Academic literature on the topic 'Ключовий концепт'

У статті досліджено індивідуально-авторську картину світу сучасного франкомовного пісенного дискурсу, здійснено його концептуальний аналіз крізь призму текстових концептів, які кодують художньо-авторську ідею твору. Використано методику концептуального аналізу художнього твору та методику дослідження текстових концептів, їх ієрархічної структури, а також методи словникових дефініцій, стилістичного, лексико-граматичного, контекстуально-ситуативного та інтерпретаційного аналізу. Визначено ключовий текстовий концепт художнього простору композиції «Respire»; простежено його розгортання у трьох темпоральних вимірах, представлених у концептуальному просторі франкомовного пісенного дискурсу, проаналізовано лексико-семантичні та стилістичні засоби вербалізації текстових концептів твору, установлено метафоричні й прагматичні властивості текстових концептів обраної композиції. Семантико-когнітивний аналіз ілюстративного матеріалу надав можливість виокремити ключовий текстовий концепт художнього простору ВТРАЧЕНИЙ РАЙ, який у концептуальній ієрархії текстових концептів визначено як мегаконцепт і який розгортається в тексті пісенного твору в трьох темпоральних вимірах: МИНУЛЕ, ТЕПЕРІШНЄ, МАЙБУТНЄ, – які виступають мезоконцептами твору. Часові простори МИНУЛЕ та МАЙБУТНЄ представлені експліцитно, вимір ТЕПЕРІШНЄ виражено імпліцитно за принципом дзеркального відображення минулого. У структурі мезоконцепту МИНУЛЕ виокремлено мегаконцепти ЖИТТЯ та РАЙ із такими відповідними ката концептами, як: ГАРМОНІЯ й ПРИРОДА. Концепт ТЕПЕРІШНЄ представлено в мегаконцепті ЗНИЩЕННЯ та катаконцептами НАСИЛЛЯ й ПОНЕВОЛЕННЯ. Концептуальними складниками мезоконецпту ТЕПЕРІШНЄ виступають емотивні концепти ПЕСИМІЗМ і НЕВПЕВНЕНІСТЬ, а мезоконцепт МАЙБУТНЄ реалізується в художньому просторі твору в мегаконцепті СМЕРТЬ та відповідних катаконцептах ФІЗИЧНІ ВАДИ й ГОЛОД. Семантико-когнітивний аспект дослідження також дав змогу простежити лінгвальне вираження ключових концептів авторської картини світу, установити концептуальні рівності début = paradis та rien = bien, а також виокремити ключову метафору твору ЖИТТЯ ЯК ГНІЙНА ЯМА.

У статті розглядаються засоби вербалізації концепту «запах» на лексичному, синтаксичному і фразеологічному рівнях на матеріалі роману Патріка Зюскінда «Парфуми. Історія одного вбивці». Зазначається, що саме ці чинники формують мовну і концептуальну картини світу. Методологічною основою дослідження є вивчення проблематики з позиції сучасної когнітивної парадигми. Аналізуються різні підходи щодо тлумачення понять «концепт» і «художній концепт», які є основними одиницями мовної картини світу письменника. Від мовних концептів і концептів культури текстові (художні) концепти відрізняються змістом і способом презентації на вербальному рівні, а також обсягом об’єктивації, який є здебільшого фіксованим Мова роману тісно пов’язана з мисленням і мовленнєвою діяльністю індивіда (у нашому випадку головного героя роману), його чуттєво-нюховим ставленням до навколишнього середовища у процесі його пізнання. Ольфакторний концепт «запах» є основним ідейнотворчим елементом індивідуально-авторської концептуальної картини Патріка Зюскінда, вважається безпрецедентним прикладом художнього тексту, у якому значне місце відводиться ольфакторним образам, що презентуються найрізноманітнішими вербальними засобами на різних рівнях мови. У романі відбивається специфіка авторського світобачення, актуалізуються ті рівні значень і смислів, які є аксіологічно вагомими та цікавими для адресата. Концепт «запах» є ключовим серед перцептивних концептів, оскільки він пов’язаний із нюховим сприйняттям дійсності, що певною мірою ускладнює його відтворення і потребує детального аналізу на вербальному рівні. У науковій розвідці здійснюється комплексний аналіз лексичної, синтаксичної та фразеологічної об’єктивації концепту «запах» у зазначеному художньому тексті, зокрема його номінативні та денотативні репрезентанти, зосереджується увага на дослідженні синтаксичної стилістики концепту «запах». Визначається статус концепту «запах» в індивідуально-авторській концептосфері Патріка Зюскінда, аналізуються найуживаніші види метафор, які виступають репрезентантами зазначеного концепту, зосереджується увага на його репрезентації на фразеологічному рівні.

