Academic literature on the topic 'Закордонні дипломатичні установи України'

Стаття присвячена розгляду проблем забезпечення безпеки закордонних дипломатичних установ (ЗДУ) України в умовах виникнення терористичних загроз у країні акредитації. Зокрема, автором проаналізовані вирішення завдань забезпечення безпеки ЗДУ під час терористичних акцій в їх оточенні, при блокуванні представництв терористами та захопленні приміщень установ і їх співробітників як заручників. Метою статті став пошук ефективних шляхів забезпечення безпеки закордонних дипломатичних установ України та їх персоналу під час терористичних акцій в країнах акредитації. Наукова новизна статті полягає у дослідженні можливостей розробки сучасної системи організації в ЗДУ, адекватної протидії наявним викликам і загрозам терористичного характеру, а також відповідної актуалізації відповідних правових норм та інструкцій. У статті відпрацьовані конкретні рекомендації щодо дій в екстремальних ситуаціях під час терористичних акцій в оточенні ЗДУ, зокрема, при блокуванні представництв терористами чи захопленні їх приміщень злочинцями, а також утримуванні дипломатичних співробітників як заручників. Висновки. Негативні тенденції сучасного світового розвитку такі як: прояви міжнародного тероризму, організованої злочинності, контрабанда наркотиків і зброї, нелегальна міграція і торгівля людьми; зростання екологічних і природних катастроф, загроз епідемій та пандемії; збереження ескалації заморожених конфліктів і поява нових джерел напруженості, виникнення кризових ситуацій, зокрема, активізація щодо України внаслідок подій на сході терористичної та розвідувально-підривної діяльності спецслужб РФ, покладають на СЗР України та інші спеціальні державні органи завдання належним чином забезпечувати національну безпеку держави, її закордонних дипломатичних установ, їх співробітників і членів сімей, а також відряджених за кордон українських громадян, обізнаних з відомостями, що становлять державну таємницю. Напрацьована світова практика та удосконалення нормативного регулювання у сфері зазначених питань сприятимуть вирішенню завдань забезпечення безпеки ЗДУ під час терористичних акцій в їх оточенні, при блокуванні представництв терористами та захопленні приміщень установ і їх співробітників як заручників.

Метою дослідження є наукове визначення та юридичне тлумачення терміну «територія дипломатичного представництва та консульської установи України за кордоном», яке наведено у главі 41 Кримінального процесуального кодексу України. Завданнями статті є юридичний аналіз статей глави 41 та теоретичне обґрунтування означеного терміну через категорії наступних галузей права: міжнародного права (категорії «приміщення представництва», «консульське приміщення»); теорії держави і права (категорія «територія держави»); кримінально-процесуального права (категорія «дія процесуального закону у просторі»).Наукова новизна полягає у системному дослідженні поняття «територія дипломатичного представництва». Окремі вітчизняні та зарубіжні науковці торкалися цієї проблематики частково, досліджуючи, в основному, питання вчинення процесуальних дій на території дипломатичних представництв. Більшість науковців поставило під сумнів можливість використання терміну «територія дипломатичного представництва та консульської установи» у кримінальному процесуальному законодавстві.Автором доводиться, що український законодавець у кримінально-процесуальному законі вдало та правильно застосував саме термін «територія дипломатичного представництва та консульської установи». Свою думку автор обґрунтовує трьома аргументами: 1) український законодавець відокремлює «територію України» від «території дипломатичного представництва та консульської установи України за кордоном», підкреслюючи, що це не одне і теж саме, і перше не охоплює друге; 2) у Кримінальному процесуальному кодексі України використаний спеціальний юридичний термін, який притаманний спеціальній юридичній термінології кримінально-процесуального права; 3) аналіз повноважень керівників дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном щодо здійснення ними кримінального провадження показав, що саме вони, використовуючи положення теорії екстериторіальності, приймають рішення про допуск чи недопуск на територію дипломатичних представництв представників правоохоронних органів країни перебування. Але, у будь-якому випадку скоєння на території дипломатичного представництва кримінального правопорушення, вони зобов’язані провести відповідні процесуальні дії.Висновки. Територія дипломатичного представництва або консульської установи України за кордоном у сенсі можливості вчинення процесуальних дій – це: 1) не територія України, тобто держави, що акредитує, а територія країни перебування; 2) територія зі спеціальним правовим статусом, який передбачає недоторканність та інші дипломатичні імунітети та привілеї; 3) сукупність будівель, частин будівель та приміщень, а також дипломатичні транспортні засоби; 4) земельна ділянка, яка позначена на місцевості і оточена парканом.

