Journal articles on the topic 'Конституційні права та свободи іноземців'
To see the other types of publications on this topic, follow the link: Конституційні права та свободи іноземців.
Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles
Consult the top 27 journal articles for your research on the topic 'Конституційні права та свободи іноземців.'
Next to every source in the list of references, there is an 'Add to bibliography' button. Press on it, and we will generate automatically the bibliographic reference to the chosen work in the citation style you need: APA, MLA, Harvard, Chicago, Vancouver, etc.
You can also download the full text of the academic publication as pdf and read online its abstract whenever available in the metadata.
Browse journal articles on a wide variety of disciplines and organise your bibliography correctly.
1
САМБОР, МИКОЛА. "Конституційні форми здійснення права на мирні зібрання: збори, мітинги, походи, демонстрації." Право України, no. 2019/08 (2019): 55. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-08-255.
Full textAbstract:
Право на мирні зібрання у сучасному суспільстві свідомо чи несвідомо посідає головні позиції у втіленні прямого народовладдя. Здійснення цього права подекуди наштовхується на штучні перепони у його здійсненні, зокрема, за умови нерозуміння та несприйняття зовнішньої оболонки здійснення права на мирні зібрання не лише носіями цього права, а й суб’єктами публічної адміністрації. Нато мість питання форми здійснення права на мирні зібрання у науковій літературі малодосліджені, а у законодавстві вказаному питанню взагалі не приділено уваги. Лише побіжно у Конституції України зафіксовано декілька форм здійснення права на мирні зібрання. Метою статті є дослідження конституційних форм здійснення права на свободу мирних зібрань. Вперше у сучасній вітчизняній науці досліджено форми здійснення права на мирні зібрання, їхню конституційну інституціоналізацію. Для здійснення права на мирні зібрання необхідна наявність певної форми соціальної комунікації, у якій і може знайти здійснення право на свободу мирних зібрань. Водночас у розмежуванні форм здійснення права на мирні зібрання закладаються такі їх ознаки, як активність учасників, що зумовлює розподіл форм на динамічні (походи, демонстрації) та статичні (збори і мітинги). Наголошення на політичній складовій цих форм здійснення права на мирні зібрання є непереконливим, хоча питання владно-управлінських повноважень, які стають приводами та підставами для використання вказаних форм здійснення права на мирні зібрання, є незаперечними. Збори громадян – це організована присутність громадян у заздалегідь визначеному місці, зумовлена наявністю низки проблем, що потребують вирішення шляхом безпосередньої соціальної комунікації – обговорення. Визначено, що ознаками зборів є: 1) громадяни (хоча доречно вести мову про фізичних осіб – громадян, іноземців, осіб без громадянства, або з декількома громадянствами); 2) їхня кількісна характеристика – невелика кількість; 3) організованість; 4) спеціально визначене місце; 5) причина: політичні, соціальні, економічні, культурні та інші проблеми; 6) необхідність соціальної комунікації для розв’язання цих проблем – обговорення. Водночас, вважаємо, що необхідна ще одна складова: 7) інтерес, який реалізується у формі суб’єктивного права – права на мирні зібрання. Ідея та призначення мітингу полягають у впливі сформованих ідей (вважаємо, що такі ідеї мають не тільки політичний характер) не лише на громадян, а й на суб’єктів публічної адміністрації, інших фізичних чи юридичних осіб, спрямований на ухвалення певних рішень в інтересах організаторів і прихильників ідей мітингу. Демонстрація є певним конгломератом походів, мітингів та зборів, оскільки може об’єднувати у собі вказані форми здійснення права на мирні зібрання, адже демонстрація охоплює собою місце проведення і маршрут руху, а також включає у себе всю мітингово-демонстраційну атрибутику, зумовлену реалізацією політичної комунікації між окремими індивідами та їх групами.
2
Стеблянко, Аліна, and Олексій Безвін. "КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ ТА ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЇХНІХ ПРАВ І СВОБОД." Молодий вчений, no. 11 (99) (November 30, 2021): 327–31. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-11-99-72.
Full textAbstract:
У статті систематизовано та узагальнено сучасні науково-методологічні підходи щодо понять «правовий статус особи» та «конституційно-правовий статус особи», та питання конституційно-правового статусу іноземців в Україні. Визначено сутність і принципи конституційно-правового статусу іноземців в Україні. Здійснено загальну характеристику їхніх прав і свобод. З’ясовано обсяг конституційних обов’язків іноземців, які постійно проживають на території України. Зауважено, що на території України на законних підставах можуть постійно або тимчасово проживати такі категорії осіб, як іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці, особи, які потребують тимчасового або додаткового захисту. Конституційно-правовий статус цих осіб базується на загальному правовому статусі людини і визначається Конституцією України та відповідними законодавчими актами. Актуальність питання вдосконалення вітчизняного законодавства щодо обсягу, змісту, механізмів реалізації та відповідності світовим стандартам основних прав і свобод іноземців є невід’ємною передумовою для розширення співробітництва України із зарубіжними країнами та її прагнення до повноцінного членства в Європейському Союзі.
3
Мацькевич, М. "Культура й конституційні культурні права та свободи людини і громадянина: ключові аспекти взаємодії." Віче, no. 2 (311) (2012): 21–24.
Find full text
4
Мацькевич, М. "Культура й конституційні культурні права та свободи людини і громадянина: ключові аспекти взаємодії." Віче, no. 2 (311) (2012): 21–24.
Find full text
5
САВЧИН, МИХАЙЛО. "Конституційна демократія: конституційні цінності у дискурсі субстантивної і процедурної демократії." Право України, no. 2019/10 (2019): 40. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-040.
