Journal articles: 'Законодавчі приписи'

1

Самбор, М. А. "Органи місцевого самоврядування як об’єкти сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань." Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 3, no. 87 (September 27, 2019): 70–86. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.87.70-86.

Full text

Abstract:

Питання здійснення права на свободу мирних зібрань є одним із актуальних та проблемних на сучасному етапі розвитку демократичних відносин у суспільстві. Метою даного дослідження є визначення органів місцевого самоврядування як об’єктів сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань та їх повноваження. Наукова новизна полягає в тому, що в статті висвітлено питання про органи місцевого самоврядування як об’єкт сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань та правове регулювання такого об’єкта. Зокрема досліджено правове регулювання повноважень органів місцевого самоврядування як об’єктів сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань та законодавчого врегулювання останніх бути такими об’єктами. Таким чином, діюче законодавство України не містить норм, які б визначали конкретних об’єктів сповіщення про намір здійснення права на свободу мирних зібрань. Наявні законодавчі приписи про об’єкт сповіщення визначають об’єкт у загальному, застосовуючи альтернативний спосіб викладу норми, що не сприяє правовій визначеності та передбачуваності. Разом із цим такий стан справ із визначенням об’єкта сповіщення унеможливлює своєчасне та повне виконання обов’язку носієм права на свободу мирних зібрань, що може призвести до необґрунтованого застосування заходів юридичної відповідальності.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

2

Proshchaiev, V. V. "Законодавство Росії та України у сфері розвідувальної діяльності: порівняльно-правовий аспект." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (April 25, 2019): 74–81. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.02.08.

Full text

Abstract:

Метою дослідження є розкриття особливостей законодавчого регулювання правових засад організації та діяльності органів зовнішньої розвідки України на основі порівняльного аналізу із законодавчим забезпеченням функціонування розвідувальних органів Російської Федерації. Наукова новизна полягає у тому, що вперше на основі юридичної компаративістики проаналізовано правове регулювання організації та діяльності органів зовнішньої розвідки України та РФ. Досліджено чинники, що спонукали законодавців зазначених країн прийняти законодавчі акти у сфері розвідувальної діяльності. Показано відмінності у правових приписах стосовно діяльності розвідок двох держав за цілями, завданнями, сферами застосування методів, сил і засобів. Визначено, які положення законодавства РФ про зовнішню розвідку можна врахувати для удосконалення вітчизняного законодавства. Висновки. За результатами дослідження виділено основні позитивні моменти у національному законодавстві, а саме: наявність двох фундаментальних законодавчих актів, що регулюють діяльність розвідувальних органів. Це Закони України «Про розвідувальні органи України» та «Про Службу зовнішньої розвідки України». Російський законодавець обмежився прийняттям лише одного Закону «Про зовнішню розвідку», фактично залишивши без правового регулювання за багатьма аспектами діяльність окремого незалежного розвідувального органу, яким є СЗР РФ; визначення правовими приписами основних категорій розвідувальної діяльності (розвідувальна діяльність, розвідувальна інформація, розвідувальні органи, спеціальна розвідка), чого немає у російському законодавстві; визначення для розвідувальних органів широкого кола завдань, у тому числі з правоохоронною спрямованістю. Натомість у Законі РФ «Про зовнішню розвідку» немає завдань щодо участі розвідки у боротьбі з тероризмом, міжнародною організованою злочинністю, незаконним обігом наркотиків, незаконним обігом зброї та технології її виробництва, нелегальною міграцією тощо; надання права на використання методів і засобів оперативно-розшукової діяльності для отримання розвідувальної інформації. Відповідно до російського законодавства оперативно-розшукові заходи здійснюються виключно для забезпечення власної безпеки. До основних позитивних моментів російського законодавства можна віднести: надання зовнішній розвідці при власному ліцензуванні і сертифікації права на придбання, розроблення (за виключенням криптографічних засобів захисту), створення, експлуатацію інформаційних систем, систем зв’язку та систем передачі даних, а також засобів захисту інформації від витоку по технічних каналах; визначення правовим приписом положення про те, що співробітники розвідки не можуть мати подвійного громадянства (підданства) і підлягають обов’язковій державній дактилоскопічній реєстрації; наявність правового положення про те, що особа, яка надає конфіденційну допомогу органу зовнішньої розвідки РФ і не є громадянином РФ, може бути прийнята, за її бажанням та клопотанням, до громадянства РФ у порядку, який визначений федеральними законами. У законодавстві обох держав, окрім позитивних моментів, також є й спірні законодавчі положення, виявлення і дослідження яких, а також удосконалення у подальшій законотворчій діяльності значно покращить функціонування всієї розвідувальної спільноти в Україні.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

3

Goncharenko , M. "МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ПУБЛІЧНОСТІ ТА ПРОЗОРОСТІ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ." Theory and Practice of Public Administration 1, no. 68 (February 28, 2020): 161–68. http://dx.doi.org/10.34213/tp.20.01.20.

Full text

Abstract:

Статтю присвячено систематизації основних механізмів реалізації принципу публічності та прозорості бюджетної системи на місцевому рівні та визначенню особливостей їхнього застосування в умовах поширення децентралізаційних процесів в Україні. Досліджено зміст поняття публічності та прозорості бюджетного процесу. Розглянуто основні законодавчі вимоги, спрямовані на забезпечення реалізації принципу публічності та прозорості, та визначено недоліки деяких із них. Доведено, що на сьогодні органи місцевого самоврядування та головні розпорядники бюджетних коштів дотримуються законодавчих приписів щодо оприлюднення інформації про бюджет не в повному обсязі. Запропоновано шляхи вдосконалення окремих інструментів забезпечення публічності та прозорості з урахуванням сучасних особливостей місцевого самоврядування.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

4

Корнієнко, М. В. "ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ЯК ДЖЕРЕЛО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА." Знання європейського права, no. 1 (September 21, 2020): 64–67. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.50.

Full text

Abstract:

Актуальність статті зумовлена упровадженням західних правових цінностей та відходом від превалюючого становища нормативістського розуміння права, особливою значимістю верховенства права в західній правовій культурі. Відзначається, що в межах пострадянського простору принципи права не розглядалися як джерело права; їм відводилась свого роду ідеологічна роль, вони займають другорядну роль у порівнянні з нормативно-правовими приписами. Акцентується увага на імпліцитному характері принципу верховенства права, що охоплює собою низку вимог, які можуть розглядатися як окремі принципи, до того ж зміст цього принципу перманентно розкривається через практику Європейського суду з прав людини, через тлумачення mutatis mutandis. Значна увага зосереджується на трьох складових частинах обмеження людських прав, що дає можливість встановити недостатність закону для такого обмеження та пріоритет принципів права над нормативно-правовими приписами. Окрім припису нормативно-правового акта, для обмеження людських прав має бути наявна легітимна мета. З'ясувавши наявність правової підстави для обмеження людських прав та визнавши наявність легітимної мети, Європейський суд із прав людини визначає пропорційність вжитих органами публічної влади заходів. Принцип пропорційності вимагає з'ясувати, чи не порушується сутність права через вжиті державою заходи з його обмеження, при цьому досягнуті цілі мають відповідати використаним засобам. Робиться висновок, що принцип верховенства права є складним феноменом, що включає в себе низку вимог до учасників правових відносин, у першу чергу - до органів публічної влади, що і зумовлює його важливість для суб'єктів адміністративних правових відносин. Необхідність для органів державного управління керуватися принципом верховенства права, в тому числі й за відсутності окремих законодавчих приписів (або у випадку колізії між юридичними нормами), і надає досліджуваному явищу властивості джерел права, зумовлює потребу розгляду принципу верховенства права як джерела, зокрема, адміністративного права.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

5

Томкіна, Олена Олексіївна. "НОРМИ МИТНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ЯК ПРЕДМЕТ КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ." New Ukrainian Law, no. 5 (November 29, 2021): 69–77. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.5.10.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена проблемі законодавчого визначення адміністративної відповідальності за порушення митних правил, зокрема за дії, спрямовані на неправомірне звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їхнього розміру, а також інші протиправні дії, спрямо- вані на ухилення від сплати митних платежів (стаття 485 Митного кодексу України). Положення статті 485 Митного кодексу України оскарженні до Конституційного Суду України з мотивів їхньої невідповідності Конституції України. Автори конституційних скарг обґрунтовують неконституційність положень цієї статті тим, що абсолютно визначена санк- ція, неможливість її зменшення і відсутність альтернативних видів санкцій за вчинення від- повідного правопорушення не дають змоги застосовувати цю норму з урахуванням принци- пу індивідуалізації юридичної відповідальності правопорушника, що суперечить частині 2 статті 62 Конституції України. Автори клопотань також указують на те, що невідповідність санкції статті 485 Митного кодексу України засадам індивідуалізації юридичної відповідальності порушує встановле- ні Конституцією України право особи володіти, користуватися і розпоряджатися власністю (стаття 41), право особи на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48). Оскарження положень статті 485 Митного кодексу України актуалізує проблему забезпе- чення конституційності митного законодавства України загалом, оскільки, окрім оспорюва- них положень зазначених статей цього Кодексу, є й інші формальні склади митних право- порушень, що містять абсолютно визначені санкції та/або є юридично невизначеними. Диспозиція норми права, що викладена у статті 485 Митного кодексу України, сконстру- йована законодавцем у вигляді «відкритого» (незавершеного) переліку протиправних дій, що спрямовані на ухилення від сплати митних платежів. Вказівка на ознаку протиправ- ності «інших» дій та їхню мету не забезпечує чіткості, однозначності, зрозумілості сфор- мульованого законодавчого припису, отже, його передбачуваності для суб’єктів права. Таке використання засобів законодавчої техніки під час визначення адміністративного пра- вопорушення перетворює диспозицію норми права на «гумову» і загрожує законності пра- возастосування. Окрім цього, такий законодавчий припис є корупціогенним чинником, адже відкриває шлях до службових зловживань, довільного, на основі суб’єктивних оцінок, а не формально визначених ознак, тлумачення норми права. Отже, є підстави для висновку, що оскільки диспозиція норми права, шо викладена у статті 485 Митного кодексу України, сформульована нечітко та неоднозначно, приписи цієї статті не можна вважати юридично визначеними в аспекті їхньої передбачуваності для суб’єктів правозастосування. Санкція статті 485 Митного кодексу України є абсолютно визначеною, оскільки без- альтернативно передбачає тільки один вид адміністративного стягнення за визначене в цій статті митне правопорушення – штраф, не встановлює водночас допустимі для відповідно- го правопорушення межі його застосування, отже, не забезпечує індивідуальний характер юридичної відповідальності осіб, визнаних винними у правопорушенні. Зважаючи на викладене, митне законодавство України має розвиватися шляхом установ- лення відносно визначених і альтернативних санкцій, що дозволяє індивідуалізувати адміні- стративну відповідальність за порушення митних правил.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

6

СМОКОВИЧ, МИХАЙЛО. "Держава як незалежний арбітр у сфері земельних правовідносин." Право України, no. 2020/10 (2020): 155. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-155.

