Journal articles on the topic 'Земельні ділянки лісогосподарського призначення'

Досліджено процедуру вилучення земель лісогосподарського призначення з погляду питань, які вирішує судова експертиза. Земельна ділянка, яка перебуває у постійному користуванні державного лісогосподарського підприємства, може бути передана фізичній або юридичній особі у власність або користування тільки після її вилучення з користування такого підприємства. Часто землі лісогосподарського призначення, зокрема і землі лісового фонду, передаються у власність громадян як землі запасу, не надані у власність та користування, під сільськогосподарськими угіддями. Внаслідок таких незаконних операцій чисельна кількість земель лісового фонду просто зникає. Зроблено висновки, що під час проведення судової експертизи з питань землеустрою безпосередньо підлягають встановленню: місце розташування досліджуваної території відносно меж населених пунктів; типи угідь, розташованих у межах досліджуваної земельної ділянки; дата вилучення земель; види використання, для яких виконано вилучення земель.

Вирішення проблем сталого розвитку регіонів, екологічної безпеки довкілля, визначення правових відносин щодо землі та іншого нерухомого майна потребують всебічного кадастрового забезпечення. В Україні створюється нова земельно-кадастрова система на основі узаконених прав, яка представлятиме собою єдину державну геоінформаційну систему відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону. На цей час вона не містить повних правових, просторових, якісних характеристик про земельні ділянки, як природного ресурсу землі, що не дає змоги встановити всіх обмежень, обтяжень прав під час їх використання. Обґрунтовано потреба удосконалення методичних підходів до формування відомостей у системі Державного земельного кадастру. Через брак повної інформації про землю, відбувається накладання прав одних суб'єктів на права інших в межах однієї земельної ділянки. Перехід до світової практики в частині формування земельної ділянки дасть змогу визначити її як індивідуалізовану частину "землі" зі встановленими межами та сформованими правами щодо органічно поєднаних на ній ресурсів. З огляду на це необхідно шляхом розроблення проектів землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимотвірних об'єктів сформувати відомості інших кадастрів у системі Державного земельного кадастру. Запропонований підхід через визначення, накладання і відображення відомостей про природні ресурси у вигляді окремих шарів на Публічній кадастровій карті дасть змогу сформувати повноту відомостей щодо обмежень у використанні земельних ділянок, удосконалити правові відносин, узгодити інтереси приватних і суспільних потреб, що сприятиме створенню інформативної та багатофункціональної системи Державного земельного кадастру. Нагромадження різноманітних даних у межах однієї системи значно поліпшить адміністрування цих даних та підвищить ефективність територіального використання земельної ділянки.

Земельне право відноситься до основоположних галузей права, яке динамічно розвивається з урахуванням суспільних і правотворчих потреб Українського народу, вирішення практичних проблем щодо правового забезпечення права громадян на земельні ділянки як різновиду земельних ресурсів, територіальнопросторового елементу навколишнього природного середовища, природного ландшафту, складової територіальної основи державності, територіального устрою України, формування організаційно-регіонального управління територіальних громад, засобу сільськогосподарського, лісогосподарського, гірничовидобувного вироб ництва, форми рекреаційного, історико-культурного, лікувально-оздоровчого призначення тощо. Метою статті є висвітлення особливостей об’єктів земельних правовідносин як чинника упорядкування системи земельного законодавства та права, їх удосконалення відповідно до національних й інтеграційних вимог розвитку в сучасних умовах і на перспективу. Правове регулювання земельних правовідносин в Україні історично є динамічним процесом щодо вирішення економічних, соціальних, екологічних, державотворчих, науково-технічних проблем, гарантування земельних прав громадян на земельні ділянки для задоволення потреб життєдіяльності, поліпшення їхнього добробуту, якості та екологічної безпеки. Динаміка реформування земельних правовідносин періодично змінюється залежно від пріоритетів еволюційних чи революційних перетворень, тенденцій прогресу, його мети, забезпечення публічних і приватних інтересів суспільства, реформування основ державотворення. Проте найбільш сталою і системоутворюючою залишається система об’єктного складу земельних правовідносин, яка обумовлює формування та створення від-повідного механізму правового регулювання і забезпечення земельних правовідносин. Значний період правовою формою упорядкування земельних правовідносин залишається Земельний кодекс України (ЗК України), який із погляду юридичної техніки не “справляється” із покладеними на нього функціями і потребує удосконалення відповідно до потреб сталого розвитку адаптації земельного законодавства до законодавства Європейського Союзу, міжнародно-правових договорів, укладених Україною з іншими суб’єктами міжнародного права. З урахуванням земельно-правових досліджень у цій сфері, вважаємо перспективним напрямом удосконалення земельного законодавства за об’єктами правового регулювання земельних правовідносин як найбільш виразного і правовстановлюючого критерію формування ЗК України в сучасних умовах.