Стаття присвячена дослідженню мовних засобів об’єктивації концепту FRIEDEN та встановленню його основних концептуальних ознак. У роботі систематизовано дані лексикографічних джерел – тлумачних, синонімічних і етимологічних словників та встановлено сукупність мовних засобів, що передають зміст концепту і утворюють його номінативне поле: ключове слово-репрезентант концепту, похідні номінації концепту, спільнокореневі слова, синоніми, словникові дефініції, сталі словосполучення, до складу яких входить ім’я концепту. Концепт FRIEDEN належить до універсальних концептів, у якому можна виокремити три виміри: він може стосуватися мирного співіснування різних держав, народів (глобальний, міждержавний вимір), гармонійного співіснування з оточенням (соціальний вимір) та внутрішнього спокою і гармонії людини (індивідуальний вимір). На основі етимологічного аналізу визначено етимологічну ознаку концепту FRIEDEN, яка лежить в основі його формування: «стан бережного, доброзичливого ставлення до інших», що трансформувався в сучасних дефініціях у стан гармонії та злагоди із самим собою та оточенням. На основі аналізу словникових дефініцій імені концепту та дистрибутивного аналізу встановлено основні ознаки концепту FRIEDEN, які відносимо до його понятійного компонента: життя / стан внутрішнього та міждержавного співіснування без насилля та війни; стан гармонії, згоди; стан незворушного, безтурботного спокою; мирний договір, домовленість між сторонами; стан, що характеризується певною тривалістю, територією поширення. Досліджуваний концепт FRIEDEN виявив тісний зв'язок із бінарно протиставленим концептом KRIEG. Встановлено важливе значення концепту FRIEDEN як для суспільства, так і для окремих особистостей. Мир є великою цінністю, яка, однак, може мати відносний характер, про що свідчать окремі лексичні одиниці, що слугують об’єктивації концепту та мають негативну конотацію, що може бути пов’язаним із місцем цього концепту в ціннісній картині світу та його взаємодією з іншими морально-етичними цінностями народу.

Мета роботи. У статті зроблений компаративний аналіз виконавських інтерпретацій Другого фортепіанного концерту С. Прокоф'єва китайської піаністки Ю. Ванг (на прізвисько «літаючі пальці», що можна порівняти з «чарівними літаючими пальцями» самого Прокоф'єва) і деяких вітчизняних піаністів вищого ешелону. Виявляються стильові параметри і стилістичні прийоми, характерні для даного Концерту, які створюють психологічно складну систему взаємоперетворюваних образів, що індивідуально розуміються різними інтерпретаторами. Методологія дослідження полягає в застосуванні історичного, естетичного, жанрово-стильового, музикознавчого аналітичного і виконавського підходів. Важливим видався компаративний метод, використаний для виявлення подібності й відмінностей виконавських інтерпретацій. Наукова новизна визначається висуненням принципово оновленого аналітичного підходу до фортепіанних концертів С. Прокоф'єва, у тому числі з боку їх виконавської тембрально-звукової властивості. Уточнюється специфіка створення семантичної моделі фортепіанних концертів Прокоф'єва китайськими піаністами, з урахуванням естетичного та інтонаційно-мовного підходів. Висновки. Виявлені характеристики виконавських інтерпретацій Другого фортепіанного концерту Прокоф'єва дозволяють визначити семантичні властивості фортепіанної концертності як стильової парадигми не лише композиторської, а й виконавської творчості, яка спроможна отримувати відчутний резонанс при взаємодії з установками національних піаністичних шкіл, віртуозно-актуалізованих специфічних темброво-артикуляційних властивостей фортепіанного звучання та естетичного концепту Радості. Ключові слова: жанр інструментального концерту, фортепіанний концерт, семантичні властивості фортепіанної концертності, фортепіанне звучання, концепт Радості, виконавська інтерпретація.

