Academic literature on the topic 'Заінтересована особа'

Анотація. У статті досліджено теоретико-практичні аспекти співвідношення права на справедливий суд та права на судовий захист з конституційно-правових позицій. Визначено, що категорія справедливості в Конституції України розкривається через фундаментальне право на справедливий суд, яке онтологічним чином пов’язується з правом на судовий захист взагалі. Наголошено, що право на судовий захист знайшло своє відображення в різних актах міжнародного рівня, що підкреслює його як право основне і невідчужуване. Аргументовано, що конституційне право на судовий захист означає, що будь-яка особа має можливість реалізувати процесуальний механізм, якщо її право є порушеним, тобто заінтересована особа може отримати процес виходячи з будь-якого матеріально-правового спору без будь-яких законодавчих обмежень. Обґрунтовано, що право на судовий захист призначене для конкретної мети – захисту порушеного суб’єктивного матеріального права. Наголошено, що процес не може існувати заради процесу як такого, у нього повинна бути певна підсумкова точка, до якої він прагне, однак все одно не можна орієнтуватися тільки на підсумок процесу, тобто на захист спірного права, адже у такому разі втрачається сенс у судовому захисті як особливій конституційній гарантії, знецінюється її соціальне значення. Визначено, що під правом на судовий захист можна розуміти гарантовану конституцією можливість будь-якої особи за допомогою звернення до суду захищати свої порушені права і законні інтереси. Аргументовано, що з точки зору європейської правозастосовної практики конституційне право на справедливий суд є просторим, рухливим і неоднорідним за своїм змістом, однак розуміння права на справедливий суд у контексті національного процесу відрізняється від європейського погляду, це пов’язано з тим, що ст. 6 ЄКПЛ передбачає тільки процесуальну справедливість, тобто дотримання певних правил при розгляді справи судовим органом і винесенні рішення. Зроблено висновок щодо співвідношення конституційного права на судовий захист і конституційного права на справедливий суд. Визначено, що справедливість – це імунна властивість права взагалі і правосуддя зокрема. Обґрунтовано, що право на судовий захист знайшло своє відображення в міжнародно-правових актах про основні і невідчужувані права людини, є закріпленим на конституційному рівні і є гарантією здійснення інших прав, своїм існуванням право на судовий захист обумовлює можливість реалізації інших прав. Зазначено, що у свою чергу право на справедливий суд не можна визнати скільки-небудь відмінною від права на судовий захист категорією, разом з тим право на справедливий суд має дещо «прагматичний» характер, адже у цього права інша мета. Аргументовано, що якщо конституційне право на судовий захист – це можливість отримати належне правосуддя, то конституційне право на справедливий суд відповідає на питання про те, яким це правосуддя має бути.

На практиці нині відсутні єдині підходи до порядку встановлення та оцінки наявності порушеного законного інтересу осіб при зверненні до суду, що зумовлює різні підходи правозастосування в реалізації права на його судовий захист. Діяльність суду в цих умовах наражається на справедливу критику щодо незабезпечення ефективного судового захисту передусім через недостатню вмотивованість і непослідовність у вирішенні цих питань. Тому цілком обґрунтованою є необхідність дослідження змісту поняття “інтерес” як об’єкта судового захисту задля формування єдиної правозастосовної практики. Метою статті є встановлення змісту поняття “інтерес” фізичних та юридичних осіб як об’єкта судового захисту в адміністративному судочинстві. Проаналізовано вживання терміна “інтерес” у Конституції та законах України. На підставі цього аналізу зроблено висновок, що законодавець не надав юридично-змістової характеристики поняттям “інтерес”, “законний інтерес”, “охоронюваний законом інтерес” тощо. Встановлено, що в окремих випадках поняття “інтерес” можна поділити за суб’єктною чи предметною ознаками; здійснено класифікацію видів інтересу за вказаними характеристиками. Конституцією України не визначений вичерпний перелік інтересів громадян, а тому він може бути розширений законодавцем у законах України та підзаконних актах, зокрема тими, які захищаються законом. Незважаючи на те, що “інтерес” є однією з категорій, які достатньо широко застосовується у законодавстві України, він, з огляду на багатоаспектність, має безліч варіантів трактування. У зв’язку з цим, окрім юридичного, проаналізовано етимологічний, загальносоціологічний і психологічний зміст поняття “інтерес”. Крім цього, з’ясовано зміст поняття “охоронюваний законом інтерес”, а також співвідношення інтересу члена громади та органів місцевого самоврядування. Визначено способи захисту інтересів позивача в адміністративному судо чинстві. Заінтересована особа має право звертатися до суду за захистом не будь-якого, а виключно легітимного інтересу, тобто такого, що не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Наявність конфлікту (конкуренції) інтересів сторін у спорі не свідчить про нелегітимність їхніх інтересів. Запропоновано під “інтересом” фізичних та юридичних осіб, який є об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України), вважати усвідомлене та виражене прагнення до користування конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом; зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Встановлено ознаки, яким повинен відповідати “інтерес”, щоб він міг бути об’єктом судового захисту в адміністративному судочинстві, а саме: усвідомлене та виражене, зокрема у позовній заяві, прагнення; такий інтерес повинен перебувати у логічно-смисловому зв’язку з суб’єктивними правами; суб’єктивними правами прямо не опосередковується, тобто виходить за їхні межі; не суперечить Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам, тобто відповідає ознаці “легітимності”; метою судового захисту інтересу є задоволення саме індивідуальних потреб; порушенням інтересу особи їй може бути завдано шкоди. Зроблено висновок, що у зв’язку з відсутністю правового врегулювання певного інтересу скаржника, або встановлених нормами права меж поведінки відповідача, факт наявності інтересу особи-позивача слід встановлювати у кожному конкретному випадку, якщо інше прямо не передбачено законом (як, наприклад, у випадку уточнення виборчих списків).