Full textAbstract:
У статті розкривається конституційна демократія як комплексне явище, яке залежить від інституційної спроможності держави та стану верховенства права на тлі розвитку суспільно-політичних інституцій. Ця проблематика розглядається через систему конституційних цінностей – людської гідності, свободи, прав людини, верховенства права як основи сучасного конституціоналізму. Конституційна демократія дає змогу подолати дилему конституціоналізму як інститутів та процедур обмеження влади й демократії, в основі якої лежить правління більшості, яке обмежено правами меншості. Розширення застосування засобів електронної (цифрової) демократії викликає потребу захисту персональних даних приватних осіб від можливих зловживань із боку публічної влади. Засади конституціоналізму визначають такий порядок демократичного урядування, який має враховувати вертикальні й горизонтальні основи конституції, забезпечуючи вимоги належної демократичної процедури та баланс інтересів більшості й меншості у плюралістичному суспільстві. Конституційна демократія спирається на інсти туційно спроможну державу, яка здатна методично і послідовно втілювати свої рішення в життя, які мають відповідати критеріям демократичної легітимності, та бути заснованою на повазі до людської гідності. Стан верховенства права на тлі розвитку суспільно-політичних інституцій також впливає на рівень конституційної демократії, оскільки його стандарти мають визначальне значення для забезпечення балансу інтересів. Зроблено висновок, що національний суверенітет є поєднанням політичного суверенітету, який втілюється у голосуванні народу, та юридичного суверенітету, який здійснюється шляхом ухвалення рішення уповноваженою легіслатурою, де парламент зв’язаний рішеннями народного голосування та який має забезпечити втілення цих рішень у життя в певний спосіб.
6
Хоббі, Ю. "Право людини на кібербезпеку: проблеми визначення та гарантування." Юридичний вісник, no. 2 (August 21, 2020): 37–43. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1701.
Full textAbstract:
У статті досліджено кібербезпеку як складник інформаційних прав людини. Проаналізовано основне законодавство України у сфері кібербезпеки, на підставі чого зроблено висновок, що кібербезпека - це наступний рівень інформаційної безпеки. Оскільки інформаційна безпека здебільшого стосується захисту саме інформації та доступу до неї, а кібербезпека - захисту прав і свобод людини під час використання кібер-простору.
Надано авторське визначення права на кібербезпеку як невід'ємне, невідчужуване право особи на захищеність її важливих інтересів, зокрема й інформаційних прав, під час використання кіберпростору. Тобто право на такий правопорядок, за якого забезпечуються, охороняються й захищаються права і свободи людини під час використання кіберпростору.
Пропонується віднести право на кібербезпеку до інформаційних прав людини, але за умов перегляду переліку та змісту цієї категорії прав у національному законодавстві, оскільки чинні нормативно-правові акти не відповідають сучасним реаліям.
На підставі аналізу законодавства у сфері кібербезпеки зроблено висновок, що конституційні права і свободи людини і громадянина, зокрема й інформаційні, розглядаються лише як об'єкт кібербезпеки, а не об'єкт кіберзахисту. До останніх відносять об'єкти критичної інфраструктури, чіткого переліку яких чинні нормативно-правові акти не містять, і не встановлено орган, котрий має відповідати за ведення цього переліку.
Наголошується, що реалізація права на кібербезпеку можлива лише за умов відповідних змін до законодавства в інформаційній сфері та визначеності державного органу, на який би покладався обов'язок гарантування права особи на кібербезпеку й кіберзахист, оскільки Національна поліція та її спеціалізовані підрозділи підключаються лише на стадії встановлення факту кіберзлочину.
7
Скрипнюк, О. "Конституційні права і свободи людини у сучасній Україні та пошук оптимальної моделі їх захисту." Вісник Національної академії правових наук України, no. 4 (79) (2014): 176–82.
Find full text
8
Корнієнко, П. С. "Конституційні права та свободи людини і громадянина як пріоритетна мета правозахисної діяльності в Україні." Судова апеляція, no. 2 (47) (2017): 90–95.
Find full text
9
САВЧИН, МИХАЙЛО. "Конституційна економіка та основні моделі втручання держави в економічні свободи." Право України, no. 2018/05 (2018): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-05-013.
Full textAbstract:
У статті визначено чинники формування правил на основі стандартів, які визначають проблему вибору моделі втручання держави в економіку. Зроблено висновок, що ліберальна, ліберально-демократична, соціетальна та перехідні моделі економіки є відносними і насамперед залежать від балансування між принципами і цінностями, що визначається в інституційну спроможність економіки та держави. У статті застосовано синтетичний підхід здійснення досліджень у правничій науці, який поєднує міждисциплінарність, правовий плюралізм та цінності у праві. Доктрина, правозастосування та верифікація достовірності постулатів та юридичних конструкцій у процесі правозастосування аналізуються як єдина правова матерія, в основі якої лежать цінності права. З погляду досягнень сучасної доктрини конституціоналізму, зокрема поваги до гідності людини та приватної автономії індивіда, у статті проаналізовані основні моделі втручання держави в економічну систему. Такі моделі накладаються на особливості перехідних конституційних демократій для визначення прийнятного алгоритму економічних реформ. На основі аналізу природи принципу пропорційності розкрито конституційні аспекти втручання держави у фундаментальні економічні свободи – свободу договору, гарантії права приватної власності, свободи вибору професії і роду занять, свободи руху капіталів, товарів, послуг та свободи поселення і вибору місця проживання. Компаративний аналіз моделей втручання держави у здійснення економічних свобод через призму принципу пропорційності свідчить, що застосування конкретних заходів з боку держави цілком залежить від певної структури економіки, ступеня її диференціації, відкритості та гарантування економічних свобод. Це охоп люється інституційною спроможністю держави за активної участі економічних акторів формулювати, відтворювати та примножувати правила та процедури, які можуть гарантувати стабільність і добросовісне виконання контрактів. З точки зору соціетального конституціоналізму держава діє у симбіозі з суспільством із метою впровадження передових економічних досягнень та збереження довкілля, реалізуючи у такий спосіб сталий розвиток.
10
Страшок, А. А. "ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ПЕРЕКЛАДАЧА." Актуальні проблеми держави і права, no. 92 (January 24, 2022): 151–60. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3271.