Мета. Мета статті – здійснити теоретико-методичне обґрунтування повноти, доступності й прозорості показників еколого-економічної звітності лісогосподарських підприємств як індикатора стану лісогосподарського землекористування в контексті збалансованого розвитку (на прикладі Малого Полісся України); з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки між окремими показниками, що характеризують перебіг певних процесів у лісогосподарському землекористуванні. Методологія / методика / підхід. Теоретичні та методологічні основи дослідження базуються на аналізі набору еколого-економічних показників звітності лісогосподарських підприємств як індикаторів стану використання земель лісогосподарського призначення в контексті збалансованого розвитку. Використано методи: діалектичний метод пізнання для аналізу законодавчих і нормативних актів та наукових праць учених щодо проблематики збалансованого використання земель лісогосподарського призначення; метод аналогій (перенесення впливів, що були виявлені на інших територіях з аналогічними об’єктами та властивостями, на територію, яка розглядається); аналіз найбільш актуальних проблем доступності для громадськості показників стану використання земель лісогосподарського призначення; кореляційного аналізу – при визначенні тісноти зв’язку між статистичними характеристиками показників використання земель лісогосподарського призначення; синтез і логічне узагальнення концептуальних основ необхідності й передумов удосконалення еколого-економічних показників; монографічний – для виявлення чинників удосконалення показників; абстрактно-логічний – теоретичні узагальнення та формулювання висновків. У дослідженні для оцінки доступності інформації щодо стану лісогосподарського землекористування використовувався кількісний аналіз із використанням даних із первинних та вторинних джерел. У цьому дослідженні проаналізовано не значення показників звітів, а те, як вони структуровані та яку інформацію вони містять. Результати. Досліджено повноту, доступність і прозорість системи показників еколого-економічної звітності лісогосподарських підприємств на прикладі Малого Полісся України. Робота досліджує з точки зору збалансованого землекористування практику в області звітності з використанням даних державних та комунальних лісогосподарських підприємств Малого Полісся України, онлайн-сервісу ProZvit (у вільному доступі база даних по підприємствам з 2016 р.). Досліджена величина кореляційної залежності між статистичними характеристиками окремих показників використання земель лісогосподарського призначення дає можливість на підставі об’єктивно наявного причинно-наслідкового зв’язку між явищами та показниками виявити перебіг певних позитивних чи негативних процесів у лісогосподарському землекористуванні. На основі аналізу за оприлюдненими в інтернет-джерелах даними висвітлено окремі недоліки набору доступних для громадськості показників, зокрема необхідність їх актуалізації з урахуванням законодавства Європейського Союзу. Результати цього дослідження вказують на необхідність переосмислення національної спрямованості звітності із суто економічної на еколого-економічну. Оригінальність / наукова новизна. Запропонована структурна схема інформаційного доступу громадськості до еколого-економічних показників використання земель лісогосподарського призначення, що забезпечить повноту й прозорість, відкритість і підзвітність перед суспільством інформації про екологічні наслідки використання земель лісогосподарського призначення. Запропоновано запровадити додаткові екологічні показники звітності, які в подальшому можуть бути використані в ролі індикаторів збалансованості лісогосподарського землекористування в масштабах країни, зокрема: накопичення вуглецю в лісах і зміни такого накопичення; ступінь еродованості ґрунтів; уміст гумусу; показники продуктивності (бонітету) лісових земель залежно від ґрунтових умов у різних зонах України; показники стану популяцій видів фауни й флори, що підлягають охороні та збереженню; різноманітність видів природних ресурсів, які використовуються населенням на території планованої діяльності і в зоні її впливу; різноманітність екосистемних послуг; на доповнення до абсолютних даних застосовувати відносні показники на 1 га земель лісогосподарського призначення. Зазначені показники запропоновано включати до звітності за такими блоками: вплив на земельні угіддя й ґрунти; вплив на фауну, флору, біорізноманіття; вплив на поверхневі води; вплив на ландшафти; вплив на атмосферне повітря; накопичення вуглецю; обсяги поновлення лісів, лісокультурних робіт. Практична цінність / значущість. На прикладі лісогосподарських підприємств, розташованих на території Малого Полісся України, доведено, що набір економічних та екологічних показників звітності, доступної онлайн, є індикатором стану використання земель лісогосподарського призначення. На основі проведеного дослідження підготовлено підґрунтя для удосконалення інформаційної бази звітності в масштабах як країни, так і кожного лісогосподарського підприємства, окремого регіону, оскільки регіональні галузеві поліпшення сприятимуть досягненню збалансованого землекористування на рівні країни.