У статті досліджено американську лінгвокультурну систему цінностей через концепт ЦІННОСТІ / VALUES. Ключові цінності поділяємо на такі основні групи: вітальні цінності, соціальні, політичні, моральні, релігійні й ідеологічні, художньо-естетичні, родинні, трудові. Створено номінативне поле концепту VALUES на основі мовних засобів, які його репрезентують. Структура номінативного поля концепту представлена у вигляді ядра та периферії, до яких входить значення певної лексеми, представлене гіперсемою/гіперсемами – семантичним компонентом вищого порядку, що організовує навколо себе розгортання семантичного поля. Для встановлення ядра номінативного поля концепту VALUES в американському масмедійному дискурсі були опрацьовані дефініції ключової лексеми, а також пов’язаних із нею лексем у словниках та тезаурусах. Шляхом аналізу лексикографічних джерел установлено синонімічне розширення ключової лексеми та одиниць, пов’язаних з нею. Виокремлено низку соціокультурних цінностей американського суспільства, зокрема personal control over the environment; change; time and its control; equality / egalitarianism;individualism; privacy; individual achievement (status, success); self-reliance / independence; competition; future orientation; action / work orientation; informality; directness / openness / honesty; patriotism тощо. Здійснено аналіз частотності вживання ключових лексем та їх синонімічних розширень. Установлено, що до ядра концепту VALUES належить складник Action / Work orientation. До навколоядерної зони входять: Equality / Egalitarianism, Time and its control, Change, Individual achievement (status, success), Materialism / Acquisitiveness (possess(iveness), consume(rs), customer(s), goods, services), Privacy, Value(s) тощо. Складовими периферії концепту VALUES є: Practicality, Individualism, Competition, Personal control over the environment, Future orientation, Directness / openness / honesty (sincerity, sobriety, straightforward, frankness, earnest, etc.), American liberalism and capitalism, Informality тощо.

У статі розглянуто ключові поняття когнітивної лінгвістики («концепт» та «концептосфера») й основні методи їх дослідження, зокрема процедуру проведення вільного асоціативного експерименту. Асоціативні експерименти дають можливість отримати спонтанні та неупереджені реакції, що відображають спосіб мислення респондентів, їх сприйняття навколишньої дійсності, і виокремити концепти, котрі утворюють концептосферу окремого індивіда, певної групи людей чи народу. Для опису концептосфер української та американської молоді проведено вільний асоціативний експеримент за участю 60 респондентів (30 українців та 30 американців) віком 18–25 років. Експеримент був анонімним, тому гендерні відмінності / подібності не розглядалися. У результаті проведеного експерименту отримано 591 асоціацію (респонденти-українці надали 291 реакцію, американці – 300). Слова-реакції є вербалізаторами концептів, актуальних для української та американської молоді. Найчастотніші концепти утворюють ядро концептосфер, вербалізаторами цих концептів є слова-реакції з частотністю 6 та вище. Приядерну зону концептосфер утворюють концепти, вербалізовані реакціями з частотністю 5–2. Одиничні реакції репрезентують концепти, які формують периферію концептосфер. Ядро концептосфери україномовної молоді утворюють 10 концептів (СІМ’Я, КОХАННЯ, ЩАСТЯ, ДРУЗІ, ЗДОРОВ’Я, РОЗВИТОК, ДРУЖБА, ПОДОРОЖ, ДІТИ, УСПІХ), ядро концептосфери американської молоді – 12 концептів (LOVE, FAMILY, FREEDOM, FRIENDS, TRUST, HEALTH, LIFE, MONEY, HAPPINESS, FAITH, PEACE, LOYALTY). Експеримент засвідчив, що ключові концепти двох концептосфер не є унікальними, тобто вони практично не відрізняються в українців й американців. Проте спостерігаємо певні відмінності щодо важливості концептів. Аналіз приядерної зони та периферії концептосфер української й американської молоді підтвердив, що набір концептів, які є актуальними для двох лінгвокультур, є дуже схожим, проте низка концептів, які утворюють приядерну зону концептосфери українців, потрапляє на периферію концептосфери американців, і навпаки: концепти, що належать до приядерної зони концептосфери американської молоді, за даними експерименту, утворюють периферію концептосфери українців. Таким чином, не зважаючи на одиничні, унікальні асоціації, отримані від представників двох лінгвокультур, експеримент показав, що складовими частинами концептосфер української та американської молоді є переважно концепти, які мають відповідники в обох лінгвокультурах.

