Academic literature on the topic 'Застосування адміністративно-правових санкцій'

У статті з урахуванням специфіки діяльності закладів вищої освіти (далі - ЗОВ) з використанням аналізу соціальної сутності та призначення вищої освіти проаналізовано підходи до застосування адміністративно-господарських санкцій щодо ЗОВ. При цьому враховано і проблеми забезпечення права людини на вищу освіту, гарантованого Конституцією України. Намагаючись уточнити суть і правову природу конституційного права на вищу освіту, автор вважає, що в процесі застосування санкцій щодо ЗОВ мають бути забезпечені права студентів на продовження навчання, отримання вищої освіти. Важливим тут є також врегулювання процедури вирішення цих питань, з'ясування обсягів фінансових розрахунків у разі навчання студентів на платній основі, що сприятиме з'ясуванню співвідношення права на вищу освіту та інших соціальних, економічних та культурних прав. Доведено чіткий соціально-правовий взаємозв'язок реалізації права на вищу освіту і формування розгалуженої мережі ЗВО, застосування державою санкцій щодо яких вважається важливим засобом забезпечення виконання організаційно-господарських зобов'язань та інструментами гарантування прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, не може сприйматися з позицій репресивних заходів держави, а з точки зору забезпечення умов й усунення перешкод у формі порушень загальнообов'язкових правил, які стають на шляху якісного розвитку соціально-економічних відносин та гарантування права на вищу освіту в Україні. Означені проблеми розглядаються на фоні аналізу застосування щодо ЗОВ такої санкції, як позбавлення, анулювання ліцензії на освітню діяльність. На підставі дослідження зроблено висновок, що визначені законом види господарсько-правових санкцій підлягають застосуванню до ЗВО як до суб'єкта господарювання в разі вчинення ним господарського правопорушення. Оскільки правовий механізм регулювання господарсько-правової ЗВО відповідальності не має на сьогодні завершеного й комплексного характеру, вносяться пропозиції щодо забезпечення принципу системності правового регулювання освітніх відносин та системності права.

У статті визначено призначення інституту адміністративної відповідальності в соціальній сфері. Показано суб'єктивний склад осіб, яких можна притягати до адміністративної відповідальності за проступки, що посягають на адміністративно-правовий механізм реалізації концепції соціальної держави. Доведено доцільність виокремлення юридичних осіб як самостійного суб'єкта, якого можна притягти за вчинення адміністративних деліктів у галузі соціального захисту, що цілком узгоджується із практикою країн-членів ЄС. Вказано, що для соціальної сфери примус має владно-управлінську природу, здійснюється на основі норм публічного права (адміністративно-правових), вимагає існування елементу державної влади, публічної адміністрації та відповідних методологічних настанов у реалізації нею своєї компетенції. Проілюстровано, що для належного гарантування реалізації концепції соціальної держави слід говорити саме про адміністративно-правовий примус, стосовно розуміння сутності якого можна виокремити доктринальні позиції щодо сприйняття його у владно-управлінському, інструментальному та прагматичному плані. Запропоновано під штрафом розуміти вид адміністративної штрафної санкції в грошовому еквіваленті, що оперативно стягується в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими законами України, за вчинені адміністративні делікти з метою виховання та покарання правопорушників, попередження вчинення ними адміністративних проступків у майбутньому. З'ясовано, що це основний та самостійний вид адміністративного стягнення за делікти, вчинені в галузі соціального захисту, надання соціальних послуг. Його основними властивостями у відповідних відносинах є превентивна роль і стримувальний характер. Запропоновано критерії відмежування від штрафних санкцій адміністративно-господарських санкцій, які застосовуються до порушників норм соціального права. Доведено, що процедура під час їх застосування є адміністративною, тобто має офіційний і публічно-владний характер, а порядок застосування може бути й судовим, але за правилами адміністративного судочинства. Встановлено, що адміністративно-господарські санкції мають публічну (адміністративну) правову природу та відносно самостійний правозахис-ний характер, виконують охоронну функцію в частині забезпечення соціальної справедливості та підтримання громадського порядку в соціальній сфері.

