняного законодавства в частині адміністративно-територіального устрою, фактично скасовував Указ Президії Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української Радянської Соціалістичної Республіки» від 12 березня 1981 року, який натепер залишається чинним у частині, що не суперечить Конституції України. Зазначено, що законопроект № 8051 не затверджував нового адміністративно-територіального устрою України, а визначав порядок його формування, зроблено висновок, що без такогого законодавчого акта не вдасться подолати хаос у питаннях, що стосуються адміністративно-територіального устрою країни, та успішно завершити реформу децентралізації влади в Україні.
Підсумовано, що, незважаючи на завершення в Україні об'єднання громад і утворення районів, на обласному та районному рівнях будуть продовжувати функціонувати відповідні державні адміністрації, чого немає в жодній європейській державі і що суперечить ратифікованій Європейській хартії місцевого самоврядування. Отже, для повноцінної реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в нашій державі необхідне внесення відповідних змін до Конституції України.
10
ЄЗЕРОВ, АЛЬБЕРТ, and ДМИТРО ТЕРЛЕЦЬКИЙ. "Суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України: питання взаємодії." Право України, no. 2020/08 (2020): 223. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-223.
Full textAbstract:
Україна, яка запровадила концентровану модель конституційного контролю, стикнулася із винятково складним і не менш важливим завданням розподілу повноважень судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України (КСУ). Метою статті є доведення позиції, за якою інституційний дизайн забезпечення верховенства Конституції України визначає не жорстке відособлення, а взаємодію судів загальної юрисдикції та КСУ. Сприйняття концентрованої моделі конституційного контролю як такої, що заперечує дієву участь інших, окрім КСУ, суб’єктів у тлумаченні та захисті Конституції від порушень, видається помилковим. КСУ являє собою єдиний центр, але він не є єдиним суб’єктом такої діяльності. Іншими значущими учасниками виступають суди загальної юрисдикції, які зобов’язані забезпечувати дієвість Конституції способом її прямого застосування. Здійснюючи правосуддя, суди загальної юрисдикції мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з погляду відповідності Конституції, і в усіх необхідних випадках застосовувати її як акт прямої дії та найвищої юридичної сили. Це не повинно сприйматись як порушення ними виключної юрисдикції КСУ. Натомість ідеться про функціональну взаємодію різних суб’єктів забезпечення конституційної безпеки, спільний захист конституційних прав і свобод особи безпосередньо на підставі Конституції. Насамперед суди загальної юрисдикції мають прагнути витлумачити правові акти, які підлягають застосуванню, у такий спосіб, аби узгодити із Конституцією, а у разі явного й очевидного протиріччя, яке не може бути жодним способом узгоджене із Конституцією, – відмовлятися від їхнього застосування і застосовувати норми Конституції як норми прямої дії. Це стало можливим у контексті процесуальної реформи 2017 р., яка, закріпивши таке повноваження за судами загальної юрисдикції, засвідчила безспірний відступ від процедури інцидентного контролю, традиційної в межах концентрованої моделі, її еволюційний розвиток. Обов’язковим наслідком такої відмови має бути, як і визначено актами процесуального законодавства, звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення подання щодо конституційності до КСУ. Безсумнівно, це вимагає від Верховного Суду ретельного аналізу кожного звернення та обґрунтованого й послідовного здійснення права на звернення до КСУ.
11
Шаптала, Наталя. "Проблеми подальшого законодавчого врегулювання діяльності Конституційного Суду України." Право України, no. 12/2018 (2018): 220. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-220.
Full textAbstract:
Стаття присвячена вивченню проблем законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що, незважаючи на значну кількість публікацій та наукових праць, окремі актуальні питання, які стосуються філософсько-методологічного обґрунтування та законодавчого врегулювання процесу й правил реалізації Конституційним Судом України (КСУ) функції забезпечення верховенства Конституції на всій території Української держави, все ще лишаються малодослідженими. Мета статті полягає у тому, щоб вивчити проблеми законодавчого врегулювання як загальних питань, пов’язаних із діяльністю вітчизняного органу конституційної юрисдикції, так і визначення правил доказування у конституційному судовому процесі; окреслити шляхи та засоби подолання проблем законодавчого врегулювання діяльності КСУ, зокрема й тих, що пов’язані з доказуванням у конституційному судовому процесі. Автор звертає увагу на певний юридичний казус, який має місце у чинній Конституції України. Йдеться про те, що, з одного боку, згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України діяльність КСУ повинна бути зорієнтована на дотримання принципу верховенства права, а з другого – на гарантування верховенства Конституції України (ч. 2 ст. 8). Однак, як наголошує автор, принцип верховенства права та верховенства конституції не є тотожними, як не є тотожними право та конституція. Окрема частина статті присвячена de facto виключенню юридичних осіб публічного права, до яких, зокрема, належать місцеві ради, які утворені територіальними громадами, та певні інститути громадянського суспільства, з кола суб’єктів звернення до КСУ. Пропонується внести зміни до статей 147 та 150 Конституції України, додавши до повноважень КСУ тлумачення законів України конституційними поданнями органів місцевого самоврядування та громадських організацій, які є юридичними особами публічного права. Автор вважає необхідним також здійснити низку заходів щодо створення сучасної системи нормативно-правого забезпечення реалізації КСУ своїх функцій у галузі гарантування верховенства конституційних засад, принципів та загальнолюдських цінностей, проголошених Основним Законом України як демократичної, правової та соціальної держави. Зокрема, пропонується за аналогією із законодавством, яким врегульовано діяльність судів загальної юрисдикції, а також за прикладом Республіки Грузія, роз робити та прийняти окремі закони з питань: по-перше, статусу конституційної юрисдикції та суддів КСУ; по-друге, повноважень КСУ та порядку звернення до нього; по-третє, конституційного судового процесу. Порушується питання, пов’язане з поновленням справедливості щодо осіб, чиї права або свободи, гарантовані Конституції України, було порушено унаслідок застосування актів або дій із боку органів державної влади, що є вкрай актуальним у зв’язку з запровадженням інституту конституційної скарги. Констатується, що Конституція України не відносить до повноважень КСУ оцінку рівня впливу положень закону, визнаного неконституційним, на рішення суду загальної юрисдикції та не передбачає автоматичного його скасування.
12
Сліденко, І. Д. "Застосування тлумачення федеральної конституції та конституцій штатів: причини відмінностей." Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, no. 1 (2000): 72–74.
Find full text
13
Сліденко, І. Д. "Застосування тлумачення федеральної конституції та конституцій штатів: причини відмінностей." Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, no. 1 (2000): 72–74.
Find full text
14
Сліденко, І. Д. "Застосування тлумачення федеральної конституції та конституцій штатів: причини відмінностей." Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, no. 1 (2000): 72–74.
Find full text
15
Завальнюк, Ігор Вікторович. "РОЛЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД У СТАНОВЛЕННІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД: ПРОБЛЕМИ ІНКОРПОРАЦІЇ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 71–83. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.10.