Є чимало професій, з представ-никами яких людина може не зітк-нутися протягом усього життя.А є такі професії, без яких жоднесуспільство не може існувати.Це – лікарі, вчителі, нотаріуси.Зважаючи на значний попит нанотаріальні послуги, можемо кон-статувати, що більшість грома-дян протягом життя обов’язковокористується послугами нотаріу-сів, навіть неодноразово.Визначено, що нотаріальнатаємниця – сукупність відомо-стей, отриманих під час вчиненнянотаріальної дії або звернення донотаріуса заінтересованої, від-повідної особи, в тому числі проособу, її майно, особисті майнові танемайнові права та обов’язки і т.д.Законом передбачено, що нотаріусне має права виступати як свідокстосовно відомостей, які станов-лять нотаріальну таємницю тастали відомі нотаріусу у зв’язкуіз вчиненням нотаріальних дій,окрім випадків, коли цього вимага-ють особи, за дорученням яких абощодо яких вчинялися нотаріальнідії. Нотаріус повинен зберігатитаємницю навіть у тих випадках,коли його діяльність обмежуєтьсянаданням правової допомоги чиознайомленням з документами інотаріальна дія або дія, яка при-рівнюється до нотаріальної, нота-ріусом не вчинялася.Зазначено, що наведене законо-давче визначення поняття нота-ріальної таємниці нині не про-сто не дає належного правовогообґрунтування визначення обсягута меж тієї інформації, що не маєрозголошуватися нотаріальнимиорганами, а навпаки,потребуєретельного наукового дослідження,роз’яснення, тлумачення та уточ-нення, особливо з огляду на те, щозазначена конкретна інформаціяможе бути предметом судовогослухання під час розгляду тієї чиіншої цивільної справи, і в кожномуконкретному випадку необхіднобуде визначатися із можливістюабо, навпаки, неможливістю нота-ріуса свідчити про такі обставини.Підкреслено, що нотаріальнийпроцес характеризується низкоюпринципів, які забезпечують вико-нання завдань нотаріату, являютьсобою найбільш загальні правовівимоги до вчинення нотаріальноїдіяльності, відбивають правовийхарактер нотаріального прова-дження та обов’язково знаходятьсвоє закріплення у відповідних нор-мах права. Одним із принципів, щонайбільшою мірою відображаютьспецифічну сутність нотаріальноїдіяльності, є принцип дотриманнянотаріальної таємниці, адже, наі вирішують цивільні справи від-крито і гласно, нотаріуси й поса-дові особи, що вчиняють нота-ріальні дії, зобов’язані зберігатитаємницю їх вчинення або навітьфакту звернення до нотаріальнихорганів.У статті обґрунтовано, щопублічно-правовий характер нота-ріальної діяльності зумовлений їїофіційним змістом і наділеннямнотаріусів повноваженнями держа-вою, а зазначене, як і процесуальнийхарактер нотаріальної діяльності,виключає існування нотаріальноїтаємниці як таємниці фахівця.Передусім нотаріус – особа, щоуповноважена державою на вчи-нення нотаріальної діяльності,незалежно від форми її здійснення(державної чи приватної) вона єоднаковою за своєю сутністю, аджедокументи, оформлені державнимиі приватними нотаріусами, маютьоднакову юридичну силу.