Статтю присвячено висвітленню асоціативних значень у структурі змістового наповнення кон- цепту МОЛОДІСТЬ на підставі текстової інтерпретації фрагментів сучасного англомовного прозо- вого дискурсу, в яких устами героїв відтворені асоціації, оцінки, емоції та переживання, ситуативно пов’язані із молодістю як віковою категорією. Асоціативний діапазон представлений аксіологічно маркованими асоціативними кореляціями досліджуваного концепту з базовими (СТАРІСТЬ, УСПІХ), емотивними (КОХАННЯ, ЩАСТЯ, СМУТОК), соціокультурними (КУЛЬТ, СВОБОДА, ПРОТЕСТ, КРИЗА) й естетичним (КРАСА) концептами. Засобами вербалізації є субстантивна лексема youth (молодість) та атрибутивна лексема young (молодий). Текстовий аналіз дав можливість виокремити низку інваріантних компонентів асоціативного діапазону концепту МОЛОДІСТЬ, сформованих на тлі тісної кореляції з концептом СТАРІСТЬ. Серед них: бажання утримати/повернути молодість, різке неприйняття усіх виявів старості, неспроможність зберегти молодість, трагедія і біль її утрати, криза особистості, конфлікт поколінь. Ключові слова: асоціативні кореляції, концепт, художній дискурс, імпліковане / експліковане значення, аксіологічне маркування.

У статті проаналізовано концепт професійного світорозуміння майбутнього вчителя музичного мистецтва у контексті постнекласики. Виявлено, що цілісність даного концепту зумовлюється глибинним зв’язком з універсаліями педагогічної культури: педагогічною картиною світу, художнім світоглядом та Я-концепцією вчителя музичного мистецтва й детермінується діалектичною єдністю його структурних компонентів: когнітивно-пізнавального (Я-розуміння), емоційно-ціннісного (Я-ставлення), діяльнісно-практичного (Я-поведінка) та професійно-рефлексивного (Я-рефлексія). Визначено, що розгортання змісту концепту у системі теоретичних суджень утворює цілісну динамічну педагогічну концепцію, ключовими блоками якої є: ціннісно-цільовий, теоретико-методологічний та конструктивно-технологічний. Доведено, що у контексті постнекласичної методології розроблення педагогічної концепції має здійснюватися на основі підходів, принципів та методів постнекласичної дидактики. Обґрунтовано, що концепт професійного світорозуміння, маючи дуальну природу (світорозуміння як стан і світорозуміння як процес), з одного боку, пов’язаний із реалізацією базових принципів класичної (універсальної) освіти, а з іншого, – виступає своєрідним «конструктором» у процесі побудови нової постнекласичної освітньої моделі. З’ясовано, що професійне світорозуміння як сутнісна характеристика особистості, що формується у результаті освітнього впливу, має забезпечити здатність та готовність майбутніх фахівців виявляти унікальні смисли професії, проектувати отримані знання через їх ціннісне розуміння у площину майбутньої професії й в подальшому конструювати музично-педагогічний простір відповідно до вироблених світоглядних переконань та ідеалів у контексті парадигми постнекласичної мистецької освіти. Ключові слова: концепт, професійне світорозуміння, майбутній вчитель музичного мистецтва, постнекласика, вища мистецька освіта, педагогічна концепція, постнекласична освітня модель.

В роботі розглянуто ключові концепти англомовного світу – «поведінка людини», «сім'я», «дім» і «час», які є одними з найважливіших концептів мовної свідомості і займають значне місце в англійській мовній картині світу.

Запропоновано модель номінативного поля ‘любов’ в українській мовній картині світу, визначено способи його лексичної репрезентації в індивідуально-авторській картині світу Ірен Роздобудько.