Full text

Abstract:

У Верховній Раді України 31 березня 2020 р. зареєстровано проєкт Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості спорів, що виникають у сфері земельних відносин та спорів щодо нерухомого майна” (Законопроєкт № 3296). Предметний аналіз положень цього документа дає підстави вважати, що вони є сумнівними з позицій їхньої відповідності окремим нормам Конституції України. Аналіз досліджень і публікацій показав, що останнім часом різні аспекти земельних правовідносин досить активно вивчаються політиками, науковцями і навіть суб’єктами господарювання і завдяки цьому було предметно висвітлено окремі аспекти теорії та практики цих правовідносин. Проте питання визначення місця і ролі держави у сфері земельних правовідносин крізь призму положень Законопроєкту № 3296 залишилося поза дослідницькою увагою науковців і практиків. Метою статті є здійснення системно-змістовного аналізу цитованих вище положень Законопроєкту № 3296 у поєднанні з нормами чинного законодавства України, з урахуванням вимог міжнародного права та сформованою практикою Європейського суду з прав людини, а також, з огляду на юридичні позиції Конституційного Суду України (КСУ), на предмет їхньої конституційності, тобто відповідності вимогам Конституції України. У процесі дослідження було використано методи аналізу, порівняння, системний метод, прогностичний, а також методи логіки і моделювання. Уперше на основі узагальнення норм Конституції України, юридичних позицій КСУ та інших джерел права сформовано правовий підхід, відповідно до якого встановлено, що положення Законопроєкту № 3296 суперечать низці норм Консти-туції України, оскільки нівелюють публічно-правовий статус України як незалежної, суверенної, демократичної і правової держави, що покладає на неї виконання відповідних конституційних обов’язків, зокрема: забезпечення особливої охорони землі, яка відповідно до ст. 14 Конституції України визнана основним національним багатством, що також вимагає від держави здійснення правового урегулювання земельних відносин, виконання функцій незалежного арбітра у сфері цих правовідносин, збереження основного національного багатства для майбутніх поколінь тощо; повноцінно не забезпечують правовий режим землі, особливість якого полягає у подвійній правовій природі такого об’єкта, в основі якого поєднано публічноправовий і приватноправовий аспекти, а саме: земля є неоціненним об’єктом природи, загальне користування яким Конституцією України (ч. 2 ст. 13) гарантується державою кожному (публічно-правовий аспект правового режиму землі), і водночас земля є об’єктом господарювання, право власності на який може набуватися і реалізовуватися громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України) (приватноправовий аспект правового режиму землі) тощо. У контексті викладу підсумкових узагальнень автором публікації встановлено: 1) положення п. 2 Законопроєкту № 3296, які передбачають розширення юрисдикції господарських судів в аспекті вирішення спорів у сфері земельних відносин, зокрема й тих, які виникають щодо прав на земельну ділянку з суб’єктом владних повноважень, є неконституційними через їхню невідповідність положенням статей 13, 14 і частинам 1, 5 ст. 125 Конституції України; 2) приписи п. 2 Законопроєкту № 3296 порушують конституційний принцип спеціалізації судів, і, по суті, підміняють публічноправові відносини приватноправовими. Такі “законодавчі новели” безпідставно і в неконституційний спосіб звужують предметну компетенцію адміністративних судів в Україні і неправомірно розширюють юрисдикцію господарських судів; 3) публічно-правовий статус держави зобов’язує її бути незалежним арбітром у сфері земельних правовідносин, дбати про збереження землі як основного національного багатства, що має виключно важливу цінність для майбутніх поколінь, натомість практична реалізація приписів п. 2 Законопроєкту № 3296 призведе до незабезпечення виконання державою своїх конституційних обов’язків в аспекті гарантування особливої охорони землі, забезпечення прав людини, що зрештою зумовить підрив авторитету України як самостійної, незалежної і демократичної держави.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

7

БИЧКОВА, СВІТЛАНА. "Визнання спадщини відумерлою: новелізація правового інституту за останні 15 років." Право України, no. 2019/02 (2019): 107. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-107.

Full text

Abstract:

У законодавстві незалежної України з 2003 р. закріплено інститут визнання спадщини відумерлою. Проте за 15-річний досвід його застосування на практиці неодноразово стикалися із проблемами недосконалої законодавчої конструкції. Тому сьогодні законодавчі положення щодо визнання спадщини відумерлою суттєво відрізняються від первісної редакції відповідних норм. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого цивільного законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є аналіз напрямів і наслідків новелізації інституту визнання спадщи ни відумерлою з часів його регламентації в законодавстві нашої держави, виявлення наявних проблем у правовому регулюванні відповідних питань, а також пропозиція шляхів їхнього вирішення. У процесі дослідження встановлено, що новелізація положень цивільного законодавства щодо визнання спадщини відумерлою сприяла оптимізації відповідного правового інституту, адже всі внесені зміни були доцільними і допомагали усунути прогалини у правовому регулюванні, вирішили окремі проблеми, які виникали під час застосування нормативних приписів на практиці. Проте невстановлення часових обмежень виконання органами місцевого самоврядування обов’язку щодо подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою фактично може призвести до його невиконання чи сприяти зловживанням із боку посадових осіб указаних органів, що, зі свого боку, призведе до наявності майна з невизначеним правовим режимом чи позбавить територіальну громаду можливості отримати відповідне майно. З огляду на таке слід змінити положення, закріплене у ч. 2 ст. 1277 Цивільного кодексу України (ЦК України), окресливши граничні часові межі подання до суду заяви про визнання спадщини відумерлою. Зважаючи на правила законодавчої техніки та логіки, звернено увагу на необхідність використання уніфікованої термінології при регулюванні питань, пов’язаних із визнанням спадщини відумерлою. У зв’язку з чим обґрунтовано потребу у внесенні змін до ч. 4 ст. 1277 та ч. 2 ст. 1280 ЦК України, замінивши словосполучення “відумерле майно” фразою “майно, що входило до складу спадщини, яка визнана відумерлою”

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

8

Байрачна, Лариса, and Катерина Тільна. "ПРОЦЕДУРА HABEAS CORPUS ACT В ІСТОРИЧНІЙ РЕТРОСПЕКТИВІ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД." Молодий вчений, no. 3 (91) (March 31, 2021): 254–58. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-3-91-53.

Full text

Abstract:

Робота спрямована на дослідження в історичній ретроспективі європейського досвіду втілення процедури Habeas corpus act на прикладі деяких європейських держав. Для досягнення мети було проаналізовано розвиток законодавчо закріплених конституційних гарантій та прав затриманого та ув’язненого в країнах Європи від прийняття англійським парламентом Нabeas Сorpus Аct у XVII ст. до ратифікації міжнародно-правових документів у XX-XXI ст. Прийняття законодавчого акту Нabeas Сorpus Аct у 1679 р., що вперше визначав правила арешту та притягнення до суду звинуваченого у злочині, надавав право суду контролювати законність затримання та арешту громадян, а громадянам – вимагати настання такої процедури, поклав кінець довільних затримань та заклав початок практики закріплення гарантій прав людини у законодавчих актах різних країн. На прикладі таких країн як Німеччина, Франція та Польща, було показано зміни у законодавстві цих країн, у тому числі в царині, що належить до прав людини. На прикладі судових рішень по справі Дрейфуса у Франції, Коницькій справі в Німеччині та Берестейському процесі у Польщі, ми можемо довести систематичне порушення процедури Habeas Corpus, недотримання закріплених прав затриманого та ув’язненого, відсутність реалізації законодавчо установлених принципів справедливого та неупередженого судочинства. Прийняття та подальша ратифікація міжнародно-правових нормативних актів досліджуваними країнами, закріплюючих права та свободи людини і громадянина, призвели до змін в національному законодавстві цих держав. Проте і нині трапляються порушення прав та свобод, наприклад, у таких справах як «Амуюр проти Франції», «Триппель проти Німеччини», «Барановський проти Польщі» були захищені порушені положення Європейської конвенції з прав людини про право на свободу та особисту недоторканність, право на те, щоб законність затримання було встановлено без зволікань та право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку. Проведений аналіз Нabeas corpus дозволяє прийти до висновку, що дані приписи є особливими правами обвинуваченого. Вони дозволяють реалізовувати право на розгляд справи судом у встановлені терміни і без затримки (принцип справедливого судочинства, максимального обмеження суддівського свавілля), право користуватися послугами адвоката, бути проінформованим про хід слідства, вимагати присутність адвоката на допитах та інше. Процес реалізації Habeas Corpus має тривалу і складну історію. Стислий ретроспективний огляд втілення зазначеного принципу в європейській судовій практиці показав складність і неоднозначність його застосування в різних країнах.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

9

Барабаш, Т. О. "РИЗИКООРІЄНТОВАНИЙ КОНТРОЛЬ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ ЯК ЗАПОБІЖНИК ВИНИКНЕННЮ ЕКОНОМІЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 2 (42) (January 27, 2022): 38–45. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-42-2-38-45.

Full text

Abstract:

Досліджено правове регулювання виконання такої функції Бюро економічної безпеки України, якантикорупційний контроль, а також окреслено законодавчі вимоги до програм із запобігання корупції.Розглянуто складові елементи й структуру дій суб’єктів господарювання при розробці антикорупційноїпрограми юридичної особи. Обґрунтовано наявність підстав для застосування дієвих важелів впливу насуб’єктів господарювання в частині виконання ними припису щодо здійснення функцій антикорупційногоконтролю. Запропоновано розробити пропозиції про внесення змін і доповнень до Закону України «ПроБюро економічної безпеки України», що стосуються суті, змісту процедур ризикоорієнтованого контролю у сфері господарювання як його функції.Ключові слова: економічні правопорушення, шахрайство, Бюро економічної безпеки, антикорупційний контроль, антикорупційна програма юридичної особи, ризикоорієнтований контроль у сфері господарювання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

10

ЗАХАРЧЕНКО, ПЕТРО, and ОЛЕКСАНДР СИБІГА. "Державний статус української мови: спроба ліквідації завершення процесу уконституювання." Право України, no. 2019/12 (2019): 246. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-246.