У статті досліджено нормативно-правову базу щодо адміністративно-правового режиму використання природних ресурсів. Надано визначення адміністра-тивно-правового режиму права власності на природні ресурси, вивчено його специфіку. Розглянуто характерні ознаки й особливості дозвільних процедур щодо використання природних ресурсів. Запропоновано авторську дефініцію поняття «адміністративно-право-вий режим земельних ресурсів» (встановлений держа-вою особливий порядок публічного управління, контр-олю використання земельних ресурсів, застосування санкцій, спрямований на забезпечення та реалізацію управління, контролю й охорони земельних ресур-сів). Обґрунтовано необхідність її введення у правовий обіг. З’ясовано, що ключовим аспектом вивчення пра-вових режимів є їх класифікація, що дає можливість виокремлення різновидів правових режимів і надання їм певної характеристики. Наголошено на недостат-ності комплексного правового аналізу категорій засобу й методу юридичного регулювання правовідно-син, що виникають щодо володіння, користування й розпоряджання відповідними благами. Визначено, що власність в об’єктивному та суб’єктивному значеннях становить матеріальну основу громадянською суспіль-ства, визначає ступінь свободи особи в державі. Саме економічна свобода людини є фундаментом для свободи особи в межах інших сфер, тобто вона постає гарантом свободи економічного характеру. Зроблено висновок, що в умовах демократизації державного управління і розвитку ринкових відносин адміністративно-правові режими можуть охоплювати окремі управлінські про-цедури, пов’язані з отриманням дозволів на заняття певними видами діяльності. При цьому зазначені про-цедури можуть передбачати необхідність дотримання об’єктами державного управління, що їм підлягають, інших адміністративно-правових режимів. Отже, тра-пляються ситуації, коли вимоги одного адміністратив-но-правового режиму включають в себе вимоги іншого. Це призводить до складних взаємозв’язків між різни-ми адміністративно-правовими режимами, причому незалежно від конкретних суб’єктів і об’єктів публіч-ного управління.

Стаття присвячена питанню встановлення базових стандартів обчислення розміру штрафів у Кримінальному кодексі України та Кодексі України про адміністративні правопорушення, аналізу положень зарубіжного кримінального та адміністративного законодавства, матеріалів судової практики та теоретичних позиції з цього питання, формулюванню висновків та пропозицій, спрямованих на вдосконалення відповідних кримінально-правових та адміністративно-правових норм. З огляду на те, що представники міжнародної спільноти активно досліджують можливість застосування альтернативної форми покарань, пов’язаних з мінімальним обмеженнями прав людини, в межах зазначеного наукового дослідження вивчено зарубіжний досвід встановлення належних та справедливих розмірів штрафу. Метою статті є визначення актуальних розмірів штрафів, відповідних завданій шкоді вчиненням адміністративного правопорушення або кримінального злочину, як альтернативних видів адміністративного чи кримінального покарання. Наукову новизну становлять розроблені на основі зарубіжного досвіду пропозиції щодо реструктуризації механізму обчислення розміру штрафу, що дозволить забезпечити однаковий ступінь репресивності штрафних санкцій для осіб, що мають різний рівень доходів. Висновки. Реструктуризація механізму обчислення розміру штрафу є актуальною потребою адміністративного та кримінального законодавства України. Найбільш ефективним способом його вдосконалення виступає впровадження в якості базового стандарту розміру штрафних санкцій розміру середнього доходу винного. Проте впровадження такого способу визначення розміру штрафу потребує чіткого нормативно-правового закріплення ефективного механізму обчислення доходу винної особи та врахування його майнового стану. У зв’язку з відсутністю такого механізму видається, що на сьогоднішній день найбільш доцільним способом реформування порядку обчислення штрафу є встановлення його розміру кратно розміру податкової соціальної пільги. Це дає можливість забезпечити економічну обґрунтованість та високий рівень репресивності зазначеної форми покарання та її взаємозв’язок з динамікою доходів населення. Використання єдиного базового стандарту для розрахунку ступеня тяжкості правопорушення та розміру штрафу дозволить забезпечити пропорційність між рівнем соціальної небезпечності злочину та його караністю в умовах динамічної економічної ситуації в Україні.

