Journal articles: 'Здійснення і захист цивільних прав'

1

Павлюк, Н. М. "ЗАХИСНА ФУНКЦІЯ НОТАРІАТУ В ЦИВІЛЬНОМУ ОБОРОТІ." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 29–33. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.224.

Full text

Abstract:

Стаття розкриває особливе місце і роль нотаріату в системі захисту цивільних прав через призму цивілістич- них категорій і широкого кола проблем цивільного права, а також системного розгляду захисної функції нотаріату в цивільному обороті. Розкрито сутність цивільно-правового захисту суб'єктивних прав. За допомогою аналізу проблем теорії предмета цивільного права встановлено співвідношення цивільно-правового регулювання і цивільно-правового захисту. На підставі аналізу поняття суб'єктивного цивільного права і його структури визначена правова природа права на захист у цивільному праві. На основі аналізу існуючих у цивільно-правовій доктрині наукових поглядів і правозастосовчої практики виявлено сутнісні ознаки і вироблений цілісний підхід до нотаріальної охорони і захисту прав як до спеціального публічно-правового інституту, органічно вбудованого в систему цивільного права. Проаналізовано правову природу і характер захисної функції - нотаріату в цивільному обороті. Нотаріальна охорона і захист розглянуті як складова частина цивільно-правового регулювання, спрямована на безперешкодне здійснення суб'єктивних цивільних прав. Визначено призначення нотаріальної охорони і захисту цивільних прав. Виявлені проблеми нотаріального посвідчення угод як інституту щодо забезпечення та захисту майнових прав громадян і організацій. Охарактеризована правова природа виконавчого напису нотаріуса як позасудового способу захисту зобов'язальних прав. Проаналізовані перспективи нотаріального захисту корпоративних прав. Виявлені особливості та правові проблеми нотаріального захисту спадкових прав. Розкрито поняття і значення правових ризиків у цивільному праві. Розглянута система нотаріального провадження як фактора зниження цивільно-правових ризиків. Зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку цивілістики, законодавства і правозастосовчої практики назріла необхідність у визнанні самостійності нотаріального порядку цивільно-правової охорони і захисту цивільних прав.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Самілик, Людмила Олексіївна, and Софія Вікторівна Головченко. "СУДОВИЙ ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ. СУДОВА ПРАКТИКА." Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, no. 5 (February 1, 2022): 97–102. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.5.15.

Full text

Abstract:

Охарактеризовано важливість права людини на судовий захист цивільних прав у соціальній державі, якою є Україна. Опрацьовано та проаналізовано нормативно-правову базу (Конституція України, Цивільний кодекс України) та фахову літературу з даного питання. Спираючись на чинне законодавство, описано способи захисту цивільних прав та інтересів, а також умови, за яких суд може відмовити в задоволенні позову щодо захисту цивільних прав, тобто межі здійснення цивільних прав. Проаналізовано рішення судів із зазначеної проблематики. У статті як приклади наводяться рішення судів різних інстанцій (як судів першої інстанції, апеляційних, так і рішення Верховного Суду). У характеристиці способів захисту цивільних прав особи як приклад наводяться справи про компенсування моральної шкоди, завданої грубим поводженням поліції під час проведення обшуку (Дніпровський апеляційний суд, справа № 199/6247/20 від 16 червня 2021 року), про припинення дії, яка порушувала права (Васильківський районний суд Дніпропетровської області, справа № 172/798/20 від 12 січня 2021 року), про визнання недійсним договору довічного утримання (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 520/9320/17 від 18 грудня 2020 року). Що ж до меж здійснення цивільних прав, визначених у статті 13 Цивільного кодексу України, то як приклад наводяться рішення у справах про поділ майна подружжя, направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 723/826/19 від 11 серпня 2021 р.), та відчуження боржником свого будинку після пред’явлення до нього позову про стягнення боргу (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 747/306/19 від 16 червня 2021 року). Зроблено висновок про те, що судовий захист є одним із найважливіших захистів прав і свобод людини і громадянина, який гарантується Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Мартинюк, Юрій Володимирович. "ПРАВОВА ПРИРОДА ПРАВА НА ЗАХИСТ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ У ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ." New Ukrainian Law, no. 4 (October 1, 2021): 258–63. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.4.38.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена аналізу правової природи, поняття та ознак права на захист суб’єктивних цивільних прав у договірних зобов’язаннях. Висловлено авторську позицію щодо дискусії про те, чи право на захист є самостійним суб’єктивним правом, чи його скла- довим елементом. Розглянуто питання сутності права на захист як цивільно-правової кате- горії. Запропоновано при визначенні поняття захисту як цивільно-правової категорії зосе- редити увагу саме на матеріальній його складовій, оскільки, по-перше, право на захист виникає внаслідок порушення матеріального суб’єктивного права, а по-друге, зміст захисту може бути розкритий через систематизовану сукупність конкретних цілеспрямованих допус- тимих дій, прийомів, заходів правомочного суб’єкта із протидії неправомірному посяганню на суб’єктивне право з метою його відновлення та усунення негативних наслідків тако- го посягання. При цьому безпосереднє здійснення цих дій, прийомів і заходів у встанов- леному законом порядку розкривають процесуальну сторону захисту, яку слід іменувати реалізацією захисту, і саме щодо реалізації захисту найбільш доцільно застосовувати тер- мін «діяльність» як означення процесу правомірної протидії порушенню суб’єктивних прав. З метою вироблення авторського розуміння поняття захисту суб’єктивних цивільних прав у договірних зобов’язаннях, запропоновано визначення основних ознак права на захист у договірних зобов’язаннях: 1) сукупність як мінімум двох протилежних за характером від- повідності нормам закону юридичних фактів: а) правомірного – укладення цивільно-право- вого договору; б) неправомірного – посягання на суб’єктивне цивільне право; 2) суб’єктами є носії суб’єктивних прав, що випливають із зобов’язальних правовідносин, якими є не лише сторони договірного зобов’язання – боржник і кредитор, а й треті особи, на користь яких укладено договір і які за загальним правилом також можуть вимагати виконання його умов; 3) об’єктом є лише те право, сфера існування якого обмежена змістом конкретних договір- них правовідносин, яке зазнало неправомірних посягань з боку недобросовісного суб’єкта договірних правовідносин; 4) змістом є допустимі правомірні можливості носія порушеного суб’єктивного цивільного права. Запропоновано поняття права на захист цивільних прав у договірних зобов’язаннях трактувати як забезпечену законодавчо правомочність, що вхо- дить до змісту суб’єктивного цивільного права, породжуваного договірним правовідношен- ням, та передбачає можливість його носія самостійно здійснити протидію неправомірному посяганню на суб’єктивне цивільне право або звернутися до суб’єктів владних повноважень для застосування заходів державного примусу з метою припинення порушення, невизна- ння, оспорювання суб’єктивного цивільного права, його відновлення та усунення негатив- них наслідків неправомірного посягання на нього.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

КОТ, ОЛЕКСІЙ. "Розвиток доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав." Право України, no. 1/2019 (2019): 217. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-217.

Full text

Abstract:

Питання захисту суб’єктивних цивільних прав вже не перше десятиліття залишається об’єктом ретельної уваги цивілістів. При цьому акценти доктринального обґрунтування набувають неповторного вираження у зв’язку з характером приватноправової політики, що проявляється в основному акті цивільного законодавства. Прийняття Цивільного кодексу України (ЦК України) у 2003 р. як конституції приватного права для майбутнього громадянського суспільства з розвиненою ринковою економікою мало наслідком значну активізацію наукових пошуків у сфері відповідної проблематики. Положення чинного ЦК України, якими значною мірою було сформовано сучасний інститут захисту суб’єктивних цивільних прав, стали суттєвим чинником розвитку вітчизняної цивілістичної доктрини у пострадянський період. Метою статті є аналіз та визначення загального вектору розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав з урахуванням змін, які відбулися у правовому регулюванні інституту захисту суб’єктивних цивільних прав у результаті прийняття чинного ЦК України та реформування процесуального законодавства України в межах здійснення судової реформи. Акцентовано увагу на необхідності розмежування права на захист від захисту прав як реальних дій, безпосередньо спрямованих на захист порушеного права. Зроблено висновок про необхідність розгляду категорії захисту прав, передусім у системі механізму здійснення цивільних прав. При цьому стадію захисту права визнано факультативною стадією механізму здійснення суб’єктивного цивільного права та відокремлено від інших стадій, оскільки їй властиві характерні риси, що унеможливлюють її об’єднання зі стадією формування суб’єктивного права, так само як і його реалізації. Розкрито співвідношення між захистом прав та іншими цивілістичними категоріями, такими як охорона прав, охоронюваний законом інтерес і цивільно-правова відповідальність. У межах дослідження інституту захисту прав проаналізовано правовий феномен зловживання правом. Запропоновано підхід до юридичних наслідків кваліфікації способу захисту як загального чи спеціального в контексті правозастосовної практики. Загальним вектором розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав на сучасному етапі визнано забезпечення ефективного захисту суб’єктивних цивільних прав. Установлено, що відповідні зміни пронизують увесь інститут захисту прав, починаючи від його доктринального тлумачення та взаємодії з іншими суміжними інститутами і закінчуючи впливом доктрини на формування нових законодавчих підходів та актуальної судової практики, оскільки превалюючим завданням судочинства за новим процесуальним законодавством є забезпечення ефективного захисту прав особи, яка звертається до суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

КУШНІР, АЛЬБЕРТ. "Здійснення охорони й захисту прав та інтересів осіб у нотаріальному процесі." Право України, no. 2020/09 (2020): 285. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-09-285.

Full text

Abstract:

У сучасній правовій доктрині тривають дискусії стосовно охорони і захисту прав та інтересів нотаріусами. Вчені висувають різні наукові підходи до бачення цього питання. Варто зазначити, що воно залишається відкритим до обговорення у науковому колі, оскільки вимагає конкретизації та вироблення нормативної бази, яка допомогла б розв’язати законодавчі суперечності та прогалини, і цим самим сприяти виробленню більш цілісного наукового обґрунтування. У статті досліджується питання здійснення охорони та захисту прав і законних інтересів, зокрема нотаріусом. Проаналізовано теоретичні підходи до понять “захист” та “охорона” цивільних прав і законних інтересів, а також встановлено їхнє філологічне тлумачення. Висвітлено проблеми нотаріальної форми здійснення охорони і захисту цивільних прав та інтересів особи. Обґрунтовано необхідність розгляду інституту нотаріату як однієї з форм юрисдикційного захисту прав та законних інтересів осіб. Наводиться перелік способів захисту, що змінює стереотипи щодо нотаріального захисту, який випливає зі змісту ст. 18 Цивільного кодексу України, де він зводиться виключно до вчинення виконавчих написів на боргових документах. Зазначені обставини доводять наявність потреби внесення змін до законодавства. Метою статті є висвітлення проблеми здійснення нотаріальної охорони та захисту прав, обґрунтування наявності ширших можливостей у здійсненні захисту прав осіб нотаріусом і необхідності їх законодавчої регламентації. Забезпечення права на захист є важливим напрямом діяльності держави, який прямо корелює з високим ступенем довіри громадян до неї, а відповідно, з економічним зростанням, яке може відбуватися лише за наявності впевненості суспіль ства у гарантованості прав, носієм яких воно є. Нотаріат спроможний надати соціуму альтернативні способи усунення порушень прав поряд із вже існуючими. Розвиток цього інституту в перспективі створює умови для подальшої побудови правової держави з ефективним громадянським суспільством.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

Спєсівцев, Д. С. "Проблема numerus clausus способів судового захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно." Актуальні проблеми держави і права, no. 86 (September 23, 2020): 217–22. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i86.2447.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена розгляду проблеми застосування судом способів захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно в умовах спеціально-дозвільного типу правового регулювання діяльності суду зі здійснення правосуддя. Аналізуючи ст. 16 Цивільного кодексу України, автор звертається до проблеми numerus clausus (закритого списку) способів захисту суб'єктивних цивільних прав взагалі і суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно зокрема й осмислює її в контексті змін, внесених до ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 5 Господарського процесуального кодексу України. Автор зазначає, що діяльність суду зі здійснення правосуддя підпадає під спеціально-дозвільний тип правового регулювання, який дозволяє суду здійснювати лише ту юридичну поведінку, яка прямо визначена положеннями чинного цивільного законодавства України. У зв'язку з цим право суду визначати спосіб захисту цивільних прав, що не встановлений договором або законом, значно розширює межі судового розсуду. Водночас відповідний підхід виправданий в тих випадках, коли встановлені законом способи захисту не охоплюють всі можливі форми порушень суб'єктивних цивільних прав. При цьому суд відрізняється від інших суб'єктів правозастосування, зокрема, у зв'язку з тим, що має справу з випадками порушення суб'єктивних цивільних прав, що виходять за межі регулятивних моделей суспільних відносин. Порушення якраз і полягає в тому, що певною мірою воно має атиповий характер, не вкладається в запроваджену модель, є відхиленням від неї. Однак це не повинно бути перешкодою у захисті порушених прав.Висловлюється висновок, що внесення змін до абз. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України не спричинило абсолютного відходу від принципу numerus clausus способів захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно, а лише надало суду можливість застосування для захисту прав спосіб захисту, який не суперечить закону, в умовах коли закон або договір взагалі не встановлюють ефективного способу захисту відповідних цивільних прав. При цьому через спеціально-дозвільний тип правового регулювання діяльності суду малоймовірним у відповідній ситуації є визначення судом способу захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно, що взагалі не передбачений положеннями чинного цивільного законодавства України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