Full text

Abstract:

Поява пропонованої широкому загалу статті спричинена багатолітнім протистоянням між прихильниками надання українській мові статусу державної і їхніми політичними опонентами. На підставі оприлюдненого тексту конституційного подання до Конституційного Суду України 51 народного депутата України від 23 квітня 2019 р., що поставили під сумнів конституційність окремих положень Зако ну України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (Закон № 2704-VIII), здійснено конституційно-правовий аналіз спірних положень цього Закону у зіставленні з нормами Конституції України. Мета статті полягає у правовому обґрунтуванні позиції щодо відповідності окремих положень Закону № 2704-VIII, яким здійснено законодавче забезпечення функціонування української мови як державної, приписам Конституції України. Приводом для конституційного подання слугували окремі норми Закону № 2704-VIII, які, на думку суб’єкта конституційного подання, дискримінують російськомовних громадян за мовною ознакою. Крім того, автори вважають, що права російської мови істотно порушуються в тій частині, що на підставі документа надана перевага кримськотатарській мові як мові корінного народу, англійській мові та іншим мовам Європейського Союзу, незважаючи на те, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та інших мов національних меншин. Аргументовано, що законодавець, ухвалюючи Закон № 2704-VIII, не порушив основні приписи конституції в частині забезпечення прав корінних народів, націо-нальних меншин України, зокрема й російськомовної частини населення. Визнані маніпулятивними, надані суб’єктом конституційного подання статистичні відомості, про факти, пов’язані з кількістю носіїв російської мови, кількісним складом націй і національностей, що проживають на території України, та чисельністю представників найбільшої етнічної меншини. Зазначено, що прямий зв’язок між національною належністю і мовою користування відсутній. Зроблено висновок, що в ухваленому Законі № 2704-VIII відсутня дискримінація як за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, так і за мовними чи іншими ознаками.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

11

Alieksieiev, S. O. "Норми міжнародного права у правовій системі України: теоретичні підходи до визначення правового статусу." Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, no. 2 (April 25, 2019): 89–105. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.02.10.

Full text

Abstract:

Метою цієї статті є вивчення теоретичних підходів до визначення правового статусу норм міжнародного права у правовій системі України. Наукова новизна полягає у системному дослідженні питань взаємодії міжнародного та внутрішньодержавного права, імплементації міжнародно-правових норм в Україні з огляду на посилення договірних засад сучасного міжнародного правопорядку, активізацію діяльності держав-членів міжнародного співтовариства щодо виконання своїх міжнародно-правових зобов’язань, а також виходячи з формування та прояву нової форми глобалізації – правової. Висновки. - гармонічно узгоджені нормативні приписи обох юридичних систем – міжнародного та внутрішнього права, є гарантією сумлінного дотримання державами своїх міжнародних зобов’язань. Феноменологія самого узгодження сприяє позитивному розвитку і вдосконаленню самих правових систем; - міжнародне право об’єктивно не змогло б здійснювати свою регулятивну функцію без наявності норм внутрішнього права, що фактично продовжують і втілюють його нормативні настанови в національному правовому просторі. Держава за допомогою ВП створює (повинна створювати) необхідні правові умови для забезпечення виконання міжнародних договорів; - взаємодія норм МП і ВП охоплює важливі конституційно-правові, інституційно-структурні і нормативно-технологічні аспекти існування норм МП в національній правовій системі, а саме: а) проголошення та законодавче закріплення принципу безумовного дотримання міжнародних договорів; б) правове супроводження і забезпечення виконання міжнародних договорів, включно з державною санкцією за невиконання договорів і невнесення до ВП змін та доповнень, необхідних для виконання зобов’язань за договорами; - міжнародному публічному праву для його існування та виконання своїх функцій необхідне ВП і його організаційні і нормативно-технологічні механізми здійснення нормативних приписів; водночас і ВП необхідне МП, яке встановлює нормативну основу для узгоджених дій різних держав у різних сферах, у тому числі для вирішення можливих колізій і суперечностей між правовими системами держав-членів міжнародного співтовариства, а також для зовнішньополітичної діяльності держав.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

12

Медвідь, А. Б., and Ю. О. Гавелко. "КОНВЕНЦІЙНА ТА КОНСТИТУЦІЙНА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ОБСЯГУ ІНФОРМАЦІЇ, ЯКА ПОВІДОМЛЯЄТЬСЯ ОСОБІ ПРО МОТИВИ ЇЇ АРЕШТУ ЧИ ЗАТРИМАННЯ." Herald of Lviv University of Trade and Economics Law sciences, no. 9 (August 9, 2021): 44–49. http://dx.doi.org/10.36477/2616-7611-2021-09-06.

Full text

Abstract:

У статті здійснюється компаративістьке дослідження вимог щодо обсягу інформації, яка повідомляється особі про мотиви її арешту чи затримання, які встановлені у пункті 2 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та у частині 4 статті 29 Конституції України. Зокрема, вивчається та порівнюється юридичний зміст наявних конвенційних та консти- туційних вимог щодо необхідного обсягу достатньої інформації, яка повинна бути повідомлена особі стосовно правових підстав та фактичних причин позбавлення її свободи у формі як кримінально-про- цесуального, так і адміністративно-процесуального арешту та затримання. У цьому контексті детально аналізуються вказані положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України, а також відповідні рішення Європейського суду з прав людини, окремі положення Кримінального процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення. На підставі цього робиться висновок, що закріплення у приписі частини 4 статті 29 Конституції України зобов’язання повідомити затриманій чи заарештованій особі саме про мотиви її арешту чи затримання безпосередньо вказує на те, що це повідомлення не може обмежуватися лише повідо- мленням про законодавчі підстави (перелік статей законодавчих актів), згідно з якими здійснюється арешт чи затримання, але й обов’язково повинно містити основні фактичні обставини, що спону- кають (обгрунтовують) такі дії, їх об’єктивні причини. А це за своїм юридичним змістом не тільки встановлює необхідні конституційні первинні гарантії захисту особою права на свободу та особисту недоторканність як у кримінально-процесуальному, так і у адміністративно-процесуальному аспек- тах, але й цілком відповідає правовим позиціям Європейського суду із прав людини щодо необхідного обсягу достатньої інформації, яка повинна бути повідомлена особі, відповідно до пункту 2 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

13

Бондаренко, О. "Стан реалізації окремих фундаментальних принципів протидії корупції в Україні." Юридичний вісник, no. 1 (April 12, 2021): 138–42. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2091.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена важливій та актуальній темі – характеристиці стану реалізації окремих фундамен-тальних принципів протидії корупції в Україні. Автор зосереджує увагу на тому, що ефективність виконання завдання з протидії корупції пере-буває у прямій залежності з необ-хідністю чіткого та виваженого формулювання основних ідей такої діяльності. Правильне формулювання правил поведінки є ключем до її про-дуктивності. Крім того, з’ясовано, що у юриспруденції поняття право-вих принципів тлумачать по-різному, зокрема, вчені використовують такі категорії, як початкові теоретичні визначення, обґрунтування, керівні принципи (ідеї), загальні приписи, керівні принципи, закономірності, зміст тощо. Зосереджено увагу на тому, що значення верховенства права для кожної діяльності підтверджується його закріпленням у ст. 8 Кон-ституції України. Крім того, тлу-мачення його юридичного змісту міститься у рішенні Конститу-ційного Суду України від 2 листо-пада 2004 р. No 15-рп/2004, в якому зазначено, що верховенство права – це панування права в різних формах у суспільстві. Наступним фундаментальним принципом є принцип законності. Важливість цього принципу для функціонування держави настільки важлива, що законодавча влада закріплює його у різних формах у декількох статтях Конституції України. На думку автора, сту-пінь того, наскільки цей принцип насправді реалізовується загалом, особливо стосовно запобігання та боротьби з корупцією, викликає занепокоєння. Відсутність законо-давчої основи для вжиття таких заходів є підставою для розробки і прийняття відповідних норма-тивно-правових актів. Принцип гласності тлумачиться як принцип зв’язків з громадськістю та відкритості всіх органів, упов-новажених боротися з корупцією. Конституція України не містить норми, яка б чітко закріплювала принцип відкритості та прозоро-сті, але він може бути виведений з ряду конституційних норм. Зроблено висновок, що анти-корупційна діяльність в Україні, як і будь-яка інша діяльність, ведеться за певними основними ідеями, які є керівними принци-пами. Особливе значення серед цих принципів мають фундаментальні. Адже саме ці принципи визначають антикорупційну стратегію та век-тор її реалізації. У контексті все-бічної протидії корупції в Україні важливим є законодавче закріп-лення основних принципів протидії корупції.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

14

Комарницький, В. M. "Зупинення (припинення) діяльності підприємств у разі порушення ними законодавства про оцінку впливу на довкілля." Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 1, no. 93 (March 30, 2021): 223–32. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.93.223-232.

Full text

Abstract:

У статті розглядаються питання зупинення та припинення діяльності підприємств у разі порушення ними вимог законодавства про оцінку впливу на довкілля. Аналізується розвиток правового регулювання відносин, пов’язаних із застосування зазначеного заходу реагування на відповідні правопорушення; акцентується увага на його недоліках (правового регулювання), обґрунтовуються пропозиції щодо їх усунення. Зокрема, доводиться доцільність коригування законодавчих підстав, за яких має здійснюватися зупинення та припинення експлуатації підприємства чи окремих його цехів (дільниць), у процесі чого порушуються екологічні умови, визначені у висновку з оцінки впливу на довкілля; аргументуються пропозиції щодо уточнення кола осіб, котрі мають право подавати до суду позови про зупинення діяльності підприємств; звертається увага на неузгодженість законодавчих приписів щодо зупинення діяльності підприємств у разі порушення законодавства про оцінку впливу на довкілля.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

15

ФУЛЕЙ, ТЕТЯНА. "Легітимні очікування у практиці Європейського суду з прав людини." Право України, no. 2021/08 (2021): 147. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-147.