У світлі міграції громадян України та перебування їх в іноземних державах актуалізується питання надання їм якісних нотаріальних послуг у консульських установах і дипломатичних представництвах. Переваги саме консульського посвідчення нотаріальних документів, порівняно з аналогічними діями іноземних нотаріусів, полягають у тому, що не потрібна подальша легалізація нотаріального документа. Водночас нотаріальні послуги в консульських установах і дипломатичних представництвах надаються не завжди якісно, що негативно впливає на охорону й захист прав та інтересів українських громадян і юридичних осіб, негативно позначається на іміджі України за кордоном. Тому ці питання важко переоцінити, необхідна активна робота на предмет удосконалення механізму реалізації права таких осіб на подання скарги, що дасть змогу застерегти від виникнення подібних проблем у майбутньому. Мета статті зводиться до обґрунтування нового погляду на проблему охорони та захисту прав громадян і юридичних осіб, які постраждали або вважають себе такими, що зазнали порушення власних прав, під час вчинення нотаріальної дії консулом. При цьому увагу приділено аналізу адміністративного та судового порядків захисту прав таких осіб. Автор аналізує різні проблеми теорії та практики у сфері оскарження дії або бездіяльності консула при вчиненні нотаріальних дій, а також питання підсудності справ про оскарження діяльності чи бездіяльності консулів при вчиненні нотаріальних дій. Доводить, що за основу має братися характер спору про право, а тому і юрисдикція суду має визначатися за правилами про предмет справи (спору). Обґрунтовує твердження, що нотаріальна діяльність консулів має бути підпорядкована одночасно двом міністерствам: Міністерству юстиції України та Міністерству закордонних справ України. У статті виокремлюються підстави оскарження відмови у вчиненні нотаріальних дій або неправильності їх вчинення, зокрема: грубе поводження з громадянами; помил ки при кваліфікації тих чи інших правовідносин; недосконалість норм законодавства. Автор дійшов висновків, що у випадку, коли основними суб’єктами спору будуть, зокрема, сторони посвідченого консулом цивільного договору, то спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства; а коли оскаржуватиметься відмова консула у вчиненні нотаріальної дії, то спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Існування скарги як окремого процесуального документа у сучасних умовах є недоцільним. Робить пропозиції для удосконалення законодавства, вважаючи неприпустимим обмеження прав громадян та юридичних осіб у виборі способу захисту власних прав, порушених консулом при вчиненні нотаріального провадження.

У статті визначено ознаки та сформульовано поняття публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту в Україні зі встановленням законодавчих підстав його використання поряд із по-няттям державного управління. Наголошено, на доцільності в рамках розвитку категоріально-поня-тійного апарату науки адміністративного права України перехід із використання поняття державного управління у сферах фізичної культури та спорту у вузькому та широкому розумінні на категорії пу-блічного управління та публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту. Визначено, що публічне адміністрування сфер фізичної культури та спорту необхідно визначати як професійну політично неупереджену діяльність на посадах публічної служби в органах держави та місцевого самоврядування в межах їх компетенції із практичного виконання наступних завдань і функцій держави: аналіз державної політики; забезпечення її реалізації; виконання норм законо-давства; забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; здійснення наглядута контролю за дотриманням законодавства; управління фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; управління персоналом органів; реалізації інших повноважень, визначених за-конодавством. Зроблено висновок, що посадами публічної служби в органах держави автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, що визначені структурою і штатним розписом з викладеним обсягом посадових повноважень і обов’язків. Тобто, віднесення до посад публічної служби в органах держави посад державних службовців Секретаріату Кабінету Міністрів України; міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; місцевих державних адміністрацій; органів прокуратури; органів військового управління; закордонних дипломатичних установ України; державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені законом. Посадами публічної служби в органах місцевого самоврядування автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України для виконання вищеперерахованих завдань і функцій держави.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2021. Дисертацію присвячено дослідженню організаційно-правових засад дипломатичної служби України. Прослідковано еволюцію наукових поглядів відносно дипломатичної служби як предмету адміністративно-правового дослідження. Проаналізовано сутність, ознаки та види дипломатичної служби України, її принципи, систему органів та особливості нормативно-правового регулювання. Досліджено правовий статус посадових осіб дипломатичної служби. Визначено та охарактеризовано вимоги до претендентів на вступ на дипломатичну службу, а також процедури вступу на дипломатичну службу. Проаналізовано конкурс як основну процедуру вступу на дипломатичну службу України. Визначено підходи до розуміння та види процедур проходження дипломатичної служби. Розкрито значення дипломатичних рангів як спеціальних звань дипломатичних службовців. Проаналізовано особливості оцінювання результатів службової діяльності посадових осіб дипломатичної служби України. Предметом окремої уваги стали проблеми організації та правового забезпечення ротації посадових осіб дипломатичної служби України. Розглянуто підстави припинення дипломатичної служби України.