Баранкевич, А. В. "Особливості цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб у законодавстві України." Актуальні проблеми держави і права, no. 90 (August 9, 2021): 19–25. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3202.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «правовий статус» у теорії права, розуміння «правового статусу фізичної особи» в теорії права та цивільному праві, комплексний характер такого. Визначено зміст поняття та елементи цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб з урахуванням концептуальних підходів, розроблених як у загальній теорії права, так і безпосередньо у цивілістиці. Здійснено системний аналіз норми Цивільного кодексу України, яким визначено цивільно-правовий статус як фізичних осіб, так і неповнолітніх осіб в цивільному праві. У статті досліджено особливості складових елементів цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб як учасників цивільних правовідносин. Розглянуто зміст правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб як елементів цивільно-правового статусу неповнолітньої особи. Вказано, що визначальною характеристикою цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є те, що наявність окремих прав та межі самостійного їх здійснення залежать від досягнення певного віку. Вікові цензи встановлено для відмежування правовідносин, в яких неповнолітні особи можуть бути самостійними учасниками, від тих, де участь неповнолітніх осіб хоч і можлива, однак потребує доповнення правосуб’єктністю інших повнолітніх осіб. Зазначено, що період неповноліття встановлюється законодавцем з урахуванням фізичних і психічних можливостей особи формувати, висловлювати і здійснювати персоніфіковану волю. Потенційний обсяг цивільних прав і обов’язків неповнолітніх осіб, механізм реалізації таких залежить від теоретичного обґрунтування та юридичного закріплення правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб. До суттєвих ознак цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб віднесені динамічність, обмеженість чіткими віковими рамками, комплексність, а також особливі умови правового захисту, способи адаптації загальних норм цивільного права. Особливістю цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є відсутність абсолютної самостійності та юридичної незалежності, тобто необхідне доповнення цивільно-правового статусу неповнолітньої особи цивільною та іншою правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю повнолітніх осіб – батьків (усиновителів), опікунів або ж піклувальників.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Ювчиця, О. В. "АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРІПЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА БЕЗСТОРОННОСТІ СУДУ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ." Знання європейського права, no. 1 (September 18, 2020): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.46.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто сутність принципів незалежності та безсторонності суддів як основних засад цивільного судочинства. Динаміка реформування української судової системи в цілому, так і цивільного судочинства періодично змінюється, однак необхідно констатувати недостатнє дотримання принципів незалежності і безсторонності суду під час судового захисту прав людини і громадянина в Україні. Метою цієї статті є дослідження сутності принципів незалежності та безсторонності суддів крізь призму цивільного судочинства, а також аналіз відповідності цих засад європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини. Ставиться завдання проаналізувати практику Європейського суду з прав людини в цивільних справах, дослідити стан забезпечення незалежності суддів, з'ясувати актуальні проблеми дотримання цих принципів в цивільному судочинстві, а також визначити напрями удосконалення цих основоположних засад. Сьогодні в Україні простежується тенденція збільшення кількості фактів неправомірного втручання у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя. Ці та інші факти неправомірного втручання створюють ризики для незалежності судді під час здійснення розгляду та вирішення цивільних справ. Крім того, завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що цивільне процесуальне законодавство не містить єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст принципів незалежності та безсторонності суддів в інтерпретації ЄСПЛ, а тому законодавче врегулювання даного питання сприятиме правильному тлумаченню цих основоположних засад та їх дотриманню у цивільному судочинстві України. Зроблено висновок, що цивільне судочинство як певним чином організована сукупність цивільних процесуальних правовідносин має будуватися на засадах незалежності та безсторонності суду, оскільки ці принципи є невід'ємними атрибутами правосуддя. Здійснення правосуддя має відображати соціальне призначення судової системи, тобто забезпечувати справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та юридичних осіб, інтересів держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Константий, Олександр Володимирович. "ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ПРАВОСУДДЯ." New Ukrainian Law, no. 1 (March 30, 2022): 103–8. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.15.

Full text

Abstract:

У статті розглядаються питання сутності і завдань правосуддя. Указується, що визнання, ефективні реалізація і судовий захист прав і свобод людини є умовою існування правової держави в Україні. Зазначено, що тільки з ухваленням Декларації про державний суверенітет України вперше на нормативному рівні закріплено незалежність судів від органів законодавчої і виконавчої влади. За часів СРСР суди не були відділеними від правоохоронних органів. Указано, що завдання роботи судів у цей період – охорона соціалістичного державного устрою, державної власності, покарання порушників законності. Установлено: за положеннями Конституції України, діяльність судів передбачає здійснення правосуддя. Під правосуддям пропонується розуміти реалізацію судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції, спрямованої на захист прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, утвердження верховенства права процесуальної діяльності з вирішення юридичних спорів. Серед функцій судів виділено також вирішення питань обґрунтованості кримінального обвинувачення особи, здійснення судового контролю, забезпечення безспірних прав, підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, уніфікації судової практики. Наголошується, що здійснення правосуддя в умовах побудови в Україні правової держави вимагає, щоб суди в процесуальній діяльності керувалися потребами забезпечення дієвого захисту порушених прав і свобод людини. Правосуддям визнається гуманістичне, а не формальне застосування судами норм права. Правосуддя не є тотожним реалізації судової влади. До судової влади належать не тільки суди, а й утворені для організаційного, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та іншого забезпечення процесуальної діяльності судів державні органи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

ПРОЦЕНКО, ІРИНА. "Сучасні міжнародно-правові засоби захисту права власності цивільних осіб під час збройних конфліктів." Право України, no. 2000/11 (2020): 91. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-091.

Full text

Abstract:

Метою статті є розкриття сутності основних міжнародно-правових засо бів захисту права власності цивільних осіб, до яких можуть звернутися, і в окремих випадках вже звернулися, фізичні особи, право власності яких порушено під час воєнних дій на сході України та під час анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією. Зокрема, розкривається сутність захисту права власності цивільних осіб під час збройних конфліктів засобами міжнародного гуманітарного права. Приділення уваги цьому аспекту обумовлено тим, що зазначена галузь міжнародного права хоча й має застосовуватися під час збройних конфліктів спільно з міжнародним правом прав людини, однак володіє статусом lex specialis у випадку колізії їхніх норм. Міжнародне гуманітарне право, прагнучи забезпечити нормальну життєдіяльність цивільного населення, яке перебуває в зоні збройного конфлікту, на основі норм-заборон і норм, що передбачають обов’язки, будує систему засобів охорони цивільних об’єктів. Дотримання зазначених норм воюючими сторонами має сприяти збереженню цих об’єктів і, відповідно, права власності на них. Водночас міжнародне гуманітарне право комплексно не регулює питання відповідальності за порушення права власності під час збройних конфліктів і процедуру притягнення до неї, а здійснює це спільно з правом міжнародної відповідальності та міжнародним кримінальним правом. Перше з них визначає форми відповідальності держави за неправомірну поведінку під час збройних конфліктів, друге – форми відповідальності фізичних осіб, винних у вчиненні воєнних злочинів, що накладається, наприклад, за допомогою механізму Міжнародного кримінального суду. Поруч із цим залучення діючих у межах Організації Об’єднаних Націй (ООН) універсальних конвенційних механізмів захисту прав людини ускладнюється тим, що Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (найбільшкомплексний документ у галузі економічних, соціальних і культурних прав універсального характеру) не передбачає зобов’язань держав із гарантування і захисту права власності. Його захист на підставі цього акту може бути здійснений тільки побічно. Також це можливо здійснити на підставі інших міжнародних договорів у сфері прав людини, однак тільки у випадку, якщо порушення права власності сталонаслідком недотримання антидискримінаційних норм. Окрім цього, як відомо, цим процедурам властиві системні недоліки (тривалий характер, надмірний бюрократизм, відсутність дієвих механізмів впливу на державу, яка порушує права, а тим паче на незаконні територіальні утворення), що ставлять під сумнів їхню ефективність. Водночас у межах ООН можуть бути задіяні й інші механізми, що сприятимуть захисту прав цивільного населення під час збройних конфліктів. Так, нині в Україні діє Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, мандат якої сформований із врахуванням положень Загальної декларації прав людини 1948 р., що передбачає право кожного володіти майном. Завдяки цьому він охоплює всі права людини без винятку, що, зокрема, дозволяє Місії констатувати порушення права власності й відслідковувати прогрес, якого Україна досягає у сфері усунення таких порушень, однак вплив цієї Місії на так звані “Донецьку Народну Республіку” та “Луганську Народну Республіку”, а також Росію, яка систематично порушує права людини в Криму, є не таким очевидним і значним. Водночас найбільш ефективним міжнародно-правовим механізмом захисту права власності, на думку самого власника, є механізм вирішення спорів між фізичними особами та державою у межах Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), оскільки у випадку констатації ним порушення ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Конвенція) потерпілій стороні може бути присуджено справедливу сатисфакцію матеріальної чи моральної шкоди. Окрім цього, спираючись на принцип restitutio in integrum (повер нення, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції), ЄСПЛ може передбачити вжиття державою заходів індивідуального характеру, які спрямовуватимуться на відновлення порушених прав особи, що у питаннях захисту права власності становить особливий інтерес.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

ПРОЦЕНКО, ІРИНА. "Сучасні міжнародно-правові засоби захисту права власності цивільних осіб під час збройних конфліктів." Право України, no. 2000/11 (2020): 91. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-11-091.

Full text

Abstract:

Метою статті є розкриття сутності основних міжнародно-правових засо бів захисту права власності цивільних осіб, до яких можуть звернутися, і в окремих випадках вже звернулися, фізичні особи, право власності яких порушено під час воєнних дій на сході України та під час анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією. Зокрема, розкривається сутність захисту права власності цивільних осіб під час збройних конфліктів засобами міжнародного гуманітарного права. Приділення уваги цьому аспекту обумовлено тим, що зазначена галузь міжнародного права хоча й має застосовуватися під час збройних конфліктів спільно з міжнародним правом прав людини, однак володіє статусом lex specialis у випадку колізії їхніх норм. Міжнародне гуманітарне право, прагнучи забезпечити нормальну життєдіяльність цивільного населення, яке перебуває в зоні збройного конфлікту, на основі норм-заборон і норм, що передбачають обов’язки, будує систему засобів охорони цивільних об’єктів. Дотримання зазначених норм воюючими сторонами має сприяти збереженню цих об’єктів і, відповідно, права власності на них. Водночас міжнародне гуманітарне право комплексно не регулює питання відповідальності за порушення права власності під час збройних конфліктів і процедуру притягнення до неї, а здійснює це спільно з правом міжнародної відповідальності та міжнародним кримінальним правом. Перше з них визначає форми відповідальності держави за неправомірну поведінку під час збройних конфліктів, друге – форми відповідальності фізичних осіб, винних у вчиненні воєнних злочинів, що накладається, наприклад, за допомогою механізму Міжнародного кримінального суду. Поруч із цим залучення діючих у межах Організації Об’єднаних Націй (ООН) універсальних конвенційних механізмів захисту прав людини ускладнюється тим, що Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (найбільшкомплексний документ у галузі економічних, соціальних і культурних прав універсального характеру) не передбачає зобов’язань держав із гарантування і захисту права власності. Його захист на підставі цього акту може бути здійснений тільки побічно. Також це можливо здійснити на підставі інших міжнародних договорів у сфері прав людини, однак тільки у випадку, якщо порушення права власності сталонаслідком недотримання антидискримінаційних норм. Окрім цього, як відомо, цим процедурам властиві системні недоліки (тривалий характер, надмірний бюрократизм, відсутність дієвих механізмів впливу на державу, яка порушує права, а тим паче на незаконні територіальні утворення), що ставлять під сумнів їхню ефективність. Водночас у межах ООН можуть бути задіяні й інші механізми, що сприятимуть захисту прав цивільного населення під час збройних конфліктів. Так, нині в Україні діє Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, мандат якої сформований із врахуванням положень Загальної декларації прав людини 1948 р., що передбачає право кожного володіти майном. Завдяки цьому він охоплює всі права людини без винятку, що, зокрема, дозволяє Місії констатувати порушення права власності й відслідковувати прогрес, якого Україна досягає у сфері усунення таких порушень, однак вплив цієї Місії на так звані “Донецьку Народну Республіку” та “Луганську Народну Республіку”, а також Росію, яка систематично порушує права людини в Криму, є не таким очевидним і значним. Водночас найбільш ефективним міжнародно-правовим механізмом захисту права власності, на думку самого власника, є механізм вирішення спорів між фізичними особами та державою у межах Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), оскільки у випадку констатації ним порушення ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Конвенція) потерпілій стороні може бути присуджено справедливу сатисфакцію матеріальної чи моральної шкоди. Окрім цього, спираючись на принцип restitutio in integrum (повер нення, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції), ЄСПЛ може передбачити вжиття державою заходів індивідуального характеру, які спрямовуватимуться на відновлення порушених прав особи, що у питаннях захисту права власності становить особливий інтерес.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

БЛАЖІВСЬКА, НАТАЛІЯ. "Захист гудвілу та клієнтури відповідно до практики Європейського суду з прав людини." Право України, no. 2018/05 (2018): 224. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-05-224.