Full text

Abstract:

Поняття легітимних очікувань (англ. legitimate expectations) увійшло у вітчизняний науковий обіг завдяки практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Водночас в офіційних/автентичних перекладах його рішень, а також у науко вій літературі трапляється низка варіантів перекладу терміна на позначення цього поняття (“законне сподівання”, “правомірне очікування”, “виправдані очікування”, “легітимні сподівання” тощо), що створює ілюзію, немов би йдеться про різні юридичні явища. Неузгодженість термінології, а також потреби юридичної практики актуалізують спроби з’ясувати сутність і зміст цього юридичного феномену. Метою статті є виокремлення за результатами аналізу рішень ЄСПЛ у ключових справах, у яких ЄСПЛ розкривав концепцію легітимних очікувань, низки критеріїв, що дають змогу стверджувати про наявність в особи легітимних очікувань, які б охоплювалися сферою дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). У практиці ЄСПЛ концепція легітимних очікувань вироблена у процесі розгляду скарг щодо ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, і є набагато вужчою, аніж у документах Європейської комісії “За демократію через право” (Венеційська комісія), зокрема Доповіді Report on the Rule of Law 2011 р. і “Мірилі правовладдя” 2016 р., у яких легітимні очікування розглядаються як складова принципу юридичної визначеності, поряд із res judicata, обов’язковістю виконання остаточних судових рішень та іншими елементами цього принципу, і у яких ніщо не вказує на те, що вимога виконання державою обіцяного, що становить суть поняття легітимних очікувань, стосується лише майнових, економічних аспектів. Враховуючи, що Конвенція захищає існуючі права, і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на одержання майна в майбутньому, тобто захищає не гіпотетичну можливість, а наявний актив, конкретні майнові вимоги, ‘необхідно, щоб “легітимне очікування” мало більш конкретний характер, аніж просто надія’ (“Гратцінгер і Гратцінгерова проти Чеської Республіки”, § 73, “Копецький проти Словаччини”, § 49). Аналіз практики ЄСПЛ дає змогу дійти висновків, що про наявність легітимних очікувань в особи можна стверджувати лише тоді, коли на момент втручання у гарантовані Конвенцією права вже існували певні умови, яким особа відповідала. Перша група умов пов’язана із наявністю чітких і безумовних законодавчих приписів, які не є бланкетними та не потребують ухвалення додаткових законодавчих положень; якщо ж законні вимоги, які мають бути дотримані, чітко не визначені, певна правова норма не може бути застосована для обґрунтування легітимного очікування. Так само не створює легітимних очікувань зупинення дії норми, її зміна чи скасування. Наприклад, починаючи з 1 січня 2015 р. і до рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2019 р. № 7-р(II)/2019, в Україні жоден закон не визначав ані умов (підстав), ані порядку перерахунку пенсій за вислугу років, призначених на підставі Закону України “Про прокуратуру”. Водночас, якщо такі умови законодавчо визначені, то нестача процедур чи відсутність механізму реалізації визначеного законом права не підриває легітимних очікувань. Окрім наявності чіткого підґрунтя у національному законодавстві, для легітимного очікування необхідно, щоб особа відповідала встановленим законодавчим вимогам, і з цим пов’язана друга група умов. Третя група критеріїв стосується судової практики – зокрема, усталеною практикою національних судів може підтверджуватися існування у національному законодавстві достатнього підґрунтя для легітимних очікувань, а вимоги, підкріплені судовими рішеннями, які набули статусу остаточного, створюють борг, і відповідно – “майно” для цілей застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас справи, де вимоги заявників підтверджені рішеннями національних судів, слід відрізняти від ще не вирішених спорів, особливо за відсутності усталеної судової практики їх вирішення – незважаючи на застосовність ст. 6 Конвенції, такі вимоги найімовірніше, не охоплюватимуться сферою дії ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

16

Кригіна, Д. Г. "До питання нормативних приписів процедурного характеру в податковому праві." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 93–95. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).523.

Full text

Abstract:

Оподаткування відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні організаційно-правової та економічної основи держави та функціонування локальних спіль-нот територіальних громад. Незважаючи на те, що податки в різних державах світу відрізняються за ха-рактером конструювання окремих елементів їхнього правового механізму, незмінним залишається їхнє цільове призначення – формування належних і ста-більних основ для функціонування окремих територі-альних колективів, індивідуалізовані суб’єкти яких і є платниками відповідних муніципальних майнових податків. Забезпечення належного функціонуван-ня податків багато в чому залежить від послідовності законодавця в конструюванні юридичних процедур. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених дослідженню різних аспектів природи податково-пра-вової процедури, необхідно констатувати, що в юри-дичній літературі так і не сформовано усталеної, повно-цінної дефініції цього поняття.Метою статті є огляд й упорядкування у правовій доктрині напрямів і підходів до означення та характер-них рис поняття «правова процедура», висвітлення сут-ності поняття «податкова процедура» для вироблення цілісного уявлення щодо такої категорії, а також викла-дення власного бачення щодо її необхідності для забез-печення оптимального функціонування оподаткуван-ня. У статті розглянуто поняття та іманентні ознаки юридичної процедури в розрізі правової науки та те-орії держави і права, визначено значення юридичних процедур для забезпечення реалізації принципу пра-вової визначеності, запропоновано визначення подат-ково-процедурної норми та обґрунтовано її значення для впорядкування податкових правовідносин.Встановлено, що відсутність процедурного регулю-вання може поставити під сумнів можливість вчинен-ня представниками податкових органів відповідних дій. Це пояснюється тим, що через відсутність регла-ментаційних норм орган публічної влади вимушений вигадувати алгоритм власної діяльності, виходячи за межі формалізовано визначеного поля, а тому існує ризик зумовити цим нелегітимність таких дій.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

17

УРКЕВИЧ, ВІТАЛІЙ. "Право постійного користування земельною ділянкою: проблеми теорії та практики." Право України, no. 2020/05 (2020): 143. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-143.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена характеристиці такого речового права, як право постійного користування земельною ділянкою. Метою статті є актуалізація наявних доктринальних розробок щодо права постій ного користування земельною ділянкою, висвітлення існуючих правозастосовних проблем у сфері його реалізації, внесення рекомендацій щодо вдосконалення земельного законодавства. Розкрито приписи земельного законодавства України щодо окресленого права постійного користування, наведено наукові підходи до сутності та складників такого права. Окремо наголошено на існуючих правозастосовних проблемах щодо реалі зації відповідними суб’єктами права постійного користування земельною ділянкою з наведенням судової практики щодо їх вирішення. Стверджується, що право постійного користування земельною ділянкою займає самостійне місце в системі речових прав на землю. Автор доходить висновку, що отримати землі у постійне користування сьогодні можуть виключно юридичні особи – як суб’єкти господарювання, так і громадські, релігійні організації чи заклади освіти. Такі юридичні особи покликані виконувати певні публічні, соціальні, освітянські функції або ж надавати послуги загального користування значній кількості споживачів. Потребує невідкладного вирішення проблема “переведення” цього права, отриманого за раніше чинним земельним законодавством особами, які нині не можуть отримати земельні ділянки на підставі такого речового права, в нормативно закріплені речові права на землю – право власності або право оренди землі. При цьому слід надати право постійним землекористувачам самостійно визначати, на якому речовому праві вони продовжуватимуть використовувати відповідні земельні ділянки. Стверджується, що законодавчо врегульованими є лише питання державної реєстрації права постійного користування землями, що надаються у таке користування відповідним суб’єктам із земель державної чи комунальної власності. Відносини ж щодо державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, яка надавалася свого часу фізичній особі та, приміром, використовуєтьсязаснованим нею фермерським господарством, залишаються нормативно нерегламентованими.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

18

Димитрієва, Т. В. "ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПРИЗНАЧЕННЯ БІЛЬШ М’ЯКИХ ПОКАРАНЬ, НІЖ ПЕРЕДБАЧЕНО ЗАКОНОМ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ ТА УКРАЇНІ." Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. С. Сковороди "Право", no. 34 (2021): 109–15. http://dx.doi.org/10.34142/23121661.2021.34.15.

Full text

Abstract:

У поданій статті досліджуються проблемні питання призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом у Кримінальному кодексі України та нормах кодексів зарубіжних країн, порівняння практики застосування норм зарубіжними країнами. На основі проведеного дослідження норм призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, що містяться в кодексах деяких зарубіжних країн, було виявлено зак-ріплення положень, які встановлюють межі «зниженого» покарання, що може призначатись особі, вихід за які є недопустимим. На підставі аналізу приписів Кримінального кодексу України, Республіки Білорусь, Італійської Республіки, Республіки Польща та Федеративної Республіки Німеччина, що закріплюють правила призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом у цій статті формулюються висновки, спрямовані на вдосконалення законодавчої регламентації ст. 69 Кримінального кодексу України. Подальший аналіз практики застосування норм призначення більш м’якого пока-рання, ніж передбачено законом, що міститься в зарубіжних кодексах, може забезпечити внесення змін до статті 69 КК України, а також вдосконалення застосування аналізованого правового механізму в практиці національного судочинства під час призначення покарань.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

19

Шпортун, Оксана. "ОСОБЛИВОСТІ ДІЛОВОДСТВА КАЗЕННИХ ПАЛАТ НАДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ XVIII – ПОЧАТКУ ХІХ СТ." Society. Document. Communication, no. 8 (February 10, 2020): 351–66. http://dx.doi.org/10.31470/2518-7600-2019-8-351-366.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена характеристиці діловодства губернських адміністративно-фінансових органів Російської імперії – казенних палат. Здійснено пошук наукових публікацій за темою дослідження та встановлено, що організація діловодства казенних палат не знайшла комплексного відображення у працях сучасних науковців. Визначено, що казенна палата мала широкий спектр діяльності та задач, які виконувалися відділами палати. Встановлено, що кожен відділ палати мав певні функції, зокрема й діловодні, адже управлінська діяльність установи певною мірою відображена в документах. Також визначено основні етапи документообігу в установі. Охарактеризовано діловодні функції за відділами палати, а також загальної присутності.. Здійснено загальний огляд вхідної та вихідної документації на основі архівних матеріалів Київської казенної палати. Доведено, що організація роботи з документами здійснювалася за загальноімперськими ініціативами, про що свідчить чітке виконання законодавчих діловодних правил Російської імперії. Для здійснення контролю над документами кожного відділу велися відповідні журнали реєстрації, які допомагали інспектувати діяльність чиновників та місцезнаходження справ в організації – це слугувало певним орієнтиром у значному масиві документів. Надано опис настільних журналів реєстрації, як елементу довідкового апарату та контролю над роботою з документами. Визначено перелік реквізитів бланків документів із кутовим розташуванням, мету запровадження ведення діловодства та звітності. Описані етапи життєвого циклу документа та основні аспекти запровадження уніфікації діловодних процесів Російської імперії, з метою підвищення ефективності державного управління. Установлено, що казенні палати були установами, в яких зосереджувався значний різноплановий документальний масив, зокрема документи з кадрових питань, протоколи, укази, рахунки, кошториси, листи, рапорти, приписи, довідки, звіти та ін.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

20

ЧУРПІТА, ГАННА. "Новели окремого провадження." Право України, no. 10/2018 (2018): 147. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-147.