Статтю присвячено характеристиці правового регулювання мораторію на відчуження земель товарного сільськогосподарського виробництва. Авторами висвітлено способи обходу мораторію, які застосовувалися протягом його існування, та положення законів, які удосконалювали заборону на відчуження. Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що питання обігу земель сільськогосподарського призначення є одним із найгостріших питань в українському суспільстві протягом останніх двох десятиліть. Прийняття Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31.03.2020 є визначальною подією в правовому та економічному житті нашої країни. Звідси особливого значення набувають питання характеристики змісту цього Закону. Метою статті є визначення основних змін у правовому регулюванні мораторію на відчуження земель товарного сільськогосподарського виробництва. Особлива увага приділяється тлумаченню основних положень прийнятого Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31.03.2020. Охарактеризовано етапи запровадження обігу земель сільськогосподарського призначення, визначено склад суб’єктів, які зможуть набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, а також перелік об’єктів, на які розповсюджується дія прийнятого Закону. Проаналізовано вимоги Закону щодо ціни земельної ділянки, переважного права орендаря на купівлю земельної ділянки. Обґрунтована точка зору щодо участі іноземних осіб у вітчизняному ринку земель сільськогосподарського призначення. Автори доходять висновку, що новоприйнятий Верховною Радою України Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» скасовує мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення приватної власності частково, а також не врегульовує питання участі в земельному ринку іноземних фізичних та юридичних осіб, характеризується встановленням низки обмежень та заборон.

У римському приватному праві, крім абсолютних (право власності) й обмежених прав (право володіння) відносно окремим вважалось і право на чужі речі. У такому випадку розу- міються речі на особливому титулі, які належали як їх власникам, так і особам, які не мали таких широких повноважень. У зв’язку із цим змістом права на чужі речі охоплювались: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, узуфрукт. У Давньому Римі поява й розвиток сервітутів була зумовлена становленням та оформлен- ням інституту приватної власності, насамперед нерухомого майна. Існували, наприклад, земельні ділянки, які не мали доступу до води для поливу сільськогосподарських культур, що набиралась із річки, колодязі загального користування. Були й земельні ділянки, що не мали виходу до пасовища на полі. Тому власник ділянки міг скористуватися водою з коло- дязя загального користування, що знаходився на ділянці сусіда; власник ділянки, який не мав виходу на річку, міг програти худобу, використовуючи дорогу, що проходила через земельну ділянку сусіда тощо. Таким чином, де-факто виникали, а потім де-юре оформлю- валися сервітути, які означали право користування чужою річчю або для створення певних вигід під час використання майна, або для забезпечення благ певних осіб. Поняття “servitus” (від лат. “servire” – служити) означало слугування об’єктів нерухомості не тільки їх власникам, а й користування такими об’єктами для господарських потреб на користь власників сусідніх об’єктів нерухомості. Узуфрукт (лат. “ususfructus”; від “usus” – використання + “fructus” – дохід) – право користування чужим майном із правом присвоєння доходів від нього, але з умовою збе- реження його цілісності, цінності й господарського призначення. Предметом узуфрукту могли бути речі, вживання яких можливо без явного зносу, наприклад, земельні ділянки, тягові тварини. Гроші не могли бути предметом узуфрукту. На початку узуфрукту узуф- руктуарій складав опис майна й завіряв поручителя в тому, що він буде користуватися майном як добросовісний хазяїн. Продаж власником речі не надавала значного впливу на права узуфруктуарія. Сервітути й узуфрукт у римському класичному праві були досить розповсюдженими, а також слугували ефективними юридичними інструментами речового права. Вони забез- печували різні господарські й особисті інтереси суб’єктів римського права.

Анотація. У статті проаналізовано таку підставу припинення права оренди землі як знищення земельної ділянки. Встановлено, що знищення об’єкта оренди землі, як підстава розірвання договору оренди землі, матиме опосередкований вплив на припинення права оренди землі. Досліджено позиції науковців щодо знищення земельної ділянки. Деякі науковці вважають, що земельна ділянка не може бути знищена, інші, що земельна ділянка може бути знищена через явища природного характеру. Проаналізовано поняття «знищення земельної ділянки» та співставлено із поняттям «пошкодження земельної ділянки». Розмежовано поняття «знищення земельної ділянки» та «пошкодження земельної ділянки» за фізичною, економічною та юридичною ознаками. Фізична ознака знищення земельної ділянки характеризується втратою можливості для її фізичного відновлення, тобто можливість використання за цільовим призначенням. Аналіз економічного критерію дозволяє встановити що земельна ділянка у результаті знищення виключається із обігу, тобто не може відчужуватися, а отже і права на неї також не можуть бути відчужені. Відповідно до юридичного критерію, внаслідок знищення земельної ділянки, особа позбавляється можливості володіти та користуватися такою ділянкою. Встановлено, що у зарубіжних країнах також використовується поняття «знищення земельної ділянки», як-от, у Турецькій Республіці. Аналіз іноземного законодавства та доктрини дозволив встановити, що в якості об’єкта знищення розглядаються тільки землі сільськогосподарського призначення, які неможливо використання за цільовим призначенням земельної ділянки. У статті розглядається як знищення земельної ділянки співвідноситься із знищенням нерухомого майна, що знаходиться на ній. З’ясовано, що у разі неможливості використовувати земельну ділянку внаслідок землетрусів, підтоплень, забруднень хімічними речовинами та іншими факторами, що негативно вливають на земельні ділянки, орендодавець чи орендар можуть звернутися до органів державної влади чи місцевого самоврядування для прийняття ними рішення про консервацію або укладення договору про консервацію земель.

Статтю присвячено дослідженню поняття «правовий режим земель історико-культурного призначення» та місця цієї правової категорії у земельному праві, запропоновано власне визначення правового режиму цієї категорії земель. Автором досліджено чинне законодавство України та наукову літературу в цій сфері. Наведено різні підходи до розуміння правового режиму як юридичної категорії. Досліджено розуміння правового режиму земель як загалом, так і земель історико-культурного призначення. Окреслено проблематику щодо відмінностей правового режиму земель історико-культурного призначення, охоронних зон, історичних ареалів міст та охоронюва-них археологічних територій. Окрім того, автор підтверджує зв'язок між правовим режимом пам'яток та земельними ділянками, на яких вони розташовуються. Саме пам'ятка культурної спадщини є тим об'єктом, що зумовлює наявність правового режиму земель історико-культур-ного призначення. Наголошується, що особливості правового режиму земель історико-культурного призначення зумовлені потребою охорони і збереження об'єктів культурної спадщини. Проаналізовано розподіл повноважень у сфері охорони культурної спадщини та її територій, що належать Кабінету Міністрів України, Міністерству культури та інформаційної політики України, а також місцевим органам охорони культурної спадщини. Проаналізовано обмеження щодо набуття об'єктів культурної спадщини, а також певних земельних ділянок істори-ко-культурного призначення у приватну власність. Автор звертає увагу на важливість укладення охоронних договорів, визначаючи у них обов'язки власників та перелік робіт, що необхідно здійснити. Досліджено питання дозволів на проведення будь-яких земляних чи будівельних робіт або іншої господарської діяльності на земельних ділянках істори-ко-культурного призначення. Проаналізовано засади припинення прав на земельні ділянки історико-культурного призначення та відповідальності за порушення у їх використанні чи інші порушення законодавства про охорону культурної спадщини.

Реформування земельного сектору є одним з пріоритетних напрямків державної політики України. Створення ефективного правового механізму реалізації громадянами свого права у сфері земельних відносин загалом, та розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення зокрема є запорукою розвитку демократичної держави. Метою статті є аналіз особливостей правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань, як-то: 1) аналіз окремих аспектів земельної реформи з початку незалежності України; 2) дослідження особливостей Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення»; 3) формулювання положень щодо удосконалення правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення в Україні. Наукова новизна. Опрацювання положень нормативно-правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення, зокрема Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» дозволило дійти висновку про необхідність розроблення спеціального нормативно-правового акту щодо охорони ґрунтів i збереження їх родючості, оскільки положень, що містить Земельний кодекс України недостатньо. В умовах реалізації громадянами свого права власності на землю є необхідність доповнення Земельного кодексу України окремим розділом, який чітко визначить права i обов’язки учасників ринку землі сільськогосподарського призначення - іноземних громадян та юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є іноземні громадяни, а також з метою запобігання надмірної долі іноземців на українському ринку землі варто законодавчо закріпити додаткові обмеження. У зв’язку з цим, слід доповнити Земельний кодекс України окремим розділом, який урегулює порядок набуття права власності іноземцями на земельні ділянки в Україні та обмежить кількість землі, яка може перебувати у власності іноземних громадян чи юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є громадяни інших держав. Потребує ґрунтовної інвентаризації усі земельні ділянки сільськогосподарського призначення України, створивши Єдиний реєстр земель України. Як висновок, у статті розглядаються етапи впровадження земельної реформи починаючи з часів незалежності України по сьогодні, вивчаються основні нормативно-правові акти, що були прийняті законодавцем задля її реалізації. Дослідження питання розвитку земельної реформи крізь призму історичної ретроспективи дало підстави стверджувати, що в Україні тривалий час існувала монополія державної власності на землю. Визначені права та гарантії громадян у сфері земельних відносин, мали загалом декларативний характер. З прийняттям Земельного кодексу України завершився довготривалий і складний законодавчий шлях від командно-радянської системи до сучасної демократичної системи земельних відносин, де забезпечення реалізації прав людини стало пріоритетним. Тобто проголошувалась рівність права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; гарантувалось невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом тощо. Обґрунтовано, що створення та впровадження ринку землі є необхідним, першочергово з огляду на те, що на сьогодні можна спостерігати велику кількість правочинів щодо купівлі-продажу в обхід передбаченого законодавством мораторію. Доведено, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» став першим нормативно-правовим актом за часів незалежної Україні, що дозволяє власникам землі вільно розпоряджатися нею, більш того він встановлює механізм ринку землі і вводить цю практику у правове поле держави. Дієвість земельної реформи має забезпечуватися комплексною взаємодією Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, Міністерства юстиції, Міністерства розвитку громад та територій, місцевих громад та груп громадянського суспільства.

Стаття присвячена питанням права власності на майно релігійних організацій. Релігійний вплив на суспільне життя стає останнім часом усе більш відчутним як у його позитивних, так і в негативних проявах. Зростає інтерес до релігії, з’являються нові парафії, громади, місії різних релігійних напрямів. Тривалий час питання права власності вирішувалося аж ніяк не на користь релігійних організацій. Натепер у власності релігійних організацій можуть бути будівлі, земельні ділянки, об’єкти виробничого, соціального, благодійного, культурно-просвітницького та іншого призначення, в тому числі, які визначенні як історично-культурна пам’ятка. Майно, яке в своїй діяльності використовують релігійні організації, залежно від того, хто є власником, можна поділити на дві частини: майно, яким володіють на праві власності релігійні організації, та майно, яке належить на праві власності державі, іншим юридичним та фізичним особам. Необхідно звернути увагу на майно релігійного призначення, яке належить релігійним організаціям. Нерухомим майном релігійного призначення є: культові будівлі із земельними ділянками, які до них належать, монастирські та інші культові комплекси, побудовані для здійснення та забезпечення богослужінь, молитовних і релігійних зібрань, інших релігійних обрядів і церемоній, а також будівлі професійної релігійної освіти. Рухомим майном релігійного призначення є предмети інтер’єру культових будівель або предмети, призначені для богослужбових та інших релігійних цілей. Майно релігійного призначення використовується у відповідності до призначення та зумовлює особливий правовий режим – на рухоме і нерухоме майно богослужбового призначення не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів. Слід зазначити, що законодавець більш детально регулює питання щодо нерухомого майна релігійного призначення, визначаючи історичну та культурну цінність, а от щодо рухомого майна релігійного призначення є низка питань, які потребують подальшого урегулювання.