Full textAbstract:
Страшок А. А. Процесуальне становище перекладача: особливості залучення та участіу кримінальному провадженні. – Стаття.На початку статті автором вказується, що рівність є основоположною засадою, яка закріплена на міжнародному рівні. Конституцією України також закріплено рівність конституційних прав і свобод громадян, іноземців та осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, та рівність таких осіб перед законом. Своєю чергою КПК України у своєму змісті закріпив, серед інших засад кримінального провадження, засаду рівності перед законом і судом. Рівність учасників кримінального провадження перед законом і судом передбачає наділення їх рівними правами та рівними обов’язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. Однією з гарантій дотримання засадирівності перед законом і судом є залучення перекладача. У роботі висвітлюються проблемні питання порядку залучення перекладача, який закріплений у КПК України, а саме підстави залучення перекладача, особи, уповноважені на його залучення, мета його залучення. Автором надається визначення оціночному поняттю «володіння чи недостатнє володіння» мовою, якою здійснюється кримінальне провадження. У роботі автором розглядається питання щодо осіб, які можуть бути залучені як перекладачі. На основі проаналізованого законодавства автором висуваються власні вимоги до особи пере-кладача у кримінальному процесі, а саме: незаінтересованість у кримінальному провадженні; компетентність; досягнення повноліття. Також у рамках статті автор наводить норми КПК зарубіжних країн, а саме Австрійської Республіки, Естонії, щодо нормативного закріплення поняття «перекладач». Автор пропонує внести зміни до законодавства шляхом його доповнення нормами щодо розробкита прийняття положення про порядок складення кваліфікаційного іспиту та отримання свідоцтва про право на здійснення перекладацької діяльності. Також в Україні створений Довідково-інформаційний реєстр перекладачів, який на практиці не застовується через важкість його використання, закритість тощо. У зв’язку з цим автором пропонується забезпечити належну його роботу.
11
Даніліна, М. І. "Конституційні основи становлення соціальної держави." Актуальні проблеми держави і права, no. 85 (August 12, 2020): 56–61. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1825.
Full textAbstract:
У статті на основі аналізу наукових поглядів вчених, норм чинного законодавства України досліджено та охарактеризовано конституційні засади становлення та формування України як соціальної держави. Визначено конституційне закріплення України соціальною державою, основи формування та побудови соціальної держави в розрізі Конституції України. Досліджено поняття соціальної функції держави. Визначено, які завдання виконує соціальна держава. З'ясовано, що виявом соціального характеру держави є державно-владна діяльність у соціальній сфері чи соціальна політика самої держави.
Визначено, що соціальна сутність держави характеризується здатністю держави задовольняти потреби всього суспільства, насамперед забезпечувати його збереження, виживання як цілісного соціального «організму та можливість держави задовольняти інтереси насамперед домінуючої, зокрема панівної, частини населення. Досліджено, що важливе значення для формування соціальної держави в Україні має стаття 3 Основного Закону, яка проголосила людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні; закріпила, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; встановила відповідальність держави перед людиною за свою діяльність; визнала головним обов'язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини.
З'ясовано, що важливим аспектом конституційного закріплення України соціальною державою можна вважати статтю 8 Основного Закону України, яка гарантує всім суб'єктам суспільних відносин можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Ще один головний аспект побудови соціальної держави закріплено у статті 13 Конституції України, яка на найвищому правовому рівні визначила соціальну спрямованість економіки. Розділ ІІ Конституції України дає всі підстави стверджувати, що на формування в Україні соціальної держави суттєвий вплив має закріплення на рівні Основного Закону України переліку прав та свобод людини і громадянина.
12
Мінюков, А. "Система органів державної влади, що забезпечують конституційні права і свободи людини і громадянина: їх повноваження." Право України, no. 4 (2002): 61–64.
Find full text
13
І., Гречана С. "СУТНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПОГЛЯДІВ ВЧЕНИХ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 1 (39) (April 21, 2020): 55–65. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-55-65.
Full textAbstract:
У статті досліджено сутність адміністративного судочинства через наукові погляди вчених та узагальнено сучасні уявлення про правосуддя. Проаналізовано такі поняття як адміністративне судочинство та адміністративний процес, визначено їх місце в системі права України. Висвітлено, як виняткову форму захисту громадян – правосуддя. Встановлено, що правова держава не мислима без організації та здійснення правосуддя. Розвиток адміністративного судочинства вирішує публічно-правові спори, що надає громадянам змогу протистояти адміністративному апарату. Однак, проблема невирішеності питань щодо сутності адміністративного судочинства існує і потребує дослідження в сьогоденних умовах з врахуванням евроінтеграційних процесів, що зумовлюють нашу країну існувати по новому і реалізувати конституційні права на лад сучасного правосуддя. Розвиток України, як правової держави, передбачає якісно новий рівень судового захисту прав, свобод, інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також їх посадових і службових осіб, а особливе місце у цій діяльності займає система адміністративних судів України, розбудова та діяльність якої повинна здійснюватися відповідно до нових вимог сьогодення.
Ключові слова: адміністративне судочинство, адміністративний процес, правосуддя, правова держава, кодекс адміністративного судочинства України, права, свободи та інтереси громадянина.
14
АЙРІЯН, КРІСТІНА. "Звернення суб’єктів права на конституційну скаргу до Конституційного Суду України: окремі аспекти." Право України, no. 2021/07 (2021): 157. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-07-157.
Full textAbstract:
З появою в Україні інституту конституційної скарги у фізичних та юридичних осіб виникла можливість захистити в Конституційному Суді України (КСУ) свої конституційні права і свободи особисто, а не опосередковано. Проте статистка щодо звернень осіб із конституційною скаргою та ефективність їх подання вказують на низький рівень розуміння та дотримання вимог, передбачених Законом України “Про Конституційний Суд України”, суб’єктами права на конституційну скаргу. У статті висвітлюються найактуальніші помилки осіб, які звертаються до КСУ з конституційною скаргою. Метою статті є висвітлення найактуальніших помилок осіб, які звертаються до КСУ з конституційною скаргою. Із аналізу ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження у справах за конституційними скаргами випливає, що основними причинами таких помилок є: конституційна скарга не містить обґрунтування тверджень щодо неконституційності оспорюваних положень законів України; звернення до КСУ неналежним суб’єктом; пропущення строку подання конституційної скарги. Розкрито та досліджено кожну із зазначених вище причин. Зроблено висновок про шляхи подолання цієї проблеми та окреслено коло аспектів задля підвищення рівня прийняття конституційних скарг у провадження.
15
Водянніков, Олександр. "Прогалина в праві як предмет конституційної скарги." Право України, no. 12/2018 (2018): 128. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-128.