Full text

Abstract:

Остання новелізація цивільного процесуального законодавства України, датована 3 жовтня 2017 р., зачепила майже всі інститути цивільного процесуально го права, певних змін зазнав, зокрема, й інститут окремого провадження. Серед проблем, які потребують вирішення, найважливішою є віднайдення відповіді на цілу низку загальнотеоретичних і практичних питань, пов’язаних із необхідністю правильного тлумачення і правозастосування окремих новел цього процесуального інституту. Мета статті полягає в аналіз основних законодавчих новел щодо інституту окремого провадження, проведення якого сприятиме їх правильному тлумаченню та правозастосуванню, а також виробленню на цій основі пропозицій і рекомендацій щодо подальшої оптимізації цивільного процесуального законодавства України у зазначеному контексті. Окреме провадження як вид цивільного судочинства характеризується певною специфікою процесуальної форми, що зумовлена: відсутністю спору про право, що водночас не виключає наявність спору про факт, що полягає в неочевидності його існування; особливим об’єктом судового захисту, яким є охоронюваний законом (законний) інтерес; спеціальною метою – підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов реалізації нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Встановлено, що новелізація інституту окремого провадження у Цивільному процесуальному кодексі України (ЦПК України) опосередковується здебільшого тими нормами, які регламентують порядок розгляду певних категорій цивільних справ. Зокрема, найсуттєвіші новації інституту окремого провадження пов’язані з появою такої категорії цивільних справ, як справи про видачу і продовження обмежувального припису (глава 13 розділу IV ЦПК України), а також запровадженням строковості дії законної сили судового рішення у справах про визнання фізичної особи недієздатною (частини 6–9 ст. 300 ЦПК України). Загальні положення розгляду справ окремого провадження (статті 293–294 ЦПК України) залишилися без змін, що підтверджує ефективність й усталеність відповідної цивільної процесуальної форми. Обґрунтовано, що деякі новели інституту окремого провадження потребують подальшої оптимізації, у зв’язку з чим доцільно внести такі зміни до ЦПК України: а) доповнити ч. 2 ст. 293 ЦПК України п. 12 такого змісту: “видачу і продовження обмежувального припису”; б) виключити частини 6–9 ст. 300 зі змісту ЦПК України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

21

Водянніков, Олександр. "Прогалина в праві як предмет конституційної скарги." Право України, no. 12/2018 (2018): 128. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-12-128.

Full text

Abstract:

Змінами до Конституції України 2016 р. був запроваджений механізм конституційної скарги. Нормативна модель конституційної скарги, обрана українським конституцієдавцем, дає змогу особі після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту оскаржити до Конституційного Суду України (КСУ) консти туційність закону, застосованого в її остаточному рішенні. Право на звернення до КСУ з конституційною скаргою є конституційним правом, гарантованим ч. 4 ст. 55 Конституції України, а тому має тлумачитися у спосіб, що забезпечує ефективність цього положення. У такому контексті постає питання, чи може бути предметом конституційної скарги прогалина в праві, адже конституційні права і свободи можуть зазнавати порушень не тільки внаслідок дій органів державної влади, а й бездіяльності. Метою статті є дослідження умов, за яких прогалина в праві може бути предметом конституційної скарги. Виокремлення питання прогалин у праві в окремий предмет дослідження відбувається в XVIII–XIX ст. у період народження модерної держави і системи права, коли на місце полінормативності домодерного суспільства приходить ідея законодавчої монополії держави. Крім того, у цей період стає наочним таке явище, як lacuna legis, або прогалина в праві. Адже законодавча монополія і мононормативність, властиві модерній державі, витіснили і маргіналізували інші нормативні порядки, якими послуговувалася домодерна юриспруденція. У статті здійснюється розрізнення між прогалинами права і прогалинами в праві. Прогалина права означає ситуацію ultra legem, тобто відсутність правового регулювання певних суспільних відносин. Натомість прогалина в праві охоплює два випадки: 1) “прогалини формулювання”, або “технічні прогалини”, коли відсутні нормативно-правові приписи у правовій системі, які суддя може використати для вирішення конкретної справи, або такі норми є неповними; 2) “аксіологічні”, або “оцінні”, прогалини, коли наявне правоположення не є належним, задовільним чи справедливим. Прогалини права не можуть внаслідок самої своєї природи бути предметом конституційного контролю і, відповідно, предметом конституційної скарги. Однак прогалини в праві мають бути предметом конституційного контролю за конституційними скаргами. Адже в такому разі йдеться як про якість “закону” загалом, так і про дотримання державою своїх позитивних обов’язків зокрема. І тому прогалини в праві, будь-то аксіологічні чи технічні (явні, теологічні, колізійні чи реальні) можуть бути предметом конституційної скарги, якщо їх наслідком є порушення будь-якого з прав і свобод, гарантованих розділом ІІ Конституції України. Оскільки визначення змісту закону і, відповідно, прогалин в законі неможливе без звернення до судової практики, поняття “закон” для цілей ст. 1511 Конституції України має включати і практику його застосування судами. Зміст “закону” для цілей цієї статті має визначатися відповідно до тлумачення, яке надається йому судом. У цьому, власне, й полягає один із важливих мотивів встановлення вимоги щодо вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Прогалини в праві є саме тим мостом, який із точки зору юридичної техніки й аргументації пов’язує конституційні права і свободи та позитивні обов’язки держави для цілей конституційної скарги. Для цілей дієвості конституційного права на конституційну скаргу, гарантованого ст. 55 Конституції України прогалини в праві не тільки можуть бути предметом конституційної скарги, а й становлять той юридичний механізм, який поширює конституційний контроль на позитивні обов’язки держави через механізм конституційної скарги.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

22

БИЧКОВА, СВІТЛАНА. "Правовий статус учасників цивільної справи (у контексті новел процесуального законодавства України)." Право України, no. 2018/10 (2018): 114. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-10-114.

Full text

Abstract:

Із набранням чинності 15 грудня 2017 р. Законом України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” було суттєво реформовано цивільне процесуальне законо давство України, зокрема, змінено процесуальну термінологію, запроваджено новий підхід до визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, уточнено обсяг процесуальних прав та обов’язків учасників справи тощо. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є визначення законодавчих змін щодо правового статусу учасників цивільної справи, з’ясування питання про обсяг і зміст їх процесуальних прав, обов’язків та інтересів, виявлення прогалин і колізій у правовому регулюванні, що стосується окремих учасників справи, а також розроблення пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства. Учасники справи – це учасники судового процесу, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів або у встановлених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб (крім представників), для підтвердження наявності або відсутності визначених законом юридичних фактів, а також інші заінтересовані особи, які залучаються до участі у судовому процесі або вступають у цивільну справу за власною ініціативою. Зважаючи на характер належних учасникам справи процесуальних прав, обов’язків та інтересів, а також мету участі кожного з них у цивільному процесі, їх правовий статус може бути загальним (ним наділені всі без винятку учасники справи) та спеціальним (ним наділяється окремо кожний учасник справи). За результатами проведеного дослідження аргументовано необхідність внесення змін до статей 49, 56, 294 Цивільного процесуального кодексу України.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

23

Мельник, Віктор Мирославович. "НЕСТОРІАНСЬКИЙ РУХ: ВІД ПОЛІТИЧНОГО ВЧЕННЯ ДО ЮРИДИЧНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ (З ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ СПАДЩИНИ ІРАНО-ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПОРУБІЖЖЯ)." New Ukrainian Law, no. 5 (November 29, 2021): 58–62. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.5.8.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена важливому питанню історії міжнародної правосуб’єктності – транс- формації пізньоантичної єресі несторіан у самостійну та суб’єктну церкву. Як відомо, нині несторіани об’єднані в межах «Ассирійської Церкви Сходу», що охоплює понад 300 тисяч парафіян. Незважаючи на перманентні збройні конфлікти в Сирії й Іраку, «Ассирійська Церква Сходу» залишається дієвим актором як політичного, так і законодавчого процесу. Не можна відкидати значення юридичного спадку несторіанської форми християнства. Поза несторіанством, що із 431 по 484 роки укорінилось у Новоперському царстві династії Сасанідів, складно досліджувати історію держави та права Ірану. Законодавчі практи- ки Східної Римської імперії (Візантії), орієнтовані на заборону діяльності несторіанських екклезій, призвели до формування нової системи церковно-правових норм – антиєре- тичних приписів. Першим великим антиєретичним Церковним собором став З’їзд в Ефесі (431 рік). Незважаючи на спроби попередніх Вселенських соборів (325 та 381 роки), тільки Ефеський собор зумів витворити повноцінні норми антиєретичних приписів. Цьому надзвичайно сприяла попередня діяльність константинопольського єпископа Несторія. Серед заслуг цього діяльного сирійця виявилась пропаганда потреби єдиної державно- церковної ідеології. Однак внутрішні інтриги не дали Несторію змоги розвивати власне ідейно-політичне вчення. Несторія засудили на Ефеському соборі «за єресь», сенс якої полягав у визнанні Ісуса Христа «людиною в момент народження». Відкрита боротьба римлян і александрійців проти Несторія автоматично означала протистояння сирійському купецькому лобі, що стояло за єпископом. Рішення Ефеського собору оголошували десят- ки тисяч сирійців «поза законом», що, зрештою, призвело до масової міграції з території візантійського Близького Сходу. Перська династія Сасанідів радо прийняла біженців із Сирії та дозволила заможним сирійцям заснувати свій особливий Ктесифонський патрі- архат. У 484 році рішенням Бет-Лапатського собору цей патріархат було конституйовано на державно-правовому рівні. Із 484 по 651 роки Ктесифонський патріархат залишався складовою частиною державного апарату Персії. Надалі, після ісламського завоювання Ірану, саме Ктесифонський патріархат перетворився на «Ассирійську Церкву Сходу». Однак тут важливо усвідомити: забороняючі канони римсько-візантійського права ніколи та ніким не скасовувались. Вони й досі діють. У статті акцентується на таких актуальних документах: рішеннях Третього вселенського сбору в Ефесі (431 рік), рішеннях Четвер- того вселенського собору в Халкедоні (451 рік), Указі східноримського імператора Зенона Ісавра (489 рік).