Full textAbstract:
У статті досліджено проблеми інкорпорації Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних документів у конституційні реалії становлення права на справедливий суд у державах Європи, зокрема в Україні. Зазначено, що проблема співвідношення національного і міжнародного права в регулюванні справедливості судового розгляду є лише частиною більш загальної проблеми співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права, тому її дослідження вимагає належного врахування наукових уявлень фундаментального характеру. З аналізу конституцій держав Європи зроблено висновок, що їхні положення не суперечать нормам про справедливий судовий розгляд, що містяться в ст. 14 Міжнародного пакту і ст. 5, 6 ЄКПЛ. Визначено, що міжнародне і конституційне внутрішньодержавне регулювання права на справедливий суд є фактом ратифікації цих документів державами, тобто очевидних суперечностей між конституціями держав і нормами зазначених договорів немає, у співвідношенні ж інших норм національного права і міжнародних договорів все не так ясно, бо більшість конституцій не займається договорами з точки зору визначення їх місця щодо внутрішніх норм. Наголошено: якщо в законодавстві немає спеціальних приписів щодо співвідношення міжнародного договору із законами, то в межах тлумачення визнається його пріоритет щодо останніх як «lex specialis», оскільки такий договір регулює ті чи інші відносини, в яких держави самим актом узгодження домовилися про спеціальне регулювання. Зазначено, що є два варіанти вирішення питання співвідношення норм договорів із нормами законів. Перший варіант представлений ситуаціями, коли міжнародний договір володіє більшою юридичною силою, ніж закон. За такого варіанта конституції закріплюють, що норми договорів не можуть бути змінені або скасовані законом. Другий варіант вирішення питання співвідношення договору і закону – наділення міжнародного договору силою, яка є рівною силі закону. Зазначено, що суперечності між міжнародними і конституційними документами бути не повинно, тим більше Конституція України розроблялася в кращих правових традиціях, що передбачає гнучкість її інтерпретації. До таких знань належать і міжнародні юридичні стандарти, які Україна визнала для себе обов’язковими. Обґрунтовано, що повністю виключити появу таких розбіжностей не можна, оскільки, як показує судова практика іноземних держав, суперечки про конституційність міжнародних угод виникають порівняно часто. Констатовано, що на відміну від конституцій європейських держав, зокрема Нідерландів, Конституція України, не містить процедури усунення розбалансованості міжнародного і національного законодавства. Таким чином, зроблено висновок, що в Україні жодне правило міжнародного договору не може бути реалізовано у внутрішньонаціональних відносинах, якщо воно не узгоджується з державними конституційними законами і, власне, з Конституцією України.
16
Koziar-Skok, L. V. "Конституційний статус суддів: порівняльні аспекти правового регулювання держав Європи та Азії." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 3 (May 29, 2020): 28–36. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.04.
Full textAbstract:
Метою статті є проведення порівняльно-правового дослідження конституційного закріплення принципів статусу суддів у сучасних державах Європи та Азії.
Наукова новизна полягає у спробі дослідити проблемні аспекти конституційно-правового регулювання статусу суддів у сучасних демократичних державах та на основі проведеного аналізу положень конституцій зарубіжних країн виділити конституції тих держав, де законодавець прагнув досить повно відобразити принципи конституційно-правового статусу суддів і гарантії його забезпечення, а також конституції, де ці аспекти регламентуються більшою чи меншою мірою фрагментарно.
Висновки. Проведений аналіз положень конституцій зарубіжних країн в частині регулювання статусу суддів дає підстави для їх диференціації за певними особливостями, а саме: 1) де законодавець прагнув досить повно відобразити принципи конституційно-правового статусу суддів і гарантії його забезпечення (з проаналізованого вище – це Німеччина, Польща, Україна, Іспанія, Казахстан); 2) де ці аспекти регламентуються більшою чи меншою мірою фрагментарно або в нерозривному зв’язку із закріпленням базових основ судоустрою (Франція, Болгарія, Бельгія, Чехія, Білорусь, Японія).
Незважаючи на відмінності в обсязі та формулюваннях, відповідних зовнішніх і внутрішніх ознак правового статусу професійного судді, гарантій його забезпечення, загальним є вектор нормативно-правового регулювання, яке на ідеологічному рівні ґрунтується на одних і тих самих концепціях.
Головним чином, це стосується визнання незалежності суддів як основоположного принципу їх правового статусу в сучасному демократичному суспільстві, з чим пов’язані і всі інші принципи разом із гарантіями їх здійснення. Принцип незалежності судової влади та самого судді (суддів) обумовив й закріплення на конституційному рівні положень про незмінність і недоторканність суддівського корпусу, створення для цього особливих соціальних, фінансових і навіть нормативних умов. Про останні свідчать, з одного боку, визначення, закріплені в багатьох конституціях зарубіжних країн, щодо необхідності прийняття окремого органічного закону про статус суддів, а з іншого боку, – приписи щодо врегулювання цих питань виключно на законодавчому рівні.
17
КОВАЛЬЧУК, ВІТАЛІЙ. "Популізм і конституційна трансформація у країнах Центрально-Східної Європи та Україні." Право України, no. 2021/08 (2021): 168. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-168.
Full textAbstract:
Метою статті є аналіз таких явищ сучасної цивілізації, як конституціоналізм і популізм, їх ціннісних та інституційних основ, а також негативних наслідків впливу політики популізму на конституційний процес в умовах демократичної трансформації та можливих шляхів їх запобігання. У статті здійснено політико-правовий аналіз впливу популізму на конституційний процес у країнах Центрально-Східної Європи та Україні. Зазначається, що популізм – це найбільша прихована загроза для конституційних цінностей, якими є гідність, свобода та справедливість. Популізм закладає основи авторитаризму та гібрид ної демократії. Встановлено, що однією з небезпек політичного популізму в умовах демократичного транзиту є нівелювання принципів верховенства права та демократичної легітимації, що має наслідком інволюцію конституціоналізму та системну кризу існуючого правопорядку. Доведено, що популісти негативно ставляться до будь-яких юридичних процедур та інститутів, зокрема тих, які нездатні забезпечити досягнення їх корисних цілей. Одним із засобів політичної боротьби популістських партій є ослаблення незалежності судової влади і зниження ролі органів конституційної юрисдикції. Досвід країн Центральної та Східної Європи демонструє, що поєднати популістське законодавство та незалежність органу конституційної юрисдикції є практично неможливим. Наголошується на тому, що популістські партії, які мають високий кредит суспіль ної довіри, – це намагаються розширити свої владні повноваження через ухва лення популістських конституцій. Популісти використовують конституцію як фасад, який приховує їхню справжню мету – концентрація та утримання влади. Вони готові пожертвувати конституцією у разі, якщо вона перестає слугувати їхнім цілям. Популістські конституції втрачають свою правову сутність і здатність бути установчим актом народу. Всенародні обговорення щодо ухвалення чи внесення змін до конституцій, які ініційовані самими популістами, не враховують альтернативну думку меншості та політичної опозиції. Популістські конституції стають політичним інструментом, за допомогою якого здійснюється владарювання лише однієї партії, яка монополізує право представляти інтереси народу. Встановлено, що популістські режими тяжіють до безпосередньої демократії. З цією метою вони проголошують політику “істинного народовладдя”, складовою якої є ухвалення низки законодавчих актів, що передбачають безпосередню народну ініціативу. Однак демократію, пропоновану популістами, не слід ототожнювати з демократією участі (партисипативною демократією). Остання передбачає активну участь у суспільно-політичному житті країни (регіону) кожного зацікавленого громадянина. Важливими є не тільки кількість учасників таких демократичних процесів чи форма їх проведення, а й причини, що спонукали людей брати в них участь. Як підсумок проведеного системного аналізу, в основі якого покладено аксіологічний підхід, автор статті робить висновок, що дієвим механізмом запобігання політичного популізму в умовах транзиту є правова ідеологія держави, яка заснована на принципах конституційного патріотизму. Остання поєднує у собі конституційну традицію та сучасні цінності конституціоналізму – гідність людини та нації; особистої свободи та народного суверенітету; народовладдя та прав меншості; обмеження дискреційних повноважень державної влади та забезпечення незалежності суду.
18
Колюх, В. В. "УДОСКОНАЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ СУДДІВ - КЛЮЧОВА ЛАНКА СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 18 (November 4, 2019): 102–9. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v18i0.472.
Full textAbstract:
На основі Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII виокремлюються та аналізуються запроваджені ним основні зміни в конституційному статусі суддів судів загальної юрисдикції в Україні. Запроваджені конституційні зміни аналізуються в порівнянні з аналогічними положеннями конституцій колишніх республік СРСР, що стали незалежними державами.
19
Білоскурська, О. В. "Цінність конституції." Часопис Київського університету права, no. 1 (2012): 105–8.
Find full text
20
МАРТИНЮК, РОМАН. "Форма правління, встановлена первинною редакцією Конституції України: труднощі класифікації." Право України, no. 2020/12 (2020): 173. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-12-173.