Full textAbstract:
Змінами до Конституції України 2016 р. був запроваджений механізм конституційної скарги. Нормативна модель конституційної скарги, обрана українським конституцієдавцем, дає змогу особі після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту оскаржити до Конституційного Суду України (КСУ) консти туційність закону, застосованого в її остаточному рішенні. Право на звернення до КСУ з конституційною скаргою є конституційним правом, гарантованим ч. 4 ст. 55 Конституції України, а тому має тлумачитися у спосіб, що забезпечує ефективність цього положення. У такому контексті постає питання, чи може бути предметом конституційної скарги прогалина в праві, адже конституційні права і свободи можуть зазнавати порушень не тільки внаслідок дій органів державної влади, а й бездіяльності. Метою статті є дослідження умов, за яких прогалина в праві може бути предметом конституційної скарги. Виокремлення питання прогалин у праві в окремий предмет дослідження відбувається в XVIII–XIX ст. у період народження модерної держави і системи права, коли на місце полінормативності домодерного суспільства приходить ідея законодавчої монополії держави. Крім того, у цей період стає наочним таке явище, як lacuna legis, або прогалина в праві. Адже законодавча монополія і мононормативність, властиві модерній державі, витіснили і маргіналізували інші нормативні порядки, якими послуговувалася домодерна юриспруденція. У статті здійснюється розрізнення між прогалинами права і прогалинами в праві. Прогалина права означає ситуацію ultra legem, тобто відсутність правового регулювання певних суспільних відносин. Натомість прогалина в праві охоплює два випадки: 1) “прогалини формулювання”, або “технічні прогалини”, коли відсутні нормативно-правові приписи у правовій системі, які суддя може використати для вирішення конкретної справи, або такі норми є неповними; 2) “аксіологічні”, або “оцінні”, прогалини, коли наявне правоположення не є належним, задовільним чи справедливим. Прогалини права не можуть внаслідок самої своєї природи бути предметом конституційного контролю і, відповідно, предметом конституційної скарги. Однак прогалини в праві мають бути предметом конституційного контролю за конституційними скаргами. Адже в такому разі йдеться як про якість “закону” загалом, так і про дотримання державою своїх позитивних обов’язків зокрема. І тому прогалини в праві, будь-то аксіологічні чи технічні (явні, теологічні, колізійні чи реальні) можуть бути предметом конституційної скарги, якщо їх наслідком є порушення будь-якого з прав і свобод, гарантованих розділом ІІ Конституції України. Оскільки визначення змісту закону і, відповідно, прогалин в законі неможливе без звернення до судової практики, поняття “закон” для цілей ст. 1511 Конституції України має включати і практику його застосування судами. Зміст “закону” для цілей цієї статті має визначатися відповідно до тлумачення, яке надається йому судом. У цьому, власне, й полягає один із важливих мотивів встановлення вимоги щодо вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Прогалини в праві є саме тим мостом, який із точки зору юридичної техніки й аргументації пов’язує конституційні права і свободи та позитивні обов’язки держави для цілей конституційної скарги. Для цілей дієвості конституційного права на конституційну скаргу, гарантованого ст. 55 Конституції України прогалини в праві не тільки можуть бути предметом конституційної скарги, а й становлять той юридичний механізм, який поширює конституційний контроль на позитивні обов’язки держави через механізм конституційної скарги.
16
Терницький, С. М. "ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІПОНЯТТЯ «ПРИНЦИПИ ПРОВЕДЕННЯ КОНКУРСУ НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ»." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 21, 2020): 45–48. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).432.
Full textAbstract:
У статті на основі аналізу наукових поглядів вче-них запропоновано авторське визначення поняття «принципи проведення конкурсу на державну служ-бу». Ґрунтуючись на аналізі існуючих норм і провівши паралель між процесуальним законодавством і цими нормами, ми виокремили такі процесуальні принци-пи: рівності, відкритості, змагальності, об’єктивності і неупередженості конкурсної комісії. Наголошується на доцільності законодавчого закріплення відповідних принципів. Визначено, що конституційні засади орга-нізації та функціонування сучасного державно-владно-го механізму – права і свободи людини і громадянина, принципи правової, демократичної держави, дер-жавний устрій, міжнародні норми – є пріоритетними у визначенні моделі державної служби та її принципів. З’ясовано, що Конституційні принципи, принципи трудового права і державного управління як основні по-ложення, що визначають об’єктивні закономірності та напрями реалізації державної влади, функцій і завдань її органів, впливають на становлення і розвиток дер-жавної служби, службово-трудових відносин, забезпечують їх планомірний розвиток на основі зв’язків, що виникають між окремими державними інституціями, та внутрішніх зв’язків, що мають місце у діяльності окремого органу чи його структурного підрозділу. Ок-реслено, що принципи, якими державні службовці керуються у своїй діяльності, є нормами їх поведінки, обов’язковими правилами для всіх державних орга-нів і державних службовців як в організаційному, так і у функціональному аспекті. Зроблено висновок, що під принципами проведення конкурсу на державній службі слід розуміти вихідні й основоположні заса-ди, ідеї, які лежать в основі здійснення відповідної діяльності. Їх дотримання має обов’язковий характер для всіх учасників відповідних правовідносин, що апріорі є запорукою для здійснення справедливого та якісного добору кадрів на службу. Констатуючи, що конкурс – це спеціальна процедура, варто виділити основні засади, властиві даному процесові.
17
Крусян, А. "Актуальні проблеми права інтелектуальної власності в Україні." Юридичний вісник, no. 4 (February 5, 2020): 21–29. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.939.