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

24

Веркалець, І. Д. "Правосвідомість суб’єктів у процесі здійснення функцій права." Прикарпатський юридичний вісник, no. 1(30) (July 13, 2020): 3–7. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1(30).505.

Full text

Abstract:

У статті здійснюється теоретико-правовий аналіз особливостей взаємодії правосвідомості суб’єктів у процесі реалізації функцій права. Визначаються основні передумови необхідності взаємодії правової свідомості суб’єктів, правового регулювання та функціональної реалізації права в контексті єдності їхніх основних складових частин. Наголошено, що за джерелами формування та глибиною зображення правової дійсності в загальнотеоретичній правовій літературі традиційно виокремлюються три рівні правової свідомості: буденний (повсякденний, побутовий), професійний (практичний) і науковий (теоретичний). Визначено, що вплив правосвідомості на суспільні відносини є опосередкованим: прямо впливаючи на поведінку людей, правосвідомість впливає і на суспільні відносини, що виникають між ними. У зв’язку із цим вважаємо, що визначення функцій правосвідомості потребує уточнення щодо об’єкта впливу такого феномена. З’ясовано, що доцільно виокремлювати три основні функції правосвідомості: пізнавальну, оцінювальну, регуля-тивну. Вони повністю охоплюють те значення, яке має правосвідомість для людини: забезпечує пізнання та сприйняття правової реальності, її оцінку й вибір варіанта поведінки відповідно до отриманих знань і сформованих орієнтацій та установок. Це свідчить, по-перше, що основні функції правосвідомості орієнтовані на суб’єкта, й по-друге, що між функціями правосвідомості та її структурою існує діалектична взаємодія. Зроблено висновок, що відносно визначені норми права похідні від внутрішньої структури норм права й видів її структурних компонентів. Вони надають скоріше уявну, ніж реальну свободу вибору суб’єктам правовідносин, що також може траплятися та бути, безумовно, корисним з урахуванням мети правового регулювання. Проте структурованість і зрозумілість нормативних регуляторів, тобто їхнє розумово-емоційне сприйняття, безпосередньо залежить і від застосовуваного правотворцем методу правового регулювання з його чіткою кристалізацією в усвідомленні як законодавця, так і адресата правового припису, що, відповідно, накладатиме відбиток на правову поведінку.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

25

КОБАК, Марина, and Елучка КАЗАРЯН. "ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ЩОДО СУДОВОГО ЗБОРУ ПРИ ВИРІШЕННІ АДМІНІСТРАТИВНИМИ СУДАМИ ЗАЯВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ." Law. State. Technology, no. 4 (January 10, 2022): 50–55. http://dx.doi.org/10.32782/lst/2021-4-9.

Full text

Abstract:

У статті досліджено два проблемних питання щодо оплати судового збору за подання заяв в адміністративних справах під час виконання судового рішення. По-перше, це визначення ставки судового збору за подання заяви про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень – відповідачем, на виконання рішення суду (ст. 383 КАСУ). По-друге, це необхідність оплати судового збору при поданні заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення (ст. 378 КАСУ). Метою дослідження є визначення розбіжностей у законодавчих актах щодо сплати судового збору за подання деяких заяв під час виконання судових рішень, аналіз їх впливу на формування сучасної судової практики та викладення пропозицій для усунення виявлених проблемних питань. Надано характеристику приписів КАСУ та Закону України «Про судовий збір», які регулюють зазначені питання. Наведено приклади із Єдиного державного реєстру судових рішень, які доводять різноманітність підходів суддів у визначенні розміру ставки судового збору, існування взагалі обов’язку його сплати та можливості його повернення вже після розгляду заяв. Наукова новизна дослідження полягає у необхідності виключення документу про сплату судового збору із обов’язкових реквізитів до заяви, яка подається в порядку ст. 383 КАСУ. Запропоновано безоплатний розгляд заяв стосовно зміни чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення в адміністративних справах. Зроблено висновок, що особа повинна сплачувати судовий збір лише перед зверненням до суду. Звертаючись з іншими заявами на будь-якій стадії судового процесу, вона не повинна нічого сплачувати додатково.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

26

А., Капліна Г., and Лєонова Д. О. "ПРАВО НА ДОСТУП ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В КОНТЕКСТІ ТЕХНОЛОГІЙ ЦИФРОВІЗАЦІЇ." Актуальні проблеми права: теорія і практика, no. 1 (39) (April 21, 2020): 74–80. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-74-80.

Full text

Abstract:

У статті продовжено дослідження права на отримання та доступ до інформації, яка визнана публічною. Акцент зроблено на можливостях реалізації правомочностей в контексті та за допомогою технологій цифровізації. Вказано на пріоритетні напрями розвитку цифрових засобів інструментів реалізації досліджуваного права – отримання інформації з офіційних сайтів та подання електронногозапиту.Доведено, що зобов’язання розпорядників інформації оприлюднювати і регулярно оновлювати публічну інформацію у формі відкритих даних на відповідному державному веб-порталі та на своїх веб-сайтах чітко визначені законодавчо, є соціально значущими, особливо в умовах сьогоденних обставин, пов’язаних з поширенням коронавірусної інфекції COVID-19. Але проведений аналіз правозастосовної та судової практики засвідчив про ігнорування та неналежне виконання деякими розпорядниками інформації своїх обов’язків. Запропоновано для забезпечення фактичного, а не декларативного оприлюднення публічної інформації на офіційних веб-сайтах, встановити відповідні способи контролю. Вирішити проблему декларативності приписів законодавства щодо оприлюднення публічної інформації на офіційних веб-сайтах вбачається можливим шляхом встановлення дієвого громадського контролю. Також доцільним є розробка та впровадження уніфікованих вимог щодо розташування публічної інформації на офіційних сайтах державних органів.Подання електронних запитів на інформацію шляхом заповнення онлайн форми або надсилання запиту на електрону пошту визнано вагомим здобутком цифровізації у сфері реалізації інформаційних прав. Поряд з існуванням беззаперечних переваг такого виду запитів перед письмовими, встановлено, що надання відповіді на запит шляхом надсилання на електронну пошту надає можливості порушення права особи на доступ до інформації. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання досліджуваного права, пов’язаного з доступом до публічної інформації, за допомогою цифрових засобів та електронних систем. Ключові слова: доступ до публічної інформації, розпорядники публічної інформації, порядок оприлюднення відкритих наборів даних, електронний запит, уніфікація вимог до розташування публічної інформації на сайті.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

27

ГРИНЯК, АНДРІЙ, МАР’ЯНА ПЛЕНЮК, and ОЛЕКСАНДР КРУПЧАН. "Договірне регулювання приватноправових відносин в умовах євроінтеграційних процесів в Україні." Право України, no. 2019/02 (2019): 25. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-02-025.

Full text

Abstract:

Дослідження проблем договірного регулювання приватноправових відносин на основі аналізу засадничих теоретичних положень приватноправової теорії крізь призму особливих умов євроінтеграційних процесів в Україні дедалі більше привертають увагу науковців та практиків. Особливий інтерес викликають новітні зміни в механізмі договірного регулювання не лише з огляду на феномен договору, його свободу, дотримання правових принципів, а й на розуміння свободи форми договору, структури способів регулювання договірних відносин, його стадій тощо. Незважаючи на велику кількість праць, присвячених наведеним аспектам у доктрині приватного права, необхідно констатувати, що проблеми щодо належного регулювання договірних відносин, на жаль, залишаються не розв’язаними, а отже, їх ретельний аналіз дасть можливість сформувати нові наукові бачення підходів до удосконалення чинного законодавства та практики його застосування. Договірне регулювання приватноправових відносин в умовах євроінтеграції за своїм впливом на приватноправові відносини є ширшим, ніж нормативне, оскільки законодавче регулювання спрямовано на впорядкування цих відносин, а договірне – на їх організацію та формування. Саме цивільно-правовий договір є тією унікальною соціально-правовою конструкцією приватного права, яка зумовлює його специфіку й одночасно надає його сторонам якнайширшу свободу дій, можли вість самим бути своєрідними “законодавцями” для себе, але у визначених правом межах. Сьогодні існує нагальна потреба у впровадженні європейської методології зобов’язального права, що відображається в необхідності поєднання нових та вже відомих ефективно діючих зобов’язально-правових конструкцій, зменшення кількості та видів імперативних приписів і розширення сфери вільної ініціативи самих учасників договірних відносин, що дає змогу встановлювати критерії їх можливої поведінки. Метою статті є аналіз договірного регулювання приватноправових відносин в умовах євроінтеграційних процесів в Україні, а також викладення авторського бачення їх удосконалення.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

28

Хлопов, А. О. "Поняття та ознаки таємниці у кримінальному праві України в розрізі інформації приватного характеру." Прикарпатський юридичний вісник, no. 4(33) (November 24, 2020): 89–93. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i4.629.

Full text

Abstract:

У статті досліджується сутність поняття таємниці й притаманних їй ознак у кримінальному праві України в розрізі інформації приватного характеру. Розглядаються погляди науковців щодо розуміння таємниці й співвідношення різних її видів між собою. Аналізується правова природа інформації приватного характеру крізь властиві таємниці ознаки. Пропонується вироблення єдиних правових підходів, здатних спростити правове регулювання кримінально-правової охорони приватного життя та окремих її сфер. Розглядаються різні аспекти приватної життєдіяльності людини, що підпадають під охорону з боку кримінально-правових норм. У цьому сенсі вивчено ряд дотичних до приватного життя понять, що розкривають зміст та окремі його аспекти. Пропонуються шляхи вдосконалення наявного натепер поняттєвого апарату. Детально аналізуються наукові погляди й етимологія поняття таємниці, особливо в контексті приватного життя, з урахуванням наявних законодавчих підходів. Підтверджується незадовільний стан справ у сфері правового регулювання та існування стійкого запиту на модернізацію значного масиву законодавства. Насамперед це стосується Кримінального кодексу України, адже після його прийняття норми, відповідальні за охорону окремих аспектів приватного життя, майже не переглядалися. Це дозволяє сумніватися в можливості цих приписів ефективно відповідати на сучасні суспільні виклики. Особливо в умовах швидкого розвитку суспільних відносин та інформаційного буму двадцять першого століття, чим створюються додаткові ризики протиправного використання будь-яких відомостей, у тому числі приватного характеру. У висновку підтверджується переконливість думки, що забезпечення охорони різних аспектів приватного життя не може зводитися лише до однієї статті кодексу. Окреслена категорія є більш багатогранною з великою кількістю дотичних до неї сфер життя. У підсумку констатується, що інформація приватного характеру має ознаки таємниці, але нею не є. Водночас вона найбільш спроможна консолідувати всі сфери приватного життя в межах одного правового інституту, сприяючи його осучасненню.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

29

Бугай, О. "ОПОДАТКУВАННЯ ВІРТУАЛЬНИХ АКТИВІВ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ." Юридичний вісник, no. 6 (February 16, 2022): 138–44. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2276.