Full text

Abstract:

Доба інформаційного суспільства та сучасний рівень глобалізації надає невідомого досі значення нематеріальним активам, подекуди навіть більш вагомого, ніж значення матеріальних активів. Це зумовлює необхідність створення та вдосконалення правових конструкцій володіння і користування такими активами, а також їх захисту від протиправного втручання. Це повною мірою стосується закріплення права на гудвіл і клієнтуру, їх цивільно-правового захисту. Метою статті є дослідження поняття, підстави та умови захисту гудвілу й клієнтуру відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Встановлено, що практика ЄСПЛ щодо визнання таких нематеріальних активів, як гудвіл та клієнтура, майном у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є достатньо усталеною. З’ясовано, що практика ЄСПЛ визнає право на гудвіл (клієнтуру) незалежно від його формального закріплення на рівні національного законодавства. Суб’єктами такого права можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які здійснюють певний вид професійної та (або) підприємницької діяльності, яка приносить їм прибуток. Перелік видів такої діяльності не є вичерпним і може бути продовжений. Виникнення права на гудвіл (клієнтуру) може бути обумовлене як об’єктивними (тривале здійснення відповідної діяльності; набуття спеціального правового статусу; отримання передбачених законом ліцензій та дозволів), так і суб’єктивними (власне ділова репутація суб’єкта) факторами. Доведено, що практика ЄСПЛ виділяє такі умови захисту гудвілу: заявник повинен володіти певним рівнем гуд вілу; заявник повинен мати можливість використовувати свій гудвіл при здійс ненні конкретного виду діяльності; слід встановити факт протиправного втручання у право заявника на володіння та користування своїм гудвілом; таке втручання призвело до заподіяння заявнику майнової шкоди. Проаналізовані способи захисту “гудвілу”, якими можуть бути як відшкодування майнової шкоди, так і компенсація моральної шкоди. Оскільки практика ЄСПЛ застосовується як джерело права в Україні, то гудвіл та (або) клієнтура повинні забезпечуватись цивільно-правовим захистом. Допоки право на гудвіл та (або) клієнтуру формально незакріплено на рівні національного законодавства, можливість володіння, користування гудвілом та (або) клієнтурою, їх захист повинен визнаватись охоронюваним законом інтересом.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

ІСАЄВ, АРСЕН. "Право власності на гроші." Право України, no. 2021/05 (2021): 119. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-119.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено дослідженню окремих питань щодо права власності на гроші. Грошово-вартісний характер майнових відносин і відносин власності зокрема опосередковує актуальність питання про право власності на гроші. Проте тісний зв’язок Цих феноменів не свідчить про відсутність наукової дискусії з приводу їх співвідношення. Метою статті є з’ясування місця грошей у системі об’єктів права власності, визначення особливостей здійснення та захисту права власності на гроші. Поставлену мету може бути досягнуто за допомогою дослідження положень чинного законодавства, що визначає правовий режим грошей як об’єктів цивільних прав, а також окремих положень Цивільного кодексу України, що присвячені регулюванню відносин власності. Основні результати дослідження обумовлені розкриттям економіко-правової природи грошей, особливостями, що відображаються у специфіці набуття, припинення, здійснення та захисту права власності на гроші. Під час дослідження зроблено такі висновки. Під грошима потрібно розуміти майнове благо, яке виконує економічні функції (міри вартості; засобу обігу; засобу платежу; засобу накопичення; світових грошей) та за якими законом визнано статус законного платіжного засобу. Гроші є самостійним майновим благом у системі об’єктів цивільних прав, яке у конкретному правовідношенні об’єктивується в одній із трьох форм (готівкові гроші у формі банкнот і монет; безготівкові гроші у формі записів на рахунках у банках або інших фінансових установах; електронні гроші у формі записів на електронному пристрої). Готівкові гроші (банкноти і монети) визнаються речами, безготівкові та електронні гроші – майновими правами особливого роду, що не входять до множинності речових або зобов’язальних прав – права на платіжну силу. Зміст права на платіжну силу становлять правомочності збереження платіжної сили та користування платіжною силою. Незважаючи на те, що право власності є речовим правом, вимоги обороту та прийоми юридичної фікції дають змогу говорити про право власності на гроші незалежно від форми їхньої фіксації. Звертають на себе увагу значні обмеження, що стосуються речово-правових засобів захисту права власності на гроші.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Антонюк, О. "Юрисдикція справ про скасування наказів Міністерства юстиції України щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав." Юридичний вісник, no. 2 (August 25, 2020): 115–21. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1712.

Full text

Abstract:

У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

Марченко, Володимир. "Щодо питання здійснення нотаріусом захисту суб’єктивних цивільних прав." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 3 (2020): 31–35. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.3.06.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Тріпульський, Г. Я. "ЗВУЖЕННЯ ПІДСТАВ ДЛЯ КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У СВІТЛІ ПРАВА НА СУД." Знання європейського права, no. 2 (June 29, 2021): 53–56. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.204.

Full text

Abstract:

У статті розглянуто питання обґрунтованості обмеження права на касаційне оскарження судових рішень нижчестоячих судів як складової частини права на суд, що відбулося внаслідок уведення в дію касаційних фільтрів 15 січня 2020 р. Проаналізовано сутність і зміст внесених змін до ЦПК України, характер обмежень права на касаційне оскарження рішень судів першої інстанції та постанов суду апеляційної інстанції. Зазначено сутність і зміст відповідних касаційних фільтрів. Розкрито поняття та зміст принципу забезпечення касаційного оскарження судових рішень через призму національного законодавства. Досліджено зміст права на касаційний перегляд судових рішень у розрізі права на справедливий суд, гарантованого Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод з урахуванням практики Європейського суду з прав людини і основоположних свобод у релевантних справах. Розглянуто питання відповідності втручання у право на доступ до суду шляхом уведення касаційних фільтрів принципам, які Європейський суд з прав людини застосовує у своїй практиці під час розгляду дотримання права на касаційне оскарження, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проаналізовано законність мети введення касаційних фільтрів та прийняття відповідного законопроєкту виходячи з пояснювальних документів, які були подані автором разом із законопроєктом та які містили обґрунтування необхідності його прийняття. Розглянуто питання пропорційності втручання у право на касаційне оскарження зменшенню навантаження на Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходячи зі статистичної інформації щодо здійснення судом цивільного судочинства у 2019–2020 рр. Зроблено висновки щодо необхідності внесення змін до положень закону, якими встановлено касаційні фільтри.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

Чубоха, Н. "До питання інтересів у цивільному праві." Історико-правовий часопис 15, no. 1 (February 18, 2021): 61–67. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/12.

Full text

Abstract:

У статті досліджується поняття інтересу як цивільно-правової категорії та його співвідношення з об'єктивним правом. Обґрунтовується дефініція інтересів як усвідомлених прагнень і потреб особистості, її вольових дій, спрямованих на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення суб'єктивних цивільних прав. Обґрунтовано необхідність розмежування інтересу і об'єктивного цивільного права, визначаються механізми їх здійснення в цивільному праві. Спростовується необхідність застосування категорії законного інтересу, який слід вважати природним інтересом людини, оскільки це позаправова категорія, яка ґрунтується на соціальних і морально-етичних нормах. Автор дійшов висновку, що природний інтерес – це різновид інтересу, який не визначений об'єктивним правом і є відповідним простим фактичним рішенням особи діяти на власний розсуд для досягнення конкретних соціальних благ. Як позаправова категорія, він є передумовою суб'єктивного права особи і визначається як допустима в майбутньому соціальна поведінка особи, яка відповідає духу, сутності права або не суперечить їм, і здійснюється за принципом «дозволено те, що не заборонено законом». Зміст такого інтересу складається з двох прагнень людини: по-перше, фактичного – користуватися певним соціальним благом в рамках загальних дозволів і, по-друге, морально-етичного – звертатися в необхідних випадках за захистом від порушення (неможливості) реалізації прагнень людини.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

МІЛОВСЬКА, НАДІЯ. "Сторони договору страхування та особливості їх правосуб’єктності." Право України, no. 2021/07 (2021): 72. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-07-072.

Full text

Abstract:

Незважаючи на врегульованість страхових відносин вітчизняним законодавством, у ньому все ж існують деякі прогалини, що перешкоджають належному використанню інституту страхування для захисту майнових інтересів його учасників. У зв’язку з цим уваги з боку як науковців, так і законодавця потребують питання врегулювання правового статусу учасників страхових відносин, визначення їх місця у таких відносинах. Метою статті є дослідження правового статусу сторін договору страхування, аналіз існуючих підходів до його визначення, встановлення особливостей правосуб’єктності сторін договору страхування та надання пропозицій щодо подальшого вдосконалення законодавства у цій сфері. Характерною ознакою договору страхування як самостійного виду цивільноправових зобов’язань у межах групи договорів про надання послуг є те, що укладення договорів страхування становить безпосередньо предмет діяльності спеціальноуповноважених учасників цивільних відносин – страхових організацій (страховиків). У договірних відносинах страхування на стороні страховика може бути тільки та юридична особа, яка наділена можливістю здійснення нею страхової діяльності лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії), що свідчить про наявність у юридичних осіб – страховиків спеціальної правосуб’єктності. Страхова організація наділена загальною правоздатністю юридичної особи зі спеціальним обсягом дієздатності як фінансової установи. Замовником страхової послуги – страхувальником за договором страхування може бути дієздатна фізична особа або юридична особа, яка має страховий інтерес, тобто зацікавленість в ненастанні страхового випадку. З урахуванням значної ролі страхового інтересу у виникненні та існуванні договірних страхових правовідносин, обґрунтовано доцільність передбачення на законодавчому рівні втрати страхового інтересу страхувальника (застрахованої особи) як однієї з підстав припинення договору особистого страхування та страхування цивільної відповідальності, за якими не передбачається можливості передання страхового захисту іншій особі. Водночас припинення існування страхового інтересу страхувальника за договором майнового страхування не може бути підставою для припинення дії відповідного договору. Непрофесійний статус страхувальника й асиметрія сторін договору страхування дають можливість розглядати страхувальників – фізичних осіб як споживачів страхових послуг і, відповідно, поєднувати питання здійснення та захисту їхніх прав зі здійсненням і захистом прав споживачів. У зв’язку з цим встановлено, що до договірних відносин зі страхування за участю фізичної особи як споживача можуть застосовуватися норми Закону України “Про захист прав споживачів” у частині, не врегульованій страховим законодавством. Споживачем страхових послуг запропоновано вважати не лише дієздатну фізичну особу, яка укладає зі страховиком договір страхування, а й фізичну особу, в інтересах та на користь якої укладений договір страхування, та яка отримує страхову послугу, необхідну для задоволення особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю цієї фізичної особи або виконанням нею обов’язків найманого працівника.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Дмитрович, Гуйван Петро. "ЧАСОВИЙ АСПЕКТ ЗДІЙСНЕННЯ САМОЗАХИСТУ ЯК СПОСОБУ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА ОСОБИ. ВІДМІННІСТЬ ЙОГО ВІД ОПЕРАТИВНОГО ЗАХИСТУ." Часопис цивілістики, no. 43 (December 25, 2021): 5–14. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i43.438.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню актуального наукового питання про темпоральні чинники застосування такогоспособу охорони суб’єктивного права особи, як самозахист, та відмежуванню його за цією ознакою від спорід-неного захисного повноваження на оперативний вплив на правопорушника. В роботі наголошено на тому, щоохоронне відношення у будь-якому разі виникає після факту порушення, а захист є обов’язковою активною дією, яка має свої часові межі. Строки початку, закінчення та тривалості самозахисту мають значення в разі визначення його своєчасності. Стверджується, що самозахист слід вважати своєчасним за наявності реальної загрози конкретному об’єкту правової охорони. При цьому ознака реальності посягання є визначальною для кваліфікації вказаних превентивних дій як правомірних засобів самозахисту. З’ясована сутність самозахисту, піддана критиці позиція науковців, які ототожнюють самозахист із здійсненням спеціальних передбачених законом вчинків для забезпечення виконання зобов’язання, зокрема притримання чи покладення санкцій на поручителя, або з реалізацією власних повноважень своїми активними діями. Доводиться, що такий підхід є хибним. Негативно автором оцінюється і наукове припущення, що до способів здійснення самозахисту можна віднести самостійне виконання потерпілою особою рішення суду на її користь, не чекаючи відповідних дій виконавчої служби. Також обґрунтовується концепція, згідно з якою час здійснення охоронної дії може бути критерієм її правомірності: заходи самостійної реалізації повноважень щодо захисту цивільних прав можуть визнаватися неналежними з урахуванням їхньої віддаленості від моменту порушення. Значна увага присвячена встановленню відмінностей між способами самозахисту цивільного суб’єктивного права і близьким за сутністю охоронним механізмом застосування до порушника неюрисдикційних оперативних санкцій саме за часовим критерієм. Самозахист здійснюється або до порушення права (превентивні заходи), або під час порушення, й аж ніяк не можна назвати самозахистом дії особи після припинення порушення. Оперативні ж заходи, навпаки, застосовуються, як правило, вже після правопорушення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