The nominative field ‘love’ in Ukrainian national-cultural mindset described in the article, it is determined means of individual linguistic representation in the novellas of Iren Rozdobudko.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.04 «Германські мови». – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна МОН України, Харків, 2017. У дисертації розкрито лінгвокогнітивні характеристики і типи взаємозв’язку ключових концептів англомовного детективного дискурсу. Об’єктом дослідження, виконаного у межах когнітивно-дискурсивної парадигми, стали ключові концепти англомовного детективного дискурсу ТАЄМНИЦЯ, ЗЛОЧИН, СИЩИК, ЗЛОЧИНЕЦЬ, реалізовані лексичними засобами мови в детективному дискурсі, репрезентованому текстами творів представників британського напрямку класичного детективу А. Конан Дойла й А. Крісті. У роботі уперше концепти ТАЄМНИЦЯ, ЗЛОЧИН, СИЩИК, ЗЛОЧИНЕЦЬ розглянуті як ключові в силу їх значущості та «маркованості» в детективному дискурсі, представленому сукупністю тематично співвіднесених текстів, які будуються за певним шаблоном, тема яких визначається з опорою на тематичні слова та логічні предикати, відбір яких зумовлено ситуативними умовами й стосунками комунікантів. Новим також є опис лексичних засобів, що вербалізують ключові концепти детективного дискурсу, та визначення семантичних взаємозв’язків лексем на основі валентнісних відношень. Детективний дискурс демонструє такі конститутивні ознаки інституційного дискурсу як хронотоп, цілі, цінності, типові учасники тощо. Взаємодія стандартизованих персонажів, контекст і зміст комунікації відбивають статусно-рольове спілкування, обумовлене соціальними інститутами і соціальними відношеннями та відбувається у межах відносин «агент інституту – клієнт інституту», що є характерним для інституційного дискурсу. Детективний дискурс визначено як «м’яку» форму інституційного дискурсу оскільки при незмінних визначальних компонентах структури (таємниця / злочин – розслідування – розкриття таємниці / злочину) і стандартизованому наборі персонажів («агенти» і «клієнти» інституту), його структура досить варіативна. Лінгвокогнітивні характеристики та взаємозв’язок ключових концептів в межах детективного дискурсу виявлено на основі комплексного вивчення когнітивного змісту й дискурсивної реалізації вербалізованих ключових концептів. Аналіз проведено згідно запропонованому у роботі алгоритму, який включає етапи : (1) визначення концептів ТАЄМНИЦЯ, ЗЛОЧИН, СИЩИК, ЗЛОЧИНЕЦЬ як ключових концептів детективного дискурсу; (2) виявлення онтологічних характеристик, змісту понять таємниця, злочин, сищик і злочинець, як передконцептуальних підстав виникнення ключових концептів детективного дискурсу; (3) виявлення засобів вербалізації ключових концептів детективного дискурсу, визначення лексем, що є іменами концептів і вивчення їх етимології; (4) визначення лексико-семантичних варіантів значень імен ключових концептів за допомогою застосування семного аналізу і виявлення доменів профілізації значень, актуалізованих в детективному дискурсі; (5) моделювання семантичного простору ключових концептів, утвореного лексемами – репрезентантами ключових концептів детективного дискурсу, на основі виявлення інтегральної і диференційних сем в значеннях імен ключових концептів і їх синонімів і побудова лексико-семантичних полів, мікрополів (і їх розширень) номінацій концептів; (6) аналіз валентних зв’язків лексем, що вербалізують ключові концепти детективного дискурсу; (7) встановлення підстав взаємодії ключових концептів в дискурсі з застосуванням положень теорії валентності та на основі взаємодоповнюючих підходів: імплікаційних і конвенціональних зв’язків концептів і взаємодії ключових концептів на підставі взаємовідношення їх поняттєвих компонентів. В результаті дослідження встановлено, що концепти ТАЄМНИЦЯ, ЗЛОЧИН, СИЩИК, ЗЛОЧИНЕЦЬ, є ментальними утвореннями, які мають особливу значущість в детективному дискурсі, формують змістовно-тематичне ядро, об’єктивують обов’язкові елементи сюжету і «носіїв» сюжету, їх наявність в тексті є обов’язковою умовою віднесення тексту до детективного дискурсу, взаємозв’язок цих концептів формує цілісність детективного дискурсу. В свою чергу, детективний дискурс, в якому ключові концепти актуалізовані для передачі певних смислів, обумовлює особливості використання лексичних засобів вербалізації концептів, семантичного простору ключових концептів. Твори класичного детективу, якими представлений досліджуваний дискурс, відображають певний етап розвитку британського суспільства, соціальних інститутів і громадських норм відповідної епохи, які, в свою чергу, визначають онтологічні характеристики понять таємниця, злочин, сищик і злочинець, та обумовлюють поняттєвий зміст ключових концептів детективного дискурсу. Опис семантичного простору