У статті побудовано теоретико-аналітичну характеристику клієнтелізму як чинника зовнішньої залежності України шляхом узагальнення досліджень клієнтелізму в науковій літературі та побудови теоретико-аналітичної характеристики ключових складників клієнтелізму як чинника зовнішньої залежності України. В результаті проведеного аналізу зроблено висновок про те, що клієнтелізм є однією із соціокультурних передумов зовнішнього впливу на українське суспільство, що дає підстави говорити про наявну потребу розроблення програм протидії цьому явищу. Наголошено на тому, що важливими напрямами реалізації цих програм можуть стати такі: в соціально-культурній сфері – забезпечення умов максимального заохочення автохтонних культурних акторів; впровадження програм морально-етичного просвітництва у векторі модерної моралі через інститути церкви та освіти; пропаганда культури гуманізму, служіння людям і суспільству; проведення наукових (соціологічних, культурологічних, політологічних, правових) досліджень та моніторингу клієнтелізму з подальшим публічним обговоренням результатів і коригуванням заходів протидії; в політичній сфері – створення прозорої системи кадрової селекції в державному апараті та системи громадського контролю, спрямованого на перешкоджання призначенню на посади в системі управління осіб, залучених у клієнтарні мережі; посилення контролю результатів діяльності представницьких та адміністративних органів держави та політичних партій; в економічній сфері – впровадження медіаторства та аудиту організаційних структур задля формування меритократичної системи матеріального і нематеріального стимулювання службовців з урахуванням результатів їх професійної діяльності та реалізації менеджменту; в адміністративно-правовій сфері – створення відповідної нормативно-правової бази для боротьби з клієнтелізмом, зокрема визначення в наявних нормативних актах сутності цього явища та обов’язків посадових осіб щодо його недопущення; посилення незалежного контролю й відповідальності державних службовців усіх рівнів, застосування жорстких санкцій до порушників; розроблення й забезпечення широкого використання конкурсів на заміщення вакантних посад та атестації державних службовців.

Дисциплінарна відповідальність працівників поліції розвивається динамічно, але досить безсистемно, що не дозволяє в належній мірі використовувати потенціал даного виду юридичної від- повідальності як важливого засобу підтримки службової дисципліни в апараті державних органів, створення адміністративно-правових засобів попередження та припинення правопорушень як пра- цівників, так і роботодавців, забезпечення прав і законних інтересів працівників Національної поліції тощо. Аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок, що існуюча модель дисциплінар- ної відповідальності поліцейських знаходиться під сильним впливом трудового права з притаманною йому диспозитивністю, що суперечить адміністративно-правовій концепції побудови дисциплінар- ного законодавства і передбачає широке застосування методу імперативного регулювання державно- службових відносин. Це, на наш погляд, і зумовлює вкрай низький ефект від застосування до поліцей- ських заходів дисциплінарної відповідальності та не дозволяє забезпечити належний рівень виконання дисципліни в державному апараті. На відміну від інших видів юридичної відповідальності, де санкція за вчинене правопорушення є невідворотною, вирішення питання про невідворотність покарання за вчинення дисциплінарного про- ступку знаходиться у відомстві посадової особи, наділеної дисциплінарно-юрисдикційними повнова- женнями. При цьому, як показують дані правозастосовної практики, надане йому «право-обов’язок» застосувати дисциплінарне стягнення часто залишається нереалізованим. У статті ставиться завдання розглянути та проаналізувати поняття, зміст та сутність дис- циплінарної відповідальності поліцейського, а також визначити її функції, за допомогою яких здій- снюється правомірний характер виконання заходів покарання за вчинення проступку працівником. Висновки цієї статті дозволять у найбільшій мірі розібратися в понятійному апараті дисциплінарної відповідальності саме такого специфічного суб’єкту трудових правовідносин, як працівники Націо- нальної поліції України.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню адміністративно-правових санкцій, які розуміються як передбачена законом міра реакції уповноваженого суб’єкта, яка спрямована на усунення причин та наслідків протиправного діяння вчиненого суб’єктом – адресатом правової норми і полягає в усуненні наслідків протиправного діяння, його припиненні або покаранні правопорушника і яка застосовується в адміністративному порядку. Відповідно до цього виділено три функціональні види адміністративно-правових санкцій, а саме компенсаційні, припинювальні і каральні. Визначено місце адміністративно-правових санкцій у структурі адміністративного права, зокрема, доводиться, що адміністративно-правові санкції слід розглядати як окремий інститут в межах підгалузі адміністративно-деліктного права. При дослідженні санкцій які є мірою юридичної відповідальності виділено та охарактеризовано фінансові санкції, майнові санкції, організаційно-статусні санкції, морально-психологічні санкції. Серед санкцій припинювального характеру виділено санкції-заборони; санкції-зобов’язання; санкції-обмеження. Окремо розглянуто компенсаційні та правовідновлювлювальні санкції. Серед принципів застосування адміністративно-правових санкцій основну увагу приділено принципам реалізовуваності та адекватності таких санкцій. У межах дослідження процесуальних засад застосування адміністративно-правових санкцій виокремлено процедури застосування санкцій в порядку адміністративного провадження та адміністративно-судового провадження.