Стаття присвячена вивченню, аналізу проблем, які виникли у зв'язку з епідемією та встановленням карантину, визначення засобів забезпечення дотримання санітарно-епідеміологічних вимог та наслідків їх порушення. Зокрема, важливим є з'ясування можливостей цивільного законодавства для попередження загрози завдання шкоди учасниками цивільних відносин під час COVID-19 (в умовах карантину, адаптованого карантину тощо) та відшкодування шкоди, завданої створенням або «неліквідацією» такої загрози. Із урахуванням тієї обставини, що успіхи країн, які використовували жорсткі обмеження для подолання CGVID-i9, водночас є головним чинником загострення конфлікту інтересів, а також категорій «доцільність» і «правовідповідність», робиться висновок, що юридичне забезпечення прав людини-приватної особи має формуватися таким чином, аби уникнути когнітивного дисонансу, який виникає внаслідок колізії базових положень приватного та публічного права: «Дозволено все, крім того, що заборонено законом» і «Можна лише те, що дозволено законом». При цьому слід виходити з того, що звичайним способом правового буття людини-приватної особи є її участь у цивільних відносинах приватного типу. Найбільш дієвою формою захисту прав приватної особи у таких випадках є відшкодування шкоди, завданої її інтересам внаслідок неусунення загрози. При цьому право заінтересованої особи вимагати відшкодування завданої шкоди може бути реалізоване внаслідок створення загрози та її неусунення тим, хто створив небезпеку, життю, здоров'ю, завдано шкоду. Аналіз недостатньо активного застосування норм глави 81 ЦК України показує, що чинником цього є видима простота публічно-правових засобів, переконаність влади у швидкому досягненні за допомогою цих засобів позитивного результату, низький рівень правової культури, відсутність спеціального механізму подання позовів про усунення загрози. Ці вади можна усунути шляхом запровадження так званих «популяторних» позовів, з якими до того, хто створює або не усуває загрозу, міг би звертатися будь-хто, вимагаючи усунення небезпеки, яка загрожувала не тільки йому, але й іншим громадянам.

The purpose of the research paper is to disclose practical issues of the appropriateness of involving notaries as interested persons in cases to establish the fact of living by the same person a man and a woman without marriage. In order to achieve the objectives in the course of scientific research the authors applied formal-logical, dialectical, dogmatic and other general scientific and special research methods. The research paper notes that today notaries in almost all inheritance cases related to the establishment of this fact, involve a notary as an interested person. The authors emphasize that such practice is not justified, because the notary, who does not have an inheritance case in particular, cannot be considered an interested person. In order to reveal the above-mentioned issues, the authors study in detail the theoretical provisions of the procedural-legal status of interested persons, as well as the question of the legal status of the notary. The research paper also carries out a comparative analysis with the lawsuit proceedings in order to characterize the peculiarities of attracting a notary as a third party without declaration of independent claims. Particular attention is paid to the analysis of the practice of involving public authorities as interested persons in cases of this category. The conclusions define the procedural and legal status of the notary when considering and resolving civil cases arising from legal relations concerned with the performance of notarial acts. The dependence of the civil procedural status of the notary on his legal status is established. Also the authors have analysed the national judicial practice in order to identify significant gaps in cases of this category and offered their own proposals for the improvement of existing problems. The authors also propose the author's definition of interested persons in cases of this category.

