Journal articles on the topic 'Козацтво історія'

У статті висвітлено особливості використання діалогічних методів під час викладання навчальних дисциплін «Історія України та української культури» й «Українська мова за професійним спрямуванням». Визначено значення зазначених навчальних дисциплін для формування особистісного потенціалу майбутніх захисників кордону, патріотизму та відданості Батьківщині. Детально розкрито необхідність опанування майбутніми офіцерами-прикордонниками комунікативними уміннями і навичками, формування у них відповідного типу мовної та комунікативної поведінки. З’ясовано, що під час вивчення навчальних дисциплін «Історія України та української культури» й «Українська мова за професійним спрямуванням» важливе значення має використання діалогових методів навчання, зокрема евристичних бесід, презентацій, «мозкового штурму», «круглих столів», «ділових ігор», практичних групових й індивідуальних вправ, обговорень відеозаписів тощо. Запропоновано під час вивчення «Історії України та української культури» методом «мозкового штурму» та під час «круглих столів» обговорювати низку проблем щодо походження української держави, творення русько-української нації, ґенези українського козацтва, особливостей формування масової свідомості сучасної України, різних моделей української ідентичності. Це дозволить розширити розуміння курсантами актуальних проблем української історії, удосконалити їхні вміння аргументувати свою думку та слухати інших. Щодо навчальної дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» авторки вважають, що використання діалогічних методів дозволяє підготувати майбутніх офіцерів-прикордонників до професійної комунікації з громадянами у пунктах пропуску через державний кордон. Запропоновано для розвитку навичок професійної взаємодії та комунікації майбутніх офіцерів-прикордонників навчати їх вести діалог, узгоджувати зусилля, підтримувати зворотній зв’язок, досягати взаєморозуміння. Детально розкрито значення «ділових ігор», які є важливим елементом спільної діяльності щодо вирішення професійно важливих завдань. Загалом доведено, що використання діалогічних методів дозволяє розширити простір співробітництва на рівнях «викладач – курсант», «курсант – курсант», вчити курсантів комунікативно виправдано користуватися мовними засобами у різних сферах і жанрах мовлення, спільно вирішувати проблеми.

Розглянуто проблему становлення та розвитку бунчуків, як складової частини клейнодів кошових отаманів та гетьманів українського козацтва. Тюркомовна за походженням лексема «бунчук» з плином часу трансформувалася у сучасне значення, що є загальноприйнятим в українській культурі. Традиційно вважається, що перший зафіксований випадок використання військовими бунчуків пов’язаний із ім’ям арабського халіфа Абу-Бакра та його військовими баталіями на території сучасної Сирії в 7 ст. В ході активних міжкультурних контактів, на початку 13 ст. бунчуки стали відомими спочатку у монголів, а пізніше і у турків. Ранні Османи використовували їх не лише як військовий знак, але й як маркер рангу придворного чиновника, статусний подарунок, що підвищував соціальне положення певної людини. Від турків бунчуки перейняли представники Речі Посполитої та надали їм значення спочатку сим- волу військової влади гетьманів кварцяного війська, а пізніше, з середини XVII ст. і польського короля. Історична традиція пов’язала використання бунчуків українським козацтвом з військовими реформами польського монарха Стефана Баторія. Але сучасні вчені, вивчаючи військову історію козацтва першої чверті XVII ст. й користуючись матеріалами польських архівів заперечили цю тезу, та акцентували увагу на турецького-татарському векторі. Для запорожців бунчуки були одними з атрибутів легітимності влади або законності певного дійства. В зовнішньому оформленні переважали червоно-чорні кольорові гами. Державна символіка ранньомодерної Української держави середини 17 – 18 ст., в основу якої лягли атрибути влади запорожців, зафіксувала бунчуки особистими штандартами гетьманів. Для розрізнення із запорожцями, гетьмани почали використовувати білі бунчуки. Історичні джерела зберегли відомості саме про такі знаки в арсеналі гетьмана Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Кирила Розумовського. До бунчуків наказних гетьманів додавалися дві срібні китиці. Саме під цим знаком керівники козацької держави приймали військові паради, зустрічали іноземних послів, вели зовнішньо-політичні переговори. Під час виборів нового гетьмана, бунчуки на рівні з булавою виступали атрибутом правомірності обрання тієї чи іншої особи на роль голови Української держави. В разі смерті гетьмана, згідно з Московськими статтями 1665 р., бунчуки, запаковані у спеціальні ящики, відправлялися російському воєводі у Київ, який передавав їх до Збройної Палати Московського Кремля.