Сафончик, О. "Щодо аналізу сімейного законодавства з метою здійснення класифікації правових наслідків припинення шлюбних відносин." Юридичний вісник, no. 1 (July 31, 2020): 58–64. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1560.

Full text

Abstract:

Сьогодні Українська держава, перебуваючи на шляху до євроінте-грації, з метою вдосконалення та уніфікації норм і положень інституту сімейного права в частині нормативно-правового регулювання припинення шлюбних правовідносин і їх класифікації вживає заходів щодо врахування сформованих європейськими органами стандартів і правових традицій. Конституція України, ЦК України, СК України містять у собі цілий перелік норм, спрямованих на захист прав і свобод осіб, які перебувають у шлюбних правовідносинах, а також на регулювання правовідносин подружжя; осіб, котрі перебувають у фактичних шлюбних відносинах (конкубінаті); осіб, які перебувають у релігійному шлюбі; осіб, що є цивільними партнерами, тощо, на принципах взаємоповаги особистих немайнових і майнових прав, які виникають після виникнення шлюбних правовідносин. Слід ураховувати, що соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, справили вирішальний вплив на розвиток шлюбних правовідносин. Шлюбні правовідносини - це наслідок застосування норм сімейного законодавства до конкретних відносин у сфері шлюбу і сім'ї. Шлюбні правовідносини є основою розвитку і становлення суспільства та регламентуються положеннями сімейного права. Однак, ураховуючи деякі зміни традиційної моделі соціальної поведінки людей у частині сімейних і шлюбних правовідносин, що відбулися у деяких зарубіжних країнах, у т. ч. в окремих країнах-членах ЄС, актуальним сьогодні є дослідження класифікації правових наслідків, які виникають унаслідок припинення шлюбних правовідносин. Шлюбні правовідносини, вступ у шлюб, припинення шлюбних правовідносин, створення фактичних шлюбних відносин (конкубінату),релігійний шлюб, цивільне партнерство тощо визначаються безліччю обставин політичного, ідеологічного й економічного змісту. Зростання числа припинення шлюбу, а також дедалі більше поширення т. зв. фактичних шлюбів, тобто перебування фізичних осіб у конкубінаті, релігійному шлюбі й у стосунках як цивільні партнери, викликає обґрунтовані побоювання у представників різних суспільних наук.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

ДОЛІВА-КЛЕПАЦЬКА, АННА, and ІРИНА БУТИРСЬКА. "Право на справедливий суд: окремі питання застосування у Республіці Польща." Право України, no. 2019/08 (2019): 243. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-08-243.

Full text

Abstract:

Право на справедливий суд, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), є своєрідним “маркером”, який дає змогу визначити, як працює не лише судова система, а й інші органи публічної влади. Саме існування ст. 6 Конвенції докорінним чином змінило підходи до порядку вирішення спорів у судовому порядку в Україні, дотримання процесуальних та інших строків, а також здійснення кримінальних проваджень. Сьогодні вже не натрапити на такі випадки, які були у справах “Бочан проти України”, “‘Совтрансавто-Холдинг’ проти України”, “Церква села Сосулівка проти України” тощо. Проте і дотепер трапляються окремі випадки порушення Україною ст. 6 Конвенції, що потребує подальшого дослідження цієї проблематики та аналізу дотримання зазначеної правової норми в інших країнах. Для вирішення визначеної проблеми необхідно дослідити досвід Республіки Польща, яка є членом Європейського Союзу, і де ситуація з дотриманням прав, передбачених у ст. 6 Конвенції, покращується з кожним роком. Метою статті є проведення аналізу особливостей реалізації права на справедливий суд у Республіці Польща та дослідження проблем реалізації ст. 6 Конвенції у сфері захисту права на справедливий суд у правозастосовній практиці країни. Досліджено складові права на справедливий суд, а також практику застосування ст. 6 Конвенції у Республіці Польща. Проаналізовано динаміку практики Європейського суду з прав людини щодо Польщі загалом і щодо порушення ст. 6 Конвенції зокрема за період 2013–2017 рр. Аналіз показав суттєве зниження у 2016–2017 рр. кількості як скарг на порушення ст. 6 Конвенції, так й ухвалених рішень за цією статтею. Встановлено, що співіснування двох правових систем у Польщі – національної і міжнародної, а також їх взаємозалежність у практичному застосуванні викликає певні складнощі, деякі з яких є результатом різного характеру та цілей національних і міжнародних законів і практики їх застосування. Зміст ст. 6 Конвенції є значно вужчим за своїм змістом, ніж ч. 1 ст. 45 Конституції Республіки Польща, оскільки Конвенція гарантує права у цивільних і кримінальних справах, тоді як у Конституції Республіки Польща явно не передбачається таке обмеження права на суд. Крім того, існує чітка тенденція надавати більш широкий зміст автономним концепціям Конвенції в її телеологічній інтерпретації. Водночас необхідність застосування міжнародних угод у галузі захисту прав людини підкреслюється як елемент нормативної бази врегулювання через відносно нечасте пряме застосування ч. 1 ст. 45 Конституції Республіки Польща.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

САКАРА, НАТАЛІЯ. "Право на доступ до правосуддя у цивільних справах: правові позиції Європейського суду з прав людини та національний контекст." Право України, no. 10/2018 (2018): 64. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-064.

Full text

Abstract:

Проблема доступності правосуддя у цивільних справах після ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та появи ідеї уніфікації цивільного процесуального права з суто національної поступово перетворилася в наднаціональну, пошуком шляхів подолання якої займаються різні суб’єкти як самостійно, так і об’єднуючись у межах спільних порівняльноправо вих проектів. При цьому в основу досліджень завжди покладаються вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції, в якій проголошується право на справедливий судовий розгляд. Однак, як свідчить практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), незважаючи на фундаментальність зазначеного права і права на доступ до правосуддя, вони не завжди дотримуються національними судами, що, серед іншого, пояснюється їх неабсолютністю, тобто можливістю законодавчого регулювання та певною автономією держав – учасниць Конвенції у запровадженні обмежень, що можуть відображати національну специфіку тієї чи іншої правової системи. Водночас остаточна оцінка щодо додержання права на доступ до правосуддя здійснюється ЄСПЛ, що вимагає врахування його позиції при реформуванні процесуального законодавства. Метою статті є визначення змісту права на доступ до правосуддя з огляду на історичні витоки проблеми доступності правосуддя і практики ЄСПЛ, виявлення перешкод, що виникають під час його реалізації, а також потенційних шляхів позбавлення від них. При цьому, зважаючи на те, що в Україні упродовж 2016–2017 рр. від бувалася судова реформа, яка зачепила й сферу цивільного судочинства, необхідним є проведення аналізу окремих нововведень з метою оцінки їх доцільності з точки зору ЄСПЛ. У статті поняття “доступ до правосуддя” запропоновано розуміти в двох значеннях: по-перше, як право на доступ до правосуддя, яке випливає з п. 1 ст. 6 Конвенції та існує поряд з іншими правами, що безпосередньо закріплені у зазначеній вище нормі та сформульовані ЄСПЛ; по-друге, як доступність правосуддя, тобто певний міжнародний стандарт щодо справедливого та ефективного судового захисту, що охоплює вимоги, яким має відповідати не лише цивільне судочинство, а й уся юстиціарна сфера. Водночас з урахуванням позиції ЄСПЛ право на доступ до правосуддя визначається як позитивне право, яке включає можливість ініціювання розгляду справи в суді першої і, як правило, вищестоящих інстанцій, належне повідомлення про відкрите провадження у справі, учасником якого є особа, розгляд справи судом й адекватне інформування про повний текст ухваленого судового рішення. Автор констатує, що ані раніше чинне, ані нове цивільне процесуальне законодавство не містять єдиної норми, яка повністю відтворювала б зміст цього права в інтерпретації ЄСПЛ. Крім того, не всі його аспекти взагалі законодавчо врегульовані. Зважаючи на позицію ЄСПЛ, автор усі обмеження права на доступ до правосуддя поділяє на дві групи. До першої входять ті, які, за загальним правилом, не призводять до порушення права на доступ до правосуддя, а виступають лише “потенційними перешкодами”: юрисдикційні, суб’єктні, часові, процесуальні та фінансові обмеження, запровадження яких має за мету забезпечення належного здійснення правосуддя. Вони тією чи іншою мірою притаманні національному цивільному судочинству. На відміну від них практичні перешкоди другої групи, за загальним правилом, не передбачені законодавством, але існують у правозастосовній практиці: надмірний формалізм (правовий пуризм), конфлікт правозастосування та неможливість отримання безоплатної правової допомоги, що може призводити до порушення права на доступ до правосуддя, а тому потребує усунення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Павлова, Наталя Валеріївна, and Богдан Олегович Антропов. "ДОПИТ МАЛОЛІТНЬОЇ ТА НЕПОВНОЛІТНЬОЇ ОСОБИ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, УЧИНЕНИХ ШЛЯХОМ ОБМАНУ." Історико-правовий часопис 17, no. 2 (March 30, 2022): 157–63. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2021-2/22.

Full text

Abstract:

У статті наголошується, що нині пріоритетним завданням держави є захист особи та суспільства від злочинних посягань. Під особливим захистом перебувають права дитини, які охороняються низкою міжнародних нормативно-правових актів, серед яких Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, Європейська конвенція про здійснення прав дітей, Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми тощо. Зазначено, що в межах вітчизняного законодавства права дитини також захищаються низкою законів, а Кримінальний кодекс України забезпечує захист прав і законних інтересів дитини від злочинних посягань. Кримінальний кодекс налічує численну кількість складів, де кваліфікуючою ознакою є здійснення злочинних дій щодо малолітнього або неповнолітнього. Акцентується, що останнім часом почастішали випадки застосування обману щодо дітей, який злочинці використовують для досягнення злочинного умислу. Наводиться перелік статтей Кримінального кодексу, що передбачають обманні дії стосовно неповнолітньої та малолітньої особи. Наголошено на тому, що діти не здатні себе повноцінно захистити, а іноді навіть не розуміють, що з ними відбувається, або через страх не можуть правильно інтерпретувати перебіг подій. Тому правильна організація допиту таких осіб сприятиме встановленню об’єктивної істини у кримінальному провадженні. У статті здійснюється дослідження слідчої (розшукової) дії – допиту. На підставі наукових думок розкривається сучасна проблематика проведення допиту малолітньої та неповнолітньої особи під час розслідування кримінальних правопорушень, учинених шляхом обману. Надаються рекомендаціїї щодо встановлення психологічного контакту в умовах, коли допитувана особа надає неправильну або неправдиву інформацію або відмовляється надавати показання через страх помсти з боку кривдника. Зазначено важливість застосування додаткових сил під час допиту (запрошення спеціалістів різних напрямів), які мають психологічний і тактичний аспекти.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Володимирівна, Хижняк Анастасія. "МІСЦЕ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХ." Часопис цивілістики, no. 42 (October 6, 2021): 14–17. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i42.429.