Full textAbstract:
Мета статті – встановити особливі риси форми правління, закріпленої первинною редакцією Конституції України, а отже, здійснити її коректну наукову класифікацію. Ухвалена 28 червня 1996 р. Конституція України запровадила форму правління, конституційні ознаки якої засвідчують умовність її визначення як змішаної республіканської. Риси цієї форми правління спричинили суттєве спотворення сутності змішаної республіки. Форма правління принципово обмежувала вплив Верховної Ради України на виконавчу владу й адміністративно підпорядковувала її Президенту України. Тому форма правління забезпечувала не рівновагу “розділених влад”, а домінантну роль Президента України в державному механізмі. Первинна редакція Конституції України не встановлювала деяких принципово важливих елементів змішаної республіки. Зокрема, не закріплювала парламентської інвеститури Кабінету Міністрів України як умови його повноважності. Можливість парламентської відповідальності останнього залежала від політичної волі Президента України, а рівень впливу Глави держави на виконавчу владу усував її дуалізм. За таких умов застосування стримувань і противаг до Президента України з боку Верховної Ради України виявилося суттєво ускладненим, а для Кабінету Міністрів України взагалі неможливим. Хоча структурно Президент України не був поєднаний із жодною з конституційно визначених влад, фактично він виявився главою виконавчої влади. Це засвідчували такі повноваження Президента України, як право призначати членів Уряду, нічим не обмежене право зміщувати їх із посад, право припиняти повноваження Кабінету Міністрів України, право скасовувати урядові акти та ін. Попри те, що форма правління виявляла очевидну функціональну подібність до президентської республіки, вона не була тотожна і їй. Форма правління, закріплена первинною редакцією Конституції України, не виявляла “жорсткого” поділу влади і передбачала інститути, нетипові для президентської форми правління. Тому встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо визначити ні змішаною республіканською, ні президентською. З огляду на рівень президенціалізації форми правління, було б помилково розглядати її і як часткове відхилення від змішаної республіки. По суті, встановлену первинною редакцією Конституції України форму правління неможливо адекватно класифікувати в межах узагальненого трихотомічного поділу республік. Науково коректним є її визначення перехідною президенціалізованою республікою.
21
Скріпкін, С. В. "ПРОБЛЕМИ ОБРАННЯ ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ФІНАНСУВАННЯ ВИДАТКІВ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2(27) (January 27, 2020): 142–47. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).205.
Full textAbstract:
У цій статті досліджено моделі фінансування пу-блічних видатків, що склалися в різних державах сві-ту, а також їх особливості, досягнення та недоліки, розглянуто модель фінансування охорони здоров’я, що будується в процесі сучасної трансформації охоро-ни здоров’я, виявлено правові та економічні проблеми побудови такої моделі, здійснено фінансово-правове об-ґрунтування загальної концепції побудови оптималь-ної моделі фінансування публічних видатків у галузі охорони здоров’я України. Питання обрання оптимальної моделі фінансуван-ня публічних видатків у галузі охорони здоров’я є дуже важливим, адже на вітчизняну модель фінансування медицини протягом останніх майже трьох десятиліть відбувалось чимало нарікань як із боку представників громадянського суспільства, так і державного апарату. І справді, в умовах бюджетного дефіциту модель фінан-сування Семашка виявилась неспроможною забезпечи-ти потреби всіх учасників правовідносин у сфері охоро-ни здоров’я, а, в першу чергу, медичних працівників та пацієнтів. З іншого боку, багато критики з’являється останнім часом і на адресу сучасної реформи охорони здоров’я від учених, юристів, медичних та фармаце-втичних працівників, організаторів охорони здоров’я. З юридичної точки зору зауваження полягають, перш за все, у невідповідності концептуальних положень цієї реформи Конституції України.Як свідчать передовий міжнародний досвід та рей-тинги найкращих систем охорони здоров’я світу, бю-джетна модель фінансування охорони здоров’я, що, у тому числі, закріплена Конституцією України, є од-нією з найефективніших у світі. Правовий аспект проблеми полягає, насамперед, в тому, щоб побудувати таку модель фінансування пу-блічних видатків в галузі охорони здоров’я, яка б одно-часно була б ефективною, забезпечувала потреби галузі у фінансових ресурсах, а також концептуально відпові-дала б нормам Конституції України щодо безоплатної медицини та їх офіційному тлумаченню Конституцій-ним Судом України.
22
Різник, Сергій. "Перевірка судами загальної юрисдикції конституційності законів України як проміжна форма конституційного контролю (у контексті права особи на конституційну скаргу)." Право України, no. 12/2018 (2018): 163. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-163.
Full textAbstract:
Стаття присвячена широко обговорюваній у фаховому середовищі, однак недостатньо дослідженій, проблемі перевірки судами загальної юрисдикції правових актів, що підлягають застосуванню при розгляді судових справ на предмет їх відповідності Конституції України. Мета статті полягає у з’ясуванні змісту та особливостей здійснення судами загальної юрисдикції повноваження з перевірки конституційності законів під час вирішення юридичних спорів у нових умовах чергового етапу правового реформування України, а також в аналізі стану готовності як судової системи загалом, так і суддів зокрема, до виконання своєї частини загальнодержавного завдання з утвердження верховенства Конституції України. Аналізуються труднощі застосування новел процесуальних кодексів, відповідно до яких, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. При цьому підкреслюється, що єдиним органом влади, уповноваженим на визнання правових актів неконституційними був і залишається Конституційний Суд України (КСУ), адже визнання правового акта таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним) є офіційним актом (дією) єдиного органу конституційної юрисдикції, здійсненим у результаті встановлення (з’ясування, виявлення) суперечності (невідповідності) правового акта Конституції України, оформленим рішенням КСУ у встановленому Конституцією порядку та має наслідком втрату чинності правового акта повністю чи частково. Натомість відсутність у судів загальної юрисдикції права визнавати правові акти неконституційними не позбавляє їх обов’язку застосовувати лише ті правові акти, які не суперечать Основному Закону, навіть якщо на момент розгляду справи вони й залишаються формально чинними. Аналізуючи динаміку зміни ролі судів в обмеженні державної влади для забезпечення індивідуальних прав і свобод людини та громадянина, колективних прав громад і спільнот, а також усього Українського народу, особливо в контексті запровадження в Україні інституту конституційної скарги, в статті виявляються очевидні та приховані перешкоди ефективного функціонування конституційної юстиції в Україні, проводиться комплексний аналіз проблем, їх причин і наслідків. Послідовно доведено, що Україна, яка сьогодні перебуває на найбільш динамічному етапі правового реформування за всю свою попередню історію, відповідно, потребує якісної, дисциплінованої та високо організованої системи забезпечення конституційності правових актів, єдиним центром, але не єдиним суб’єктом якої має бути КСУ.
23
ГОНЧАРЕНКО, ВОЛОДИМИР. "Конституція Української Народної Республіки 1918 р. – вінець законодавчої діяльності Української Центральної Ради." Право України, no. 2018/04 (2018): 11. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-04-011.