Full textAbstract:
Стаття присвячена конституційно-правовому аналізу актуальних проблем права інтелектуальної власності в Україні. Обґрунтовано, що право інтелектуальної власності в суб’єктивному сенсі можна розглядати як конституційно визначене та гарантоване державою право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. За своєю юридичною природою право інтелектуальної власності є конституційним (основним) правом людини.Визначені конституційні основи права інтелектуальної власності та аргументовані пропозиції щодо їх удосконалення через внесення відповідних змін до Конституції України. Зокрема, аргументується, що, відповідно до міжнародних стандартів у сфері права інтелектуальної власності та спрямованості конституційно-правових перетворень в сучасній Україні на утвердження та забезпечення конституційно-правової свободи людини, необхідним є внесення змін до статей 41 та 54 Конституції України. Зазначено, що юридико-правовий механізм захисту прав інтелектуальної власності в України, який складається з нормативної та інституціональної частин, потребує свого суттєвого покращення. Адже, незважаючи на певні досягнення у сфері законодавчого забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, недосконалість законодавства у цій сфері є одним із найголовніших факторів, що перешкоджають створенню в Україні ефективного механізму (його нормативної частини) захисту прав інтелектуальної власності. Акцентована увага на тому, що важливе місце у механізмі захисту права інтелектуальної власності займають органи судової влади. У сучасних умовах значними інноваціями у цьому напрямку є запровадження в Україні інституту конституційної скарги та створення спеціалізованого суду, що має посилити механізм судового захисту прав інтелектуальної власності. Визначені недоліки щодо утворення, формування та функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Проаналізовані шляхи вирішення проблем щодо інституціональної частини механізму захисту інтелектуальної власності, зокрема, які пов’язані з запровадженням єдиного спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності.
18
Юрчишин, Василь Миколайович. "ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛІЗОВАНОЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПРОКУРАТУРИ." Знання європейського права, no. 4 (February 7, 2020): 161–70. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i4.19.
Full textAbstract:
Публікація присвячена дослідженню повноважень Спеціалізованої антикорупційної прокуратури в протидії корупції. Охарактеризовано нормативно-правову основу діяльності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Проаналізовано її роль щодо протидії корупції в розрізі конституційних функцій прокуратури.
Корупція вважається негативним явищем, яке загрожує національній безпеці, демократичному розвитку держави та суспільства, конституційному ладу України. Корупційні прояви підривають авторитет країни, перешкоджають функціонуванню державного апарату, обмежують конституційні права і свободи людини та громадянина, порушують принципи верховенства права, встановлений порядок здійснення повноважень посадовими і службовими особами органів державної влади, управлінських структур приватного сектору, знищують морально-етичні цінності, дискредитують державу на міжнародному рівні. Корумпованість українського суспільства визнана однією з перешкод на шляху до інтеграції України в європейський простір. Прокуратура України посідає центральне місце в системі правоохоронних органів у сфері боротьби з корупцією. Вона здійснює протидію корупції шляхом реалізації функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення, представницьку діяльність у позакримінальній сфері, координацію дій правоохоронних органів у сфері протидії кримінальній корупції. Окремі елементи боротьби з корупційними виявами наявні також і під час реалізації функції нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах, застосування інших заходів примусового характеру, що обмежують особисту свободу громадян. Процесуальне керівництво досудовим розслідуванням варто розглядати в рамках і контексті єдиного цілого, у форматі виду прокурорського нагляду, покладаючи в такий спосіб край усім дискусіям навколо штучно створеної проблеми.
19
Коломоєць, Юлія Олександрівна. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ COVID-19." Public management 29, no. 1 (May 24, 2022): 66–73. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-9.
Full textAbstract:
Мета роботи є систематизація наукових підходів до проблеми забезпечення прав та свобод людини в системі публічного управління в умовах пандемії COVID-19. У статті проаналізовані основні нормативно-правові документи, спрямовані на встановлення обмежувальних заходів, пов’язаних з розповсюдженням пандемії COVID-19, які обмежують права та свободи людини. Виконавча влада, на наш погляд, має право планувати та організовувати санітарно-протиепідеміологічні, профілактичні і навіть обмежувальні заходи, але обмежувати конституційні права та свободи громадян, минаючи волю органів народного представництва, у суспільстві не має право. У виключних випадках, коли обставини вимагають негайного вирішення, це можливо лише на дуже нетривалий час, який необхідний представницькому органу для повноцінного обговорення та прийняття рішення. Методологія: системний аналіз, узагальнення, синтез, аналіз, моделювання. Наукова новизна. Вжиті державою заходи, як було зазначено, впливають на реалізацію низки прав та свобод людини. Зокрема, у житловій, трудовій сферах, у сфері соціального забезпечення та соціального захисту громадян. Крім того, зростає екзистенціальна незахищеність у поєднанні з відсутністю ефективної освіти у галузі прав людини. Потрібно зберегти і покращити якість освіти у зв’язки із переходом на дистанційне навчання. Так, під час онлайн навчання виявилися найбільш значущими ризиками, які пов’язані з дегуманізацією, розривом соціальних зв’язків. Процес цифровізації всіх сфер життя суспільства та пов’язана з ним зміна форматів освіти у закладах вищої освіти – це прогресивний, неминучий, а й суперечливий феномен. Деякі претензії щодо зниження оплати за навчання у зв’язку з цим не враховують, що навантаження на викладачів та навчальні заклади також збільшились. Трудове законодавство України передбачає можливість дистанційної роботи. Окремо стоїть питання навантаження на працівника, іноді працівник виконує більше завдань, ніж передбачено його трудовим договором. Висновки. Держава та суспільство усвідомлюють небезпеку пандемії для здоров’я нації та свідомо вживають адекватних заходів щодо протидії їй. За 2019–2021 роки світова спільнота отримала певний досвід протидії COVID-19, однак не завжди цей досвід був вдалий. Так, виникли протести населення проти обов’язкової вакцинації, або обмеження права осіб пересування в межах певних територій тощо. Часто держави вдавалися до локдаунів, вимог самоізоляції, закриття виробництв, обов’язкової вакцинації, обов’язкове застосування засобів індивідуального захисту тощо. Тому до впровадження обмежувальних заходів, пов’язаних з пандемією COVID-19, потрібно підходити виважено з урахуванням громадської думки та можливостей соціально-економічного становища країни та добробуту громадян.
20
Тетерін, Костянтин. "СУЧАСНИЙ СТАН ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВНИХ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ." Молодий вчений, no. 1 (89) (January 29, 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-1-89-10.