ключових концептів за допомогою польового структурування лексичних одиниць, які вербалізують концепти, уможливлює відтворення відповідних поняттєвих фрагментів концептуальної картини світу. Семантичний простір номінацій ключових концептів детективного дискурсу структурований як лексико-семантичне поле. Центр містить лексему mystery, crime, detective або criminal – ім’я відповідного ключового концепту, та синоніми, об’єднані з іменем концепту відповідними інтегральними семами, виділеними у лексико-семантичних варіантах значень синонімів. На основі диференційних сем, виділених в значеннях засобів вербалізації ключових концептів, формуються мікрополя і розширення, які включають лексичні засоби, що належать до периферії лексико-семантичних полів. З опорою на компонентну модель значення лексичних одиниць, що вербалізують ключові концепти та з застосуванням положень теорії валентності, в детективному дискурсі виявлені зв’язки лексем-репрезентантів ключових концептів з іншими лексичними одиницями, як реалізація семантичної валентності. У детективному дискурсі лексеми-репрезентанти ключових концептів демонструють реалізацію як обов’язкового, так і факультативного типів валентності. За наявності спільності семантичних ознак, що виділяються в значеннях лексем-репрезентантів концептів, і відсутності несумісних ознак, між ними встановлюється зв’язок, відображений свідомістю. Дискурсивна реалізація таких зв’язків відбувається за допомогою предикатів, лексичне значення яких не суперечить лексичному значенню засобів, що вербалізують концепти. Виявлені валентні зв’язки лексем-репрезентантів ключових концептів підтверджують взаємозв’язок між валентністю, в основі якої лежить лексичне значення слова, тобто семантичною валентністю, та концептуальною валентністю – здатністю концептів вступати у відносини з іншими концептами подібно до лексичних одиниць. Валентність ключових концептів детективного дискурсу виявляється у вибірковому відношенні концепту до інших концептів та реалізується шляхом поєднання і перетину концептів трьома типами зв’язку – конвенціональними, імплікаційними і поняттєвими. Вказані типи зв’язку відбивають причинно-наслідкові зв’язки, оскільки один концепт може імплікувати інший, передбачають актуалізацію концептів у свідомості згідно з визначеною стандартом послідовністю елементів композиції детективного дискурсу та ґрунтуються на наявності спільних компонентів в поняттєвому змісті концептів, що пояснює можливість сполучуваності ключових концептів у межах дискурсу. Взаємозв’язки ключових концептів в межах детективного дискурсу є імовірними та прогнозованими, оскільки передають логіко-смислову основу цього дискурсу. Практична значущість дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані під час викладання лекційних курсів із загального мовознавства (розділ «Семантика»), лексикології англійської мови (розділи «Лексична семантика», «Синонімія»), у спецкурсах із когнітивної лінгвістики, при написанні курсових і дипломних робіт, у подальших наукових дослідженнях аспірантів і студентів.

В дисертації здійснено аналіз існуючих традицій філософського осмислення концепту влади, в ході якого було виявлено дві стійкі тенденції, умовно названі «загально-понятійна» та «конкретно-видова». На підставі їх всебічного аналізу, було зроблено висновок, що вони не можуть бути використані у якості методологічної основи для здійснення дослідження деструктивності влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах загально-понятійної традиції, через абстрагування від усього несуттєвого та різноманітного, виявлявся або занадто широким, або занадто вузьким, що відповідно вело до звуження або розширення обсягу такого поняття влади. Однак при звуженні обсягу, поняття влади втрачало статус загального поняття. При розширенні, навпаки, ставало настільки загальним, що під нього формально підпадали й інші соціальні явища, що спричиняло якісну невизначеність та необхідність уточнення змістів понять цих явищ і влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах конкретно-видової традиції через описування різноманіття змістів конкретних владних проявів виявлявся придатним для визначення конкретних владних відносин певного виду чи підвиду, але не придатним як для розуміння влади взагалі, так і для виявлення її деструктивності як філософської проблеми. Дослідження деструктивності влади як філософської проблеми потребувало переходу від аналізу влади як явища та його концептів до конструкту влади, до проблем створення моделі влади на підставі ідеї влади через розгортання її в складне архітектонічне владне утворення. Разом із тим було обґрунтовано, що необхідність творчого формування конструкту влади на основі певної ідеї влади, існує не завжди, а лише тоді, коли виникає потреба у створенні і забезпеченні функціонування