Full textAbstract:
Український конституціоналізм має багату історію, яка сягає початку XVIII ст. і пов’язана з Конституцією П. Орлика 1710 р. Видатним документом українського державотворення ХХ ст. є Конституція Української Народної Республіки (далі – УНР), прийнята Українською Центральною Радою (далі – УЦР) 29 квітня 1918 р. Вона стала завершаючим етапом законодавчої діяльності УЦР, здійснюваної упродовж 1917 р. – на початку 1918 р. Метою статті є аналіз змісту чотирьох універсалів УЦР, інших її правових актів із тим, щоб визначити їхнє місце і роль у державотворчій діяльності УЦР як документів, що мали конституційний характер. Ці акти визначали правові засади суверенітету народу України, побудови системи центральних державних органів, а також закріплювали за громадянами УНР широкий перелік прав і свобод, зокрема й право національних меншин на національно-персональну автономію. Автор дійшов висновку, що правові акти УЦР доконституційного періоду містили норми, які визначали засади місцевого самоврядування в УНР, соціально-економічного устрою в державі, її зовнішньої політики. Крім універсалів як комплексних актів УЦР, до найважливіших актів конституційного характеру відносилися передусім такі закони: від 25 листопада 1917 р. “Про утримання Центральної Ради за державний рахунок”, від 25 листопада 1917 р. “Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти”, “Про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки” (листопад 1917 р.), від 2 грудня 1917 р. “Про утворення Генерального Суду”, від 9 січня 1918 р. “Про національно-персональну автономію”, Тимчасовий земельний закон від 31 січня 1918 р., від 2 березня 1918 р. “Про громадянство Української Народної Республіки”, від 4 березня 1918 р. “Про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки”, від 6 березня 1918 р. “Про адміністративно-територіальний поділ України”. Доведено, що всі перетворення в УНР були спрямовані на розбудову української незалежної держави і ця ідея червоною ниткою проходить через більшість законодавчих актів УЦР, які передували Конституції УНР 1918 р. Зроблено висновок, що Конституція УНР багато в чому концептуально і змістовно повторювала попереднє законодавство УНР конституційного характеру, норми якого забезпечували легітимізацію УНР як однієї з форм української національної державності, які виникли у період визвольних змагань 1917–1921 рр. Констатується, що при підготовці проекту Конституції УНР був врахований досвід конституційного будівництва у зарубіжних країнах, зокрема й у США.
24
Подорожна, Т. С. "КОНСТИТУЦІЯ ЯК СТРУКТУРНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ В МАТЕРІАЛЬНОМУ ТА ФОРМАЛЬНОМУ ЗНАЧЕННЯХ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 14 (May 23, 2019): 355–64. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v14i0.346.
Full textAbstract:
Статтю присвячено науковому аналізу конституції як складового елемента правової системи. Наголошено, що конституцію як структурний елемент правової системи потрібно розглядати в двох аспектах: у матеріальному та у формальному значенні.
The article is dedicated to scientific analysis o[ the constitution as an integral part of the legal system. Noting that the constitution as a structural element of the legal system should be considered in two aspects: the material and formal sense.
25
Яковлів, Анд. "Основи Конституції УНР." Хроніка - 2000, Вип. 23/24 (1998): 300–314.
Find full text
26
Myshchak , I. M. "Сучасні проблеми та перспективи удосконалення Конституції України." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 4 (July 21, 2021): 40–47. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.04.04.
Full textAbstract:
Метою статті є виокремлення тих проблемних і дискусійних положень, які або не були остаточно вирішені під час ухвалення Основного Закону, або потребують змін з огляду на сучасний стан розвитку держави та суспільства.
Наукова новизна полягає в аналізі конституційних норм і думок фахівців та виокремленні тих положень Конституції України, які потребують змін або уточнення в сучасних умовах трансформації політичної та правової системи України.
Висновки. Більшість фахівців-конституціоналістів погоджується, що потенціал чинної Конституції України не вичерпано, вона продовжує успішно діяти й забезпечує основи державного правопорядку та гарантії захисту прав людини і громадянина. Окремі критичні зауваження на адресу Основного Закону пов’язані не стільки з його нормами, скільки з політичною кон’юнктурою. Крім того, не ухвалено ряд законів, прямо передбачених Конституцією України, багато законів не приведено у відповідність до її норм, що істотно впливає на якість сприйняття самого Основного Закону, як і неналежний рівень виконання його положень не лише громадянами, а й органами державної влади та місцевого самоврядування, низький рівень правосвідомості та правової культури. Всі ці фактори в цілому посилюють громадську думку про необхідність реформування конституційних норм і вирішення таким чином назрілих правових проблем.
Особливістю внесених до Конституції змін є те, що вони фактично відображають політичні та суспільні настрої, однак належним чином не відпрацьовані фахівцями-правниками, що створює чергові приводи для невдоволення окремими змінами. Варто відзначити, що в Україні практично весь період незалежності діяли спеціальні комісії, створені для фахового опрацювання змін до Основного Закону. Проте ні Національна Конституційна Рада, ні Конституційна Асамблея, ні Конституційна комісія, ні, навіть, нинішня Комісія з питань правової реформи так і не затвердили остаточного варіанту напрацьованих ними змін.
Окремі проблемні положення Конституції України, зокрема щодо статусу Криму, питань мови, державних символів, землі, були очевидними ще під час її ухвалення, однак прописані як компромісні. Крім того, за роки незалежності суспільний розвиток держави висунув на порядок денний ще ряд важливих аспектів, які можуть стати предметом внесення змін до Конституції. Серед таких реформ, здійснення яких потребує внесення змін до Основного Закону, передусім варто відзначити судову, децентралізацію, чіткий розподіл повноважень між гілками влади й забезпечення балансу стримувань і противаг, а також розширення конституційних прав і свобод людини та громадянина із забезпеченням чітких гарантій їх дотримання. Однак і цей перелік не є вичерпним, оскільки подальший суспільний розвиток виносить на порядок денний нові питання, які потребуватимуть правових гарантій і врегулювання, у тому числі й на рівні Конституції України.
27
Берченко, Г. В. "ПОЛІТИЧНИЙ ПОПУЛІЗМ ТА УСТАНОВЧА ВЛАДА НАРОДУ." Знання європейського права, no. 3 (February 2, 2021): 7–11. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.89.
Full textAbstract:
У статті з'ясовано зв'язок між політичним популізмом і концепцією установчої влади, ставлення до неї і практику використання цієї концепції. Проблематика політичного популізму поступово виходить на перший план у сучасних конституційно-правових дослідженнях на Заході. Пояснюється це певним розворотом, який став несподіваним після домінування протягом досить тривалого часу концепції «кінця історії» Ф. Фукуями. Сучасні популісти мають авторитаристські риси, демонструють заклики до боротьби з традиційними елітами, а також використовують конкретні конституційні концепції, що допомагають їм реалізовувати власні ідеологеми. Поширення популізму, що може охоплювати різну палітру політичних сил і поглядів, є справжньою проблемою. Загальною ознакою популізму варто визнати антиплюралізм. Водночас популізм втілює свої антиплюралістичні погляди в конкретних юридичних механізмах, пов'язаних із особливим трактуванням і використанням концепцій народного суверенітету, установчої влади і конституційної ідентичності. Часто популістські лідери і сили намагаються підкорити антиплюралістичній логіці й безпосередньо собі судову владу. Досвід зарубіжних країн, передусім Угорщини й Венесуели, має продемонструвати небезпеки, які потенційно можуть очікувати в цьому плані Україну. Маніпулювання концепцією установчої влади можливе шляхом вилучення із цього процесу опозиції і втілення власних вузькопартійних і антиплюралістичних ідей у тексті нового Основного Закону або ж використання інструментів скликання Установчих зборів і референдуму для боротьби з легітимними гілками влади. У тексті Конституції України також немає спеціальної процедури ухвалення нової конституції ані на референдумі, ані установчими зборами, натомість пропозиції ухвалити нову конституцію поза відповідною процедурою, спираючись тільки на ст. 5 Конституції, лунають постійно. Ба більше, це прямо передбачалося визнаним неконституційним Законом «Про всеукраїнський референдум» 2012 р.
28
Журбелюк, Галина. "Орликова Конституція і вияви ментальності українства ( До 300-ї річниці першої української Конституції)." Київська старовина, no. 3 (387) (2009): 38–49.
Find full text
29
Хомик, Х. Р. "ПОДІЛ ВЛАД У ПРАЦЯХ ДЖОНА АДАМСА ТА КОНСТИТУЦІЇ ФРАНЦІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ." Таврійський науковий вісник. Серія: Публічне управління та адміністрування, no. 3 (February 18, 2022): 156–63. http://dx.doi.org/10.32851/tnv-pub.2021.3.21.