Full textAbstract:
На сучасному етапі існування Української держави важливим показником ефективності функціонування державної влади є забезпечення дотримання прав людини і громадянина. Для оцінки стану забезпечення прав людини та громадянина важливим показником являються статистичні спостереження в рамках розгляду адміністративних справ, так як у таких справах однією із сторін – суб’єкт владних повноважень, тобто держава. Завдяки багаторівневій судовій системі частково забезпечуються основні права людини. Тенденції виникнення спорів між людиною та державою в Україні стабільно високі, про що свідчать статистичні спостереження розгляду адміністративних справ судами України та Європейським судом з прав людини. Аналізуючи кількісні показники стану справ у сфері дотримання прав людини і громадянина, можна зробити припущення про необхідність вдосконалення принципів і механізму взаємодії держави та громадянського суспільства. Забезпечення прав людини в Україні стало одним із головних болючих питань українського суспільства. Проблема забезпечення прав людини та громадянина пов’язана з недостатнім рівнем дотримання закріплених у Конституції України прав і свобод особи з боку держави. Під конституційно-правовим статусом особи слід розуміти закріплену в Конституції систему взаємовідносин між особою та державою, що має такі складові елементи, як конституційні права, свободи та обов’язки, основні принципи конституційно-правового статусу особи. Для проведення аналізу сучасного стану дотримання прав та свобод людини та громадянина важливо розглянути статистичні спостереження, які проводились останні роки в сфері розгляду судових справ. У Конституції України закріплюється та проголошується якісно новий підхід до розуміння взаємовідносин держави й особистості, що модифікує нові взаємовідносини між зазначеними суб’єктами, в яких на перше місце висувається людина, а не держава.
21
СОФІНСЬКА, ІРИНА. "Громадянство та вакцинний націоналізм у дії (ревіталізація свободи пересування в Європейському Союзі)." Право України, no. 2021/08 (2021): 186. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-186.
Full textAbstract:
Пандемія COVID-19 несподівано змінила світопорядок: від глобального та масштабного обмеження (сегментування) прав і свобод людини до посилення дискримінації, сегрегації, нетерпимості і цензури думок та висловлювань, вакцинного націоналізму. Загальмувавши міграцію та призупинивши свободу пересування осіб, відбулося “зіткнення” захисту універсальних прав людини і національної безпеки, етики, моралі та консюмеризму. Конституційні та світоглядні цінності, народовладдя (демократія), правовладдя (верховенство права) потребують суттєвого переосмислення під впливом поширення COVID-19 у Європі та світі. Вакцинний націоналізм проявляється не лише у масштабному резервуванні вакцини урядом конкретної держави для власних потреб, а й у вибірковості й ексклюзивності її розповсюдження, використання для вакцинації населення (інколи винятково власних громадян, не враховуючи вразливі верстви населення, які є рези дентами цієї держави). Вакцинний націоналізм не передбачає згуртованість і коопе рацію з метою подолання пандемії COVID-19, а навпаки, диверсифікацію із глобального на локальний рівень. Необхідне повне перезавантаження світоглядного ядра конституційних цінностей у контексті тріади взаємовідносин “особа – держава – суспіль ство”. Запровадження сертифіката COVID-19 в Європейському Сою зі (ЄС) покликане ревіталізувати свободу пересування осіб, відновити бізнес та економіку держав – членів ЄС, зменшити безробіття, а також запобігти дискримінації та сегрегеції людей, сегментуванню прав людини. Мета статті – обґрунтувати запровадження сертифіката COVID-19 у ЄС як результат подолання вакцинного націоналізму за допомогою солідарності та кооперації, а також компромісу між органами влади ЄС і національними урядами держав – членів ЄС заради дотримання конституційних цінностей, забезпечення національної безпеки, гарантування прав людини та відновлення свободи пересування осіб. Гарантування універсальних прав людини, громадянство та вакцинна паспортизація (серти фікація), вакцинний націоналізм – це частина спектру тем, які викликають інтерес учених із різних держав світу (серед них варто виокремити К. Бенуа, Є. Джанкіч, Дж. МакБрайда, Л. Пікколі, Д. Рюдін, П. Спіро, С. Рейнзі, Дж. Торпі). В Україні дослідження таких питань є фрагментарними та спорадичними. Актуальності додають нещодавні рішення Європейського суд з прав людини у справі Feilazoo v. Malta (2021) і комунікації з урядами держав у справах Spînu v. Romania (no. 29443/20), Magdić v. Croatia (no. 17578/20) у контексті запровадження компетентними органами держави під час поширення COVID-19 суттєвих обмежень прав людини.
22
БОЙКО, ІРИНА. "Доктринальні ідеї та цілі адміністративного права." Право України, no. 2019/05 (2019): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-05-013.
Full textAbstract:
У статті проаналізовано питання впливу правової доктрини на розвиток адміністративного права. Констатовано, що ідеї, теоретичні конструкції, уявлення про напрями розвитку суспільства і держави, зароджені в доктрині права, становлять собою підґрунтя для формування правил поведінки, які об’єктивуються у законодавчі норми. Особливо залежним від ідеологічних парадигм вважається адмі ністративне право. На сучасному етапі становлення громадянського сус пільства й державотворення відбувається пошук оптимальної моделі правового регулювання відносин між приватною особою та державою у сфері публічного адміністрування. Підґрунтям для розвитку адміністративно-правової доктрини слугують конституційні норми, найбільш значущу роль серед яких відіграють положення про те, що Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю, а також що орга ни державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Концепція “людиноцентризму”, породжена Конституцією України і підтримана абсолютною більшістю адміністративістів, стала осно вою, до якої тяжіють наукові розвідки у сфері адміністративного права. Вона сформувала уявлення про адміністративне право як таке, що спрямоване на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. “Людиноцентризм” проявився у впровадженні в інструментарій адміністративно-правової науки категорії “суб’єктивних публічних прав”, що відіграє принципову роль для підтвердження можливості приватної особи за власної ініціативи вступати у відносини з публічною адміністрацією та вимагати від останньої поведінки, спрямованої на задоволення потреб такої особи. Зазначено, що суб’єктивні публічні права являють собою умови реалізації основних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України. Важливого для адміністративного права значення набуває ідея адміністративної процедури, сутність якої полягає в установленні обов’язків суб’єктів влади приймати рішення щодо приватних осіб за уніфікованими правилами, серед яких визначальне місце займають: гарантування права особи бути вислуханою при розгляді її справи; забезпечення права брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представника; зазначення засобів правового захисту; необхідність мотивувати рішення, прийняте не на користь приватної особи; доступ особи до інформації про її справу. Констатовано, що адміністративне право також має своїм призначенням вироблення правового механізму для задоволення публічного інтересу. Шляхами його забезпечення визначено, по-перше, діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямовану на виконання законів щодо організації та функціонування певних інституцій, у яких об’єктивуються потреби різних осіб – громадян, об’єднань, держави. До таких сфер життєдіяльності належать: охорона здоров’я, освіта, національна безпека, оборона, публічний порядок тощо. По-друге, способом забезпечення публічного інтересу названо можливість представників влади обмежувати права і свободи приватних осіб із мотивів потреб демократичного суспільства, як-то: належного визнання та поваги прав і свобод інших, справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту.