У статті йдеться про мотив історичної слави в поезіях Т. Шевченка, один із домінантних для раннього періоду творчості митця. Згідно з Т. Шевченком, українська слава виявляється в козацький період історії України, а її творцем є козацтво. Тоді як історики найбільш славним своїми здобутками звично визнають період Хмельниччини, поет уникає згадування імені Б. Хмельницького у цьому контексті, асоціюючи особу гетьмана із сумно- звісною Переяславською угодою 1654 р. Натомість, розвиваючи мотив козаць- кої слави, поет виводить постаті Тараса Трясила («Тарасова ніч», 1838), Івана Підкови («Іван Підкова», 1839) – козацьких ватажків періоду до Хмель- ниччини, витворює образ Гамалії («Гамалія», 1842). Періодом козацької слави Т. Шевченко називає Коліївщину («Гайдамаки», 1839–1841). Отже, досліджу- ємо критерії, які дали змогу Т. Шевченкові звеличити гайдамаччину до періоду козацької слави. На матеріалі поезій з’ясовуємо підстави козацької слави. Козацтво зображується як рятівна для України та її народу воїнська сила, здатна чинити відсіч ворогам, як сила, спрямована на захист рідної православної віри, а також як сила, що становить моральну опору нації. Спорідненим козацькій славі постає поняття козацької волі. Зауважуємо зв’язок між поняттями «козацька слава», «Гетьманщина» і «панування». Звертаємо увагу на відмінності дискурсу могили як символу козацької слави в різні періоди творчості митця. У наступні періоди творчості Т. Шевченка тема козаччини, як правило, не пов’язується автором із мотивом слави, а розкривається в інших ракур- сах. Якщо в ранній період ідеться про відсіч ворогові в минулому, то в період «трьох літ» козацьке минуле Т. Шевченко осмислює у зв’язку з різними виявами загальноукраїнської розрухи свого часу, породженої поневоленням України Російською імперією. Найяскравіше мотив історичної слави в період «трьох літ» реалізується в посланні «І мертвим, і живим…» (1845) через заклик поета осмислити події минулого і позбутися луди. Поет говорить про спадкоємність минулої слави – від дідів, славних лицарів, до онуків, їхніх нащадків. І наголошує на тому, що стати спадкоємцем дідівської слави можна лише через знання минулого.

The purpose of the article is to analyze the influence of the «female factor» in the family of General Judge Vasyl Kochubey (about 1640–1708), to trace the role of women in supporting the socio-political activity of this family in the elite environment of the Hetmanate. Based on historical sources, contemporary reports and historical intelligence, the author paints a portrait of his wife Lyubov Kochubey and daughters. The methodology of the research his based on a combination of general scientific (analysis, synthesis, generalization) and special-historical methods (historical-structural, historical-anthropological, historical-comparative, prosopographic) with the principles of historicism and objectivity. The application of these methods made it possible to conduct a systematic analysis of the sources, which in their interconnection helped to characterize the activities of the "female" component of the Kochubey family, to analyze the relationships between family members and their environment. Scientific novelty of the work is that for the first time a comprehensive analysis of the situation of women from the family of V. Kochubey has been made, their role in the socio-political and economic sphere was determined. The history of the acquisition and return of Kochubei land holdings during the second half of the 17th–18th centuries is traced from new positions. Conclusions. Research and reproduction of the biography of the Cossack-officer family Kochubey, showed that its representatives were part of the elite stratum of society of the Hetmanate. Successful marital contacts led to the enrichment of the family, the formation of its property potential, provided political and economic support. The members of the family became related to Zhuchenko, Skoropadsky, Obidovsky, Mazepa, Chuykevych, Apostol, Sulima, Zabila, through whose ties vital issues were resolved. During the investigation initiated after V. Kochubey’s denunciation of Hetman I. Mazepa, his wife L. Kochubey supported the family, defending her rights and interests using family ties. It is observed that the «female factor» played a major role in the return of land holdings, which were selected by order of Russian Tsar Peter I.