Full textAbstract:
Джон Адамс є одним із головних авторів структури уряду США. Він зосереджується на моделі республіки і, на відміну від інших філософів, акцентує увагу на деталях, відповідно до свого бачення. В основі Конституції Франції – те саме міркування. Оскільки вона спрямована на встановлення демократії в країні з монархічною традицією, то тут більше уваги приділяється створенню інститутів та механізмів стримувань і противаг, ніж у державах із демократичною традицією. Обидві роботи схожі в тому, чого вони планували досягти; тож Адамс може стати чудовим джерелом знань для системи державного управління Франції. У статті розглядаються основні ідеї Джона Адамса, пов’язані з поділом влади та системою стримувань і противаг, які автор дослідження порівнює з відповідними статтями в Конституції Франції для виявлення подібностей та відмінностей між моделями. У першій частині статті описано міркування Адамса, чому республіка є ідеальною формою правління та погляди щодо необхідності поділу влади. Згодом автор переходить до детального аналізу кожної гілки влади окремо та її зв’язків із іншими. Після огляду ідей Адамса щодо певного аспекту автор описує, як це питання відображене в Конституції Франції, та робить порівняння для кращої візуалізації обох моделей. Наприкінці автор визначає відмінності та пояснює, як можна уникнути потенційних проблем у системі публічної адміністрації. У статті розкрито, що між моделями є відмінності; проте не можна вважати це недоліком, оскільки вони розкривають альтернативні способи збереження рівноваги між гілками влади. З аналізу виходить,що Конституція Франції є більш детальною, ніж праці Джона Адамса. Отже, незважаючи на те, що всі аспекти бачення Адамсом механізму стримувань і противаг реалізовані у Франції, автор намагається зосередитися на тому, як вони будують єдину систему та які потенційні прогалини в ній наявні.
30
Боєва, О. "Обмеження розвитку інституту судового захисту трудових прав в Україні в період 1937-1945 рр. (частина 1)." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2021): 54–61. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2029.
Full textAbstract:
Наукова стаття присвячена розкриттю аспектів розвитку інституту судового захисту прав людини у сфері праці. Здійснено аналіз стану захисту трудових прав в Радянській Україні з періоду прийняття Конституції УРСР 1937 р. та за часів Другої світової війни.
Наприкінці 30-х рр. ХХ сторіччя Україна починає втрачати свою суверенність та незалежність, що є закономірним наслідком здійсненої зміни конституційно-правового статусу республіки. Це вбачається зі змісту конституційних положень різних років. Так, якщо взяти до уваги зміст доповнень до Конституції УСРР, прийнятих у 1925 році, то можна побачити, що там було закріплено, що УСРР входить до складу СРСР як «незалежна республіка», згодом у Конституції УСРР 1929 р. зазначалася «суверенна договірна держава», а про створення союзної держави не йшлося. Проте в Конституції 1937 року (найменування УСРР було змінено на УРСР на Надзвичайному XIV з'їзді Рад в січні 1937 р.) ці положення відсутні, є лише запис про об'єднання республік у союзну державу. Конституція УРСР 1937 р. замість з'їздів Рад, ЦВК УРСР та їх Президій визначала найвищим органом державної влади республіки Верховну Раду УРСР. Верховна Рада УРСР обирала Президію -колегіальний постійно діючий орган влади у періоди між сесіями Верховної Ради. В Україні поступово на перший план виходило керування загальносоюзних органів управління республіканськими об'єктами господарства, пріоритетною ставала дія загальносоюзного законодавства над республіканським як у вигляді копіювання змісту загальносоюзних законодавчих актів, так і щодо застосування союзних нормативних актів як актів прямої дії. Такі негативні тенденції не оминули галузь трудового права.
Теоретично прийняття у 1937 р. Конституції УРСР мало би бути важливим кроком на шляху встановлення прогресивних принципів трудового права та закріплення нових підходів до вдосконалення захисту прав працівників, проте демократичні засади й положення Конституції залишилися декларативними. Конституцією проголошувалося право кожного на працю (положення про загальну трудову повинність було відсутнє), але проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати, а іншими нормативним актами відбувалося закріплення працівників за підприємствами, установами, заборонялося виїжджати на заробітки тощо.
Наприкінці30-х - початку 40-хрр. минулого століття у всій союзній державі (зокрема, в УРСР) задля збільшення випуску продукції у всіх галузях народного господарства та підвищення продуктивності вводилися початкові засади примусової праці. Зокрема, особи, які не працювали без поважних причин (так звані тунеядці, дармоїди, нероби), притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності; було більш жорстке покарання за порушення трудової дисципліни, виробництво продукції з браком, недотримання правил техніки безпеки.
У період Другої світової війни відбулося значне погіршення умов праці, падіння рівня прав та гарантій працівників, взагалі була відсутня можливість захисту їх трудових прав, тобто трудове право, покликане захищати права працівників, набуло певних регресивних ознак.
Такий відступ від основних засад і принципів трудового права був обумовлений тим, що суттєва частина працездатного населення (переважно чоловічої статі) поповнила лави збройних сил. Задля забезпечення кадрами підприємств оборонного значення та сільгосппідприємств (колгоспів, радгоспів) слід було змінювати політику держави у сфері регулювання праці, оскільки на теренах УССР, РСФСР та інших союзних республік діяли Кодекси законів про працю 19221924 рр., за змістом яких передбачалися засади добровільної праці. Трудовим законодавством трудова повинність була передбачена лише за необхідності боротьби зі стихійними лихами та для виконання найважливіших державних завдань, а також лише на підставі конкретних постанов Ради Народних Комісарів. Такі демократичні засади не в змозі були забезпечити безперервну роботу оборонної промисловості, проведення оборонних і будівельних робіт, заготівку палива, безперебійного функціонування транспорту тощо. Для забезпечення виконання цих завдань радянський уряд прийняв певну кількість Указів Президії Верховної Ради СРСР та Постанов РНК СРСР, за якими вся держава переходила на воєнний стан, фактично руйнувалися всі набуті раніше демократичні досягнення у сфері трудового права. Цей період характеризується мілітаризацією праці, мобілізацією працездатного населення, залученням до праці підлітків з 14 років, збільшенням тривалості робочого часу, скасуванням відпусток та введенням надурочних робіт.
Унікальність цього явища щодо дослідження генези судового захисту трудових прав населення України полягає в тому, що такі регресивні тенденції переважно були не на території УРСР, а на території РСФСР, куди були евакуйовані українські підприємства разом зі своїми працівниками та їх родинами у зв'язку з тимчасовою окупацією німецько-фашистськими військами території України. Також на території РСФСР у період із серпня 1941 р. до лютого 1943 р. здійснювали свою діяльність законодавчі та виконавчі органи влади української республіки (вони були евакуйовані до Саратова, а пізніше перебували в Уфі та Москві).
Під час війни трудове законодавство союзних республік фактично не діяло, було повністю підкорено принципам і положенням законодавства СРСР, як мало на меті не забезпечення та захист прав і гарантій працівників, а застосування таких методів і заходів в організації праці, які б у найко-ротші строки сприяли налагодженню оборонної промисловості та випуску воєнної продукції в таких обсягах, щоб можна було отримати перемогу над німецько-фашистськими загарбниками.
31
Упоров, И. В. "Конституционно-правовой статус президента России: сравнительный анализ за тридцать лет (1991-2021)." ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ НАУКИ И ОБРАЗОВАНИЯ 81, no. 5 (2022): 92–96. http://dx.doi.org/10.18411/trnio-01-2022-198.
Full textAbstract:
Тридцать лет назад, в рамках горбачевской «перестройки», в действовавшую тогда Конституцию РСФСР был введен институт президентства. Юбилейная дата дает повод сравнить конституционно-правовой статус Президента РСФСР в 1991 г. и Президента России в 2021 г. В работе представлен сравнительный анализ норм Конституции РСФСР 1978 г. (в редакции 9 июня 1991 г.) и действующей в настоящее время (на конец декабря 2021 г.) Конституции России. Делается вывод о том, что современная конституция регулирует правомочия Президента России значительно шире, однако в части его ответственности, напротив, прошлая конституция была более требовательной.
32
Самбор, М. А. "Право на свободу мирних зібрань в Україні: еволюція конституційних норм протягом століття." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 1, no. 85 (March 29, 2019): 62–74. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.85.62-74.