Full text

Abstract:

Хижняк Анастасія ВолодимирівнаМІСЦЕ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХСтаттю присвячено питанням визначення банківської таємниці на основі підходів, запропонованих у чин-ному законодавстві, правозастосовній практиці та юридичній доктрині. Визначено, що банківську таємницю най-частіше визначають як вид інформації, інститут права, принцип банківського права або банківської діяльності,обов’язок банку та його співробітників. На підставі аналізу законодавства й фахової літератури з’ясовано, щосемантичне співвідношення інформації та банківської таємниці ґрунтується на різних підходах, а на позначенняїх співвідношення використовуються лексичні формули «містить банківську таємницю», «є банківською таємни-цею», «становить банківську таємницю», «складає банківську таємницю», «вважається банківською таємницею»тощо.Виокремлено перелік дій, які можуть застосовуватися щодо банківської таємниці, серед яких – зберігання,захист, використання й розкриття, гарантування, правове регулювання та зняття. Доведено, що природа такихдій є різною, що свідчить про відсутність єдності у визначенні категорії «банківська таємниця».Зроблено висновок, що найчастіше банківська таємниця визначається як особливий вид інформації, тобтовідомості, що становлять цінність у юридичному сенсі, – об’єкт права. Зауважено, що більшість даних про особута її фінансові операції існують у реальному світі й поза відносинами з банками, а отже, не мають статусу банків-ської таємниці до отримання таких даних банківською установою. Аргументовано, що такі відомості поза волеювласника не мають і статусу конфіденційної інформації, а отже, не є об’єктами права як такі, що не мають юри-дичної цінності й необхідності в захисті.Доведено, що категорія «банківська таємниця» може розглядатися в цивільно-правовому аспекті; інформація,що відноситься до банківської таємниці, може бути об’єктом цивільних правовідносин, щодо неї можуть виникативзаємні права й обов’язки суб’єктів цивільного права, а відносини щодо набуття та здійснення таких прав таобов’язків регулюються нормами цивільного права як такі, що формуються на договірній основі за умови рівно-сті суб’єктів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

Кузнєцова, Наталія. "Інститут цивільно-правової відповідальності у вітчизняній та зарубіжній цивілістичній доктрині." Право України, no. 1/2019 (2019): 186. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-186.

Full text

Abstract:

Сучасний етап розвитку суспільства характеризується стрімкою динамікою інформаційних відносин, ущільненням взаємозв’язків між різнорідними явищами, значними конфліктами концептуального характеру, обумовленими процесом глобалізації. Такий вихідний орієнтир для пізнавальної діяльності є актуальним і для дослідження такої фундаментальної правової категорії, як юридична відповідальність. Зі свого боку системне розуміння проблематики цивільно-правової відповідальності передбачає не лише врахування ретроспективи та тенденцій цивілістичної доктрини в умовах інтеграції правових систем, а й контексту прогресивних прагнень соціуму, вираженого ідеєю громадянського суспільства. Метою статті є виявлення стану та перспектив розвитку інституту цивільно-правової відповідальності в межах наукового осмислення і правотворчих пошуків, які ведуться в новітній порівняльно-правовій площині. Звернено увагу на соціальний та інструментальний аспекти природи категорії відповідальності. Підкреслено важливість здійснення всебічного комплексного й системного аналізу правового феномену та основних методологічних проблем цивільно-правової відповідальності, зокрема й із врахуванням її загальних філософських аспектів. Розглянуто основні доктринальні підходи до вирішення проблеми обґрунтування умов (підстав) цивільно-правової відповідальності. Підтримано вчення про склад цивільного правопорушення як підставу цивільно-правової відповідальності. Констатовано відсутність фундаментальних наукових досліджень підстав притягнення до цивільно-правової відповідальності та звільнення від неї, окремих умов відповідальності, категорії “непереборна сила”, неповноту дослідження у приватноправовій доктрині проблеми співвідношення таких категорій, як “цивільно-правова відповідальність”, “захист цивільних прав”, “зловживання суб’єктивними цивільними правами”. Наголошено на значенні практичної складової цивільно-правової відповідальності – ефективності її як елементу механізму правового регулювання. Розкрито характер якісних змін у змістовному наповненні інституту юридичної відповідальності в умовах розбудови правової держави та формування громадянського суспільства. У зв’язку з цим зроблено висновок про пов’язаність розуміння позитивної відповідальності та виконання цивільно-правовою відповідальністю її попереджувально-виховної функції. У межах питання щодо оновлення цивільного законодавства України відзначено потенційну ефективність деяких статей DCFR, які мають загальне значення для регламентації інституту цивільно-правової відповідальності. При цьому високий ступінь деталізації окремих положень DCFR, приділення значної уваги питанням “юридичної технології” та фрагментарність визнано особливостями правової ідеології DCFR.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

КРАСИЦЬКА, ЛАРИСА. "Сімейні особисті немайнові права в національній доктрині приватного права." Право України, no. 1/2019 (2019): 120. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-120.

Full text

Abstract:

У національній правовій доктрині сформовано підхід, що до окремих (спеціальних) особистих немайнових прав фізичної особи доцільно відносити особисті немайнові права фізичної особи у сфері сімейних відносин, які мають цивільно-правове походження, та запропоновано систему таких прав: а) особисті немайнові права, що виникають у фізичних осіб до створення сім’ї та пов’язані з таким створенням; б) особисті немайнові права, які виникають в осіб під час перебування в сім’ї; в) особисті немайнові права, що виникають після припинення (призупинення) сімейних відносин. Усталеною в доктрині приватного права є точка зору, що сімейні особисті немайнові права повинні регулюватися нормами сімейного права. Мета статті полягає у розгляді основних положень щодо розвитку вчення про сімейні особисті немайнові права в національній доктрині приватного права. З’ясовано, що в національній правовій доктрині сімейні особисті немайнові права стали предметом ретельного розгляду тільки у другій половині ХХ ст., причому переважно досліджувалися права та обов’язки батьків і дітей. До особистих прав та обов’язків батьків відносили: 1) вибирати при народженні дитини ім’я, по батькові та встановлювати прізвище; 2) виховувати, навчати і спілкуватися з дитиною; 3) представляти і захищати інтереси дітей. Аргументовано, що за суб’єктним складом можна виділити сімейні особисті немайнові права подружжя; сімейні особисті немайнові права матері, батька і дитини; сімейні особисті немайнові права усиновлювача або інших осіб, які взяли дитину на виховання в сім’ю, та усиновлених; сімейні особисті немайнові права інших членів сім’ї та родичів. Встановлено, що закріплення деяких особистих немайнових прав та обов’язків подружжя, зокрема права на материнство та права на батьківство, в окремій главі 6 Сімейного кодексу України викликало гостру критику серед правників. Доведено, що право на материнство, право на батьківство, право на повагу до своєї індивідуальності, право на свободу та особисту недоторканність не є суто сімейними особис тими немайновими правами подружжя. Запропоновано сімейні особисті немайнові права дитини залежно від свого призначення поділяти на: 1) права, пов’язані з індивідуалізацією дитини; 2) права, пов’язані з проживанням дитини в сім’ї та її вихованням; 3) право висловити свою думку і бути вислуханою з питань, що стосуються її особисто, та питань сім’ї; 4) право на захист і представництво прав та інтересів. У національній правовій доктрині визначено особисті немайнові права дитини при усиновленні як суб’єктивні права дитини, які виникають із початкової стадії усиновлення та діють на всіх його етапах, і спрямовані на задоволення інтересів дитини, передусім тих, які пов’язані з перебуванням у здоровому сімейному оточенні; за змістом особисті немайнові права інших членів сім’ї та родичів поділено на: а) особисті немайнові права у процесі здійснення права на виховання; б) особисті немайнові права щодо взаємного спілкування; в) особисті немайнові права щодо захисту.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

Іліопол, Інна Михайлівна. "КОНЦЕПТ ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ У СТАДІЇ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ, СФОРМОВАНИХ ПІД ВПЛИВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ІЗ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД." Часопис цивілістики, no. 39 (January 20, 2021): 60–65. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i39.382.

Full text

Abstract:

У статті здійснене системне дослідження принципів, що забезпечують ефективний апеляційний перегляд справи, як один із засобів захисту цивільних прав, свобод та інтересів у цивільному судочинстві, узагальнення історичних та теоретичних напрацювань і концептуальних положень принципів цивільного процесуального права, а також аналіз реалізації принципів під час апеляційного оскарження судових рішень у цивільному процесі України. Адже порушення принципів цивільного процесуального права спричиняє ухвалення незаконного та необгрунтованого судового рішення, що в подальшому підлягає скасуванню. Саме тому здійснення судочинства на засадах верховенства права є гарантією дотримання законності та правопорядку в державі. У зв'язку із цим охарактеризовано основні принципи, що реалізуються в апеляційному провадженні, найважливішим з яких є принцип верховенства права. Євроінтеграціні процеси, що відбуваються в нашій державі, змінили підхід до розуміння концепції верховенства права. Так, верховенство права охоплює такі принципи, як: законність, правова визначеність, остаточність судового процесу (res judicata). Окрім принципу верховенства права, в роботі приділено увагу й таким міжгалузевим принципам, як принцип територіальності, спеціалізації та принцип інстан-ційності. Поряд із вищезазначеними принципами також досліджено інші принципи, що реалізуються в апеляційному провадженні, а саме принципи змагальності та диспозитивності, гарантією реалізації яких є забезпечення оптимального балансу прав і обов'язків учасників справи і суду у змагальному процесі не тільки в суді першої інстанції, але й у стадії апеляційного провадження. Розглянуто також принцип гласності та відкритості судового процесу, відповідно до якого розгляд справ у судах апеляційної інстанції проводиться усно і відкрито та здійснюється державною мовою. Належної уваги також приділено дослідженню принципу пропорційності, який є новим у цивільному процесуальному законодавстві України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Курило, Т., and А. Баранкевич. "Особливості правового статусу дитини у Цивільному кодексі України." Юридичний вісник, no. 2 (August 25, 2020): 108–14. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1711.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено проблематиці розуміння поняття «дитина» та з'ясуванню значення такого у Цивільному кодексі України з метою розуміння правового статусу дитини у цивільному праві, уніфікації використання терміна «дитина» у законотворчій та правозастосовній діяльності. Здійснено аналіз використання поняття «дитина» у нормах міжнародних правових актів, які ідейно та нормативно впливають на формування національного права. Проаналізовано формулювання поняття «дитина» у Конвенції про права дитини, яка є концептуальним міжнародним правовим актом із захисту прав дитини. На підставі системного аналізу міжнародних договорів щодо захисту прав дітей зроблено висновок, що момент набуття статусу дорослої особи пов'язаний не лише з досягненням певного віку, а й зі здатністю самостійно виконувати ті чи інші дії, бути самостійним учасником тих чи інших правовідносин, нести персональну відповідальність. У статті досліджено використання законодавцем терміна «дитина» у нормах Сімейного та Цивільного кодексів України. Виокремлено критерії, які є визначальними для «дитини» як учасника цивільних правовідносин. Проаналізовано випадки, за яких фізична особа, яка хоча й досягла повноліття, але не має повної цивільної дієздатності. Наведено умови надання цивільної дієздатності особі, яка не досягла повноліття, а також збереження за повнолітньою фізичною особою тих прав, які вона мала до досягнення нею повноліття. Звертається увага на особливості набуття дитиною цивільної право- та дієздатності у сфері особистих немайнових прав, а також на специфіку захисту прав зачатої, але ще не народженої особи. У результаті проведеного комплексного аналізу норм міжнародних актів та національного законодавства зроблено висновок, що у цивільному законодавстві поняття «дитина» розкривається не лише через особливості психофізіологічних (вікових) та соціальних якостей, що характерно для сімейного законодавства, а й через специфіку прав та обов'язків, носіями яких є фізична особа. Вказано, що, надаючи дитині як учаснику цивільних правовідносин повну цивільну дієздатність, доцільно враховувати не лише психосоці-альний аспект розвитку дитини, а й матеріальне становище такої.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Куриленко, С. О. "ОХОРОНА СПАДКОВОГО МАЙНА В СИСТЕМІ ВЗАЄМОДІЇ НОРМ ЦИВІЛЬНОГО І НОТАРІАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ." Знання європейського права, no. 3 (September 7, 2021): 24–28. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.223.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено комплексному дослідженню взаємодії норм цивільного і нотаріального законодавства України стосовно охорони спадкового майна. У статті досліджено національне законодавство України стосовно інституту охорони спадкового майна як комплексу процесуальних дій щодо захисту прав та інтересів спадкоємців. Розглянуто особливості нормативного регулювання охорони спадкового майна. Автором здійснено розгляд низки нормативно-правових актів, які так чи інакше стосуються інституту охорони спадкового майна щодо виявлення недоліків чинного законодавства, а також визначення напрямів розвитку даного інституту законодавцем. Надано характеристику Цивільному кодексу України, Закону України «Про нотаріат», іншим нормативним актам та міжнародним договорам через призму охорони спадкового майна. Окреслено окремі недоліки даних нормативно-правових актів щодо регулювання охорони спадкового майна. Визначено особливості чинного законодавства стосовно здійснення відповідними суб’єктами дій щодо охорони спадкового майна. Особливу увагу звернено на визначення поняття «охорона спадкового майна». Зазначено неоднозначне закріплення даного поняття у вітчизняній науковій літературі. Проведено аналіз закріплення в міжнародному законодавстві норм, які регламентують здійснення охорони спадкового майна. Досліджено особливості нотаріального захисту згідно зі спадковим майном відповідно до Конвенції про правову допомогу й правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах та Конвенції про запровадження системи реєстрації заповітів. Визначено основні напрями щодо вдосконалення нормативного регулювання інституту охорони спадкового майна.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

ШЕЛЯЖЕНКО, ЮРІЙ. "Особиста автономія у праві інформаційних технологій." Право України, no. 2018/03 (2018): 183. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-183.