У статті розглянуто питання процесу міфологізації історичного минулого шляхом використання народної пам’яті. Одним із об’єктів міфологізації стали некрополі. На сьогодні некрополів старої Черкащини майже не залишилося. Про деякі з них серед населення і науковців склалися стійкі уявлення як про реальні. Насамперед їх пов’язують із історією українського козацтва. Але найвідоміші «козацькі некрополі» насправді не існували. Це стосується поховань у Трахтемирові та Каневі. У першому розташовані переважно поховання ХІХ століття, які не є козацькими. «Козацького некрополя» у Каневі також ніколи не було. Традиційно вважають, що тут були поховані Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка та інші козаки. Однак це міф, створений істориками і народними уявленнями. Своєрідним прикладом некрополю старої Черкащини можна вважати поховання святого Макарія Токаревського, убитого у 1678 р. під час захоплення Канева турецькими військами. Також особливим є поховання Богдана Хмельницького у Суботові, адже до сьогодні відоме лише його місце знаходження, а от самої могили наразі не знайдено. Потрібно зауважити, що народні уявлення є достатньо приблизними і не дають історичній науці точної і достовірної інформації.

Одним із етапів розвитку української державності була доба козацтва, ознаменована утворенням і діяльністю Української козацької держави – Гетьманщини в період 1649–1764 рр. Метою статті є спроба підійти до питання аналізу формування національної правової системи в один із важливих періодів її еволюції, а саме в Українській козацькій державі – Гетьманщині не лише з позицій позитивізму, а й “jus naturalе”, тобто права природного. Становлення і розвиток національної правової системи Гетьманщини відбувалися на засадах характерних для національних правових систем тогочасних європейських держав, основоположними серед яких є передусім історичність і наступність (спадковість) права. Значний вплив на характер і розвиток національної правової системи Гетьманщини справила європейська правова традиція, зокре ма обумовивши відповідний рівень правової культури Гетьманщини з притаманним їй правовим менталітетом. Її головні елементи, відтворюючи своєрідність і самобутність успадкованої правової культури, були стримуючим чинником на шляху поширення ментально чужої та відсталої за своєю сутністю і змістом російської правової системи. Система домінуючих правових цінностей Української козацької держави формувалася у доволі складних умовах становлення і розвитку української державності. З середини XVII ст. у національній свідомості українців особливої ваги набувають такі політико-правові цінності-категорії, як свобода особистості, демократія, рівноправність, національна самоідентифікація тощо. Впродовж першої половини 1649 р. українському керівництву вперше в історії української суспільно-політичної думки вдалося сформувати національну державну ідею створення незалежної держави в етнічних межах України як провідну у визвольних змаганнях народу всіх наступних століть. На початку XVIII ст. вперше в історії українського права було створено правові основи представницького правління та парламентаризму передусім завдяки появі Конституції П. Орлика 1710 р. Позитивно вплинула на розвиток національної правової системи Гетьманщини і досить активна її міжнародно-правова діяльність. Українська козацька держава – Гетьманщина стала однією із важливих віх розвитку української державності, а її національно-правова система відобразила сутність і зміст намагань та прагнень українського народу до незалежності й самостійності.