Full textAbstract:
У статті досліджено еволюцію конституційних норм щодо врегулювання здійснення та інституалізації права на свободу мирних зібрань в Україні. Проаналізовано норми чотирьох Конституцій УРСР та Конституції України щодо закріплення права на свободу мирних зібрань і формулювання змісту згаданого права. Зазначено, що розвиток громадянського суспільства суттєво позначатиметься на розумінні та здійсненні права на свободу мирних зібрань, а тому твердити про абсолютну визначеність та усталеність цього правового явища не доречно, оскільки правова практика, законотворчість правозастосування вноситимуть до права на свободу мирних зібрань свої особливості, які можуть набути сталих рис і привести до їх нормативно-правового закріплення.
33
Чайковський, О. "УМОВИ ТА ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЖИТЛО В УКРАЇНІ." Юридичний вісник, no. 3 (September 9, 2021): 156–62. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.2199.
Full textAbstract:
Житлове питання є надзвичайногострим для України, а захистправа на житло є одним зі способівреалізації права на житло, перед-баченого Конституцією України.Право на житло закріпленостаттею 47 Конституції України.Вона передбачає, що кожен меш-канець України може побудуватижитло, придбати його у власністьабо взяти в оренду. Проте, реалі-зуючи своє право на житло, гро-мадяни України де дальше стика-ються з проблемою його захисту.Одним із важливих показниківзабезпечення житлових прав тазаконних інтересів громадян єгарантованість захисту прав ізаконних інтересів як наймачів,так і власників житла. Це правоохороняється Конституцією якактом найвищої юридичної сили тавідповідними законами України.При цьому обов’язок забезпе-чення житлом усіх бажаючих надержаву вже не покладається. Дер-жава повинна створювати лишеумови для реалізації громадяниномсвоїх конституційних прав, а саме:створювати можливості для підви-щення життєвого рівня своїх гро-мадян, щоб кожен мав можливістьпридбати житло у власність абов оренду; сприяти розвитку ринкужитла; підвищувати добробутнаселення тощо. Держава зобов’я-зана надати житло лише громадя-нам, які потребують соціальногозахисту.Окрім того, держава забезпечуєстабільність правовідносин у жит-ловій сфері. Конституція закріплюєпринцип, за яким право приват-ної власності на житло є непо-рушним. Тому право на житло якодна з форм забезпечення природ-ніх потреб громадян охороняєтьсязаконом, а в разі його порушеннявиникає право на захист. Самедержава повинна вживати різнихзаходів для того, щоб ніхто небув примусово позбавлений житла,інакше як на підставі закону зарішенням суду.Достатній життєвий рівень длягромадянина і його сім’ї включаєтакож харчування, одяг і житло,а головне – закріплюється правокожного на неухильне поліпшенняумов життя. Тобто наявністьжитла є достатнім життєвим рів-нем, що визнається також стат-тею 25 Загальної декларації правлюдини.
34
Тодика, Ю. "Фактори реалізації Конституції України." Вісник Академії правових наук України, no. 3 (2002): 22–31.
Find full text
35
Тодика, Ю. "Фактори реалізації Конституції України." Вісник Академії правових наук України, no. 3 (2002): 22–31.
Find full text
36
Селіванов, А. "Доктрина "Охорони Конституції України"." Про українське право, Число 4 (2009): 87–91.
Find full text
37
Берназюк, Я. О. "Питання удосконалення Конституції України." Публічне урядування, no. 3 (4), вересень (2016): 20–29.
Find full text
38
Футей, Б. "20 років Конституції України." Вісник Конституційного Суду України, no. 4/5 (2016): 114–17.
Find full text
39
Магновський, І. Й. "ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ ЯК ГОЛОВНИЙ ОБ'ЄКТ РЕФОРМУВАННЯ У СВІТЛІ КОНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 22 (November 8, 2019): 72–78. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v22i0.590.
Full textAbstract:
Статтю присвячено висвітленню теперішніх та подальших тенденцій конституційної реформи в Україні, виявленню особливостей забезпечення її дієвості та результативності. Засвідчено проблему «розриву» між об'єктивним рівнем розвитку суспільних відносин і правовими нормами, які покликані їх урегульовувати, що спричиняє поглибленню диференціації між «фактичною» і «юридичною» конституцією. Виділено об'єктивні причини конституційних реформ, серед котрих як внутрішньополітичні, так і зовнішні. Констатовано, що у Конституції як Основного Закону, зміст якого визначається окресленою метою, закладено певну програму розвитку як суспільства загалом, так і держави зокрема та визначено засоби її досягнення.
40
КОЗЮБРА, МИКОЛА. "Взаємозв’язки між народовладдям, парламентаризмом та верховенством права: європейські стандарти і сучасні українські реалії." Право України, no. 2019/11 (2019): 83. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-11-083.
Full textAbstract:
На основі аналізу сучасної вітчизняної конституційної та законодавчої практики й зарубіжного досвіду розкриті нерозривні взаємозв’язки між народовладдям, народним суверенітетом і такими спорідненими з ними поняттями, як державна влада, парламентаризм та верховенство права. У цьому контексті піддані критичній оцінці законопроєкти нової української влади щодо внесення змін до Конституції України. Спираючись на європейські й міжнародні стандарти та практику конституційного регулювання взаємозв’язків народовладдя і парламентаризму в зарубіжних країнах, автор обґрунтовує невідповідність (неузгодженість) низки запро понованих новою владою змін до Основного Закону України принципу верховенства права, зокрема таким його фундаментальним складовим, як вимоги збалансованості безпосередньої і представницької демократії та юридичної визначеності. Відстоюється думка про те, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні підпорядкований принципу верховенства права і будь-яке його рішення має прийматися у суворій відповідності з його вимогами, зокрема принципами і нормами Конституції України. У зв’язку з цим спеціальна увага приділяється необхідності професійно-зваженого і відповідального ставлення до внесення змін до Основного Закону України. Не заперечуючи певних вад його тексту та можливості (доцільності) їх усунення, водночас акцентується увага на тому, що Конституція України акумулює всі основні цінності конституціоналізму, нагромаджені за багатовіковий період його розвитку. Тому намагання кожної нової влади підлаштувати її текст під власне бачення є нічим іншим як проявами, з одного боку, конституційного ідеалізму, тобто схильності до приписування конституційним нововведенням здатності радикально змінювати ситуацію в країні безвідносно до готовності суспільства загалом та особливо політичних еліт до таких змін, а з другого – традиційного, на жаль, для них конституційного нігілізму – неповажного ставлення до права, закону й Конституції України. Незважаючи на, здавалося б, їх різновекторну спрямованість, – це сторони “однієї медалі” – дефіциту політичної і правової культури, деформованої правосвідомості і непрофесіоналізму, який часом межує з дилетантством.
41
Берченко, Г. В. "Преамбула конституції: юридична природа та практика внесення змін." Прикарпатський юридичний вісник, no. 5(34) (February 23, 2021): 44–48. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5(34).643.
Full textAbstract:
У статті з'ясовано юридичну природу преамбули конституції та практику внесення до неї змін. Зроблено висновок про те, що преамбула кожної конституції (в разі ї наявності) може відігравати різну роль в правовій системі в силу специфіки юридичної техніки. Звичайно, це не виключає певних науково-теоретичних узагальнень, проте все одно вони мають враховувати специфіку національної конституційно-правової практики. Зарубіжний досвід, хоч і в одиничних випадках, загалом демонструє принципову можливість внесення зміни до преамбули конституції. Інша справа, що кожен такий випадок був унікальним і зміни преамбули мали досить значуще обґрунтування або вписувалися у вже існуючі доктринальні конструкції. Так, у Франції преамбула змінена у 2005 році законом від 1 березня, який стосувався введення в преамбулу посилання на Екологічну хартію, і тим самим було розширено перелік джерел «конституційного блоку». Успішним є досвід внесення змін до преамбули конституції в Індії, Латвії, ФРН. При цьому, наприклад, Австралія, до сих пір не може вирішити проблему преамбули свої конституції. Звичайно, вносячи зміни до преамбули, ми тим самим прямо чи опосередковано очікуємо певних нормативних наслідків таких змін. До речі, саме цей дискурс щодо нормативних наслідків і стримує довгий час Австралію від оновлення (створення) преамбули конституції. В Україні ж, за винятком окремих думок суддів Конституційного Суду України, зміни преамбули Конституції якогось особливого спротиву не зустріли. Законом № 2680-VIII від 07.02.2019 р. абзац п'ятий преамбули був доповнений словами «підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України». Водночас питання нормативного значення преамбули так достеменно і не з'ясовано.