певної соціальної цілісності, тобто на рівні суспільних зв’язків. В ході дослідження було розкрито механізм формування владної складової, як на рівні суспільних відносин, так і на рівні суспільних зв’язків. Зафіксована стійка послідовність етапів її проявлення, характерна для обох рівнів: поява переваги в чомусь у однієї сторони (володіння чимось, що може викликати потребу у інших) і потреби у предметі володіння у іншої сторони, що породжує стан свободи у власника переваги та стан залежності у того, хто має потребу, але не має власних можливостей для її задоволення. Так виникає, а згодом і закріплюється нерівність суб’єктів взаємодії. Однак, якщо на рівні суспільних відносин стан свободи і залежності взаємодіючих суб’єктів, їх об’єктивна нерівність, може породити, а може і не породити владну складову – відношення владарювання та підвладності, то на рівні суспільних зв’язків владна складова в них з’являється з необхідністю, обумовлюючи потребу в утворенні загальної влади з чітким розмежуванням владних статусів для її елементів: статус владарюючих(чого) та статус підвладних. Зазначивши що влада, як невід’ємна властивість суспільного цілого, має переважно штучне джерело – штучно сформовану могутність, яка існує у вигляді, встановлених у певний спосіб владних повноважень, було відзначено той факт, що здобуття владних повноважень конкретними суб’єктами, членами цілого, надає їх носіям силу переваги, верховенства. Саме ця сила підносить їх над усіма іншими членами цього цілого, внаслідок чого виникає об’єктивна нерівність між ними, яка на відміну від нерівності в індивідуальних відношеннях, є не передумовою, а причиною появи та існування владно-підвладних зв’язків в межах суспільного цілого. Емпіричний досвід свідчить про наявність достатньої кількості фактів деструктивності влади у будь-якому суспільному цілому, від сім’ї до суспільства та держави. Однак, було зроблено припущення, що будь-яка влада суспільного цілого, створювана людьми з метою його побудови та утримання суспільних зв’язків, як конструктивно-інтегративна сила, не може бути деструктивною за своєю природою. Осмислення факту деструктивності влади і узгодження його з висловленим припущенням щодо конструктивної природи влади, було здійснено на шляху встановлення причин існування руйнівних дій влади. Однією з них може бути дискреційність влади, владарювання на розсуд владарюючого, який нічим і ніким не обмежений. Підвладним такого володаря залишається сподіватися на його здоровий глузд і добру волю. Іншою, досить розповсюдженою в сучасних умовах причиною, є виявлене протиріччя між встановленим теоретичним конструктом загальної влади, як системою збалансованих владних повноважень та суб’єктами загальної влади, що періодично обираються на посади, визначені у владній конструкції. Було доведено, що загальна владна сила в межах суспільного цілого діє в ньому як начало. Суб’єкти загальної влади, які не є її власниками, а є лише тимчасовими користувачами, мають діяти як провідники цього загального владного начала в життя суспільного цілого, без права внесення змін до нього під час свого владарювання. Внесення одиничних змін суб’єктами влади у загальне владне начало – теоретичну модель влади, буде мати своїми наслідками, по-перше, зміну природи і характеру соціального цілого, що будуватиметься всіма елементами цілого, але на користь і благо суб’єктів владарювання, по-друге, зміну встановленого теоретичною моделлю балансу самої загальної влади. А розбалансована загальна влада як і змінена під інтерес владарюючої сторони є деструктивною владою, але не через таку її сутність, а через підміну її сутності діючими суб’єктами влади. Було наголошено, що розгорнута в теоретичний конструкт ідея влади має потрійну цінність: як теоретичний проект певного владного утворення, як метод розгортання теорії в практику життя цілого і як критерій, встановлення міри відповідності загальної діючої влади своєму поняттю, тобто загальному теоретичному конструкту влади, та міри невідповідності, яка і стає джерелом появи різних форм деструктивності діючої влади. В дисертаційній роботі в абстрактній формі висвітлено зв'язок залежності між характером і мірою відхилень суб’єктів діючої загальної влади від свого теоретичного конструкту, та змістом і формами прояву деструктивності в їх діяльності. Так підміна мети загального владного начала індивідуальними цілями, обраних до владних органів суб’єктів, привносить у загальну владу індивідуальні владні інтереси, що породжує відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності. Його наслідком стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт владарювання, в силу чого індивідуальні цілі підвладних стають для владарюючої сторони не суттєвими, а тому і не обов’язковими. Подальше поглиблення відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності, веде