Актуальність проблеми. “Праболгарська проблема” є традиційною темою болгарської медієвістики, як і пов’язані з нею питання щодо етнічного походження болгар, місцезнаходження їхньої прабатьківщини, їх ранньої історії та ролі у становленні болгарської державності. Ці теми були і залишаються найбільш важливими у розвитку історичної свідомості болгарського народу, однак і донині залишається багато нерозв’язаних питань. Мета дослідження – висвітлити ті проблемні точки, які є в літературі з теми походження болгар, і аргументувати нашу точку зору, ким насправді могли бути давні булгари. Методологія дослідження. Нами використовувались як загальнонаукові методи (аналітичний, логічний), історичні (хронологічний, історико-порівняльний), так і джерелознавчі – евристичний, критичний. Наукова новизна визначається тим, що у статті обґрунтовується точка зору, що термін “булгар” не був у часи перебування давніх булгар на терені Східноєвропейських степів етнонімом, а позначав приналежність до певного соціального стану, а саме – військової еліти. Його визрівання в етнонім відбулося пізніше – коли булгари переселились на Балкани і започаткували процес власного державотворення. Подібні до середньовічного булгарського військово-станові формування існували також в інших народів і до часів Середньовіччя, і пізніше. Висновок. Результати нашого дослідження дали підстави для таких висновків. Давні булгари були не етнічним, а соціально-становим об’єднанням, військовим співтовариством; можна вжити термін “військовий орден”. Традиції створення таких військових орденських об’єднань були характерні для індоарійських племен та їхніх нащадків з давніх-давен і простежуються аж до кінця Середньовіччя у співтоваристві українського козацтва. Знищення Запорозької Січі російською владою у ХVІІІ ст. перервало цю стародавню традицію назавжди.

У статті висвітлено періодизацію та історичні засади підготовки фахівців морського профілю в Україні від ХV до початку ХХ століття. З урахуванням результатів аналізу науково-педагогічної та історико-педагогічної літератури автор виокремлює п’ять періодів розвитку морехідної освіти і навчальних закладів морського профілю в Україні: перший період – козацький (кінець ХV – остання четверті ХVІІІ ст.); другий період – епоха вітрильного флоту (остання чверть ХVІІІ – початку ХІХ ст.); третій період – дореволюційний (початок ХІХ ст. – 1917 р.); четвертий період – радянський (1917–1991 роки); п’ятий – сучасний (1991 рік – наші дні).Перший період в історії морської освіти України, починається після офіційного розриву Кримського ханства з Великим князівством Литовським і спустошливих нападів Кримської орди на Україну впродовж 1480–1482 рр., і пов’язаний з українським козацтвом. Загалом у Запоріжжі напередодні зруйнування Січі на землях Війська Запорозького існувало близько 44 початкових шкіл. У січових школах Війська Запорозького вчили також плавати, веслувати, переховуватись від ворога під водою та добре маскуватися. Другий період характеризується: інтенсивною колонізацією південноукраїнських земель Російською імперією; знищенням Запорізької Січі разом з її флотилією, що були на той час серйозною військовою силою в південноукраїнському регіоні; початком побудови Чорноморського флоту; освоєнням нових морських шляхів до ринків Азії та Європи. Від першої половини до кінця ХІХ століття на південноукраїнських землях діяло понад двадцять закладів освіти, що готували фахівців для морської галузі. Для початку ХХ ст. характерним став бурхливий розвиток судноплавства та річкового флоту, особливо на Дніпрі і Десні. Це спонукало до вирішення проблеми кадрового забезпечення цієї галузі транспорту.