Full text

Abstract:

Стаття присвячена висвітленню питання особливостей оподаткування віртуальних активів в Україні та світі. Було досліджено ряд чинних нормативно-правових актів та законопроєктів, пов’язаних зі встановлення правового режиму віртуальних активів в Україні. Автор наголошує, що найбільш актуальним з точки зору доктринального дослідження є Проєкт Закону України «Про віртуальні активи» № 3637, прийнятий у другому читання, однак ветований Президентом України. Автором було ґрунтовно проаналізовано не лише нормативно-правові акти у сфері оподаткування віртуальних активів, а й правозастосовні акти податкових органів, зокрема індивідуальні податкові консультації. Розглянуто позицію контролюючих органів щодо оподаткування операцій з віртуальними валютами на підставі індивідуальних податкових консультацій. Автор окремо звернув увагу на понятійно-категоріальний апарат, запропонований рядом законопроєктів та присутній у чинних нормативно-правових актах. З огляду на важливий характер та практичну значимість оподаткування віртуальних активів для податкової системи України було розглянуто зарубіжні підходи до врегулювання аналогічних операцій. Автор зазначає, що Швеція не має заборон на використання або торгівлю віртуальними валютами, однак, якщо криптокомпанія пропонує послуги, де віртуальні валюти виступають засобами платежу, то така юридична особа зобов’язана зареєструватися як фінансова установа в управлінні фінансового та страхового нагляду Швеції. Було наголошено на тому, що естонське законодавство щодо криптобізнесу найсуворіше з незабороненого, однак прозорість та чіткість законодавчих приписів перетворила Естонію в одне з найпривабливіших місць для реєстрації криптостартапів. Азіатсько-Тихоокеанський регіон залишається одним із найсуперечливіших у сфері регулювання віртуальних валют як «революційного» явища, за винятком Японії. Автором було проаналізовано ставки податків на оподаткування операцій з віртуальними активами в Японії, Ізраїлі, США та інших країнах. Як висновок, автор зазначає, що зареєстровані проєкти законів України у першу чергу, повинні подолати проблематику, що пов’язана із термінологічною визначеністю.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

30

Кравчук, О., and І. Остащук. "Судові присяги як складник судової символіки." Юридичний вісник, no. 1 (April 12, 2021): 7–19. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.2076.

Full text

Abstract:

Розглядаються сутність та значення судових присяг як елемен-тів судової символіки. До судових присяг віднесено посадові присяги судових юристів (суддів, адвока-тів, прокурорів), а також присяги свідків, перекладачів, інших осіб, що складаються у суді чи для судо-вого процесу. Судові присяги полягають у символічній процедурі покладення на особу конкретного приписаного законом обов’язку діяти в спосіб, проголошений присягою. Присяга свідка, експерта, перекладача, в сукупності з попередженням про кримінальну відповідальність, символізує те, що визначені особи відповідають (або принаймні повинні відповідати) на запитання або повідомляють суду певні обставини правдиво, здійснюють правильний переклад; при цьому нібито презю-мується, що свідок під присягою та після повідомлення про кримі-нальну відповідальність говорить більш правдиво й усвідомлено. Саме результат процедури складання присяги (перебування під прися-гою) символізує, що особа діє конкретно так, як приписує складена присяга. У країнах англо-саксонського права закони врегульовують поса-дові присяги (в т.ч. присяги судді), як правило, в межах одного пра-вового режиму з іншими судовими присягами, зокрема присягами свідка, експерта (він може розглядатися як свідок), присяжного. На зміст присяги не впливає те, що особа, яка склала присягу, не вірить у надприродні сили у межах певної релігії або не вірить у при-сяги, адже обов’язок говорити правду чи інший підтверджений присягою обов’язок має утилі-тарне значення. Відповідальність за порушення присяги, якщо для конкретного випадку вона перед-бачена законом, залежить не від її процедури або процесу ритуалу, а від наявності її підписаного тек-сту, а також від факту її дотри-мання чи порушення. Також до судової символіки від-несено присяги посадових осіб, що складаються із залученням суддів. Процедура їх складання символізує наявність і функціонування розпо-ділу влад і системи стримань і про-тиваг та означає, що суд контро-лює виконавчу та/або законодавчу владу, в представників яких суддею приймається присяга.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

31

Козьяков, Сергій Юрійович, and Олександр Юрійович Серьогін. "ПРИНЦИП СТАБІЛЬНОСТІ НА ПЕРЕШКОДІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБАЛАНСОВАНОСТІ БЮДЖЕТНИХ НАДХОДЖЕНЬ." New Ukrainian Law, no. 6 (December 27, 2021): 89–94. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.12.

Full text

Abstract:

У статті проаналізовано окремі положення Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень», прийнятого Верховною Радою України 30 листопада 2021 р. та більш відомого у колах науковців і юристів-практиків як законопроєкт № 5600, на предмет дотримання принципу стабільності податкового законодавства. Дія принципу стабільності, котра виражається у тому, що будь-які нові податки та збори, їх ставки повинні передбачатися у законах і підзаконних актах, які приймаються не раніше шести місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому нові податки та збори вступають у силу, направлена на забезпечення стабільності для платників податків шляхом надання їм розумної можливості впорядкувати свою фінансово-економічну діяльність з урахуванням очікуваного податкового навантаження. Виходячи із приписів Конституції України, принцип верховенства права передбачає обов’язок дотримання усіх норм права, об’єктивованих у різних за правовою силою нормативно-правових актах, що забезпечується наявністю відповідних наслідків у разі недотримання таких норм. Недотримання принципу стабільності податкового законодавства має наслідком не набрання чинності змінами, які вносяться до Податкового кодексу України. Водночас, як свідчить аналіз змін до Податкового кодексу України, порушення принципу стабільності податкового законодавства є сталою практикою, що призводить до виникнення податкових спорів, відсутності єдиного підходу до обов’язковості для платників податків відповідних змін, прийнятих із порушенням зазначеного принципу, та безпідставного завантаження адміністративних судів. Наведено аналіз судової практики Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо вирішення подібних адміністративних спорів, відхід від якої може мати непередбачувані наслідки. Розглянуто та науково обґрунтовано можливі шляхи розв’язання ситуації, що склалася, запропоновано варіант узгодження прийнятого Законопроєкту № 5600 із положеннями ПК України та Бюджетного кодексу України, а також зроблено прогноз перспектив можливого судового захисту з боку платників податків у досліджуваних відносинах.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

32

ХОТИНСЬКА-НОР, ОКСАНА. "Дисциплінарна відповідальність vs незалежність судді: у пошуках балансу." Право України, no. 2018/03 (2018): 110. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-110.

Full text

Abstract:

Однією з фундаментальних гарантій справедливого судового розгляду, а отже, важливою гарантією верховенства права, є незалежність суддів, що забезпечується завдяки низці законодавчо встановлених приписів. Механізм реалізанцепту незалежності суддів є складноструктурованим, передбачає сукупність елементів, що є різними за своїм змістом і характером. Чільне місце у ньому посідає спеціальний порядок притягнення суддів до відповідальності. Проте показники у цій сфері відображають не лише рівень суддівської незалежності в державі, а й ефективність функціонування судової влади, рівень суспільної довіри до неї. Остання вимагає наявності розумного балансу між незалежністю та підзвітністю представників суддівського корпусу, формою виразу якої є їхня юридична, зокрема, дисциплінарна відповідальність. Оновлення законодавства у сфері судової влади засвідчило зміну підходів у питанні притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Оскільки дисциплінарна відповідальність суддів завжди балансує із забезпеченням їхньої незалежності, гостро постає проблема наявності належних пересторог перетворення її на засіб тиску. Мета статті полягає у тому, аби на основі системного аналізу положень чинного законодавства з’ясувати питання, чи на сучасному етапі судової реформи досягнуто балансу у сфері забезпечення незалежності суддів і притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Встановлено, що порівняно з попередніми періодами судової реформи, нинішній відрізняється “суворістю” запроваджених змін у сфері нормативного регулювання притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Зокрема, логіко-структурний і системний методи аналізу окремих положень чинного Закону України “Про судоустрій і статус суддів” дали змогу дійти висновку про невичерпність підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, а також, що більшість із них передбачають можливість застосування найсуворішого виду дисциплінарного стягнення – подання про звільнення судді з посади. У процесі дослідження класифіковано дисциплінарні стягнення: 1) за структурою: прості і складні; 2) за ступенем впливу на можливість здійснювати повноваження судді: такі, що не впливають на здійснення суддею правосуддя, та такі, що спричиняють наслідки, які позбавлять суддю можливості здійснювати правосуддя. Окремо увагу звернуто на такий вид дисциплінарного стягнення, як подання про переведення судді до суду нижчого рівня, існування якого, на думку автора, суперечить положенням про єдиний статус судді. Запроваджена в Україні модель дисциплінарної відповідальності суддів містить у собі високі ризики загрози їх незалежності. Тому пошук необхідного у цій сфері балансу триває.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

33

ЛУКАСЕВИЧ-КРУТНИК, ІРИНА. "Порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг: поняття та види." Право України, no. 1/2019 (2019): 278. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-278.