23
Myshchak, I. М. "Constitutional lawmaking on the protection of the rights of national minorities in the West Ukrainian People’s Republic." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 6 (November 15, 2019): 29–36. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.06.03.
Full textAbstract:
Проблема захисту прав національних меншин з плином часу не втрачає своєї актуальності. Для європейського континенту ця проблема актуалізується потужними міграційними процесами, у тому числі й напливом значної кількості нелегальних мігрантів, які з часом отримують у країні перебування визначений правовий статус та апелюють до захисту своїх національних прав. Для України ця проблема актуалізується агресивними діями Російської Федерації, яка анексію частини суверенної території України намагається видати за захист прав російськомовної національної меншини. Характерно, що подібна ситуація мала місце і сто років тому, коли на руїнах Російської й Австро-Угорської імперій утворювалися нові держави, зокрема й Українська. Тому тогочасний досвід пошуку правових моделей забезпечення міжнаціональної злагоди і захисту прав громадян різних національностей на території багатонаціональної держави є цікавим і в нинішніх політико-правових реаліях.
Метою статті є аналіз норм щодо захисту прав національних меншин у конституційних актах ЗУНР.
Наукова новизна полягає в аналізі проектів конституційних актів ЗУНР, як багатонаціональної держави, з точки зору забезпечення прав національних менших та налагодження мирного співіснування представників різних національностей в одній державі.Висновки. Державне будівництво на західноукраїнських землях під час Української революції 1917–1921 років супроводжувалося розробленням конституційних актів та інших базових законів, які мали урегулювати як основні засади державного ладу, так і права та свободи громадян. Конституційні акти та проекти Основного Закону ЗУНР, розроблені С. Дністрянським, надавали широкі права національним меншинам. Вони включали не лише право послуговуватися рідною мовою в побуті та навчати нею дітей, а й право користуватися рідною мовою в державних установах, зокрема судах, у зв’язку з чим державні службовці були зобов’язані володіти трьома мовами – українською, німецькою та польською, а також право на національну автономію та власне національне представництво в парламенті.Показовим є те, що ряд норм, запропонованих С. Дністрянським, уже після Другої світової війни були включені до Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року, та інших міжнародних актів ООН щодо захисту прав людини і національних меншин. Відповідні положення щодо захисту прав національних менших сьогодні гарантуються чинною Конституцією України та розвинуті в інших національних законах.
24
Медвідь, А. Б., and Ю. О. Гавелко. "КОНВЕНЦІЙНА ТА КОНСТИТУЦІЙНА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ОБСЯГУ ІНФОРМАЦІЇ, ЯКА ПОВІДОМЛЯЄТЬСЯ ОСОБІ ПРО МОТИВИ ЇЇ АРЕШТУ ЧИ ЗАТРИМАННЯ." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 9 (August 9, 2021): 44–49. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-09-06.
Full textAbstract:
У статті здійснюється компаративістьке дослідження вимог щодо обсягу інформації, яка повідомляється особі про мотиви її арешту чи затримання, які встановлені у пункті 2 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та у частині 4 статті 29 Конституції України. Зокрема, вивчається та порівнюється юридичний зміст наявних конвенційних та консти- туційних вимог щодо необхідного обсягу достатньої інформації, яка повинна бути повідомлена особі стосовно правових підстав та фактичних причин позбавлення її свободи у формі як кримінально-про- цесуального, так і адміністративно-процесуального арешту та затримання. У цьому контексті детально аналізуються вказані положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України, а також відповідні рішення Європейського суду з прав людини, окремі положення Кримінального процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення. На підставі цього робиться висновок, що закріплення у приписі частини 4 статті 29 Конституції України зобов’язання повідомити затриманій чи заарештованій особі саме про мотиви її арешту чи затримання безпосередньо вказує на те, що це повідомлення не може обмежуватися лише повідо- мленням про законодавчі підстави (перелік статей законодавчих актів), згідно з якими здійснюється арешт чи затримання, але й обов’язково повинно містити основні фактичні обставини, що спону- кають (обгрунтовують) такі дії, їх об’єктивні причини. А це за своїм юридичним змістом не тільки встановлює необхідні конституційні первинні гарантії захисту особою права на свободу та особисту недоторканність як у кримінально-процесуальному, так і у адміністративно-процесуальному аспек- тах, але й цілком відповідає правовим позиціям Європейського суду із прав людини щодо необхідного обсягу достатньої інформації, яка повинна бути повідомлена особі, відповідно до пункту 2 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
25
Конюшенко, Я. Ю. "ВІДОМЧИЙ КОНТРОЛЬ В СИСТЕМІ ГАРАНТІЙ ПРАВ ОСОБИ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ." Juridical science, no. 2(104) (July 15, 2021): 367–77. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-104-2.41.