Зародження і становлення педагогічної біографістики як окремого, складного феномену детермінувалося комплексом взаємопов’язаних суспільних, соціокультурних, освітньо-наукових факторів. Існують передумови та чинники формування педагогічної біографістики. До передумов належать європейські традиції історико-біографічного жанру (доба Античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Новітнього часу); українська біографічна традиція («літописна житійна» кінця Х-ХVI ст., козацько-літописна кінця ХVI- ХVIІІ ст., «емпірично-наукова» ХІХ с.; імперська (російська і австро-угорська) та західноукраїнська та радянська 20-30 рр. ХХ ст. та саме біографічний підхід в історії філософії та психології, літературознавства. Чинники виокремлено на суспільно-політичні та державно-політичні, що визначило ідеологічні доктрини розвитку освіти і науки; науково-методологічні напрями; моделі; рефлексії пізнання і дослідження суспільного розвитку (персоналізм, фрейдизм); тенденції розвитку та інституційна структура історико-педагогічної науки та етапи розвитку педагогічної думки. Концентровано-ретроспективний погляд на розвиток європейської біографічної традиції дозволяє зробити низку проміжних висновків. Розвиток біографії завжди обумовлювався існуючими суспільно-політичними і соціокультурними умовами і відразу реагував на чергові зміни у суспільних настроях, ідейних парадигмах, світоглядних очікуваннях. Ця обставина та загальний поступ гуманітарних наук стимулювали й узалежнювали модифікацію типів, видів, родів біографічних творів і їхніх методологічних засад, які в загальному вимірі еволюціонували між художнім і науковим жанрами. Традиція українського біографічного жанру, її розвиток та історико-педагогічні умови, опираючись на тісний взаємозв’язок, заклали основу для виникнення, розвитку та становленню педагогічної біографістики в останній третині ХХ – на початку ХХІ століття. Ключові слова: феномен, біографістика, науково-методичний підхід, розвиток біографії.

Ключові слова: система укріплень, фортеця Тягин, археологічні дослідження, фортифікаційна лінія, Північне Причорномор’я. Анотація Історико-археологічне вивчення маловідомого періоду перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського і Руського : розбудови фортець, організації транснаціональної торгівлі, матеріальної культури є актуальним завданням сучасного етапу наукових досліджень. Завдяки археологічним розкопкам останніх 2016-2021рр. зроблені видатні відкриття у галузі вивчення комплексу пам’яток Південної фортифікаційної лінії, які засвідчують наявність спільної історичної спадщини Литви і України у Північному Причорномор’ї. У статті показано, що дослідження 2016-2021 рр. довели надзвичайну важливість вивчення археологічних пам’яток українських земель доби середньовіччя у Північному Причорномор’ї. Знаковим відкриттям, визнаним українською та світовою спільнотою, постало створення доказової бази існування будівельних залишків фортеці Тягинь, архітектурно-археологічних об’єктів та ознак литовської присутності. Її розташування на крайньому Півдні території Великого князівства Литовського та Руського уособлювало важливий форпост захисту українських земель, важливого чинника створення передумов становлення нового суспільного стану козацтва та його використання у захисті батьківщини. Посилання Аrhiv, 1854 – Аrhiv sctoriko-yuridichnyh svedeniy, otnosyaschihsya do Rossii, izd.Nikolaem Kalachovym. M., 1854. kn. 2., 544 s [in Russian] Biliaieva, Fialko, Hulenko, 2017 – Biliaieva S.O., Fialko O.Ye. Hulenko K.S. Arkheolohichni doslidzhennia poselennia bilia s. Tiahynka u 2016 r. [Archaeological investigationsof the settlement andfortress tiagin: some resultsand problems] // Novi doslidzhennia pam’iatok kozatskoi doby v Ukraini. Vyp. 26. 