Full text

Abstract:

Протягом п’ятнадцятирічної дії Цивільного кодексу України (ЦК України) наукова розробка порушення договірного зобов’язання як цивільно-правової категорії стала одним із важливих напрямів цивілістичних досліджень. Необхідність вивчення сутності і складу порушення договірного зобов’язання пов’язана із закріпленням у структурі ЦК України глави 51 “Правові наслідки порушення зобо в’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”, а також прийняттям в останні роки масиву спеціальних законодавчих актів, зміст яких потребує аналізу під кутом зору їх протидії протиправним діянням у сфері особистих немайнових і майнових відносин, зокрема й договірних відносин із надання транспортних послуг. Метою статті є з’ясування поняття та виокремлення видів порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг з урахуванням сучасних розробок цивілістичної доктрини та норм чинного законодавства України. У статті аналізуються поняття та ознаки правопорушень договірних зобов’язань із надання транспортних послуг. Встановлено, що порушення сторонами обов’язків за договорами перевезення означає такий стан правовідношення, коли контрагент не дотримується приписів, встановлених законодавством чи умовами договору. Обґрунтовано недоцільність визнання порушення договірного зобов’язання з надання транспортних послуг одностороннім правочином, оскільки правомірні дії боржника чи інших суб’єктів виконання мають місце лише при належному виконанні договірного зобов’язання. Тому будь-яке порушення (як невиконання, так і неналежне виконання) договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є видом цивільного правопорушення та належить до неправомірних юридичних фактів. Порушення договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є родовою категорією, оскільки охоплює такі поняття, як невиконання та неналежне ня зазначених зобов’язань. Невиконанням договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є такі дії чи бездіяльність сторони зобов’язання, внаслідок яких воно не виконується повністю. Неналежним виконанням договірних зобов’язань із надання транспортних послуг є недотримання боржником вимог до виконання зобов’язання, що встановлені актами цивільного законодавства та (або) договором перевезення. Запропоновано класифікацію порушень договірних зобов’язань із надання транспортних послуг за такими критеріями: а) характер поведінки боржника; б) суб’єкт, із поведінкою якого пов’язується порушення (перевізник, пасажир, одержувач вантажу, відправник вантажу та ін.); в) порушення умов договору перевезення щодо хоча б одного з елементів модусу виконання (предмета, способу, місця виконання, строку тощо); г) істотність порушення зобов’язання.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

34

СТЕФАНЧУК, МАРИНА. "Реформа органів прокуратури в Україні: кадрове перезавантаження чи дискримінація за професійною ознакою?" Право України, no. 2020/04 (2020): 264. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-04-264.

Full text

Abstract:

Сучасний етап державотворення в Україні ознаменований черговою реформою органів прокуратури, пов’язаною із проведенням оцінки відповідності діючих прокурорів критеріям професійної компетентності, доброчесності та професійної етики, а також зі створенням нових законодавчих передумов надання можливостей для осіб, які мають відповідну підготовку, займати посади у прокуратурах усіх рівнів. Правове забезпечення такого кадрового перезавантаження, яке, зокрема, представлено відповідними наказами Генерального прокурора, викликає жваву дискусію як серед науковців, так і практиків та привертає особливу увагу з огляду на нещодавнє висловлення недовіри Генеральному прокуророві Верховною Радою України через низьку ефективність виконання ним обов’язків та, як наслідок, невідповідність займаній посаді. Метою статті є аналіз правового забезпечення кадрового перезавантаження орга нів прокуратури в Україні на сучасному етапі на предмет їх відповідності європейським стандартам незалежності прокурорів, а також формування узагальненого бачення щодо перспектив урегулювання цих відносин. Встановлено, що з прийняттям нового Закону України “Про прокуратуру” відбулася системна зміна суб’єктів адміністрування системи прокуратури, пов’язана зі створенням нового, на той час, суб’єкта цієї системи – Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, діяльність якої мала бути спрямована на виконання основних функцій із кадрового забезпечення органів прокуратури, які раніше монопольно здійснювалися прокурорами, які займають адміністративні посади, що мало наслідком суттєве обмеження такої гарантії діяльності прокурора, як його незалежність і прозорість у діяльності прокуратури. Сучасний етап кадрового реформування органів прокуратури в Україні ознаменований правовими приписами, спрямованими не на удосконалення, а на припинення діяльності цього інституту,а також на створення механізму селекції при відборі прокурорів, що призводить до формування дискримінаційних умов у процесі кадрового перезавантаження для осіб, які мають досвід прокурорської діяльності. Доведено, що ситуативне кадрове перезавантаження органів прокуратури, що забезпечене тимчасовою правовою регламентацією, обумовленою актуальною політичною кон’юнктурою, не відповідає європейським стандартам забезпечення незалежності служби публічного обвинувачення, а також таким елементам принципу верховенства права, як юридична визначеність, заборона свавілля, дотримання прав людини, заборона дискримінації та рівність перед законом. Запропоновано встановлення до кандидата на посаду Генерального прокурора вимог проходження кваліфікаційного оцінювання для підтвердження здатності очолювати систему прокуратури як суміжного правового інституту у системі правосуддя з метою перетворення процесу вибору кандидатури на посаду Генерального прокурора з суто політичного ще й у професійний, та підсилення гарантій зовнішньої незалежності прокуратури як елементу системи правосуддя.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

35

Бобошко, О. "Проблеми покарання неповнолітніх за кримінальні проступки." Юридичний вісник, no. 3 (February 4, 2020): 130–38. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.954.

Full text

Abstract:

У статті досліджено національне законодавство України про види покарання та заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх, які скоїли кримінальні правопорушення за Кримінальним кодексом України та прийнятим Верховною Радою Закону України « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» No 2617-VIII від 22.11.2018 р .(далі – Закон). Закон зазначає, що кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини. Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов’язане з позбавленням волі. В ході дослідження було проаналізовано те, що в існуючих класифікаціях видів правопорушень відмінність злочину від інших видів правопорушень різними вченими зводиться до відмінностей діяння за такими властивостями, як діяння шкідливого або небезпечного. Всі інші ознаки, такі як: протиправність, винуватість тощо – визнаються більшістю вченими як такі, що притаманні для всіх видів правопорушень, що нетяжкі злочини, які за новим законом стають проступками, становлять близько чверті від загальної кількості складів злочинів, визначених у Кримінальному кодексі. З огляду на те, що в даному Законі нормативно-правові приписи розповсюджуються на поняття суб’єктів, осудності та віку настання кримінальної відповідальності, то слід розуміти, що суб’єктом кримінального проступку виступає фізична особа, яка досягла віку 16 років та є осудною. Тому слід розуміти,що кримінально-правовий вплив на дітей, які вчинили кримінальний проступок можливий лише за умови досягнення такими шістнадцяти років. Доцільно також, звернути увагу на проблематику заходів кри- мінально-правового впливу на дітей в контексті запровадження інституту кримінального проступку. Згідно ч.2 ст. 98 КК дається вичерпний перелік покарань, які можуть бути застосовані судом до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину. Отже до неповнолітніх злочинців не може бути застосовано обмеження волі, довічне позбавлення волі, конфіскація майна, а за кримінальні проступки скасовується такий вид покарання, як позбавлення волі на певний строк. Але й ті види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, мають значно обмежений, порівняно з можливостями їх застосування до дорослих злочинців, характер. Слід зазначити, що застосування штрафу до неповнолітніх вже давно викликає певні заперечення, тому що тільки певний і дуже низький відсоток дітей мають самостійний дохід, заробітну плату, кошти, майно чи частку майна, на яке може бути звернено стягнення. Викликає великі сумніви той факт, що передбачає сплату штрафу на підставі статті 99 Закону ( понад 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян). Кримінологічна характеристика злочинності серед неповнолітніх обумовлює доцільність пошуку нових кримінально-правових засобів впливу на підлітків. Зважаючи на категорії злочинів, що вчиняються неповнолітніми, можна припустити, що обмеження, як вид покарання, може застосовуватися до підлітків, що вчинили кримінальні проступки. Але в кримінальному законодавстві слід конкретизувати та розмежувати обмеження для неповнолітніх від примусових заходів виховного характеру з обов’язковим обмеженням дозвілля. Ця пропозиція є важливою з огляду на те, що вчені і практики пропонують, що б до неповнолітніх правопорушників застосовувалися різні психологічні і педагогічні заходи впливу, створювалися сприятливі умови життєдіяльності, з прикладами виховного характеру.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

36

Крушельницька, Г. Л. "Закриття провадження у цивільній справі у зв’язку з відсутністю предмета спору." Актуальні проблеми держави і права, no. 83 (February 6, 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.122.

Full text

Abstract:

Наукова стаття присвячена дослідженню новели цивільного процесуального законодавства – за-криттю провадження у справі на підставі відсутності предмета спору. Шляхом аналізу загальних норм цивільного процесуального права та застосування аналогії закону автор досліджує можливість виро-блення науково обґрунтованих пропозицій для удосконалення цивільного процесуального законодав-ства.Обґрунтовується необхідність розмежування понять предмета позову та предмета спору та недопу-стимість їх ототожнення. У статті проаналізовано різні доктринальні підходи до визначення поняття предмета позову та предмета спору. З’ясовано, що предметом позову називають матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення, при цьому предмет позову з ре-човим об’єктом позову не ототожнюється. У свою чергу предметом спору є суб’єктивні права, свободи чи інтереси, щодо яких виник конфлікт, а також матеріальний об’єкт спору.Окрему увагу автором приділено дослідженню визначення моменту, на який має бути відсутній предмет спору, для того, щоб слугувати підставою для закриття провадження. Проаналізовано судову практику, виявлено суперечності у підходах господарських судів та судів загальної юрисдикції щодо припинення провадження у зв’язку із відсутністю предмета спору.З’ясовано, що у господарському судочинстві провадження підлягає закриттю, якщо предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. У ци-вільному судочинстві існує позиція, згідно якої у випадку, якщо предмет спору був відсутній на час пред’явлення позову, суд закриває провадження у справі. З’ясовано, що обидва підходи є правильними, що відносить відсутність предмета спору одразу до двох груп підстав для закриття провадження: коли справа в суді виникла незаконно і коли справа виникла правомірно, але далі її розглядати недоцільно. Досліджено, що суд закриває провадження у справі у зв’язку із відсутністю предмета спору на будь-якій стадії після відкриття провадження, коли судом буде встановлено, що предмет спору відсутній взагалі або припинив своє існування у процесі розгляду цивільної справи.

APA, Harvard, Vancouver, ISO, and other styles

Journal articles on the topic 'Законодавчі приписи'

Create a spot-on reference in APA, MLA, Chicago, Harvard, and other styles