42
КЛИМОВИЧ, ОКСАНА. "Сучасні тенденції конституційного права США з огляду права на приватність та гідність." Право України, no. 2018/09 (2018): 76. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-09-076.
Full textAbstract:
Сучасні конституційні системи зазнають значних впливів, які за своєю природою є часто протилежними, бо виникають як на внутрішніх, так і на міжнародних рівнях, як у результаті процесів глобалізації, так і внаслідок посилення національних держав. Такі тренди підвищують роль судів щодо тлумачення закону, особливо роль Верховного Суду США. Останній наділений суттєвими повноваженнями щодо тлумачення права у сфері адміністративного права, щодо справ про розподіл влади. Таке тлумачення здійснюється за допомогою застосування основних канонів чи правил, таких як Відсилка до Шеврону, Уникнення конституційного питання та Законотворча історія. Ці канони були вироблені Верховним Судом США у процесі його діяльності та зазнають постійного впливу і розвитку. Нещодавні зміни у складі Верховного Суду США впливають на предмет та підходи до конституційного тлумачення, а також дають змогу дійти висновку, що базові канони тлумачення зазнаватимуть подальших змін у найближчому майбутньому. Метою статті є аналіз сформованих у практиці Верховного Суду США підходів до розуміння принципів, форм та способів тлумачення конституційних прав для вироблення цілісного уявлення про особливості реалізації специфічних правомочностей судів у конституційному праві США, а також викладення власного бачення тенденцій у сфері захисту окремих конституційних прав, зокрема права на приватність і гідність у правовій системі США. Автор встановив, що доктрина права на гідність не є розвиненою у конституційному праві США, але ця доктрина набула свого відображення у правовій системі США через запозичення, імплементацію міжнародних інструментів та інкорпорацію в конституції окремих штатів. Найбільш яскравим прикладом запозичення з іншої правової системи у сфері гідності людини є Конституція штату Монтана, ст. 2 якої чітко закріплює право на гідність і віддзеркалює положення Загальної декларації прав людини та Конституції Пуерто-Рико. Право на гідність також відображене у тлумаченні права, яке здійснене Верховним Судом США щодо суміжних питань. Зокрема, деякі аспекти права на гідність розглянуті у рішеннях “Карпентер проти США” та “Салінас проти Техасу”. Обидві стосуються прав підозрюваних і підсудних у кримінальному процесі. У справі “Салінас проти Техасу” суд дійшов висновку, що положення П’ятої Поправки до Конституції США, які встановлюють гарантії, на підставі яких кожна особа не може бути примушена давати свідчення проти самої себе, створюють вимоги щодо активної дії, а саме: особа, яка бажає застосувати своє право на мовчання, повинна активно про це заявити. Пасивне мовчання є недостатнім. У справі “Карпентер проти США” Верховний Суд США проаналізував межі права на приватність і допустимість втручання в приватне життя осіб у зв’язку з офіційними розслідуваннями. В обох випадках Верховний Суд США звернувся до власної практики та здійснив прогресуюче тлумачення законодавства з урахуванням розвитку сучасних технологій та стану розвитку нинішнього суспільства. Автор дійшов висновку, що хоча Конституція США не містить положення про право на гідність, сама концепція часто використовується для здійснення аналізу та обґрунтування рішень у суміжних сферах, та дає змогу поглибити аналіз і розвиток положень, що вже достатньо серйозно розвинуті Верховним Судом США на підставі інших положень Конституції США, а також судами окремих штатів на основі права штатів та звичаєвого права.
43
ТЕПЛЮК, МИХАЙЛО. "Конституційне визначення публічної влади – ключова ланка юридичної доктрини України." Право України, no. 2021/02 (2021): 29. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-02-029.
Full textAbstract:
Статтю присвячено проблемі конституційного визначення системи публічної влади в Україні в контексті юридичної доктрини України. Метою статті є визначення поняття публічної влади та методологічних підходів до конституційного закріплення її системи в Україні. У статті підкреслено потребу в наукових дослідженнях конституційних засад організації та функціонування публічної влади в Україні, з’ясування сутності цієї влади та особливостей її виявлення в українському суспільстві, необхідність дослідження закономірностей функціонування публічної влади в системі конституційного ладу України та напрямів її реформування. Розглянуто поняття публічної влади у зв’язку з політичною владою та основні форми здійснення публічної влади в сучасних суспільствах, якими є державна влада та місцеве самоврядування. Відзначено негативну закономірність погіршення якості публічної влади через нерозвинену політичну систему, зумовлену недосконалістю визначення конституційного ладу України. Стверджується, що однією з таких обставин є та, що Конституція України ґрунтується на суперечливій, принципово хибній концепції конституційного процесу. Наголошено, що ключовою ланкою стратегії конституційного процесу, від якої залежить успішність політичної та правової реформ, а з ними – реформування економічної, соціальної, гуманітарної та інших сфер, стає ухвалення всеукраїнським референдумом Конституції України в новій редакції. Лише через конституційні зміни відкривається можливість системно, послідовно і виключно на правовій основі провести реформи публічної влади. Вказано на пріоритетний характер формулювання в юридичній доктрині України засадничих конституційних положень щодо організації політичної системи, а також розроблення на її основі загальної концепції політичної реформи. Визначено головні завдання реформи політичної системи України, якими є усунення або зменшення впливу відповідних суспільно-політичних факторів, що живлять неякісну владу, визначено концептуальні основи політичної реформи. Наголошено, що реформована таким чином політична система є необхідною умовою здійснення правової реформи як неодмінної передумови реформ в інших сферах. Визначено головну мету правової реформи та її концептуальні засади згідно з юридичною доктриною України. Охарактеризовано різні аспекти зазначених засад. Розгля нуто питання установчої влади, зокрема, доктринальне визначення взаємовідносин держави і народу в частині участі державної влади в реалізації установчої влади безпосередньо народом. Відзначено необхідність, відповідно до юридичної доктрини України, реального втілення в життя принципу конституційної законності, неухильного виконання Конституції України, імперативність застосування конституційних норм і необхідність забезпечити реальну охорону Конституції від протиправної зміни та інших порушень її вимог. У зв’язку з цим у новій редакції документа слід передбачити розділ “Охорона Конституції”, на основі якого має бути розроблений і запроваджений належний юридичний механізм, та надано характеристику останнього. Критично розглянуто поняття “конституційна реформа”, запропоновано визначення її об’єкта і предмета.
44
Озімок, І. "Конституційно-правове регулювання права власності на землю в Україні." Історико-правовий часопис 14, no. 2 (February 18, 2021): 137–42. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/24.
Full textAbstract:
Земля як об'єкт права власності регулюється в першу чергу цивільним, екологічним і земельним законодавством. Разом з тим, конституційно-правове регулювання права власності на землю має визначальний характер для всіх галузей права. Конституція України досить змістовно регулює право власності на землю, визнаючи землю природним ресурсом і об'єктом права власності. Крім того, конституційними нормами регулюються окремі питання форм власності, принципи реалізації права власності, захист і гарантованість права власності на землю, містяться вказівки на суб'єктів права власності на землю, а також обов'язок не використовувати власність на шкоду людині і суспільству. Така правова регламентація конституційного права власності на землю в порівнянні з конституціями багатьох країн світу є більш детальної, що безпосередньо пов'язано з важливістю землі для вітчизняної економіки і національної безпеки. Подібне правове регулювання частково спостерігається в конституціях низки пострадянських країн, в яких землях відводиться особливе місце в конституційно-правовому регулюванні. Ст. 14 Конституції України розвиває принципові положення, закріплені в ст. 13 Основного Закону. Вона визначає структуру земельного законодавства та закріплює основні засади регулювання земельних відносин у сучасних умовах і на перспективу. У ній також визначається правовий режим одного з найважливіших природних ресурсів – землі, яка визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Питання щодо права власності на землю мають регламентуватись виключно законами як актами вищої юридичної сили, прийнятими Верховною Радою України відповідно до встановленої процедури.