2017. S. 495-502. [in Ukrainian] Vytkunas, Zabyla, 2017 – Vytkunas M., Zabyla H. Horodyshcha baltov: neyzvestnoe nasledye [Fortified settlements of the Balts: unknown heritage]. Vylnius: Lietuvos archeologijos draugija, 2017. 88 s. [in Russian] Hoshkevych, 1916 – Hoshkevych V.Y. Raskopky na ostrove protyv m. Tiahynky [Excavation on the island against Tyaginki] // Letopys muzeia za 1914 hod. Kherson, 1916. Vyp. 6. 48 s. [in Russian] Hutsul, 2011 – Hutsul V.M. Knightly military technology in the Kyiv-Russian and Polish-Lithuanian states in the XIII-XVI centuries: tools, concepts and practices of armed struggle [Knightly military technology in the Kyiv-Russian and Polish-Lithuanian states in the XIII-XVI centuries: tools, concepts and practices of armed struggle]: dis. cand. ist. science: 07.00.02; Nat. Kyiv-Mohyla University acad. Kyiv, 2011. 306 p. [in Ukrainian] Diachenko, 2004 – Diachenko S.A. Levoberezhe Nyzhneho Dnepra na karte Rychchy Zanony 1767 hoda [The left bank of the Lower Dnieper on the Ricci Zanoni map of 1767] // Naukovi Zapysky. Problemy arkheolohii, etnohrafii, literaturoznavstva, mystetstvoznavstva, muzeieznavstva, onomastyky, sotsiolohii. Kherson., Ailant. 2004. S. 54-71. [in Russian] Ehorov, 1985 – Ehorov V.L. Ystorycheskaia heohrafyia Zolotoi Ordу [Historical geography of the Golden Horde]. M., 1985. 246 s. [in Russian] Enhel, 2014 – Enhel Y.Kh. Istoriia Ukrainy ta ukrainskykh kozakiv [History of Ukraine and Ukrainian Cossacks]. Kharkov 2014. 640 s. [in Ukrainian] Yelnykov, 2006 – Yelnykov M. Do pytannia pro kilkist zolotoordynskykh horodyshch na Nyzhnomu Dnipri [On the question of the number of Golden Horde settlements on the Lower Dnieper] // Pivnichne Prychornomor’ia i Krym u dobu serednovichchia (XIV-XVI st.). Kirovohrad. 2006. S. 45-51. [in Ukrainian] Zharkykh, 2017 – Zharkykh . Natysk na pivden: Try roky polityky Vitovta (1397 – 1399 rr.) [The pressure on the south: Three years of Vytautas' policy (1397 - 1399)], 2017. URL: https://www.m-zharkikh.name/en/History/Monographs/Essays/SourceValueGenealogies/Structure.html [in Ukrainian] Ylynskyi, 2010 – Ylynskyi V.E. Horod Tiahyn-Semymaiak na Tavanskoi pereprave.(Ystorycheskaia spravka) [The city of Tyagin-Semimayak on the Tavan ferry. (Historical information)] // Zapovidna Khortytsia. Materialy IV mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii «Istoriia zaporozkoho kozatstva: v pam’iatkakh ta muzeinoi praktytsi. Spetsialnyi vypusk. Zbirka naukovykh prats. Zaporizhzhia. 2010. S. 308-313. [in Russian] Ivakin, 1996 – Ivakin H.Yu. Istorychnyi rozvytok Kyieva KhIII-KhV st.: istoryko-topohrafichni narysy [Historical development of Kyiv in the XIII-middle of the XVI century]. K. 1996. 271 s. [in Ukrainian] Kobaliia, 2018. – Kobaliia D. Krepost Tiahyn y ee sovremennoe sostoianye [Tyagin fortress and its current state] // Scriptorium nostrum. 2018. № 2 (11). s. 172-196. [in Russian] Krasnozhon, 2018 – Krasnozhon A.V. Fortetsi ta mista Pivnichno-Zakhidnoho Prychornomor’ia [Fortress and cities of the North-Western Black Sea coast]. Odesa: Vydavnytstvo Chornomor’ia. 2018. 