Full textAbstract:
В статті визначено доктринальні підходи до поняття «забезпечення прав і свобод людини». Встановлено, що сфера кримінального провадження є такою, в якій найбільш звужуються та можуть бути порушені конституційні права і свободи особи, оскільки діяльність органів досудового розслідування пов’язана із застосуванням обмежень прав людини та у визначених випадках. Виходячи з цього, запропоновано визначати забезпечення прав і свобод людини в сфері кримінального провадження як діяльність уповноважених органів (органи досудового розслідування, прокуратура, суд), спрямовану на недопущення порушень прав і свобод кожного учасника кримінального провадження, контроль за додержанням прав людини та захист порушених прав. Щодо визначення гарантій прав учасників кримінального провадження під час проведення слідчих (розшукових) дій, автор дійшов висновку про те, що вони є складовою частиною гарантій кримінального провадження в цілому. Такі гарантії спрямовані на забезпечення виконання завдань кримінального провадження, реалізацію його засад, додержання належної правової процедури та недопущення порушень прав і свобод учасників слідчої (розшукової) дії та в необхідних випадках сприяють відновленню порушених прав учасників кримінального провадження. Розглянуто відомчий контроль за проведенням слідчих (розшукових) дій як одну з основних гарантій забезпечення прав, свобод та законних інтересів особи. Запропоновано визначати відомчий контроль як управлінську функцію керівників органів дізнання або досудового розслідування з метою виконання завдань кримінального провадження, додержання прав і свобод учасників дізнання та досудового розслідування, визначення законності дій слідчого або дізнавача, а також недоліків у здійсненні досудового розслідування з метою якнайшвидшого їх усунення. Окреслено ряд проблемних питань під час здійснення відомчого контролю за проведенням дізнавачем та слідчим слідчих (розшукових) дій, зокрема, щодо надання вказівок, витребування матеріалів кримінального провадження керівником органу дізнання або досудового розслідування вищого рівня, співвідношення повноважень слідчого та керівника органу досудового розслідування. На підставі проведеного дослідження запропоновано внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України.
26
Редактор, Технічний. "СЛІДЧИЙ СУДДЯ ЯК ГАРАНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ ТА ОБҐҐРУНТОВАНОСТІ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28, no. 29 (January 26, 2022): 98–107. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i29.721.
Full textAbstract:
Дроздова О. В., Заріцька К. Г. Слідчий суддя як гарант забезпечення законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. – Стаття. У статті розглянуто поняття «судовий контроль за дотриманням прав людини під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій», ознаки й особливості здійснення слідчим суддею такого контролю під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Акцентовано на тому, що судовий контроль за дотриманням прав людини під час про- ведення негласних слідчих (розшукових) дій здійснюється з метою перевірки правомірнос- ті застосування до осіб заходів процесуального примусу, які обмежують конституційний принцип недоторканності особи, а також запобігання неправомірним діям і рішенням, що порушують конституційні права й свободи громадян. Виділено основні проблеми правового регулювання судового контролю слідчих суддів під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, до яких віднесено: невизначеність чіткого розуміння в нормах кримінального процесуального закону статусу втручання в при- ватне спілкування в системі негласних слідчих (розшукових) дій як самостійної негласної слідчої (розшукової) дії, яка може проводитись у визначених законом різновидах, чи уза- гальнюючого поняття, що містить у собі чотири самостійні негласні слідчі (розшукові) дії, визначені нормами Кримінального процесуального кодексу України як різновиди втручання в приватне спілкування; невизначеність і відсутність чітких меж судового контролю; не- визначеність правового статусу й повноважень слідчого судді; невизначеність і відсутність чіткого порядку відбору кандидатів на виконання судово-контрольної функції. Зроблено висновок, що для забезпечення дієвого судового контролю за дотриманням прав і свобод особи під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій до чинного Кримінального процесуального кодексу України слід внести зміни, зокрема закріпити по- ложення про обов’язок слідчого чи прокурора надавати слідчому судді для ознайомлення матеріали кримінального провадження, якими підтверджується обґрунтованість клопотан- ня про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, здійснення судового контролю та за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, збільшення строку розгляду клопотань із 6 годин до 24 годин.
27
ЗАЛЄСНИ, ЯЦЕК. "Конституційна скарга в Польщі: модель, доктринальне тлумачення та проблеми застосування." Право України, no. 12/2018 (2018): 25. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-025.
Full textAbstract:
У статті подано характеристику конституційної скарги в Польщі. Після понад двадцяти років її запровадження у 1997 р. до польського правового порядку розкрито нормативну модель скарги, її доктринальне тлумачення, а також проблеми застосування. Аналіз конституційної скарги було зроблено через призму чотирьох основних питань: хто може її подати до Конституційного Трибуналу (суб’єкт конституційної скарги); який предмет скарги (предмет конституційної скарги); за яких обставин це може бути зроблено (субсидіарний характер конституційної скарги); наслідки розгляду скарги Конституційним Трибуналом (індивідуальні та публічні наслідки розгляду конституційної скарги). У контексті юриспруденції Конституційного Трибуналу та наслідків, що випливають із неї, в захисті суб’єктивних прав заявників висловлюється теза про те, що в контексті захисту конституційних свобод і суб’єктивних прав конституційна скарга не відіграє значної ролі в Польщі. Вона є крайнім (marginalnym) заходом, спорадичним, таким, що лише в окремих ситуаціях приносить заявнику бажані наслідки. Третьорядне значення конституційної скарги на захист конституційних прав і свобод, головним чином, зумовлено обмежувальним запровадженням (restrykcyjnego zaplanowania) скарги в положеннях Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 р. Як субсидіарний (додатковий) захід на тлі інших заходів правової охорони, які здійснюються Конституційним Трибуналом, конституційна скарга не має наслідком негайне поновлення захисту прав і свобод скаржника. Для того щоб це здійснити, скаржник має клопотати про відкриття провадження перед органом, який застосував правові положення, що суперечать Конституції, і цей орган само с тійно вирішує справу, яка ним розглядалася. Крім того, практика Конституційного Трибуналу сформувала обмежувальну кваліфікацію конституційних скарг, що надійшли для розгляду. Близько 95 % процесуальних актів, внесених до Конституційного Трибуналу як “конституційна скарга”, не підлягають визнанню з формальних причин. Аналіз двадцятирічної конституційної юриспруденції дає змогу сформулювати висновки у ролі de lege ferenda. Насамперед погляд на ефективність конституційної скарги як засобу захисту прав і свобод індивіда потребує такої техніки Конституційного Трибуналу у здійсненні повноважень ухвалювати рішення реформаційного характеру щодо предмета спору за участю особи, тобто вироків, які вирішують конфлікт, у межах якої проти особи застосовано правові приписи, що порушують її конституційні права і свободи.