до зміни справедливої конструктивної форми владарювання у вигляді служіння на несправедливу деструктивну форму владарювання – панування. Як наслідок з’являються інші супутні форми деструктивності влади, такі як дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля, як крайня форма дискреції, бездіяльність суб’єктів влади, щодо організації та розвитку соціального цілого, а також безвідповідальність і безкарність. Обтяжена такими деструктивними змінами, діюча загальна влада стає нездатною реалізовувати досягнення мети свого загального призначення – організації суспільного цілого як основи благого співіснування всіх його членів. Відокремлена від суб’єктів підвладності, вона здатна працювати лише на саму себе і невеликий багатий прошарок суспільного цілого, здатний купляти у суб’єктів влади необхідні для них суспільні зв’язки, втілені ними в законах, правилах, привілеях тощо. Так виникає деструктивність влади у формі корупції (підкуп, продажність суб’єктів влади). Було висвітлено причини і таких форм деструкції влади як тоталітаризм та узурпація, що спричиняють руйнацію суспільного цілого як простору свобідної самореалізації всіх його членів. Наявність двох рівнів влади: конструйованої людьми теоретичної моделі влади соціального цілого та мінливої за складом, діючої на практиці влади, вимагає здійснення регулярної філософської рефлексії на предмет появи в них деструктивних аспектів. В силу того, що практично діюча влада, як наслідок, має відповідати теоретичному конструкту влади, як своїй причині, а не навпаки, філософське дослідження деструктивності влади слід починати з теоретичного конструкту влади на предмет його внутрішньої несуперечливості, а також збалансованості його елементів (мети, принципів та конкретного змісту). Практично діюча влада в ході філософської рефлексії також має бути досліджена, але на предмет її відповідності збалансованому і несуперечливому теоретичному конструкту влади. Виявлені суперечності і відхилення, що складають зміст деструктивності влади в її теоретико-практичному бутті, мають бути усунені, що дозволить поновити, зіпсовану суперечностями та відхиленнями, конструктивну природу влади. Нехтування зазначеними проблемами та наростання розбалансованості у владній структурі, призводить до появи в суспільстві такого явища, як симуляція (підробка, удавання зовнішньої схожості при відсутності її у внутрішньому змісті). З боку суб’єктів влади вона з’являється як симуляція конструктивності владарювання у суспільному цілому, з боку суб’єктів підвладності – як симуляція покори діючій владі. Симуляція і симулякри та їх руйнівна сила стала предметом дослідження західних вчених ще в 60-70-х роках минулого століття. З метою дослідження зв'язку і впливу симуляції та симулякрів на процеси деструктивності влади, було здійснено аналіз теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза, який дозволив сформувати власне ставлення як до зазначених теорій, так і до описаного в них соціального явища симуляції. В ході аналізу теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза було встановлено, що досліджуючи одне і те ж явище, Бодрійяр і Дельоз, між тим, розвивали протилежні за своїм характером напрямки теорії симулякрів. Було виявлено, що характерними рисами теорії симулякрів Бодрійяра є застереження перед симулякрами і гіперреальністю та ностальгія за реальністю. Для теорії симулякрів Дельоза характерним є апологія і апофеоз симулякрів. Теорія ідеї влади та теорія симулякрів влади, як альтернативні теорії були застосовані в якості методологічних основ у практиці здійснення філософської рефлексії конкретного виду влади. Було здійснено рефлексію теоретичної моделі державної влади України, конструкція якої закріплена в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

Проаналізовано комплекс умов і факторів, що визначають ефективність професійної діяльності персоналу бібліотеки, особливе місце серед яких займає мотивація досягнення – самовдосконалення, інтелектуального й професійного саморозвитку, оскільки саме вона визначає найвищий рівень професійних досягнень, наближаючи бібліотечних фахівців до високих якісних показників у професійній творчості.

У статті розкривається сутнісний зміст концепту “емоційний інтелект ”, який визначений концепцією “Нова українська школа” як ключова компетентність освіти; проаналізовано сучасні наукові погляди щодо його розуміння та інтерпретації. Історичний підхід у дослідженні дозволив у хронологічній послідовності простежити та проаналізувати еволюцію поглядів видатних мислителів різних історичних епох на проблему співвідношення раціонального та чуттєвого як людських здібностей у пізнаваності світу, надання їм паритетних чи пріоритетних ознак, що визнається сьогодні як історичне коріння досліджуваного концепту.