311 s. [in Ukrainian] Na rozi, 2018 – Na rozi dvokh svitiv. Istorychna spadshchyna Ukrainy ta Lytvy na terytorii Khersonskoi oblasti [At the corner of two worlds. Historical heritage of Ukraine and Lithuania in the Kherson region] / Avt. kol.: S.O. Biliaieva, K.S. Hulenko, O.Ye. Fialko, M.M. Iievlev, O.V. Hrabovska, O.V. Manihda, O.V. Chubenko, O.V. Symonenko, O.S. Dzneladze, D.M. Sikoza. NAN Ukrainy. Instytut arkheolohii; KhMHO «Kulturnyi tsentr Ukraina-Lytva». Kyiv; Kherson: Hileia, 2018. 72 s. [in Ukrainian] Olenkovskaia, Olenkovskyi, 1978 – Olenkovskaia M.Y., Olenkovskyi N.P. Razvedky na terrytoryy Khersonskoi oblasty [Exploration in the territory of the Kherson region] // Arkheolohycheskye otkrыtyia 1977 hoda. M., 1978. S. 364. [in Russian] Petrashyna, 2011 – Petrashyna V. Arkheolohichni doslidzhennia Natsionalnoho zapovidnyka «Khortytsia» na o. Tiahyn 2010 r. (za materialamy rozkopu № 3) [Archaeological excavations of the Khortytsia National Reserve on Fr. Tyahyn 2010 (according to excavation materials № 3)] // Novi doslidzhennia pam’iatok kozatskoi doby v Ukraini. 2011. Vyp. 20. S. 71-79. [in Ukrainian] Teslenko, 2014 – Teslenko Y.B. Odna yz honcharnykh tradytsyi Tavryky XIV–XV vv. (keramyka hruppy Yuho-Zapadnoho Kryma) [One of the pottery traditions of Taurica XIV-XV centuries. (ceramics of the South-West Crimea group)] // Ystoryia y arkheolohyia Kryma. Vyp. 1. Symferopol. 2014. S. 495-512, 541-560. [in Russian] Tykhomyrov, 1979 – Tykhomyrov M.N. «Spysok russkykh horodov dalnykh y blyzhnykh» [«List of Russian cities far and near»] // Russkoe letopysanye. M.,1979. S. 83-137. [in Russian] Toichkin, 2014 – Toichkin D.V. Bulavy y pernachi na terenakh Ukrainy: zbroia ta symvol vlady [Maces and feathers on the territory of Ukraine: weapons and symbols of power] // Istoriia davnoi zbroi. Doslidzhennia 2014: zb. nauk. pr. Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy; Natsionalnyi viiskovo-istorychnyi muzei Ukrainy. Kyiv: In-t istorii Ukrainy NANU. 2014. S. 227-241. [in Ukrainian] Chernaia, 1998 – Chernaia E.D. Kollektsyia polyvnoi keramyky Khersonskoho kraevedcheskoho muzeia [Collection of glazed ceramics of the Kherson Museum of Local Lore] // Ystoryko-kulturnыe sviazy Prychernomoria y Sredyzemnomoria X-XVIII vv. Po materialam polyvnoi keramyky. Tezysы dokladov nauchnoi konferentsyy. Symferopol, 1998. S. 186-189. [in Russian] Shlapak, 2004 – Shlapak M. Belhorod-Dnestrovskaia krepost. Yssledovanye srednevekovoho oboronnoho zodchestva [Belgorod-Dnestrovskaya fortress. Study of medieval defense architecture]. Kyshynev, 2004. 237 s. [in Russian] Evarnickij, 1898 – Evarnickij D.I. Vol'nosti zaporozhskih kozakov [Liberties of the Zaporozhye Cossacks]. SPb., 1898. 427 s. [in Russian] Yavornytskyi, 1990 – Yavornytskyi D.I. Istoriia zaporozkykh kozakiv. U 3-kh t [History of the Zaporozhian Cossacks. In 3 volumes]. T. 1 / Peredmova V.A. Smoliia; Red. kol.: P.S. Sokhan (holova), V.A. Smolii (zast. holovy), V.H. Sarbei, H.Ya. Serhiienko, M.M. Shubravska (vidp. sekr.). AN Ukrainskoi RSR. Arkheohrafichna komisiia, Instytut istorii. K.: Naukova dumka, 1990. 596 s. [in Ukrainian] Urbanavićiene, 1995 – Urbanaviċiene S. Dictarų kapininas // Lietuvos archeologija. 1995. T. 11. S. 169-206. [In Lithuanian]