Academic literature on the topic 'Консолідація демократії'

Проаналізовано соціально-політичні розмежування як чинник партійно-політичного розвитку в Словаччині. Простежено аналогійну відповідність класичних соціально-політичних розмежувань словацькому соціально-структурному контексту. Виокремлено нестандартні конфліктні лінії, які ситуативно та кон’юнктурно загострювалися в умовах переходу Словаччини до демократії. Падіння комуністичного режиму та плюралізація суспільно-політичного життя на поч. 1990-х рр. зумовила інституціоналізацію численних соціально-політичних розмежувань. Консолідація демократичного політичного режиму сприяла послабленню суспільно-політичної напруги в Словаччині й актуалізувала стандартні суперечності в соціально-економічній, етнічній, ліберально-консервативній площинах.

У статті запропонована авторська оцінка відповідності держав Балтії на сучасному етапі вимогам ЄС до держав-учасниць. Ставиться завданням за індикаторами гендерної рівності та толерантності виявити розбіжності політики Естонії, Латвії та Литви з ініціативами ЄС. Авторки аргументують, що попри очевидний поступ за останні три десятиліття в політичній модернізації, консолідація демократії для держав Балтії є викликом: на певних напрямках демократизації є успіхи, однак на багатьох – наявна стагнація та навіть регрес. Відзначено, що попри низку проблем у взаєминах з ЄС, держави Балтії демонструють виваженість і не схильні агресивно акцентувати на національних пріоритетах, як це характерно для окремих держав Центральної та Східної Європи. Щодо кожної з держав Балтії авторки вказали на причини, які посилюють ризики погіршення якості демократії та сповільнюють проєвропейську постінтеграційну демократизацію. Спільними характеристиками Естонії, Латвії та Литви виділено: зростання підтримки популістських, консервативних, націоналістичних політичних áкторів; посилення різноманітних етнічних стереотипів і соціальних фобій (гомофобії, мігрантофобії, ромофобії та ін.); збереження рудиментів попередньої недемократичної політичної культури, що суперечить ціннісній парадигмі ЄС. Відзначено відмінності між державами Балтії, які впливають на рівень ефективності постінтеграційної демократизації. Наголошено, що в усіх державах Балтії проблеми якості демократії напряму пов’язані з особливостями політичної культури населення (превалювання цінностей виживання над цінностями самовираження). Зроблено висновок: держави Балтії ще не відповідають повною мірою стандартам ЄС як інституційному, так і (особливо) на ціннісному рівні.

У статті вивчено внутрішньопартійну демократію як явище перетворення суспільного середовища трансформаційної політичної системи та чинник. Надано увагу статусу політичних партій, у процесах залучення громадян до політичної участі на основі самоорганізації. Розглянуто консолідацію громадянського суспільства на основі зростання впливу процедур внутрішньопартійної демократії. Визначено значення соціального запиту для розбудови практик внутрішньопартійної демократії. Метою статті є встановлення значення внутрішньопартійної демократії як чинника консолідації суспільства у перехідних країнах. З’ясовано специфіку розподілу членів партії на найвище керівництво, середню функціональну ланку та рядових членів. Встановлено організаційні засади внутрішньопартійної демократії як розгалуженої і системної організації. Охарактеризовано закономірності зацікавленості партій у широкій співпраці з організаціями, близькими за світоглядними уявленнями та ідейними переконаннями. Виявлено особливості взаємовпливу громадських інституцій та процесів партійної структуризації у перехідних країнах. Оцінено значення процесу прозорого прийняття внутрішньопартійних рішень. Приділено увагу просуванню внутрішньопартійних лідерів. Проаналізовано причини збільшення довіри політичним силам на основі розширення практик внутрішньопартійної демократії.

У статті досліджується диференціація публічної сфери, яка розглядається на основі еволюції інституту монарха в процесі буржуазно-демократичних трансформацій в Європі і США, переходу від концепції феодально-станової репрезентації влади до буржуазно-демократичної концепції. Методологія дослідження включає в себе використання історичного і логічного методів, які дозволяють на основі вивчення теорії та практики державного управління простежити становлення публічного простору, а також визначити його основні елементи та взаємозв’язки між ними. Основними висновками проведеного дослідження є наступні положення: публічний простір багато в чому залежить від репрезентації влади в умовах інформатизації державного управління, а також розвитку засобів масової інформації в умовах масової демократії; державна влада бере на себе функції координації публічного простору та публічної політики; відбувається консолідація суспільної влади в мережевому публічному просторі; подолання «рефеодалізації» публічної сфери можливо на основі досягнення державою і суспільством нових політичних компромісів; публічні актори потребують постійної підтримки з боку суспільства в умовах кризи публічності.

Світова спільнота, як і суспільства кожної з світових країн, потребують консолідації в протистоянні тим загрозам, які безпосередньо посягають на основу буття – життя, здоров’я, продовження роду, безпеку, власність, добробут. До таких загроз відносимо не лише COVID-19, протистояння в боротьбі за світове лідерство, а й ту кількість локальних війн, масштабність яких зросла на межі тисячоліть та має тенденцію до збільшення. Шість років військових дій, анексований Крим, мільйони мігруючого населення, тотальне збідніння населення – це далеко не повний перелік загроз, що характерними є для України. Протистояти загрозам можливо лише консолідуючи суспільство для досягнення всіма підтриманої мети – суверенна, незалежна, демократична, правова та соціальна держава; працюючий, у достатку проживаючий народ; всенародно підтримувана влада; переважаюча народжуваність над смертністю. Консолідація стала тою необхідністю, над забезпеченням якої повинні працювати всі – і влада, і суспільство. Тому обрана нами тема для дослідження є одним із елементів пошуку шляху консолідації суспільства в Україні, а отже – актуальною. Метою статті, відповідно, постає: дослідити громадянський чинник як один із елементів консолідації українського суспільства. У статті проаналізовано фактор релігії, як потужний важіль впливу на гуманітарну сферу життя з можливістю коригувати менталітет, сприяти усвідомленню ідеалів та згуртувати навколо найістотніших із них. Але переважно акцентовано увагу на тому, що більш потужним фактором консолідації нинішнього суспільства постає громадянська ідентифікація та вибудуване на її основі громадянське суспільство. Проаналізовано також фактор свободи як цінності, без якої всі інші цінності втрачають сенс, а за її наявності – розширюється простір можливостей людини щодо себе як активного учасника суспільних процесів, як панування над собою. Свобода самостійного вибору стає основою громадянської ідентифікації особи та забезпечує формування нової якості – громадянськості. Все це є можливим в демократичній державі, де громадянину відводиться роль тої вісі, навколо якої повинне обертатися все життя і все це повинно бути для України своєрідною національною ідеєю на перспективу. У статті велику увагу приділено фактору громадянської ідентифікації як специфічному механізму соціалізації особистості, сутністю якого є усвідомлене ототожнення своєї долі з долею країни. Особливу увагу звернуто на «громадянськість» як якісну ознаку громадянина, готового й здатного на постійну й ефективну участь у вирішенні загальносуспільних проблем – тобто активного учасника громадянського суспільства. Громадянська ідентифікація здатна і зможе віднайти нову колективну й персональну ідентичність за рахунок культури громадянськості, що будучи пов’язаною з підтримкою ідеї демократії та демократичних цінностей, як от свобода, політична рівність, соціальна справедливість, толерантність, спрямує громадян до консолідації, визначеності щодо національної ідеї.