Full text

Abstract:

Реалізація автономії волі в правових відносинах завдяки інформаційним технологіям зумовлює появу нових форм індивідуальності та інтересів, зокрема штучних, за межами усталених підходів до правового регулювання. Сучасні інформаційні технології створюють нові можливості реалізації та захисту прав людини, криптографічного забезпечення безпеки приватного життя людини, однак стають також інструментами вчинення правопорушень. Автоматичне прийняття рішень спрощує юридичні процедури, але несправедливі алгоритми насаджують нерівність, відчуження та гноблення. Метою статті є з’ясування змісту поняття особистої автономії у сфері IT-права та прогнозування його перспектив, опис існуючих і необхідних правових гарантій індивідуального самоконтролю в цифрову епоху. Аналіз практики Верховного Суду США, Європейського суду з прав людини та Європейського Суду справедливості показує, що здійснення правосуддя в умовах експансії інформаційних технологій у правові відносини потребує збереження усталеної рівноваги прав та обов’язків, пристосування існуючих правових механізмів до нових реалій, застосування фундаментальних принципів права для розвитку правових механізмів тоді, коли старі правові технології вже не допомагають ефективно утверджувати верховенство права. Специфікою особистої автономії у праві інформаційних технологій є мінливість і безпрецедентність її проявів, що вимагає створення нових правових механізмів для утвердження верховенства права на основі субсидіарності правозастосування, довіри та невтручання в автономні суспільні відносини у сфері інформаційних технологій за винятком випадків правомірної необхідності, наприклад, у разі нездатності осіб уникати очевидних загроз, вирішувати проблеми і конфлікти. Враховуючи зростаюче значення роботів (тобто машин, які автоматично працюють в інтересах людей) у житті цивілізованого суспільства та успішні розробки штучного інтелекту, здатного приймати самостійні рішення у правових відносинах, слід розглянути можливість визнання конституційних прав роботів, зокрема, прав на існування, належне функціонування, захист законом, пов’язаних із обов’язками роботів служити людям. Необхідно не тільки подбати про відповідальність людей за своїх роботів та відповідальність роботів за протиправне функціонування, наприклад, у формі деактивації, а й включати у програмне забезпечення розумних машин технічні гарантії правомірного функціонування, етичні передумови на зразок трьох законів роботехніки А. Азімова, що мають бути невід’ємною частиною системи прийняття машиною самостійних рішень, штучної особистої автономії, тобто правової автономії штучного інтелекту. При цьому критерії правосуб’єктності штучного інтелекту можуть бути встановлені законодавством і застосовуватися судами та правоохоронними органами, за необхідності, із залученням фахівців зі штучного інтелекту для вирішення питання примусової деактивації робота, подібно до проведення судово-психіатричної експертизи для перевірки кримінальної деліктоздатності та цивільної дієздатності фізичної особи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

ФЕДОСЄЄВ, П. М. "СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРОЦЕСІ ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ." Law and Society 6, no. 2 (2019): 69–72. http://dx.doi.org/10.32842/2078-3736-2019-6-2-11.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

Гуйван, Петро Дмитрович. "ОСОБЛИВОСТІ ПОСЕСОРНОГО ЗАХИСТУ РЕЧОВОГО ПРАВА УПРОДОВЖ НАБУВАЛЬНОЇ ДАВНОСТІ." Часопис цивілістики, no. 38 (September 7, 2020): 12–17. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i38.361.

Full text

Abstract:

Запропонована праця присвячена дослідженню актуальної проблематики: реального співвідношення статики цивільних речових відносин і динаміки матеріального обороту. Дане питання розглядається в аспекті реального наповнення змісту суб'єктивного права на володіння чужою річчю, зокрема в період, коли відбувається перебіг набувальної давності. У цей час окупант правомірно утримує чужу річ, але не може в повному обсязі здійснювати права власника. Більше того, він за нашим кволим у даному відношенні законодавством не вправі здійснити правовий захист свого володіння від неправомірних зазіхань третіх осіб, а тим більше - від власника. Хоча дії останнього з фізичного відібрання речі будуть незаконними, не титульний окупант позбавлений можливості у суді захистити своє володіння. Автор вбачає єдиний спосіб вирішення даної проблеми - у запровадженні посесорного захисту в національному правовому полі. При цьому для захисту порушеного володіння слід доводити факт утримання речі, а не наявність титулу на це. При цьому, звісно, мають аналізуватися і підстави заволодіння майном, але наявність титулу не може надавати переваги стороні судового спору. У статті проаналізовані етапи цивілізаційного поступу інституту набувальної давності на наших теренах та доктринальні намагання науковців наповнити ідею посесорного володільницького захисту реальним змістом. Також досліджено вказану концепцію в законодавствах зарубіжних держав. Висловлена авторська позиція, згідно з якою не варто надавати посе-сорному речовому захистові широких загально цивілістичних охоронних функцій. Адже це може призвести до змішування виключно володільницького захисту із зобов'язально-правовими реституційними повноваженнями або надання йому значення абсолютного захисту проти усіх третіх осіб та власника. Наголошується, що зміст посесорного захисту має полягати у здійсненні речових позовів. У цьому сенсі пропонується надати незаконному володільцеві, що отримав річ від третіх осіб, у разі порушення його володіння, прав, аналогічним тим, що випливають з віндикації, з урахуванням специфіки відносин.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

Гуйван, П. "Питання взаємозв’язку та сутнісних відмінностей між регулятивними й охоронними правовідношеннями: історичний аспект та часові чинники." Юридичний вісник, no. 5 (December 8, 2020): 64–71. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i5.2003.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена науковому вивченню актуального питання про сутнісні особливості розвитку та реалізації суб'єктивних повноважень правоволодільця та кореспондуючих обов'язків боржника в регулятивних і охоронних право-відношеннях. Надані загальні та глибинні характеристики відповідних відносин, за якими регулятивними є взаємодії, що встановлюють порядок правильної, належної поведінки суб'єктів цивільних відносин, тоді як охоронні - спрямовані на захист досягнутого, вони забезпечують правову можливість припинити порушення суб'єктивного права, усунення негативних наслідків такого порушення. Значна увага в роботі приділена відмежуванню досліджуваних взаємин за ознакою застосування до їх опосередкування темпоральних вимірів, зокрема інституту позовної давності. Встановлено, що позовна здатність, тобто властивість права бути реалізованим примусово в межах визначеного законом періоду, належить виключно зобов'язанням, які перебувають у порушеному стані. Що ж стосується регулятивних відносин, то, хоча до їхнього змісту закладені певні вимоги управненої особи й обов'язки іншої, такі вимоги не мають позовного забезпечення, на них не поширюється дія позовної давності. А передбачена в угоді можливість ужиття заходів примусового впливу має абстрактний характер і не передбачає державного примусу. У статті наданий детальний історичний аналіз становлення вчення про різну природу вказаних відносин, вивчені різні цивілістич-ні підходи до ключового питання: що відбувається із суб'єктивним право носія в разі його порушення. Автор критично оцінює теорію про перехід права внаслідок його порушення в так званий «напружений» стан, яка домінувала багато років. Теза про те, що після настання строку виконання нереалізоване право набуває позовного характеру і щодо його здійснення починається перебіг позовної давності за відповідними вимогами не узгоджується із сучасними правовими концепціями. На переконання автора, від моменту порушення регулятивне право припиняється, натомість виникає нове суб'єктивне право -охоронне, яке від часу появи має захисну примусову властивість.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

Олександрівна, Гончаренко Владислава. "РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ РОЗПІЗНАВАННЯ ОБЛИЧЧЯ." Часопис цивілістики, no. 41 (August 6, 2021): 56–60. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i41.423.

Full text

Abstract:

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ РОЗПІЗНАВАННЯ ОБЛИЧЧЯ У статті досліджуються проблемні питання правового регулювання систем розпізнавання обличчя, які сьогодні широко використовуються у світі та в Україні. Проаналізовано досвід регулювання захисту персональних даних у законодавстві ЄС, де розроблені чіткі правила використання систем біометричної ідентифікації осіб у режимі реального часу. Відповідно до Загального регламенту захисту даних (GDPR) біометричні дані є особливим видом персональних даних, отриманих внаслідок спеціального технічного опрацювання, що стосується фізичних, фізіологічних чи поведінкових ознак фізичної особи, таких як зображення обличчя чи дактилоскопічні дані, що дозволяють однозначно ідентифікувати або підтверджують однозначну ідентифікацію фізичної особи. GDPR, за загальним прин- ципом, забороняє обробку біометричних даних у режимі реального часу. GDPR класифікує зображення обличчя та іншу біометричну інформацію як особливу категорію даних із додатковими обмеженнями на їх використання. Важливою гарантією реалізації права на захист персональних даних є встановлене у ст. 17 GDPR право на стирання (забуття). Зокрема, видалення контролером персональних даних працівника після звільнення є обов'язковим на вимогу суб'єкта даних, якщо немає іншої законної підстави для опрацювання. На жаль, цивільне законодавство України щодо захисту персональних даних не передбачає такого імперативного правила. У Євросоюзі випадки притягнення до відповідальності за порушення вимог GDPR вже є дуже розповсюдженими. В Україні контроль за додержанням законодавства про захист персональних даних покладено на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, однак за відсутності в Україні законодавства, котре регулює використання систем відеоспостереження, здійснення належного контролю за використанням біометричних даних, одержаних за їх допомогою, сьогодні є неможливим. Відповідно до Білої книги зі штучного інтелекту системи відеоспостереження з метою обробки біометричних даних можуть використовуватися тільки у виняткових, належним чином обґрунтованих і адекватних випадках на підставі законодавства ЄС або національного законодавства. Згідно з регуляторними правилами Європейської Комісії всі системи штучного інтелекту, призначені для використання для віддаленої біометричної ідентифікації осіб, вважаються ризикованими та підлягають попередній оцінці відповідності регулятором. Використання віддаленої біометричної ідентифікації у режимі реального часу в загальнодоступних приміщеннях для цілей правопорядку забороняється у принципі, за кількома вузькими винятками, які суворо визначені, обмежені та регламентовані. Вони включають використання для правоохоронних цілей цілеспрямованого пошуку конкретних потенційних жертв злочинів, включаючи зниклих дітей; відповідь на безпосередню загрозу теракту; виявлення та встановлення осіб, котрі вчинили тяжкі злочини. Зроблено висновок про необхідність приведення законодавства України про захист персональних даних до високих стандартів Євросоюзу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Гуйван, П. Д. "Загальна характеристика строків у цивільно-правовому зобов'язанні." Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 28 (July 26, 2021): 44–50. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v28i0.695.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню актуального питання про сутнісні та темпоральні характеристики суб'єктивного права та відповідного юридичного обов'язку учасників цивільного правовідношення. Надаються думки автора стосовно часових вимірів відповідних діянь у межах як регулятивного, так і охоронного відношень. Піддано обгрунтованій критиці юридичний підхід, за яким сплив встановлених строків існування та здійснення права не впливає на можливість його реалізації. Стверджується, що строк дії зобов'язання є невід'ємним елементом змісту суб'єктивного права та визначає час його належної реалізації. Виконання простроченого обов'язку буде вже неналежним і відбудеться в рамках іншого - охоронного правовідношення, спрямованого на припинення порушення і усунення його наслідків. Отже, коли строк зобов'язання встановлений і воно не було виконане своєчасно, то відповідні регулятивні права та обов'язки припиняються. У цьому проявляється значення цивільно-правового строку як елементу змісту суб'єктивного права: його сплив призводить до певних юридично значущих наслідків - вичерпаності права. Натомість після правопорушення в межах охоронного правовідношення, що виникло, у вірителя з'являється можливість протягом позовної давності здійснити судовий захист свого права. Причому темпоральні регулятори відповідного реагування можуть бути різними. Захисна здатність права також залежить від його часових характеристик як елементу змісту суб'єктивного права. У роботі описані певні особливості часового опосередкування окремих нестандартних відносин: речового характеру; коли боржник добровільно усуває наслідки порушення; коли договірні взаємини контрагентів мають триваючий характер. Викладене бачення автора щодо регулювання тривалості та охоронних заходів у кожному з них. Скажімо, в межах абсолютного відношення (яке характерне, зокрема, для відносин власності та інших речових прав) регулятивне повноваження носія загалом продовжує існувати навіть після порушення, підтвердженням чому є притаманні йому правомочності щодо вимагання певної поведінки від будь-якої особи, але з порушення регулятивного абсолютного права власності виникає відносна охоронна матеріально-правова вимога, адресована порушникові.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Бєлова, Ю. "Згода та інші підстави виникнення цивільних правовідносин щодо персональних даних." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 348–55. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1961.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена питанням виникнення підстав цивільних правовідносин щодо персональних даних. Важливою підставою виникнення цивільних правовідносин щодо персональних даних є згода суб'єкта персональних даних, яку слід розглядати як вияв можливості вільно визначати свою поведінку у сфері особистого життя, спрямовану на те, щоб уповноважити володільця персональних даних на їх подальшої обробку, та забезпечує контроль суб'єкта персональних даних за їх обробкою. Згода суб'єкта персональних даних як юридичний факт слугує підставою для обробки таких даних. Згода суб'єкта персональних даних має всі ознаки одностороннього правочину: є дією особи (добровільним волевиявленням фізичної особи), спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (щодо надання дозволу на обробку її персональних даних). Об'єктивована форма згоди суб'єкта персональних даних повинна давати змогу зробити висновок про надання згоди та може бути вчинена у письмовій формі, здебільшого у вигляді окремого документу, або як одна з умов договору; шляхом конклюдент-них дій, якщо його поведінка засвідчує волю на обробку персональних даних, зокрема, шляхом проставлення відмітки про надання дозволу на обробку своїх персональних даних під час реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції. Згода суб'єкта персональних даних відрізняється від інших підстав обробки персональних даних тим, що інші підстави обробки обтяжені додатковою умовою -«тестом на необхідність». Обробка персональних даних буде вважатися правомірною, якщо вона є необхідною для досягнення цілей, зумовлених у відповідній підставі. Якщо ж обробка персональних даних виходить за межі такої необхідності, то для її здійснення вже потрібна згода суб'єкта персональних даних. Отримання згоди суб'єкта персональних даних не звільняє їх володільця від обов'язку дотримуватися загальних та особливих вимог до обробки персональних даних. Згода фізичної особи на обробку персональних даних не тягне за собою її відмову від прав суб'єкта персональних даних чи звуження ї'х змісту. Так само згода на обробку персональних даних не позбавляє та не обмежує можливості захисту персональних даних.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

37

Носік, Ю. "Реалізація принципів цивільного права у відносинах купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення." Історико-правовий часопис 15, no. 1 (February 18, 2021): 50–56. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/10.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена дослідженню теоретичних і практичних проблем, пов'язаних з закріпленням в законодавстві України переважного права на купівлю земельної ділянки сільськогосподарського призначення, пошуку і обгрунтування можливих шляхів їх вирішення, виходячи з основоположних принципів цивільного права. Автор зробив висновок про те, що переважне право купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення, передбачене у ч. 2 ст. 130 Земельного кодексу України, за своєю правовою природою істотно відрізняється від інших переважних прав купівлі майна, закріплених в законодавстві України, і не узгоджується з концепцією, призначенням і механізмом реалізації таких прав. Це право не обумовлено іншими цивільними правами відповідних суб'єктів; надається законом суб'єктам за територіальним критерієм; не має функціонального призначення та цілі, як інші переважні права. Крім того, право переважної купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення несе корупційні ризики і створює передумови для зловживання правом. На підставі зроблених висновків автор пропонує вдосконалити законодавство про купівлю-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення шляхом скасування частини 2 ст. 130 Земельного кодексу України. Прогалини регулювання та недосконалість формулювання норми ч. 2 ст. 130 ЗК України не забезпечують належних умов для ефективної реалізації та дієвого захисту цього права. Як наслідок, вирішення існуючих проблем у сфері правозастосування цієї норми може бути здійснене лише виходячи з таких приниципів цивільного права як розумність, добросовісність, свобода договору і судовий захист цивільного права та інтересу.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

38

АНТОНЮК, ОЛЕНА. "Юрисдикційний елемент права на доступ до суду у справах щодо захисту права власності." Право України, no. 2018/07 (2018): 177. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-177.

Full text

Abstract:

Юрисдикційна складова права на доступ до суду має одне з вирішальних значень з огляду на те, що правова невизначеність критеріїв розмежування компетенції різних видів судів робить ілюзорним конвенційне право на справедливий суд, обумовлюючи ситуацію, за якої одна й та сама справа може бути прийнята до розгляду різними судами, або ж особі може бути відмовлено у відкритті провадження судами різних юрисдикцій з огляду на різні підходи до розуміння судової юрисдикції. Аналіз судової практики свідчить про найбільшу кількість “конфліктів” у визначенні юрисдикції справ щодо захисту права власності, зокрема, в яких беруть участь суб’єкти владних повноважень. Оновлення процесуального законодавства позитивно вплинуло на деталізацію відповідних критеріїв, сприяло конкретизації юрисдикції справ, у яких захищається право власності. Метою статті є розкриття критеріїв визначення належного суду як передумови права на доступ до суду у справах щодо захисту права власності. Звернення на захист приватного права, навіть за умови участі у справі суб’єкта владних повноважень, не підпадає під адміністративну юрисдикцію і залежно від суб’єктного складу має вирішуватися у межах цивільної або господарської юрисдикції. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб’єктний склад, характер спірних правовідносин і мета звернення до суду. У визначенні предметної юрисдикції господарського суду використано два різних підходи – віднесення до неї всіх спорів, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності, а інших справ – лише якщо це передбачено у законі. Важливе значення під час розмежування господарської та адміністративної юрисдикції має предметна характеристика справи, тобто характер спірних правовідносин. Необхідною умовою адміністративної юрисдикції є спір із суб’єктом владних повноважень, що здійснює владні управлінські функції у таких спірних правовідносинах. Акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права й обов’язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їхнього оскарження мають приватноправовий характер. Такий підхід сприяє правильному визначенню належних відповідачів і дотриманню правил суб’єктної юрисдикції. Нормативне врегулювання меж господарської юрисдикції досліджуваних справ забезпечує правову визначеність у питаннях реалізації права на доступ до суду.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

39

Білоус, К. "Спрощене провадження як процесуальна форма розгляду малозначних справ." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 293–303. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1954.

Full text

Abstract:

У статті досліджено спрощене провадження як процесуальну форму розгляду малозначних справ. Встановлено, що сучасна тенденція диференціації цивільного судочинства, безпосереднім результатом здійснення якої є формування спрощених форм відправлення правосуддя у цивільних справах, сприяє реалізації тих завдань, які були позначені Комітетом міністрів Ради Європи в його Рекомендаціях державам-членам. Гнучкість та індивідуалізм підходів до вирішення поставлених завдань є запорукою перманентного зростання рівня ефективності та оперативності судового захисту. Здійснено уніфікацію доктри-нальних підходів до розуміння змісту і правової природи спрощених форм відправлення правосуддя, а також визначено характер їх співвідношення із суміжними категоріями - «скороченими» та «прискореними» провадженнями. Автором виокремлюються класична, рестрикційна і експансіональна концепції розуміння правової природи спрощених проваджень у контексті сучасної доктрини цивільного процесуального права. Зроблено висновок, що саме в рамках останньої можливе формування органічного симбіозу наукових ідей, поглядів і підходів, який, враховуючи сучасні глобалізаційні тенденції, здатний повністю продемонструвати специфічність, трансцендентність і багатогранність правової природи «спрощення» в цивільному процесі. Обґрунтовується думка, що становлення і подальший розвиток спрощених форм відправлення правосуддя слід пов'язувати із диференціацією цивільної процесуальної форми як базової конструкції цивільного процесу, яка має забезпечити ефективність правосуддя та його основну цінність - право на справедливий судовий розгляд. На думку автора, поява спрощених проваджень є головним фактором модифікації та осучаснен-ня цивільної процесуальної форми, що знаходить своє відображення в диференціації, уніфікації та зміні сутнісних характеристик усталених судових процедур. Наголошується, що питання диференціації та спрощення нерозривно пов'язані з проблемою забезпечення ефективності судової форми захисту, рівень якої залежить від ступеня впровадження нових, організаційно й темпорально оптимізованих форм відправлення правосуддя.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

40

ГОРОДОВЕНКО, ВІКТОР. "Реалізація принципу верховенства права у цивільному судочинстві в умовах реформування правосуддя." Право України, no. 2018/03 (2018): 65. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-065.

Full text

Abstract:

Верховенство права є фундаментальним принципом, на якому будується демократична правова держава і функціонування судової влади в ній. Верховенство права як соціально-природний феномен, як основоположний принцип правової і політичної систем України, як основоположний принцип судової влади, як правова категорія активно привертає до себе увагу правників. Проте внесення останнім часом змін до процесуального законодавства України, початок роботи нового Верховного Суду й формування новітньої правозастосовної практики істотно змінює й підходи до тлумачення принципу верховенства права та особливостей його застосування, зокрема в цивільному судочинстві. Мета статті полягає у визначенні особливостей реалізації принципу верховенства права в цивільному судочинстві в умовах реформування правосуддя. З’ясовано, що утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі за умов, коли в суспільстві послідовно і неухильно втілюються в життя такі вимоги, як повага до прав і свобод людини, верховенство Конституції, принцип поділу влади, законність, обмеження дискреційних повноважень, принцип правової визначеності, незалежність суду і суддів. Встановлено, що верховенство права є основною засадою (принципом) цивільного судочинства, застосовуючи яку суд забезпечує справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відсутнє універсальне визначення принципу верховенства права, його тлумачення здійснено Конституційним Судом України, Європейським судом з прав людини. Доведено, що загальновизнаним є те, що основними елементами верховенства права є: 1) законність; 2) правова визначеність; 3) заборона свавілля; 4) доступ до правосуддя перед незалежними та неупередженими судами; 5) повага до прав людини; 6) недискримінація та рівність перед законом. Саме зазначені властивості верховенства права й повинні бути враховані судом при здійсненні правосуддя у цивільному судочинстві.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

41

Кочина, О. С. "ВИДИ ПОРУШЕНЬ АВТОРСЬКИХ ДОГОВОРІВ ТА ДОГОВОРІВ ПРО ПЕРЕДАЧУ СУМІЖНИХ ПРАВ." Прикарпатський юридичний вісник, no. 5 (February 10, 2022): 32–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i5.928.