У статті розглянуто нормативну грошову оцінку земель як один із механізмів стимулювання розвитку громад в умовах децентралізації, в умовах формування ринку землі. Акцентовано увагу на важливості проведення оціночних робіт з грошової оцінки земель, оскільки це є економічний механізм земельних відносин, приватизації земельних ділянок, земельно-іпотечного кредитування, оподаткування та становлення ринку землі в цілому. Зазначено, що проблемність ситуації полягає у тому, що всі суб’єкти земельних відносин погоджуються з тим, що земля має свою ціну, але існують розбіжності у методичних підходах до нормативно - грошової оцінки, а отже і у практичній реалізації. Привернуто увагу до того, що продуктивні властивості земельного простору визначаються його географічним розташуванням, а отже, вже завдяки цьому, за умов розумного використання повинні сприяти соціально-економічному розвитку громади. Проаналізовано сутність, зміст та сфери застосування нормативної грошової оцінки земельної ділянки, простежено регуляторний та стимулюючий характер нормативної грошової оцінки земель на рівні громади, наведено інформацію щодо переконливості значення нормативно - грошової оцінки для громади на прикладі селища Святомиколаївка Вітовського району Миколаївської області, узагальнено досвід роботи Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області щодо нормативно - грошової оцінки. Звертається увага на соціально-економічне значення нормативно - грошової оцінки, оскільки обґрунтованість оцінки земельних ділянок захищатиме інтереси мільйонів громадян, які набули або набувають у власність земельні ділянки. На прикладі технічної документації з нормативної грошової оцінки селища Святомиколаївка Вітовського району Миколаївської області показано переваги виконання робіт з нормативної грошової оцінки земель з різних аспектів, розширено уявлення про регуляторний та стимулюючий характер нормативно - грошової оцінки, про її практичне значення, про важливість актуалізації нормативно - грошової оцінки. Як висновок, зазначено, що з метою активізації оціночної діяльності та актуалізації нормативної грошової оцінки земель різного призначення варто: посилити роз’яснювальну роботу серед учасників земельного ринку щодо необхідності та доцільності нормативної грошової оцінки з метою прискорення реформ, у тому числі стимулювання економічного розвитку регіонів України, соціально-економічного розвитку громад; оперативно та зрозуміло висвітлювати діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо земельної політики.

Стаття присвячена удосконаленню процесів здійснення адміністративних процедур в реєстраційній сфері. Визначено систему єдиних та державних реєстрів, держателями яких є Міністерство юстиції України та пов’язані з ним державні органи. На основі аналізу європейського досвіду запропоновано створити єдину публічно-правову реєстраційну систему. Сформовано уніфіковані вимоги до реєстрів та їх адміністраторів. Запропоновано створити «реєстр реєстрів», доручити ведення реєстру виключно реєстраційним органом публічних повноважень, консолідацію та розкриття інформації, внесеної до реєстрів, здійснювати через прийняття відповідного рішення. Представлено заходи удосконалення організації адміністративних процедур в реєстраційній сфері: створення єдиної публічноправової реєстраційної системи; розробка уніфікованих вимог до реєстрів та їх адміністраторів; призначення відповідального органу державної влади за ведення реєстрів. Визначено, що до базових державних реєстрів належать державні реєстри, держателями яких є центральні органи виконавчої влади, та які містять інформацію про фізичних осіб та їх об’єднання, юридичних осіб, землі та земельні ділянки із розташованими на них об’єктами нерухомого майна. Сформовано пріоритетні напрями удосконалення управління системою забезпечення інформаційної безпеки органів влади та місцевого самоврядування, при здійсненні адміністративних процедур в реєстраційній сфері: інформаційно-аналітичне забезпечення при здійсненні адміністративних процедур в реєстраційній сфері; систематичне здійснення інформаційного контролю при здійсненні адміністративних процедур в реєстраційній сфері; забезпечення вимірювання інформаційної безпеки та організації моніторингу на основі «ризик орієнтованої системи»; забезпечення безпечного функціонування систем електронного управління; формування культури інформаційної безпеки