Стаття присвячена висвітленню основних напрямів і практичних заходів щодо запобігання та подолання про­тидії розслідуванню підкупу медичних працівників. Визначено, що протидія розслідуванню підкупу медичних працівників є діяльністю суб’єктів підкупу медич­ного працівника, а також будь-яких інших заінтересованих осіб зі створення у будь-якій формі перешкод у вияв­ленні її ознак та провадженні всебічного, повного і неупередженого досудового розслідування такого роду кримі­нальних правопорушень. Констатовано, що суб’єктами протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути: 1) підо­зрювані; 2) родичі, знайомі підозрюваних; 3) захисники; 4) потерпілі, свідки; 5) особи, які здійснюють і залучені до проведення досудового розслідування (слідчі, спеціалісти, експерти тощо); 6) керівники органу досудового роз­слідування, прокурори, судді, службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування. Аргументовано, що форми протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути класифіко­вані за часом на: а) протидію з моменту вчинення підкупу медичного працівника до внесення відомостей про це до ЄРДР; б) протидію з моменту внесення відомостей про підкуп медичного працівника до ЄРДР і до скеруван­ня прокурором обвинувального акта з додатками до суду. Натомість за спрямованістю протидія розслідуванню підкупу медичних працівників буває скерованою проти: а) виявлення ознак підкупу медичного працівника; б) встановлення предмету та розміру неправомірної вигоди; г) розкриття кримінального правопорушення «на гарячому»; д) доведення винуватості особи. Зазначено, що механізм протидії розслідуванню підкупу медичних працівників охоплює два елементи: а) діяльність з приховування слідів кримінального правопорушення і вплив на джерела криміналістично значи­мої інформації до виявлення ознак вчиненого кримінального правопорушення; б) діяльність, спрямована безпосе­редньо на перешкоджання провадженню досудового розслідування. Обґрунтовано, що під час розслідування підкупу медичних працівників про ознаки протидії можуть свідчити такі обставини: заявлення необґрунтованих клопотань і подання необґрунтованих скарг; значні відмінності у змі­сті показань потерпілого та підозрюваного; зміна показань свідком на користь підозрюваного; відмова учасника кримінального провадження прибути за викликом слідчого; відмова у наданні предметів і документів, що мають значення для кримінального провадження, на вимогу слідчого. Стверджується, що заходи подолання протидії розслідування медичних працівників мають як нормативний (кримінальний процесуальний і кримінально-правовий), так і організаційно-тактичний характер. Для ефектив­ного подолання протидії розслідуванню підкупу медичних працівників необхідно застосовувати комплексний підхід, що передбачає поєднання обох груп заходів.

Із набранням чинності 15 грудня 2017 р. Законом України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” було суттєво реформовано цивільне процесуальне законо давство України, зокрема, змінено процесуальну термінологію, запроваджено новий підхід до визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, уточнено обсяг процесуальних прав та обов’язків учасників справи тощо. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є визначення законодавчих змін щодо правового статусу учасників цивільної справи, з’ясування питання про обсяг і зміст їх процесуальних прав, обов’язків та інтересів, виявлення прогалин і колізій у правовому регулюванні, що стосується окремих учасників справи, а також розроблення пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства. Учасники справи – це учасники судового процесу, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів або у встановлених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб (крім представників), для підтвердження наявності або відсутності визначених законом юридичних фактів, а також інші заінтересовані особи, які залучаються до участі у судовому процесі або вступають у цивільну справу за власною ініціативою. Зважаючи на характер належних учасникам справи процесуальних прав, обов’язків та інтересів, а також мету участі кожного з них у цивільному процесі, їх правовий статус може бути загальним (ним наділені всі без винятку учасники справи) та спеціальним (ним наділяється окремо кожний учасник справи). За результатами проведеного дослідження аргументовано необхідність внесення змін до статей 49, 56, 294 Цивільного процесуального кодексу України.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019. Дисертація є одним з перших в українській правовій науці комплексних досліджень, у якому вирішено наукову проблему формування доктринальних засад суб’єкта цивільного процесуального права. У роботі розкрито сутність суб’єкта цивільного процесуального права як категорії, в якій відображено правові властивості людини, що в підсумку підкреслює висхідний характер соціально-правової цінності суб’єкта у цивільних процесуальних правовідносинах. З урахуваням сучасних ціннісних орієнтирів у правовій доктрині надано авторське визначення поняття «суб’єкт цивільного процесуального права». На підставі наведених засад побудовано юридичну конструкцію суб’єкта цивільного процесуального права. Надано загальну характеристику цивільного процесуального статусу суб’єкта цивільного процесуального права, визначено його структуру. Окреслено напрями вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, що стосуються правового статусу суб’єкта цивільного процесуального права, гарантій участі зазначеного суб’єкта у судовому процесі.