45
Берченко, Г. В. "Застереження Конституційного Суду України як елемент процедури внесення змін до Конституції України." Актуальні проблеми політики, no. 66 (January 18, 2021): 118–23. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i66.716.
Full textAbstract:
У статті розглянуто роль застережень Конституційного Суду України в процедурі внесення змін до Конституції України. Стверджується, що генетично конституційний контроль з'явився у зв'язку з необхідністю органу конституційного контролю перевіряти на відповідність конституції акти парламенту. Проте нині сформувалася значна практика участі органів конституційної юрисдикції у розгляді в формі контролю за законопроектами про внесення змін до конституції. Водночас цей підхід має свої позитивні і негативні сторони.
Зроблено висновок про те, що історично висловлення різного роду думок рекомендаційного характеру у мотивувальній частині висновку щодо відповідності законопроекту статтям 157-158 Конституції - винахід самого КСУ, який він почав застосовувати з 2000 року. Саме такі думки згодом набули статусу «застережень» у його рішеннях. Законодавець, формулюючи термін «застереження» щодо висновку КСУ про внесення змін до Конституції України, мав на увазі лише ті випадки, коли законопроект відповідає статтям 157-158 Конституції України лише частково, наприклад низка положень їм відповідають, а інші - ні. З цієї точки зору аргументація, висловлена КСУ у мотивувальній частині, у «негативному» висновку, в якому КСУ знайшов порушення статей 157-158, може допомогти правильно відкоригувати законопроект і має право отримати статус «застережень».
Доктринальна, рекомендаційна функція КСУ в цьому плані є не зовсім коректною, оскільки КСУ має виконувати певну роль - вказувати межі дозволеного, проте в жодному разі не висловлювати фахові або ж експертні побажання. Єдиний наслідок таких побажань - це лише необхідність їх «розгляду» парламентом, проте в жодному разі не обов'язок урахування. Проте така дуальна природа висновків поза критеріями перевірки, визначеними статтями 157-158 Конституції України, стає більше політичною. Знову ж таки КСУ - це не експерт, який залучається як дорадчий орган, а суб'єкт, юридичні позиції якого повинні мати обов'язковий характер.
46
Бориславська, О. "Верховенство конституції чи верховенство права: деякі питання відновлення дії окремих положень Конституції України." Вісник Конституційного Суду України, no. 6 (2015): 48–57.
Find full text
47
Тараненко, М. Г., and М. М. Тараненко. "КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА 1710 РОКУ ЯК ПЕРШОДЖЕРЕЛО РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 2 (August 31, 2021): 23–30. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2.867.
Full textAbstract:
Тараненко М. Г., Тараненко М. М. Конституція Пилипа Орлика 1710 року як першоджерело розвитку конституціоналізму в Україні. - Стаття.
У статті проаналізовано основні причини розробки першого вітчизняного конституційного акта - Конституції Пилипа Орлика 1710 року (Договори і Поста- новлення прав і вольностей Війська Запорозького), показано сутність цього видатного політико-правового документа, його значення в боротьбі українського народу за власну національну державність. Заслуговує на увагу детальне висвітлення реальних умов, у яких опинилася українська козацька еміграція після поразки короля Карла ХІІ в Полтавській битві 1709 року.
Після смерті гетьмана І. Мазепи козацьку старшину турбувало вирішення значного кола наболілих питань, що й стало основною причиною розроблення суспільного договору між нею та новобраним гетьманом. У проведеному дослідженні доведено, що Конституція 1710 року не була персональним витвором гетьмана в екзилі П. Орлика, а колективною думкою представників першої української політичної еміграції: козацької старшини, запорожців і представників рядового козацтва, які виступали проти антидемократичної самодержавної форми правління в Україні гетьмана І. Мазепи. Особлива увага приділялася усуненню економічних та корупційних зловживань гетьмана та козацької еліти як одній із найбільш гострих проблем, що потребувала негайного вирішення. У статті детально аналізуються преамбула й усі 16 статей Конституції, які за своїм змістом можна об’єднати в 4 окремі розділи: загальноукраїнські завдання, проблеми запорозького козацтва, організація державного правління Гетьманщини та заходи проти соціально-економічних зловживань у Гетьманщині. У дослідженні дається оцінка, підкреслюється значення Конституції 1710 року в розвитку політико-правової думки України XVIII століття і подальшому будівництві Української козацької республіки. Важливо, що основні положення першого українського конституційного акта, на відміну від інших тогочасних європейських держав, де панував абсолютизм, заклали міцні основи представницького вряду- вання та парламентаризму, створювали широкі можливості для запровадження в Україні республіканської форми правління.
48
Лапченко, Анастасія. "ПРАВОВИЙ СТАТУС ЖІНКИ-СЕЛЯНКИ В 1920–1930-ТІ РОКИ В УСРР." Litopys Volyni, no. 24 (July 9, 2021): 108–12. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.24.18.
Full textAbstract:
Світова громадськість, у тому числі Організація Об’єднаних Націй, Міжнародна організація праці та інші, зараховують питання про статус жінки до глобальних проблем людства. Саме тому в статті досліджено процес формування нового образу жінки, запропонованого українському суспільству панівною радянською ідеологією в 1920-ті роки. А оскільки 70% жінок на той час проживали в селі, наше дослідження присвячено саме правовому статусу жінки-селянки. Правовий, економічний та соціальний статус жінок у досліджувані роки мав ідеологічний характер, бо була потреба використання ресурсу жіноцтва в різних сферах виробництва. Але голов- на подія цих років – це те, що нововведення були внесені до Конституції. Конституція УСРР 1919 р. опосередко- вано закріпила за жінками як громадянами право обирати та бути обраними. Чітко вираженого формулювання про статеву рівність у цьому документі не зафіксовано, але при цьому наголошено на класовій пролетарській єдності. Конституція УСРР 1929 р. у ст. 66 зазначає: «Право обирати і бути обраним до рад мають, незалеж- но від статі, віри, раси, національності, осілості тощо, такі громадяни Української Соціалістичної Радянської Республіки, що їм до дня виборів минуло 18 років». У Конституції СРСР 1936 р. зазначено, що жінці в СРСР нада- ються рівні права з чоловіком у всіх сферах господарського, державного, культурного та суспільно-політичного життя. Аналогічною за змістом була Конституція УРСР 1937 р. У сільському господарстві через нестачу чоловіків починали працювати жінки, які були вимушені навчати- ся чоловічим професіям (трактористки, комбайнерки, механізатори тощо). Необхідність у залученні жінок до суспільного сектора виробництва виникла за умов нестачі часу та засобів на адаптацію до традиційно чоловічих робочих місць під фізичні та психологічні особливості жінок. Через великі фізичні та психологічні навантаження, адже жінки, окрім роботи в колгоспах, мали піклуватися і про дітей, і власне хатнє господар- ство, в жінок-селянок починалися проблеми зі здоров’ям, спостерігалося раннє старіння. Усі ці побічні явища були ніщо порівняно з завданнями партії – хто і якою ціною буде їх виконувати, зовсім не цікавило державне керівництво. Це був лише початок формування тоталітарного суспільства, але в ньому чітко прослідковується курс на одержавлення всього людського.
49
Бабін, І. І. "Порівняльний аналіз конституціоналізації фінансових правовідносин у Конституції України та конституціях суміжних держав - членів СНД." Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Правознавство, Вип. 474 (2008): 66–71.
Find full text
50
Тесленко, М. "Умови ефективності правової охорони конституції." Право України, no. 6 (2005): 21–24.
Find full text