Full text

Abstract:

О. С. Види порушень авторських договорів та договорів про передачу суміжних прав. – Стаття. Стаття присвячена дослідженню найбільш поширених видів порушень авторського договору та договорів про передачу суміжних права, які трапляються на практиці. Першим із них є неправильне оформлення договору та включення до нього умов, які погіршують становище автора та суб’єкта суміжних прав. Зазначені договори за своєю юридичною природою є цивільно правовими договорами, тому недотримання загальних вимог, встановлених Цивільним кодексом України, фактично є порушенням не самого договору, а законодавства в цій сфері, що, як правило, має наслідком його недійсність. Порушення умов, пов’язаних із предметом договору, пов’язане із здійсненням передачі прав, які їм не належать, або які вже були відчужені за договором про передачу виключних майнових прав. Порушення умов, пов’язаних із реалізацією особистих немайнових та майнових прав авторів та суб’єктів суміжних прав. Найбільш типовими порушеннями особистих немайнових прав є неправильне зазначення імені автора, незазначення імені автора чи виконавця виробником фонограми на носії запису або його упаковці. перекручування або спотворення твору тощо. Порушення майнових прав найчастіше відбувається в процесі передачі договором невиключних майнових прав. Також доволі поширеними порушеннями є порушення різних видів строків авторського та суміжного договору. Він є істотною умовою зазначених договорів та дає змогу визначити період, протягом якого користувач, який отримує майнові права, може їх вільно використовувати. Порушення можуть стосуватися і виплати авторської винагороди. Вона також є істотною умовою авторського договору і має визначатися у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. Для того щоб максимально захистити права авторів та суб’єктів суміжних прав, доцільно в договорах передбачати способи захисту порушених прав, зокрема у вигляді відшкодування моральної шкоди.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

42

Кравчук, Д. "Умови цивільно-правової відповідальності держави." Юридичний вісник, no. 3 (October 8, 2020): 277–85. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1952.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена питанням умов цивільно-правової відповідальності держави. Умовами цивільно-правової відповідальності держави є класичні елементи відповідальності суб'єкта цивільно-правових відносин з урахуванням певної специфіки. Так, специфіка суб'єктивної умови відповідальності полягає в тому, що в ЦК України вперше визначено, що шкода, заподіяна органами державної влади, органами місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень або у сфері нормотворчої діяльності, а також шкода, заподіяна посадовими або службовими особами зазначених органів, відшкодовується незалежно від вини цих органів, їх посадових або службових осіб. Наголошено, що до складу об'єктивної сторони складу правопорушення можна віднести прийняті акти управління або нормативні акти органів влади за умови, що вони прийняті при здійсненні зазначеними вище органами, їх посадовими або службовими особами своїх повноважень. Окремої уваги при дослідженні цивільно-правової відповідальності держави за заподіяну шкоду потребують спеціальні делікти, які характеризуються наявністю додаткових умов їх виникнення. Проблеми класифікаціїтаких дій, особливість процедури розгляду справ, неоднозначність і певна суперечливість судової практики зумовлюють наявність певних перешкод для захисту порушених прав суб'єктів цивільних правовідносин. Зазначено, що цивільно-правова відповідальність держави - це безумовний обов'язок держави в особі відповідальних органів державної влади або юридичних осіб публічного права здійснити справедливе відшкодування (компенсувати) заподіяну потерпілій особі матеріальну та (або) моральну шкоду, викликану організаційно-управлінськими, військово-політичними, організаційно-правовими рішеннями, діями та заходами органів державної влади, їх посадових осіб, службовцями, «невстановленими особами», а також шкоду, спричинену в результаті вчинення терористичних актів, спрямованих на порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

43

Калюжна, А. О., and О. Ю. Поклонська. "Щодо діяльності третейських судів у господарському судочинстві." Актуальні проблеми держави і права, no. 88 (January 14, 2021): 38–43. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i88.3054.

Full text

Abstract:

У науковій статті під час дослідження питання у сфері господарського судочинства передусім зосереджено увагу на знаходженні істини в порушених правовідносинах, вирішенні конфліктів, спо-рів, які виникають між суб’єктами та взагалі. Здійснення правосуддя в Україні належить виключно судам. У нашій державі судова система перебуває на досить високому та професійному рівні. Станов-лення системи судоустрою з історичного погляду почалося з найдавніших часів княжої доби та мало таку структуру: княжий суд, вічевий суд, громадський, або народний суд, приватні землевласні суди та церковні суди. Після розпаду Радянського Союзу в нашій незалежній державі Україні почала фор-муватися судова влада, за весь час незалежної України було чотири судові реформи. На сучасному етапі в Україні положення щодо судоустрою регулюється Законом України «Про судоустрій та статус суддів» від 2 червня 2016 року No 1402–VIII та Конституцією України. Систему судоустрою становлять суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд. Найвищим судом у системі правосуддя є Верховний Суд. Згідно з Конституцією України, третейські суди не входять до системи загальної юрисдик-ції. Діяльність третейських судів на території України регулює Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року No 1701–IV. Варто зазначити, що даний Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових та немайнових прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Також акцентовано увагу на вдосконаленні законодавства щодо діяльності третейських судів у 2020 році, що полягає у внесенні змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку створення та діяльності третейських судів, що має на меті відновлення довіри до третейського розгляду. На підставі системного аналізу досліджених матеріалів зазначеної проблематики дійшли висновку, що, незважаючи на законодавче врегулювання діяльності третейських судів, усе ж таки у практичній діяльності звернення до даного інституту не є популярним, що доводить статистика.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

44

ВАСИЛИНА, НАТАЛІЯ, and ЮРІЙ ПРИТИКА. "Розвиток приватних засад у цивільному процесі." Право України, no. 2019/02 (2019): 162. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-162.

Full text

Abstract:

Метою статті є розкриття питань співвідношення приватних і публічних засад у цивільному процесі. Пошук оптимального співвідношення приватних та публічних засад у цивільному процесі є основою для утворення адекватної суспільним потребам системи врегулювання спорів. Важливим при цьому є обґрунтування правильного розуміння цивільного процесу як форми не лише здійснення судочинства, а й інструменту захисту прав та інтересів юридичних і фізичних осіб, певної узгодженості їх волевиявлення на врегулювання цивільно-правового спору, що в результаті забезпечуватиме їх можливості та право мірність поведінки. Сучасна філософія приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язана передусім із максимальною реалізацією принципів диспозитивності та рівності учасників справи, що зумовлює їхню активність, розширення можливостей впливу на динаміку цивільного процесу. Нове розуміння ролі приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язане з більшою реалізацією принципів диспозитивності, змагальності, відмови від активної участі суду в процесі доказування, збільшення ролі нотаріату, альтернативних способів вирішення спорів, удосконалення системи приватноправової юрисдикції, що в комплексі сприяє підвищенню ефективності вітчизняної системи цивільної юрисдикції. Змістом публічно-правових елементів у цивільному процесі є: забезпечення розгляду юридичної справи судом і врегулювання спірних матеріально-правових правовідносин шляхом ухвалення правозастосовного акта індивідуального характеру; гарантування дотримання та забезпечення обов’язкових стандартів справедливого судового розгляду, зокрема, права на доступ до суду, верховенства права, принципів правової визначеності та пропорційності. Автори доходять висновку, що поєднання публічних і приватних засад є однією із головних тенденцій розвитку сучасного цивільного процесу, яка характеризує його як саморегульовану систему та визначає напрями оптимізації механізму забезпечення захисту прав (інтересів) громадян і юридичних осіб у порядку цивільного судочинства. Формами реалізації приватних засад у цивільному процесі є: прояв диспозитивності як принципу та методу цивільного процесу; реалізація приватних засад через розширення системи досудових, судових (судове примирення), позасудових і приватних альтернативних форм та методів врегулювання приватноправових спорів вирішення і врегулювання юридичних конфліктів та спорів; застосування процесуальних договірних конструкцій у цивільному процесі; існування різних механізмів вирішення спорів, юрисдикція яких розмежовується за допомогою засто сування приватних засад; запровадження інституту судового контролю за компетенцією недержавних юрисдикційних органів.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

45

Гуйван, П. Д. "ЗАКОННІСТЬ ПРАВОЗАСТОСОВНИХ ВЕРДИКТІВЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ПРИНЦИП СПРАВЕДЛИВОГО СУДОЧИНСТВА." Прикарпатський юридичний вісник 2, no. 4(29) (April 21, 2020): 49–52. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).433.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена науковому дослідженню питання законності рішень національних судів України як право-вої передумови справедливості судівництва. Проаналізо-вано визначеність такого правового явища, як законність, у національній і зарубіжній доктринальній літературі. Установлено, що більшість учених визначають його зміст як неухильне дотримання судом під час розгляду та ви-рішення цивільної справи чинних норм матеріального й процесуального права. Саме із цим ототожнюється якість судового рішення, яка характеризується правильним застосуванням судом норм матеріального права, дотри-манням норм процесуального права й судочинства. Тобто фактично відбувається ототожнення змісту та якості пра-вової норми, яка підлягає застосуванню. На переконання автора, то далеко не так. Законність і справедливість – да-леко не тотожні явища, аспекти справедливості судового процесу й правильності та законності рішення не завжди збігаються. З’ясовано окремі актуальні питання щодо досягнення максимальної справедливості судового вер-дикту з урахуванням його обґрунтованості, мотивовано-сті, а отже, законності. Вивчено сутність і призначення належного та необхідного мотивування й обґрунтування правозастосовних актів усіх суб’єктів владних повнова-жень як запоруки їх справедливості. Наводиться, коменту-ється та аналізується правова позиція Європейського суду з прав людини стосовно визначення поняття законності як сукупність доступних і передбачуваних норм, що дають людині змогу отримати адекватну інформацію про обста-вин застосування правових норм у конкретному випадку. «Закон» повинен бути сформульований із достатньою чіт-кістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Одним із важливих чинників, що зумовлюють подібну потребу в якісному законі, є вимога, щоб він відповідав критеріям гарантування засобу юридичного захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані міжнародним і національним правом. Тож, попри об’єктивно необхідний розсуд правозастосовного ор-гану під час здійснення судочинства, кожне рішення має бути належно обґрунтоване й умотивоване.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

46

Марченко, Володимир. "Здійснення суб’єктивних цивільних прав: нотаріальний аспект." Entrepreneurship, Economy and Law, no. 6 (2020): 44–49. http://dx.doi.org/10.32849/2663-5313/2020.6.09.

Full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

47

Погрібний, С. "Межі здійснення суб"єктивних цивільних прав." Вісник Академії правових наук України, no. 3 (54) (2008): 168–79.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

48

Кот, О. О. "Межі здійснення суб"єктивних цивільних прав." Вісник Національної академії правових наук України, no. 4 (87) (2016): 127–36.

Find full text

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

49

Мазур, В., and І. Боровська. "Аналіз поняття старості у науково-практичному та теоретичному аспектах." Юридичний вісник, no. 4 (October 30, 2020): 23–29. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1967.

Full text

Abstract:

Кожна особа має право на захист своїх прав та законних інтересів, а також на соціальний захист у старості та звернення до суду за таким захистом. Старість тісно взаємопов'язана з процесом старіння, який починається від народження і постійно триває до смерті особи. У статті автори здійснюють спробу проаналізувати поняття старості в теоретичному та науково-правничому розумінні, а також дослідити правову природу старості за законодавством України. Оскільки новелою в цивільно-процесуальному та господарсько-процесуальному законодавстві є застосування терміна «старість», а саме під час допиту свідка за місцем проживання (перебування), який через старість або з інших поважних причин не може прибути в судове засідання, тому автори ставлять перед собою за мету - з'ясувати в різних аспектах поняття старості. Для досягнення поставленої мети авторами статті здійснено аналіз теоретичного розуміння поняття старості та вплив такого теоретичного розуміння на тлумачення її в практичній діяльності судових органів. Крім теоретичної бази, автори дослідили чинне законодавство України, а саме норми Конституції України як Основного Закону, Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України й інших нормативно-правових актів, підзаконні нормативно-правові акти, приділили увагу дослідженню проблемних питань щодо розуміння поняття старості в міжнародних договорах, а саме в Конвенціях, а також проекти законів, щоб з'ясувати правову природу та понятійно-правовий апарат терміна старості. Досліджено співвідношення категорій «процесуальна дієздатність» та «старість» у контексті правового статусу свідка як учасника судового процесу під час допиту свідків за місцем проживання (перебування) внаслідок неможливості прибуття в судове засідання у зв'язку зі старістю, похилим віком. Також у статті розглянуто поняття старості через призму тлумачення в законодавстві категорії «похилий вік», при цьому проаналізувавши законодавство у сфері соціального захисту та пенсійного страхування. Автори звернули увагу та проаналізували критерії поділу старості та класифікацію періодів геронтогенезу, а також запропонували власне розуміння категорії старості в правозастосовчій діяльності та запропонували внести відповідні зміни до чинного законодавства України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

50

Колос, Cергій Степанович. "ЗАХИСТ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В КОНТЕКСТІ СУДОВОЇ РЕФОРМИ." Часопис цивілістики, no. 33 (December 5, 2019): 73–77. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i33.82.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано положення чинного законодавства України, що регулює захист прав інтелектуальної власності, досліджено особливості захисту прав інтелектуальної власності в контексті реформування судової системи. Розкрито положення теорії цивільного права щодо судового захисту прав інтелектуальної власності як одного факторів, що визначають особливості реалізації принципу захисту цивільних прав та охоронюваних інтересів у сфері інтелектуальної власності, окреслено перспективи роботи Вищого суду з питань інтелектуальної власності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Здійснення і захист цивільних прав'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles